Текст книги "Сказання про дітей Гуріна"

Автор книги: Джон Роналд Руел Толкін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 15 страниц)

Розділ II
Битва Незліченних Сліз

Багато пісень переспівали, багато сказань переповіли ельфи про Нірнает-Арноедіад, Битву Незліченних Сліз, під час якої загинув Фінґон і зів'янув цвіт елдарів. Якби почати їх зараз переказувати, то цілого людського життя би не вистачило, щоби переслухати всі. Тож тут хіба перелічимо ті діяння, які стосуються долі Дому Гадора та дітей Гуріна Незламного.

Зібравши нарешті всі сили тамтешні, які тільки зміг віднайти, Маезрос призначив початок битви на ранок у день Середліття. Того дня сурми елдарів вітали пробудження Сонця, і на сході здійнялася хоругва синів Феанора, а на заході – хоругва Фінґона, Короля нолдорів.

Тоді Фінґон поглянув зі стін Ейтель-Сіріону в бік свого війська, вишикуваного у бойових шеренгах по долинах і лісах на сході Еред-Ветріну, добре захованого від очей Ворога; і він знав, що воякам немає ліку. Адже тут зібрались усі нолдори Гітлуму, а до них приєдналося чимало ельфів із Фаласу та з Нарґотронда і ще сила-силенна людей. Праворуч розташувалося воїнство Дор-ломіну й усі витязі братів Гуріна та Гуора, до котрих приєднався Галдір із Бретілу, їхній родич, із багатьма лісовими людьми.

Потому Фінґон глянув на схід і угледів ельфійським зором віддалік куряву та відблиски сталі, неначе зорі в тумані, і зрозумів, що то Маезрос виступив уперед, і зрадів серцем. Тоді він глянув у напрямку Танґородріму і, побачивши темну хмару довкола нього та чорний дим угорі, зрозумів, що вони роз'ятрили гнів Морґота і виклик їхній буде прийнято, і на серце Фінґона лягла тінь сумніву. Але тієї ж миті пролунав клич і помчав на крилах південного вітру з долини в долину, й ельфи та люди загаласували від подиву і радості. То Турґон, незваний і нежданий, відчинивши браму Ґондоліна, підходив із десятитисячною армією воїнів, у блискучих кольчугах, озброєних довгими мечами та списами, які височіли, немов густий ліс. Отож, коли Фінґон почув звіддалік дзвінку сурму Турґона, тінь відступила, і серце його піднеслось, і він голосно скрикнув:

– Утуліе'н ауре! Аія Елдаліе ар Атанатарні, утуліе'н ауре! Час настав! Узри, елдарський народе, та ви, отці людей, час настав!

І всі, хто зачув, як між пагорбів котиться луна його могутнього голосу, загукали у відповідь:

– Аута і ломе! Ніч минає!

Це було незадовго до початку великої битви. Адже Морґот чимало довідався про те, що зробили та задумали його недруги, і замислив недобре на час їхнього нападу. Значна військова сила Анґбанда вже підтяглася до Гітлуму, а інша, ще більша, тієї самої пори рухалася назустріч Маезросові, щоби не дати возз'єднатися королівським силам. Ті, що виступили проти Фінґона, всі були зодягнуті в сіро-коричневий одяг і не оголювали зброї, тож коли про їхнє наближення стало відомо, вони вже перейшли далеко за піски Анфауґліту.

Тоді серця нолдорів сповнилися жагою, а їхні капітани зажадали повбивати недругів просто посеред рівнини, та Фінґон виступив проти цього.

– Стережіться підступів Морґота, володарі! – звернувся він до них. – Його сила завжди значніша, ніж видається спочатку, а справжні наміри відрізняються від тих, які він одверто показує. Не викривайте власних сил, нехай ворог розтратить спершу свої у боротьбі з пагорбами.

Королі постановили, що Маезрос із цілою військовою силою ельфів, людей і гномів повинен відкрито пройти строєм через Анфауґліт, а коли у відповідь, як він сподівався, виступлять основні армії Морґота, із Заходу нагряне Фінґон, так що дружину Морґота буде затиснуто, неначе між молотом та ковадлом, і розбито дощенту; а знаком цього мали би слугувати вогні на сигнальній вежі в Дортоніоні.

