355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Едґар Аллан По » Вибрані твори (вид. 1928 р.) » Текст книги (страница 10)
Вибрані твори (вид. 1928 р.)
  • Текст добавлен: 5 января 2018, 18:30

Текст книги "Вибрані твори (вид. 1928 р.)"


Автор книги: Едґар Аллан По



сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 20 страниц)

Маятник ходив простокутно до мого тіла. Я бачив, що серп мав перетяти десь область серця. Він перетер би халат і провадив би далі, провадив би своє діло далі – знову – і знову. Мимо всії страшної широчини його розмаху (яких тридцять футів чи й більше), мимо дзизкучої сили його падіння, що спроможна була розсікти навіть ці залізні стіни, усе, що зробив би він за кільки хвилин – це перетер би тканину мого халату; і на цій думці я став. Я не смів іти дальше цього міркування. Я стояв на нім із цілою упертістю уваги – наче, отак упершись, я спроможен був задержати тут обниження стали. Я змушував себе розмисляти над звуком серпа, коли він перетинатиме мою одіж – про своєрідне трепетне почуття, що його викликає тертя тканини. Я думав про всі ці марниці, поки вони огидли мені.

Вниз – усе вниз сповзав він. Я шалено втішався, рівняючи його спуск із боковою скорістю. Вправо – вліво – з криком заклятого духу! до серця мого, м’яким кроком тигра! Я впереміж сміявся і вив, коли брала верх та чи інша гадка.

Вниз – певне і без упину вниз! Він метавсь на три дюйми від моїх грудей! Я напинався що сили – шалено, щоб увільнити свою ліву руку. Я міг простягнути її тільки так, щоб насилу дістати від миски до рота – не далі. Коли б я здужав порвати пута повище ліктя, я схопив би і спробував зупинити маятник. Так саме успішно я міг би спинити лавину!

Вниз – безнастанно, неминучо вниз! Я задихавсь, я корчивсь при кожному ударі. Мої очі стежили за його бігом угору і вділ з жадливістю безтямного розпачу; вони спазматично заплющувались при падінні, хоча смерть була б мені лиш полегшенням. О, яким невимовним! Мені й досі тіпався кожен нерв на ту думку, якого малого обниження треба, щоб ця гостра блискуча сокира вгородилась у мої груди. Це надія шарпала мої нерви – кулила тіло. Це була надія – надія, що торжествує над катом, що шепочеться із смертельниками навіть у темницях Інквізиції.

Я побачив, що яких десять чи дванадцять розбігів стали приведуть її в дотик з моєю одежею, і з цим спостереженням раптом мій розум сповнився гострим і зосередженим спокоєм одчаю. Уперше за довгі часи, може дні, я мислив. Мені спала думка, що бинда чи пояс, що повивали мене, був одноцільний. В путах моїх не було окремих пасів. Перший удар бритвоподібного серпа по якійсь частині паса так розріже його, що я зможу виплутатись із поміччю лівої руки. Але ж яка вона буде страшна в цей час, близкість стали! Наслідки найлегшого зусилля, які вони будуть смертельні! До то ж, чи може це бути, щоб челядь моїх мучителів не передбачала, не застерегла такої можливости? Чи ймовірна це річ, щоб пояс повивав мої груди там, де має прийтися маятник? Боячись зневіритися моєї мизерної і останньої надії, я підвів свою голову так, щоб гаразд побачити груди. Пояс обвивав мої члени і тіло геть по усіх напрямках, тільки не там, де лежала путь згубного серпа.

Скоро я опустив був голову в її давнє становище, мені щось осяяло розум; я не можу це «щось» краще назвати, як безформною часткою тії думки, що про неї я тут давніше казав, що її половина тільки непевне майнула раніше в моєму мозкові, коли я підніс був їжу до жагучих губів. Тепер вийшла на яв уся думка – слаба, заледве розумна, заледве означена, але таки ціла. З нервовим завзяттям одчаю я зразу взявся її виконувати.

Уже багато годин безпосередній окіл колоди, що на ній я лежав, буквально кишів пацюками. Вони були дикі, зухвалі, шалені, їхні червоні очі так блискали на мене, наче вони тільки ждали на мою нерухомість, щоб зробити із мене свою здобич. «До якої поживи, ― я думав, ― вони призвичаїлися в колодязі?»

