355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Едґар Аллан По » Вибрані твори (вид. 1928 р.) » Текст книги (страница 15)
Вибрані твори (вид. 1928 р.)
  • Текст добавлен: 5 января 2018, 18:30

Текст книги "Вибрані твори (вид. 1928 р.)"


Автор книги: Едґар Аллан По



сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 20 страниц)

– Чоловік, що наскочив на вас, коли ми повернули були в цю вулицю – либонь чверть години тому.

Я тепер пригадав, що, справді, фруктівщик, несучи на голові здоровий кошик із яблуками, ненароком мало не збив мене з ніг, коли ми повертали з вулиці К. у ту, де зараз стояли; але до чого тут був Шантільї, я негоден був зрозуміти.

Дюпен не мав у собі ні сліду шарлатанства.

– Я поясню; – сказав він, – а щоб ви могли все ясно зрозуміти, ми спершу відстановимо хід ваших міркуваннів від моменту, коли я оце говорю з вами, аж до моменту зустрічи із фруктівщиком. Значніші звена цього шерегу ідуть так ― Шантільї, Оріон, Д-р Нікольс, Епікур, стереотомія, брук, фруктівщик.

Мало хто з нас не бавився в певній добі свого життя відстановленням ступенів, що ними наша мисль приходить до певних висновків. Це заняття часто буває повне цікавости; і, бравшися до нього вперше, кожного здивує видимо безмежна відстань і різнота між вихідною точкою та завершенням. Як же мало мене вразити, коли я почув од француза оці слова і не міг не признати, що він говорить правду. А він мовив далі:

– Ми розмовляли про коні, коли пам’ять мене не зраджує, аж до виходу з вулиці К. Це був останній предмет, що ми його обговорювали. На переході в цю вулицю фруктівщик з великим кошем на голові, бігши прожогом мимо, потрутив вас на купу каміння, зложеного на місці, де направлюється брук. Ви спіткнулиись на камінь, підковзнулися, трохи звихнули собі ногу, з хмурим роздратованим виглядом пробурмотіли кількоро слів, озирнулись назад на каміння і мовчки рушили далі. Я не вважав нарочито, що ви робите; але такі спостереження стали мені за останній час немов би конечною потребою.

– Ви втупили очі в землю, сердито розглядаючи ями та вибої на брукові (звідси я бачив, що ви й досі думаєте про каміння), аж поки ми досягли вулички, званої ім’ям Ламартіна; вона на спробу замощена звязаними і перекритими навзаєм обтесаними брилами. Тут обличчя вам роз’ясніло, і, побачивши, що ваші губи ворушаться, я не мав сумніву, що ви прошептали слово «стереотомія» – термін, часто уживаний до такого бруку. Я знав, що ви не могли б сказати собі «стереотомія», не прийшовши до думки про атоми і таким чином до Епікурових теорій; а що я згадував вам при нашій недавній розмові на цю тему, яким дивним і мало кому відомим способом непевні здогади великого Грека знайшли собі підтвердження в новітній небулярній космогонії, я відчув, що вам не минеться поглянути на велику небулу, туманність Оріона – з певністю чекав, що ви таки глянете. Так ви й зробили; і я допевнивсь тоді, що правильно йду вашим шляхом. Але в тій їдкій тираді проти Шантільї, що з’явилася вчора в «Musée», сатирик, зробивши кілька ганьбливих натяків, що, мовляв, чоботар, нап’явши котурни, змінив і своє ім’я, цитує латинського вірша, що про нього ми часто були говорили. Я розумію рядок «Perdidit antiquum litera prima sonum».*

– Я вам якось казав, що цей рядок стосувався колись до Оріона – його писалось раніш Уріон; а що це пояснення в’яжеться з певними дотепами, то ви, я був певен, не могли його забути. Отже, мені було ясно, що ви неминучо скомбінуєте дві ідеї – Оріон та Шантільї. Що ви це й зробили, я побачив із усмішки, яка перебігла по ваших губах. Ви подумали про гірку загибель бідолашного чоботаря. Досі ви йшли похилені, а тут я побачив, що ви випростались на весь зріст. З цього я дістав певність, що вам спала на думку ница постать цього Шантільї. Тут я перебив ваші міркування зауваженням, що коли таки справді він хлопець занадто малий на зріст, то йому повелося б краще в Театрі-Вар’єте.

