Текст книги "Вибрані твори (вид. 1928 р.)"

Автор книги: Едґар Аллан По

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 20 страниц)

МЕТЦЕНҐЕРШТАЙН

Pestis eram vivus – moriens tua mors ero.

(Чумою я був тобі живши – а

мертвий смертю твоєю стану).

Мартін Лютер

Жах і фатальність верстали свій похід в усіх віках. Навіщо тоді датувати цю історію, що я маю тут розповісти? Хай буде досить сказати, що в добі, за яку я кажу, існувала в Угорщині міцно вкорінена, хоч і потайна віра в доктрини Метемпсихозу.* За самі ці доктрини, тоб-то, за їхню неправдивість а чи можливість, я не кажу нічого. Я тверджу, одначе, що багато в чім наше невір’я (як Ла Брюйєр* говорить про всі наші біди) «vient de ne pouvoir кtre seuls» походить від неможливости бути у самоті.*

Та були в цій угорській містичній вірі деякі точки, котрі сильно схилялися до абсурдности. Вони, угорці, різнилися дуже істотно від східніх своїх авторитетів. Приміром, «Душа», говорили вони ― я цитую тут слова гострого і розумного парижанина, ― «ne demeure qu’une seule fois dans un corps sensible. Ainsi ― un cheval, un chien, un homme mкme, ne sont que la ressemblance illusoire des ces кtres».*

Родини Берліфітцінґ та Метценґерштайн ворогували віками. Не бувало ще звіку таких двох славних домів, так смертельно завгорених обопільною неприязню.

Початок цієї ворожнечі лежав, як здається, в словах отакого старого пророцтва: «Високе ім’я жахливого взнає упадку, коли, як їздець коня, так смертність Метценґерштайнів подолає Берліфітцінґів несмертельність».

Певна річ, що самі ці слова мали в собі дуже мало, або й зовсім не мали значіння. Але й не такі маловажні причини приводили до постання – і то не в так давніх часах – наслідків рівно значущих. До того ж, ці держави, бувши сутичні, здавна вели між собою суперництво в ділах обихідного справування. Та ще сказати й те, що з близьких сусідів рідко коли бувають друзі; а мешканці замку Берліфітцінґ могли задивлятися з своїх високих мурів у самі вікна палацу Метценґерштайн. Виявлювана таким чином, пишніша, ніж звично між феодалами розкіш менш за все могла притишити роздражнені почуття не так древнього і не такого заможного роду Берліфітцінґ. Що ж би за диво, що слова, нехай і безглузді, цього віщування мусили мати свій вплив у постанні і дальшому ході вражди поміж двома сім’ями, коли їх схиляли уже до звади численні спонуки наслідної заздрости? Пророцтво немовби крило в собі – коли тільки в цьому щось крилось – кінцевий тріумф того дому, що був потужніший уже й тепер; і очевидно, його споминалося з як-найгіршою неприязню в домі слабшому, менше впливовому.

Вільгельм граф Берліфітцінґ, хоч і високого роду муж, був за часів, що про них іде річ, ветхий, химерний дід, нічим не одмітний, тільки своєю незвичною, закоренілою нехіттю до родини своїх суперників та ще любов’ю до коней і ловецького діла – любов’ю такою палкою, що ні тілесна недуга, ані похилий вік, ні духовні нестатки не відстороняли його від щоденної участи в небезпеках ловецтва.

З другого боку, Фредерік барон Метценґерштайн не дійшов іще мужнього віку. Батько його, міністр Ґ..., помер замолоду. Мати, пані Марі, невдовзі пішла за ним слідом. Фредерік був під цей час на вісімнадцятім році. При місті якісь вісімнадцять років, це невеликий час ― але в дикості, та ще у такій розкішній, як ця стара держава, біг маятника повниться глибшим значінням.

Через певні осібні обставини батькової управи, молодий барон, по кончині старого, зразу вступив у власть над своїми розлогими добрами. Рідко коли перед тим було на Угорщині, щоб котрий дворянин держав під своєю рукою такі посілості. Його замки були без числа. А найперший пихою та величчю був «Палац Метценґерштайн». Його пограничні межі ніколи певне не визначалося, та самий головний його парк обіймав собою окіл у п’ятдесят миль.

По вшесті на власть над таким незрівнянним маєтком такого нелітнього владаря – та ще й вдача його бувши добре відома – не було чого й розмислятися над його можливою поведінкою. І справді, протягом трьох яких днів новий володар закасував поведінкою самого Ірода* і геть повершив сподівання найпалкіших своїх прихильників. Ганебне бешкетування – безличне віроломство – нечувані звірства зразу дали збагнути його трепетящим васалам, що жодна рабська покора – жодне як-ретельніше визнання власницьких прав негодні були відтепер забезпечити їм будь-яку оборону від безжалісних пазурів малого Каліґули.* Вночі проти четвертого дня стайні замку Берліфітцінґ знайдено у вогні; і одностайна думка сусідства доточила злочин підпалу до ганебного списку безчинств та переступів молодого Барона.

Але під час тривоги, заподіяної цим випадком, сам молодий державець сидів, очевидно заглиблений у думках, в обширнім і самітнім горішнім покої родового палацу Метценґерштайн. Багате, хоч і поблякле ткання, колихаючись тьмяно по стінах, являло похмурі й величні образи тисячі славних Баронових предків. Тут священики в пишних горностаях та папські достойники, по-дружньому возсідали із самовладцями та суверенами, накладаючи своє вето на пожадання земних владарів та поборюючи силою папського верховенства супротивницьке берло* Архи-Врага. Там темні виставні постаті князів Метценґерштайн (а під ними м’язисті грізні румаки* летять по кістках переможених ворогів) вражали найкріпші нерви потужним своїм виразом; тут сладострасні лебеді – образи жінок із минулих днів геть відлітали в мереживі нереального танця під звуки вимарених мелодій.

Та в той час, як Барон прислухавсь, чи тільки здавалось, що слухав, чим-далі чутніший гомін коло стаєн сусіди – а може роздумував над якими новими, зважнішими виявами своєї сваволі, – його зір несвідомо тяжив до велетенського неприродної масти коня на тканні; це був кінь Сарацина, предка ворожого роду Берліфітцінґів. Самий кінь у передньому плані картини стояв непорушно, як статуя, а далі за ним переможений вершник загибав від меча Метценґерштайна.

На губах Фредерікові появився диявольський вираз, коли він збагнув той напрям, де звертався його несвідомий зір. Але він не одвернув очей. Навпаки, він ніяк би не міг пояснити гнітючу тривогу, що пала погребним покровом на його чуття. Він заледве погоджував свої незвязні, мов би в маренні, чуття із свідомістю, що він же не спить. Що довше дививсь, то глибшав чар – то трудніше здавалося, щоб він здужав коли одвести свій погляд від гіпнотичного образу там на тканні. Але гамір зовні відразу подужчав, і вимушеним зусиллям він одвернув свою увагу на блиск рудого вогню, що впадав від пожежі просто у вікна покою.

Ця чинність, одначе, була хвилинна; Баронів зір механічно вернувсь до стіни. На превеликий йому жах і диво, голова гігантського огиря за цей час змінила становище. Шия тварини, доти похилена мовби у співчутті над простертим тілом господаря, тепер простяглася на всю довжину до Барона. Очі, доти невидні, мали тепер у собі дужий і людський вираз, паленіючи огневою, незвичайною червінню, і отвертий писк знавіснілого видно коня виставляв на всю видноту його замогильні, огидні зуби.

Не стямившись від жаху, молодий Барон непевним кроком кинувсь до дверей. Коли він їх навстіж одкинув, раптовий блиск червоного полум’я, бурхнувши в кімнату, одбив чітку його тінь на тремтющу тканину; і він задрижав, спостерігши, що ця тінь – поки він стояв на порозі – зайняла таке саме становище і як-найточніше збіглася обрисом із безжальним і переможним убивцею Сарацина.

Щоб полегшити пригнічений дух, Барон поспішив на вільне повітря. Біля головної брами палацу він зустрівсь із трьома конюхами. З превеликими труднощами, з явною небезпекою для життя вони стримували конвульсивні ривки гігантського, вогненної масти коня.

– Чий кінь? Де ви впіймали його? ― спитався юнак сварливим і грубим тоном, одразу збагнувши, що таємничий румак в гобеленній кімнаті був достеменним двійником ції шаленої животини, що стояла ось перед його очима.

– Це ваша істна власність, Сір, ― відповів один із конюших, ― принаймні на нього не заявляє права ніякий інший господар. Ми вловили його на бігу – він весь димів та пінився люттю – коли він скакав одвідтіль, від пожежі, від Берліфітцінґа стаєн. Подумавши, що цей кінь до заводських чужоземних коней старого Графа, ми привели його назад як приблудного. Та стаєнні там не признали йому ніякого ймення; а це дивна річ, бо на нім же явні знаки, що він ледве вирятувавсь із огню.

– До того ж, і випалене тавро В. Ф. Б. зовсім явне стоїть йому на лобі, – доточив другий конюший; – я гадаю, не що це єсть, як тільки ініціяли Вільгельма фон-Берліфітцінґ, – але весь замок стоїть на тім, що нічого не знає за цього коня.

– Річ надзвичайно дивна! – сказав молодий Барон замисленим тоном, видимо, сам не свідомий значіння своїх слів. ― Ви кажете, це знаменитий кінь – чудесний кінь; одначе, як ви справедливо замітили, підозринний і норовистий на вдачу. Так чи інак, хай буде мій, – додав він по павзі, ― може такий їздець, як Фредерік Метценґерштайн, чи не зуміє приборкати хоч би й самого диявола із стаєн Берліфітцінґ.

– Ви помиляєтесь, Пане: цей кінь, як ми либонь і сказали, не із Графових стаєн. Коли б так, ми занадто знаємо службу, щоб привести його перед очі дворянина Вашого роду.

– Справді! ― завважив сухо Барон; і в цю мить паж із спальних покоїв прибіг від палацу поспішним кроком і з зарум’яненим видом. Наблизившись до вуха своєму панові, він пошепки доповів йому, що в покоях раптом зник малий кусник ткання. Він означив цей кусник убільшки, входячи заразом у докладні й малі подробиці; та що їх говорилося тихо, то з них і не вирвалося ані слова, щоб удовольнити зацікавлення конюхів.

Молодий Барон в час ції розмови виглядав немовби схвильованим різнотою чуттів. Одначе, скоро він знову опанував себе, і вираз рішучої злісности стояв йому на виду, коли він видавав категоричні накази, щоб цей покій зразу замкнули, а ключа віддали йому особисто.

– Чули ви про нещасну смерть старого ловця Берліфітцінґа? – рік Баронові один із його васалів, коли паж одійшов і величезний кінь, що його цей пан присвоїв як власність, басував і стрибав з подвійною люттю по довгій алеї від палацу до стаєн Метценґерштайн.

– Ні! ― мовив Барон, повернувшися прикро до того. – Помер, ви сказали?

– Чиста правда, мій Пане; і для члена вашого роду це не єсть, я гадаю, непожадана звістка.

Нагла усмішка розлилась по лиці Барона:

– Як це сталось?

– В безтямних зусиллях врятувати улюблених коней із ловецької стайні, він сам загинув злощасно в огні.

– Спра-а-авді! ― покликнув барон, наче поволі й розважно з’ясовуючи правдивість якоїсь разючої думки.

– Справді, – відказав знов васал.

– Скандал! – мовив юнак лагідно і спокійно пішов собі геть до палацу.

З цього часу знаменна зміна зайшла у зовнішньому поводженні розпусного юнака Фредеріка фон-Метценґерштайн. Справді, його поведінка зрадила всі сподівання і обманила розрахунки багатьох стратегів-матерів: бо ж його норов та звичай тепер іще менше, аніж коли, пасували до звичаїв сусіднього панства. Його ніколи не видко було поза межами його власного маєтку, і в цім широкім товариськім світі він не мав собі жодного товариства – хіба що, справді, оцей незвичайний, бурхливий, вогненної масти кінь, що ним він раз-у-раз відтоді виїздив, мав якесь таємниче право називатися його другом.

Численні запрошення від сусідства іще довго, однак, час від часу надходили. «Чи не зволить Барон вшанувати своєю присутністю наше свято?» «Чи не має охоти взяти участь у наших ловах на ведмедя?» ― «Метценґерштайн не полює», «Метценґерштайн не приїде» були гордовиті й короткі відповіді.

Цих повторних образ не могло стерпіти владне дворянство. Запрошення ставали де-далі менше сердечні, не так численні; тоді перестали зовсім. Від удови безщасного графа фон-Берліфітцінґ чуто навіть такий здогад, що «Барон», мовляв, «сидить, може, вдома і не мавши навіть охоти удома сидіти – раз що він зневажає товариство рівних собі; що він їздить верхи, коли й не має охоти їздити верхи – раз що він має за краще вести товариство з конем». Певна річ, що це був нерозумний вибух спадкового почуття образи, і доводив він тільки, якою надзвичайно безтямною буває часом наша мова, коли ми хочемо особливої енергії вислову.

Але добросерді люди приписували зміну в поведінці молодого Барона природному гореві сина по дочасній смерті батьків – забувши, одначе, про його люте й непогамовне життя за короткий час зразу по цій утраті. Що-правда, були дехто й такі, що згадували занадто високу Баронову думку про власне значіння і гідність. Інші знов (між ними можна назвати й домового лікаря) не вагалися говорити про болісну меланхолію та спадкову недужість, тимчасом як між юрбою кружили темні натяки ще більше непевного роду.

Справді, Баронова неподобна прив’язаність до новопридбаного коня – прив’язаність, що немов набирала нової сили при кожному вияві лютого, мов би диявольського норову тварини, врешті перетворилась в очах усіх розсудливих людей на гидку, ненормальну пристрасть. В сяйві дня – в глупу ніч – слабий чи здоровий – в погоду і в бурю – молодий Метценґерштайн здавався прикутим до сідла свого колосального огиря, що його невгамовний шал так добре ладнав з його власним духом.

Крім того, були ще обставини, котрі, враз із дальшими подіями, надавали надлюдського, зловісного значіння манії верхівця, як і здольностям огиря. Точно заміряно віддаль, осягнуту одним його скоком, і вона, як виявилось, перейшла, та ще й на разючу міру, найхимерніші розрахунки найбільш фантастичних голів. До того ж, Барон не мав жодного осібного ймення для ції тварини, а вже ж усі інші коні його заводу різнилися особливими назвиськами. Та й сама стайня цього коня містилася оддалік від інших; а що до чищення та іншої потрібної служби, ніхто, тільки сам господар, своєю особою, зважувавсь обслуговувати, а навіть і просто заходити за огорожу осібного стійла, де пробував цей кінь. Засвідчено й те, що три конюхи, которі впіймали його на втечі при пожежі у Берліфітцінґа, хоч і мали тоді удачу запинити його мундштуком та орканом, а проте жоден із трьох не міг би певне сказати, що у цій небезпечній борні, або хоч коли пізніше він таки іменно наложив свою руку на тіло ції животини. Вияви особливого розуму в поведінці шляхетного, високого духом коня, думається, не так то здатні викликати дражливу, надмірну увагу, але тут були особливі обставини, які хоч-не-хоч впливали на найбільш недовірливих і флегматичних; і говорилося, ніби ця тварина змушувала часом податись назад цілу юрбу, що глупіла довкола неї: так знаменно, разючо била вона шаленими копитами в землю ― ніби сам молодий Метценґерштайн часом зблідне бува і одступиться геть перед зважним і жадливим виразом її серйозних, немов би людських очей.

Поміж усією Барона челяддю, одначе, ніхто не брав під сумнів щирість тії незвичайної пристрасти, що її мав Барон для огненної вдачі цього коня; врешті, ніхто як один тільки паж, що його каліцтво було всім на виду, а його думка не важила анічого. Він (коли тільки його балачку варто тут згадувати) мав нахабність запевняти, що його пан ніколи не всідав на сідло без несвідомого і майже невидимого трепету, і немов би кожного разу, повертаючи із звичайної довгої виправи верхи, кожен м’яз йому на виду зводило виразом побідної злісности.

Однії бурхливої ночи Метценґерштайн, прочнувши з важкої дрімоти, як маніяк, зійшов із свого покою і, з гарячковим поспіхом сівши в сідло, помчав геть в лісову гущину. Такий звичайний випадок не звернув на себе особливої уваги, але скоро челядь зажадала його повороту в сильній тривозі, бо вже кільки годин він був у відсутності, коли враз величезне, пишне будування палацу Метценґерштайн побачено в тріскоті і руйнуванні аж до самих підвалин, під навалою буйної сизої маси непереборного полум’я.

Коли полум’я, відтоді як уперше його забачили, зробило вже такий грізний поступ, що всі намагання відрятувати якусь частину будови показались видимо марні, сторопіле сусідство стало бездільно округ, у мовчазному, апатичному зачудуванні. Але скоро новий і жахливий об’єкт притягнув до себе увагу і показав, наскільки людська агонія зворушує почуття юрби сильніше від найстрашніших видовищ неживого порядку.

На довгій алеї старезних дубів, що вела із лісу до головної брами палацу Метценґерштайн, враз завиднів кінь, несучи на собі верхівця без шапки, в розхристанім одягові ― таким наглим скоком, що повершив самого Демона Бурі. Біг верхівця був, очевидно, не в його власній волі. Агонія на його виду, конвульсивні змагання всього його тіла свідчили про надлюдські зусилля; але жодного звуку – тільки один самотній покрик зірвавсь із його закривавлених губів, геть погризених у надмірному жахові. Мить – і брязкіт копит загучав уже прикро й пронизливо над ревом огню і над лементом вітру; друга – і осягнувши єдиним махом і брамний місток, і рів, кінь поскочив нагору хисткими двірцевими сходами і, разом з своїм верхівцем, щез у виру і хаосі полум’я.

Шаленість бурі зразу упала, настала мертва тиша. Білий поломінь обвив будову немов би заслоною і, ринувши геть у спокійне повітря, спалахнув ясним сяйвом надприродного світла; а хмара диму тяжко осіла на руїни палацу в виразній гігантській постаті – КОНЯ.

_______________________________

МОВЧАННЯ – БАСНЬ

Silence ― A Fable*

Переклав з англійської Майк Йогансен

Сплять гір верхів’я, долини, скелі й печери мовчать.

Алкман*

«Слухай мене, – сказав Демон і поклав руку мені на голову. – Країна, за яку моя мова, то страшна містина в Лібії, на берегах ріки Заїри.* І нема там покою ані мовчання.

– Води ріки шафранові й хоровиті на колір; і вони не течуть ген до моря, а тремтять повіки й назавжди під рудим оком сонця в метушливім і конвульсивнім русі. На миль багато обіруч мулького берега ріки є бліда пустеля велетенських водяних лелій. Вони зітхають одна до одної в тій самоті і постягають до неба свої довгі химерні шиї і гойдають своїми вічними головами. І є там неясний шепіт, що виходить спроміж них, як ропіт підземних рік. І вони зідхають одна до одної.

– Та є границя їхній державі – то границя темного, жахливого, високого лісу. Там, немов хвилі навколо Гебрид,* підлісок хвилює невпинно. Але там немає вітру в небі. І винеслі одвічні дерева гойдаються завжди і страшно риплять і тріщать. Високе верхів’я їх одну по одній ронить повсякчас росу. І біля коріння чудні, отруйні квіти лежать скорчені й стривожено снять. А вгорі дуднять, мов ліс, сірі хмари і ринуть завжди на захід, аж поки не перекотяться водоспадом через гігантову стіну крайнеба. Але там немає вітру в небі. І над берегами ріки Заїри немає спокою ані мовчання.

– Була ніч і падав дощ, і, падаючи, він був дощ, але, упавши, він ставав кров’ю. І я стояв у дряговинні поміж високих лелій, і дощ падав мені на голову, і лелії зітхали одна до одної в торжественнім своїм відчаї.

– І от зненацька місяць устав крізь тонкий привидний туман, і був кармазиновий на колір. І очі мої впали на високу сіру скелю, що стояла над берегом ріки і була освітлена світлом місяця. І скеля була сіра, і химерна, і висока – і скеля була сіра. На лиці її були літери вирізьблені в камені; і я пройшов крізь дряговиння водяних лелій, щоб прочитати літери на камені. Але я не зміг їх прочитати. І я хотів уже повернутися назад у дряговиння, коли місяць зачервонівся дужчим світлом, і я повернувсь і подивився знову на скелю й ще раз на літери – і літери були

ВІДЧАЙ.

– І я подивився вгору – там стояв чоловік на шпилі каменя; і я сховався помежи водяних лелій, щоб спостерігати, що чинитиме чоловік. І чоловік був високий і стрункий постаттю, і був завинений від пліч аж до ніг у тогу старого Риму. І обличчя його було неясно видне, та лице його було лицем бога, бо покрів ночи й туману, і місяця, і роси не сховав його лиця. І лоб його був високий думкою, і око дике від турботи, а в небагатьох ізморшках на щоках його я прочитав баснь горя і стоми, і розчарування в людстві, і туги за самотою.

– І чоловік сидів на скелі, і схилив свою голову на чоло, і дивився на картину одчаю. Він глянув униз на низький схвильований чагарник і вгору на високі одвічні дерева, і вище вгору на гудуще небо і на кармазиновий місяць. А я лежав близько, схований межи лелій, і спостерігав, що чинитиме чоловік. І чоловік тремтів у самоті, але ніч тала, а він сидів на скелі.

– І чоловік відвернув свою увагу від небес і поглянув униз на страшну ріку Заїру, і на жовті мертві води, і на бліді легіони водяних лелій. І чоловік дослухався до зітхань водяних лелій і до шепоту, що ішов з-поміж них. І я лежав близько в своїй схованці і спостерігав, що чинитиме чоловік. І чоловік тремтів у самоті, але ніч тала, а він усе сидів на скелі.

– Тоді я зійшов униз у нетри болот і побрів далеко поміж хащів лелій, і покликав гіпопотамів, що жили в дряговинні в нетрах болот. І гіпопотами вчули мій гук і прийшли з бегемотами під поділ гори і заревли голосно й страшно під місячним світлом. І я лежав близько в своїй схованці і дивився, що чинитиме чоловік. І чоловік тремтів у самоті, але ніч тала, а він усе сидів на скелі.

– Тоді я прокляв стихії прокляттям тривоги; і жахна буря згромадилася в небі, де досі не було вітру. І небо зробилося сизе від лютої бурі – і дощ сік у голову чоловіка – і ріка неслася як повінь – і вся взялася піною – і водяні лелії квилили в своїм ложі – і ліс згинався перед вітром – і грім гримів – і спалахувала блискавиця – і скеля хиталася аж до своєї основи. А я лежав у своїй схованці і спостерігав, що чинитиме чоловік. Але ніч тала, а він усе сидів на скелі.

– Тоді узяв мене гнів, і я прокляв прокляттям мовчання ріку і лелії, і вітер, і ліс, і небо, і грім, і зітхання водяних лілій. І вони стали прокляті і стихли. І місяць перестав скрадатися небесною стежкою – і грім ущух – і блискавиця не блискала – і хмари повисли нерухомі – і води спустилися до свого рівня й завмерли – і дерева перестали гойдатися – і водяні лелії більше не зітхали – і шепоту не було чути серед них, і жодної тіни звуку в усій безмежно просторій пустелі. І я подивився на літери на скелі, і вони змінилися, і літери були

МОВЧАННЯ.

– І очі мої впали на обличчя чоловіка, і його обличчя було мертве від жаху. І похапливо він підняв голову, і випростався на скелі й прислухався. Але не було ні голосу в усій безмежно просторій пустелі, і літери на скелі були мовчання. І чоловік здригнувся і відвернув своє обличчя і утік далеко, поспішно, так що я більше його не бачив».

* * *

Є знамениті казки в книгах Магів – в оправлених у залізо меланхолійних книгах Магів. Там, кажу я, є славні історії про Небо і Землю, і Могутнє Море – і про Геніїв, що панують над морем і землею, і над винеслим небом. Багато було легенд також у словах, сказаних від сибіл;* і святі, і священні речі сказані були під смутним листям, що тремтіло навколо Додони*  – та, як живий Аллах, цю баснь, що повів мені Демон, коли він сидів поруч зі мною в тіні гробу, я вважаю за найчудеснішу над усі. І коли Демон скінчив свою сторію, він одкинувся назад у видолину гробу й засміявся. І я не міг сміятися з Демоном, і він прокляв мене за те, що я не міг сміятися. І рись, що живе завжди у гробі, вийшла з нього і лягла коло ніг Демона, і дивилася йому у вічі невідривно.

_________________________________