Текст книги "Сказання про дітей Гуріна"

Автор книги: Джон Роналд Руел Толкін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 15 страниц)

Розділ XV
Ніенор у Бретілі

А щодо Ніенор, то вона, чуючи позад себе вигуки переслідувачів, продовжувала мчати лісом; вбрання її подерлось, і, скидаючи під час бігу одежину по одежині, дівчина зосталася зовсім голою; і цілісінький той день безперервно мчала, не наважуючись зупинитися чи перевести подих, мовби звір, якого цькують, аж доки в нього розірветься серце. Та надвечір шал нараз відступив од неї. З хвилину дівчина постояла, наче приголомшена, а потім, зімлівши від непереборної втоми, впала, не чуючи під собою ніг, у густі зарості папороті. І там, поміж старого орляку та гінких весняних пагонів, лежала й спала, не дбаючи ні про що.

Уранці ж прокинулась і зраділа світлу – либонь так, як радіють життю, щойно народившись; усе, що вона бачила, здавалося їй новим, дивним і безіменним. Адже позаду стелилася тільки порожня темрява, крізь яку не пробивалося жодного спогаду про те, що вона колись знала, жодного відлуння жодного слова. Пригадувалася тільки тінь страху, тож дівчина була обережна і проводила час у пошуках криївок: видряпувалася на дерева чи прошмигувала в зарості – прудко, як білка або лисиця, – коли якийсь звук чи тінь лякали її; і звідтіля, перш ніж продовжити путь, довго визирала крізь листя полохливими очима.

Отож, ідучи тим самим шляхом, яким раніше бігла, вона дісталася до ріки Тейґлін і втамувала спрагу; проте їжі знайти не вдавалося, та вона і не знала, як це робити, тому зголодніла й змерзла. А тому що дерева на протилежному боці ріки здавалися густішими і темнішими (то було і справді так, бо тут починався густий Бретілський Ліс), ніж на її, Ніенор, урешті, перебрела через воду, дісталася до зеленого кургану і там опустилася на землю, бо від знесилення їй ввижалося, ніби темрява, що стелилася позаду, знову поглинає її, а сонце – темніє.

Та насправді то надходила з Півдня чорна гроза, налита блискавицями і зливою; дівчина ж притискалася до землі, нажахана громом, темний дощ періщив її голе тіло, а вона спостерігала за всім безмовно, мовби загнана в пастку дика тваринка.

І от волею випадку сталося так, що декілька бретілських лісовиків саме в той час верталися після наскоку на орків і, квапливо подолавши Переправи через Тейґлін, прямували повз те місце до найближчого прихистку; і раптом спалахнула сліпуча блискавиця, і Гауз-ен-Еллет наче залило білим полум'ям. Тоді Турамбар, який очолював людей, відсахнувся, прикрив очі й затремтів; йому-бо здалося, наче він побачив привид убитої діви – він лежав на могилі Фіндуілас.

Але один із його загону підбіг до кургану та покликав його:

– Сюди, володарю! Тут лежить молода жінка, і вона жива!

Турамбар надійшов і підняв її; вода стікала з мокрого волосся, проте дівчина мала заплющені очі, тремтіла і не пручалася. Тоді, дивуючись, чому вона лежить отак, гола-голісінька, Турамбар прикрив її плащем і поніс до лісової хатини мисливців. Там вони розпалили вогнище, загорнули дівчину в покривала, і вона розплющила очі, й поглянула на них, і, коли її погляд упав на Турамбара, дівоче обличчя засяяло, вона простягла до нього руки, відчувши, що знайшла те, чого дошукувалась у темряві, й утішилась. Однак Турамбар узяв її за руку, посміхнувся і мовив:

– Ну, панно, може, назвеш нам твоє ім'я, повідаєш, якого ти роду і що за лихо спіткало тебе?

Тоді вона похитала головою і, не сказавши бодай слова, заплакала. Тож, доки дівчина жадібно їла запропонований харч, лісовики не турбували її. А наївшись, вона зітхнула і знову поклала руку на руку Турамбара; і він промовив:

– З нами ти у безпеці. Перепочинь цю ніч отут, а вранці ми проведемо тебе до осель у високих лісах. Але нам хотілося би знати твоє ім'я і якого ти роду, щоби можна було його відшукати чи передати комусь звісточку про тебе. Скажи-бо нам!

