Текст книги "Вибрані твори (вид. 1928 р.)"

Автор книги: Едґар Аллан По

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 20 страниц)

– Тоді я поставив на місце гвіздок й уважно його розглянув. Особа, що пройшла цим вікном, могла його знов зачинити – і пружина замкнулась; але гвіздок не можна було примістити назад. Висновок був очевидний і знову звужував поле моїх досліджень. Убийці мусили утекти другим вікном. Тоді, признавши, що пружини на обох вікнах були однакові – це було імовірно – мусила десь знайтися одміна в гвіздках, або хоч, принаймні, у способі, як вони були вбиті. Вибравшись на ліжко, я через спинку пильно розглянув друге вікно. Опускаючи поза спинкою руку, я легко знайшов і натиснув пружину; вона була, як я й думав, достоту однакова з першою. Тоді я роздививсь на гвіздок. Він був такий самий грубий, як той, і, очевидно, забитий тим самим способом, аж по головку.

– Ви скажете, що я стерявсь; коли так, то ви не розумієте природи індукцій. Уживаючи мисливського вислову, я ні разу «не збився із сліду». Я ні на хвилю не згубив духу дичини. Ні в однім звені ланцюга не було прориву. Я простежив цю таємницю до її крайньої точки, і ця точка це був гвіздок. Він виглядав усім, як я сказав, подібно до своєї пари на другім вікні, але цей факт був абсолютним нулем (хоч і міг видаватись рішучим) проти того міркування, що тут, у цій точці, було джерело розгадки. «Тут мусить щось бути не так, ― сказав я, ― із цим гвіздком». Я торкнувся його – і головка, а разом із нею десь із чверть дюйма ніжки лишилися в моїх пальцях. Решта ніжки осталася в дірці: вона була зламана. Полом був давній (бо його окраїна взялася іржею), зроблений, очевидно, ударом молотка; цей таки удар і загнав частково головку гвіздка у верхній край спідньої поперечини рами. Я тепер обережно вложив цю частину назад у заглибину, звідки я її вийняв, подібність до цілого гвіздка стала повна – розколини не було видно. Натиснувши пружину, я легенько підняв раму на кілька дюймів; головка гвіздка піднялась разом з нею, твердо держачись у своїм ложі. Я зачинив вікно – і подібність до цілого гвіздка знову стала як-найповніша.

– Загадка, до цього ступня, була розгадана. Убийця втік тим вікном, що дивилось до ліжка. Упавши саме собою, коли він виліз (а, може, щільно причинене), воно замкнулось під тиском пружини; і цей опір пружини поліція помилково брала за опір гвіздка, вважаючи, таким чином, дальше дослідження за непотрібне.

– Друге питання було за спосіб спуститися. Цю точку я з’ясував собі досить, коли ми ходили з вами навколо будинку. Десь коло п’яти з половиною футів од того вікна проходить громозвід. Від цього громозводу ніхто б не спромігся досягти самого вікна, не кажучи вже, щоб залізти в нього. Одначе, я спостеріг, що віконниці на четвертому поверсі зроблено на особливий взір, що його паризькі теслі звуть ferrades – взір рідко тепер уживаний, але частий в старих будівлях Ліону та Бордо. Вони мають форму звичайних дверей (суцільних – не на дві половини), тільки що нижня половина ґратчаста, зроблена мов би штахетами, так що за неї чудесно можна вхопитись рукою. В даному разі, ці віконниці мають повних три з половиною фути завширшки. Коли ми дивились на них знадвору, вони обидві були приблизно наполовину одчинені, себ-то, сказать, стояли простокутно до стінки. Можливо, що поліція, так саме, як я, розглядала задню сторону приміщення; та коли так, розглядаючи ці ферради в напрямкові їх широчини, в профіль (так воно мусило бути), вони не спостерегли самої ції великої широчини – або ж, у кожному разі, не взяли її як слід до уваги. Справді, раз заспокоївшись на тім, що ніякий вихід неможливий у цій частині, вони, природно, зізволили її оглянути лиш дуже побіжно. Мені було ясно, одначе, що віконниця коло того вікна, що прилягає до ліжка, бувши одкинута зовсім узад до стіни, не сягає всього на яких два фути до громозводу. Було також очевидно, що при застосуванні дуже незвичайної степени активності та заповзяття перехід від громозводу до вікна міг таки доконатися. Засягши відстань у два з половиною фути (ми допускаємо зараз, що віконниці було розчинено до краю), злочинець міг цупко схопитися рукою за ґрати. Пустивши тоді руку з громозводу, добре упершись ногами в стінку та сильно від неї штовхнувшися, він міг відкинути віконницю так, що вона зачинилась, і, коли ми уявимо собі, що вікно було як раз розчинене, міг навіть укинути себе до кімнати.

