Текст книги "Вибрані твори (вид. 1928 р.)"

Автор книги: Едґар Аллан По

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 20 страниц)

ВИКРАДЕНИЙ ЛИСТ

Nil sapientiae odiosius acumine nimio

(Ніщо не різнить так із мудрістю,

як надмірна гострота)

Сенека*

В Парижі, на початку осіннього непогідного вечора року 18.., я тішивсь подвійною розкішшю мислення та добрячої люльки в гурті з своїм другом К. Оґюстом Дюпен, в його невеличкій бібліотечній кімнаті чи кабінеті, au troisième, № 33 Rue Dunôt, Faubourg St. Germain.* Через цілу принаймні годину ми заховували глибоке мовчання; і випадковому спостережникові кожен із нас міг би здатись заглибленим пильно і виключно в кучеряві зáкрутки диму, що сповняв собою всю атмосферу кімнати. Що до мене, одначе, то я в думці дискутував певні теми, котрі становили об’єкт нашої попередньої бесіди; я розумію злочин на вулиці Морґ та таємниче убийство Марі Роже.* Тим-то я мусив сприйняти як збіг обставин, коли двері кімнати враз розчинилися і впустили нашого давнього знакімця месьє Ґ., префекта поліції міста Парижу.

Ми сердечно його повітали; це був чоловік остільки ж забавний, як і пустий, і ми не бачились з ним кільки років. Ми сиділи поночі, і Дюпен тепер був підвіся, щоб засвітити лямпу, але знову сів, коли Ґ. сказав, що прийшов порадитись з нами, або радше спитатися думки мого друга в одній клопітній урядовій справі.

– Коли ця справа вимагає роздумування, ― завважив Дюпен, повздержуючись палити світильню, ― ми краще розглянем її по темному.

– Це одне з ваших дивних поняттів, ― сказав префект: він мав звичай взивати «дивним» усе, що стояло поза його розумінням, і, таким чином, жив поміж цілою тьмою «дивниць».

– Справедливо, ― мовив Дюпен, пропонуючи гостеві люльку та підсуваючи зручне крісло.

– Що ж там іще за клопіт? ― запитавсь і я. ― Не убийство ж знову, маю надію?

– О, ні; нічого подібного. Річ у тім, що це справа справді таки дуже проста, і я певен, що ми б гаразд полагодили її сами; але я подумав собі, що Дюпен залюбки послухає про неї докладне звідомлення, бо вона таки, правду сказать, надзвичайно дивна.

– Проста і дивна, ― мовив Дюпен.

– Авжеж; і заразом ні те, ані друге. Річ у тім, що ми всі були в великому замішанні, бо справа проста, а вкінець нас збентежила.

– Може тоді сама простота її вас обмиляє, ― промовив мій друг.

– Що за абсурди ви волите говорити! ― відказав префект, з душі сміючись.

– Може, це таємниця занадто явна, ― сказав Дюпен.

– О боже! Чи чув хто коли таку ідею?

– Трошки занадто очевидна сама з себе.

– Ха-ха-ха! ― ха-ха-ха! ― хо-хо-хо! ― гримів наш гість, дуже потішений. ― Ох, Дюпен, ви смерти моєї схотіли!

– Та в чому ж, нарешті, річ? ― запитався я знову.

– Ну, гаразд, я вам розкажу, ― промовив префект, пускаючи довгу, упірну й задумливу хмару диму та всадовляючись добре у крісло. ― Я розкажу вам усе в небагатьох словах; але перед тим дозвольте застерегти вас, що справа вельми секретна: я, мабуть, втеряв би свою посаду, коли б стало відомо, що я звірив її комусь.

– Починайте, ― сказав я.

– А хоч і ні, ― сказав Дюпен.

– Ну гаразд; я дістав із вельми високих кол персональне повідомлення, що з королівських покоїв викрадено певний секретний документ величезної ваги. Особа, що його викрала, відома; це стоїть поза сумнівом; її бачили, як вона брала його. Відомо також, що цей документ досі лишається в її посіданні.

– Яким способом це відомо? ― запитав Дюпен.

– Це випливає явно, ― відмовив префект, ― з природи документу та з неявности певних наслідків, що мали б зразу явитися по переході документу від цього злодія куди-інде, тоб-то, сказать по тому, як він пустить його в ужиток, бо він мусить мати намір врешті якось ужити його.

