Текст книги "Магічний ніж"

Автор книги: Филип Пулман

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 20 страниц)

– А як щодо черепів?

– Я вже наближуюсь до цього моменту. Олівер Пейн, один із моїх колег, якось цілий день займався дурницями – перевіряв усе підряд на комп'ютері. Він здобув дивні результати – вони не мали сенсу, якщо дивитися на них із позицій фізики. Він узяв слонову кістку – просто необроблений її шматок, – і навколо неї не було Тіней. Вона не реагувала, але різьблена шахова дошка реагувала; велика дерев'яна тріска не реагувала, а дерев'яна лінійка реагувала. Ти розумієш, що йдеться про елементарні частинки?! Про найдрібніші клаптики невідомо чого. Вони знали, якими були ті речі! Усе те, що пов'язане з людською працею та думкою, оточене Тінями…

Пані Мелоун трохи помовчала та продовжила:

– А потім Олівер, доктор Пейн, попросив одного свого друга з музею тимчасово дати йому викопні черепи – він хотів подивитися, як далеко простирається цей ефект у часі. Так от, десь за тридцять-сорок тисяч років від нас на часовій осі розташована точка розриву. До того Тіней не було; після того їх з'явилася сила-силенна. А саме в ті часи, судячи з усього, людина стала такою, якою вона є зараз. Це були наші віддалені предки, але від нас вони майже не відрізнялися…

– Це Пил, – з переконаним виглядом сказала Ліра. – Саме таким він є.

– Але річ у тому, що все це не можна написати в заявці на продовження фінансування наукового проекту – тебе просто не сприймуть серйозно. Це схоже на маячню, усе це просто не може існувати! А якщо й може, про це краще забути – а також про все те, що з цим пов'язано.

– Я хочу подивитися в Печеру, – сказала Ліра й підвелася.

Доктор Мелоун чухала собі потилицю та часто кліпала – мабуть, хотіла відігнати туман від утомлених очей.

– Що ж, чому б і ні, – відповіла вона. – Може, завтра комп'ютера в нас уже не буде. Іди сюди.

Вона провела Ліру в другу кімнату. Приміщення було більшим від першого та заставленим електронним обладнанням.

– Ось вона, – сказала доктор, вказавши на сірий екран. – За всіма цими дротами стоїть детектор. Щоб побачити Тіні, ти маєш підключитися до деяких електродів. Це як зняти електроенцефалограму.

– Я хочу спробувати, – заявила Ліра.

– Ти нічого не побачиш. Все одно я надто втомилася, а налаштувати це дуже нелегко.

– Будь ласка! Я знаю, що роблю!

– Добре тобі, мені б так! Ні, борони Боже. Це дороге, складне наукове обладнання, його не можна вмикати заради втіхи, як гральні автомати… До речі, звідки ти? І чому ти не в школі? Як ти сюди потрапила?

Вона знову протерла очі, ніби прокидаючись. Ліра тремтіла. «Кажи правду», – згадала вона.

– Мені вказав на це місце він, – сказала вона, дістаючи з рюкзака алетіометр.

– Матір Божа, що це таке? Компас?

Ліра подала прилад жінці. Відчувши його вагу, доктор Мелоун витріщила очі.

– Боже мій, він золотий! Звідки ж…

– Я думаю, він робить те саме, що ваша Печера, але хочу в цьому переконатися. Якщо я відповім на будь-яке питання, – у відчаї проговорила Ліра, – відповідь на яке ви знаєте, а я – ні, то чи дозволите ви мені скористатися Печерою?

– Так ми тут гадаємо на майбутнє, чи що? Що це за річ?

– Запитайте в мене хоч що, будь ласка! Доктор Мелоун знизала плечима:

– Ну що ж, добре. Скажи мені… Скажи мені, чим я займалася до того, як прийшла сюди?

Ліра взяла в неї алетіометр та почала швидко налаштовувати його. Вона відчувала, що потрібні картинки виникають у неї в голові ще до того, як стрілки вказують на них, і почувала, як довша стрілка смикається, даючи відповідь. Коли стрілка почала бігати по циферблату, очі дівчинки пересувалися за нею – вона спостерігала, підраховувала, відстежувала довгі ланцюги значень до рівня, на якому знаходилася істина.

Нарешті вона кліпнула очима, зітхнула та вийшла зі свого тимчасового трансу.

– Раніше ви були черницею, – сказала вона. – Я б ніколи цього не вгадала – черниці мають залишатися у своїх монастирях довічно. Але ви втратили віру в те, що каже Церква, і вони випустили вас. Це зовсім не схоже на мій світ.

Доктор Мелоун опустилася на стілець й украй здивовано подивилася на Ліру. Та спитала:

– Це правда, так?

– Так. І тобі сказала це твоя…

– Це алетіометр. Він працює, я гадаю, за допомогою Пилу. Я прийшла до вашого світу, щоб більше дізнатися про Пил, і він сказав мені звернутися до вас. Отже, мені здається, що ваша темна матерія має бути тією самою річчю. А тепер мені можна скористатися вашою Печерою?

Доктор Мелоун похитала головою, але це означало не відмову, а безпомічність. Вона розвела руками.

– Чудово, – промовила вона. – Думаю, я сплю. То що мені перешкоджає побачити, що буде далі в моєму сні?

Вона повернулася на стільці та натиснула якісь кнопки, й приміщення заповнили електричне дзижчання та звук вентилятора комп'ютера. Почувши все це, Ліра приглушено зітхнула – цей шум був дуже схожий на те, що вона чула в жахливій яскравій від блиску кімнаті в Больвангарі, коли срібна гільйотина ледь не відрізала від неї Пантелеймона. Дівчинка відчула, як він здригнувся в неї в кишені, і спробувала заспокоїти його м'яким дотиком.

Але доктор Мелоун цього не помітила: вона налаштовувала перемикачі та натискувала на літери на одному з лотків зі слонової кістки. Невдовзі колір екрана змінився, і на ньому з'явилися якісь літери та фігурки.

– Сідай сюди, – наказала вона та звільнила стілець для Ліри. Потім відкрила якусь невеличку посудину й сказала: – Я маю нанести тобі на шкіру гель, це потрібно для електричного контакту. Його буде легко змити. Не рухайся.

Доктор Мелоун узяла шість дротів, на кінці кожного з яких була маленька пластинка, і прикріпила їх до різних місць на голові Ліри. Ліра не ворушилася, але дихала так, ніби кудись бігла, а її серце шалено стукало.

– Гаразд, я тебе підключила, – сказала пані Мелоун. – У кімнаті повно Тіней – насправді їх повно у всьому всесвіті. Але побачити їх ми можемо лише так, тож звільни свій розум і дивися на екран. Поїхали.

Ліра зробила все, що їй сказали. Скло було темним і пустим – вона невиразно бачила власне відображення, але більше нічого. Вона наважилася на невеличкий експеримент – уявила, що читає алетіометр, поставивши йому запитання: що ця жінка знає про Пил? Які запитання ставить вона?

Вона подумки за допомогою ручок пересунула стрілки алетіометра по циферблату, і після цього екран раптом почав мерехтіти. Здивована, вона вийшла із зосередженого стану, і мерехтіння зникло. Хвилю захвату, яка охопила доктора Мелоун настільки, що та аж підскочила, вона не помітила: вона присунулася ближче до екрана і знову почала зосереджуватися.

Цього разу реакція була миттєвою. Екраном пробіг потік танцюючих вогників, дуже схожий на блискучу завісу північного сяйва. Вогники лише на мить вишикувалися у якісь структури, розсипалися та знову вишикувалися, кожного разу набуваючи іншої форми й інших кольорів; вони робили петлі й розгойдувалися, потім розпорошувалися, вибухали водоспадами світла та бігали по екрану. Вони були чимось схожі на зграї птахів, що зняли метушню та кидаються в усі боки.

Спостерігаючи за всім цим, Ліра відчула те саме, що відчувала, коли вчилася читати алетіометр – якесь тремтіння на межі розуміння.

Вона поставила інше питання: чи це Пил? Чи одна річ створює ці образи та рухає стрілки алетіометра?

Відповідь надійшла у вигляді ще більшої кількості вирів світла, і Ліра здогадалася, що ця відповідь була позитивною. Тоді їй спало на думку інше, і вона повернулася до доктора Мелоун і побачила, що та дивиться на неї, розкривши рота та тримаючись руками за голову.

– Що таке? – спитала вона. Екран згас. Пані Мелоун моргнула.

– Та що сталося? – знову запитала дівчинка.

– О, ти тільки-но створила на дисплеї найліпшу картину з тих, що я бачила досі, от і все, – відповіла жінка. – Що ти робила? Про що ти думала?

– Я думала про те, що ви можете отримувати ще чіткішу картинку, – промовила Ліра.

– Ще чіткішу? Та ця й так була найчистішою з усіх!

– Але що все це означає? Чи вмієте ви читати її?

– Читати? – перепитала доктор Мелоун. – Її не можна читати так, як ми читаємо книжку, тут інший принцип дії. Тіні лише реагують на увагу, що її звертають на них люди. Це й так уже переворот у науці: вони реагують на нашу свідомість!

– Та ні, я мала на увазі дещо інше, – пояснила Ліра. – Ці Тіні, вони здатні не лише створювати довільні кольори та фігури – вони можуть створити будь-яку потрібну фігуру. Якщо бажаєте, вони можуть створювати для вас усілякі картини. Дивіться.

З цими словами Ліра знов повернулася до екрана та сфокусувала на ньому свої думки, але цього разу уявляла собі, що це алетіометр з його тридцятьма шістьма символами, розташованими по колу. Наразі вона знала їх так добре, що коли крутила удавані ручки, послідовно встановлюючи стрілку на свічу (символ розуміння), альфу та омегу (мова) та мураху (старанність) і формулюючи запитання, її пальці на колінах машинально смикалися. Добре знала вона, але що ж робити цим людям для того, щоб зрозуміти мову Тіней?

Екран відреагував зі швидкістю думки, і з хаосу ліній та спалахів з'явилася низка напрочуд чітких зображень: компаси, знов альфа й омега, блискавка, ангел. Кожна картинка висвітилася певне число разів, потім з'явилися ще три: верблюд, сад, місяць.

Їхнє значення було для Ліри цілком зрозумілим, і вона розосередилася, щоб пояснити все пані Мелоун. Повернувшись, дівчинка побачила, що доктор сидить, відкинувшись на спинку стільця, обличчя її було білим як крейда, а пальці уп'ялися у край стола.

– Печера відповідає, – пояснила Ліра, – моєю мовою, мовою картинок – так само, як мій алетіометр. Але вона каже, що може також користуватися звичайною мовою, словами – якщо бажаєте. Ви можете зробити так, аби на екрані з'являлися слова. Але для цього вам доведеться виконувати чимало ретельних підрахунків (це були компаси), а блискавка означає антаричну, тобто електричну енергію. Ангел – це послання, тобто вона щось бажає сказати. Але потім з'явилася та інша картинка… це означає Азію, майже крайній її схід. Я не знаю, що за країна це може бути – можливо, Китай… Мешканці цієї країни в певний спосіб спілкувалися з Пилом, тобто Тінями, – приблизно так само, як ви та я, – але вони замість картинок застосовують палички. Я думаю, це означає той малюнок на дверях, але я не повністю це зрозуміла. Щойно побачивши цей знак, я подумала, що це вельми важливо, але що це означає, я не зрозуміла. Отже, способів спілкування з Тінями має існувати чимало.

Доктор Мелоун ледь дихала.

– Книга Змін! – вигукнула вона. – Так, це Китай. Вона являє собою різновид пророцтва – насправді навіть ворожіння… Так, вони використовують палички. Вони там лише для прикраси, – додала вона, ніби намагаючись переконати Ліру, що насправді вона в усе це не вірить. – Ти хочеш сказати, що коли люди ворожать за Книгою Змін, вони входять у контакт з тіньовими частинками? З темною матерією?

– Так, – відповіла Ліра. – Й існує безліч способів це зробити. Я не розуміла цього раніше – я вважала, що є лише один.

– Ті зображення на екрані… – почала доктор Мелоун.

Ліра відчула, як на краю її свідомості промайнула якась думка, та знову повернулася до екрана. Не встигла вона почати формулювати питання, як висвітилися нові картинки, вони змінювали одна одну так швидко, що доктор Мелоун ледь устигала за ними стежити. Зрозумівши, що вони означають, Ліра знову подивилася на жінку.

– Печера каже, що ваші дії також дуже важливі, – повідомила дівчинка докторові. – Вона каже, що ви маєте зробити щось вагоме. Отже, ви, ймовірно, маєте навчитися користуватися словами – так ви швидко зрозумієте, що вона каже.

Доктор Мелоун помовчала і спитала:

– То звідкіля, кажеш, ти прийшла?

Ліра скривилася, зрозумівши, що доктор Мелоун, яка досі діяла під впливом виснаження та розпачу, у нормальному стані ніколи б не показала свою роботу дивній дитині, яка з'явилася нізвідки, і що вона починає шкодувати про те, що зробила. Але дівчинка пам'ятала, що має казати лише правду.

– Я прийшла з іншого світу, – сказала вона, – і це правда. Я знайшла прохід сюди. Я… мені довелося втекти, бо люди в моєму світі переслідували мене, щоб убити. А алетіометр, мій правдомір, він з'явився з того самого місця. Його дав мені Ректор Коледжу Джордана. У моєму Оксфорді існує Коледж Джордана, але його немає в цьому. Я шукала його, проте не знайшла. А ще я самотужки навчилася читати алетіометр. Я додумалася до способу вивільняти свій розум, і тоді я відразу бачу, що він хоче повідомити. Це приблизно те саме, що ви казали про… про сумніви, загадки й таке інше. Коли я дивилася в Печеру, то робила те саме, і все працювало достеменно так само, отже, мій Пил і ваші Тіні – це одна річ. Тож…

Вона побачила, що доктор Мелоун цілком отямилася, а тому взяла алетіометр, обережно, як мати дитину, загорнула його в оксамит і засунула в рюкзак.

– Тож, якщо схочете, ви можете зробити так, аби Печера спілкувалася з вами за допомогою слів, що з'являються на екрані. Тоді ви зможете розмовляти з Тінями так, як я розмовляю зі своїм приладом. Але ось що мене непокоїть: чому люди в моєму світі ненавидять його? Я маю на увазі Пил, або ж Тіні чи темну матерію. Вони хочуть знищити його, вважають його злом. Але я гадаю, що зло – це те, що вони чинять, я навіть у цьому переконана. То що воно таке, ці Тіні? Чи це добро, чи зло, чи щось інше?

Доктор Мелоун потерла обличчя, і її щоки стали ще червонішими, ніж були.

– Усе, пов'язане з Тінями, збиває з пантелику, – промовила вона. – Ти знаєш, як незвично чути слова «добро» і «зло» в науковій лабораторії? Одна із причин того, що я стала науковцем, полягає в тому, що я сподівалася: як учений я не матиму потреби думати про такі речі.

– Про них слід думати завжди, – суворо зауважила Ліра. – Не можна досліджувати Тіні, Пил чи хоч що і не думати при цьому про добро і зло. І пам'ятайте, що Печера сказала: ви повинні цим займатися. Ви не можете просто відмовитися. Коли вас збираються закрити?

– Комітет з питань фінансування збереться на засідання наприкінці тижня… А що таке?

– А те, що у вас є лише сьогоднішній день, – сказала Ліра. – Ви маєте навчитися робити так, щоб на екрані замість картинок на кшталт моїх з'являлися слова. Домогтися цього досить легко, і тоді вам буде що показати тим людям, і вони дадуть вам гроші, щоб ви продовжували свою роботу. Тоді ви змогли б дізнатися все про Пил чи Тіні та повідомити це мені. Річ у тому, – дещо гордовито, ніби герцогиня, що зображує незграбну служницю, промовила вона, – що алетіометр не повідомляє мені достеменно те, що я хочу знати. А ви могли б здобути інформацію для мене. Можливо, мені було б краще навчитися того способу з Книги Змін – роботи з паличками, – але з картинками легше працювати. Принаймні мені так здається. Я зніму це, – сказала вона та почала стягувати з голови електроди.

Пані Мелоун дала їй ганчірку, щоб стерти гель, і склала дроти.

– То ти вже йдеш? – спитала вона. – Що ж, це була дуже незвичайна година, це вже точно.

– Ви вчитиметесь показувати на екрані слова? – поцікавилася Ліра, збираючи свій рюкзачок.

– Це буде майже так само складно, мені здається, як заповнити заявку на продовження фінансування, – відповіла доктор Мелоун. – Послухай-но мене: я хотіла б, щоб ти знову прийшла сюди завтра. Чи ти зможеш? Приблизно о цій самій годині. Я б хотіла, аби ти ще щось мені показала.

Ліра підозріло примружила очі. Може, це пастка?

– Добре, – сказала вона. – Але пам'ятайте: існують речі, які я хотіла би знати.

– Звичайно. То ти прийдеш?

– Так, – пообіцяла Ліра. – Якщо я кажу, що прийду, то обов'язково приходжу. Думаю, я зможу допомогти вам.

З цими словами вона вийшла. Консьєрж за столом мигцем глянув на неї та знову заглибився у газету.

– Розкопки в Нуніатаці, – сказав археолог, розвернувшись у кріслі. – За останній місяць ти вже другий, хто мене про них розпитує.

– А хто був першим? – ураз насторожившись, запитав Віл.

– Думаю, це був журналіст, але не впевнений, – була відповідь.

– А що він хотів знати?

– Він казав, що це пов'язано з одним із людей експедиції, котрі зникли тоді. Коли це сталося, був розпал холодної війни – так звані зоряні війни. Ймовірно, ти надто молодий, аби пам'ятати все це. Тоді американці та росіяни будували по всій Арктиці величезні радіолокаційні станції… До речі, а навіщо це тобі?

Віл відповів, намагаючись залишатися спокійним:

– Я просто хочу якомога більше дізнатися про ту експедицію. Мені доручили у школі підготовити доповідь про доісторичних людей. А коли я прочитав, що та експедиція зникла, мені стало цікаво.

– Що ж, не одному тобі. Свого часу навколо цієї справи вчинили неабиякий галас. Тоді я підготував інформацію для одного журналіста. Це мала бути попередня розвідка, а не справжні розкопки. Не можна здійснювати розкопки, не знаючи заздалегідь, чи взагалі варто це робити, тому вони вирушили туди, щоб оглянути декілька місць і скласти звіт. Усього їх було І півдесятка хлопців. Іноді в подібних експедиціях ми об'єднуємо сили з представниками інших галузей, скажімо, геологами чи кимсь іще – так можна заощадити на витратах. Вони займаються своїми справами, а ми – своїми. Того разу у складі групи був фізик-ядерник; я думаю, він цікавився явищами, що відбуваються у верхніх шарах атмосфери. Якщо знаєш, Північне сяйво й усе таке… Він узяв із собою повітряні кулі з радіопередавачами. З ними поїхав ще один чоловік, у минулому моряк, щось на кшталт професійного мандрівника. Вони збиралися відвідати якусь геть дику територію, а в Арктиці білі ведмеді завжди становлять небезпеку. Археолог здатен впоратися з певними речами, але не дуже добре стріляє, і людина, що має відповідну військову підготовку, яка може орієнтуватися на місцевості, ставити табір тощо, може бути для експедиції вельми корисною.

Проте всі вони зникли. Вони підтримували радіозв'язок із місцевою дослідницькою станцією, та одного дня сигнал не надійшов. Тоді була велика снігова буря, але для тієї місцевості то досить звичне явище. Пошукова експедиція знайшла їхній останній табір, він був більш-менш непошкодженим, хоча ведмеді й з'їли їхні запаси, але людей не було видно. Боюся, це все, що я можу повідомити.