– Я хочу, щоб ви спеціяльно собі усвідомили те, що я говорив про дуже незвичайну степінь активности, потрібну для такого рисковного і трудного діла. Я маю намір, по-перше, показати вам, що це діло виконати можливо; але, по-друге, найголовніше, я хочу всилити в ваше розуміння дуже незвичайний, майже надприродний характер зручности, потрібний для цього.

– Ви скажете, безперечно, вживаючи правничого вислову, що «аргументуючи мою версію», я мав би скоріш недооцінювати, а не підкреслювати надмір активности, потрібний у цьому ділі. Це може бути практика у правництві, але це не єсть звичай розуму. Мій остаточний об’єкт єсть тільки істина. Моє безпосереднє завдання – привести вас до зіставлення цієї дуже незвичної активности, що про неї я щойно казав, з тим зовсім особливим, верескливим (чи то пронизливим) і нерівним голосом, що за його національну приналежність не знайшлося двох однакових думок, а в його вимові не розчуто жодного поділу на склади.

При цих словах туманна, півзформована уява того, про віщо казав Дюпен, промайнула мені в голові. Я, здавалося, став на грані розуміння, не здоліючи зрозуміти цілком, та, як часом люди знаходять себе на межі спогадання, не в силах, одначе, остаточно згадати. Мій друг повів свою мову далі.

– Ви бачите, що питання про спосіб виходу я замінив на питання про спосіб входу. Мій намір був привести вас до думки, що їх доконано однаковим способом ― в одному пункті. Тепер звернімося до самої кімнати. Роздивімось, який вона має вигляд. Шухляди бюра, говорилося, пограбовано, але багато коштовних речей в них лишилося. Твердження абсурдне. Це тільки догадка, і дуже безглузда догадка – та й годі. Як ми можемо взнати, що речі, знайдені у шухлядах, це не єсть усе, що в цих шухлядах доти містилося? Мадам Л’Еспаней з дочкою жили надзвичайно відлюдним життям – не мали ніякого товариства – рідко виходили з дому – не мали для чого часто міняти одяг. Знайдена одіж кінець-кінцем була саме така гарна, як і малося бути в цих паній. Коли злодій забрав собі щось, чом він не взяв найкраще – чом не забрав усе? Словом, чом він покинув чотири тисячі франків золотом, а навантажився оберемком платтів? Золото кинуто. Майже всю суму, означену паном Міньйо, знайдено в торбинках долі. Отже, я хочу, щоб ви геть усунули з мисли облудну ідею мотиву, що її зародила в думках поліції та частина свідчень, де говорилося про гроші, передавані на дверях будинку. Збіги обставин вдесятеро знаменніші, ніж оцей (передача грошей і убийство через три дні по тому, як їх одержано), трапляються всім нам у житті кожного дня, не звертаючи на себе чиєїсь уваги й на хвилю. Збіги обставин взагалі, це є прикрий камінь перепони, що на нім спотикаються того роду мислителі, котрі виховувались без найменшого обізнання з теорією імовірностей – теорією, що їй найславніші здобутки людських шуканнів завдячують найславніші свої зразки. В даному разі, коли б золото зникло, то факт передачі грошей за три дні перед тим був би чимсь більшим, аніж збігом обставин. Він потверджував би цю ідею мотиву. Але в дійсних обставинах даного випадку, коли ми візьмемо золото за мотив цього злочину, ми мусимо також уявити злочинця таким нерішучим ідіотом, що він міг для чогось геть покинути і золото, і заразом свій мотив.