– Кажіть трошки ясніше, ― попросив я.

– Гаразд, я зважусь кінець-кінцем вам сказати, що цей папір дає його посідачеві певну власть у певних колах, де така власть дуже багато важить.

– Я й тепер таки нічогісінько не розумію, ― сказав Дюпен.

– Ні? Ну, гаразд; виявлення документу третій особі, що її я тут не назву, поставило б під питання честь однії особи вельми високого становища; і цей факт дає посідачеві документу можливість впливати на вельможну особу, що її честь і спокій поставлено таким способом під загрозу.

– Але цей вплив, ― доточив я, ― залежить від того, що злодій знає про власника документу, що він знає, хто саме злодій. Хто ж би насмілився..

– Цей злодій, ― сказав Ґ., ― це міністр Д., сміливий на всякі справи, на лихі, як і на добрі. Спосіб злодійства був не менше вигадливий, ніж сміливий. Даний документ ― лист, щоб казати одверто ― пограбована особа одержала під той час, як була сама в королівському будуарі. Саме як вона перечитувала цього листа, в кімнату зайшла друга висока особа, що як раз від неї перша особа бажала затаїти листа. Поспішно й надаремне спробувавши вкинути листа до шухляди, вона мусила полишити його розкритим, та’ як було, на столі. Зверху була адреса, а змісту, таким способом, на видноті не було; отже, лист уникнув уваги. В цих обставинах входить міністр Д. Його рисячі очі враз назорили папір, розпізнали з адреси, чия це рука, спостерегли замішання адресату і розгадали його таємницю. Після певних ділових розмов, переведених, як це в його звичаї, дуже хутко, він виймає листа, дещо схожого на той, що за нього йде річ, розкриває його, береться ніби читати, а тоді кладе його поруч із першим. Після цього він знову говорить десь із чверть години за суспільні справи. Нарешті, відходячи він бере із стола той лист, що не був його власністю. Правдивий власник це бачив, але, звичайно, не зважився звернути увагу на цей учинок в присутності третьої особи, що стояла поруч. Міністр пішов собі геть, покинувши свій лист ― абсолютно неважний ― на столі.

– Отже, маємо тут, ― мовив Дюпен до мене, ― достоту те саме, що ви вимагали для повного впливу ― злодій знає таки, що власникові відомо, хто саме злодій.

– Так, ― відказав префект; ― і осягнену таким чином власть, коли минуло кільки місяців, ужито в справах політичних, ще й в розмірах дуже небезпечних. Пограбована особа що день, то дужче переконується, що її листа конче треба вернути назад. Але цього, звичайно, не можна зробити явно. Врешті, доведена до відчаю, вона доручила справу мені.

– Спритнішого агента, ― мовив Дюпен, пускаючи чудове кільце диму, ― не можна, я думаю, бажати, ні уявити навіть.

– Ви лестите мені, ― відказав префект, ― але можливо, що подібна думка могла там явитися.

– Очевидно, ― сказав я, ― як ви й сказали, цей лист і досі таки в посіданні міністра: раз що саме посідання, а не якийсь ужиток листа, дає йому власть. Раз уживши його, власть ця зникає.

– Справедливо, ― відмовив Ґ., ― і з цього міркування я виходив. Моя перша турбота була зробити огульний трус у міністровому домі; і тут головна трудність полягала мені в потребі зробити це так, щоб міністр не довідався. До того ж, мене попереджено про небезпеку, що мала б постати, коли дати йому причини підозрити наші наміри.

– Але ж, ― сказав я, ― ви є цілком au fait* в таких розшуках. Паризька поліція часто виконувала такі завдання.

– О, це так! Під цим поглядом я не мав чим журитися. Міністрові звичаї також давали мені велику полегкість. Його часто немає вдома цілими ночами. Челядь він має зовсім нечисленну. Сплять вони далеко від покоїв господаря, а що це здебільшого неаполітанці, то їх легко напоїти доп’яна. Я маю, як ви знаєте, ключі, якими, можна одімкнути кожну кімнату в Парижі. За три місяці не минуло жодної ночи, щоб її більшу частину я не провів, особисто шпортаючись у будинкові Ґ. Тут зачеплено мою честь, і, сказати в великім секреті, нагороду дається величезну. Отже, я не припиняв своїх розшуків, аж поки цілком переконався, що із цього злодія хитріша за мене людина. Думаю, що я обшукав кожен куточок, кожен закуток кватири, де тільки можна було б укрити папір.