Однак своєму Капітанові на заході Морґот наказав будь-що виманити Фінґона з-під укриття пагорбів. Він, отож, сміло рухався вперед, допоки його частина лінії фронту розтягнулася вздовж потоку Сіріон від стін Барад-Ейтеля до Твані Сіреха, так що вояки на аванпостах Фінґона дивилися ворогові в очі. Та ворожий виклик залишився без відповіді, а кпини орків застрягали їм у горлянках, коли вони спостерігали за мовчазними стінами та прихованою загрозою, що нависала від пагорбів.

Тоді Капітан Морґота вислав вершників із хоругвами перемовин, і вони проїхали попід самісінькими стінами передових укріплень Барад-Ейтеля, везучи полоненого під час Битви Браґоллах і осліпленого Ґелміра, сина Ґуіліна, володаря Нарґотронда. І герольди виставили його наперед, гукаючи:

– Отаких у нас удома хтозна-скільки, та покваптеся, якщо хочете їх застати. Бо повернувшись, ми з усіма вчинимо ось як.

І, відтявши Ґелмірові руки та ноги, вони покинули його напризволяще.

На біду, в той момент на аванпостах саме був Ґвіндор, син Ґуіліна, з багатьма нарґотрондцями; а піти на війну, зібравши усю можливу військову силу, його спонукала туга за поневоленим братом. Отож, гнів його спалахнув, мовби полум'я, і він скочив на коня, і разом із ним помчало ще чимало вершників, і вони напосілися на глашатаїв Анґбанда, і повбивали їх; а далі всі нарґотрондці пішли за ними, глибоко врізавшись у ряди анґбандців. Побачивши це, воїнство нолдорів сповнилося завзяттям, і Фінґон надягнув білий шолом, і заграли сурми, й усе його військо кинулося з пагорбів у раптову люту атаку.

З сяйвом мечів, які повитягали з піхов нолдори, могло зрівнятися хіба що буяння полум'я в очеретяному полі, а їхній наступ був такий стрімкий і жорстокий, що майже цілковито зруйнував задуми Морґота. Раніше, ніж до армії, що здійснювала обманний маневр, надійшло підкріплення, її розбили та знищили, а знамена Фінґона перетнули долину Анфауґліт і замайоріли перед стінами Анґбанда.

Ґвіндор і нарґотрондці завжди були на вістрі атаки, а тепер їх і поготів не вдалося би стримати. Вдершись досередини через зовнішні брами, вони повбивали сторожу в самісіньких палацах Анґбанда; і Морґот, сидячи на низькому троні, здригнувся, зачувши, як вони гупають у двері. Втім, сталося так, що Ґвіндора спіймали в пастку і схопили живим, а людей його винищили, бо Фінґон не зміг прийти їм на допомогу. Адже Короля нолдорів одкинула від стін Анґбанда, завдавши великих втрат, випущена через безліч потаємних дверей у Танґородрімі основна військова сила Морґота, яку той зумисне тримав напоготові.

Потому, на четвертий день війни, в долині Анфауґліт розпочалася битва Нірнает-Арноедіад, скорботності якої не вмістить жодне сказання. Про все, що відбулося на східному фланзі битви – про розгром гномами з Белеґоста дракона Ґлаурунґа; про віроломство східнян, про поразку воїнства Маезроса та про втечу синів Феанора – далі тут не йтиметься. На заході ж військо Фінґона відступало через піски, і там загинув Галдір, син Галміра, й більшість людей із Бретілу. А на п'ятий день затемна, коли до Еред-Ветріну було все ще далеко, армії Анґбанда облягли військо Фінґона, і битва не вщухала аж до світання, щомиті стаючи дедалі запеклішою. Вранці у воїнів Фінґона з'явилася надія – до них долинули звуки сурем Турґона, який наступав із основним лицарством Ґондоліна. Раніше він, отаборившись на південному фланзі, охороняв переправи Сіріону та стримував більшість свого воїнства од необдуманої атаки. А тепер поспішав на підмогу братові; й нолдори Ґондоліна здавалися богатирями, а їхні лави сяяли проти сонця, неначе сталева ріка, адже меч і спорядження навіть найнезначнішого з воїнів Турґона вважалися безцінними серед людей.

І ось фаланги бійців Короля прорвалися крізь шеренги орків, а Турґон прорубав собі шлях до брата. І кажуть, що радісною була зустріч Турґона з Гуріном, який стояв обіч Фінґона, хоч і відбулася вона в розпал битви. Військо Анґбанда вдалося на деякий час відкинути назад, отож Фінґон зміг продовжити відступ. Однак на ту пору Морґот, розбивши Маезроса на сході, правував незчисленною силою, і перш ніж Фінґон і Турґон спромоглися дістатися до безпечних пагорбів, на них, мовби шалений потік, навалилися недруги, втричі переважаючи за кількістю всю королівську міць. Ґотмоґ, верховний капітан Анґбанда, пішов у наступ і врізався темним клином у лави ельфійського лицарства, оточивши Короля Фінґона та відтіснивши Турґона і Гуріна аж до Твані Сіреха. Потому він розвернувся і накинувся на Фінґона. Затятою була їхня битва. Нарешті Фінґон залишився стояти сам-один поміж тілами вбитих бійців і боровся з Ґотмоґом доти, доки ззаду до нього не підкрався балроґ і не оповив його сталевим батогом. Тоді Ґотмоґ потнув Фінґона чорною сокирою, аж зметнулось увись біле полум'я над королевим розколотим шоломом. Так загинув Король нолдорів; перетворився на прах під ударами ворожих булав, і срібно-блакитний ельфійський стяг опинився у багнюці, перемішаній із кров'ю.

Позиції було здано; проте Гурін і Гуор із рештками Дому Гадора все ще стійко трималися разом із Турґоном із Ґондоліна; і вояки Морґота ніяк не могли здобути переправи через ріку Сіріон. Тоді Гурін звернувся до Турґон а з такими словами:

– Відступай не гаючись, володарю, поки є час! Бо ти останній із Дому Фінґолфіна, тож у тобі – остання надія елдарів. Поки стоятиме Ґондолін, страх не відступить од серця Морґота.

– Недовго тепер Ґондоліну залишатися потаємним, а викриття для нього рівносильне загибелі, – мовив Турґон.

– Та однак, якщо він простоїть іще бодай трохи, – мовив Гуор, – дім твій породить нову надію для ельфів і для людей. Ось що скажу тобі, володарю, перед обличчям смерті: хоч тут ми й розходимося назавжди і не побачити мені вже білих стін твого міста, але з мого життя і з твого зійде нова зоря. Прощавай!

Маеґлін, син сестри Турґона, уважно спостерігав за всім, почув ці слова й ніколи не забував їх.

Тоді Турґон, прислухавшись до поради Гуріна та Гуора, віддав наказ війську починати відступ до переправ через Сіріон; а його капітани Ектеліон і Ґлорфіндел прикривали лівий і правий фланги, щоби ніхто з ворогів не проскочив повз них, бо єдина тамтешня дорога була вузька і стелилась уздовж західного берега дедалі грізнішого потоку Сіріону. Що ж до дор-ломінців, то вони, за велінням Гуріна та Гуора, йшли в ар'єргарді, бо й самі в душі не бажали покидати північних земель. Отож, якщо їм не вдасться відвоювати рідних осель, вони стоятимуть тут до самого кінця. І сталося так, що Турґон пробивався на південь, а зайшовши за спини бійців Гуріна та Гуора, під їхнім прикриттям перетнув Сіріон, зник у горах, і, захований від очей Морґота, врятувався. Тим часом брати зібрали довкола себе рештки могутнього колись Дому Гадора і крок за кроком відступали, доки, перейшовши Твань Сіреха, вперлись у потік Рівіл. Там вони зупинилися й уже не задкували.

Тоді всі сили Анґбанда навалою рушили на них, перебираючись через потік по тілах загиблих, і оточили рештки Гітлуму, подібно до того, як приплив, набираючи швидкість, оточує камінь. І в час, коли сонце схилилося на захід і тіні від Еред-Ветріну потемнішали, загинув Гуор, уражений отруйною стрілою просто в око, й усі звитяжні воїни Гадора покотом полягли довкола їхнього володаря; й орки стинали їм голови та скидали на купу, яка у світлі призахідного сонця нагадувала золотий курган.

Осамотілий Гурін тримався найдовше. Він одкинув свого щита, і потягся по сокиру капітана орків, і схопив її обіруч; і співають у піснях, що сокира та димілася від чорної крові тролів-охоронців Ґотмоґа, аж поки кров засихала. З кожним ударом Гурін голосно викрикував:

– Ауре ентулува! Час настане знову!

Він повторив цей клич сімдесят разів; але, врешті, його таки схопили живцем – за наказом Морґота, який задумав заподіяти йому таке лихо, порівняно з яким смерть здалася би благодаттю. Тож орки хапали Гуріна цурпалками рук, бо їхні кисті, які він пообрубував, усе ще мертво чіплялися за його одяг; і кількість нападників ставала чимраз більшою, аж поки він упав під вагою їхніх тіл. Тоді Ґотмоґ зв'язав його і поволік до Анґбанда – насміхаючись.

Отак, коли сонце скотилося за Море, завершилася битва Нірнает-Арноедіад. У Гітлумі запала ніч, а з Заходу налетіла шалена вітряна буря.

Морґот тріумфував, хоч і не всі задуми його злого генія втілились у життя. Єдина думка безперестанку дошкуляла йому, затьмарюючи неспокоєм радість перемоги: розставлених сітей уникнув Турґон – саме той із-поміж усіх недругів, котрого він найпалкіше прагнув полонити чи знищити. Адже Турґон зі славетного Дому Фінґолфіна став тепер повноправним Королем усіх нолдорів; а Морґот боявся та ненавидів Дім Фінґолфіна за зневагу, якої він зазнав у Валінорі, й за дружбу з Улмо, ще одним його недругом, і за поранення, що їх Фінґолфін завдав йому під час двобою. А найбільше він боявся Турґона, бо з давніх пір, відколи вони зустрілись у Валінорі, кожного разу при його наближенні на дух Морґота лягала темна тінь, мовби віщуючи рокований, не відомий поки що, час, коли Турґон спричинить його загибель.

Розділ III
Слова Гуріна та Морґота

І ось орки, за наказом Морґота, взялися до праці й позбирали всі тіла їхніх ворогів, спорядження та зброю і нагромадили посеред рівнини Анфауґліт курган, що нагадував високий, помітний звіддаля пагорб, який елдари назвали Гауз-ен-Нірнает. А на пагорбі тому, хоча довкола лежала пустеля, знову виросла висока зелена трава; і жоден підданець Морґота відтоді не ступав на землю, під якою іржа роз'їдала мечі елдарів та едайнів. Не стало королівства Фінґона, і сини Феанора поневірялися, наче листя на вітрі. До Гітлуму ніхто з Дому Гадора не повернувся, не дійшло й жодних вістей про битву та долю володарів. Натомість Морґот послав туди вірних йому людей, смаглявих східнян, і змусив їх там оселитися, заборонивши покидати той край. Отака віддяка чекала їх за те, що вони зрадили Маезроса: замість обіцяних багатющих винагород довелося діймати і грабувати старих, дітлахів та жінок народу Гадора. Решту елдарів із Гітлуму, котрі не встигли втекти кудись у глушину чи в гори, Морґот доправив у копальні Анґбанда, перетворивши їх на рабів. А орки безперешкодно вешталися по всій Півночі, пробираючись дедалі глибше на південь Белеріанду. Там усе ще стояли нескорені Доріат і Нарґотронд, однак Морґота вони цікавили мало: чи то він не досить знав про них, чи то злостиві його задуми наразі не визначили їхньої смертної години. Бо думка його раз у раз верталася до Турґона.

З допомогою шпигунів і власних підступів довідався Морґот, що Гурін приятелював із Королем; отож наказав привести його перед себе і думав залякати самим лишень поглядом. Але Гурін ніколи не відав страху, тому відкрито не підкорився Морґотові. Тож Морґот звелів його закувати і повільно катувати; а по якомусь часі прийшов і запропонував на вибір: або, звільнившись, піти, куди забажає, або стати таким самим могутнім і вельможним, як найвидатніші з-поміж його капітанів – хай тільки Гурін викаже, де сховано твердиню Турґона, та розповість про радників Короля. Проте Гурін Незламний висміяв його, промовивши:

– Сліпець ти, Морґоте Бауґліре, сліпцем повік і зостанешся, бачачи лишень пітьму. Не відаєш ти, що править серцями людей, а якби і знав, то не зміг би з тим упоратися. Тільки дурень пристає на те, що пропонує Морґот. Спершу ти призначаєш ціну, потім – відмовляєшся давати обіцяне; мені ж, якщо я розповім те, про що просиш, дістанеться лише смерть.

Морґот засміявся і сказав:

– Ти ще вимолюватимеш у мене смерті як милості.

Потому він доправив Гуріна до Гауз-ен-Нірнаета, щойно спорудженого, пронизаного смородом смерті, й поставив його на самісінький вершечок, і наказав подивитися на захід у напрямку Гітлуму і подумати про дружину, сина й інших родичів.

– Вони-бо тепер живуть у моїх володіннях, – мовив Морґот, – і мають покладатися на моє милосердя.

– Чи ж воно є в тебе? – відказав Гурін. – Але з їхньою допомогою ти не дістанешся до Турґона, бо вони не знають його таємниць.

Гнів охопив Морґота, й він промовив:

– Зате я зможу дістатися до тебе та до всього твого проклятущого дому; моя воля зламає вас, хоча ви всі й наче вилиті зі сталі.

І він узяв довгого меча, який там лежав, і зламав його перед очима Гуріна, і друзка поранила обличчя Ґалдорового сина, бо він не ухилився. Тоді Морґот, простягши довгі длані в напрямку Дор-ломіну, прокляв Гуріна, і Морвен, і їхніх нащадків, кажучи:

– Узріть! Тінь моїх думок упаде на них, хоч куди вони вирушать, а моя ненависть ітиме за ними крок у крок аж до кінця світу.

Але Гурін мовив:

– Даремні твої прокляття. Ти не бачиш їх і не можеш правувати ними звіддалік – принаймні, доки будеш у цій подобі й бажатимеш надалі зоставатися Королем, видимим на землі.

Тоді Морґот повернувся до Гуріна і сказав:

– Дурню! Людський нікчемо – з тих, до кого варто дослухатися в останню чергу! Ти бачив валарів чи зміряв могутність Манве та Варди? Ти знаєш, як далеко сягає їхня думка? Чи, може, ти гадаєш, що вони думають про тебе і захистять звіддалік?

– Не знаю, – промовив Гурін. – А втім, і так може бути, якщо на те їхня воля. Адже Старший Король не позбудеться престолу, допоки існуватиме Арда.

– Без сумніву, – сказав Морґот. – Однак Старший Король – це я, Мелкор, перший і наймогутніший із-поміж валарів. Я, котрий був іще до світу, а потім сотворив його. Тінь моїх задумів нависла над Ардою, і все, що є на ній, повільно, та невідворотно схиляється перед моєю волею. Проте над усіма, кого ти любиш, тяжітиме моя думка – мов хмара Судьби, – і зведе їх у темряву та відчай. Хоч куди підуть вони, всюди на їхньому шляху постане зло. Хай коли заговорять – слова їхні не дадуть доброї ради. Хай що зроблять – усе повернеться проти них. Вони помруть у безнадії, проклинаючи і життя, і смерть.

На те Гурін відповів йому:

– Чи ти забув, із ким розмовляєш? Такі байки ти міг би розповідати нашим батькам; ми-бо уникнули твоєї тіні. І тепер добре тебе знаємо, адже дивилися в обличчя тим, хто бачив Світло, і чули голоси тих, котрі розмовляли з Манве. Так, ти існував іще до Арди, та були й інші; й не Морґот сотворив землю. І Морґот не наймогутніший, бо розтратив силу на себе та змарнував її, витворюючи власну внутрішню пустку. Тож нині він не більш ніж утеклий раб валарів, котрі завжди тримають напоготові його ланцюги.

– Бачу, ти завчив напам'ять уроки твоїх наставників, – сказав Морґот. – Одначе це дитинне знання тобі не допоможе, особливо тепер, після їхньої втечі.

– Ось що я скажу тобі наостанок, рабе Морґоте, – мовив Гурін, – і те, що я скажу, не походить од елдарських знань, бо народилось у моєму серці цієї-от години. Ти не Володар Людей і не станеш ним, нехай навіть Арда та Менел цілком належатимуть тобі. Поза Колами Світу ти не будеш переслідувати тих, котрі не визнали тебе.

– Поза Колами Світу я не буду їх переслідувати, – сказав Морґот. – Адже поза Колами Світу – суцільне Ніщо. Проте, доки вони не ввійдуть у Ніщо, їм не сховатись од мене.

– Ти брешеш, – промовив Гурін.

– Побачивши все, ти визнаєш мою правду, – мовив Морґот.

І, забравши Гуріна до Анґбанда, він посадив його на камінне крісло високо-високо в горах Танґородрім, звідкіля вдалині видно було на заході землі Гітлуму, а на сході – землі Белеріанду. Потому Морґот зужив свою владу і, ставши поруч, удруге прокляв Гуріна, і зробив так, що той не міг ані зрушити з місця, ні померти, аж поки Чорний Король забажає звільнити його.

– Посидь отут, – сказав Морґот, – і подивися на землі, де лихо та відчай запопадуть тих, кого ти віддав мені. Бо ти наважився висміяти мене і поставити під сумнів владу Мелкора, Повелителя доль Арди. Тому ти будеш бачити моїми очима та чути моїми вухами, й ніщо не буде приховано від тебе.

Розділ IV
Відхід Гуріна

Лишень троє людей урешті-решт повернулися до Бретілу, хоча дорога їхня, лиха дорога, пролягала через Таур-ну-Фуін. І коли Ґлорезель, Гадорова донька, довідалася про загибель Галдіра, то померла з туги.

У Дор-ломін же не дійшло ні звісточки. Ріан, дружину Гуора, горе штовхнуло у прірву безумства, проте завдяки допомозі сірих ельфів Мітріма вона таки народила сина і, нарікши його Туором, віддала на всиновлення тим помічникам. А потім побрела до Гауз-ен-Нірнаета, і припала до нього, і померла там.

Морвен Елезвен, оддавшись мовчазній журбі, зосталась у Гітлумі. Турінові. її сину, щойно добігав дев'ятий рік, і вона знову була при надії. Тяжкі часи випали на долю дружини Гуріна. Безліч східнян заполонили її землю і жорстоко поводилися з народом Гадора, розкрадаючи нажите добро, заганяючи людей у рабство. Вони забирали невідь-куди всіх співвітчизників Гуріна, котрі надавалися до праці чи для будь-чого іншого, навіть зовсім юних дівчат і хлопців, а старих убивали або залишали помирати з голоду. Проте досі жоден із нападників не посмів ані зайняти Володарку Дор-ломіну, ні позбавити її даху над головою. І це тому, що поміж них пройшов поголос, ніби вона небезпечна, ніби вона відьма, котра знається з білими демонами: так східняни називали ненависних їм ельфів, котрих дуже боялися. Боялися вони також гір, обминали їх десятою дорогою, адже там, особливо на півдні краю, знайшло притулок багато елдарів. Отож, зоставивши по собі розграбовану та спустошену землю, східняни знову потяглися на північ. А дім Гуріна стояв на південному сході Дор-ломіну, і гори підступали вельми близько до нього. Нен-Лалаіт узагалі збігав од джерела, затіненого горою Амон-Дартір, через уступ якої пролягав складний перевал, кудою відчайдухи діставалися на інший бік Еред-Ветріну, а далі, вслід за потічками Ґлітуя, спускались у Белеріанд. Східняни, як і Морґот, іще ні сном ні духом не відали про цей хід, адже, допоки нескореним залишався Дім Фінґолфіна, ціла країна була захищена від Темного Володаря і нога жодного його прислужника не могла там ступити. Тому він і вірив, що Еред-Ветрін – то неприступна стіна, нездоланна як для втікачів із Півночі, так і для нападників із Півдня. Бо і справді, поміж Сірехом та кордонами Дор-ломіну з Неврастом далеко на Заході не було для безкрилих жодного шляху, щоби подолати ці гори.

Так уже склалося, що після перших набігів Морвен залишили у спокої, проте віддалятися від оселі все ще було небезпечно, позаяк у довколишніх лісах чаївся непевний люд. Тесля Садор, кілька старців і літніх жінок знайшли притулок у домі Елезвен. як і Турін, якому вона не дозволяла і кроку ступити за огорожу. Та хоч як важко трудилася Морвен, господа Гуріна небавом почала занепадати, у двері постукала бідність, а за нею – і голод. Тож єдиним рятунком виявилася таємна допомога Аерін, Гурінової родички, котру такий собі Бродда, один зі східнян, силоміць узяв за дружину. З гіркотою в серці приймала Морвен її подаяння, але таки приймала – заради Туріна та не народженої ще дитини, а також тому, що вважала це не милостинею, а лише поверненням украденого. Адже саме той Бродда, прийшовши у батьківщину Гуріна, захопив його народ, його добро та худобу і перевіз усе до своїх помешкань. Бродда був чолов'яга відважний, але все ж до прибуття в Гітлум одноплемінці мало зважали на нього. Засліплений жадобою багатства, він ладен був правувати і тими землями, якими гребувала решта йому подібних. На власні очі побачити Морвен цьому східнянинові довелося єдиний раз, коли, приїхавши під її оселю, він хотів одібрати у неї останнє, та запалі очниці «білого демона», які віщували згубу, нагнали на нього такого непереборного, смертельного жаху, що він ані не обшукав збіднілу домівку, ні не викрив Туріна, – інакше життя спадкоємця правдивого володаря повисло би на волосині.

Соломоголових, як називав Бродда народ Гадора, він перетворив на рабів і приставив до будівництва дерев'яних хоромів у землях на північ од дому Гуріна.

Його раби товклися за частоколом, мов худоба у хліві, проте їх погано охороняли. А були серед нещасливців і такі, котрі, зберігши людську гідність, бралися допомагати Володарці Дор-ломіну, навіть ризикуючи собою. Саме вони потайки передавали Морвен вісті про становище у краю, хоча подекуди ті новини вбивали рештки надії. Утім, Аерін стала дружиною, а не рабинею Бродди, бо між його спільниками було мало жінок, та й доньки едайнів значно вигравали при порівнянні зі східнянками, – він же сподівався запанувати в тій країні та залишити по собі спадкоємця.

Про те, що відбулось і що могло відбутись у дні прийдешні, Морвен рідко розмовляла з Туріном. А він боявся порушувати розпитуваннями материне мовчання. Тільки-но східняни вперше з'явились у Дор-ломіні, він запитав у неї:

– Коли повернеться батько, щоби прогнати цих огидних злодюг? Чому він не приходить?

Морвен одповіла:

– Я не знаю. Можливо, його вбили або тримають у полоні, а може, його завезли дуже-дуже далеко й він поки що не може повернутися через недругів, котрі оточують нас.

– Тоді, гадаю, він мертвий, – ледве стримуючи перед матір'ю сльози, промовив Турін, – адже, якби батько був живий, ніхто не завадив би йому прийти нам на поміч.

– Не думаю, сину мій, аби хтось із нас розгадав правду, – відказала Морвен.

З плином часу Морвен дедалі більше огортала тривога за Туріна, спадкоємця Дор-ломіну та Ладросу. Вона розуміла, що за тодішніх обставин хлопчика спіткає злиденна доля раба східнян задовго до того, як він устигне подорослішати. Тому їй мимоволі пригадалася розмова з Гуріном, а на гадку знову спав Доріат. Зрештою, вона постановила, якщо вдасться, таємно вислати Туріна в той край і благати Короля Тінґола дати йому притулок. Аж раптом, сидячи отак і розмірковуючи, як здійснити задумане, вона виразно почула голос Гуріна, який казав їй: «Не гайся! Не чекай мене!» Та наближалися пологи, а дорога була тяжка і небезпечна; що більше люду піде, то менше надії на порятунок. Серце все ще марило сподіванням, у якому Морвен не хотіла зізнатися навіть сама собі: глибоко всередині її єства жило чуття, що Гурін не загинув, і безсонними ночами вона сторожко вичувала його ходу або прокидалася, думаючи, ніби почула іржання Арроха, його коня. Ба більше, хоча вона тепер прагнула віддати Туріна на всиновлення в дім іншого – за тогочасним звичаєм, – однак гордість не дозволяла їй особисто покладатися на милість чужинця, бодай і самого короля. Тож голосом Гуріна (чи то спогадом про той голос) було знехтувано і виткано натомість першу нитку в хитросплетінні долі Туріна.

Стрімко наближалась осінь Року Голосіння, й тільки тоді Морвен поспіхом прийняла рішення. Адже часу на подорож залишилось обмаль, а її жахала сама думка про те, що Туріна таки спіймають, якщо доведеться перечікувати зиму. Бо все частіше східняни нишпорили довкола огорожі, шпигуючи за домом. Тому зненацька Морвен звернулася до Туріна:

– Твій батько не прийде. Тож ти мусиш іти, і то негайно. Так він бажав би.

– Іти? – скрикнув Турін. – Куди ж ми підемо? По той бік Гір?

– Так, – відповіла Морвен, – по той бік Гір, далеко на південь. На південь – бо в тій стороні може бути надія. Проте я не сказала ми, сину мій. Ти мусиш піти, а я – залишитися.

– Я не піду сам! – мовив Турін. – Я не покину тебе. Чому ми не можемо піти разом?

– Я не можу піти, – відказала Морвен. – Але ти підеш не сам. Я споряджу з тобою Ґетрона, і Ґрітніра також, можливо.

– А Лабадала відішлеш? – запитав Турін.

– Ні, бо Садор кульгавий, – відповіла Морвен, – а дорога буде тяжка. А тому що ти мій син і живемо ми в похмурі дні, то скажу відверто: ти можеш померти в дорозі. Рік добігає кінця. Та залишившись, ти скінчиш набагато гірше: перетворишся на раба. Якщо хочеш стати мужем, вступивши у вік мужності, то наберешся хоробрості й учиниш так, як наказую.

– Але ж ти лишишся без мене тільки зі Садором. сліпим Раґніром і літніми жінками, – мовив Турін. – Хіба мій батько не сказав, що я спадкоємець Гадора? А спадкоємець повинен зостатись у домі Гадора, щоб обороняти його. Отепер ніж би став мені у пригоді!

– Спадкоємець повинен залишитись, але він не може, – мовила Морвен. – Однак колись він напевне повернеться. Зберися з духом! Я піду за тобою, якщо все обернеться на гірше. І якщо зможу.

– Як же ти відшукаєш мене, заблукалого у глушині? – спитав Турін.

І раптом серце зрадило його, й він, не криючись, розридався.

– Коли голоситимеш, інші створіння знайдуть тебе першими, – відказала Морвен. – Але я знаю, куди ти збираєшся, а як дійдеш і залишишся там, то я знайду тебе, якщо зможу. Адже я посилаю тебе до Короля Тінґола в Доріат. Хіба ти не будеш радше королівським гостем, аніж рабом?

– Не знаю, – відказав Турін. – Я не знаю, хто такий раб.

– Тому я й відсилаю тебе подалі, щоб і не дізнався, що то значить – бути рабом, – відповіла Морвен.

Тоді посадила Туріна перед собою і так глянула хлопчикові в очі, ніби намагалася розгадати якусь загадку.

– Важко, Туріне. Важко, сину мій, – сказала вона за мить. – Важко не лише тобі. Тягарем на мені у дні скрути лежить відповідальність за прийняті рішення. Але я роблю те, що вважаю правильним, бо інакше навіщо би мала розлучатися з найріднішою істотою в світі?

І потім вони про це не розмовляли, а Туріна охопили сум і бентега. Якось уранці він пішов шукати Садора, який рубав десь тріски для вогню. Позаяк блукати лісами було небезпечно і трісок не вистачало, то хлопчик застав Садора за спогляданням великого Гурінового крісла, покинутого незавершеним у кутку.

– Скоро і воно піде на розпал, – сказав тесля, зіпершись на милиці, – бо нині треба задовольняти лише насущні потреби.

– Не руш його наразі, – мовив Турін. – Можливо, батько таки повернеться додому і зрадіє, побачивши, що ти зробив для нього за час його відсутності.

– Примарні надії далебі небезпечніші за страхи, – сказав Садор, – до того ж вони не зігріють нас узимку.

Він показав пальцем на різьблення та зітхнув.

– Скільки часу змарновано! Зате працювалося добре. Гадаю, радість од роботи – єдина цінність таких нетривких речей. А тепер не завадило би, напевно, повернути тобі твій дарунок.

Турін було простягнув руку по лезо, та враз відсмикнув її.

– Не годиться мужеві забирати назад власні дарунки, – мовив хлопчик.

– Але ніж мій, – то хіба я не можу віддати його тобі, якщо маю таке бажання? – спитав Садор.

– Можеш, – одказав Турін, – будь-кому, опріч мене. Тільки з якої причини ти хочеш його віддати?

– Бо не сподіваюся гідно ним скористатися, – відповів Садор. – У дні грядущі для Лабадала не буде інакшої роботи, крім рабської.

– Хто такий раб? – запитав Турін.

– Той, хто колись був людиною, а тепер до нього ставляться як до худоби, – промовив Садор. – Той, хто харчується, тільки щоби підтримувати життя, підтримує життя, тільки щоби гарувати, гарує тільки зі страху перед болем або смертю. А ці грабіжники можуть завдати рабові болю або заподіяти йому смерть просто задля розваги. Я чув, вони обирають кількох прудконогих утікачів і полюють на них із мисливськими псами. Видно, східняни ліпше вчилися в орків, аніж ми – у Світлого Народу.