– Тепер, держачи пильно на думці ті точки, що на них я звернув вашу увагу – цей особливий голос, цю незвичайну зручність і цю дивовижну відсутність мотиву у такому нелюдському вбийстві – киньмо лиш погляд на саму оцю різанину. Маємо жінку, руками задушену на смерть і затиснену в комин сторч головою. Звичайні злочинці не вживають таких способів убийства. А вже найменше вони отак урихтовують забитих. Ви згодитесь, що в цій манірі – убгати труп до комину – є щось надмірно перебільшене, те, що я назвав був outré – щось цілком несумісне з нашим звичайним поняттям про людські вчинки, навіть коли ми уявляємо собі як-найбільше знеправлену морально людину. Подумайте також, якої це треба було сили, щоб протиснути тіло в такий отвір угору, та ще так міцно, що сполучених зусиллів кількох осіб ледве вистачило, щоб стягнути його додолу!

– Звернімось тепер до інших свідчень про ужиття сили, напрочуд незвичної. На комині знайдено грубі пасма – дуже грубі пасма – сивого людського волосся. Їх вирвано з корінням. Ви свідомі того, якої треба великої сили, щоб витягти отак з голови навіть двадцять чи тридцять волосин. Ви бачили ці жмути волосся, так як і я. Їх коріння (жахлива картина!) прикипіло до клаптів м’яса з голови – вірний знак надзвичайної сили, бо вирвано ж, може, з півтисячі волосин за раз. Старій панії не тільки перерізано горло, але ж голову начисто відтято од тіла – а знаряддям була проста бритва. Хочу також, щоб ви розважили звірячу лютість цих учинків. Про каліцтва на тілі мадам Л’Еспаней я не казатиму. Месьє Дюма та його поважний колега месьє Етьєн дали висновок, що їх заподіяно тупим знаряддям; і ці добродії мають у своїй думці цілковиту рацію. Це тупе знаряддя, це був просто камінний брук у дворі; на нього жертва упала з вікна, що прилягає до ліжка. Ця ідея, дарма що вона виглядає тепер так просто, не далася поліції з тієї самої причини, що й широчина віконниць, ― бо через ті гвіздки їхнє сприймання було герметично закрито для можливости, щоб ці вікна взагалі колись одчинялися.

– Тепер, коли в додаток до всіх цих фактів, ви роздумаєтесь як слід над химерним безладдям у кімнаті, ми вже поступимо так далеко вперед, що дійдемо сполучення ідей зручности дивоглядної, сили надлюдської, люті звірячої, різанини без ніякого мотиву; якоїсь grotesquerie* в цих страхіттях, абсолютно не властивої людству; голосу, чужого своїм звучанням слухові представників багатьох народностей та позбавленого будь-якого виразного чи сприйнятного поділу на склади. Отже, який висновок маємо? Яке вражіння зробив я на Вашу уяву?

Трепет узяв мене, як Дюпен поставив мені це питання.

– Це божевільний, ― сказав я, ― таке заподіяв: якийсь навісний маніяк, що втік із сусідньої лікарні.

– Під певним поглядом, ― відповів Дюпен, ― ваш здогад годиться; але голоси божевільних, навіть в найшаленіших пароксизмах, ніколи не мають подоби до того особливого голосу, чутого зі сходів. Божевільні належать до певної нації, і їхня мова, хоч і незвязна в словах, має завжди складовий поділ. А крім того, волосся у божевільного буває не таке, як оце, що я держу зараз в руці. Я випростав цей малий жмутик із закляклих рук мадам Л’Еспаней. Що Ви скажете про це?

– Дюпен! ― скрикнув я, вкінець зденервований, ― це волосся зовсім незвичайне ― це не людське волосся.

– Я цього й не казав, ― відповів він, ― та заким рішати це питання, я хочу, щоб Ви поглянули на маленький рисунок, що його я отут накидав на цьому папірці. Це факсиміле, зняте з того, що описується в одній частині свідчень як «темні синці та глибокі сліди від нігтів» на горлянці мадам Л’Еспаней, і в другій (месьє Дюма та Етьєна), як «ряд синців, очевидно, витиснених пальцями».

– Ви бачите, ― казав далі мій друг, розстеляючи папір на столі перед нами, ― цей рисунок дає уяву про цупку і упірну хватку. Тут немає знаків сприсання. Кожен палець задержав надовго – можливо, що аж до самої смерти жертви – той жахливий зажим, що ним він заглибився був зразу у тіло. А спробуйте-но поставити всі свої пальці за раз у відповідні відтиски, як Ви їх бачите.

