Текст книги "Сказання про дітей Гуріна"

Автор книги: Джон Роналд Руел Толкін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 15 страниц)

Так почалося життя Туріна, сина Гуріна, в чертогах Мîма у Бар-ен-Данвезі, Домі Викупу.

Тривалий час розбійникам велося гарно, і все було їм до душі: нескупа їжа, теплий і сухий захисток, місця більш ніж досить, позаяк вони виявили, що при потребі можна заселити додатково понад сто печер. А далі, у глибині, була менша зала. Там при одній стіні стояло горно, над яким крізь гірську породу здіймався димар, що вів до продувного отвору, хитро захованого у бічній розколині пагорба. Було й чимало інших кімнат, придатних для життя, роботи чи для складання припасів, входи до яких відкривались із зал чи з проходів між ними. Щодо нагромадження добра, то Мîм значно переважав людей умінням і мав безліч посудин та скринь із каменю чи з дерева, на вигляд дуже давніх. Однак більшість кімнат на ту пору зяяла пусткою: в арсеналах висіли сокири й інше спорядження, вкрите іржею та пилом, полички й ніші спорожніли, а кузні не працювали. Усі, крім однієї – маленької комірчини, що сполучалася з внутрішньою залою та мала горно, димар якого з'єднувався з димарем горна в залі. Мîм час од часу працював там, але до себе нікого не підпускав; він також не розповів їм про потаємні сходи, які піднімалися з його помешкання до пласкої вершини Амон-Руза. На них випадково натрапив Андроґ, коли голодний нипав у пошуках Мîмових запасів їжі й заблукав серед печер; однак залишив це відкриття при собі.

Упродовж того року розбійники не чинили грабунків, а якщо й покидали оселю для полювання чи збирання їжі, то лише невеликими групами. Тривалий час їм було важко відновлювати в пам'яті дорогу, й, опріч Туріна, хіба зо шість людей більш-менш упевнено почувалися на шляху. Проте, зрозумівши, що ті шестеро спритників можуть дістатися до лігва без допомоги Мîма, розбійники вдень і вночі виставляли варту біля розколини в північній стіні. Нападу ворогів зі сходу вони не сподівалися, як і не боялися, що хто-небудь спроможеться видертися на Амон-Руз із того боку. Тож удень вартовий найчастіше стояв на верхівці маківки, щоби можна було вільно роззиратися довкруж. Незважаючи на стрімкі підступи до неї, на вершину можна було вибратися з допомогою грубих східців, вирубаних східніше від входу до печери, якими людина видиралася без сторонньої допомоги.

Тож рік добігав кінця без втрат і тривог. Але коли дні стали коротшими, ставок посірів і охолов, берези оголились і повернулися сильні дощі, розбійники змушені були проводити більше часу в захистку. Тому небавом їм надокучили підземна темрява і тьмаві напівосвітлені чертоги; й більшості здавалося, що життя було би краще, якби вони не ділили оселю з Мîмом. Бо він надто часто несподівано виринав із котрогось затіненого кутка чи з дверного отвору саме тоді, коли вони думали, що він деінде; а коли Мîм був поруч, занепокоєння змушувало їх припиняти розмови. Так вони призвичаїлися перемовлятися між собою пошепки.

А от із Туріном, і це здавалося їм дивним, було інакше; що далі, то міцніше він здружувався зі старим гномом, дедалі частіше прислухався до його порад. Прийдешньої зими він довгими годинами сидітиме з Мîмом і вислуховуватиме його повчання та життєві оповіді; Турін, далебі, не докоряв йому, навіть якщо той погано висловлювався про елдарів. Мîм же виглядав цілком задоволеним і у відповідь виявляв Турі нові неабияку ласку – іноді допускав його до кузні, – й там вони приязно бесідували.

Коли проминула осінь, зима жорстоко напосілася на них. Ще до Різдвяна з Півночі принесло снігопади, та ще й значно сильніші, ніж можна було сподіватись у прирічкових долинах; на ту пору, з поширенням влади Анґбанда, зими у Белеріанді ставали чимраз суворішими. Амон-Руз позаносило глибокими снігами, й тільки найсміливіші відважувалися виходити назовні. Дехто зліг од недуги, виснажений голодом.

У тьмяному присмерку дня посеред зими перед ними раптом постав муж, котрий, загорнутий у білий плащ із каптуром, здавався міцним і великим. Він прослизнув повз сторожу й підійшов до вогню, не кажучи ні слова. А коли люди посхоплювалися на ноги, то засміявся і скинув каптур, і вони побачили, що то Белеґ Міцнолукий. Під широким плащем він мав великий пакунок, у якому приніс безліч необхідних людям речей.

Отак Белеґ повернувся до Туріна, піддавшись поклику любові, а не мудрості. Турін дуже зрадів, бо часто жалкував про власну впертість; а тепер його сердечні прагнення задовольнилися навіть без упокорення чи зусиль над собою. Та якщо Турін радів, то Андроґ і ще дехто з ватаги – аж ніяк. їм здавалося, що Белеґ і їхній ватажок таємно домовилися про зустріч; Андроґ ревниво зиркав, як ті двоє сиділи осторонь і розмовляли про своє.

Белеґ приніс також Шолом Гадора, сподіваючись, що він викличе у Туріна прагнення чогось піднесенішого за життя ватажка невеликого загону в нетрях.

– Ось, я повертаю тобі належне, – сказав він Турінові, діставши шолом. – Ти залишив його під моєю опікою на північному узграниччі, та, може, й забув про нього.

– Майже, – промовив Турін, – але віднині не забуду.

І він замовкнув, звернувши глибокодумний погляд у далину, аж раптом помітив, що в руках у Белеґа мерехтить іще дещо. То був дар Меліан; але срібні листочки при світлі вогнища стали червоної барви, і, коли Турін побачив тавро, його погляд спохмурнів.

– Що це в тебе? – запитав він.

– Найвеличніший дарунок, яким спромоглось обдарувати тебе любляче серце, – відповів Белеґ. – Це — лембас-ін-еліз, дорожній харч елдарів, якого не куштувала досі жодна людина.

– Я приймаю шолом моїх праотців і дякую, що ти його зберіг, – сказав Турін. – Однак не прийматиму дарунків із Доріату.

– Тоді відішли назад меча й усю іншу зброю, – мовив Белеґ. – Відішли також навчання та плекання, яке дали тобі в юності. А ще дозволь твоїм людям, котрі (як ти кажеш) були вірними, померти в пустелі, щоби догодити тобі! А щодо цього дорожнього харчу, то його подарували не тобі, а мені, тож я можу робити з ним, що захочу. Не їж його, якщо він стає тобі поперек горла; проте інші можуть бути голодніші й не такі пихаті, як ти.

Очі Туріна спалахнули, та, як тільки він подивився в обличчя Белеґа, вогонь у них згас і вони посіріли, а вуста промовили ледве чутно:

– Дивуюся, друже, що ти зволив повернутися до такого хамули. Та від тебе я прийму будь-що, навіть докір. Віднині й надалі ти можеш радити мені будь-що, крім повернення в Доріат.

Розділ VIII
Земля лука та шолома

У наступні дні Белеґ сумлінно трудився для товариства. Доглядав поранених та хворих, і вони швидко зцілювались. Адже в ті часи сірі ельфи все ще були верховним народом, наділеним великою владою, тому розуміли життєву мудрість будь-яких істот; і хоч у знанні та майстерності поступалися вигнанцям із Валінору, проте їхні вміння здавалися людям надзвичайними. Крім того, Белеґ Лучник, видатний представник народу Доріату, був сильним, витривалим і далекоглядним – і зором, і розумом, – а при потребі й звитяжним бійцем, бо покладався не лише на бистролітні стріли його великого лука, а й на уславлений меч Анґлахел. Тому-то ненависть у серці Мîма, який, про що вже йшлося, не любив усіх ельфів, дедалі більшала, і він заздрісними очима задивлявся на приязнь, яку Турін виявляв Белеґові.

Коли минула зима, і настало пробудження, і надійшла весна, розбійники мусили взятися до суворішої роботи. Сили Морґота заворушились; і, наче довгі пальці загребущої руки, передові загони його армій намацували шляхи підступу до Белеріанду.

Хто нині відає про наміри Морґота? Хто може уявити далекосяжність думки того, котрий був Мелкором, наймогутнішим серед Айнурів Величної Пісні, а в ту пору сидів на темному троні Півночі як темний володар, зважуючи у власній злобі всілякі вісті, які надходили чи то від шпигунів, чи від зрадників, і бачачи внутрішнім зором та розуміючи вчинки й наміри ворогів навіть краще, ніж могли підозрювати наймудріші з них, опріч Королеви Меліан. До неї часто линула його думка, та, досягнувши, зупинялася безпорадно.

Тому цьогоріч він спрямував усю лють до земель, які простяглися на захід від Сіріону, де все ще існувала сила, здатна чинити опір. Непокірний Ґондолін огортала таїна. Доріат хоч і був добре знаний, проте наразі захищений од нападу. А далі лежав Нарґотронд, куди жоден із Морґотових слуг досі не знайшов дороги, бо сама назва викликала в них жах; там, у неприступному сховку, мешкав народ Фінрода. Та далеко-далеко з Півдня, з-поза білих березових лісів Німбретілу, із узбережжя Арверніену, від гирла Сіріону, прилетіла чутка про Корабельні Гавані. Але туди він не міг дістатися, допоки не завойовано все інше.

Тож тепер орків находило з Півночі дедалі більше й більше. Вони просунулись Анаховим Проходом, і захопили Дімбар, і облягли ціле північне узграниччя

Доріату. Спускалися вони і старовинною дорогою, що вела через довгу ущелину Сіріону, повз острів, де раніше стояв Фінродовий Мінас-Тіріт, тобто через територію між Малдуіном і Сіріоном, і далі, під прикриттям Бретілського Лісу, до Переправ через Тейґлін. Звідти в давнину дорога перебігала в Заповідну Рівнину, а тоді, вздовж підніжжя гористої місцевості, над якою височів Амон-Руз, збігала в долину Нароґу, і, зрештою, досягала Нарґотронда. Проте дотепер орки не надто просунулися тією дорогою, бо в нетрях оселився таємничий жах, а з червонястого пагорба зорили пильні очі, про які їх не попередили.

Тієї весни Турін знову надягнув Шолом Гадора, і Белеґ зрадів. Спершу загін складався менш як із п'ятдесяти осіб, але Белеґове знання лісу та звитяга Туріна перетворили його в очах ворогів на цілу армію. Розвідників-орків виловлювали, табори неочікувано викривали, а коли орки шикувалися військовим строєм у якомусь неширокому місці, на них із-за каменів чи з тіні дерев налітали Драконів Шолом і його люди, високі та несамовиті. Небавом, щойно зачувши звук його ріжка поміж пагорбів, орківські капітани проявляли малодухість, і поплічники Морґота кидалися навтьоки значно раніше, ніж у повітрі встигала просвистіти стріла чи зблискував меч.

Як уже було сказано, коли Мîм поступився власною потаємною оселею на Амон-Рузі Турінові та його товариству, то висунув вимогу: аби той, хто випустив стрілу, що вбила його сина, переламав свої лук і стріли та склав їх до ніг Кгіма; і тим нещасливцем виявився Андроґ. Тоді Андроґ зробив те, що наказав Мîм, із великою неохотою. Крім того, Мîм заявив, що Андроґ ніколи не повинен брати до рук ані лука, ні стріл, і прокляв його, мовивши, що в разі непослуху розбійник од них і поляже.

І все-таки тієї весни Андроґ зневажив Мîмове прокляття й узяв зі собою лук у вилазку з Бар-ен-Данвеза; і під час того нападу його вразила отруйна орківська стріла, і коли його принесли назад, він помирав у муках. Однак Белеґ зцілив його від поранення. І тоді ненависть Мîма до Белеґа зросла устократ, адже таким робом він зняв прокляття; але: «Воно ще себе покаже», – сказав гном.

Тогоріч од краю до краю Белеріанду, попід лісовими кронами, понад струмками та поза гірські перевали ширився поголос, ніби Лук і Шолом, які (так гадали) загинули в Дімбарі, знову воскресли, хоча на те й не було жодної надії. Тоді чимало людей і ельфів, котрих позбавили проводиря та власності, але не залякали, котрі вижили після битви, поразки та спустошення земель, зібралися з духом і рушили на пошуки Двох Капітанів – байдуже, що ніхто не знав, де заховано їхню твердиню. Турін радо приймав кожного, хто приходив до нього, та, за порадою Белеґа, не пускав новоприбулих до сховку на Амон-Рузі (він тепер називався Ехад-і-Седрин, Табір Відданих); шлях туди знали тільки побратими з Давнього Товариства, нікого іншого в це не посвячуючи. Зате довкола будували нові, добре захищені, табори та форти: в лісах на сході, чи в гористих місцинах, чи при східних болотах, од Метед-ен-ґладу («Кінця Лісів») на південь від Переправ через Тейґлін до Бар-еріба, на якихось кілька ліг південніше від Амон-Руза, на колись родючій землі поміж Нароґом і Озерами Сіріону. З усіх тих місць було видно вершину Амон-Руза і можна було знаками передавати вісті й накази.

Таким чином, до кінця літа послідовники Туріна сформували чимале військо та сповільнили наступ сил Анґбанда. Чутка про це дійшла навіть до Нарґотронда, і багато хто там стривожився, кажучи: якщо розбійникові вдалося так нашкодити Ворогу, то що би тоді вдалося зробити Володареві Нароґу. Та Ородрет, Король Нарґотронда, не відступав од власних намірів. Він у всьому наслідував Тінґола і з допомогою потаємних шляхів обмінювався з ним вістовими; і був він мудрий володар – такий мудрий, що найперше зважав на власний народ, на те, як довго він зможе зберігати життя і багатство, опираючись пожадливості Півночі. Тому-то він не дозволяв жодному представникові свого народу іти до Туріна, а відправив до нього посланців із повідомленням такого змісту: нехай там що Турін зробить чи вигадає під час його війни, та ноги його не повинно бути в Нарґотронді, щоби не привести туди орків. Але Ородрет запропонував Двом Капітанам при потребі надати допомогу іншого штибу (і до цього, припускають, його підштовхнули Тінґол та Меліан).

Тоді Морґот притримав свою руку; хоча нерідко здійснював удавані атаки, щоби легкі перемоги перетворили впевненість повсталих на зухвалість. Так, урешті, й сталось. Адже Турін нарік територію між Тейґліном і західним узграниччям Доріату Дор-Куартолом; і, оголосивши себе володарем цієї землі, прибрав нове ім'я – Ґортол, Шолом Жаху; і загордився. А от Белеґові тепер здавалося, ніби Шолом подіяв на Туріна інакше, ніж він сподівався; тож ельф із тривогою в серці чекав прийдешніх днів.

Якось у час повільної літньої тяглості вони з Туріном сиділи в Ехаді, одпочиваючи після тривалого бою та маршу. Тоді Турін сказав Белеґові:

– Чому ти такий смутний і замислений? Може, щось не так, відколи ти повернувся? Хіба я не довів, що маю добрі наміри?

– Наразі все гаразд, – відповів Белеґ. – Вороги наші досі не оклигали від подиву та страху. І нас усе ще чекають вдалі дні, бодай трохи.

– А потім? – запитав Турін.

– Зима, – відповів Белеґ. – Аз нею – новий рік для тих, котрі доживуть, аби його побачити.

– А потім?

– Гнів Анґбанда. Ми обпалили пучки пальців Чорної Руки – не більше. Сама вона навіть не відсмикнулась.

– Але хіба не гнів Анґбанда був нашою метою та втіхою? – запитав Турін. – Як, по-твоєму, я мав учинити?

– Ти знаєш це достоту, – сказав Белеґ. – Але про ту дорогу ти заборонив мені говорити. Утім, зараз послухай мене. Король чи повелитель великого війська має багато обов'язків. Йому годиться подбати про безпечний сховок і про багатство, а є ще чимало тих, чия праця не пов'язана з війною. Що чисельніші послідовники, то більша потреба в їжі, бо пущі вже не настачать її вдосталь мисливцям. І тоді настане розсекречення. Амон-Руз – чудове місце для кількох: він має очі та вуха. Проте стоїть самотиною і помітний іздалеку; щоб оточити його, не знадобиться великої сили, хіба би його захищало військо, та й то значно чисельніше, ніж наше є чи коли-небудь стане.

– Та все-таки я буду капітаном власного війська, – мовив Турін, – і якщо мені судилося загинути, то загину. Тут я стою поперек шляху Морґота, і доки отак стоятиму, йому не вдасться скористатися південною дорогою.

Небавом про з'яву Драконового Шолома в землях на захід від Сіріону доповіли Морґотові, й він розсміявся, адже тепер знову викрив Туріна, який на тривалий час мовби зник у тіні чи під захистом Меліан. Однак він починав боятися, що Турін здобуде таку владу, яка дозволить йому перебороти жахливе прокляття й уникнути визначеного фатуму, або що він відступить у Доріат і знову щезне з його очей. І ось Морґот задумав схопити Туріна та завдати йому болю – так само, як його батькові, – піддати тортурам і перетворити на раба.

Правий був Белеґ, коли казав Турінові, що вони тільки обпекли пальці Чорної Руки та що сама вона навіть не відсмикнулась. Але Морґот приховував власні наміри і до пори до часу задовольнявся тим, що висилав до супротивників своїх найудатніших розвідників; тому невдовзі Амон-Руз оточили шпигуни, котрі непоміченими чаїлись у нетрях і не вступали в сутички із загонами, що рухалися туди-сюди.

Мîм знав про присутність орків довкруж Амон-Руза, і ненависть, яку він плекав до Белеґа, підштовхнула його спохмурніле серце до лихого вчинку. Одного дня десь наприкінці року він сказав людям у Бар-ен-Данвезі, що йде разом із сином Ібуном на пошуки корінців для зимових запасів; насправді ж він запланував розшукати прислужників Морґота і привести їх до криївки Туріна[1]1
  Але є ще й інше сказання, згідно з яким Мîм не шукав орків зумисно. І лише коли вони зохопили в полон його сина і почали погрожувати жорстоко катувати його, Мîм погодився на зраду.


[Закрыть].

Проте він спробував нав'язати оркам, котрі потішалися з нього, певні умови, зазначивши, що вони цілком нічого не знають, якщо припускають, ніби тортурами зможуть домогтися бажаного від дрібногнома. Тоді вони запитали про умови, й Мîм оголосив їх: за кожного спійманого чи вбитого чоловіка орки мають виплатити йому міру заліза, а за Туріна та Белеґа – золота; Мîмова оселя, коли її очистять од Туріна та його ватаги, залишиться гномові, а його самого не зачеплять; Белеґа кинуть зв'язаним на поталу Мîмові: Туріна ж відпустять на волю.

Вислухавши це, емісари Морґота погодилися не вагаючись, бо і не думали виконувати ні першої, ні другої з умов. Капітан орків, одначе, вирішив, що долю Белеґа можна спокійнісінько передоручити Мîмові; а от щодо звільнення Туріна, то він мав чіткий наказ: «Доправити живого в Анґбанд». Погоджуючись із висунутими умовами, він наполягав, аби гномів син залишився заручником, і тоді Мîм злякався та спробував ухилитися від цього зобов'язання, а в разі невдачі – втекти. Проте орки спіймали Ібуна, тож Мîм змушений був провести їх до Бар-ен-Данвеза. Так було викрито Дім Викупу.

Як уже мовилося, камінне нагромадження, що утворювало верхівку (чи вістря) Амон-Руза, мало відкритий плаский верх, і, хоча боки його були дуже стрімкі, до вершини вели вирубані в гірській породі східці, які піднімалися від виступу (чи тераси) перед входом до Мîмової оселі. На вершині стояла сторожа, попереджаючи про наближення ворогів. Однак орки, котрих провадив Мîм, дісталися до горизонтального уступу зісередини, тож Туріна та Белеґа тіснили саме до входу в Бар-ен-Данвез. Декотрі люди, намагаючись видертися східцями, вирубаними в гірській породі, загинули від орківських стріл.

Турін і Белеґ відступили до печери та завалили прохід великим каменем. Тієї скрутної миті Андроґ показав їм таємні сходи, які вели до пласкої вершини Амон-Руза та які він, як уже було згадано, знайшов, коли заблукав серед печер. Тоді Турін і Белеґ, а також чимало їхніх людей піднялися цими сходами і вийшли на вершину, несподівано заскочивши кількох орків, котрі видерлися туди зовнішнім шляхом, і прогнали їх за край пагорба. Якийсь час Товариству вдавалося стримувати сходження нападників, але загін не мав захисту на голій вершині, тож багато кого поцілили пострілами знизу. Найхоробрішим виявився Андроґ, який, урешті, зірвався із зовнішніх сходів, смертельно поранений стрілою в голову.

Потому Турін і Белеґ із десятьма людьми відійшли до середини вершини, де стримів вертикальний камінь, і, обступивши його кільцем, захищалися до останнього, та вціліли тільки Белеґ і Турін, позаяк орки накинули на них сіті. Туріна скрутили і понесли кудись; пораненого Белеґа також скрутили, та поклали на землю і прив'язали за кисті й за щиколотки до металевих паль, увігнаних у гірську породу.

Тоді орки, знайшовши вихід таємних сходів, спустилися з вершини, вдерлись у Бар-ен-Данвез, спаплюжили та зруйнували його. Проте Мîма, нишпорячи в печерах, вони не знайшли, а коли забралися геть із Амон-Руза, той з'явився на вершині й, підійшовши до місця, де знеможено та нерухомо лежав Белеґ, узявся, пожираючи його очима, гострити ножа.

Утім, Мîм і Белеґ були не єдиними живими істотами на кам'янистій височині. Смертельно поранений Андроґ підповз до них поміж трупами і, схопивши меча, пожбурив його у гнома. Мîм, пронизливо верескнувши од страху, добіг до краю скелі та зник: помчав донизу крутою звивистою козячою стежкою, відомою лише йому. Андроґ же, зібравши останні сили, перерізав ретязі та пута, які неволили Белеґа, і звільнив його, промовивши разом із останнім подихом:

– Мої рани надто глибокі, тож навіть ти не зможеш їх ізцілити.

Розділ IX
Смерть Белеґа

Белеґ розшукував Туріна поміж мерців, аби поховати, але не знайшов його тіла. Тоді зрозумів, що син Гуріна й досі живий і прямує до Анґбанда; проте сам ельф, хоч-не-хоч, мусив залишатись у Бар-ен-Данвезі, чекаючи, поки зціляться його рани. Потому він із дещицею надії в серці рушив вистежувати орків і натрапив на їхні сліди поблизу Переправ через Тейґлін. Там вороги розділилися: декотрі пішли вздовж краю Бретілського Лісу в напрямку Броду Брітіах, а інші повернули на захід. І Белеґові видалося цілком очевидним, що він мусить іти за тими, котрі чимдуж подалися безпосередньо до Анґбанда, прямуючи до Анахового Проходу. Тому він попростував через Дімбар, аби піднятися до Анахового Проходу в Еред-Ґорґороті, у Горах Жаху, а отже, і до нагір'я Таур-ну-Фуіну, Піднічного Лісу, місцини жаху, темних чарів, марення та відчаю.

І сталося так, що, занурившись у темряву того зловісного краю, Белеґ розгледів між деревами слабке світло, і наблизився до нього, й угледів ельфа, котрий лежав під великим усохлим деревом і спав, а в його узголів'ї, вислизнувши з-під покривала, горіло свічадо. Тоді Белеґ розбудив ельфа, дав йомулембасу і запитав, яким вітром занесло його до цього жахливого місця; і той ельф назвався Ґвіндором, сином Ґуіліна.

Зі смутком дивився на нього Белеґ, адже від колишнього Ґвіндора зосталася тільки миршава полохлива тінь – після того, як під час Битви Незліченних Сліз цей володар Нарґотронда примчав під самісінькі двері Анґбанда і там його взяли в полон. Бо не багатьох бранців-нолдорів Морґот скарав на смерть – більшість, із огляду на їхнє вміння добувати метали та самоцвіти, залишив живими; не вбили і Ґвіндора, змусивши його гарувати в копальнях Півночі. Полонені нолдори володіли багатьма Феаноровими свічадами – невгасимими кристалами зі синюватим внутрішнім сяянням у густій ланцюговій сітці, незамінними при пошуках дороги в нічній темряві чи в тунелях; однак загадки цих свічад не знали й вони самі. Чимало ельфів-рудокопів із їхньою допомогою вибралися з темряви копалень. бо спромоглися прокласти собі шлях назовні; а Ґвіндор одержав од когось, хто працював у кузні, невеликого меча й одного разу, трудячись на видобутку коштовного каміння, напав на охоронців. Потому спромігся втекти, хоча йому відтяли руку; й ось тепер лежав він зморений під величезними соснами Таур-ну-Фуіну.

Від Ґвіндора Белеґ довідався, що нечисельна ватага орків попереду них, від якої він, власне, і ховався, не вела полонених і рухалася дуже швидко. Найімовірніше, то був авангард, який доправляв Морґотові донесення. Почувши цю новину, Белеґ упав у розпач: він припустив, що сліди, які повертали на захід за Переправами через Тейґлін, належать більшому війську орків, котрі, за їхньою звичкою, сплюндрували ті краї в пошуках їжі та здобичі, а тепер, напевно, вертали до Анґбанда дорогою «Вузької Землі» – довгою ущелиною Сіріону – значно далі на захід. Якщо це припущення було правильне, то єдине, що йому залишалося, – повертатися до Броду Брітіах, а звідти йти на північ до Тол-Сіріону. Щойно Белеґ прийняв це рішення, до них долинув шум, викликаний пересуванням великого війська, що наближалося лісом із півдня; тож заховавшись у верховітті дерев, ельфи спостерігали, як в оточенні вовків неквапно проходять слуги Морґота, обтяжені награбованим добром і полоненими. І ще вони угледіли Туріна, якому скували руки, а самого підганяли канчуком.

Тоді Белеґ розповів другому ельфові про те, що привело його до Таур-ну-Фуіну; і Ґвіндор спробував відрадити його від переслідування, кажучи, що Белеґ лише зазнає тих самих мук, котрі чекають на Туріна. Проте Белеґ не збирався покидати друга напризволяще і, хоч його самого долав відчай, зумів пробудити надію в серці Ґвіндора; й удвох вони йшли назирці за орками, аж доки вибралися з лісу на високі кручі, які збігали до сухих дюн Анфауґліту. Там – і це було видно з вершин Танґородріма – орки розбили у голій долині табір і поставили довкруж нього вовків-вартових. А далі взялися пиячити, святкуючи здобуття наживи; відтак, помучивши бранців, майже всі, впившись, позасинали. День саме добігав до кінця, і стемніло так, що хоч око виколи. З Заходу насувалася буря, і, коли Белеґ та Ґвіндор підкрадалися до табору, звіддалік долинув гуркіт грому.

Коли цілісінький табір поринув у сон, Белеґ узяв лук і в сутінках застрелив чотирьох вовків-вартових із південного боку, одного по одному, безшумно. Тоді, дуже ризикуючи, вони ввійшли в табір і знайшли Туріна – прив'язаного до дерева, з кайданами на руках і ногах. Довкола нього у стовбурі стирчали ножі, які метали мучителі, та він не постраждав, хоча чи то був напоєний чимось до цілковитого заціпеніння, чи провалився у глибокий сон від нездоланної втоми. Тоді Белеґ і Ґвіндор перерізали пута, які прив'язували бранця до дерева, і винесли Туріна з табору. Та син Гуріна був надто важкий, тому вони дійшли тільки до тернових заростей на кручі понад табором. Там вони поклали його на землю; буря наблизилась, і блискавки відсвічували на скелях Танґородріма. Белеґ узяв меч Анґлахел і з його допомогою звільнив Туріна від кайданів; але тієї миті гору взяла доля: лезо Еола Темного Ельфа вислизнуло з рук Белеґа і проштрикнуло Турінові стопу.

Турін ураз прокинувся, опритомнів од люті й страху, а розгледівши в мороці схилену над ним постать із оголеним лезом у руках, подумав, що то орки знову прийшли його катувати, – і зірвався на ноги з голосним бойовим кличем, і, зчепившись у темряві з невідомим, вихопив у нього Анґлахел і порішив Белеґа Куталіона, сприйнявши його за недруга.

І коли Турін, відчувши себе вільним, стояв отак, готуючись дорого віддати життя уявним супротивникам, осяйна блискавиця вдарила якраз над ним, і в її світлі він поглянув донизу, і побачив обличчя Белеґа. Тоді нараз Турін, видивляючись широко розплющеними очима на жахливу смерть, мовби скам'янів і втратив дар мови, бо збагнув, що накоїв. І обличчя його, освітлене безперервним мигтінням блискавок, було таке страшне, що Ґвіндор, притиснувшись до землі, не смів навіть підвести очей догори.

Та ось грім і Турінів клич розбудили орків у таборі внизу, і вони виявили, що бранець зник. Але не кинулися на пошуки, бо прислужників Морґота переповнював жах од звуку грому із Заходу, позаяк вони вірили, що це лихо насилають на них величні Вороги з-за Моря. Потому здійнявся вітер, почалася шалена злива, і стрімкі потоки помчали вниз із височини Таур-ну-Фуіну; і, хоча Ґвіндор гукав до Туріна, застерігаючи про небезпеку, той не відповідав, а лише сидів нерухомо та безслізно біля мертвого Белеґа Куталіона, а той лежав у темному лісі, полеглий од руки друга, котрого за якусь мить до того звільнив од рабських пут.