Але вона знову промовчала і заплакала.

– Не тривожся! – мовив Турамбар. – Може, твоя історія надто сумна, щоби розповідати її зараз. Однак я дам тобі наймення – Нініель, Дівою Сліз назву я тебе.

Щойно він вимовив те ім'я, дівчина звела погляд, похитала головою, та сказала:

– Нініель.

То було перше слово, яке вона вимовила, вирвавшись із темряви, і то було ім'я, яким лісовики називали її відтоді й довіку.

Уранці вони понесли Нініель до Ефель-Брандіра; дорога стрімко піднімалась угору – аж до того місця, де перетиналася з потоком Келеброс, що спадав донизу. Там збудували дерев'яний міст, попід яким водний потік зривався з краю обточеного каменя та, перестрибуючи через численні піняві пороги, котився до заглиблення у скелі далеко внизу, і довколишнє повітря бриніло від бризок, мов од дощу. Біля верхів'я водоспаду розрісся широкою зеленою смугою дерен, усюди росли берези, проте з мосту відкривався просторий краєвид – ущелини при Тейґліні за якихось дві милі на захід. Повітря тут завжди було прохолодне, тож улітку мандрівники любили перепочити на цьому місці й ковтнути холодної води. Називався цей водоспад Дімрост – Дощові Східці, – та відтоді здобув інше наймення – Нен-Ґіріт, Трепетна Вода; бо Турамбар і його люди зупинилися поблизу нього, та щойно Нініель опинилась у цьому місці, як почала мерзнути і тремтіти, а вони не могли ні зігріти, ні заспокоїти її. Тому квапливо рушили в путь; однак, поки добулися до Ефель-Брандіра, Нініель уже марила від пропасниці.

Довго прохворіла вона, і Брандір доклав усе вміння, щоби зцілити її, а дружини лісовиків наглядали за нею щодня та щоночі. Проте, лише коли Турамбар був десь поруч, дівчина лежала спокійно чи спала без стогонів; і ось що помітили всі доглядальники: хоч як довго вона мучилася від пропасниці та неспокою, жодного разу не прошепотіла бодай слова мовою людей чи ельфів. А коли до неї поволі почало вертатися здоров'я, вона пробудилась і знову почала їсти, бретілські жінки, наче дитину, навчали її говорити, слово за словом. Училася вона швидко і дуже раділа, як радіють, відшукавши загублені колись скарби, дорогі й не дуже. І коли нарешті Нініель вивчила досить, аби розмовляти з друзями, то запитувала їх:

– Як називається ця річ? Бо я загубила її наймення в темряві.

А коли вона знову змогла ходити, то подалася шукати дім Брандіра, бо палко прагнула вивчити назви всіх живих істот, а він був дуже обізнаний у цьому; разом вони гуляли садами та галявинами.

Тоді Брандір уподобав її, і, коли Нініель поздоровішала, він, через кульгавість, спирався на її руку, а вона називала його братом. Однак серце дівчини належало Турамбарові, й тільки при його наближенні вона посміхалась і тільки на його дотепи відповідала сміхом.

Одного вечора в пору золотої осені вони сиділи разом, і сонце осявало схил пагорба й оселі Ефель-Брандіра, і було дуже тихо. Тоді Нініель мовила:

– Усіх істот я дізналася наймення, окрім тебе. Як тебе кличуть?

– Турамбар, – відповів він.

Тоді вона замовкла, мовби дослухаючись до якогось відлуння, а потім мовила:

– Чи це щось означає, чи, може, то просто ім'я, що належить одному тобі?

– Це означає, – сказав він, – «Владар Темної Тіні». Бо й у мене, Нініель, була темрява, в якій загубилося чимало любого серцю; але тепер, гадаю, я переміг її.

– І ти також утікав од неї, біжучи, аж доки дістався до цих прекрасних лісів? – запитала вона. – Коли ти врятувався, Турамбаре?

– Так, – одказав він, – я втікав багато літ. А врятувався тоді ж, коли і ти. Темно було мені, допоки ти не прийшла, Нініель, відтоді ж – постійно світло. І здається, ніби те, що я довго і марно шукав, нарешті знайшлось.

І коли він у сутінках повертався до своєї оселі, то сказав сам до себе: «Гауз-ен-Еллет! Вона прийшла із зеленого кургану. Це, напевно, знак, але як мені його витлумачити?»

І от золотий рік добіг кінця і перейшов у лагідну зиму, разом із якою настав іще один світлий рік. У Бретілі панував мир, лісовики поводилися тихо і не виходили за межі їхньої твердині, тож і не знали, що коїлось у довколишніх землях. Адже орки, котрі в той час переходили на південь – до похмурого володіння Ґлаурунґа – чи шпигували за кордонами Доріату, остерігалися бувати поблизу Переправ через Тейґлін і відступили в західному напрямку далеко за річку.

На ту пору Нініель повністю зцілилася, зміцніла і стала красунею, тож Турамбар уже не стримувався і запропонував їй одружитися. Нініель зраділа, та коли про це почув Брандір, то серце його озлобилось і він сказав їй:

– Не поспішай! Не думай про мене погано, та я раджу тобі зачекати.

– Усе, що ти робиш, – із найкращих міркувань, – відповіла Нініель. – Однак чому ти радиш мені таке, мудрий брате?

– Мудрий брате? – перепитав він. – Радше кульгавий брате, нелюбий і недоладний. Я навряд чи розумію, чому. Та на цьому чоловіку лежить тінь, отож, я боюся.

– Тінь була, – мовила Нініель, – так Турамбар сказав мені. Проте він урятувався від неї одночасно зі мною. Хіба ж він не гідний кохання? Хоч і веде нині мирний спосіб життя, але чи не був колись найславетнішим капітаном, од котрого, щойно його забачивши, втікали всі наші вороги?

– Хто розповів тобі про це? – запитав Брандір.

– Дорлас, – відказала Нініель. – Чи він говорив неправду?

– Авжеж правду, – мовив Брандір, але почувався невдоволеним, бо Дорлас стояв на чолі тих, котрі бажали війни з орками, тому Брандір продовжував шукати причин, аби стримати Нініель, і додав:

– Правду, та не всю. Турамбар був Капітаном Нарґотронда, а до того прийшов із Півночі, бо він, кажуть, – син Гуріна з Дор-ломіну, родом із войовничого Дому Гадора. І побачивши, що при згадці цього ймення її обличчям пробігла тінь, Брандір витлумачив це неправильно і продовжив говорити:

– Ще б пак, Нініель, невже ти справді гадаєш, ніби такий довго протримається без війни, яка, можливо, топитиметься далеко від рідного краю? А коли так, то як довго витримаєш ти? Будь уважна, бо я передчуваю, що тільки-но Турамбар виступить на битву, Тінь візьме гору над ним.

– Я витримаю, – відповіла вона, – однаково – пошлюблена чи ні. Та дружина, мабуть, найліпше погамує його і триматиме тінь віддалік.

А проте слова Брандіра її стривожили, і вона попрохала Турамбара трохи зачекати. Він здивувався і став понурим; а коли довідався від Нініель, що то Брандір нарадив їй почекати, був невдоволеним.

З приходом наступної весни він сказав Нініель:

– Час біжить. Ми вже досить чекали, і довше я не ждатиму. Роби так, як наказує тобі серце, найдорожча Нініель, але знай, що я маю такий вибір: або піти на війну в нетрі, або одружитися з тобою і ніколи вже не воювати – хіба тільки захищаючи тебе, коли якесь лихо загрожуватиме нашому дому.

Тоді вона по-справжньому зраділа і дала обітницю, а в середині літа вони одружилися; лісовики влаштували пишний бенкет і подарували молодятам прегарний будинок, зведений на Амон-Обелі. Там пара жила у щасті; проте Брандір непокоївся і тінь дедалі глибше в'їдалася йому в серце.

Розділ XVI
Прихід Ґлаурунґа

На ту пору влада і злоба Ґлаурунґа швидко розросталися, він гладшав, і гуртував довкола себе орків, і правив як дракон-король, і всі колишні володіння Нарґотронда скорилися йому. Під кінець того року, третього року життя Турамбара серед лісовиків, він почав наступ на їхню землю, яка до того часу мала коротку часину спокою; бо насправді Ґлаурунґові та його Повелителеві було добре відомо, що у Бретілі мешкають залишки вільних людей, останні з Трьох Домів, котрі зневажили владу Півночі. А цього жоден із них стерпіти не міг; адже Морґот мав на меті підкорити весь Белеріанд, обшукати кожен куточок, кожну нору та схованку, щоби ніде не залишилося нікого, крім його рабів. Отже, чи то Ґлаурунґ здогадався, де переховується Турін, чи то (як гадає дехто) на той час Турін справді врятувався від пильних очей Зла, яке переслідувало його, – це не надто важливо. Важить те, що, врешті-решт, поради Брандіра виявилися даремними, і перед Турамбаром постав вибір: бездіяльно чекати, доки його знайдуть і викурять, як щура, або виступити на битву і викрити себе.

Та коли новини про прихід орків уперше досягнули Ефель-Брандіра, він, піддавшись благанням Нініель, утримався від бою. Адже вона сказала:

– Оселям нашим іще нічого не загрожує, а ти казав саме про це. Орків, подейкують, небагато. Дорлас же розповів мені, що до твого приходу такі набіги траплялися часто, й лісовики відбивали їх.

Але бретілці зазнали поразки, бо ті орки були жорстокої породи, несамовиті й підступні, і прийшли вони з наміром завоювати Бретілський Ліс, а не, як раніше, тільки пройти під його прикриттям, виконуючи інші доручення, чи пополювати маленькими зграями. Тому Дорлас і його люди відступали з втратами, а орки переправилися через Тейґлін і забрели далеко вглиб лісів. Отож, Дорлас прийшов до Турамбара, показав йому свої рани і сказав:

– Бачиш, володарю, після уявного миру настав час, коли ми потребуємо тебе – точнісінько, як я і передбачав. Хіба ти сам не просив, аби ми вважали тебе одним із нашого народу, а не чужинцем? Невже ця небезпека не загрожує і тобі? Наші домівки не залишаться непоміченими, якщо орки зайдуть бодай трохи далі.

І Турамбар підвівся, і знову взяв Ґуртанґ, свій меч, і вийшов на битву; коли лісовики дізналися про це, то вельми збадьорились, і згуртувалися довкола нього, і утворили багатосотенну міць. Потому обшукали ліс, і перебили всіх орків, котрі там переховувались, і повісили їх на деревах поблизу Переправ через Тейґлін. А коли надійшло нове військо, вони заманили його в пастку, розтрощили та повбивали велику кількість орків, захоплених зненацька чисельністю супротивників і нажаханих поверненням Чорного Меча. Потім лісовики склали великі похоронні багаття і спалили на них безліч тіл солдатів Морґота, і дим їхньої помсти чорно клубочився аж попід небеса, і вітер поніс його на захід. Але кілька вцілілих орків повернулося до Нарґотронда з вістями.

Тоді Ґлаурунґа охопила справжня лють, але певний час він лежав непорушно, розмірковуючи про те, що почув. Тож зима минула спокійно, і люди казали:

– Величний Чорний Меч із Бретілу, бо всі наші вороги переможені.

А Нініель утішилась і запишалася славою Турамбара; та він сидів замислений і подумки казав собі: «Жереб кинуто. Тепер гряде випробування, в якому моя гордість або звеличить мене, або призведе до остаточної поразки. Бо вже я не тікатиму. Буду Турамбаром насправді, силою волі та відвагою переборю мою судьбу – або загину. Проте, на коні чи під конем, Ґлаурунґа я таки порішу».

Та все ж його розбирав неспокій, і він вирядив кількох сміливців у далеку розвідку. Правду кажучи, хоча про це не було сказано ні слова, Турамбар порядкував усім на власний розсуд, наче володар Бретілу, бо на Брандіра ніхто не зважав.

Настала весна і принесла зі собою надію. Люди співали за роботою. Проте Нініель, зачавши тієї весни, почала бліднути, в'янути, і щастя її потьмяніло. А невдовзі люди, котрі бували по той бік Тейґліна, принесли чудні вісті про велику пожежу в далеких рівнинних лісах побіля Нарґотронда, й усіх зацікавила та дивина.

Незабаром прийшли нові звістки: вогонь нібито просувався дедалі на північ, а запалив його буцімто сам Ґлаурунґ. Він-бо, виконуючи якесь доручення, знову покинув Нарґотронд. На це дурніші чи то пак ті, хто мав більшу надію, казали:

– Його армію знищено, тож тепер нарешті він помудрішав і повертається, звідки прийшов.

Інші ж казали:

– Надіймося, що він обмине нас.

Але Турамбар про це не мріяв, бо знав, що Ґлаурунґ вирушив на його пошуки. Тому, хоч і крився від Нініель, щодня та щоночі розмірковував, як цьому зарадити; а весна тим часом поволі переходила в літо.

Настав день, коли до Ефель-Брандіра повернулися двоє нажаханих людей, котрі бачили самого Великого Черва.

– Правду кажучи, володарю, – розповіли вони, – зараз він наближається до Тейґліна і навіть не думає звертати. Довкола нього палає земля, а обабіч димляться дерева. Сморід його нестерпний. Аж ген до Нарґотронда геть усе вкрито гидким слизом, який, здається нам, невідворотною смугою веде простісінько до нас. Що маємо робити?

– Небагато, – відповів Турамбар, – і про це «небагато» я вже подбав. Вісті, які ви принесли, радше обнадіюють мене, ніж лякають; адже якщо він і справді, як ви кажете, рухається неухильно прямо, тоді я маю чим розрадити відважні серця.

Людям стало цікаво, що він мав на увазі, адже на той час Турамбар не сказав ані слова більше; та його непохитність додала їм снаги.

У ту пору ріка Тейґлін текла ось як: спершу вона, прудко, як і Нароґ, збігаючи з Еред-Ветріну, несла води поміж низьких берегів, далі, за Переправами, набиралася сили від інших потоків і прокладала собі путь через підніжжя нагір'я, на якому розташувався Бретілський Ліс. Згодом бігла у глибоких ущелинах, величні кручі яких нагадували скелясті стіни, й ув'язнені на дні води мчали з великою силою та гомоном. На шляху Ґлаурунґа, трохи північніше від місця впадіння Келебросу, якраз і була одна з тих прірв, власне найглибша, одначе і найвужча. Тож Турамбар вислав трьох сміливців, аби вони з краю тієї прірви наглядали за рухом дракона; а сам раз у раз виїздив до високого водоспаду Нен-Ґіріт, куди найшвидше доходили новини і звідки він сам міг оглядати далекі простори.

Та спершу він скликав лісовиків в Ефель-Брандірі й говорив із ними, кажучи:

– Люди Бретілу, над нами нависла смертельна небезпека, яку може відвернути лише велика відвага. Проте в цій справі чисельність важитиме мало; мусимо радше скористатися хитрістю і сподіватися, що фортуна буде на нашому боці. Коли виступимо проти дракона всією міццю, як проти орківських армій, то приречемо себе на вірну загибель, а дружин і родини зоставимо без захисту. Тому-то кажу вам: залишайтеся тут і готуйтеся до бою. Якщо надійде Ґлаурунґ, тоді ви муситимете покинути це місце і розсіятися хто де; лише так декотрі зможуть урятуватись і вижити. Адже він, якщо тільки зможе, неодмінно знищить Ефель-Брандір і всіх, кого знайде; хоч і не оселиться тут згодом. Скарб його – в Нарґотронді, там є глибокі чертоги, де він може безпечно лежати і рости.

Тоді люди збентежились і були неймовірно пригнічені, адже вірили Турамбарові та сподівались обнадійливіших слів. Однак він сказав:

– Це – найгірше, що може статися. Та, якщо я добре все зважив і фортуна не відвернеться від мене, такому не бувати. Я не вірю, ніби цього дракона неможливо здолати, нехай із кожним роком він і стає дедалі величнішим та лихішим. Я дещо знаю про нього. Сила його – не в тілі, хай яке воно велетенське, а у злому дусі, що живе у нього всередині. Тепер же послухайте сказання, що його розповіли мені ті, котрі воювали під час Нірнаету, коли я та більшість моїх слухачів були дітьми. У тому бою гноми протистояли Ґлаурунґові, й Азаґгал із Белеґоста прохромив його так глибоко, що той, рятуючись утечею, повернувся до Анґбанда. Проте цей шпичак гостріший і довший, аніж лезо Азаґгала.

І Турамбар різким рухом вихопив із піхов Ґуртанґа і змахнув ним над головою. Тим же, хто спостерігав за цим, здалося, ніби полум'я зайнялось у його руці й зметнулося превисоко вгору. І вони вигукнули:

– Чорний Шпичак Бретілу!

– Чорний Шпичак Бретілу, – сказав Турамбар, – бійся його, драконе. Знайте-бо: смерть Ґлаурунґа (і, кажуть, усього його поріддя), незважаючи на преміцний, твердіший од заліза, панцир, криється у м'якому зміїному животі. Отож, люди Бретілу, нині я вирушаю на відчайдушні пошуки живота Ґлаурунґа. Хто піде зі мною? Мені потрібні кілька вправних мужів зі зброєю – сильних духом воїнів.

Тоді Дорлас виступив наперед і сказав:

– Я піду з тобою, володарю; я завжди був за те, щоби нападати на супротивника першим, а не вичікувати його.

Та інших охочих відгукнутися на заклик не знайшлося, бо ними володів жах перед Ґлаурунґом, адже оповідь розвідників, котрі бачили його, облетіла всіх, а до того ж обросла домислами. Тоді Дорлас вигукнув:

– Послухайте, люди Бретілу, нині цілком зрозуміло, що в такі скрутні часи поради Брандіра не принесли користі. Ховаючись, урятуватися не вдасться. Чи хтось із вас займе місце сина Гандіра, щоби дім Галет не зазнав неслави?

Отак Брандіра, хоч він і сидів на високому кріслі чільника зборів, було зневажено та виставлено на посміховисько, і серце його озлобилось; адже Турамбар не дорікнув Дорласові. Але такий собі Гунтор, родич Брандіра, підвівся і сказав:

– Погано ти чиниш, Дорласе, соромлячи твого володаря, чиї кінцівки через нещасливий випадок не здатні вчинити так, як наказує серце. Стережися, щоби з тобою колись не трапилося навпаки! І як можна казати, що поради його не принесли користі, якщо до них ніколи не прислухалися? Ти, його ленник, завжди зводив їх нанівець. Кажу вам: Ґлаурунґ нині прямує до нас, як раніше до Нарґотронда, бо наші діяння викрили нас, чого і боявся володар. Але тому що це горе вже сталося, то, з твого дозволу, сину Гандіра, я виступлю від імені дому Галет.

Тоді Турамбар мовив:

– Трьох буде досить! Вас обох я візьму зі собою. Проте, володарю, я не зневажаю тебе. Зрозумій! Ми мусимо квапитись, і завдання наші вимагають, аби їх виконавці мали сильні ноги. Гадаю, твоє покликання – бути разом із народом. Адже ти мудрий і володієш даром зцілення; а може статися так, що ми небавом матимемо неабияку потребу в мудрості й зціленні.

Проте ці чесні слова тільки ще більше озлобили Брандіра, й він сказав Гунторові:

– Що ж, іди, але без мого благословення. Бо на цьому чоловіку лежить тінь, і вона доведе вас до лиха.

Турамбар хотів якомога швидше вирушити в путь; але, коли прийшов до Нініель, аби попрощатися, вона, невтішно ридаючи, пригорнулася до нього.

– Не йди, Турамбаре, благаю тебе! – сказала. – Не кидай виклик тіні, від якої ти втік! Ні, ні, продовжуй утікати і забери мене зі собою, далеко-далеко!

– Найдорожча Нініель, – відповів він, – ні ти, ні я не можемо тікати далі. У цьому краї ми в пастці. Та навіть якби я й пішов, покинувши напризволяще людей, котрі нам допомогли, то не зміг би приректи на поневіряння в нетрях – приректи на смерть – і тебе, і наше дитя. Сотні ліг пролягли поміж нами та землями, які наразі недосяжні для Тіні. Зміцни свій дух, Нініель. Ось що я скажу тобі: ні мене, ні тебе не вб'є ні цей дракон, ані жоден інший північний недруг.

Після цих слів Нініель перестала плакати і замовкла, та її прощальний поцілунок був холодний.

Потому Турамбар, Дорлас і Гунтор поспіхом рушили до Нен-Ґіріту, а коли дісталися туди, сонце хилилося на захід і довшали тіні; там їх дожидали два останні розвідники.

– Ви не надто поспішали, володарю, – сказали вони. – Дракон-бо просунувся вперед і, коли ми пішли, вже добрався до стрімкого берега Тейґліну і люто зиркав із протилежного боку. Він рухається лише вночі, тож до завтрашнього світання можна сподіватися нападу.

Турамбар глянув поверх Келеброського водоспаду і побачив, як сідає сонце, і як побіля ріки здіймаються чорні стовпи диму.

– Не можна гаяти часу, – мовив він, – а все ж це добрі новини. Мене лякало, що він почне шукати кружних шляхів, адже, якби він пішов на північ і дістався Переправ, а відтак і старої дороги в пониззі, то надія померла б. Але, видно, несамовита гордість і злоба женуть його стрімголов.

Однак, іще проказуючи останні слова, Турамбар здивувався і задумався: «Хіба можливо, щоби таке лихе та жорстоке створіння уникало Переправ, наче який-небудь орк? Гауз-ен-Еллет! Невже Фіндуілас досі стоїть поміж мною і моєю судьбою?»

Тоді він повернувся до супутників і сказав:

– Ось яким буде наше завдання. Мусимо ще трохи почекати, бо чи поспішити, чи запізнитися – для нас це однаково згубно. Коли западуть сутінки, крадькома та якомога обережніше спустимося до Тейґліну. Проте стережіться! Бо вуха у Ґлаурунґа такі самі чутливі, як проникливі його очі, а їхній погляд – смертельний. Якщо нам вдасться непоміченими дістатися до ріки, то далі спустимося в ущелину, переправимося через воду та вийдемо на стежку, якою він ітиме, коли зможе пересуватися.

– Але як він зможе висунутись аж настільки? – запитав Дорлас. – Він хоч і гнучкий, однак дуже великий дракон. І як зможе спуститися з однієї скелі та видертися на іншу, якщо передня частина буде підніматися, тоді як задня ще не спуститься? А якщо йому і вдасться це, то яка користь із того, що ми будемо знизу, в бурхливій воді?

– Можливо, йому вдасться, – відповів Турамбар, – і коли так, то горе нам. Але судячи з того, що нам відомо про нього та про те місце, де він нині лежить, я сподіваюся, що наміри у нього інакші. Дракон підійшов до краю Кабед-ен-Арасу, через який, як ти розповідав, утікаючи від мисливця Галет, перестрибнув олень. Ґлаурунґ на цю пору досягнув таких розмірів, що, думаю, він спробує перебратися там. Це і є наша надія, і на неї ми будемо покладатися.

Почувши ті слова, Дорлас занепав духом; він-бо найкраще з-поміж усіх знав бретілську землю, а Кабед-ен-Арас був навдивовижу похмурим місцем. Зі східного боку там здіймалася прямовисна гола скеля футів сорок заввишки, поросла деревами на вершині; з іншого боку берег був менш крутий і не такий високий, а поміж ними довкруж каміння шаленіли водні потоки. Удень смілива стійка людина могла би перейти їх убрід, однак уночі це було небезпечно. Але так задумав Турамбар, а суперечити йому – марно.

Тож у присмерку вони рушили в путь, але не просто назустріч драконові, а спершу пішовши стежкою до Переправ; потім, трохи не доходячи до них, звернули вузькою доріжкою на південь і вступили в сутінь лісів, які росли понад Тейґліном. І коли вони крок за кроком наближалися до Кабед-ен-Арасу, часто зупиняючись і прислухаючись, до них долинули чад горіння та сморід, від якого їх аж пересмикнуло. Та довкола панувала мертва тиша, навіть повітря не бриніло. Перші зорі тьмяно світили попереду на сході, а на тлі згасання призахідного світла в небо прямо та нерухомо піднімалися білуваті стовпи диму.

Коли Турамбар пішов, Нініель стояла безмовна, ніби скам'яніла; та Брандір наблизився до неї і сказав:

– Нініель, не бійся найгіршого. Поки що. А втім, хіба я не радив тобі зачекати?

– Радив, – одказала вона. – Та як це втішить мене тепер? Любов може жити і страждати не тільки у шлюбі.

– Це я знаю, – мовив Брандір. – Але шлюб також щось та означає.

– Ні, – відповіла Нініель. – Ось уже два місяці я виношую його дитину. Та зносити страх перед утратою Турамбара не стало важче. Я тебе не розумію.

– Я і сам себе не розумію, – сказав він. – А все-таки, я боюся.

– Велика ж із тебе утіха! – скрикнула вона. – Але, Брандіре, друже: пошлюблена чи незаміжня, мати чи діва – страхіття, що його я переживаю, неможливо терпіти. Владар Судьби подався далеко звідси кинути виклик власній долі. Як же мені зоставатися тут і чекати повільного надходження вістей, добрих чи поганих? Він, можливо, вже цієї ночі зустрінеться з драконом. Як же мені сидіти чи стояти, як збавити жахливі години?

– Не знаю, – сказав Брандір, – але години мусять якось минати для тебе і для дружин тих, котрі пішли з Турамбаром.

– Нехай вони чинять, як підкаже серце! – скрикнула вона. – Що ж до мене, то я піду. Ніяка відстань не розділить мене та небезпеку, що загрожує моєму володареві. Я йду назустріч вістям!

Зачувши ці слова, Брандір невимовно вжахнувся і вигукнув:

– Ти не вчиниш цього, доки я зумію тебе втримувати. Так ти поставиш під загрозу весь задум. Відстань, що розділяє, може дати час для порятунку, якщо станеться лихо.

– Якщо станеться лихо, я не шукатиму порятунку, – мовила Нініель. – Мудрість твоя тут безсила, ти не затримаєш мене.

І вона виступила до людей, котрі досі гуртувалися на відкритому місці Ефелю, і викрикнула:

– Люди Бретілу! Я не дожидатимуся тут. Якщо мій володар зазнає невдачі, тоді кінець усьому. Ваші землі та ліси згорять дощенту, ваші домівки перетворяться на попіл, і ніхто-ніхто не врятується. Тож навіщо гаяти час? Нині я вирушаю назустріч вістям і всьому, що тільки пошле фатум. Отож, однодумці, ходімо зі мною!

Тоді багато людей виявило бажання йти з нею: дружини Дорласа та Гунтора, бо їхні кохані пішли з Турамбаром; ті, котрі жаліли Ніенор і хотіли допомогти їй; чимало тих, котрих приваблювала сама чутка про дракона та котрі через відчайдушність або глупоту (бо знали в житті мало лиха) сподівалися побачити дивні й славетні діяння. Чорний Меч у їхніх умах вознісся настільки, що вони навіть не припускали, що кому-небудь, бодай і самому Ґлаурунґові, вдасться його здолати. Тож люди великим гуртом поспіхом рушили в путь, назустріч невідомій небезпеці; йдучи майже без перепочинку, щойно запала ніч, вони, стомлені, дісталися до Нен-Ґіріту – невдовзі після того, як звідти відбув Турамбар. Але ніч – тверезий радник, тому багато хто дивувався тепер із власної квапливості; а почувши від розвідників, котрі зосталися тут, про те, як близько підійшов Ґлаурунґ і про безнадійний намір Турамбара, вони відчули, як серця їхні охололи, й уже не наважувались іти далі. Декотрі кидали занепокоєні погляди в напрямку Кабед-ен-Арасу, та нічого не бачили, як і не чули нічого, крім прохолодного голосу водоспаду. Нініель же відійшла від гурту, і її охопила нестримна дрож.

Коли Нініель із товариством покинула бретілців, Брандір мовив до тих, хто зостався:

– Узріть, якої зазнав я неслави та як зневажено всі мої поради! Обирайте собі нового провідника: бо я, не сходячи з цього місця, зрікаюсь і правління, і народу. Нехай вашим володарем буде Турамбар, адже він усе одно перейняв на себе мою владу. Не шукайте надалі ні моїх порад, ані зцілення!

І він зламав жезл правителя. А по думки додав: «От і не залишилось у мене нічого, крім любові до Нініель; отож, куди вона піде, ведена мудрістю чи глупотою, – туди і мені дорога. У цю чорну годину нічого не передбачиш; але може статися так, що навіть я відверну від неї якесь лихо, якщо буду поруч».

Він підперезався коротким мечем, що раніше траплялося нечасто, взяв костура і якомога швидше вийшов. накульгуючи, з воріт Ефелю, щоби наздогнати інших на довгій стежині, що вела вниз, до західних кордонів Бретілу.