Я спробував і не зміг.

– Ми, може, неслушно виконуємо цю спробу, ― сказав він. ― Папір розстелено на рівній поверхні, а людське горло має циліндричну форму. Ось тут є поліно, що його окіл приблизно такий, як людська горлянка. Обвиніть рисунок круг нього і спробуйте наново.

Я так і зробив, але трудність була тепер ще й наочніша, ніж першого разу.

– Це, – сказав я, – не людської руки знак.

– Прочитайте тепер, ― одмовив Дюпен, ― цей уступ із Кюв’є.*

Це був докладний анатомічний і загальний опис великого бурого орангутанга із Східньо-Індійських островів.* Велетенська статура, дивовижна сила й активність, дика лютість цього ссавця та здатність його до імітації занадто добре відомі. Я одразу збагнув всю жахливість цього убийства.

– Опис лап, ― сказав я, скінчивши читання, ― стоїть у достотній згоді із цим рисунком. Я бачу, що жодна тварина, крім орангутанга із означеного тут відроду, не могла б полишити такі сліди, як ви тут зрисували. Цей жмут бурого волосся теж сходиться взором із волоссям звірини, описаної в Кюв’є. Але я, мабуть, не годен зрозуміти подробиці цієї плідної таємниці. Крім того, чуто ж двох голосів суперечку, і один з них був, без сумніву, голосом француза.

– Слушно; і ви пам’ятаєте вислів, приписуваний заледве не одностайно в свідченнях цьому голосові ― вислів «Mon Dieu!» Один із свідків (Монтані, кондитор) справедливо, в даних обставинах, схарактеризував ці слова як вислів нагани й докору. Тим-то на ці два слова я найбільш опиравсь у своїх сподіваннях цілком розвязати загадку. Якийсь француз знає про убийство. Можливо – навіть більше, ніж імовірно – що він сам ніяк не винний цих кривавих подій. Орангутанг міг утекти від нього. Він міг простежити його аж до кімнати, але в тім заворушенні, що далі настало, він зроду не зміг би впіймати його. Звір і досі на волі. Я не хочу обстоювати ці здогади ― інакше їх називати я не маю права ― поки тіні мислей, що на них вони опираються, заледве мають достатню глибину, щоб знайти собі оцінку в моїм власнім розумі, і поки я не можу претендувати зробити їх приступними розумінню іншої особи. Отже, ми назвемо їх здогадами і говоритимем про них тільки як про здогади. Коли наш француз справді, як я думаю, непричетний до цього звірства, оця оповістка, що я її здав на повороті додому в контору «Le Monde» (газета ця присвячена мореплавству і має великий попит між моряками), приведе його до нашого дому.

Він подав мені папірця, і я прочитав таке:

«ПІЙМАНО у Булонському лісі вранці … числа (ранок по убийстві) дуже великого бурого Борнейського орангутанга. Власник (моряк з Мальтійського судна) може одержати тварину, подавши її прикмети та сплативши невелике відшкодування за її затримання та переховування. Звертатись на … вулицю, передмістя Сен-Жермен, № …, о третій».

– Як це ви можете знати, ― спитав я, ― що він моряк, та ще з Мальтійського судна?