– Але це неможливо, ― зазначив я, ― щоб лист був у руках міністра, ― як це, безперечно, і єсть, ― а він би ховав його десь в іншому місці, не у власній своїй кватирі?

– Це навряд чи можливо, ― сказав Дюпен. ― Теперішній особливий стан речей при дворі, а зокрема інтриг, що в них, як відомо, замішаний Д., вимагає моментальної ужитковости документу ― вимагає можливости зразу пустити його в хід ― річ майже однаково важна з самим посіданням.

– Можливости зразу пустити його в хід? ― сказав я.

– Себ-то знищити, ― відказав Дюпен.

– Правда, ― згодився я; ― тоді ясно, що лист на його квартирі. Що до того, щоб він був на самій особі міністра, ми можемо це уважати поза питанням.

– Цілковито, ― сказав префект. ― На нього двічі роблено засідку, двічі немов би грабовано, і при цьому пильно обшукувано під моїм власним доглядом.

– Ви могли б не робити собі цього клопоту, ― мовив Дюпен. ― Д., я певен, не зовсім божевільна людина, а, значить мусив передбачати засідку, як неминучу річ.

– Не зовсім божевільна, сказав Ґ., ― але ж він поет, а це, я вважаю, від божевільного один крок.

– Правда ваша, ― відказав Дюпен, пустивши довгу і вельми задумливу хмару диму, ― хоч я і сам маю на совісті деяке віршоробство.

– Сподіваюсь, ви розкажете нам докладно, ― сказав я, ― обставини вашого розшуку.

– Ну що ж, ми обирали час і шукали скрізь. Я маю великий досвід у цих справах. Я брав цілий будинок, кімнату за кімнатою, присвячуючи кожній кімнаті всі ночі цілого тижня. Ми оглядали спершу обстанову в кожнім приміщенні. Ми розчиняли всі можливі шухляди; а я певен, ви знаєте, що для добре муштрованого поліційного агента така річ, як секретна шухляда, є річ неможлива. Хто упустить «секретну» шухляду при подібному трусі, той дурень та й годі. Це така проста річ. Існує певна сума простору ― обсягу, що з нею рахуєшся в кожному столі. Ми маємо на це точні правила. П’ятнадцята частка лінії не втече од нас. По столах ми звернулися до стільців. Подушки на них ми геть випробували тонкими довгими голками, то їх ви бачили як я уживав. Із столів ми поскидали кришки.

– Для чого це?

– Часом людина, хотівши сховати якусь річ, здвигає кришку із стола або з іншої подібно зробленої меблі; тоді видовбує ніжку, закладає у ямку ту річ і ставить кришку назад. Спід та вершок стовпів коло ліжка служить для того самого.

– А порожнечу не чути на постук? ― запитався я.

– Аж ніяк: коли річ заховано, округ неї набивається скільки треба вати. До того ж, у даному разі ми мусили діяти без ніякого шуму.

– Але ж ви не могли зрушати ― ви ж не могли розбирати усі речі в кімнаті, де тільки можна було зробити таку схованку, як ви кажете. Листа можна згорнути в тонку спіральну закрутку, не дуже одмінну формою чи обсягом від плетінної спиці, і в такому вигляді заховати, наприклад, у поперечину крісла. Не розбирали ж ви на частки усі крісла?

– Звичайно, що ні; ми зробили краще ― ми оглядали поперечини кожного стільця в домі та звязки всякого роду меблів найсильнішим мікроскопом. Були б тільки десь сліди недавнього зрушення, ми враз би їх викрили. Єдина, приміром, цятка пороху з-під свердла була б нам така ж очевидна, як яблуко.

– Певен, що ви заглядали й до люстер, між рамою та склом, випробовували ліжка й постелі, завіси й килими.

– Це звичайно; і коли ми отак роздивлялися кожну річ з обстанови, то взялись оглядати самий будинок. Ми розділили всю його поверхню на відділи, перенумерували їх, щоб не було жодної прогалини; тоді ми розглянули окремо кожен квадратовий дюйм цього дому, включаючи два сусідні будинки, мікроскопом, як і раніш.