Хоч як силкувався я їх одігнати, вони таки пожерли з миски все чисто, полишивши самі недоїдки. Рука моя звикла до механічного коливання над мискою; і врешті несвідома одноманітність руху забрала йому всякий ефект. В своїй захланності гидкі паразити часто вгороджували свої гострі ікла в мої пальці. Залишками масного й духовитого м’яса я натер тепер ремінь, де тільки міг досягти; тоді, забравши свою руку з долівки, затаївши духа, безрушно ліг.

Спершу навісні тварини вразились, налякалися зміною – перепином руху. Вони сполохано кинулись геть; багато повтікало в колодязь. Але це лиш на мить. Я не даремне важив на їхню зажерливість. Помітивши, що я лежу непорушно, одна чи дві найсміліші живо стрибнули на мою колоду і взялися нюшити над ременем. Це стало немов би сигналом гуртової навали. З колодязя сунули похапцем свіжі юрми. Вони вибиралися на колоду, сповняли її і стрибали сотнями по моїм тілі. Мірний рух маятника нічого їх не тривожив. Уникаючи його ударів, вони прихватилися до масного ременя. Вони товпились, вони роїлися на мені все щільнішими купами. Вони борсались на моєму горлі; їхні холодні губи шукали моїх; їхній навальний тиск сливе задушив мене; огида, що їй не має цей світ наймення, сповнила мені груди, заморозила важким лепом серце.

Але ще мить – і я почув, що змаганням моїм буде край. Я чув явно, що ремінь слабне. Я знав, що вже в кількох місцях його переточено. Надлюдським зусиллям я лежав непорушно.

Не схибив я в своїх сподіваннях, недаремне я мучивсь. Я відчув нарешті, що вільний. Пояс жмуттям звисав з мого тіла. Але удари маятника тиснули вже мої груди. Він розрізав уже тканину халата. Він перетяв полотняне спіднє. Іще двічі він помахнув – і пекучий біль пройняв мені кожен нерв. Але час порятунку прийшов. На порух руки рятівники мої сполохано повтікали. Повільним рухом, сторожко, набік, помалу, весь знітившись, я вихопився із ремінних обіймів поза досяг серпа. На мить, принаймні, я був вільний.

Вільний! – і в пазурях Інквізиції! Заледве я став із страшного дерев’яного ложа на камінну підлогу в’язниці, рух пекельного пристрою перестав, і я побачив, що якась невидима рука втягла його через стелю. Це була наука, що її з розпачем взяв я до серця. За кожним рухом моїм безперечно стежили. Вільний! – я для того тільки врятувався від смерти з такими муками, щоб зазнати мук інших, гірших за смерть. З цією думкою я нервово погнав очима по залізних стінах, що кругом обсягали мене. Щось незвичайне – якась зміна, що її я зразу не міг збагнути, сталася, очевидно, в темниці. На багато хвилин дрімотного, трепетящого забуття я занурився в марні розгублені здогади. Тут я уперше збагнув джерело сірнистого світла, що осявало мій льох. Воно йшло із шпари у півдюйма завширшки, що кругом оточувала темницю при основі стін; отже, ці стіни здавались, і справді були, незвязані із підлогою. Я спробував – і, звичайно, не зміг зазирнути у шпару.

Коли я потім підвівся, таємниця зміни в моїй тюрмі зразу розкрилась мойому розумінню. Я вже раніш спостеріг, що зариси фігур по стінах були досить розбірні, але барви їхні видавалися бляклі й туманні. Ці барви тепер набрали, і набрали ураз, разючого, надзвичайного блиску; і це надавало примарним страшним малюнкам такого вигляду, що він міг би вдарити й не по таких навіть нервах, як у той час мої. Диявольські очі, надхнені безумним, химерним життям, зорили на мене із тисячі місць, де їх не видно було перед тим, і мерехтіли дикучим сяйвом та полум’ям, таким, що негоден я був вважати їх за нереальні.