– Я не знаю цього, ― відказав Дюпен. ― Я не певен цього. Одначе, я ось де маю маленький клаптик стрічки; з його форми та замащеного вигляду очевидно, що його вживалося для зав’язування волосся в довгу косу, як це люблять моряки. До того ж, оцей вузол із таких, що мало хто зуміє його зав’язати, окрім моряка, та ще й мальтійця. Я натрапив на цю стрічку при підошві громозводу. Вона не могла б належати жодній із забитих жінок. Врешті, коли б я навіть помилився в своїх оцих висновках, я все-таки не можу чомусь пошкодити, сказавши те, що є в оповістці. Коли я помилюсь, він просто подумає, що мене звели якісь обставини, що ними він не подбає зацікавитись. А коли я правий, маємо велике досягнення. Свідомий, хоч і не винний убийства, цей француз, природна річ, вагатиметься, чи зголошуватись йому на оповістку, чи брати орангутанга. Він міркуватиме так: ― «Я не винен; людина я бідна; мій орангутанг багато коштує – для такого, як я, це ціле багатство – навіщо ж мені втрачати його через якусь пусту боязнь небезпеки? Він тут, у моїх руках. Його знайдено в Булонському лісі – далеко від місця цієї різанини. Хто б там коли надумав, щоб дикий звір зробив таке діло? Поліція схибила – вона не знайшла найменшої зачіпки. Якби вони навіть простежили звіря, неможливо довести, що я знаю про вбийство, або звинуватити мене за це знання. Врешті, про мене ж узнали. Той, хто подав оповістку, означив мене як власника звіря. Я непевний, як далеко сягає його знання. Коли я не виправлю від нього таку велику цінність – а за неї ж відомо, що вона моя, – я, принайменше, поставлю звірину під підозріння. Це мені не годиться – притягати увагу чи до себе, чи до звіря. Заявлюсь-но я на оповіщення, заберу орангутанга та й держатиму його на замку, поки забудеться все це діло».

В цей момент ми почули на сходах чиюсь ходу.

– Наготуйте Ваші пістолі, ― сказав Дюпен, ― але ні вживайте їх, ані показуйте без мого сигналу.

Вуличні двері будинку лишались незамкнені – і наш гість, не дзвонивши, вступив на сходи та зійшов кільки східців нагору. Тут, здавалося, він завагавсь. Ми почули, що він спускається вниз. Дюпен поспішно кинувся був до дверей, коли ми знову почули, що він простує нагору. Удруге він не повернув уже назад, ішов певне і постукав у двері нашої кімнати.

– Заходьте, ― сказав Дюпен привітним і сердечним тоном.

Той зайшов. Він таки був очевидно моряк – висока, кремезна його постать виглядала м’язисто; на лиці, не так неприємному, стояв зухвалий вираз одчаюги. Його вид, засмажений сонцем, наполовину був схований під бакенбардами та вусами. Він мав із собою здоровенну дубову палицю, іншої зброї в нього ніби-то не було.

Він незграбно вклонився і побажав нам «доброго вечора» французьким акцентом, який, хоч і відгонив дещо Невшателем,* досить певне вказував на паризьке походження.

– Сідайте, друже, – сказав Дюпен. – Я гадаю, ви прийшли по орангутанга. Слово честі. Право, я заледве не заздрю на вас, що це ваша власність; надзвичайно гарна і, безперечно, дуже коштовна звірина. Скільки йому год, як на вашу думку?

Моряк глибоко віддихнув, немов увільнившися зразу від незносного тягаря, і тоді відповів певним тоном:

– Не скажу – але має бути не більше, як чотири-п’ять років. Ви тут його держите?

– О ні! нам ніяк тут його держати. Він живе при стайнях на вулиці Дюбур, тут близенько. Можете взяти його вранці. Ви, звичайно, готові встановити його тожність?*

– Звичайна річ, пане.

– Мені шкода буде з ним розпрощатися, ― сказав Дюпен.

– Я не думаю, щоб ви мали лишитися без відшкодування за всі турботи, пане, – відказав моряк. ― Не думайте так. Я з охотою сплачу вам гроші за те, що знайшли мого звіря… тоб-то, щоб не дуже багато.

– Гаразд, ― відповів мій друг; ― все це дуже добре, річ певна. Дайте мені подумати! ― скільки це з вас узяти? О! зараз скажу. Моє відшкодування має бути таке. Ви повинні мені розказати все, що знаєте про оте убийство на вулиці Морґ.

Дюпен вимовив ці останні слова дуже тихим голосом і дуже спокійно. Так само спокійно він пішов до дверей, замкнув їх і поклав ключа у кешеню.

Тоді він витяг із бокової кешені пистоля і поклав його без найменшого поспіху на столі.

Морякові обличчя так налилося кров’ю, наче він боровся із задухою. Він скочив на ноги і вхопив був палицю, але зразу по тому упав назад на свого стільця, весь затремтівши, з обличчям, як у самої смерти. Він не сказав ані слова. Я шкодував його від цілого серця.