– Два сусідні будинки? ― аж гукнув я, ― багато ж ви мусили мати клопоту.

– Та й мали; але нагороду обіцяно величезну.

– Ви й включили й ґрунт круг домів?

– Там все замощено цеглою. Нам там було поглядно мало турбот. Ми оглянули мох між цеглинами і побачили, що їх не займано.

– Ви зазирнули, звичайно, і в папери Д. та між книжки його книгозбірні?

– Певне; ми розкривали кожен звязок і кіпу; не тільки розкрили кожну книжку, ба й перегорнули кожен листок у кожному томі, а не тільки їх перетрусили, як роблять, буває, деякі поліційні урядовці. Ми також зміряли обсяг кожної оправи як-найпильнішим виміром і до кожної вжили вельми старанного мікроскопічного огляду. Коли б якусь оправу недавно займано, абсолютно неможлива річ, щоб це уникло нашої уваги. Яких п’ять чи шість томів, щойно із рук оправника, ми пильне випробували вздовж голками.

– Ви оглянули поміст під килимами?

– Безперечно. Ми зсували кожний килим і роздивлялись мостини в мікроскоп.

– І шпалери на стінах?

– Так.

– Зазирали в льохи?

– Авжеж.

– Тоді, ― сказав я, ― ви похибили, і листа немає в кватирі, як ви гадаєте.

– Боюся, що ваша правда, ― відказав префект. ― А тепер, Дюпен, що б ви мені порадили робити?

– Знову зробити огульний трус у кватирі.

– Це абсолютно непотрібна річ, ― відмовив Ґ. ― Що листа там немає, це річ така сама певна, як те, що я дихаю.

– У мене нема для вас кращої поради, ― сказав Дюпен. ― Ви, звичайно, маєте точний опис листа?

– А як же! ― і тут префект, витягши пам’ятну книжку, взявся вичитувати докладний опис внутрішнього, а надто зовнішнього вигляду викраденого документу. Перечитавши цей опис, він скоро від нас забрався в такім пригніченім настрої, якого я доти зроду не бачив у цього поважного джентлмена.

Десь місяць перèгодя він учинив нам другу візиту і знайшов нас приблизно за тим самим заняттям. Він узяв люльку й крісло і завів якусь ординарну розмову. Нарешті я запитав його:

– Ну, гаразд, але ж, Ґ., як там із викраденим листом? Я певен, ви таки врешті рішили, що міністра не перемудруєш?

– Щоб він пропав, кажу ― так! я зробив другий огляд, як порадив Дюпен, але вся праця марне пішла, як я і гадав був.

– А яку там призначено нагороду, ви казали?

– О, дуже багато ― дуже щедра нагорода ― я не хочу казати точно, скільки саме; але одне я скажу, що я не вагався б дати мій власний чек на п’ятдесят тисяч франків тому, хто добуде мені цього листа. Він важить що день, то все більше ― і нагороду уже подвоєно. А проте, коли б її збільшили хоч і втроє, я негоден нічого зробити, крім того, що вже зробив.

– Ну що ж, ― сказав Дюпен протягом, поміж затяжками із своєї люльки, ― я справді… гадаю, Ґ., … Ви таки не постарались… не вложили всіх своїх сил у цю справу. Ви могли б зробити… трошки більше, гадаю, га?

– Як ― яким чином?

– Ну як же ― пуф, пуф ― ви могли б ― пуф, пуф ― попросити поради, га? ― пуф, пуф, пуф. Пам’ятаєте, може, історію, що розказують про Абернеті?*

– Не пам’ятаю; к чорту Абернеті!

– Певна річ: к чорту та й годі! А було це так, що колись один багатий скнара рішив на дурничку дістати від цього Абернеті медичну консультацію. Скориставшись для цього звичайною розмовою в приватному товаристві, він розповів лікареві свою хворобу так, немов про якусь третю особу.

– «Припустім», сказав скнара, «що симптоми у нього такі й такі; тепер, докторе, що б ви йому сказали?»

– «Що б я сказав!» відмовив Абернеті; «ну, сказав би звернутись до лікаря, певна річ».

– Але ж, ― сказав префект трохи збентежений, ― я зовсім охоче звернувся до вас по пораду і заплачу за неї. Я справді дам п’ятдесят тисяч франків тому, хто поможе мені в цій справі.

– Коли так, ― відказав Дюпен, розчинивши шухляду та добувши чекову книжку, ― ви прекрасно можете зразу вписати мені на чек зазначену суму. Підпишете чек, то я дам вам листа.

Я не стямився з дива. Префект виглядав абсолютно як громом прибитий. Кільки хвилин він лишався німий і недвижний, неймовірно видивляючись на мого друга, з розкритим ротом і очима, мов би готовими вискочити з орбіт; потім, як видно, отямившись, він схопив перо, по кількох павзах та безтямно застиглих поглядах, врешті заповнив і підписав таки чек на п’ятдесят тисяч франків та й подав його через стіл Дюпенові. Дюпен пильне розглянув його і поклав до портфельки, одімкнув бюро, дістав звідти листа і подав префектові. Той схопив його в справжній агонії радости, розгорнув тремтячою рукою, кинув скорий погляд на його зміст; тоді, нічого на дорозі не бачивши, прожогом кинувсь до виходу та й вилетів безцеремонно з кімнати і з дому, так і не мовивши ані словечка, відколи Дюпен сказав підписати йому чек.

Коли він пішов, мій друг подав мені деякі пояснення.

– Паризька поліція, ― так він почав, ― на свій кшталт надзвичайно здібна. Вони уперті, вигадливі, хитродумні і мають великий досвід в науці, що її найбільше наче вимагає їхня служба. Отже, коли Ґ. розказав нам свій спосіб трусу в будинкові Д., я цілковито довірив йому, що він учинив цей розшук як слід ― скільки сягають його зусилля.

– Скільки сягають його зусилля? ― сказав я.

– Так, ― відказав Дюпен. ― Ужиті ним заходи не тільки найкращі в своєму роді, але й виконано їх з абсолютною досконалістю. Був би тільки цей лист в полі їхнього розшуку, ці молодці, безперечно, знайшли б його.

Я тільки засміявсь, але він виглядав ніби зовсім серйозно в тому, що казав.

– Отже, ці заходи, ― казав він далі, ― добрі в своєму роді, і добре їх виконано, а дефект їхній полягає у тім, що вони непридатні до даного випадку та до людини. Певний добір високо вигадливих засобів, це префектові мов би Прокрустове ложе, що до нього він силоміць приганяє усі свої дії. Але він раз-у-раз омиляється, беручи чи занадто зглибока чи замілко для даної справи, і багато є школярів, більше здатних до розмірковування, ніж він. Я знаю одного, восьми літ од роду, що його успіхи в грі «чіт чи нечіт» викликають загальне захоплення. Це гра проста: грають креймушками. Один держить у руці певне число камінців і питається другого, чіт чи нечіт. Коли вірно угадано, угадчик забирає один камінець, коли невірно, тратить. Цей хлопець, що я кажу, повигравав усі креймушки у своїй школі. Звичайно, він має певні принципи, як угадувати, і вони опираються просто на спостережливості та на зважуванні хитрощів супротивника. Наприклад, його противник ― явний простак; підносячи стулену руку, він питається: «Що, чіт чи нечіт?» Наш школяр відказує «нечіт» і програє, але на друге питання він виграє, бо міркує так: «Цей дурник мав чіт при першім питанні, і його хитрости вистане саме настільки, щоб зробити нечіт при другому; отже скажу я “нечіт”. Він каже “нечіт” ― і виграє». Тепер, коли б він мав діло з простачком на ступінь повищим, він міркує так: «Цей хлопець знає, що перший раз я сказав був нечіт, і на другий раз, піддавшись на першу думку, він зробив би був просту зміну з чоту на нечіт, як це робив той перший дурник; але потім він здумає, що це була надто проста зміна, і нарешті рішить покласти знов на чіт, як і перше. Отже, скажу я “чіт”». І він каже ― і виграє. А тепер, оця метода мислення в хлопця, що його товариство взиває «щасливим» ― що це є в кінцевій аналізі?

– Це є не що інше, ― сказав я, ― як отожнення інтелекту мислителя з інтелектом його супротивника.