Невдовзі по тому ми переглядали якось вечірнє видання “Gazette des Tribunaux”,* і там отака замітка звернула на себе нашу увагу:

«НЕЗВИЧАЙНЕ УБИЙСТВО

Цього ранку, десь о третій годині, жильців кварталу Сен-Рок* збудили страшні крики, що виходили, видно, з четвертого поверху одного будинку на вулиці Морґ; за цей будинок було відомо, що його займає увесь певна мадам Л’Еспаней з дочкою Каміллою Л’Еспаней. Після деякої загайки – поки даремне пробувано доступитися до будинку звичайним способом – двері розчинено ломом, і восьмеро чи десятеро із сусідів зайшли в середину з двома жандармами. На той час крики ущухли, та скоро цей гурт рушив на перший перехід сходів, почулося два або й більше голосів, наче з горішньої частини будинку; вони, здавалось, палко сперечалися між собою. Коли гурт дійшов другої площадки, ці звуки також перестали, і стало зовсім спокійно. Гурт розділився і люди поспішилися по всіх кімнатах. Зайшовщи до великого позаднього покою в четвертому поверсі (його двері, замкнені із середини на ключ, одчинено силою), їм явилось видовище, що вразило кожного не тільки страхом, але не менш і подивом.

В кімнаті панувало дике безладдя, меблі геть побито і де-попадя порозкидувано. В цій кімнаті стояло одне тільки ліжко; постіль із нього стягнуто і кинуто посередині, долі. На стільці – бритва, зрошена кров’ю. На камині два чи три довгі і грубі пасма сивого людського волосся, теж заплямовані кров’ю, і не-мов би висмикнуті з корінням. Долі знайдено чотири наполеони,* топазові серги, три великі срібні ложки, три менші з metal d’Alger* та дві торбинки, а в них коло чотирьох тисяч франків золотом. Шухляди в бюрі, що стояло в кутку, одкриті, і їх, очевидно, пограбовано, хоч багато речей таки залишилося в них. Малий залізний сейф знайдено під постіллю (не під кроваттю), одімкнений, і ключ був оставлений у замку. В цьому сейфі не знайдено нічого, окрім кількох старих листів та інших неважних паперів.

Мадам Д’Еспаней не видно було й сліду; та що на камині побачено забагато сажі, люди взялися шукати в димоході, і звідти витягнуто (страх сказати!) труп дочки, сторч головою; далеко затиснутий у вузький отвір, доволі глибоко. Тіло було зовсім тепле. При огляді на тілі знайдено багато саден, безперечно, спричинених тим, що його з такою силою заганялось у комин та увільнялося звідти. На лиці знайдено багато глибоких дряпин, а на горлянці – темні синці та глибокі сліди мов од нігтів – ніби покійну задушено.

Пильно обшукавши кону частини будинку і нічого більше не знайшовши, люди направились у малий забрукований двір поза домом. Там лежав труп старої Мадам; голову йому так начисто одтято, що при спробі підняти тіло вона геть одпала. Тіло, як і голова, було страшно покалічене – голова так сильно, що в ній ледве лишилася якась людська подоба.

До цієї жахливої таємниці поки-що, як гадаємо, немає жодного ключа».

Другого дня газета містила такі додаткові відомості:

«ТРАГЕДІЯ НА ВУЛИЦІ МОРҐ.

В звязку з цією незвичайною і жахливою справою допитувано багато людей, але нічого такого не розвідано, що б могло освітити її. Ми подаємо нижче весь матеріял, добитий від свідків.

Поліна Дюбур  – прачка. Свідчить, що знала обох забитих протягом трьох років, правши на них через весь цей час. Стара Мадам із дочкою жили наче в злагоді – дуже приязн були між собою. Щедро платили. Не може нічого сказати про їхній спосіб життя та засоби прожитку. Думала, що мадам Л. заробляє ворожінням. Про неї говорено, що має зайву копійку. Зроду не стрічала нікого домі, коли приходила по білизну та відносила її. Була певна, що вони не мають служниці. По всьому домі ніяких меблів не було, крім четвертого поверху.