– Мій друже, ― сказав Дюпен лагідним тоном, ― ви без потреби тривожитесь – право! Ми не думаємо вам пошкодити. Ручуся вам честю джентлмена і француза, ми не збираємось вам зробити нічого лихого. Я прекрасно знаю, що ви невинні цього лютого діла на вулиці Морґ. Це не значить, одначе, що ви до певної міри не замішані в ньому. З того, що зараз сказав, ви мусите бачити, що я мав засоби інформації ще до цього діла ― засоби, про які ви не мали і найменшої гадки. Тепер справа стоїть так. Ви не зробили нічого, чого можна було б уникнути – нічого такого, що накладало б на вас провину. Ви не винні навіть в пограбуванні, а тим часом могли б це зробити безкарно. Вам ні з чим ховатися. Вам нема рації щось ховати. З другого боку, ви повинні заради своєї чести визнати все, що ви знаєте. Заарештовано зовсім невинну людину і звинувачено у тім злочині, що його винуватця ви може вказати.

 Моряк у великій мірі опам’ятавсь, поки Дюпен говорив ці слова, але його давніша розв’язність геть зникла.

– То хай мені бог поможе, – сказав він по короткій павзі; – я хочу розповісти вам усе, що знаю про цю справу; але я не надіюсь, що ви й наполовину повірите моєму оповіданню – я був би божевільний, справді, коли б на таке сподівавсь. А проте, я невинний, і визнаю вам геть усе, хоч би й померти за це довелося.

Він розказав, в істоті, таке. Недавно він був у мандрівці до Індійського архіпелагу. Та партія, що до неї він належав, пристала до Борнео і направилася на розвагу в середину острова. Він із товаришем упіймав орангутанга. Коли цей товариш помер, звірина перейшла у його виключне посідання. Мавши із своїм бранцем в дорозі багато клопоту, через його непереборну лютість, йому пощастило таки врешті безпечне оселити звіря у своїй власній квартирі в Парижі; та щоб не звертати на себе докучливу цікавість сусідів, він держав його зовсім відлюдно, поки той оправлявся від рани на нозі, добутої ще на кораблі від скалки. Його бажання було згодом продати звіря.

Повернувшись додому з матроської гулянки, вночі, чи скорше ранком того дня, коли сталось убийство, він знайшов звірину у своїй спальні: орангутанг, видно, виломився туди з замкненої сусідньої кімнати, де держати його здавалося наче зовсім безпечно. З бритвою в руці, весь у милі, він сидів перед дзеркалом, спитуючись поголитися – мабуть, бачив перед тим крізь замок у дверях, як це робив хазяїн. Злякавшись такої небезпечної зброї в руках лютого, та ще й здатного управлятися з нею звіря, моряк на деякий час стерявся і не знав, що робити. Він звик, одначе, гамувати тварину, навіть у найлютішому настрої, батогом, і до нього тепер звернувся. Забачивши це, орангутанг вмить метнувсь через двері по сходах униз, тоді вікном (на лихо, розчиненим), аж на вулицю.

Француз в одчаї побіг за ним; мавпа, все ще з бритвою в руці, час від часу ставала, озиралася та вимахувала руками до свого переслідувача, поки він не наближався до неї. Тоді вона знов тікала. Гонитва ця тривала довго. Вулиці лежали в глибокім покої, була вже третя година ранку. Минаючи завулочок позад вулиці Морґ, втікача притягнуло світло з одчиненого вікна кімнати мадам Л’Еспаней, в четвертому поверсі її дому. Кинувшись до будинку, мавпа побачила громозвід, надзвичайно зручно вибралася по нім нагору, вхопилася за віконницю, що була одкинута до самої стіни, і з її поміччю метнулася аж на спинку ліжка. Все це не взяло й хвилини часу. Орангутанг, удершися до кімнати, знову одкинув віконницю.