– Так, ― відказав Дюпен, ― і, спитавшися хлопця, яким способом він досягає цілковитої тожности, що на ній опирається його успіх, я дістав таку відповідь: «Коли я хочу знати про когось, розумний він чи дурний, добрий чи лихий, я пристосовую як-найточніше вираз свого лиця до його виразу і тоді вичікую, які думки й почування постануть у моїм розумі й серці в лад із цим виразом». Ця відповідь школяра лежить в основі всієї тієї ніби глибини, що її приписується Ларошфуко, Ла-Брюєрові, Маккіявелі та Кампанеллі.

– А отожнення, ― сказав я, ― інтелекту мислителя з інтелектом його супротивника залежить, коли, я вас правдиво зрозумів, від того, оскільки точно зважується інтелект противника.

– В своїй практичній цінності залежить від цього, ― відказав Дюпен, ― і префект із компанією так часто схибляють, по-перше, через брак цього отожнення, а по-друге, через неправдиве зважування, або радше ― цілковите незважання на інтелект, що з ним вони мають справу. Вони вважають тільки на свої власні поняття про вигадливість; і, шукаючи чогось затаєного, звертаються тільки до тих способів, що з їх поміччю вони б його затаїли. Вони мають чималу рацію в цьому, бо їхня власна вигадливість, це є правдивий заступник вигадливости маси; та коли злочинець мудрий на інакший кшталт, ніж вони сами, він, звісно, їх закасовує. Так виходить завсіди, коли він стоїть вище за них, і дуже часто тоді, коли він стоїть нижче. Вони не мають ніяких варіяцій в принципі своїх розшуків; в кращому разі, спонукувані якимсь надзвичайним випадком або ж незвичайною нагородою, вони посилюють чи доводять до скрайности свої старі способи практики, не рушачи самих принципів. Що, скажім, зроблено в цій справі із Д., щоб завести якусь варіяцію у принцип діяння? Що це є, все оце свердління, випробовування, зондування, мікроскопічний огляд, поділ поверхні дому на обраховані квадратові дюйми ― що це все є, як не скрайність у застосуванні принципу чи шерегу принципів, заснованих на шерегові понять, що до них призвичаївсь префект у довгій рутині своєї служби? Ви ж бачите, він бере це за дане, що всяка людина має ховати листа ― правда, не доконче в свердловині, у ніжці стільця ― але, принаймні, в якійсь незвичайній шпарі чи закуткові, підказаному тим самим напрямком думки, який спонукає людину заховати листа в сведловину, у ніжку стільця? І чи не бачите ви також, що такі вишукані схованки прийнятні тільки в ординарних випадках, що їх ужив би тільки ординарний інтелект, бо в усіх таких випадках спосіб заховати утаєний предмет, саме отакий вишуканий спосіб, це є найперше, на що направляються здогади, річ найбільше підлегла здогадам, і, таким чином, його розкриття залежить не від проникливости, а єдине лиш від старання, терпеливости та рішучости шукачів; коли випадок важливий або, що для поліції те саме, коли дається заважну нагороду, ці властивості ніколи її не зрадять. Тепер ви розумієте, що саме я розумів, кажучи, що коли б викрадений лист сховано десь у межах префектових дослідів, тоб-то коли б принцип його заховання покривався префектовими принципами, його розкриття стояло б поза сумнівами. А одначе, префекта нашого начисто обдурили, і віддаленою причиною його поразки було те, що він уважав міністра за безумного, з тієї причини, що він знав його за поета. Всі безумці ― поети, це наш префект розуміє; і, зробивши висновок, що всі поети ― безумні, він завинив тільки тим, що порушив логічне правило “non distributio medii”.*

– А він таки справді поет? ― запитав я. ― Їх, я знаю, є двоє братів, і обоє заслужили собі ім’я в літературі. Про міністра, здається, писалося, як про знавця в диференціяльному численні. Він математик, а не поет.

– Ви помиляєтесь, я його добре знаю: він і те, і друге. Як поет і математик він має добре мислити; як математик тільки, він не мислив би зовсім і здавсь би на ласку префектові.