Нереальні! – Навіть коли я дихав, ніздрі мої забивало випарами розпеченого заліза! Задуха сповнила всю в’язницю! Чим-раз дужчий жар пломенів в очах що видивлялись на мої муки! Що-раз прикріший багрець розливавсь по кривавих страхіттях! Мені дух займало! Я негоден був дихати! Не було вже сумніву що до наміру моїх катів – о, безжальні! О, найлютіші демони між людей! Я поступився перед пекучим металом назад, до центру тюрми. Посеред гадок про вогненну загибель, що нависала на мене, думка про холод колодязя зійшла в мою душу немов бальзам. Я кинувся до його смертельної грани. Я метнув напружений зір свій униз. Блиск від розпеченої стелі осявав найдальші його закутки. Але дика мить – і мій розум зрікся збагнути те, що я там побачив. Врешті воно таки вдерлось – воно пробило собі стежку в мою душу – воно вгородилось у мій розпалений мозок. О, голосу мені, щоб сказати! – о, жах! – о, тільки не це; все, що хочте! З криком одкинувся я назад від окраїни і закопався лицем у руках, гірко плачучи.

Жар нагально зростав, і знову я звів свої очі, весь охоплений гарячковим тремтінням. В тюрмі моїй сталася друга зміна – і тепер вона сталася, очевидно, в формі. Як і перше, даремні були мої намагання оцінити чи зрозуміти цю зміну. Але недовго я був у непевності. Інквізиторська помста спішилася, по подвійнім моїм порятунку; годі було вже бавитись із Царем Страхів. Простір моєї тюрми був квадратовий. Я побачив тепер, що двоє його кутів зробилися гострі – двоє, значить, тупі. Страшлива зміна наступала швидко, з глухим, грохочущим, гидючим гуком. В одну мить моя тюрма змінила свою форму на ромбічну. Але зміна на цім не стала – я не мав ні надії, ані бажання її спинити. Я пригорнув би тепер ці червоні стіни до грудей, як покров довічного миру. «Хай смерть, ― я казав, ― хай усяка смерть, тільки не ця, в колодязі!» Безумець! Як міг я не відати, що саме в колодязь мало мене загнати розпечене залізо? Чи міг я опертися його жарові? А коли б навіть так – чи міг противитись його тискові? А тут усе вужчав і вужчав цей ромб, так скоро, що часу мені ніяк не лишалось для думки. Його центр і, звичайно, найбільша широчина припадали як раз на отверсту безодню. Я відступав, та змикання стін гнало мене незможно вперед. Врешті опаленому, скорченому моєму тілові лишилось не більше дюйма, щоб держатися на твердім помості тюрми. Я вже не змагався, але терпіння моєї душі вилилися в один голосний, протяжний, останній зойк розпуки. Я відчув, що хитаюсь на грані – я одвернув свої очі —

Аж тут розлігся незгідний гук людських голосів! Тут залунав гучний гриміт, мов із численних сурм! Тут забренів глухий гугіт, немов тисяча громових ударів! Вогненні стіни подались назад! Чиясь рука підхопила мене, коли я, непритомний, валивсь у безодню. Це був генерал Лассаль.* Французьке військо вступило в Толедо. Інквізиція була в руках своїх ворогів.


________________________________




БОЧКА АМОНТІЛЬЯДО

Тисячі кривд терпів я від Фортунато, скільки було снаги, та коли він затяжку зневагу насміливсь мені учинити, я заприсягся йому віддячити. Хто добре знає мою натуру, – ви ж не подумаєте, одначе, що я перед ним грозився. Кінець-кінцем я мусив йому відплатити; це була річ зовсім певна – але сама певність моєї ухвали виключала можливість риску. Я мусив не тільки його покарати, ба й покарати безкарно. Це не значить помститись за кривду, коли сам месник підпадає під кару. І це однаково не є помста, коли месник не появить себе тому, хто його скривдив.

Само собою ясно, що я ні словом, ні ділом не дав Фортунато приводу сумніватись моєї доброзичливости. Я і далі, як повелося, усміхався йому в лице, а він не бачив, що тепер я сміявся мислям про скору його загибель.