П’єр Моро  – торгує тютюном. Свідчить, що він протягом чотирьох років постачав звичайно старій Мадам малими порціями тютюн та табаку для нюхання. Народився в сусідстві і весь вік тут жив. Покійниця із дочкою займала будинок, де знайдено трупи, більше як шість років. Раніше тут проживав ювелір і горішні кімнати здавав пожильцям. Будинок був власністю мадам Л. Вона була невдоволена поведінкою ювеліра ― що він недобре содержував будинок ― і оселилася в нім сама, не схотівши нічого лишити під кватири. Сама Мадам від старости вже здитиніла. Дочку свідок бачив яких п’ять-шість разів за шість років. Обоє жили надзвичайно відлюдно – казано, ніби мають гроші. Чув по сусідах, що мадам Л. – ворожка; не діймав цьому віри. Зроду не бачив, щоб хто заходив у двері, окроме стара Мадам із дочкою, раз чи два портьє, та лікар, вісім чи десять разів.

Багато інших свідків, сусіди, виявляють те саме. Не знають нікого, щоб часто одвідував дім. Невідомо, чи Мадам Л. з дочкою мали в живих яку рідню. Віконниці на чільних вікнах рідко бували одчинені; знадвору повсякчас були зачинені, окрім тільки великої задньої кімнати в четвертому поверсі. Будинок добрий собі, не дуже старий.

Ісідор Мюзе  – жандарм. Свідчить, що його покликано до будинку коло третьої вранці, і він знайшов людей, двадцять чи тридцять душ, при вході – силкувалися добитись у середину. Розчинив врешті двері багнетом – не ломом. Розчинити було не дуже важко, бо двері були на дві половинки, до того ж, не взяті на гак ні зверху, ні знизу. Крик було чути, аж поки розчинено двері, тоді він одразу змовк. Це був мов би зойк людини (чи людей) у тяжких муках, голосний і протяжний, а не короткий і хуткий. Свідок направивсь сходами нагору. Дійшовши першого повороту почув два голоси, в голоснім і палкім змаганні – один грубий голос, другий вищий, верескливий – дуже дивний голос. Зміг розібрати кільки слів першого – це був голос француза. Певен був, що це не жіночий голос. Зміг розібрати слова «sacré» та «diable».* Верескливий голос належав чужоземцеві. Непевний, чи це голос жінки чи чоловічий. Не добрав, що саме він говорив, але думає, що говорилося по-еспанському. Стан кімнати і трупів свідок описує так, як ми описали вчора.

Анрі Дюваль  – сусіда, по професії ювелір. Свідчить, що він був між першими, хто зайшов до будинку. В цілому пристає до свідчення Мюзе. Добувшися в середину, вони замкнули двері, щоб не пустити юрбу; люди згромадились дуже хутко, хоч було вже пізно. Верескливий голос, гадає свідок, належав італійцеві. Він був певний, що це не був француз. Не може сказати, чи це був чоловічий голос: може й жіночий. Не знає по-італійському. Слів одрізнити не міг, але гадав з інтонації, що це був італієць. Знав мадам Л. та її дочку. Часто розмовляв з обома. Певен, що верескливий голос не належав жодній з покійниць.

Оденгаймер – ресторатор. Цей свідок з’явився самохіть. Не говорить французькою мовою, допитувано його з перекладачем. Родом із Амстердаму. Проходив мимо, коли кричали. Крик тривав кільки хвилин – може, десять. Він був протяжний і голосний – дуже страшний і болісний. Свідок – один із тих, що зайшли до будинку. Пристає до попередніх заяв, за винятком одного пункту. Мав певність, що верескливий голос був чоловічий – голос француза. Не міг розібрати вимовлюваних слів. Вони були голосні і швидкі – нерівномірні – говорилося, видно, в страху чи в злості. Голос був прикрий – не так верескливий, а прикрий, різкий. Не назвав би його верескливим голосом. Грубий голос промовив кільки разів «sacré», «diable» та раз «mon Dieu».*

Жюль Міньйо  – банкір, фірма Міньйо з Синами, вулиця Делорен. Це Міньйо старший. Мадам Л’Еспаней мала деяку  маєтність. Завела свій рахунок в його банкові на весні 18... (приблизно вісім років тому). Робила часто вклади невеликими сумами. Чеків не заявляла, аж до третього дня перед смертю, коли-то взяла, своєю особою, суму в 4000 франків. Цю суму виплачено золотом, і з грішми послано до неї клерка.

