Текст книги "Вибрані твори (вид. 1928 р.)"

Автор книги: Едґар Аллан По

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 20 страниц)

І направду тепер я був нещасний – поза межами суто людського нещастя. Безтямний звір, що такого ж я зневажливо знищив, безтямний звір завдавав мені – мені, людині, сотвореній на подобу Вищої істоти – таких незносних терпінь! Боже! ні дні мої, ані ночі не благословлялись тепер спокоєм! Удень це створіння не лишало мене в самоті й на мить; а вночі я схоплювався що-години, пробуджуючись від невимовно жахливих снів, щоб відчути чиєсь гаряче дихання на своїм лиці, чиюсь страшенну вагу – цього втіленого Кошмару я негоден був з себе скинути – що навік мені налягла на серце!

Під гнітом таких тортур заник у мені всякий залишок доброго. Лихі гадки стали єдиним мені товариством – найчорніші, без міри лихі гадки. Химерність мого звичайного настрою виросла в ненависть до всього світу, до всього людського роду; і для частих моїх, раптових і непогамовних, вибухів лютости, що на їх волю я сліпо тепер віддався, моя безодмовна дружина – нещасна – стала найзвичайнішою, найпокірнішою жертвою.

Одного дня ми пішли удвох за якимсь господарським ділом до льоху, під тим старим будинком, де через нашу бідність мусили жити. Кіт пустився за мною по крутих сходах і заледве не скинув мене сторч головою униз, розлютивши цим до нестями. Замахнувши сокирою й забувши в гніві той дитинний страх, що доти спиняв мою руку, я намірився був на тварину; цей удар, звичайно, був би їй фатальним, коли б тільки впав, куди я націлив. Але його запинила рука моєї дружини. Розлютившись цією перешкодою, я зробивсь навісніший демона; враз увільнив я од неї свою руку і з маху загнав їй сокиру в череп. Вона, як стояла, так і впала мертва, без єдиного стогону.

Довершивши це потворне вбивство, я зразу й цілком розважно заходився ховати тіло. Я знав, що не можу винести його з дому ні вдень, ні вночі без риску, що це помітять сусіди. Багато планів зійшло мені в мисль. Один час я був думав порізати труп на дріб’язок та знищити його вогнем. Далі рішив був викопати могилу в долівці льоху. То знов міркував укинути його до колодязя в дворі або ж запакувати звичайним способом у ящик, ніби крам який, та й покликати носильника, щоб забрав його з дому. Кінець-кінцем я натрапив на те, що видавалось мені слушнішим за всі інші наміри: я рішив замурувати тіло в льоху, так як, кажуть, середньовічні манахи замуровували свої жертви.

Льох добре годивсь для такого діла. Стіни його помуровані були нещільно, і недавно їх покрито кругом новим тинком, а вогке повітря не дало йому затужавіти. До того ж, в одній із стін був виступ, ніби фальшивий камин, чи вогнище, заложений потім і подібний до інших стін. Я був певен, що мені легко буде тут повиймати цеглини, вложити туди труп і замурувати все, як було, так що ніяке око не змогло б там викрити чогось підозрілого.

 І в цих міркуваннях я не помиливсь. Я легко повибивав цеглини ломом і, ретельно приставивши тіло до внутрішньої стіни, підпер його в цьому становищі, а тоді без особливих труднощів знову зложив цілу споруду, як вона перше була. Добувши з усією можливою обережністю вапна з піском та шерсти, я виготовив тинк, що його не можна було одрізнити від старого, і вельми старанно перекрив ним нове мурування. [Скінчивши, я був задоволений, що все зробив як слід.] На стіні не було жодного знаку, що її зрушувано. Сміття з долівки я повизбирував до найменшого кусника. Побідно оглядівся я кругом і сказав сам до себе: «Отже тут, принаймні, праця моя не пішла таки дурно».

Дальшим кроком моїм було розшукати тварину, що призвела була до такого нещастя, бо тепер уже я твердо рішив її вбити. Був би я міг десь напасти її під цей час, доля її була б зовсім певна, але хитрий звір, наляканий силою мого скаженого вибуху, не хотів, видно, показатись мені в теперішнім моїм настрої. Неможлива річ описати чи уявити собі глибоке блаженне чуття полегкости, що ним сповнила мої груди відсутність цієї ненависної твари. Вона не приходила цілу ніч – і таким чином нарешті, хоч єдину ніч, відколи цей звір з’явився в домі, я спав здоровим, спокійним сном; а що ж, спав, навіть із тягарем убийства на душі!

 Другий і третій день минули, а мій мучитель все не приходив. Знову я дихав повними грудьми, як вільна людина. Страховище, налякавшись, утекло з мого дому зовсім! Я уже не побачу його! Я був щасливий без міри. Моє чорне діло мало мене тривожило. Мене допитувано, але я відповідав зовсім певне. Зроблено навіть трус, та, звичайно, нічого ніде не знайшли. Я вважав, що щаслива майбутність мені забезпечена.

 На четвертий день по убійстві зовсім несподівано до мене заявилася партія поліціянтів і знову взялися пильне трусити усе житло. Одначе, певний, що моєї криївки знайти не можна, я не відчув ніякого замішання. Урядовці попросили мене супроводити їх при розшукові. Вони не лишили невипробуваним ні єдиного куточка, ні єдиної шпари. Нарешті, втретє уже чи вчетверте, вони спустились до льоху. Я і м’язом одним не здригнув. Серце мені билось так спокійно, як у людини, що спить сном невинности. Я походжав по льоху із кінця в кінець; я зложив собі руки на грудях і безпечне туди-сюди тинявся. Поліція зробила все, що можна, і збиралася вже відходити. Захват серця мого був занадто буйний, щоб я міг його затамувати. Мені аж пекло сказати їм хоч би єдине слівце, появити своє торжество, подвійно зміцнити їхню певність, що я не винен.

 ― «Джентлмени, ― вимовив я нарешті, коли вони зіходили вгору, ― я без міри тішуся тим, що мені пощастило розвіяти ваші підозріння. Зичу вам усім доброго здоров’я і трошечки більше привітности. Сказать до речи, знаєте, це ― дуже добра будівля». (В шаленім жаданні сказати щось розвязне, я заледве тямив, що мені вимовляється.) «Зважуся навіть сказати, що це надзвичайно добра будівля. Ці стіни, – ви вже йдете, джентлмени? – ці стіни покладено на диво солідно!» – і тут, весь охоплений скаженим зухвальством, я тяжко вдарив палицею, що її тримав у руці, в самий той відділ муровання, де стояв труп подруги мого серця.

 Хай захистить і визволить мене Бог із пазурів архиврага! Заледве завмерла луна від мого удару, аж тут відгукнувся мені голос з могили! – Це був спершу глухий, переривний крик, мов пхикання дитини, потім він хутко розрісся у довгий, гучний і протяжний зойк, потворний, нелюдський до краю – наче вило щось – наче лементувало в торжестві; такий лемент міг би знятися тільки з аду, з горлянок загублених грішників ув агонії, та демонів, що тріумфують в самій загибелі.

 Про мої власні думки безумство було б казати. Зомліваючи, я схиливсь на противну стіну. Одну мить іще люди на сходах не рушилися в крайньому жахові й боясті. Ще мить – і десяток здорових рук працював над стіною. Вона упала цілком. Труп, уже сильно зогнилий, укритий прикипілою кров’ю, стояв випростаний перед очима глядачів. На голові його з червоним роззявленим ротом і єдиним вогненним оком сиділа мерзенна твар, що її лукавство призвело мене на убийство, що її викажчицький голос віддав мене в руки Ката. Я замурував це страховище в могилу!

______________________________

ПАДІННЯ ДОМУ АШЕРІВ

Son coeur est un luth suspendu:

Sitôt qu’on le touche, il résonne.

De Béranger

(Його серце – підвішена лютня:

Доторкнись – і вона задзвенить).

Беранже*

Через цілий млистий темний глухий день в-осени, коли хмари гнітючо звисали з низького неба, я їхав сам верхи дивною й жахливою країною; і, нарешті, коли витяглися довгі вечірні тіні, побачив меланхолічний Дім Ашерів. Не знаю, як то сталося, але при першім погляді на нього почуття нестерпного суму увійшло в мою душу. Я кажу ― нестерпного, бо те почуття не полегшував той напівприємний, поетичний бо, настрій, що навівають найсумніші краєвиди у страшній і нелюдській містині. Я подивився на сцену, що була переді мною, на самий замок, і простий ландшафт ― на бляклі стіни ― на порожні, як очі, вікна ― на рідку високу осоку ― на рідкі стовбури засохлих дерев ― з отим над усе гнітючим чуттям, яке буває тільки в того, хто прокидається після опійного сну, ― гірким падінням у буденне життя ― огидним спаданням серпанку. Серце хололо, падало, падало в безодню ― мисль плекала непереборний жах, і скільки б не  цькувала її фантазія, не могла її підійняти в гору. «Що ж то, ― спинився я й думав, ― так упливало на мої нерви, коли я дивився на дім Ашерів»? Це була тайна нерішима, і я не міг боротися з темними образами, що наступали на мене. Я мусив мимоволі визнати, що хоча безумовно існують у природі такі сполучення простих предметів, що мають силу отак на нас упливати, та все ж аналіза отих сил лежить глибше від сфер нашого мислення. «Могло статись, ― міркував я, ― що просто інакшого розпологу подробиць сцени чи деталів картини досить було б, щоб зменшити чи, може, і знищити зовсім її спроможність родити сум». І от, перевіряючи свою думку, я скерував коня до прикрого берега чорного зловісного озера, що в непорушнім блискові лежало коло будов, і подивився вниз ― і відчув жах ще глибший, ніж попереду ― бачивши викривлені й перевернуті образи сірої осоки, мертвих дерев і порожніх, як очі, вікон.

Проте в цій домівлі суму я збирався прожити кільки тижнів. Її власник Родерік Ашер був товаришував зі мною за хлоп’ячих літ, та багато років минуло з того часу, як ми бачилися в-останнє. Але незадовго перед тим я, перебуваючи далеко в іншім краю, дістав листа від нього, що своїм дико настирним змістом вимагав особистої відповіди. Письмо його показувало ознаки нервового напруження. Він писав про гостру тілесну хоробу ― про розумовий розлад, що гнітив його душу, про серйозну потребу бачити мене, як свого найкращого, ба єдиного друга, щоб у моїм веселім товаристві мати полегкість від недуги. Той тон, у якім все це, і багато ще чого було сказано ― те серце, що жило в цім проханні, не дозволяло мені довго вагатися, і я негайно скорився закликові, що все ж здався мені дивовижним.

Хоча, хлопцями бувши, з нас були близькі приятелі, та я на ділі мало чого знав про свого друга. Він завжди був надзвичайно стриманий і самітний. Я знав, однак, що його дуже стародавню фамілію спредвіку характеризувала особлива чуйність, що виявлялася протягом багатьох поколінь у багатьох мистецьких творах, за останніх часів позначилася в ділах щедрої і скромної благодійности і в ревній пристрасті радше до витівок, ніж до класичних і ясних красот музичного мистецтва. Я знав також той дуже незвичайний факт, що пень раси Ашерів, хоч який поважний вік він мав за собою, але ж ніколи не дав якої довговічної парости, інакше сказати, що вся родина зменшувалася і вимирала і що так було завжди з дуже невеликими змінами й варіяціями. Обмірковуючи те, як оце вимирання ішло в згоді з особливостями самих людей і як воно могло протягом віків упливати на них, я думав, що, може, якраз ця відсутність бокових галузів і послідовна незмінна передача дідизни від отця до сина вкупі з ім’ям нарешті настільки поєднала в уяві селян замок і родину, яка ним володіла, що первісна назва дідизни зовсім зітерлася й розчинилася у тій двозначній і староденній назві «Дому Ашерів».*

Я сказав, що єдиним наслідком моєї дещо дитячої спроби, коли я заглянув у озеро, було те, що перше химерне вражіння ще поглибилося. Не може бути сумніву в тім, що свідомість швидкого зростання в мене забобонів – чому б мені називати це інакше? – що ця свідомість послужила тільки до того, щоб забобони ще збільшити. Скільки я знаю, такий вже є парадоксальний закон усіх почуттів, що в основі їх лежить страх. І, може, тільки з цієї причини, коли я перевів знову очі на самий замок з образу його в озері, в уяві моїй виросла дивна вигадка, вигадка настільки смішна, що я згадаю її лише, щоб показати творчу силу почуттів, що мене гнітили. Вона так уплинула на мою уяву, що я дійсно повірив, що над усім замком і маєтком нависла атмосфера, властива їм самим і їхньому непосередньому оточенню ― атмосфера, що немала нічого спільного з повітрям і небом, а видималася з мертвих дерев і сірих мурів, і мовчазного озера, ― чумний і таємничий дим, тьмяний, кляклий, заледве видимий на колір.

Струшуючи з душі своєї те, що мусило б бути тільки сном, я уважніше роздивився на саму будову. Головне, чим вона визначалася, це своєю одвічною стародавністю. Століттями вона мусила була половіти. Тонкі гриби росли на всьому фасаді, звисаючи плутаним павутинням з карнизів, та все це було ще далеке від повного розпаду. Ні одна частина будови не впала, і якась дика невідповідність була поміж добрим зладженням частин межи собою і крихкістю поодиноких каменів. Все це нагадувало мені стару деревінь, що гнила багато років десь у покинутім склепі, не стурбована подихом вітру із зовні. Але поза цією ознакою скрайньої руїни будівля не показувалася нестійкою. Може, що око уважливого глядача побачило б ледве примітну розколину, яка, починаючись від даху будови ішла вниз удовж стіни зигзагами, доки не зникала аж у тьмавих водах озера.

Дивлячись на все це, я проїхав короткою гаткою до дому. Слуга взяв мого коня, і я увійшов у готицький портал залі. Лакей, ступаючи неначе крадькома, провів мене мовчки через заплутані і темні ходи до кабінету свого хазяїна. Багато з того, що нам зустрілося ідучи, підвищувало, не знати вже як, ті неясні почуття, про які я вже казав. Хоча все навколо мене – і горорізьба на стелі, і тьмаві шпалери на стінах, і підлога з чорного дерева, фантасмагоричні панцери та зброя, що дзвеніли, коли я проходив повз них, хоча все це були речі, до яких, чи до подібних до них, я був звик з дитинства, хоча я одразу признав усе це за зовсім знайоме ― та я все ж дивувався, які чужі й невідомі думки здіймало воно в мені. На одній з східниць я зустрів фамільного лікаря. Його обличчя носило на собі – так здалося мені ― вираз низької хитрости, перейнятий замішанням. Він привітав мене з острахом і пройшов. Лакей одчинив двері і ввів мене до свого пана.

Кімната, в якій я опинився, була дуже велика і висока. Вікна були довгі, вузькі і гостроверхі і зовсім недосяжні знизу ― так високо вони були врізані над чорним дубовим долом. Слабі промені червонуватого світла проникали крізь решітчасті віконниці і досить давали світла, щоб можна було розглянути найвидатніші речі навколо; та очі даремно силкувалися досягти відлеглих кутів кімнати чи пустинь ввігнутої і різьбленої стелі. Темні драпрі звисали з стін. Меблі були безладні, незручні, стародавні й обірвані. Сила книг і музичних інструментів лежали на них, але не могли оживити їх. Я відчув, що вдихаю атмосферу смутку. Подих смутного глибокого непереможного смутку тяжив над усім і переймав усе.

Коли я увійшов, Ашер підвівся з софи, що на ній він був простягшись лежав, і привітав мене з жвавою теплістю, в якій було багато, як мені спочатку здалося, зайвої щирости, нарочитого зусилля від знудьгованої світської людини. Та, глянувши йому в вічі, я переконався одразу його цілковитої щирости. Ми сіли, і скільки хвилин, поки він мовчав, я дивився на нього з почуттям жалю і страху. Певне, жодна людина не могла так страшно змінитися за такий короткий час, як змінився Родерік Ашер. З великим зусиллям я впізнав у привиді, що був переді мною, товариша моїх ранніх хлоп’ячих розваг. Але його обличчя повсякчас було надзвичайне. Мертвий колір обличчя ― очі великі, вогкі й блискучі над усе; губи тонкі й дуже бліді, але прекрасної форми; ніс делікатною єврейською лінією та ніздрі ширші, ніж звичайно буває в подібних випадках; граційно вирізьблене підборіддя, що промовляло про нестачу моральної енергії, бо мало висувалося вперед, волосся м’якіше й ніжніше за павутиння ― ці риси сполучені з незвичайно широким лобом творили лице, яке не так легко було забути. Та тепер у самім перебільшенні питимого звичайного характеру цих рис і виразу полягала така зміна, що я не знав, до кого я балакаю. Страшно бліде обличчя і дивовижний блиск очей над усе здивували й злякали мене. Шовкове волосся його виросло без догляду, і дико прозорі хвилі його радше спливали, ніж спадали на лице, і з зусиллям навіть я не міг знайти нічого людського в його химернім виразі.

У поведінці мого друга вразила мене якась незладність і непостійність; і я скоро дібрав, що вона походить з низки слабих і безуспішних спроб побороти постійний страх ― надзвичайне нервове напруження. Я вже був почасти підготований до чогось подібного не тільки з його листа, а й зі спогадів про деякі хлоп’ячі риси, а також з висновків з особливостей його фізичної формації і нервової системи. Він був упереміну то жвавий, то пригнічений. Його голос раптом мінився від тремтивої нерішучости (коли мужність зовсім покидала його) до того роду енергійної рішучости, того прикрого, важкого, неспішного, глухого вислову ― цього олив’яного, урівноваженого і цілком розміреного горлового тембру, що характеризує пропащого п’яницю, непоправного курія опіуму підчас найбільшого напруження і піднесення.

От що він говорив мені про мету мого приїзду, про серйозну потребу бачити мене і про розраду, що я мусив йому подати. Він докладно спинився на тому, що він узивав своєю недугою. То була, казав він, питома й фамільна хвороба, від якої він уже[131] не мав надії знайти ліків ― просте нервове напруження, додав він негайно, яке, очевидно, скоро ущухне. Воно проявлялося в цілій масі неприродних почувань. Деякі з них, коли він докладно про них розповів, зацікавили і вразили мене; хоча, може бути, його вислови і вся маніра розповідати були одною з причин цього. Він дуже страждав від хворобливої гостроти чуттів ― тільки зовсім прісну їжу він міг переносити, він міг носити одежу тільки з однієї матерії; запахи усіх квітів його гнітили; очі його мучив навіть слабий світ, і були лише деякі звуки, а саме звуки струнних інструментів, що не всиляли б у нього жах.

Він був рабом у одної аномальної категорії страхів. «Я загину, ― казав він, ― я мушу загинути від цієї мізерної слабости. Саме так, саме так, а не інакше я загину. Я боюся не того, що станеться, а його наслідків. Я здригаюся при думці про будь-який, хоча б найбуденніший випадок, що може вплинути на цей непереносний душевний розлад. Я справді не сахаюся небезпеки, а тільки її наслідку ― жаху. Я почуваю, що при цім зденервованім, мізернім моїм становищі рано чи пізно настане час, коли я муситиму втратити разом життя і розум у якійсь сутичці з лютим привидом Жаху».

Я, крім того, помалу дізнався уривками і через окремі двозначні натяки ще про одну дивну рису його психіки. Його сковували якісь забобонні вражіння що до того житла, в якому він жив і з якого він не виїздив багато-багато літ, що до впливів, чию гадану силу він пояснив мені в виразах надто темних, щоб я міг їх тепер повторити ― тих упливів, що деякі особливості в самій формі й стані його фамільного замку справляли на його психіку, пригнічену довгою недугою ― того ефекту, що сама матерія сірих мурів, і веж, і чорного озера, в яке вони дивилися, кінець-кінцем стала чинити на його душу.

Він допускав утім, хоча й вагаючися, що той чудний сум, що його так гнітив, можна було б пояснити природнішими й очевиднішими причинами ― довгою й лютою хворобою, що вже мала скінчитися смертю його улюбленої сестри, його єдиного товариша протягом довгих років ― його останньої й єдиної рідні на світі.

– Її смерть, ― сказав він так гірко, що я не зможу забути цих його слів довіку, ― полишить його (безнадійного й недужного) останнім представником стародавньої раси Ашерів.

Коли він це казав, леді Маделіна (так вона звалася) тихо пройшла через відлеглу частину кімнати і зникла, не побачивши мене. Я дивився на неї з скрайнім здивованням, перейнятим страхом, але я все ж таки не зміг пояснити собі його почуттів. Я заклякнув, коли мої очі стежили за її ходою. Коли двері нарешті замкнулися за нею, мій погляд інстинктовно й жадібно шукав обличчя її брата, та він затулив лице руками ― і я міг тільки бачити більш ніж звичайну мертвенність виснажених пальців, крізь які точилися рівні часті сльози.

Хвороба леді Маделіни довгий час була загадкою для лікарів. Безнемірна апатія, повільне умирання людини і часті, хоча й скороминучі, каталептичні припадки ― така була незвичайна її діягноза. Досі вона безпересталь змагалася проти своєї недуги і не лягла остаточно в ліжко; та вночі, коли я прибув у замок, вона піддалася (як її брат розповідав мені в несказаннім зворушенні) навальній силі недуги; і я узнав, що я був бачив її мабуть в останнє, принаймні живою.

Протягом скількох днів ні Ашер, ні я не називали її імення; і через увесь час я уперто силкувався полегшити меланхолію мого друга. Ми малювали і читали вкупі або я слухав, як у сні, його дикі імпровізації на гітару. І от, коли чим-раз ближча інтимність дозволяла мені глибше заглянути в закутки його душі, тим прикріше я відчував, які марні були всі спроби збадьорити дух, якого тьмавість, як питома його властивість, окропляла всі предмети психічного і фізичного світу в одному невгасному сяйві суму.

Я повік схороню в собі пам’ять про багато поважних годин, що я їх провів тоді з головою дому Ашерів. Та все ж мені не вдалося дати точний опис про ті заняття чи творчість, у які він мене затягав чи вказував дорогу. Надхнення і безнемірний ідеалізм кидав на все яскравий свій блиск. Його довгі імпровізовані елегії повік бринітимуть у моїм слухові. Поперед іншого я болісно зберігаю в пам’яті одне чудне викривлення й доповнення дикої мелодії з останнього вальсу фон-Вебера. Спосеред малюнків, над якими працювала його витончена фантазія і які мазок за мазком поринали в ту туманність, при якій я тремтів тим більше, що я не знав, від чого походить цей треміт ― спосеред цих малюнків, які б ні живі були переді мною їхні образи, я міг би навести тільки дуже невелику частку тих, що можуть знайти свій вислів у писаному слові. Скрайньою простотою, голістю своїх ідей він спиняв і зачаровував увагу, і якщо якийсь смертний коли змалював ідею, то цей смертний був Родерік Ашер. Для мене, принаймні, в тім оточенні, що тоді було навколо мене ― з чистих абстракцій, які недужний умів кинути на полотно, здіймалося колосальне, побожне, непереносне почуття, що й тіни такого я не відчував, розглядаючи яскраві, але занадто конкретні мрії Фюзелі.

Одну з фантасмагоричних концепцій мого друга, що не так була абстрактна, як інші, можна визначити, хоч і дуже неясно, словами. Маленький малюнок показував з середини безмірно довгий і прямокутний коридор чи хід з низькими стінами, вигнутою стелею, гладкий, білий, непреривний і нічим ніде не позначений. Деякі другорядні деталі наводили на думку, що це склепіння лежало безмежно глибоко під поверхнею землі. Ніде на всім його довженнім просторі не було ніякого отвору і ні смолоскипа, ні якогось іншого світла не було, а тимчасом повідь сильного проміння котилась вздовж його і окропляла все примарним і неприродним сяйвом.

Я доперва казав про отой хворобливий стан слухових нервів, що робив для недужного непереносною всяку музику, окроме деяких звуків струнних інструментів. Можливо, що ці вузькі межі, що полишили йому саму тільки гітару, саме й спричиняли у великій мірі фантастичний характер його музики. Та таким способом не можна було б пояснити гарячкову легкість його імпровізацій. Вони не могли не бути й дійсно були ― в звуках, так як і в словах його диких фантазій (бо він часто супроводив свої імпровізації римованими рядками) ― вони були наслідком отієї колосальної розумової сконцентрованости й зосереджености, про які я вище казав, що їх можна було спостерігати тільки в момент найвищого мистецького натхнення. Слова однієї з цих рапсодій я запам’ятав. Можливо, що вона вплинула на мене дужче через те, що в підземних містичних водах її змісту я гадав, що вбачив у перший раз повну свідомість Ашера за те, що його надхненний розум хитається на своєму троні. Вірші, під заголовком «Дім привидів», звучали майже так чи й зовсім точно так:

I

В найзеленішій із долин,

Де ангели жили,

Стояв палац, як неба син,

Прекрасний і ясний.

В державі Мисли-Короля

Палац стояв,

Й над кращим серафім крила

Свого не розкривав.

II

Знамена яснозолоті

Над ним пливли й палали.

І все – все це було за тих

Часів, що пролунали.

І сонний вітерець, що бавивсь

У день ясний,

Спливав по баштах вниз у трави,

У ароматів рій.

III

Ті, що ішли в долині вічній,

Ті бачили в вікні,

Як духи бавились музичні

Під лютні спів тонкий,

Танцюючи навколо трону,

Там, де сидів

Порфіроносець у короні –

Король країв.

IV

І вся у перлах і рубінах

Там брама розцвіла,

Що нею плинув, плинув, плинув

І плинув, і палав

Рій ніжних лун, що відбивали

Накази короля,

Якого рівному у мудрості не мала,

Не бачила земля.

V

Та злі єства у чорних шатах

Удерлись до високих веж;

(А – плачте, плачте, бо до завтра

Король не доживе!)

І от круг дому його слава,

Що так цвіла,

Забулась, мов легенда тьмава,

Мов не була.

VI

І ті, що йдуть в долині вічній,

Ті бачуть у вікні:

Товчуться форми фантастичні

Під недоладний спів,

І ринуть юрби п’яні й тоскні

Через поріг,

І регіт дикий, − але осміх

Пропав навік…

Я добре пам’ятаю, що думки, що породила в нас ця балада, привели нас до низки міркувань, де виявилося одне переконання Ашера ― і я згадую його не так за його новизну (бо й інші так думали),* а через те, що Ашер з надзвичайною упертістю чіплявся за нього. Це переконання полягло, загалом кажучи, в вірі в те, що рослини обдаровані свідомістю. Але в його розладженій фантазії ця думка загострилася і переходила до деякої міри на царину неорганічну. Мені немає слів, щоб висловити увесь обсяг, увесь серйозний одчай його переконання. В усякім разі віра його була стосувалася до сірого каміння, що з нього збудований був дім його батьків. Свідомість проявилася, уявляв він собі, в розпологові цих каменів, у порядкові, в якім вони лежали, і в силі грибів, що проросли на них, і в мертвих деревах, що стояли навколо ― і над усе в довгій, упертій непорушності цього порядку ― і в його повторенні в недвижних водах озера. Її очевидність ― очевидність цієї свідомости ― проявлялася в тім, казав він (і я аж схопився, коли він це казав) ― у повільнім, але безперечнім згущенні їхньої власної атмосфери над водою й мурами.

Наслідки цього, казав він, можна було бачити в їх мовчазнім, але настирнім і страшнім упливові, що протягом століть керував долею всього роду Ашерів і що зробив його самого таким, яким я його тепер бачив, ― таким як він був. До таких думок не треба пояснень, і я утримаюся від них.

Наші книги, книги, що через довгі роки були головною розумовою поживою для хворого ― були, як і можна було думати, в повній згоді з характером його фантазії. Ми схилялися вдвох над такими книгами, як от «Верверт і Шартреза» Грессе; «Бельфегор» Макіявелі; «Небо і ад» Сведенборґа, «Підземна подоріж Ніколая Клімма» Гольберґа, «Хіромантія» Роберта Флада, Жана д’Індажіне і де-ла Шамбра; «Подоріж у голубу далечінь» Тіка й «Соняшне місто» Кампанелли. Нашою улюбленою книжкою було маленьке в октаву видання «Directorium Inquisitorum» домініканця Еймеріка де-Жіронна, і були місця в «Помпоній Мелла»* (Помпоній Мела (Pomponius Mela), географ, сучасник імператора Клавдія, автор твору De situ orbis libri III.) про старих африканських сатирів і егіпанів, над якими Ашер мріяв цілі години. Його головна розвага, проте, була читати й перечитувати надзвичайно рідку й цікаву книжку в готицькім кварто ― требник забутої церкви ― Vigiliae Mortuorum Chorum Ecclesiae Maguntinae.*

Я не міг не думати про дикий ритуал цієї книги і про його ймовірний вплив на недужного, коли одного вечора, коротко сказавши мені, що леді Маделіни вже не було в живих, він висловив свій намір протягом двох тижнів хоронити її тіло (перед остаточним похороном) у одному з численних склепів, що були під мурами замку. Одначе, прилюдним мотивом до цього дивного вчинку було щось, з чим я не наважувався сперечатися. Він сказав мені, що до цього його призвів незвичайний характер хвороби покійної, настирні й невідступні розпити з боку її лікарів і те, що фамільний цвинтар був у далекім і відкритім місці. Я не заперечуватиму, що коли я згадав зловісне обличчя людини, що я зустрів на східцях того дня, як я приїхав у дім Ашерів, я не мав охоти сперечатися з тим, що уважав, принаймні, за нешкідливу і в усякім разі не неприродну обачність.

З прохання Ашерового я особисто допомагав йому влаштувати тимчасовий похорон. Ми вдвох сами однесли тіло в труні до містини упокоєння. Склеп, у якому ми її поставили (і який так довго був замкнений, що наші смолоскипи, закуривши в тяжкім повітрі, мало допомагали нам), був малий, вогкий і зовсім не освітлений нічим ― він лежав дуже глибоко в землі просто під тією частиною замку, в якій була моя опочивальня. Ним користувалися, очевидно, в далекі феодальні часи, як в’язницею, а пізніше ― як складом для пороху, чи якої іншої сильно вибухової речовини, бо частина його долівки і весь довгий склеп-коридор, яким ми дійшли до нього, були вистелені мідними листами. Двері з масивного заліза теж були подібним способом забезпечені. Їх колосальна вага спричиняла гострий і ріжущий скрип, коли вони поверталися на завісах.

Склавши свою траурну ношу на рями в цій державі жаху, ми підняли трохи ще не приґвинчене віко труни і подивилися в обличчя покійній. Страшна схожість між братом і сестрою уперше забрала мою увагу; і Ашер, мабуть угадуючи мої думки, прошепотів скільки слів, з яких я дізнався, що покійна і він були близні і що симпатії, заледве зрозумілі, завжди жили в них. Але наші погляди недовго покоїлися на мертвій, бо ми не могли спокійно на неї дивитися. Недуга, що отак за юних літ звела Маделіну Ашер у гроб, полишила, як звичаєм по всіх гостро каталептичних хворобах, насмішку слабого рум’янця на грудях і обличчі і отой підозріло застиглий осміх на вустах, що такий страшний буває по смерті. Ми знов закрили і заґвинтили віко і, зачинивши старанно залізні двері, пішли, з трудом пробираючися, в мало чим ясніші верхні покої замку.

І, от, коли проминуло стільки днів гіркого жалю, сталася наявна зміна в психічному розладі мого друга. Його звичайні маніри зникли. Він занедбав чи покинув свої звичні діла, він бродив з кімнати до кімнати похапливою, нерівною й безцільною ходою. Блідість його обличчя стала, коли це було можливе, ще мертвеннішою ― але блиск його очей остаточно згас. Уже не можна було почути від нього того сухого тону, про який я говорив вище ― тремтливі вібрації, як від скрайнього жаху, запанували в його голосі. Бувало часом, здавалося мені, що його розум бореться з якоюсь гнітючою таємницею, яку йому бракувало мужности розкрити. Часом знову я мусив віднести все це на карб непояснимих ухилів божевільного мозку, бо я бачив, як він дивився відсутнім поглядом через довгі години, в позі найглибшої уваги, ніби прислухаючись до якогось уявленого звуку. Не диво ж, що це його становище тероризувало ― заражало мене. Я почував, як у мені, плазуючи, здіймаються повільно, але певно, дикі впливи його фантастичних і настирних забобонів.