Він мав слабу точку – цей Фортунато – хоч у всьому іншому заслугував на повагу, а навіть побоювання. Він пишався тим, ніби майстерно знається на винах. Мало хто з італійців має в собі правдивий дух майстерности. Здебільшого їхній жар здається на те, щоб уловити слушний час і нагоду та обшахрати англійського чи австрійського міліонера. Що до картин та коштовностей, Фортунато, як інші його земляки, шарлатанив, зате, як заходило за старі вина, тут він був сама щирість. Під цим поглядом я дуже з ним не різнив: я був сам тямущий на італійські вина і скуповував їх, де тільки міг.

Це було над вечір, підчас найбуйнішого карнавального шалу, коли я спіткав свого друга. Фортунато привітав мене надзвичайно палко, бо вже добре підпив. Він був у костюмі блазня. На ньому ясніло тісно облите строкате убрання, на голові стриміла стіжком шапка із бубонцями. Мені так приємно було його побачити, що я думав ніколи не випущу його руку із своєї.

Я сказав йому:

– Мій дорогий Фортунато, от щаслива зустріч! Як Ви добре сьогодні виглядаєте! Але я оце дістав бочечку, ніби Амонтільядо, і маю деякий сумнів.

– Що? – сказав він, – Амонтільядо? Бочку? Неможливо?! В середині карнавалу?

– Я маю сумнів, – відказую, – і зробив таку дурницю, що заплатив повну ціну, як за Амонтільядо, не порадившись з Вами. Вас ніяк було знайти, а я боявся втеряти таку нагоду.

– Амонтільядо!

– Я маю сумнів.

– Амонтільядо!

– І мушу його розрішити.

– Амонтільядо!

– Може, Вас десь запросили, то я піду до Лукезі. Уже хто розбирається в винах, так це він. Він мені скаже…

– Лукезі не скаже, де Амонтільядо, де Херес…*

– А є ж такі божевільні, що кажуть, ніби він смаком дорівнює Вам.

– Ходім-но.

– Куди?

– До Вас у льохи.

– Друже мій, ні; я не хочу так зловживати Вашу добрість. Я бачу, Вас десь запрошено. Лукезі…

– Нікуди мене не запрошено; ходім.

– Мій друже, ні; не запросини, а от холод який – я бачу, Ви змерзли. В льохах неможлива вогкість. Там салітрою всі стіни взялися.

– Нічого, ходім. Холод – це фрашки. Амонтільядо! Вас обдурили; а що отой Лукезі, так він і Херес не одрізнить від Амонтільядо.

З цими словами Фортунато заволодів моєю рукою. Наклавши чорну шовкову маску та вгорнувшися добре в roquеlaure,* я дався потягти себе до палаццо.

Дома не було ні душі: челядь вся позникала десь розважатися на честь свята. Я сказав їм зарані, що не вернуся до ранку, і пильне наказував не відлучатися з дому. Цього було досить, я знав гаразд, щоб вони позникали усі до одного, скоро я покажу тільки спину.

Я взяв із світильниць два факели і, давши один Фортунато, направив його через ряд покоїв до ходу, що вів у льохи. Довгими покрученими сходами спускався я вниз, припрошаючи його обережно іти за мною. Ми зійшли нарешті до підошви спуску і стали на вогкому ґрунті Монтрезорівського підземелля.

Друг мій ішов непевними кроками, і бубонці на високій шапці брязкотіли йому, як він ступав.

– Барило! – сказав він.

– Воно далі, – я відповів, – але гляньте, яке тут біле мереживо блищить по стінах печер.

Він повернувсь до мене і втупив мені у вічі затягнені плівкою баньки, що спливали п’яними слізьми.

– Салітра? – вимовив він нарешті.

– Салітра, – відмовив я. – Давно вже у Вас цей кашель?

– Кхи! кхи! кхи! – кхи! кхи! кхи! – кхи! кхи! кхи! – кхи! кхи! кхи! – кхи! кхи! кхи!

Мій бідолашний друг негоден був відповісти цілих кільки хвилин.

– Пусте, – вимовив він кінець-кінцем.

– Ходім, – сказав я рішучо, – ходімо назад; Ваше здоров’я – річ неоціненна. Ви людина заможна, поважна, Вас люблять, Вами дорожать; Ви щасливі, як я колись був. Втратити Вас, це була б завелика шкода. Я, звісно, нічого не значу. Ходімо назад; Ви заслабнете, а я не можу це взяти на себе. До того ж, Лукезі…

– Годі, – сказав він, – кашель – дурниця; він не уб’є мене. З кашлю я не помру.