Адольф Лебон  – клерк від Міньйо з Синами. Свідчить, що того дня опівдні він проводив мадам Л’Еспаней на її кватиру, з 4000 франків у двох торбинках. Коли одчинилися двері, вийшла мадемуазель Л. і взяла йому з рук одну торбинку, а стара Мадам увільнила його від другої. Він уклонивсь і пішов. Не бачив на вулиці у цей час нікого. Це бокова вулиця – дуже безлюдна.

Віл’ям Берд  – кравець; він із тих, що зайшли до будинку. Англієць. Живе в Парижі два роки. Один із перших зійшов на сходи. Чув два голоси, що змагалися між собою. Грубий належав французові. Зміг розчути кільки слів, але тепер всього не згадає. Добре чув «sacré» та «mon Dieu». В цей час було чути шум, мов би від боротьби кількох людей – човгання ніг по підлозі, борюкання. Верескливий голос був дуже голосний – голосніший за грубий. Певен, що це був не англійця голос. Здається, мов німець. Міг бути й жіночий. По-німецькому не розуміє.

Четверо з названих вище свідків, бувши допитані вдруге, посвідчили, що двері до тієї кімнати, де знайдено тіло мадемуазель Л., коли вони підійшли, були замкнені із середини. Скрізь була цілковита тиша – ні стогону, ані найменшого шуму. Коли розчинено двері, в кімнаті не було нікого. Вікна і в задній, і в передній кімнаті були спущені і добре замкнені із середини. Двері між цими кімнатами зачинені, але не замкнені, двері з передньої кімнати до коридору замкнені, і з середини стримів ключ. Мала чільна кімната на четвертому поверсі, що від неї починається коридор, незамкнена, і двері трохи одхилені. В цій кімнаті повно старих ліжок, скринь то-що. Їх пильне обшукувано, пересовувано. Не було жодного дюйма в якійсь частині дому, щоб його не огляділи. Димоходи обшукувано кругом щітками. Будинок має чотири поверхи, з мансардами. Хід на горище дуже старанно забито – виглядає так, ніби його не одчинялось роками . Час, поміж тим, як почуто оте змагання та аж поки виламано двері кімнати, свідки визначають різно. Хто змалював його на три хвилини, хто розтягав на п’ять. Розчинити двері було тяжко.

Альфонцо Ґарсіо  – власник похоронного бюро. Свідчить, що він проживає на вулиці Морґ. Родом еспанець. Один із тих, що ввійшли до будинку. Нагору не сходив. Має чутливі нерви і побоявся наслідків хвилювання. Чув суперечку голосів. Грубий голос належав французові. Не розібрав, що казано. Верескливий належав англійцеві – певний цього. Не розуміє англійської мови, але судить з інтонації.

Альберто Монтані  – кондитор. Свідчить, що він був між першими, хто зійшов нагору. І він чув голоси. Грубий голос належав французові. Розібрав кільки слів. Виглядало так, ніби той комусь дорікав. Не добрав слів верескливого голосу. Говорилося хутко й нерівно. Гадає, що голос належав руському. Потверджує загальне свідчення. Ніколи не мав нагоди говорити з росіянином.

Кільки свідків, допитані знову, засвідчили, що димоходи в усіх кімнатах четвертого поверху занадто вузькі, щоб дати прохід людині. При обшукові уживано циліндричних чистильних щіток, якими орудують сажотруси, коли трусять комини. Ними обшукано, згори аж до низу, кожну вилучину в димоходах, по всьому домі. Заднього виходу, що ним би можна було спуститись, поки люди сходили нагору, немає. Тіло мадемуазель Л. так щільно було затиснуте в комин, що його стягнуто звідти тільки сполученими зусиллями чотирьох чи п’ятьох людей.