Тимчасом моряк відчув ніби й полегшення, і заразом побачив нову трудність. Він мав тепер певну надію піймати звірину, бо вона навряд чи могла утекти з ції пастки, куди зважилася заскочити, інакше як громозводом, де можна схопити, лізтиме вниз. З другого боку, було багато причин непокоїтися, чого вона може накоїти в домі. Ця остання гадка змусила моряка далі слідкувати за звірем. Громозводом він виліз легко, бувши на те моряком; але вилізши на височину вікна, що лежало далеко ліворуч, діло стало; найбільше, що він здужав зробити, це зусилитись так, щоб зазирнути в середину до кімнати. Поглянувши, він заледве не впав, такий жах його взяв. Саме в цей час нічну тишу порушили ті страшні крики, що збудили зі сну мешканців вулиці Морґ. Мадам Л’Еспаней з дочкою, в ночішніх убраннях, укладали, видно, якісь папери до згадуваного уже залізного сейфу, викоченого насеред кімнати. Він стояв розчинений, а речі лежали кругом. Жертви мусили сидіти спиною до вікна; і протягом часу, відколи звір вдерся до кімнати та аж поки вчулися крики, вони його, мабуть, наочне не спостерегли. Що зачинилося вікно, то вони, звичайно, подумали на вітер.

Коли моряк зазирнув досередини, велетенський звір саме вхопив мадам Л’Еспаней за волосся (розпущене, бо вона перед тим чесалась) і черкав її бритвою по лиці, передражнюючи рухи цирульника. Дочка лежала простягнена долі: вона зомліла. Крики і борсання старої пані (під цей саме час звір і вирвав їй з голови волосся) мали той вплив, що змінили може й мирні наміри орангутанга на ворожі. Певним помахом м’язистої руки він за малим не одтяв їй голову геть від тіла. Видовище крови розпалило його гнів у скажений шал. Скригочучи зубами, блискаючи полум’ям із очей, він кинувсь на тіло панни і занурив свої страшні пазурі їй у горло, заціпивши їх аж доти поки та задушилась. Його блудний і дикий погляд упав у цю мить на спинку ліжка, де як раз видніло заклякле від жаху обличчя його господаря. Лютість звіра – він, безперечно, мав іще в мислі грізний батіг – зразу повернулась на ляк. Свідомий того, що заслужив на кару, він, здавалося, прагнув приховати свої криваві діла і заметавсь по кімнаті в муках нервового хвилювання, перекидаючи і розбиваючи мимохідь усі меблі та стягнувши постіль із ліжка. Врешті він ухопив перше труп дочки і загнав його в комин, де його потім знайдено; тоді згарбав тіло старої пані, зразу викинувши його сторч головою у вікно.

Коли мавпа наблизилась до вікна із своєю калічною ношею, моряк, переляканий до нестями, одхилився до громозводу і, радше сприснувши, аніж злізши униз, погнав додому – злякавшися наслідків різанини і враз позбувшися в переляці всіх турбот за долю орангутанга. Слова, чуті людьми на сходах, були французові поклики жаху й боясти, змішані із зловорожим мурмотінням звірини.

Небагато я маю до цього додати. Орангутанг мусів десь утекти з кімнати громозводом, як раз перед тим, що виламано двері. Він мусив замкнути вікно, пролізши крізь нього. Згодом його упіймав сам власник, діставши за нього великі гроші від Jardin des Plantes.* Лебона негайно звільнено, після нашої розповіди про справу (з деякими коментаріями Дюпена) у бюрі префекта поліції. Цей урядовець, хоча й прихильний до мого друга, не міг цілком затаїти своє прикре чуття при такім повороті справи і мусив був раз чи двоє пуститися на сарказми з приводу того, що, мовляв, кожній людині слід думати про свої власні справи.

– Хай говорить, ― сказав Дюпен, не вважаючи за потрібне йому відповідати. – Хай балакає; це йому полегшить сумління. Я задоволений тим, що завдав йому поразки в його власній фортеці. Одначе те, що він похибив у виявленні цієї тайни, в жодній мірі не є якесь диво, як він це думає, – бо ж, справді, наш друг префект є дещо занадто спритний, щоб бути глибоким. Його мудрість не має під собою підвалини. Це сама голова і ні кусника тіла, як на образах богині Лаверни,* або, в кращому разі, сама голова та плечі, як риба тріска. Але це, поза всім, таки ловке створіння. Він найбільше мені подобається за хитроумний майстерний хід, що ним він здобув собі славу вимисливости. Я розумію його спосіб «de nier ce qui est, et d’expliquer ce qui n’est pas».*

__________________________