– Ну що ж, – відповів я, – і справді, я не подумав би дурно Вас турбувати; але Ви повинні як слід берегтися. Потягніть-но цього – це Медок,* він захистить Вас од вогкости.

Я одбив шийку одній з пляшок, витягши її з числа подруг, що лежали довгою лавою далі.

– Пийте, – сказав я, подаючи йому вино.

Він підморгнув мені і підніс вино до губів. Він гаявсь і фамільярно до мене покивував, а бубонці дзвонили.

– П’ю, – сказав він, – за мерців, що лежать тут довкола.

– А я за Ваш довгий вік.

Він знову взяв мене попід руку, і ми рушили далі.

– Які величезні підземелля, – сказав він.

– Монтрезори, – я відповів, – це великий, численний рід.

– Я забув Ваш герб.

– Золота величезна людська нога на лазурному полі; вона давить змію, що звилася і вгризлась жалом у п’яту.

– А девіз?

– Nemo me impune lacessit.*

– Ловко! – сказав він.

Вино вигравало йому в очах і бубонці дзвонили. Мою власну уяву розігрів цей Медок. Поміж стінами із навалених купою кісток, упереміж з барилами й кухвами, ми пройшли аж у найдальші глибини підземелля. Я знову став і на цей раз зваживсь узяти Фортунато за руку повище ліктя.

– Салітра, – сказав я. – Гляньте, її більшає де-далі. Вона, як мох, звисає із стін. Ми під ложем ріки. Тут вогкість стікає краплями поміж ці кості. Ні, вертаймо назад, поки не пізно. Ваш кашель…

– Це пусте, – відказав він, – ходім далі. Але перше, іще ковток – де Ваш Медок?

Я розбив і подав йому пляшку Де Ґраве.* Він випорожнив її одним духом. Очі йому спалахнули диким вогнем. Він зареготав і підкинув пляшку угору з жестом, що його я не зрозумів.

Я глянув на нього здивовано. Він повторив свій жест – чудний якийсь жест.

– Не розумієте? – він спитав.

– Не знаю, – відказав я.

– Так Ви не в братстві?

– Як?

– Ви не належите до масонів?

– Так, так, – сказав я, – так, так.

– Ви? Неможливо! Ви масон?

– Масон, – відказав я.

– Знак! – сказав він.

– Ось він, – я відповів, витягаючи каменярську лопатку з-поміж складів мого roquelaure.

– Жартуєте, – скрикнув він, подаючись кільки кроків назад. – Але ж ходім до Амонтільядо.

– Хай буде, – сказав я ховаючи лопатку назад під плащ та подавши йому знову руку. Він тяжко на неї оперся. Ми пішли далі своїм шляхом, шукаючи Амонтільядо. Ми поминули шерег низьких склепінь, спустилися, знову пройшли іще далі і, спустившися знову, прийшли до глибокого склепу, де в задушливому повітрі наші факели не світились, а радше тліли.

В найдальшому закуткові склепу одкрився іще один, менший відділ. Його стіни були облямовані людськими останками, що громадилися аж до склепіння вгорі, як у старих катакомбах Парижу. Три сторони цього другого відділу мали іще цю оздобу. Від четвертої кості були поодкидані і лежали мішма по землі, в одному місці згромаджені височеньким валом. За цією стіною з накиданих кісток ми побачили іще одну нішу, углиб на яких чотири фути, ушир – на три, височиною – на шість чи сім. Цю нішу не призначалося, видно, ні для яких спеціяльних завдань; вона становила просто переміжок між двома величезними підпорами, що на них лежало склепіння катакомб, а тилом їй була одна із зовнішніх стін, виведена з міцного граніту.

Даремно спитувавсь Фортунато освітити глибину цієї ніші, піднісши свій тьмяний факел. Слабе світло не дозволяло нам побачити її межі.