– Ви мене дивуєте, ― сказав я, ― цими думками, що так суперечать загальному голосові. Ви ж не збираєтесь звести на нуль віками усталені погляди. Математичний розум здавна вважалось за розум par excellence.*

– «Il y a à parier», ― відказав Дюпен, цитуючи Шамфора,* ― «que toute idée publique, toute convention reçue, est une sottise, car elle a convenu au plus grand nombre».*

– Я згоден, правда, що математики зробили усе, що могли, щоб управнити в людях цю поширену помилку; але вона не стає правдивою мимо всіх управнень. З майстерністю, гідною кращого вжитку, вони, наприклад, ввели термін «аналіза» в застосування до алгебри. В цій похибці винуваті французи; та коли взагалі термін має якесь значіння, коли слова набувають певної сили із застосування, тоді «аналіза» так само стосується до «алгебри», як латинське «ambitus» включає в себе «амбіцію», латинське «religio» ― релігію, або «homines honesti» ― стан гонорабельних, порядних людей.

– Я бачу, ви собі накличете сварку, ― сказав я, ― з деякими паризькими алгебраїстами ― але розказуйте далі.

– Я ставлю під заперечення ужитковість, отже й цінність мислення, культивованого яким іншим способом, окрім абстрактно-логічного. Я заперечую зокрема мислення, виховане математичними студіями. Математика єсть наука про форму й кількість; математичне мислення ― це та сама логіка, застосована до спостережень над формою та кількістю. Це груба помилка думати, навіть про істини так званої чистої алгебри, що це є абстрактні, загальні істини. Це така надзвичайно прикра помилка, що мене вражає її загальна поширеність. Математичні аксіоми не єсть аксіоми загальної істинности. Що справедливо в застосуванні до відношення ― форми й кількости ― часто є груба фальш в застосуванні, скажім, до фактів духовного життя. В цій останній галузі дуже часто буває не справедливо, що складові частини дорівнюють цілості. В хемії також ця аксіома не годиться. В приложенні до мотивів вона не годиться тим, що два мотиви, кожен маючи певну вагу, не доконечно в сполученні мають вагу, рівну сумі їхньої ваги, що її вони мають порізно. Є багато інших математичних істин, що є істинами тільки в межах відношення. Але математик, силою звички, судить від своїх обмежених істин так, мов би вони мали абсолютно загальну приложимість, як справді й думають люди. Браянт в своїй вельми ерудитній «Мітології» згадує аналогічне джерело помилок, коли каже: «Хоч язичеським басням і не ймуть віри у нас, але раз-у-раз ми забуваємось і висновуємо із них, мов би із дійсних реальностей». Що до алгебраїстів ― а вони ж сами є язичники ― то тут «язичеським басням» таки ймуть віри, і з них висновується не так через забуття, як через певний заскок у голові. Коротко кажучи, я зроду не бачив математика, на якого можна було б довіритися поза сферою рівних коренів або такого, котрий не визнавав би тайно, як один із пунктів свого символу віри, що х2+рх абсолютно і безумовно рівне q. Скажіть-но, коли хочете, для спроби такому добродієві, що, на вашу думку, може статися випадок, коли х2+рх трошки не рівне q, і, гаразд йому розтовмачивши, тікайте од нього що духу, бо він, безперечно, схоче вас вибити на смерть.

– Я хочу сказати, ― казав далі Дюпен, коли я тільки засміявся на його останні слова, ― що, коли б наш міністр був тільки математик та й годі, префект не мав би жодної потреби давати мені цей чек. Я знав його, однак, за математика і поета, і мої заходи застосував до його здольностей з оглядом на дані його обставини. Я знав його також за зручного придворця і сміливого інтригана. Така людина, вважав я, не може не бути свідома звичайних поліційних способів дії. Він не міг не здогадуватись ― і події це довели ― про засідки, що на нього чинялося. Він мусив передбачати, міркував я, тайні труси в його кватирі. Його часту відсутність вночі, що нею так тішивсь префект, як певній помозі в своєму ділі, я вважав за чисті хитрощі: він хотів дати поліції змогу все обшукати і, таким чином, швидче привести її до певности ― до цього Ґ. врешті й прийшов ― що в кватирі листа немає. Я почував також, що те, що я вам зараз виложив, весь цей шерег думок про незмінний принцип поліційних заходів при розшукуванні схованих речей ― я почував, що весь цей шерег думок конче мав перейти у мислях міністра. Він мав неминучо привести його до зневаження всіх звичайних схованок. Він, міркував я, не з таких, щоб не побачити, що найхитріші, найдальші закутки його дому не менше од звичайних кімнат відкриті префектовим очам, пробам, свердлам та мікроскопам. Я бачив, врешті, що це мусило привести до простоти, як до речи конечної, коли б він не прийшов до неї сам шляхом вибору. Ви, може, пригадуєте, як несамовито реготався префект, коли я натякнув при нашій першій розмові, що ця таємниця, дуже можливо, тим йому так клопітна, що дуже вже самоочевидна.

– Так, ― відповів я, ― я гаразд пам’ятаю, як він веселився. Я думав, його заправду корчі візьмуть.

– Матеріяльний світ, ― казав далі Дюпен, ― рясніє дуже близькими аналогіями з нематеріяльним; і цим дається деяку правдоподібність тій реторичній догмі, що метафора чи уподібнення може посилити аргументацію в такій самій мірі, як і оздобити опис. Принцип, скажім, vis inertiae,* видається тожним у фізичному і метафізичному світі. Як у першому справедливо, що обсяжніше тіло трудніше вправляється в рух, аніж тіло менше, і його дальше momentum співмірне з цією трудністю, так у другому інтелект обсяжніших здольностей, бувши чиннішим, упірнішим і пліднішим у своїх порухах, ніж інтелект нижчого ступеня, заразом не так легко приводиться в рух, дужче затруднюється і вагається на перших кроках своєї чинности. Знов же, помічали ви колись, які з вуличних вивісок найбільше притягають до себе увагу?

– Ніколи про це не думав, ― відказав я.

– Є така гра в загадування, ― провадив він далі, ― її грається на мапі. Одна сторона загадує другій знайти на строкатій, заплутаній поверхні мапи якесь слово ― назву міста, річки, округи, держави ― коротко кажучи, певне слово. Новак у цій грі звичайно силкується затруднити противників, даючи їм найдрібніше видрукувані назви; натомість досвідчений вибирає слова, розтягнені буйним друком з одного краю мапи до другого. Ці написи, як і занадто великі вивіски та плакати на вулиці, уникають уваги саме тим, що надміру наочні; і тут фізичний недогляд дає точну аналогію до розумової нечутливости, що через неї розум може упустити міркування, занадто прикро, дотично очевидні. Але цей факт, як здається, стоїть дещо вище чи нижче префектового розуміння. Він ніколи й на думці не мав, що для міністра є річ імовірна й можлива ― покласти листа під самим носом цілому світові, щоб найкраще укрити його від уваги.

– Але що більше я думав про зважливу, бистру й виборну вимисливість Д., про те, що для найкращого вжитку документ мусить бути у нього на похваті, та про певні, добуті префектом докази, що лист не був схований у межах ординарного розшуку цього шановного урядовця, то більше приходив до певности, що міністр удався до мудрого і дотепного способу ― зовсім не спитуватись ховати цей лист.

– Повний такими думками, я припас собі зелені окуляри і заявився одного ранку, ніби ненароком, до міністрового будинку. Я застав Д. вдома; він, як звичайно, ніби байдикував, позіхав, качався на меблях, наче в крайньому приступі ennui.* Це, може, найенергійніша в сучасному світі людина ― але тільки тоді, як ніхто його не бачить.

– Щоб підладитися до нього, я взявся нарікати на свої слабі очі і бідкався, що мушу носити окуляри, а сам, прикрившися ними, пильне оглядав геть усю кімнату, тимчасом цілковито ніби заглиблений в розмову з господарем.

– Я дав особливу увагу великому кабінетному столові: на нім лежали мішма всілякі листи та інші папери, один чи двоє музичних інструментів та кілька книжок. Тут, одначе, в результаті довгого й розважного огляду я не побачив нічого такого, що б викликало якесь особливе підозріння.

– Врешті мої очі, обходячи колом кімнату, упали на благенький філіграновий кошичок під візитні картки, що висів, недбало почеплений на брудній блакитній стяжці, як раз посеред комину. В цьому кошикові, що мав три чи чотири відділи, було п’ять чи шість візитних карток і одним-єдиний лист. Цей лист був дуже закаляний і пожмаканий. Посередині він був перерваний майже надвоє ― так, мов би його хотіли порвати, як непотрібний, а потім передумали чи спинились. На нім була чорна велика печать з дуже явним шифром Д. та написане жіночою рукою адресування до міністра Д., у власні руки. Запхнуто його в один із вищих відділів кошика, як здається, недбало, а навіть зневажливо.