Поль Дюма  – лікар. Свідчить, що його на зорі покликано оглянути тіло. Вони в цей час лежали обоє в рядні на ліжкові в тій кімнаті, де знайдено мадемуазель Л. Труп молодої панни весь був у синцях та саднах. Той факт, що його затиснуто у димохід, служить достатнім поясненням для цих явищ. Горлянка сильно пом’ята, на ній кільки глибоких дряпин під підборіддям і ряд синців – це, видимо, сліди пальців. Лице страшно змінилося в кольорі, баньки викочені. Язик частково перекушений. Великий синяк знайдено в шлунковій западині – очевидно, від натискання коліном. На думку месьє Дюма, мадемуазель Л’Еспаней на смерть задушено ― невідомою особою чи особами. Труп матері жахливо покалічений. Всі кості правої ноги й руки більш-менш пошкоджені. Ліва гомілка потовчена на дріб’язок, так само всі ребра лівої половини. Ціле тіло в синяках та саднах. Не можна сказати, яким способом заподіяно ці каліцтва. Важкий кий або широка залізна штаба, стілець, велике, важке і тупе знаряддя могло дати такі наслідки в руках дуже сильної людини. Ніяка жінка не могла б завдати таких ударів, будь-яким знаряддям. Голова покійниці, коли явився свідок, начисто була одчахнута од тіла і також сильно покалічена. Горло перерізане, видно, якимсь дуже гострим інструментом – мабуть, бритвою.

Александр Етьєн  – хірург. Його закликано оглянути тіло разом із месьє Дюма. Цілком потверджує свідчення і здогади месьє Дюма.

Нічого важливого більше не викрито, хоч допитувано ще кільки інших осіб. Такого таємничого і в усіх подробицях загадкового убийства ніколи ще не доконувано в Парижі – наколи це було справді вбийство. Поліція зовсім стерялася – незвичайний випадок у таких справах. В кожному разі, не маємо досі жодного натяку на розгадку».

Вечірнє видання газети повідало, що в кварталі Сен-Рок досі триває велике хвилювання, що приміщення знову пильно обшукано і знову допитувано свідків, але без жодних наслідків. Пост-скриптум, одначе, зазначав, що Адольфа Лебона заарештовано й ув’язнено, але ніяких доказів проти нього, крім описаних уже фактів, не виявлено.

Дюпен виглядав надзвичайно зацікавленим ходом цієї справи, принаймні, так я судив з його поведінки, бо він нічого мені не пояснював. Тільки після звістки про те, що заарештовано Лебона, він запитався моєї гадки що до вбийства.

Я міг тільки долучитися до думки всього Парижу, признавши його недовідомою тайною. Я не бачив жодних засобів викрити вбийцю.

– Ми не повинні судити про засоби, – сказав Дюпен, – з-під оболони цього слідства. Паризька поліція, скільки славлена за свою проникливість, єсть тільки спритна та й годі. В їхніх діях немає іншої методи, крім методи моменту. Вони учиняють великий парад заходів, але ці заходи не раз так зле відповідають даним об’єктам, що нагадують нам, як мосьє Журден каже подати своє «robe-de-chambre pour mieux entendre de la musique».* Результати, досягнені цими заходами, бувають не раз на диво щасливі, але походять здебільшого з простої старанности та активности. Коли ці властивості не потрібні, всі їхні плани ідуть на нівець. З Відока, приміром, був добрий угадчик і уперта людина. Але, не мавши вихованої мисли, його зводила сама інтенсивність його розшуків. Він ослабляв свій зір тим, що тримав свій об’єкт заблизько. Він, може, здужав роздивитися одну чи дві точки надзвичайно ясно, але, роблячи це, він неминуче губив вигляд на всю річ у цілому. Отже, це є те саме, що бути занадто глибоким. Істину не завжди треба шукати в самім джерелі. На ділі, саме що до найважнішого знання, я гадаю, що вона завжди пробуває на поверхні. Вона лежить не в глибинах, де ми її шукаємо, а на вершинах гір, де її тільки й можливо знайти. Спосіб і джерело цього роду помилок мають собі добрий приклад в спогляданні небесних тіл. Роздивлятись на зірку побіжними поглядами – глядіти на неї скісним зором, повернувши до неї зовнішні відділи ретини (чутливіші до слабих світлових вражінь, аніж внутрішні), це значить мати кращу оцінку її світла – світла, що береться туманом якраз у тій мірі, скільки ми обертаємо зір впрост на неї. Дійсно, що в другому разі більша кількість променів падає в око, але в першому маємо тоншу спроможність сприймання. Надмірною глибиною ми ускладняємо і ослаблюємо мисль; можна й саму Венеру згасити у небі занадто упірним, надто сконцентрованим, надто простим розгляданням.

– Що до цього убийства, вчинімо деякий дослід для самих себе, заким укладати про нього якусь думку. Розслід цей дасть нам розвагу (― я подумав, що це чудний термін для такого ужитку, але не сказав нічого ―), а, крім того, Лебон колись зробив мені послугу, що за неї я мушу йому віддячити. Ми підемо і оглянемо місце на власні очі. Я знайомий із Ґ., префектом поліції, і мені не важко буде дістати потрібний дозвіл.

Дозвіл нам дано – і ми зразу направились на вулицю Морґ. Це один із злиденних перевулочків, що сполучують вулиці Рішельє та Сен-Рок. Ми дістались туди геть за полудень, бо цей квартал лежить далеко від того, де ми пробували. Будинок легко було відшукати, бо і досі ще товпилось багато людей; в безпредметній цікавості вони роздивлялися з другого боку вулиці на зачинені віконниці дому. Це був звичайний паризький дім: під’їзні ворота, на одній їх стороні сторожка з видвижним віконцем, що вказувало на loge de concierge.* Перед тим, як зайти до будинку, ми пройшлися по вулиці, повернули у боковий завулочок, а тоді, знову вернувшись, зайшли у двір. Дюпен тимчасом оглядав як самий будинок, так і всю околицю з такою пильною увагою, що для неї я не міг тут бачити гідного об’єкту.

Повернувши назад, ми знов підійшли до житла спереду, подзвонили та показали наші перепустки; агенти нас пропустили. Ми зайшли по сходах до кімнати, де знайдено тіло мадемуазель Л’Еспаней і де лежали досі обидві покійниці. Нелад у кімнаті, як звичайно водиться, не рушено. Я не побачив нічого нового проти того, що подавалося в «Gazette de Tribunaux». Дюпен оглянув усе, не минаючи й трупів. Тоді ми пішли по інших кімнатах, а далі у двір – скрізь у супроводі жандарма. Огляд задержав нас аж до темного, коли ми забрались додому. Дорогою мій товариш зайшов на хвилину до контори одної із денних газет.

Я вже казав, що мій друг мав деякі причуди і Je les ménagais (цей вислів не має собі відповідника в нашій мові).* Так і тепер йому випала охота відхиляти всяку розмову про вбивство аж до полудня другого дня. Тут він раптом спитав мене, чи не спостеріг я чогось особливого у видовищі лютого злочину.

Було щось таке в його манірі, коли він натиснув на слово «особливий», що змусило мене здригнути, сам не знаю чому.

– Ні, нічого «особливого», – сказав я, – принаймні, нічого нового проти того, що ми обоє читали в газеті.

– Gazette, – відмовив Дюпен, – не збагнула, боюсь, незвичайної жахливости цієї справи. Але полишімо легковажні погляди преси. Мені видається, що цю таємницю вважається нерозрішимою з тієї саме причини, яка могла б привести й до противного погляду на неї, як на легку, нескладну – це саме те, що її прикмети мають характер outré.* Поліцію збентежила видима відсутність мотиву – не для самого убийства, а для його лютости. Її збила також із глузду видима неможливість погодити змагання голосів, чуте свідками, з тим фактом, що нагорі нікого не знайдено, крім забитої мадемуазель Л’Еспаней, та що ніде не було жодного способу вийти, так щоб люди, сходячи вгору, цього не помітили. Дикий розгардіяш у кімнаті, труп, затиснутий сторч головою у комин, жахливо покалічене тіло старої пані – цих міркувань, разом із згаданими та з тими, що їх немає потреби згадувати, досить було для того, щоб спаралізувати уряд, цілковито завівши у безвихідь уславлену проникливість урядових агентів. Вони допустилися прикрої, але звичайної помилки, змішавши незвичне з трудним. А саме ж у цих ухиленнях від звичайного плану розум назнає кінець кінцем свій шлях у шуканні істини. В таких розшуках, як оцей, треба не допитуватися «що сталось», а радше «що сталося такого, чого не бувало досі». Справді, та легкість, що з нею я прийшов, а чи маю прийти, до розвязання цієї тайни, стоїть у прямому звязку з її видимою нерозрішимістю в очах поліції.

Я дивився на нього в німому здивованні.

– Я оце дожидаю людини, ― казав він далі, дивлячись на двері нашої кімнати, ― я оце дожидаю людини, котра, може й не бувши сама дієвою особою в цій різанині, мусить бути до певної міри причетна до неї. В найгіршій частині заподіяних злочинів вона, може, й не винна. Маю надію, що в цьому здогаді я не похибив, бо на ньому я уложив свої сподівання розгадати всю загадку. Я чекаю на нього тут – в цій кімнаті – кожної хвилі. Що-правда, він може і не прийти; мабуть, таки, що прийде. Коли б він прийшов, треба доконче його затримати. Ось пистолі; і ми обоє знаємо як їх уживати, коли надійде потреба.

Я взяв пистолі, заледве свідомий того, що роблю, заледве віривши тому, що почув; тимчасом Дюпен мовив далі, так мов би сам до себе. Я вже казав про його абстрактну маніру в подібних випадках. Його мова зверталась до мене, але ж голос його, дарма що ніяк не гучний, мав таку інтонацію, якої вживається, коли говорять до когось на далеку відстань. Його очі, позбавлені виразу, дивилися тільки в стіну.

– Що голоси в суперечці, ― казав він, ― чуті людьми на сходах, не були голосами самих жінок, це цілком доведено свідченнями. Це увільняє нас від будь-яких сумнівів у питанні, чи не могла стара пані убити сперше дочку, а тоді сама себе стратити. Я кажу за цей пункт більше заради методи, бо сили мадам Л’Еспаней була недостатня, щоб затиснути тіло дочки у комин, як його знайдено; та й природа поранень на її власнім тілі цілком виключає думку про самогубство. Отже, убийство вчинено якоюсь третьою стороною; і саме її голоси було чути в суперечці. Звернімось тепер не до цілого свідчення про ці голоси, а до того, що було особливого у цім свідченні. Спостерегли ви в ньому щось особливого?

Я зауважив, що всі чисто свідки зійшлися в здогаді, що грубий голос належав французові, а що до другого, верескливого, або, як хтось визначав його, прикрого голосу, було багато незгоди.

– Це саме свідчення, ― мовив Дюпен, ― але це не єсть особливість свідчення. Ви не спостерегли нічого одмітного. А тут було що спостерегти. Свідки, як ви зазначили, зійшлися що до грубого голосу; вони були тут одностайні. А що до верескливого голосу, особливість лежить не в тім, що вони порізнились, а в тім, що коли італієць, англієць, еспанець, голандець спитувались описати його, кожен казав про нього як про голос чужоземця. Кожен має певність, що це не був голос одного з його земляків. Кожен рівняє його не до голосу людини якоїсь нації, що її мову знає, а як раз навпаки. Француз думає, що це голос еспанця, і «зміг би був розібрати якісь слова, коли б був обізнаний з еспанською мовою». Голандець твердить, що це був голос француза; але ми знаходимо вказівку, що «свідок не знав по-французькому і його допитувано з перекладачем». Англієць вважає, що це голос німця; «німецької мови не розуміє». Еспанець «певен», що це був голос англійця, але «судить з інтонації» та й годі, «бо не знає по-англійському». Італієць вважає за голос руського, але «ніколи не говорив з росіянином». Другий француз, крім того, різнить із першим певністю, що це був голос італійця; але, не знавши цієї мови, як і еспанець, «судить з інтонації». Який же незвичайний мав справді бути цей голос, коли отакі свідчення можна було про нього зібрати! – коли в його звуках громадяни п’ятьох великих відділів Европи не змогли признати нічого свого! Ви скажете, що це міг бути голос азійця – африканця. Ні азійців, ані африканців не густо в Парижі; але, не заперечуючи і цього висновку, я хочу тільки звернути тепер вашу увагу на три пункти. Один із свідків визначив голос як «скорше прикрий, пронизливий, а не верескливий». Двоє других описували його як швидкий і нерівний. Жоден свідок не згадував, щоб він розібрав які слова – хоч би звуки які, подібні до слів.

