Текст книги "Сказання про дітей Гуріна"

Автор книги: Джон Роналд Руел Толкін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 15 страниц)

Так Турін увійшов у Нарґотронд.

Розділ X
Гурін у Нарґотронді

Спочатку рідний народ не визнав Ґвіндора, бо пішов він юний і сильний, а повернувся схожий на старця смертних людей. Таким зробили його катування, важкий труд, а ще каліцтво. Проте Фіндуілас, донька Короля Ородрета, впізнала та привітала його, адже колись кохала. Ще б пак, вони заручилися перед Нірнаетською битвою, і Ґвіндор, без міри закоханий у її красу, називав обраницю Фаеліврін, що означало «сяйво сонця над плесом Івріну».

Так Ґвіндор повернувся додому, і завдяки йому Туріна також допустили в Нарґотронд, бо Ґвіндор сказав, що то звитяжець і добрий друг Белеґа Куталіона з Доріату. Але щойно Ґвіндор зібрався вимовити його ім'я, Турін стримав його, мовивши:

– Я Аґарваен, син Умарта (це означало: «Заплямований Кров'ю, син Безталанного»), лісовий мисливець.

Хоч ельфи і здогадалися, що він назвався так через те, що вбив друга (не відаючи інших причин), проте нічого не розпитували.

Меч Анґлахел умілі ковалі Нарґотронда перекували заново, і чорне його лезо тепер виблискувало на краях тьмавим вогнем. Тоді й сам Турін уславився в Нарґотронді як Мормеґіл, Чорний Меч, бо всюди ширилися чутки про подвиги, здійснені тією зброєю; Турін же називав меча Ґуртанґом, Залізом Смерті.

Завдяки відвазі та майстерності у війні з орками Турін здобув прихильність Ородрета і був допущений до його ради. Та він не схвалював бойової манери ельфів Нарґотронда – засідок, підкрадань і тихцем випущених стріл, – і наполягав, аби від цього відмовились, а натомість використали ельфійську чисельність, аби атакувати прислужників Ворога у відкритій битві та гонитві. Проте Ґвіндор на раді Короля в цьому питанні завжди виступав проти Туріна, кажучи, що був в Анґбанді, бачив бодай мимохідь силу Морґота і трохи розуміється на його задумах.

– Від дрібних перемог мало користі, – казав він, – адже так Морґот лише дізнається, де шукати найхоробріших супротивників, і збере досить військової сили, щоби знищити їх. Раніше об'єднаної міці ельфів і едайнів вистачило тільки на його стримування, на здобуття перепочинку довгою облогою, яка, втім, тривала рівно доти, доки Морґот у слушний для нього момент прорвав її; ну, й такого союзу ніколи вже не вдасться відтворити. Утаємниченість – єдина надія на виживання. Поки надійдуть валари.

– Валари! – сказав Турін. – Вас вони покинули, а до людей ставляться з презирством. Навіщо задивлятись на Захід – за безкрає Море на захід сонця Заходу? Є тільки один валар, із котрим нам доводиться мати справу, – Морґот; і якщо ми не спроможемося досягнути остаточної перемоги, то принаймні дошкулимо та перешкодимо йому. Бо перемога, нехай і найменша, завжди є перемогою, і вже тому вона цінна, а не тільки її наслідки. Вона також і доцільна. Утаємниченість, зрештою, неможлива: війна – єдиний захист од Морґота. Якщо не робити нічого, щоби зупинити Ворога, то його тінь по кількох скоробіжних роках накриє цілий Белеріанд, а потім, одного по одному, він викурить вас із ваших нір. І що тоді? Жалюгідні купки вцілілих утікатимуть на південь, на захід, але, затиснуті між Морґотом і Оссе, тулитимуться десь на берегах Моря. Тож краще вибороти час торжества, нехай і короткотривалого; позаяк кінець не буде гіршим. Мовите про втаємниченість і стверджуєте, ніби це – єдина надія; та чи у змозі ви влаштувати засідку на кожного розвідника і шпигуна Морґота, підстерегти їх усіх до останнього, щоби ніхто й ніколи не повернувся до Анґбанда з вістями? А коли й спроможетеся на таке, то це підкаже йому, що ви живете, й він здогадається, де саме. Скажу ще й таке: хоча земне існування смертних людей недовге порівняно з життям ельфів, але люди радше проведуть його у борні, ніж у втечах чи покорі. Непокора Гуріна Таліона – великий подвиг; і нехай Морґот знищить сподвижника – йому однаково не вдасться приректи на забуття сам учинок.

Навіть Володарі Заходу вшанують його; чи ж він не записаний в історію Арди, яку не владні переписати ні Морґот, ні Манве?

– Ти мовиш про високе, – відповів Ґвіндор, – і, вочевидь, жив поміж елдарами. Але темрява поглинула тебе, якщо ти наближаєш Морґота до Манве і говориш про валарів як про недругів ельфів та людей; адже валари не зневажають нікого, найменше ж – Дітей Ілуватара. І ти не цілком розумієш, на що елдари покладають надії. Ми шануємо пророцтво, ніби одного дня посланець Середзем'я пройде крізь тіняву Валінора, і Манве почує, і власкавиться Мандос. Хіба не повинні ми спробувати зберегти до того часу сім'я нолдорів – і едайнів також? Кірдан мешкає зараз на Півдні, й уже розпочато будівництво кораблів; та що ти знаєш про кораблі чи про Море? Ти думаєш про себе та про власну славу і домагаєшся, щоби кожен із нас чинив так само; але ми мусимо дбати ще і про інших, бо не всі можуть боротися та загинути, і їх ми мусимо оберігати від війни та знищення, допоки стане снаги.

– То відішліть їх на кораблі, заки ще є час, – сказав Турін.

– Вони не розлучаться з нами, – мовив Ґвіндор, – навіть якби Кірдан міг прийняти їх. Ми мусимо перебувати разом якомога довше, а не загравати зі смертю.

– На все це я вже відповів, – сказав Турін. – Звитяжний захист кордонів і разючі удари у бік ворога, доки він іще не зміцнів на силі, – ось де криється найпевніша надія на ваше довге спільне пробування. І невже ті, про кого ти говориш, дужче люблять тих, котрі скрадаються лісами та переслідують заблукалих, наче вовки, аніж тих, котрі надягають шоломи, беруть візерунчасті щити і змушують недруга відступати, навіть якщо його військо стократ чисельніше за їхнє? Принаймні жінки едайнів дужче люблять останніх. Вони-бо не стримували чоловіків од походу на Нірнает-Арноедіад.

– Але й вистраждали вони більше, ніж якби тієї битви не було зовсім, – мовив Ґвіндор.

Та прихильність Ородрета до Туріна росла, тож син Гуріна став головним радником Короля, і той почав правити згідно з Туріновими порадами. У той час ельфи з Нарґотронда перестали критися і узялися нагромаджувати зброю; а ще, за порадою Туріна, нолдори збудували величний міст од Дверей Фелаґунда через річку Нароґ для якомога швидшої доправки зброї, бо війна в ту пору точилася головно в Заповідній Рівнині на схід од Нароґу. Нарґотронд як північне узграниччя Рівнини тепер утримував Спірні Землі довкола джерел Ґінґліту, Нароґу й узлісся Нуату. Поміж Неннінґом і Нароґом орки не з'являлись; але на схід од Нароґу підвладні їм землі доходили аж до Тейґліну та кордонів Вересових Пустищ Нібін-ноеґа.

Ґвіндорова слава згасала, позаяк він позбувся першості в мистецтві володіння зброєю, і сила його підупала, і часто мучив біль, якого йому завдавала скалічена ліва рука. Турін же, щойно тепер досягнувши розквіту зрілості, був молодим і гідним називатися сином Морвен Елезвен: високий, темноволосий і білошкірий, із сірими очима та обличчям, прекраснішим за лице будь-кого зі смертних людей Прадавніх Часів. Його вимова та манера триматися не осоромили би стародавнє королівство Доріат, і навіть між ельфами його при першій зустрічі можна було прийняти за одного з представників славетних нолдорських домів. Турін виявляв себе таким звитяжним і неймовірно майстерним у володінні зброєю, особливо мечем і щитом, що ельфи вважали, ніби його неможливо вбити, хіба би трапився нещасний випадок чи випадково поцілила би згубна стріла. Тому-то вони дали йому для захисту гномівську броню; а одного разу, коли був у похмурому настрої, він знайшов в арсеналах гномівську маску, всю в позолоті, й відтоді, щойно він надягав її перед битвою, вороги втікали, заледве побачивши його обличчя.

Допіру тепер Турін знайшов собі шлях і роботу до душі – роботу, за яку здобував шану, й усе було добре, він став увічливий із усіма та менш похмурий, аніж у давні дні, тому чи не кожне серце зверталося до нього, а багато хто називав його Аданезелом – Ельфолюдиною. Серце ж Фіндуілас, доньки Ородрета, при його наближенні чи співперебуванні в залі зворушувалося найглибше. Вона була золотокоса, як і всі представники дому Фінарфіна, тож Турінові приємно було споглядати її та перебувати в її товаристві; вона-бо нагадувала йому про рідню та про жінок батькового дому в Дор-ломіні.

Спершу він бачився з нею тільки у присутності Ґвіндора; та по якомусь часі вона почала його розшукувати, й іноді вони, мовби цілком випадково, зустрічалися на самоті. Тоді ельфійка розпитувала його про едайнів, котрих бачила мало та рідко, про його країну й рід.

А Турін вільно розповідав те, що її цікавило, хоча не називав ані його батьківщини, ні жодних імен родичів; одного ж разу він сказав:

– Мав я сестру, котру звав Лалаіт; і саме її ти мені нагадуєш. Однак Лалаіт була дитям, жовтавою квіткою на зеленому моріжку весни; якби вона дожила дотепер, то, певно, потемніла б од горя. А ти – немов королева і нагадуєш золоте дерево. Хотів би я мати таку сестру.

– А ти – немов король, – мовила вона, – і можеш дорівняти володарям народу Фінґолфіна; хотіла би я мати такого брата-звитяжця. Я думаю, насправді тебе звати не Аґарваен, бо це ім'я не пасує Аданезелові. Тож я кликатиму тебе Тгурін – Потайний.

При цих словах Турін здригнувся, але відказав:

– То не моє ім'я; і я не король, бо королі наші – з-поміж елдарів, а я до них не належу.

І ось Турін побачив, що дружні почуття Ґвіндора до нього охололи; і дивувався, чому спершу горе та жах, пережиті в Анґбанді, почали відступати від ельфа, а тепер він знову ніби зісковзнув у гризоти й печалі. Турін думав, що Ґвіндор тужить, бо він відхилив його поради та домігся свого; проте йому хотілося, щоби це було не так. Адже він любив Ґвіндора – свого провідника та цілителя – і сповнився до нього жалем. Але сяйво Фіндуілас у ті дні також потьмяніло, хода її сповільнилася, вона зблідла та схудла; Турін, бачачи це, запідозрив, що слова Ґвіндора вселили в її серце страх перед майбуттям.

Насправді ж Фіндуілас у душі розривалася на частини. Вона шанувала Ґвіндора та шкодувала його, а тому не хотіла додавати жодної краплі до його страждань; але, супроти її волі, любов до Туріна міцнішала з дня на день, і вона думала про Берена та Лутіен. Однак Турін – не Берен! Він не глузував із неї, радів її товариству; та все ж вона відчувала, що він не любить її так, як вона хотіла би. Дух його та серце були деінде, віднесені ріками до витоків давньої минувшини.

Тоді Турін заговорив до Фіндуілас і сказав:

– Не дозволяй словам Ґвіндора залякати себе. Він багато страждав у темряві Анґбанда, а такому звитяжцеві нелегко пережити каліцтво та вимушений відступ. Він потребує втіхи і тривалого часу для зцілення.

– Я добре це розумію, – мовила вона.

– І ми виграємо для нього той час! – сказав Турін. – Нарґотронд вистоїть! Ніколи вже Морґот Боягуз не виступить із Анґбанда; він у всьому покладається на поплічників, так каже Меліан із Доріату. Вони – це пальці його рук; і ми битимемо та відтинатимемо їх, поки пазуристі лапи заберуться геть. Нарґотронд вистоїть!

– Напевно, – мовила вона. – Він вистоїть, якщо ти зможеш цього досягти. Але я хвилююся, Тгуріне; щоразу, коли ти виступаєш на битву, серце моє тривожиться, що Нарґотронд осиротіє.

Опісля Турін розшукав Ґвіндора і сказав йому:

– Ґвіндоре, любий друже, ти знову впадаєш у смуток; не треба! Бо в домах твого роду й у світлі Фіндуілас ти таки знайдеш зцілення.

Тоді Ґвіндор спрямував важкий погляд на Туріна, проте не мовив нічого, обличчя ж його затьмарилося.

– Чому дивишся на мене так? – запитав Турін. – Віднедавна твої очі часто зорили на мене незвично. Чим я засмутив тебе? Тим, що відхилив твої поради; але ж мужеві годиться говорити так, як він відчуває, і не приховувати правди, в яку вірить, незважаючи на жодні особисті причини. Хотів би я, щоби ми були однодумцями; адже я у великому боргу перед тобою і не забуду про це.

– Не забудеш? – перепитав Ґвіндор. – Однак твої вчинки та поради змінили мій дім і мій рід. Твоя тінь лягла на них. Чому би я мав радіти – я, котрий утратив усе через тебе?

Турін не второпав цих слів, але припустив, що Ґвіндор заздрить йому через те місце, яке він посів у серці й у намірах Короля.

А Ґвіндор, коли Турін пішов, сидів на самоті, поглинутий чорними думами, і проклинав Морґота, який міг невідступно переслідувати своїх ворогів, хоч куди би вони втікали, приносячи їм горе.

– Отепер нарешті, – сказав він, – я вірю анґбандським чуткам, ніби Морґот прокляв Гуріна та цілий його рід.

І він пішов шукати Фіндуілас, і знайшов її, і сказав:

– Смуток і сумніви охопили тебе; і надто часто тепер сумую я за тобою, отож починаю здогадуватися, що ти мене уникаєш. Тому що про причини ти не розповідаєш, доводиться вгадувати. Донько дому Фінарфіна, нехай печаль не стане між нами; незважаючи на те, що Морґот зруйнував моє життя, моя любов і досі з тобою. Проте йди туди, куди веде любов тебе; я-бо не годен узяти шлюбу з тобою; і ні моя відвага, ні порада тут уже не в пошані.

Тоді Фіндуілас заплакала.

– Рано ще плакати! – сказав Ґвіндор. – Але стережися, щоби надалі не мати причин для плачу. Не годиться Старшим Дітям Ілуватара єднатися шлюбними зв'язками з Молодшими; і не мудро це, бо нетривкі ті зв'язки та минущі, і вкидають нас у вдівство до кінця світу. Не подарує цього і доля, хіба що раз або двічі – дня досягнення вищої мети судьби, якої ми не здатні осягнути. Але цей муж – не Берен, хай він навіть удвічі гарніший і хоробріший за нього. Фатум лежить на ньому; темний фатум. Не вступай у нього! Бо, коли вступиш, любов доведе тебе до гіркоти і смерті. Вислухай же мене! Хоча він і справді Аґарваен, син Умарта, справжнє ім'я його – Турін, син Гуріна, якого Морґот утримує в Анґбанді, проклявши його самого й увесь рід його. Не сумнівайся у владі Морґота Бауґліра! Невже її міць не виписана на мені?

Тоді Фіндуілас підвелася з воістину величним виглядом.

– Очі твої затуманилися, Ґвіндоре, – мовила. – Ти не бачиш і не розумієш того, що тут має відбутися. Невже мені доведеться зазнати подвійного сорому, відкриваючи тобі правду? Адже я кохала тебе, Ґвіндоре, і соромлюся того, що вже не кохаю, бо пізнала любов іще величнішу та непереборну. Я не прагнула її й довго уникала. Якщо я жалію твої рани, то пожалій і ти мої. Турін не любить мене і не полюбить.

– Ти кажеш це, – промовив Ґвіндор, – щоб обілити того, кого любиш. Навіщо тоді він розшукує тебе, довго сидить із тобою й відходить геть щоразу веселіший?

– Бо йому також потрібна втіха, – відповіла Фіндуілас, – і він позбавлений роду. У кожного з вас власні потреби. А як щодо Фіндуілас? Хіба ж не досить того, що я мушу зізнаватися тобі, нелюбому, а ти ще й кажеш, ніби я говорю так, аби обдурити.

– Е ні, жінку в таких справах обдурити нелегко, – сказав Ґвіндор. – І небагато знайдеться таких, котрі заперечували би, що їх люблять, якщо це – правда.

– Коли хтось серед нас трьох і невірний, то це я; хоч і мимоволі. Та що таке фатум і анґбандські чутки? Що таке смерть і знищення? Аданезелові відведено величне місце в легенді Світу, і його велич іще сягне Морґота в котрийсь із далеких прийдешніх днів.

– Він гордий, – мовив Ґвіндор.

– Але й милосердний, – відказала Фіндуілас. – Він іще не пробудивсь, але все-таки жаль може будь-коли пройняти його серце, й він не зречеться того почуття. Жаль, імовірно, завжди слугуватиме єдиним входом до його серця. Проте мене він не жаліє. Я викликаю в нього трепет – одночасно як мати і як королева.

Можливо, Фіндуілас казала правду, прозираючи суть проникливими елдарськими очима. Але ж Турін, не відаючи, що відбулося між Ґвіндором і Фіндуілас, був чимраз ніжнішим із нею, тоді як вона здавалася чимраз смутнішою. І от якось Фіндуілас сказала йому:

– Тгуріне Аданезеле, чому ти приховуєш од мене твоє ім'я? Якби я знала, хто ти, то не ставилася би до тебе з меншою повагою, але краще розуміла би твоє горе.

– Про що ти? – запитав він. – Ким ти мене вважаєш?

– Туріном, сином Гуріна Таліона, капітана Півночі.

І от, коли Турін дізнався од Фіндуілас про те, що сталося, він розгнівався і сказав Ґвіндорові:

– Любов'ю обдаровував я тебе за порятунок і убезпечення. Але тепер ти зле вчинив зі мною, друже, виказавши моє правдиве ім'я та накликавши на мене мою судьбу, від якої я би зумів схоронитися.

Та Ґвіндор відповів:

– Судьба криється в тобі самому, а не у твоєму імені.

У ту пору перепочинку та надії, коли завдяки подвигам Мормеґіла сила Морґота завмерла на захід од Сіріону й усі ліси отримали якусь часинку спокою, Морвен утекла нарешті з Дор-ломіну разом із Ніенор, своєю донькою, та здійснила довгу ризиковану подорож до чертогів Тінґола. Але там на неї чекало нове горе, адже Турін зник, і в Доріат не надходило жодних вістей про нього, відколи Драконів Шолом пропав у землях на захід од Сіріону; але Морвен і Ніенор залишились у Доріаті як гості Тінґола та Меліан, і до них ставилися шанобливо.

Розділ XI
Загибель Нарґотронда

П'ять літ минуло, відколи Турін прийшов у Нарґотронд, і тогоріч навесні прибули до міста двоє ельфів, котрі назвалися Ґелмір і Армінас із народу Фінарфіна, і сказали, ніби мають справу до Володаря Нарґотронда. На той час Турін керував усіми збройними силами нолдорів і правував сам-один тим, що стосувалося воєнних питань; він узагалі став суворим і гордим, чинячи все відповідно до власних бажань або так, як уважав за потрібне. Тому-то прибулих відвели до Туріна, проте Ґелмір сказав:

– Говорити ми будемо лише з Ородретом, сином Фінарфіна.

І коли надійшов Ородрет, Ґелмір мовив йому:

– Володарю, ми походимо з народу Анґрода і довго блукали від часів Нірнаета; останні ж роки провели серед послідовників Кірдана побіля Гирла Сіріону.

Тож одного дня він прикликав нас і наказав вирушити до тебе, позаяк сам Улмо, Володар Вод, об'явився йому і застеріг про велику небезпеку, що наближається до Нарґотронда.

Проте Ородрет не повірив їм і відказав:

– Навіщо ж ви прийшли сюди з Півночі? Певно, мали ще й інші доручення?

На це Армінас мовив:

– Так, володарю. Від часів Нірнаета я прагнув розшукати таємне королівство Турґона, проте не знайшов. І за тими пошуками, боюсь, аж надто забарився з прибуттям сюди. Адже Кірдан випровадив нас кораблем уздовж узбережжя – задля швидкості й утаємниченості – й висадив у Дренґісті. Але дехто з-поміж морського народу в минулі роки бував на півдні, доправляючи Турґонові послання, і те, як обережно вони говорили про минуле, підказало мені, що Турґон, можливо, й досі мешкає на Півночі, а не на Півдні, як гадає більшість. Але ми не дошукалися про те ні знаку, ні вістей.

– Навіщо ви шукаєте Турґона? – запитав Ородрет.

– Бо сказано, що його королівство найдовше чинитиме опір Морґотові, – відповів Армінас.

Ці слова здалися Ородретові зловісними, тож він розсердився.

– Тоді не баріться в Нарґотронді, – мовив він, – бо тут ви не дізнаєтеся новин про Турґона. А що Нарґотронд у небезпеці – мені відомо і без вас.

– Не гнівайся, володарю, – сказав Ґелмір, – через правдиві відповіді на твої запитання. Адже наш звивистий шлях сюди приніс і користь: ми були там, куди не доходили твої найзавзятіші розвідники, перетнули Дор-ломін і всі землі попід покровом Еред-Ветріну і дослідили Сіріонів Прохід, вистежуючи ходи Ворога. У тих краях згромадилася безліч орків та інших лихих створінь, а довкруж Сауронового Острова збирається військо.

– Мені про це відомо, – промовив Турін. – Новини ваші давно застаріли. Послання Кірдана було би доречним, якби прибуло раніше.

– Принаймні, володарю, вислухай саме послання, – звернувся Ґелмір до Ородрета. – Почуй же слова Володаря Вод! Ось що він казав Кірданові: «Зло з Півночі осквернило витоки Сіріону, влада моя покидає струмені пливких вод. Але гряде страшніша біда. Тому накажи Володареві Нарґотронда замкнути двері фортеці й не виступати поза її межі. Нехай скине каміння погорди в гомінку ріку, щоби повзуче зло не відшукало брами».

Слова ці здались Ородретові похмурими, й він, як завжди, повернувся до Туріна, мовби питаючи поради. Але Турін не йняв віри посланцям і мовив зневажливо:

– Що може знати Кірдан про наші війни – війни тих, хто живе під боком у Ворога? Він моряк, отож нехай і дбає про кораблі! Якщо ж справді Володар Вод хотів дати нам пораду, то нехай би висловлювався чіткіше. Інакше той, хто загартований війною, як і раніше, вважатиме, що в нашому становищі найдоцільніше – зібрати міць і хоробро вийти назустріч недругам, допоки вони не підібралися занадто близько.

Тоді Ґелмір уклонився Ородретові й сказав:

– Я говорив, як наказано, володарю, – й відвернувся.

Армінас же запитав у Туріна:

– Чи ти справді з Дому Гадора, як про те – я чув – говорять?

– Тут мене звуть Аґарваеном, Чорним Мечем Нарґотронда, – відказав Турін. – Бачу, ти часто продаєш чужі секрети, друже Армінасе. Добре, що таємниця Турґона тобі не відкрилася, бо інакше її небавом почули би в Анґбанді. Ім'я мужа – його власність, і якщо син Гуріна довідається, що ти викрив його сховок, то. нехай твій язик згорить у полум'ї Морґота!

Чорний гнів Туріна перелякав Армінаса; Ґелмір же сказав розгніваному:

– Ми не зрадимо сина Гуріна, Аґарваене. Хіба ж це не рада втаємничених, де можна висловлюватися відверто? Та й Армінас, гадаю, питав про твоє походження тільки тому, що всім, хто мешкає побіля Моря, відомо, як палко Улмо любить Дім Гадора, а декотрі стверджують, ніби Гурін і Гуор, його брат, одного разу побували в Таємному Королівстві.

– Якщо так і було, то Гурін про це не розповів би нікому, ні високому, ні незначущому, ні, тим паче, власному малолітньому синові, – відповів Турін. – Тому я не вірю, що Армінас питав про моє походження, щоби дізнатися щось про Турґона. Я підозрюю цих посланців у лиходійстві.

– Угамуй підозри! – сердито промовив Армінас. – Ґелмір помиляється щодо мене. Я запитав, бо сумнівався в тому, чому, здається, тут вірять; адже ти, хай яке там твоє ім'я, не вельми подібний на нащадків Гадора.

– Що ж ти знаєш про цей рід? – запитав Турін.

– Я бачив Гуріна, – відказав Армінас, – і його попередників. А на теренах спустошеного Дор-ломіну зустрівся з Туором, сином Гуора, Гурінового брата; от він подібний на його предків, а ти – ні.

– Можливо, – мовив Турін, – хоча про Туора я не чув ані слова до цієї миті. Моя темноволоса, а не золотава голова – це ще не привід для сорому. Я-бо не перший із синів, хто вдався в матір; через Морвен Елезвен я походжу з Дому Беора, з роду Берена Порожньорукого.

– Я не про різницю між чорним і золотавим, – сказав Армінас. – А про те, що решта представників Дому Гадора поводиться зовсім інакше, і Туор серед них. Вони ввічливі, слухають добрих порад і з трепетом ставляться до Володарів Заходу. А от ти, здається, покладаєшся тільки на власну мудрість або власний меч; і говориш зарозуміло. Кажу тобі, Аґарваене Мормеґіле, якщо і далі чинитимеш так, тебе спіткає не та доля, на яку покладають надії Доми Гадора і Беора.

– Доля моя завжди була «не та», – відповів Турін. – І якщо мені, вочевидь, доведеться терпіти ненависть Морґота, яку накликала звитяга мого батька, то невже я маю терпіти ще й уїдливість і зловісні віщування воєнного зрадника, котрий родичається з королями? Забирайтеся геть до безпечних узбереж Моря!

І Ґелмір та Армінас відбули з Нарґотронда і повернулися на Південь; незважаючи на Турінові глузи, вони би радо стали до бою разом із їхнім народом, однак мусили йти, позаяк Кірдан, за наказом Улмо, звелів їм принести вісті про Нарґотронд і про те, як виконали вони доручення. Ородрета ж слова посланців неабияк стривожили; та дух Туріна ставав дедалі несамовитішим, і він аж ніяк не збирався прислухатися до їхніх порад, а тим паче дозволити зруйнувати величний міст. Бо принаймні останні слова Улмо було витлумачено правильно.

Невдовзі по відбутті посланців загинув Гандір, Володар Бретілу; орки нападали на його землю, прагнучи захопити Переправи через Тейґлін для подальшого просування вперед. Гандір дав їм бій, але люди Бретілу зазнали поразки й відступили назад у ліси. Орки не переслідували їх, бо на той час досягли мети, а продовжили збирати війська побіля Сіріонового Проходу.

Тогоріч восени, дочекавшись слушного моменту, Морґот вислав супроти народу Нароґу величезне військо, яке довго вишколював; і Ґлаурунґ, Батько Драконів, пролетів над Анфауґлітом, а звідтіля напав на північні долини Сіріону і спричинив там неймовірне лихо. У затінку Еред-Ветріну, ведучи за собою багаточисельну армію орків, він осквернив Ейтель-Іврін і вступив у володіння Нарґотронда, спаливши дощенту Талат-Дірнен, Заповідну Рівнину, поміж Нароґом і Тейґліном.

І от лицарство Нарґотронда виступило вперед; величним і жахливим здавався того дня Турін, і серця воїнів підносилися, коли він їхав по праву руку від

Ородрета. Але військо Морґота виявилося стократ чисельнішим, аніж про те доповідали розвідники, й ніхто, крім Туріна, якого захищала гномівська маска, не міг вистояти при наближенні Ґлаурунґа.

Тож ельфи відступили і зазнали поразки на луках Тумгаладу; там сконали і гордість, і лицарство Нарґотронда. Король Ородрет поліг на передовій лінії битви, а Ґвіндора, сина Ґуіліна, було смертельно поранено. Але Турін прийшов йому на допомогу, і вороги розбіглися перед сином Гуріна, і він виніс Ґвіндора з безладного юрмища, і, заховавшись у лісі, поклав його на траву.

Тоді Ґвіндор промовив до Туріна:

– Як я до тебе, так і ти до мене! Та я був безталанний, а ти – пихатий. Тіло моє скалічене, і його вже не зцілити, тож мені доведеться покинути Середзем'я. І хоча я люблю тебе, сину Гуріна, проте жалкую про той день, коли вирвав тебе в орків. Якби не твої звитяжність і гордість, я донині зберіг би любов і життя, та й Нарґотронд протримався би ще бодай трохи. Тепер, якщо любиш, облиш мене! Мчи до Нарґотронда і рятуй Фіндуілас. Ось що я скажу наостанок: вона єдина стоїть між тобою та судьбою. Якщо ти підведеш її, сповнення фатуму не забариться. Прощавай!

І Турін поспішив у Нарґотронд, збираючи на шляху рештки війська; і листя опадало з дерев од поривів сильного вітру, коли вони йшли, й осінь поволі переходила в жорстоку зиму. Та, рятуючи Ґвіндора, Турін загаявся, тож Ґлаурунґ і орківське військо першими дісталися до Нарґотронда і нагрянули зненацька, ще коли охоронці, котрі зосталися для оборони твердині, ні сном ані духом не відали про події при Тумгаладі. Того дня величний і твердокам'яний міст через Нароґ, збудований за наказом Туріна, послужив злу – адже в поспіху зруйнувати міст не вдалось, і ворог без зусиль перебрався через глибоку ріку, і Ґлаурунґ видихнув огненний шал на Двері Фелаґунда, і вони піддались, і впустили його досередини.

Тож, доки наспів Турін, Нарґотронд було майже дощенту сплюндровано. Орки повбивали або прогнали всіх, хто міг тримати зброю в руках, і саме нишпорили в залах і в покоях, грабуючи та знищуючи все на своєму шляху; жінок же та дів, котрі не загинули від меча чи у вогні, вони з'юрмили на терасі перед дверима, щоби відвести їх у неволю до Анґбанда. Руїну та горе застав Турін, і ніхто не міг його стримати – і не стримував, коли він, збиваючи з ніг кожного, хто опинявся на його шляху, переходив через міст і прорубував шлях до бранців.

Тепер він бився одинцем, бо нечисленні його послідовники розбіглися по криївках. Але за мить у розверзтому отворі Дверей Фелаґунда з'явився Ґлаурунґ Нещадний, і ліг він поміж мостом і Туріном. Потому раптом злий дух, що сидів у ньому, заговорив, кажучи:

– Вітаю тебе, сину Гуріна! Радий нашій зустрічі несказанно!

Тоді Турін випростався і, сягнисто ступаючи, став супроти нього, й очі його палали, а Ґуртанґ сяяв, мовби полум'я. Та Ґлаурунґ витримав його удар і, широко розплющивши зміїні очі, придивлявся до Туріна.

Безстрашно глянув у ті вирла Турін, занісши меча, й у ту хвилину на нього подіяли жахливі драконові чари, і він мовби закам'янів. Тривалий час вони стояли отак, нерухомі та мовчазні, перед розверзтими Дверима Фелаґунда. Тоді Ґлаурунґ заговорив удруге, висміюючи Туріна.

– Хоч куди ти рушав, сину Гуріна, лихо невідступно йшло за тобою, – сказав він. – Невдячний годованцю, розбійнику, вбивце друга, викрадачу кохання, загарбнику Нарґотронда, зухвалий полководцю, зраднику роду. Твої мати і сестра живуть у Дор-ломіні рабським життям, бідують і злидарюють. Ти зодягнутий, неначе вельможа, а вони ходять у лахмітті. Вони тужать за тобою – тобі ж до того байдуже. Ото втішиться твій батько, дізнавшись, якого має сина; а він таки дізнається.

І Турін, під владою Ґлаурунґових чарів, почув ці слова і побачив себе у кривому дзеркалі злоби, і зненавидів те, що побачив.

А доки очі Ґлаурунґа тримали його знерухомленим у духовних муках, дракон подав знак – і орки погнали геть з'юрмлених бранців, і вони пройшли зовсім близько від Туріна, і перетнули міст. І була поміж ними й Фіндуілас, яка простягала руки до Туріна і кликала його на ім'я. Та допіру тоді, як її крики та голосіння бранців стихли на шляху до Півночі, Ґлаурунґ відпустив Туріна, в чиїх вухах усе ще лунав почутий голос, якого відтоді годі було позбутися.

Відтак Ґлаурунґ нараз відвів погляд і взявся чекати. Турін поволі заворушився, ніби прокидаючись од страхітливого сну, а отямившись, він із гучним кличем кинувся на дракона. Проте Ґлаурунґ засміявся, кажучи:

– Якщо хочеш загинути, я радо порішу тебе. Та мало користі з того буде для Морвен і Ніенор. Ти не зважив на волання ельфійки. Невже відкинеш і голос крові?

Однак Турін, схопившись за меча, вдарив дракона межи очі, тож Ґлаурунґ, квапливо звившись кільцем, вивищився над ним і проказав:

– Ні! Ти принаймні відважний. Відважніший за всіх, кого я стрічав. Давно полягли ті, хто стверджував, ніби ми не шануємо звитяги супротивників. Знай же! Я дарую тобі свободу. Розшукай родину, коли зумієш. Забирайся! Бо якщо знехтуєш моїм даром, то ельфи чи люди, котрі, можливо, виживуть і складатимуть легенди про ці часи, згадуватимуть тебе зі зневагою.

І Турін, іще не звільнившись остаточно від драконового дурману, повірив словам Ґлаурунґа, як повірив би словам недруга, котрому знайоме почуття жалю, і повернувся, і квапливо перейшов через міст. А Ґлаурунґ люто просичав йому в спину:

– Тепер поспіши в Дор-ломін, сину Гуріна! Інакше орки знову випередять тебе. Якщо загаєшся, рятуючи Фіндуілас, то ніколи не побачиш Морвен та Ніенор; і вони проклянуть тебе.

Турін рушив північною дорогою, і Ґлаурунґ засміявся ще раз, адже виконав доручення Повелителя. По тому вирішив себе потішити і могутнім вогняним ударом випалив усе довкола. Тоді зібрав заклопотаних грабунком орків і прогнав їх геть, не дозволивши взяти здобичі – навіть найменшої цінної дрібнички. Потім зруйнував міст і скинув його в піняву Нарогу; і, убезпечившись, зібрав усі запаси та багатства Фелаґунда, згромадив їх на купу в найглибшій залі й улігся зверху, щоби трохи перепочити.