– Зрозуміло, – сказав Віл. – Дякую. Мм… А цей журналіст, ви казали, що він цікавився одним із членів експедиції. Ким саме?

– Професійним мандрівником, його прізвище було Пері.

– А який він на вигляд? Я маю на увазі журналіста.

– Навіщо тобі це треба знати?

– Я… – ніякі правдоподібні причини чомусь не спадали Вілові на думку, і він пошкодував, що спитав це. – Мені просто цікаво.

– Наскільки я пам'ятаю, це був високий білявий чоловік. Волосся в нього було дуже світлим.

– Дякую, – сказав Віл і повернувся, щоб піти.

Археолог мовчки подивився, як він виходить із кімнати, його обличчя стало трохи насупленим. Віл побачив, я к він бере в руку телефонну трубку, і швидко вийшов із будинку.

Він тремтів. Так званий журналіст був одним із тих людей, що приходили до нього в дім: високий чоловік зі світлим волоссям, у якого, здавалося, зовсім не було ні брів, ані він. Зі сходів упав не він – він вискочив із дверей будинку, коли Віл щодуху біг геть. Але ж він не був журналістом!

Хлопець побачив неподалік великий музей і пішов туди, тримаючи планшет так, ніби він над чимось працює, і присів на лаву в галереї, увішаній картинами. Він сильно тремтів і відчував нудоту – на нього тиснуло відчуття того, що він убив людину. Досі він тримав себе в руках, але тепер його прорвало. Він позбавив того чоловіка життя!

Він просидів у галереї десь із півгодини, й це були чи не найгірші півгодини в його житті. Повз нього проходили якісь люди, вони, не звертаючи на нього уваги, дивилися на картини й тихо щось обговорювали. Доглядач галереї декілька хвилин постояв у дверях, заклавши руки за спину, потім пішов геть, нічого не сказавши, а Віл усе сидів нерухомо, борючись з жахом того, що він накоїв.

Поступово він трохи заспокоївся: врешті-решт, він захищав свою матір. Ті люди лякали її, а з огляду на те, В якому стані вона перебувала, їх можна було б звинуватити в незаконному переслідуванні. Він мав повне право захищати свій дім, і батько напевно схвалив би його дії. Він зробив це тому, що слід було це зробити – зрештою, треба було запобігти викраденню зеленого шкіряного бювара. Він захищався, бо хотів відшукати свого батька – хіба в нього немає права на це? Він ніби разом повернувся до своїх дитячих ігор, коли вони з батьком рятували один одного від лавин та жорстоких піратів. Що ж, наразі гра стала дійсністю. «Я знайду тебе, – подумки сказав він. – Допоможи мені, і я знайду тебе, тоді ми разом доглядатимемо маму, й усе буде гаразд…»

Зрештою, тепер йому було де ховатися – ніхто не відшукає його в іншому світі. Папери з бювара також були в безпеці, під матрацом в Ситагазі, – хай навіть у нього не було часу прочитати їх.

Віл помітив, що всі люди почали рухатися в одному напрямку. Вони виходили – доглядач повідомив їм, що за десять хвилин музей зачиняється. Хлопець узяв себе в руки та також пішов до виходу. Вулиця Хай-стрит пролягала неподалік, і він подумав, чи не зайти йому до офісу адвоката – попри те, що він сказав по телефону раніше. Той чоловік був досить приязним…

Але, коли Віл уже вирішив перейти вулицю та увійти, він побачив дещо таке, від чого вмить застиг на місці.

З автомобіля виходив високий чоловік із білими бровами.

Хлопець відвернувся та почав спостерігати за тим, що відбувалося, у віддзеркаленні вітрини ювелірної крамниці. Він побачив, як чоловік озирнувся, поправив краватку та увійшов в офіс. Щойно він зник, Віл швидко пішов геть, відчуваючи, як його серце шалено калатає. Небезпека крилася повсюди. Він підійшов до будинку університетської бібліотеки і став чекати на Ліру.