– Будь ласка, – сказав я, – отут і є Амонтільядо. А що Лукезі…

– Він невіглас, – перебив мій друг, непевним кроком рушаючи далі, а я ішов за ним слід у слід. Він зразу досяг краю ніші і, побачивши, що далі не пустить суцільний камінь, ошаліло став. Ще мить – і я прикував його до граніту. На гранітній поверхні були дві залізні клямри, яких два фути одна від одної в горизонтальному напрямі.

З однієї звисав короткий ланцюг, на другій був висячий замок. Перекинувши ланцюг через поперек, це було діло кількох секунд – замкнути його. Фортунато занадто був вражений, щоб опиратися. Витягши ключа я відступився з ніші.

– Поведіть-но рукою по стінах, – сказав я, – хіба ж не чуєте там салітри? Справді, тут надзвичайно вогко. Ще раз дозвольте благати Вас повернутись. Ні? Тоді я доконче мушу покинути Вас. Але перше мушу віддати Вам всю невеличку увагу, яка тільки є в моїй силі.

– Амонтільядо! – погукнув мій друг, досі іще не отямившись від несподіванки.

– Слушно, – сказав я; – Амонтільядо.

З цими словами я заходився біля купи кісток, що за них я вже згадував. Розкидавши їх я скоро знайшов каміння та вапно з піском для мурування. З поміччю цих матеріалів та моєї лопатки я притьмом взявся замуровувати вхід до ніші.

Ледве я закінчив перший шар мурування як уже спостеріг що Фортунато в значній мірі протверезів. Першим знаком цього був тихий болісний крик з глибини печери. Це не був крик п’яного. За ним настало довге і уперте мовчання. Я поклав другий шар, і третій поклав, і четвертий; і тут я почув скажене гримотіння ланцюгом. Гриміт тривав кільки хвилин; на цей час я спинив роботу і сів на кістках, щоб краще потішитися цим гуком. Коли врешті він перестав, я знову узявсь до лопатки і закінчив без перепину п’ятий, шостий і сьомий шар. Мур здіймався уже врівень з моїми грудьми. Я знов припинив роботу і, закріпивши факел в мурованні, освітив слабим його світлом постать у глибині.

Шерег гучних і пронизливих зойків, вибухнувши із горла прикутої в пітьмі постати, здавалось, нагально одкинув мене назад. На коротку мить я завагався – я весь тремтів. Вихопивши рапіру, я узявся ширяти нею кругом у ніші; але хвилеве роздум’я мене заспокоїло. Я поклав свою руку на міцне муровання підземелля і відчув задоволення. Я знов підійшов до своєї споруди. Я відгукувавсь на цей лемент. Я був, як луна – я вторував йому – я повершив його силою і протяжністю вигуків. Так я зробив – і крикун замовк.

Це була тепер північ, і робота моя доходила краю. Я закінчив уже восьмий, дев’ятий шар. Я поклав частину останнього – одинадцятого: лишався один єдиний камінь – покласти і закріпити. Я підняв його на превелику силу; я вже майже помістив його в належне місце. Але тут із ніші залунав тихий сміх, що від нього волос мені став диба на голові. За ним почувся печальний голос, що в ньому я насилу пізнав благородного Фортунато.

– Ха! ха! ха! – хи! хи! – от справді чудесний жарт – от так штука ! Здорово посміємось над нею в палаццо – хи! хи! хи! – за пляшкою нашого вина – хи! хи! хи!

– Амонтільядо! – сказав я.

– Хи! хи! хи! – хи! хи! хи! – так, Амонтільядо. Але чи не надто пізно? Чи не чекають на нас у палаццо пані Фортунато та інші? Годі, ходім уже.

– Так, – сказав я, – ходім уже.

– Монтрезоре, божим ім’ям заклинаю!

– Так, – сказав я, – божим ім’ям!

Але на ці слова я даремне ждав відповіди. Мені не терпілося. Я вголос покликав його:

– Фортунато!

 Жодного звуку. Я просунув факел в отвір, що іще лишався, і кинув його в середину. Мені відповіло тільки дзвеніння його бубонців. Мені стало млосно – від випарів підземелля. Я поспішив закінчити роботу. Я вложив на місце останній камінь, я закріпив його. Проти нового муровання я знову звів, як було, вал із кісток. Минуло вже півстоліття – і ніякий смертний не зрушив їх. In pace requiescat.*


___________________________






    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю