Текст книги "Сказання про дітей Гуріна"

Автор книги: Джон Роналд Руел Толкін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 15 страниц)

А Турін швидкою ходою торував шлях до Півночі, крізь безлюдні тепер землі поміж Нароґом і Тейґліном, і Люта Зима йшла назустріч йому; бо тогоріч сніг випав іще під кінець осені, а весна була запізніла та холодна. Постійно йому здавалося, ніби він чує крики Фіндуілас, чує, як вона гукає його на ім'я між лісів і пагорбів, і мука його була нестерпна. Та брехня Ґлаурунґа роз'ятрила Турінові серце, і перед очима йому невідступно стояло видиво, як орки палять оселю Гуріна та катують Морвен і Ніенор, отож він простував своїм шляхом, нікуди не звертаючи.

Розділ XII
Повернення Гуріна в Дор-Ломін

Виснажений поспіхом і довгою дорогою (він-бо пройшов без перепочинку понад сорок ліг), Турін нарешті дістався до плеса Івріну, де колись ізцілився, щойно з першими заморозками. Але тепер там була тільки мерзла багнюка, не придатна для пиття.

Звідти він дійшов до перевалів, які вели в Дор-ломін, але з Півночі нанесло густого снігу, тож шляхи ті були небезпечні й холодні. Хоча відтоді, як син Гуріна вперше торував цю стежку, минуло двадцять і три роки, проте вона мовби закарбувалась у його серці через нестерпне горе, якого завдавав кожен крок, що віддаляв його від Морвен. Отож, він таки повернувся у край дитинства, на той час спорожнілий і відкритий усім вітрам. Людей там було небагато, але й ті огрубіли та перебрали різку, східнянську, манеру говорити, стару ж мову вважали говіркою невільників або ворогів.

Тому Турін, сховавши обличчя під каптуром, рухався обережно та мовчки, і нарешті дістався до оселі, яку прагнув розшукати. Вона, порожня і темна, самотою стояла посеред пустки; адже Морвен зникла, і Бродда Прибулець (той самий, котрий силоміць узяв за дружину Аерін, Гурінову родичку) пограбував дім і забрав увесь її небагатий скарб разом зі слугами. Дім Бродди був найближчим до колишньої оселі Гуріна, і туди, ледь не валячись із ніг після блукань і через скорботу, зайшов Турін просити притулку. І прохання його вдовольнили, бо Аерін усе ще намагалася дотримуватися доброзичливих манер давнини. Турінові дали місце біля вогню поміж слугами та кількома бурлаками, такими самими похмурими й утомленими мандрами, як і Турін; і він запитав, що чувати у краї.

У товаристві раптом запанувала тиша, а дехто відсунувся подалі від чужинця, зиркаючи на нього з-під лоба. Та один старий бурлака (з милицею) сказав:

– Якщо ти вже мусиш розмовляти старою мовою, пане, то говори якомога тихіше та ні про що не допитуйся. Хочеш, аби тебе побили, як злодія, чи повісили, як шпигуна? На вигляд тебе можна легко прийняти і за першого, і за другого. Тобто, варто сказати, – він підсунувся і мовив на вухо Турінові, стишивши голос, – за представника привітного народу давнини, котрий прибув сюди разом із Гадором у золоті дні – до того, як на головах почала рости вовча шерсть. Тут іще є кілька таких, хоча тепер вони старцюють або гарують у рабстві, і, якби не володарка Аерін, вони не мали б ані цього вогню, ні юшки. Звідкіля ти і що хотів би знати?

– Тут жила колись володарка на ймення Морвен, – відказав Турін, – і давно-предавно я мешкав у її домі. До нього вертав я, щоби після далеких мандрів потішитися гостинністю, але не застав ані вогню, ні жодної живої душі.

– Так триває цілий цей довгий рік і ще довше, – відповів старий. – Злиденними були вогонь і мешканці того дому від часів смертоносної війни; адже Морвен походила з давнього народу, про що тобі, без сумніву, відомо, і була вдовою нашого володаря Гуріна, сина Ґалдора. Східняни не сміли займати її, боячись відьмачки, гордої та прекрасної, мовби королева, допоки печаль не зсушила її (а відьмачка означає новою мовою «подруга ельфів»). Однак вони пограбували її. І якби не володарка Аерін, то часто Морвен і її донька ходили би голодні. Аерін, кажуть, допомагала їм потайки, і за це мужлан Бродда, чоловік із примусу, частенько лупцював її.

– Оцей довгий рік і ще довше? – перепитав Турін. – їх убили чи віддали в рабство? Чи, може, на неї напали орки?

– Достеменно цього не знає ніхто, – відказав старий. – Вона зникла кудись разом із донькою; а цей Бродда розграбував і розікрав усе, що зосталося. Забрав геть усе до останнього пса, а її служників перетворив на власних рабів. Тільки дехто подався старцювати, як-от я. Багато літ я, Садор Одноногий, служив Морвен, а до неї – величному панові; якби ж не клята сокира в лісах колись давним-давно, я би зараз спочивав у Великому Кургані. Ех, пригадую, як плакав Гурінів хлопчик, коли його відсилали геть; і як плакала його мати, коли він пішов. Кажуть, до Таємничого Королівства.

Старий раптом прикусив язика й окинув Туріна недовірливим поглядом.

– Я вже старий, пане, і белькочу дурниці, – сказав. – Не зважайте на мене! Хоч і приємно розмовляти давньою мовою з тим, хто володіє нею так само добре, як у минулі дні, проте час нині лихий і треба бути напоготові. Не кожен, хто говорить гарною мовою, має добре серце.

– Правду кажеш, – промовив Турін. – Моє серце безжалісне. Та якщо ти думаєш, ніби я шпигун Півночі або Сходу, то анітрохи не помудрішав звіддавна, Садоре Лабадале.

Старий глянув на нього, роззявивши рота від здивування; а тоді заговорив із трепетом в голосі.

– Ходімо надвір! Там холодніше, та безпечніше. Ти говориш заголосно, а я – забагато для хоромів східнянина.

Коли вони виходили на подвір'я, бурлака вчепився за Турінів плащ.

– Кажеш, давним-давно ти мешкав у тому домі? Володарю Туріне, навіщо ти повернувся? Нарешті-бо прозріли мої очі й почули вуха: у тебе батьків голос. Але тільки юний Турін кликав мене Лабадалом. Він не бажав злого: в ту пору ми були веселими друзями. Що він шукає тут нині? Нас мало зосталося – самі старі та беззбройні. І щасливіші за нас ті, хто спочиває у Великому Кургані.

– Я не думав про бій, коли йшов сюди, – мовив Турін, – однак твої слова, Лабадале, викликали таку думку нині. Проте з цим слід зачекати. Я прийшов у пошуках володарки Морвен і Ніенор. Що ти можеш розповісти? Та хутко!

– Небагато, володарю, – відповів Садор. – Вони таємно покинули цей край. Поміж нас ходили чутки, наче їх прикликав Володар Турін; бо ми й не сумнівалися, що, підрісши, він став королем чи володарем якої-небудь південної країни. Та бачу, що це не так.

– Не так, – сказав Турін. – Був я володарем південної країни, а тепер от – бурлака. І я не прикликав їх.

– Тоді не знаю, що тобі сказати, – мовив Садор. – Але, без сумніву, про те, що тебе цікавить, знатиме володарка Аерін. Вона відала про всі наміри твоєї матері.

– Як мені зустрітися з нею?

– Цього я не знаю. Навіть якщо вдасться якось викликати її, то перешіптування при дверях із приблудним негідником, вихідцем із пригніченого народу, коштуватиме їй неабиякого болю. А такий жебрак, як ти, не пройде залою аж так далеко, щоби дістатися до високої лави, адже східняни схоплять його і поб'ють – або й гірше.

І, розлютившись, Турін вигукнув:

– Я не пройду Броддиною залою, бо вони поб'ють мене? Ходи-но, подивишся!

І він вихором увійшов до хоромів і, скинувши каптур та змітаючи все на своєму шляху, твердим кроком рушив у напрямку лави, на якій сиділи господар дому, його дружина й інші східнянські вельможі. Декотрі підвелися, щоби затримати його, та він пожбурив їх на долівку і вигукнув:

– Невже ніхто не правує в цій оселі, чи вона належить оркам? Де господар?

Тоді підвівся розгніваний Бродда.

– Я правую в цій оселі, – сказав він.

Але раніше ніж устигнув щось додати, Турін мовив:

– Отже, ти й досі не навчився привітності, якою славилася ця земля до твого приходу. Невже тепер годиться дозволяти прислужникам кепсько поводитися з родичами господаревої дружини? Адже я родич володарки Аерін і маю до неї справу. То мені підійти з твоєї чи з власної волі?

– Підходь, – сказав Бродда, насупившись; і Аерін зблідла.

Тоді Турін підійшов до високої лави, і став перед нею, і вклонився.

– Прошу пробачення, володарко Аерін, – мовив він, – що вдираюся до тебе отак; але справа моя нагальна і привела мене сюди здалека. Я шукав Морвен, Володарку Дор-ломіну, а ще Ніенор, її доньку. Та дім їхній стоїть спорожнілий і розграбований. Що ти можеш мені розповісти?

– Нічого, – відповіла перелякана Аерін, бо Бродда грізно дивився на неї.

– Цьому я не вірю, – мовив Турін.

Тоді Бродда вискочив наперед, аж розпашілий од п'яної люті.

– Досить! – закричав він. – Як смієш ти, жебрак, котрий розмовляє невільницькою говіркою, суперечити моїй дружині в моїй присутності! Дор-ломін не має Володарки. А щодо Морвен, то вона була серед рабів і втекла, як утікають раби. І ти теж утікай, та хутчіш, бо накажу повісити тебе на дереві!

По цих словах Турін кинувся на нього, і витяг чорного меча, і, схопивши Бродду за волосся, відкинув назад його голову.

– Аніруш! – мовив він. – Інакше ця голова впаде з плечей. Володарко Аерін, іще раз прощу пробачення, проте не думаю, що цей хамула коли-небудь поводився з тобою гідно. Кажи-бо тепер, не відмовляй мені! Хіба я не Турін, не Володар Дор-ломіну? І хіба не належить мені веліти тобі?

– Вели мені, – промовила вона.

– Хто розграбував оселю Морвен?

– Бродда, – відказала Аерін.

– Коли вона втекла і куди?

– Рік і три місяці минуло відтоді, – мовила Аерін. – Хазяїн Бродда й інші прибульці з-поміж присутніх тяжко гнобили її. А до Таємничого Королівства її давно кликали; тож нарешті вона наважилася на подорож. Кажуть, у землях, через які їй довелося пройти, на деякий час запанував спокій завдяки відвазі Чорного Меча з південної країни; але тепер там знову панує зло. У Таємничому Королівстві вона сподівалася застати сина. Проте якщо ти Турін, то, боюсь, усе пішло шкереберть.

По цих словах Турін гірко засміявся.

– Шкереберть? Шкереберть? – вигукував він. – Так, завжди шкереберть: мій талан – такий самий покруч, як і Морґот!

І зненацька непереборна лють струсонула його єство; чари Ґлаурунґа втратили силу, й він, мовби прозрівши, зрозумів підступний обман.

– Мене обдурили, заманили сюди, щоби я прийшов і загинув безславно, я, котрий міг би щонайменше як герой полягти перед Дверима Нарґотронда?

З нічної пітьми, що обступила залу, до нього долинули крики Фіндуілас.

– Я помру тут не першим! – крикнув Турін, схопивши Бродду, і з усією силою непереборної муки підняв його догори, і підкинув, наче якогось пса.

– Морвен серед рабів – так ти сказав? Ти, сину негідників, злодію, рабе рабів!

Далі він жбурнув Бродду головою вперед через його власний стіл, просто в обличчя східнянам, котрі підхопилися з наміром напасти на Туріна. Шия Бродди зламалася від удару, а Турін перескочив по той бік столу та порішив іще трьох, котрі, заскочені беззбройними, притиснися там до землі. У залі зчинилася метушня. Східняни кинулися би на Туріна, проте їм завадило чимало інших людей, зібраних у залі, котрі належали до колишнього народу Дор-ломіну: довго були вони покірними слугами, але тепер підвелися, викрикуючи бунтівні гасла. Тож небавом у залі зчинився запеклий бій, і, хоча раби боролися самими лише ножами для м'яса і тим, що змогли вихопити, супроти кинджалів та мечів, багато загинуло і з одного, і з другого боку, доки Турін ускочив поміж них і порішив останнього східнянина, котрий був у залі.

Тоді син Гуріна перевів подих, спершись на колону, і вогонь його люті згас. Старий Садор підповз ближче і обхопив його за коліна, бо був смертельно поранений.

– Тричі по сім літ і ще довше – от скільки чекав я цього часу, – сказав він. – Але зараз іди, іди, Володарю! Іди і не повертайся, хіба що лише з могутньою силою. Вони перевернуть цілий край, шукаючи тебе. Багато хто втік із зали. Іди, або тут тебе застане смерть. Прощавай!

І старий зісковзнув долі та сконав.

– Він сказав правду, як завжди мовлять люди перед смертю, – погодилась Аерін. – Ти довідався про все, що хотів. Тепер поквапся! Іди насамперед до Морвен і втіш її – інакше важко буде простити тобі вчинену тут руїну. Так, я жила злиденно, та цим шалом ти накликав на мене загибель. Цієї ночі прибульці помстяться всім, хто був у залі. Необачні твої діяння, сину Гуріна, мовби ти й досі тільки дітвак, котрого я знала.

– А серце твоє, Аерін, донько Індора. боязке, як і раніше, коли я називав тебе тіткою, а кудлатий пес міг страшенно перелякати тебе, – сказав Турін. – Ти створена для добрішого світу. Але ходімо зі мною! Я відведу тебе до Морвен.

– Сніг укрив землю, а мене він занесе з головою, – відповіла вона. – Я все одно помру – чи з тобою у глушині, чи від руки жорстоких східнян. Того, що скоєно, не змінити. Іди! Якщо залишишся, то вчиниш іще гірше – безглуздо позбавиш Морвен радості. Йди, прошу тебе!

Тоді Турін уклонився їй доземно, і розвернувся, і вийшов із Броддиних хоромів; і всі повстанці, котрі мали силу, пішли слідом за ним. Вони втікали в напрямку гір, оскільки декотрі добре знали дороги в нетрях, і благословляли сніг, який замітав їхні сліди. Отак, незважаючи на близькість багатолюдної гонитви з псами й іржанням коней, вони і втекли на південь до пагорбів. Потому, озирнувшись, побачили вдалині, у краї, який щойно покинули, червону заграву.

– Східняни спалили хороми, – сказав Турін. – Навіщо ж?

– Східняни? Ні, Володарю; думаю, це Аерін, – мовив один із його супутників на ймення Асґон. – Часто воїни недооцінюють терпіння та спокій. Вона робила нам багато добра і дорого розплачувалася за те. Серце ж її було не боязке, а терпіння нарешті вичерпалось.

І от найсміливіші, котрі могли перетривати зиму, залишились обіч Туріна і провадили його незвичними стежками до сховку в горах – до печери, про яку знали хіба що розбійники та зрадники і в якій були такі-сякі запаси їжі. Там вони перечекали, доки стихне снігопад, дали Турінові трохи їжі та провели до неходженого перевалу, який вів на південь, до безсніжної Долини Сіріону. При стежці, що спускалася донизу, вони розійшлися.

– Що ж, прощавай, Володарю Дор-ломіну, – сказав Асґон. – Але не забувай про твоїх людей. Тепер нас цькуватимуть, а твій прихід зробить песиголовців іще жорстокішими, ніж до того. Тому йди і не повертайся, хіба що прийдеш із військом, аби визволити нас. Прощавай!

Розділ XIII
Прихід Гуріна до Бретілу

Отож, Турін спускався до Сіріону, і душа його розривалася на частини. Бо якщо раніше він мав два болісні вибори, то тепер їх стало вже три, адже пригноблений народ, що його він штовхнув у ще більше горе, волав про допомогу. Тільки одне втішало Туріна: Морвен і Ніенор, без сумніву, давно прибули в Доріат, і сталося це лише завдяки відвазі Чорного Меча з Нарґотронда, що зробив їхню путь безпечною. І він подумав: «Де інакше зміг би я прихистити їх, якби прийшов раніше? Якщо Пояс Меліан знищено, тоді всьому кінець. Ні, добре, що склалося саме так; адже мій гнів і необдумані вчинки кидають тінь на всіх, хто поруч. Нехай Меліан оберігає їх! А я на деякий час залишу їх у мирі та спокої».

Проте надто пізно взявся Турін розшукувати Фіндуілас, мандруючи лісами під покровом Еред-Ветріну, дикий і обережний, мов звір: обстежуючи всі дороги, що вели на північ до Сіріонового Проходу. Надто пізно. Бо всі сліди розмило дощами та снігом. Але трапилося так, що Турін, ідучи вниз за течією Тейґліну, натрапив на людей із Народу Галет – із Бретілського Лісу. Війна зменшила їхню чисельність, і цей невеликий народ мешкав тепер в укріпленні на Амон-Обелі в густому лісі. Те місце називалось Ефель-Брандір; а Брандір, син Гандіра, після смерті батька став їхнім володарем. І Брандір той не був воїном, оскільки мав криву ногу, зламану через нещасливий випадок у дитинстві; що більше, мав ніжний дух і любив ліс дужче, ніж метал, а знання про те, що росте на землі, цінував вище за всі інші.

Та дехто з лісовиків досі переслідував орків на кордонах рідної землі; і щойно Турін дістався туди, як одразу почув звуки бою. Він поквапився на ті звуки та, обережно підходячи з-за дерев, побачив невелику групу людей, котрих оточили орки. Люди відчайдушно захищалися, повернувшись спинами до купки дерев, які росли осторонь на галявині. Та орки переважали чисельно, тож у людей було мало надії на порятунок, хіба би надійшла допомога. Тож, заховавшись у підліску, Турін здійняв галас тупотінням і хрускотом, а тоді так гучно крикнув, ніби вів за собою багато людей:

– Ага! Ось ми і знайшли їх! Усі за мною! Виходьте й убивайте!

Почувши це, багато орків нажахано озирнулись, і тоді з'явився Турін, рухаючись стрибками, вимахуючи мечем, мовби хтось ішов за ним, і краї Ґуртанґа мерехтіли, наче полум'я, в його руках. Те лезо орки знали аж надто добре, тому, перш ніж він домчав до них, чимало кинулось урозтіч, аби врятуватись утечею. Тоді надбігли лісовики та приєдналися до Туріна, й уже разом вони гнали недругів до річки й кількох таки запопали. Урешті-решт, спинилися на березі, й Дорлас, ватажок лісовиків, мовив:

– Ти, володарю, швидкий у гонитві, але твої люди щось не квапляться наздоганяти тебе.

– Таки ні, – відповів Турін, – бо ми всі біжимо як один і завжди нерозлучні.

Тоді бретілці засміялись і сказали:

– Що ж, такий одинак дорого вартує. Ми тобі дуже завдячуєм. Однак хто ти, і що тут робиш?

– Я йду туди, куди кличе мене ремесло, себто винищення орків, – мовив Турін. – І мешкаю там, де є для мене робота. Звати мене Лісовий Дикун.

– Тоді ходи жити до нас, – сказали вони. – Ми-бо теж мешкаємо в лісах і потребуємо таких умільців. На тебе чекає гостинна зустріч!

Тоді Турін дивно поглянув на них і сказав:

– Виходить, є ще люди, котрі дозволять мені осквернити їхній поріг? Але, друзі, маю я одну важливу справу – розшукати Фіндуілас, доньку Ородрета з Нарґотронда чи бодай довідатися хоч щось про неї. На жаль! Багато тижнів минуло, відколи її забрали з Нарґотронда, проте я все одно мушу розшукати її.

Тоді вони жалісливо подивилися на нього, і Дорлас мовив:

– Не шукай уже. Військо орків надходило з Нарґотронда до Переправ через Тейґлін, і нас давно попередили про те; воно просувалося дуже повільно, ведучи багатьох бранців. Тоді ми вирішили влити у війну свою маленьку краплю й, зібравши всіх лучників, улаштували на орків засідку, сподіваючись порятувати бодай кількох полонених. Але на жаль! Щойно ми напали, підлі орки найпершими повбивали бранок; а доньку Ородрета пришпилили списом до дерева.

Турін стояв мов громом уражений.

– Звідки ти знаєш?

– Бо вона заговорила до мене перед смертю, – сказав Дорлас. – Вона оглядала нас так, ніби сподівалася побачити того, кого дуже чекала, а потім мовила: «Мормеґіл. Розкажіть Мормеґілові, що Фіндуілас отут». І вмовкла. Та ми, вволивши її останню волю, поховали її там, де вона померла. Фіндуілас спочиває в кургані поблизу Тейґліну. Так, відтоді минув уже місяць.

– Відведіть мене туди, – промовив Турін; і вони провели його до пагорка при Переправах через Тейґлін.

Там він упав на землю, і темрява зійшла на нього, і бретілці подумали, що він помер. Але Дорлас подивився на Туріна, повернувся до своїх і сказав:

– Надто пізно! Який жаль. Але погляньте: тут лежить сам Мормеґіл; величний капітан Нарґотронда. Ми повинні були, як і орки, впізнати його меч.

Слава про Чорного Меча з Півдня розійшлася від краю до краю і сягнула навіть найгустіших лісів.

І тому вони шанобливо підняли Туріна і понесли до Ефель-Брандіра; і Брандір, вийшовши назустріч, дивувався з їхньої ноші. Потому, відкинувши покривало, вгледів обличчя Туріна, сина Гуріна; і темна тінь лягла на Брандірове серце.

– О жорстокі люди Галет! – скрикнув він. – Навіщо вирвали ви цього чоловіка у смерті? З великою натугою ви принесли сюди остаточну загибель нашого народу.

Та лісовики сказали:

– Ні, це – Мормеґіл із Нарґотронда, гроза орків, він стане нам у великій пригоді, якщо виживе. Та навіть якби він був кимось іншим, невже ми мали залишити вбиту горем людину лежати, неначе мертвеччину при дорозі?

– І справді, – мовив Брандір. – Така була воля Судьби.

І він забрав Туріна додому, і турботливо доглядав за ним.

Коли Турін нарешті виборсався з полону темряви, у той край поверталася весна, тож, опритомнівши, він побачив сонячні відблиски на зелених пуп'янках. Тоді в ньому пробудилася мужність, притаманна людям із Дому Гадора, і він підвівся, і в серці його визріло рішення: «Усі мої минулі вчинки були сповнені тьми і зла. Та настав новий день. Тут, зрікшись імені й роду, я здобуду спокій; і залишу тінь позад себе або принаймні не затьмарюватиму нею тих, кого люблю».

Тож він прибрав собі нове ім'я і назвався Турамбаром, що говіркою Високих ельфів означало Владар Судьби. І став він жити серед лісовиків, котрі любили його, і наказав їм забути його давнє ім'я і ставитися так, ніби він один із корінних бретілців. Однак, змінивши

Ім'я, Турін не спромігся ні змінити цілком власної вдачі, ні забути колишні печалі, які принесли йому слуги Морґота. Тож він із кількома однодумцями часом вистежував орків, хоча це засмучувало Брандіра. Той-бо надіявся вберегти власний народ радше з допомогою тиші й утаємниченості.

– Мормеґіла не стало, – казав син Гандіра, – та стережися, бо велика відвага Турамбара накличе на Бретіл таку саму помсту!

Тому Турін відклав чорного меча і не виступав із ним на битви, беручи натомість лук і спис. Однак він не міг дозволити, щоб орки вільно користувалися Переправами через Тейґлін або наближалися до кургану, де спочивала Фіндуілас. Курган той назвали Гауз-ен-Еллет – Курган Ельфійської Діви, – й незабаром орки почали боятися того місця й остерігалися бувати там. А Дорлас мовив до Турамбара:

– Ти зрікся давнього імені, проте і досі ти Чорний Меч; і хіба не правдивий той поголос, який стверджує, ніби він є сином Гуріна з Дор-ломіну, володарем Дому Гадора?

І Турамбар відповів:

– І я чув таке. Та якщо ти друг мені, то не говори про це вголос.