Коли настав ранок, буря рушила на схід у бік Лот-лану, зійшло сонце осені, гаряче та ясне; але орки ненавиділи його чи не так само затято, як і грім, і, вирішивши, що Турін утік досить далеко звідти і що всі сліди його втечі змила негода, вони згорнули табір, прагнучи якомога хутчіше повернутися до Анґбанда. Звіддалік Ґвіндор бачив, як вони крокують на північ, і піски Анфауґліту парують у них під ногами. Отак і сталося, що орки повернулися до Морґота з порожніми руками, залишивши позаду себе сина Гуріна, який сидів, приголомшений і прибитий, на кручі Таур-ну-Фуіну, і мучив його тягар, устократ важчий за їхні пута.

Потім Ґвіндор умовив Туріна допомогти поховати Белеґа, і той підвівся, мовби сновида, і разом вони опустили Белеґа в неглибоку могилу, а поруч поклали Белтрондінґ, його великий лук, виготовлений із деревини чорного тиса. Проте жахливого меча Анґлахела Ґвіндор підібрав, заявивши, що буде краще, коли той помститься поплічникам Морґота, ніж бездіяльно лежатиме в землі. Він також узявлембас, який дала Меліан, аби мати чим підживитися в нетрях узимку.

Так поліг Белеґ Міцнолукий, найвірніший із друзів, найуміліший із-поміж усіх, кому давали прихисток ліси Белеріанду в Прадавні Часи, поліг од руки того, кого любив найбільше; і горе закарбувалося на обличчі Туріна і ніколи вже не сходило з нього.

А в ельфа з Нарґотронда зненацька пробудилися мужність і сила, тож, покинувши Таур-ну-Фуін, він повів Туріна дуже далеко. Жодного разу впродовж їхніх спільних блукань довгими та жахливими шляхами Турін не заговорив, лишень брів без бажання й мети, а рік добігав до кінця і на північні землі насувалася зима. Ґвіндор завжди був поруч із ним, оберігав і провадив його; і так вони перейшли через Сіріон у західному напрямку та небавом дісталися до Прекрасного Озера й Ейтель-Івріну – джерел, од яких попід Горами Тіні брала початок ріка Нароґ. Там Ґвіндор звернувся до Туріна, кажучи:

– Пробудися, Туріне, сину Гуріна! На озері Іврін панує нескінченний сміх. Його напувають невичерпні водограї, а від скверни оберігає сам Улмо, Володар Вод, який і створив оцю красу ще у стародавні часи.

Тоді Турін став навколішки і ковтнув тієї води, а потім упав, і пролив нарешті сльози, і зцілився від шалу.

Не сходячи з того місця, він склав для Белеґа пісню і назвав її Лаер Ку Белеґ, «Пісня про Величний Лук», і заспівав уголос, не зважаючи на небезпеку. А Ґвіндор дав йому в руки меч Анґлахел, і Турін відчув, який він важкий, сильний і могутній; та лезо меча почорніло і потьмяніло, а краї затупилися. Тоді Ґвіндор мовив:

– Це дивний меч, він не схожий на жоден із тих, які мені доводилося бачити в Середзем'ї. Він одностайний із тобою й оплакує Белеґа. Проте втішся, я ж-бо повертаюся до Нарґотронда в Дім Фінарфіна, де народився та мешкав, поки горе не спіткало мене. І ти підеш зі мною, зцілишся й відновиш сили.

– Хто ти? – запитав Турін.

– Мандрівний ельф, раб-утікач, котрого Белеґ зустрів і втішив, – відповів Ґвіндор. – А все-таки колись, до того, як піти на Нірнает-Арноедіад і перетворитися на раба Анґбанда, я був Ґвіндором, сином Ґуіліна, володарем Нарґотронда.

– То, може, ти бачив Гуріна, сина Ґалдора, воїна з Дор-ломіну? – запитав Турін.

– Я не бачив його, – відказав Ґвіндор. – Але в Анґбанді ходять чутки, ніби він і досі відмовляється коритися Морґотові, тож Морґот наклав прокляття на нього та на весь рід його.

– Оцьому я вірю, – мовив Турін.

І потому вони підвелись і, покинувши Ейтель-Іврін, рушили на південь уздовж берегів Нароґу, і йшли, допоки їх схопили ельфійські розвідники та привели як бранців до потаємної твердині.