Текст книги "Сказання про дітей Гуріна"

Автор книги: Джон Роналд Руел Толкін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 15 страниц)

Розділ XVIІ
Смерть Ґлаурунґа

І нарешті, саме тоді, коли над землею запанувала цілковита темрява, Турамбар і його супутники дісталися до Кабед-ен-Арасу і зраділи, почувши гучний шум вод; бо він хоч і віщував небезпеку в пониззі, перекривав усі інші звуки. Тоді Дорлас відвів їх трохи вбік, південніше, і вони розколиною спустилися до підніжжя скелі; але там серце його здригнулось, адже з ріки виступало багато брил і великих валунів, а довкола них, мовби скрегочучи зубами, вирувала вода.

– Це шлях до вірної смерті, – сказав Дорлас.

– Це єдиний шлях – до смерті або до життя, – мовив Турамбар, – і зволікання не додасть нам упевненості. Тож ходіть за мною!

І першим продовжив путь, і завдяки спритності, чи зухвальству, чи велінню долі таки перейшов потік, і обернувся у глухій темряві, щоби подивитися, хто йде слідом за ним. Обіч нього з'явилася темна постать.

– Дорласе? – сказав Турамбар.

– Ні, це я, – відказав Гунтор. – Гадаю, Дорласові не вдалося переправитися. Бо можна любити війну, та водночас боятися багатьох речей. Напевно, він сидить на березі й тремтить; тож нехай посоромиться слів, які він сказав моєму родичеві.

Потому Турамбар і Гунтор трохи перепочили, проте, намокнувши під час переправи, швидко змерзли на нічному повітрі й подались уздовж потоку шукати дорогу на північ, до Ґлаурунґового пристановища. Глибока ущелина ставала дедалі темнішою та вужчою; пробираючись навпомацки, вони бачили вгорі мерехтіння, схоже на грань, і чули, як крізь чуйний сон гарчить Великий Черв. Тоді почали шукати способу вилізти нагору, щоби найблизитися під прикриттям стрімкого берега; це була їх єдина надія дістатися до ворога непоміченими. Проте з кожним кроком сморід ставав дедалі нестерпнішим, тому в обох паморочилися голови, і, деручись угору, зухвальці зісковзували, хапалися за коріння дерев і блювали, страждання змусило їх забути про всі страхи, крім одного – зірватись у пащу Тейґліну.

Тоді Турамбар сказав Гунторові:

– Ми витрачаємо безплідно сили, яких і без того вже мало. Доки не дізнаємося напевне, де переправлятиметься дракон, лізти вгору намарно.

– Та, коли дізнаємося, – мовив Гунтор, – нам не стане часу видертися з провалля.

– Правду кажеш, – промовив Турамбар. – Однак, якщо в усьому покладаєшся на випадок, то мусиш йому вірити.

Тож вони зупинились і стали дожидати, спостерігаючи з темної ущелини, як далеко вгорі блідою смугою неба скрадалася біла зоря; тоді Турамбар поволі занурився у сон, у якому неймовірним зусиллям хотів учепитися за щось, а чорний приплив усе-таки засмоктував і роз'їдав частини його тіла.

Раптом пролунав розкотистий звук, стіни провалля задвигтіли й відлунили. турамбар пробудився і сказав Гунторові:

– Він ворушиться. Настав урочий час. Встромляй лезо якомога глибше, адже нині двоє мусять ударити за трьох!

За цим Ґлаурунґ розпочав наступ на Бретіл; і все відбувалося майже так, як і сподівався Турамбар. Бо на ту пору дракон уже поволі підповзав до краю скелі, не звертаючи вбік, а готуючись перестрибнути через провалля передніми лапами, а потім підтягнути основну частину тулуба. Страх ішов разом із ним, адже переправа почалася не просто над головами засідників, а трохи північніше; і спостерігачі внизу бачили на тлі зірок велетенські обриси драконової голови та розтулені щелепи зі сімома полум'яними язиками. Тоді Ґлаурунґ дихнув огнем – так що ціла ущелина мовби наповнилася червоним світлом, і чорні тіні зметнулися поміж валунів, а дерева попереду вмить спопеліли і розвіялися з димом, і камені з гуркотом покотились у річку. Відтак дракон кинувся вперед, учепився могутніми щелепами за віддалену кручу і почав перетягувати себе на протилежний бік.

Тут і слід було проявити сміливість і спритність, бо, хоча Турамбар та Гунтор і врятувались од вогню, їм – тому що шлях Ґлаурунґа пролягав не прямо над ними, – ще треба було добратися до дракона раніше, ніж він устигне переправитись. Інакше – кінець усім сподіванням. Отож, Турамбар, нехтуючи небезпекою, дерся кручею, щоб опинитися під драконом; але там спека і сморід стали такі нестерпні, що він похитнувся та був би зірвався, якби Гунтор, відважно йдучи позаду, не схопив його за руку та не втримав.

– Величне серце! – сказав Турамбар. – Щасливий вибір зробив я, узявши тебе за помічника!

Та щойно він договорив, як великий камінь зірвався згори і влучив Гунторові в голову, і той упав у воду, і так знайшов смерть один із найбільших звитяжців Дому Галет. Тоді Турамбар вигукнув:

– Який жаль! Тінь моя приносить лихо тим, хто вступає в неї. Навіщо я шукав собі помічників? Адже тепер ти сам, о Владарю Судьби, як і повинно було бути від самого початку. Тож і перемагай сам!

Тоді він прикликав на допомогу всю волю та ненависть до дракона і його Повелителя й відчув такий приплив духовної та тілесної сили, якого й не підозрював у собі. Од каменя до каменя, од кореня до кореня дерся він кручею, аж поки вхопився, при самісінькому краї провалля, за тоненьке деревце, яке, хоча вогненний подих і обпалив його верхівку, все ще міцно трималося корінням за землю. Щойно Турамбар знайшов опору в розвилці гілля, як над ним простяглася найближча до середини частина тулуба дракона й усією вагою впала вниз – майже йому на голову, – заки Ґлаурунґові вдалося підтягнути її вгору. Спід його тулуба, білуватий і зморщений, увесь вологий од слизу, до якого чіплялася різноманітна мерзота, відгонив смертю. Тоді Турамбар вихопив Чорний Меч Белеґа й, зібравши всю міць своїх рук і своєї ненависті, вдарив ним над собою, і смертоносне лезо, довге та спрагле, ввійшло у драконове черево по самісіньке руків'я.

Тоді Ґлаурунґ, відчувши смертельну муку, пронизливо заревів, аж захиталися довколишні ліси, а сторожу поблизу Нен-Ґіріту мовби громом вразило. Турамбар похитнувся, наче від удару, і зсунувся донизу, а меч вирвався зі стиснутої руки, і залишився стриміти в череві дракона. Бо Ґлаурунґ у шаленому пориві, шарпнувшись, вигнув догори зсудомлений тулуб і перекинувся через ущелину, і там, на дальньому березі, корчився, ревів, метався та звивався кільцями в агонії, потрощивши все довкруж на багато-багато ліг, а тоді врешті впав, оточений димом і руїною, та завмер.

А Турамбар чіплявся за коріння дерева, оглушений і виснажений майже до краю. Проте він усе-таки переборов себе і продовжив просуватися далі, і, наполовину зісковзуючи, наполовину збігаючи, спустився до ріки, і наважився на ще одну небезпечну переправу, повзучи тепер на руках і ногах, чіпляючись за каміння, осліплений бризками, аж доки, врешті-решт, дістався до протилежного берега й утомлено видерся нагору до розколини, якою спускався тієї ночі. Так він, урешті, й добрався до того місця, де конав дракон, і поглянув безжально на пораненого ворога, і зрадів.

Ґлаурунґ-бо лежав із роззявленою пащею, і вогні його догоріли дотла, а лихі очі були заплющені. Він простягся на всю довжину тіла, завалившись на один бік, і з його черева стриміло руків'я Ґуртанґа. Тоді серце Турамбара, попри те, що дракон іще дихав, запалало бажанням повернути меча, яким син Гуріна пишався і раніше, а тепер цінував більше за всі скарби Нарґотронда. Правдивими виявилися слова, промовлені, коли кували цю зброю: якщо це лезо бодай раз ужалить когось, то ніхто, ні великий, ані малий, не виживе.

Тож, наблизившись до недруга, Турамбар поставив ногу йому на черево і, схопившись за руків'я Ґуртанґа, з чималим зусиллям потягнув його. А ще гукнув, передражнюючи слова Ґлаурунґа в Нарґотронді:

– Вітаю тебе, Черве Морґота! Радий нашій новій зустрічі несказанно! Умри ж, і нехай темрява поглине тебе! Так Турін, син Гуріна, помстився за себе!

Потому вирвав меча, і в ту ж мить струмінь чорної крові вдарив із рани, потрапивши йому на руку, й отрута обпекла плоть, так що він аж голосно зойкнув од болю. При цьому Ґлаурунґ заворушився, розплющив згубні очі й поглянув на Турамбара настільки злостиво, що тому здалося, ніби його пронизала стріла; через те, а ще через муку, якої завдавав біль у руці, він знепритомнів і лежав, неначе мертвий, біля дракона, а меч опинився під ним.

Коли рев Ґлаурунґа долинув до людей біля Нен-Ґіріту, їх охопив жах; а коли сторожа угледіла звіддалік страшне руйновнще та згарище, спричинені драконовими муками, всі подумали, що то Черв топче і нищить тих, котрі напали на нього. Тоді, правду кажучи, людям захотілось, аби їх відділяла від потвори більша відстань; але вони не посміли залишити возвишення, на якому зібралися, бо пам'ятали слова Турамбара: якщо Ґлаурунґ переможе, то насамперед подасться до Ефель-Брандіра. Тож, охоплені страхом, усі вони видивлялися прикмет його просування, та нікому не вистачило духу спуститись, аби принести вісті з бойовища. Нініель же сиділа без руху, тільки тремтіла і не могла стримати дріж; бо, коли почула Ґлаурунґів рев, серце її завмерло і вона відчула, як темрява знову наповзає на неї.

Отакою і застав її Брандір. Він-бо, повільно та стомлено, врешті дістався мосту через Келеброс; увесь довгий шлях від оселі, а це щонайменше п'ять ліг, він прошкутильгав самотужки, спираючись лише на костур. Страх за Ніенор гнав його вперед, але останні новини, які йому переповіли, виявилися не такими й поганими.

– Дракон переправився через річку, – сказали люди, – а Чорний Меч, без сумніву, загинув, як і ті, хто пішов із ним.

Тоді Брандір став поруч із Нініель, і відчув, яка вона нещасна, і потягнувся до неї; а сам думав: «Чорний Меч загинув, а Нініель жива». І затремтів, бо раптом від вод Нен-Ґіріту мовби повіяло холодом, і накинув свій плащ на Нініель. Але він не знаходив потрібних слів, і вона не казала нічого.

Минав час, а мовчазний Брандір так і стояв обіч неї, вдивляючись у ніч і щось наслухаючи; проте не бачив нічого і не чув ані звуку, крім гомону спадних вод Нен-Ґіріту, і подумав: «Отепер точно Ґлаурунґ пішов звідси і вступив у Бретіл». Але Брандір уже не шкодував свого народу – дурнів, котрі висміяли його пораду та зневажили його самого. «Нехай дракон іде собі до Амон-Обелу, тоді випаде час для втечі та для того, щоби забрати Нініель якнайдалі звідси». Куди саме – він ледве чи знав, бо ніколи не мандрував поза межами Бретілу.

Нарешті він схилився, і торкнувся руки Нініель, і сказав:

– Час минає, Нініель! Ходімо! Час іти. Якщо дозволиш, я проведу тебе.

Тоді вона мовчки підвелась, узяла його за руку, і вони перейшли міст, і подалися стежкою вниз до Переправ через Тейґлін. Ті, хто бачили, як вони, наче тіні, рухаються в темряві, не знали, що то за пара, й усім було байдуже. А коли Брандір і Нініель уже трохи пройшли повз мовчазні дерева, з-за Амон-Обелу зійшов Місяць і лісові галявини залило сіре світло. Тоді Нініель зупинилась і спитала Брандіра:

– Хіба це та дорога?

А він відказав:

– Котра? Настав кінець надій Бретілу. В нас немає іншої дороги, крім як рятуватися від дракона й тікати чимдалі від нього, поки є ще час.

Нініель глянула здивовано і мовила:

– Хіба ти не запропонував провести мене до нього? Ти обдурив мене? Чорний Меч був моїм коханим і чоловіком, – я йтиму кудись, тільки щоби знайти його. Про що інше ти міг подумати? Чини, як хочеш, а я мушу поспішати.

Брандір якусь мить простояв, здивований, а вона вже квапливо йшла геть; і він гукнув їй услід:

– Зажди, Нініель! Не йди сама! Ти не знаєш, що там зустрінеш. Я піду з тобою!

Та вона не зважала й ішла так, ніби кров її, до того часу холодна, розпалилась; і, хоча Брандір силкувався наздогнати її, небавом зникла з його очей. Тоді він прокляв власну долю та власну слабкість, але не повернув назад.

І от майже повний місяць білів на небі, й Нініель, яка спускалася з узвишшя до прибережної землі, здалося, ніби вона пам'ятає її та боїться. Вона-бо наблизилася до Переправ через Тейґлін, і попереду бовванів білястий у місячному світлі Гауз-ен-Еллет, і чорна тінь перерізала його; і від кургану напливав нестерпний жах.

Тоді вона повернулася, скрикнувши, і помчала на південь уздовж ріки, і, біжучи, скинула плаща, мовби прагнучи позбутися темряви, що чіплялася за неї. Попід плащем її одяг був цілком білий, і, женучи поміж дерев, вона сяяла в місячному світлі. Такою Брандір, стоячи вгорі на схилі пагорба, і побачив її, а тоді повернувся, щоби, коли вдасться, виступити їй навперейми. Щасливий випадок допоміг йому знайти вузьку стежину, якою перед тим користався Турамбар і яка, відходячи від битого шляху, стрімко спускалася на південь до ріки, тож нарешті він знов опинився позаду неї. Та хоч як гукав, вона не зважала чи не чула і небавом укотре випередила його. Так ото вони й наближалися до лісів побіля Кабед-ен-Арасу, місця Ґлаурунґової агонії.

Місяць котився південною стороною неба, де не було жодної тіні хмаринки, світив холодно та ясно. Діставшись до межі руїни, яку вчинив Ґлаурунґ, Нініель угледіла там його тіло, і драконове черево сіріло у блиску місяця; а поруч нього лежав чоловік. Тоді, забувши про страх, вона побігла поміж уламків і жаровиння, і добігла до Турамбара. Він лежав на боці, меч виглядав із-під нього, а обличчя його у білому світлі здавалося блідим, наче смерть. І Нініель припала до нього, плачучи, і поцілувала, і їй причулося, ніби він ледь-ледь дише, проте вона подумала, що це – ошуканство марної надії, адже був він холодний, не поворухнувся і не відповів їй. Вона ж пестила коханого, і побачила почорнілу, мовби обпалену, руку, і обмила її слізьми, і, відірвавши довгу вузьку смужку від одежі, перев'язала рану. Але і при її дотику він не поворухнувся, і вона поцілувала його ще раз, і голосно викрикнула:

– Турамбаре, Турамбаре, повернися! Почуй мене! Прокинься! Це Нініель. Дракон мертвий, мертвий, і тільки я одна тут, побіля тебе!

Відповіді не було. А той крик почув Брандір, бо й він уже підійшов до краю руїни і саме хотів наблизитися до Нініель, однак зупинився та завмер. Коли Нініель скрикнула, Ґлаурунґ ворухнувся востаннє, і дрож пробігла його тілом, і в щілинах розплющених лиховісних очей зблиснув місяць, і, затинаючись, дракон промовив:

– Вітаю тебе, Ніенор, донько Гуріна. Перед смертю ми зустрілися знову. Радій же, бо ти нарешті знайшла твого брата. Аж тепер упізнаєш його – того, хто завдає удару потемки, хто віроломний із недругами, хто зраджує друзів, хто накликає прокляття на цілий його рід – Туріна, сина Гуріна! Та найгірше з його діянь ти відчуєш у собі.

Тоді Ніенор сіла, мов оглушена, Ґлаурунґ же сконав; і з його смертю спала з неї завіса злого генія, і пам'ять її потроху почала прояснятися, день по дню, а все, що відбувалося, відколи вона лежала на Гауз-ен-Еллеті, не забувалося. Тіло її аж здригалося від жаху та муки. А Брандір, який чув геть усе, приголомшений, зіперся на дерево.

Тоді зненацька Ніенор зірвалася на ноги, постояла, біла, як примара в місячному світлі, подивилася на Туріна і скрикнула:

– Прощавай, о двічі улюблений! Турін Турамбар турун'амбартанен: Владарю Судьби, судьбі підвладний! О щасливий, бо мертвий!

Тоді, нетямлячись од горя та жаху, що охопив її, вона чимдуж кинулася тікати звідти; а Брандір подався за нею, перечіпляючись і гукаючи:

– Зачекай! Зачекай, Нініель!

На мить вона зупинилася, глянувши позад себе широко розплющеними очима.

– Зачекати? – скрикнула. – Зачекати? Ти завжди радив чекати. Якби ж то я послухала! Тепер уже пізно. Тепер я не чекатиму вже в Середзем'ї.

І промчала повз нього.

Хутко дісталася вона краю Кабед-ен-Арасу, постояла там, дивлячись на шумливу воду, і крикнула:

– Водо, водо! Прийми Нініель-Ніенор, доньку Гуріна; Скорботну, Скорботну доньку Морвен! Прийми мене й віднеси до Моря!

Сказавши це, кинулася вниз – білий спалах, заковтнутий темним проваллям; крик, загублений у ревищі ріки.

Ріка Тейґлін і далі котила собі води, та Кабед-ен-Арасу не стало: Кабед-Наерамартом, Стрибком Жахливої Судьби, нарекли його відтоді люди; бо жоден олень уже не перестрибував через ріку в тому місці, всі живі істоти уникали тієї місцини, і жодна людина не ступала на ті береги. Останнім із людей, хто подивився в темряву того провалля, був Брандір, син Гандіра, і той відвернувся з жахом, бо серце його завмерло, і, хоча він тепер ненавидів власне життя, здобути там бажаної смерті не спромігся. Тоді думка його звернулася до Туріна Турамбара, і він скрикнув:

– Ненавиджу я тебе чи жалію? Однак ти мертвий. Мені немає за що дякувати тобі, загарбнику всього, що я мав чи міг би мати. Але мій народ у боргу перед тобою. І моєму люду належить про все дізнатися від мене.

Тож, накульгуючи, він повертався до Нен-Ґіріту, з тремою обминаючи те місце, де лежав дракон; і, знову видираючись стрімкою стежкою, зустрів чоловіка, котрий визирав із-за дерев і, побачивши його, відсахнувся. Та Брандір помітив те обличчя в мерехтінні спадного місяця.

– Гей, Дорласе! – гукнув він. – Що ти можеш розповісти? Як тобі вдалося зостатися живим? Що з моїм родичем?

– Не відаю, – приглушено відповів Дорлас.

– Якось дивно виходить, – мовив Брандір.

– То знай же, – сказав Дорлас, – Чорний Меч хотів, аби ми перейшли вбрід бистрину Тейґліну, ще й потемки. Хіба дивно, що я не зміг? Я значно перевершую багатьох у мистецтві володіння сокирою, та ноги мої – не рівня козячим.

– Отже, вони пішли до дракона без тебе? – мовив Брандір. – А коли він перейшов? Ти ж, напевно, мусив бути десь поблизу та спостерігати, чим усе закінчиться.

Дорлас не відповів, тільки втупився у Брандіра ненависним поглядом. Тоді Брандір усе зрозумів, бо раптово збагнув, що цей чоловік покинув товаришів і потому, позбавлений мужності й жахливо соромлячись, переховувався в лісах.

– Який сором, Дорласе! – сказав він. – Ти винуватець наших нещасть: ти підбурив Чорного Меча, накликав дракона, зневажив мене, штовхнув на смерть Гунтора, а тоді втік, аби скрадатися лісами!

І раптом щось інше спало йому на гадку, і, розгнівавшись, він промовив:

– Чому ж ти не приніс новин? Це те найменше, чим ти міг би спокутувати твій учинок. Якби ти зробив це, Володарка Нініель не мусила би шукати вістей самотужки. їй у жодному разі не можна було бачити дракона. Вона могла би жити. Я ненавиджу тебе, Дорласе!

– Угамуй твою ненависть! – відказав Дорлас. – Вона така сама недолуга, як і твої поради. Як на мене, то нехай би прийшли орки і повісили тебе, мов опудало, у твоєму власному саду. Тобі слід називатися відступником!

І за цим, позаяк сором до краю розпалив його гнів, замірився вдарити Брандіра своїм могутнім кулаком, але життя його обірвалося раніше, ніж в очах згаснув здивований погляд, бо Брандір вийняв меча і завдав Дорласові смертельного удару. Потому, постоявши з мить тремтячи, бо йому стало погано при вигляді крові, відкинув меча, повернувся й пішов своєю дорогою, спираючись на костур.

Коли Брандір наближався до Нен-Ґіріту, блідий місяць уже зайшов, ніч танула і на сході займався ранок. Людям, котрі досі тулилися біля мосту, він здався сірою світанковою тінню, і декотрі здивовано загукали до нього:

– Де ти був? Чи бачив її? Бо Володарка Нініель пішла геть.

– Так, – мовив Брандір, – вона пішла. Пішла, пішла, щоби ніколи не повернутися! Проте я приніс вам новини. Слухайте мене, люди Бретілу, і скажіть, чи було коли-небудь сказання, подібне до того, що я розповім! Дракон помер, але при ньому і Турамбар упав мертвим. І це – гарні вісті: так, справді, обидві гарні.

Тоді люди почали перешіптуватися, дивуючись із його мови; декотрі казали, що він збожеволів, але Брандір вигукнув:

– Вислухайте мене до кінця! Нініель також мертва, прекрасна Нініель, яку ви любили, яку понад усе любив я. Вона зістрибнула з краю Оленячого Стрибка, і паща Тейґліну поглинула її. Вона пішла з життя, ненавидячи світло дня. Адже перед смертю довідалась ось про що: діти Гуріна були вони обоє, сестра та брат. Мормеґіл, як його кликали, Турамбар, як нарікся він сам, приховуючи минуле, – це Турін, син Гуріна. Нініель, як ми її називали, не відаючи про її минуле, – це Ніенор, донька Гуріна. Разом зі собою вони привели у Бретіл тінь страхітливої долі. Тут здійснилася її воля, тож ця земля ніколи не звільниться від скорботи. Називайте її не Бретіл ом, не землею Галетрім, а Сарх ніа Хін Гурін, Могилою Дітей Гуріна!

Тоді, хоча і не зовсім розуміючи, як сталося таке лихо, люди, не сходячи з місць, заридали, а декотрі казали:

Могилою для любої Нініель став Тейґлін, а могила для Турамбара, найвідважнішого серед людей, іще постане. Тіло нашого визволителя не зостанеться лежати під відкритим небом. Ходімо до нього.