– Не знаю, ― казав далі Дюпен, ― яке вражіння я можу зробити в данім становищі на ваше розуміння, але не вагаюся сказати, що законні висновки навіть з цієї частини свідчень – що до грубого та верескливого голосів – сами по собі достатні, щоб зародити підозріння, яке має дати напрямок всьому дальшому поступові у дослідженні тайни. Я сказав «законні висновки», але цим я не все ще висловив. Я мав намір сказати, що ці висновки єсть єдине властиві, що підозріння випливає з них неминучо, яко єдиний вислід. Що це за підозріння, я не хочу, однак, зараз сказати. Я тільки хочу вас переконати, що для мене це була достатня спонука, щоб дати певну форму – визначений напрямок – моїм розшукам у кімнаті.

– Перенесімося тепер уявою до ції кімнати. Що ми там найперше шукатимем? Способів вийти, ужитих убийцями. Це не буде занадто сильно сказати, що ніхто з нас не вірить у надприродні події. Не духи ж забили мадам та мадемуазель Л’Еспаней. Чинники злочину були матеріяльні, і матеріяльно втекли. Як же саме? На щастя, ми маємо один тільки спосіб мислення у цім пункті, і цей спосіб мусить нас привести до певного вирішення. Розгляньмо по черзі можливі способи виходу. Ясно, що вбийці були ще в кімнаті, де знайдено мадемуазель Л’Еспаней, або, принаймні, в сусідній, коли люди сходили нагору. Отже, тільки із цих двох приміщень ми маємо шукати виходів. Поліція начисто обшукала підлогу, стелю і муровання стін по всіх напрямках. Ніякий потайний вихід не міг би уникнути їхньої чуйности. А втім, не довірившись їхнім очам, я оглядів усе сам. Отже, там не було жодних потайних виходів. Обидві двері з цих кімнат до коридору були старанно замкнені, з ключами із середини. Звернімось до димоходів. Вони, хоч і мають звичайну широчину у вісім чи десять футів над самим вогнищем, але на всім їхнім протязі не вмістили б і великого кота. Таким чином, допевнившися абсолютної неможливости вийти згаданими способами, ми приходимо до вікон. Через вікна передньої кімнати ніхто б не зміг утекти непомітно від юрби, що стояла на вулиці. Отже, убийці мусили перейти вікнами задньої кімнати. Тепер, приведені до такого висновку цим недвозначним способом, ми не повинні в своїх міркуваннях відкидати цей висновок з причини видимої його неможливости. Нам лишається тільки довести, що ця видима «неможливість» не є на ділі такою.

– В кімнаті є двоє вікон. Одне з них нічим не заставлене і все на видноті. Нижню частину другого закриває від погляду спинка неповоротного ліжка, щільно приставленого до вікна. Перше знайдено старанно замкненим із середини. Воно не давалося найбільшим зусиллям тих, хто хотів підняти його [раму]. В його рамі зліва просвердлено здорову дірку і в неї забито аж по саму головку грубезний гвіздок. Оглядаючи друге вікно, там знайшовся такий самий гвіздок, подібно забитий; і зусилля підняти цю шибку також не вдалися. Тоді поліція цілком заспокоїлася на тім, що відступ стався не в цих напрямках. І тому їм здалося зайвим старанням відтягати гвіздки та розчиняти вікна.

– Я сам робив огляд пильніше (причину я вам що йно пояснив), бо саме тут, я знав, вся видима неможливість мусить виявитись не такою в дійсності.

– Я ішов у цих міркуваннях a posteriori. Убийці втекли одним із цих вікон. Раз так, вони не могли закріпити наново вікно із середини – оце міркування своєю очевидністю поклала край розшукам поліції у цій сфері. Але вікна були таки замкнені. Вони мусили, значить, мати сил замкнутись самі собою. З цього висновку виходу не було. Я підійшов до незаставленого вікна, відтягнув з деяким зусиллям гвіздок і спробував підняти раму. Вона не давалася всім моїм зусиллям, як я був і загоді думав. Тепер я знав, що тут мусила бути схована пружина; і оце потвердження моїй думці переконало мене, що мої заложення кінець-кінцем були таки правдиві, дарма що з цими гвіздками справа видавалася й досі темною. Пильний розшук незабаром виявив сховану пружину. Я натиснув на неї і позістав задоволений своїм відкриттям, бо рама таки піднялась.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю