Текст книги "Сказання про дітей Гуріна"

Автор книги: Джон Роналд Руел Толкін

Розділ XVIII
Смерть Гуріна

Тільки-но Нініель помчала геть, Турін поворухнувся і йому, все ще оповитому глибокою темрявою, причулося, ніби вона гукає його звіддалік; але щойно Ґлаурунґ сконав, чорнота Турінової непритомності минула, відновилося його глибоке дихання, й, зітхнувши, він поринув у навіяну непереборною втомою дрімоту. Але перед світанком страшенно похолоднішало, і, вовтузячись уві сні, він повернувся так, що руків'я Ґуртанґа вперлося йому в бік, і він зненацька прокинувся. Ніч одступала, в повітрі вчувався подих ранку; і, згадавши про перемогу та пекучу отруту на руці, Турамбар схопився на ноги. Піднісши руку до очей і оглянувши її – зачудувався. Адже рука його була перев'язана смужкою білої тканини, ще вологої, і майже не боліла; тож він сказав сам до себе: «Чому хтось отак подбав про мене, але полишив мерзнути посеред уламків і драконового смороду? Що за химерні події трапилися волею випадку?»

Тоді він голосно гукнув, але ніхто не озвався. Довкола були тільки чорнота, похмурість і сморід смерті. Турамбар нахилився й підняв меча, і побачив він, що той цілісінький, навіть блиск на краях леза не потьмянів.

– Ядуча отрута у Ґлаурунґа, – мовив, – однак ти, Ґуртанґу, сильніший за мене. Вип'єш будь-яку кров. Перемога належить тобі. Але ходімо! Я потребую допомоги. Тіло моє стомилося, я промерз до кісток.

Тоді повернувся спиною до Ґлаурунґа і полишив його розкладатися; проте, щойно він віддалився від отого місця – кожен крок давався йому ніби все важче й важче, – він подумав: «Біля Нен-Ґіріту мене, мабуть, усе ще дожидає один із розвідників. Як же мені хотілося би чимшвидше опинитись у власному домі, відчути лагідний дотик рук Нініель і цілюще вміння Брандіра!» Тож нарешті, стомленою ходою, спираючись на Ґуртанґ, у сірому світлі зародження дня Турін дістався до Нен-Ґіріту, і саме в той час, коли люди збиралися на пошуки його мертвого тіла, він постав перед ними.

Тоді вони з жахом відсахнулися, вважаючи цю появу його невпокоєним духом, а жінки заголосили і прикрили очі. Проте він сказав:

– Не плачте-бо, але радійте! Бачите! Хіба я не вцілів? І хіба не порішив дракона, якого ви боялися?

Тоді люди напосілися на Брандіра, викрикуючи:

– Дурню, хотів обдурити нас побрехеньками, ніби він мертвий. Хіба ж ми не казали, що ти з'їхав із глузду?

І Брандір був приголомшений, і дивився на Туріна зі страхом в очах, і не міг вимовити ні слова.

Однак Турін сказав йому:

– То це ти побував там і доглянув мою руку? Я вдячний тобі. Та, виходить, ти втрачаєш уміння, якщо не зумів одрізнити непритомності від смерті.

Потому він повернувся до людей:

– Не розмовляйте так із ним, бо ви самі дурні, всі до одного. Котрий із вас учинив би краще? Йому принаймні вистачило сміливості спуститися до місця битви, а ви сидите тут, голосячи! Тепер же, сину Гандіра, ходімо! Мені багато про що треба дізнатися. Чому ти тут, і всі ці люди, котрих я залишив у Ефелі? Коли заради вас я наражаюся на смертельну небезпеку, то чи не годиться вам слухатися мене навіть по моїм відході? І де Нініель? Чи можу я сподіватися, що ти бодай її не привів сюди, а зоставив там, де я її прихистив, у власному домі, під надійною охороною?

І коли ніхто не відповів йому, крикнув:

– Скажіть-бо, де Нініель? Її першу я хотів би побачити, і їй першій я оповім про нічні діяння свої.

Та вони відвернулись од нього, а Брандір нарешті проказав:

– Нініель тут немає.

– Це добре, – відповів Турін. – Тоді я поїду додому. Чи знайдеться тут кінь для мене? Втім, ліпшими були би ноші. Я ледве стою на ногах по всіх цих трудах.

– Ні, ні! – мовив Брандір із мукою в серці. – Дім твій порожній. Нініель немає і там. Вона мертва.

Та одна з жінок – дружина Дорласа, котра недолюблювала Брандіра, – пронизливим голосом крикнула:

– Не зважай на нього, володарю! Він схибнувся. Прийшов, горлаючи, що ти загинув, і назвав це доброю новиною. Але ти живий. Чому би тоді мала бути правдою його вигадка про Нініель, ніби вона загинула і навіть гірше?

За цим Турін, широко ступаючи, підійшов до Брандіра:

– То кажеш, смерть моя була доброю новиною? – крикнув він. – Так, знаю, ти завжди ревнував її до мене. І тепер вона мертва, кажеш? І навіть гірше? Яку ще брехню породила злоба твоя, Києногий? Не маючи іншої зброї, хочеш убити нас огидними словами?

Потому лють витіснила жалість із серця Брандіра, й він скрикнув:

– Схибнувся? О ні, схибнувся ти, Чорний Мечу чорної долі! І весь цей одурілий люд. Я не брешу! Нініель мертва, мертва, мертва! Шукай її в Тейґліні!

Турін спинився і похолов.

– Звідки ти знаєш? – запитав тихо. – Як ти примудрився зробити це?

– Знаю, тому що бачив, як вона стрибнула, – відповів Брандір. – Але задум належав тобі. Вона втікала від тебе, Туріне, сину Гуріна, і в Кабед-ен-Арас кинулася, щоби ніколи вже не бачити тебе. Нініель! Нініель? Де там – Ніенор, донька Гуріна.

Тоді Турін схопив його і струсонув, бо вчув у тих словах наближення звитяги судьби, проте від жаху та нестями серце його не хотіло приймати їх, – так смертельно поранений звір перед смертю нищить усе довкола.

– Так, я Турін, син Гуріна, – крикнув він. – Отож, давним-давно ти таки вгадав. Але про Ніенор, мою сестру, тобі не відомо нічого. Нічого! Вона живе в Таємничому Королівстві, в безпеці. Це вигадка твоєї підлої душі, щоби звести з розуму мою дружину, а тепер от і мене. Ти, кульгаве зло, – будеш цькувати нас аж до смерті?

Але Брандір відштовхнув його.

– Не руш мене! – сказав. – Припини скаженіти. Та, котру ти називаєш дружиною, прийшла і подбала про тебе, але ти не відгукнувся на її поклик. За тебе відповів інший. Дракон Ґлаурунґ, який, гадаю, зачарував обох вас, аби звершилася судьба. Ось що він сказав перед смертю: «Ніенор, донько Гуріна, оце брат твій, хто віроломний із недругами, хто зраджує друзів, хто накликає прокляття на цілий його рід – Турін, син Гуріна».

Тоді раптом Брандір зайшовся сміхом причинного.

– На смертному одрі, кажуть, люди мовлять правду, – хихикав він. – І дракони також, як видається. Турін, син Гуріна – прокляття цілому роду твоєму і кожному, хто дасть тобі притулок!

Тоді Турін затис у руці Ґуртанґа, й очі його жорстоко зблиснули.

– А що сказати про тебе, Києногий? – вимовив він повільно. – Хто потайки, в мене за спиною, повідав їй справжнє моє наймення? Хто привів її перед очі драконової злоби? Хто стояв і дивився, як вона помирає? Хто прийшов сюди, щоби якнайшвидше оголосити все це жахіття? Хто нині потай зловтішається з мене? То люди мовлять правду перед смертю? Кажи її зараз же!

Та Брандір, побачивши в очах Туріна власну загибель, тримався стійко і непохитно, хоча єдиною його зброєю був костур; і він сказав:

– Те, що сталося, – довга історія, а я втомився від тебе. Одначе ти обмовляєш мене, сину Гуріна. Чи Ґлаурунґ обмовив тебе? Якщо порішиш мене, то всі побачать, що він був правий. І все ж я не боюся смерті, бо тоді піду шукати кохану Нініель, і, можливо, мені вдасться знайти її по той бік Моря.

– Шукати Нініель! – крикнув Турін. – Е ні, знайдеш хіба що Ґлаурунґа, щоби разом плодити брехню. Спатимеш біля Черва, твого поплічника, і гнитимеш із ним в одній темряві!

Тоді він заніс Ґуртанґа, рубонув Брандіра й убив його. Та люди відвели очі від того вчинку, а коли він повернувся й пішов геть од Нен-Ґіріту, злякано повтікали.

Тоді Турін, мов безумець, побрів крізь лісові хащі, то проклинаючи Середзем'я та взагалі життя людей, то гукаючи Нініель. Але коли нарешті викликаний горем шал відступив, він присів ненадовго, і зважив усі свої діяння, і ніби почув власний крик: «Вона живе в Таємничому Королівстві, в безпеці!» І тоді йому спало на думку, що, незважаючи на зруйноване життя, він мусить туди піти; бо Ґлаурунґова брехня постійно вводила його в оману. Тому він підвівся, і подався до Переправ через Тейґлін, і, минаючи Гауз-ен-Еллет, скрикнув:

– Гірко я поплатився, о Фіндуілас, за те, що завжди прислухався до дракона. Пошли мені розраду!

І щойно він вигукнув це, як побачив дванадцятьох добре озброєних мисливців, котрі надходили через Переправи; і то були ельфи; і при наближенні він упізнав одного з них – Маблунґа, головного лісничого Тінґола. І Маблунґ привітав його, гукаючи:

– Туріне! От ми й зустрілися. Я розшукував тебе і радію, бачачи тебе живого по стількох важких роках.

– Важких! – сказав Турін. – Так, важких, неначе ступня Морґота. Якщо ж ти радий бачити мене живим, то ти такий у Середзем'ї один. Чому так?

– Бо серед нас ти зажив доброї слави, – відказав Маблунґ, – і, хоча ти й уникнув багатьох небезпек, я до останнього боявся за тебе. Спостерігаючи за просуванням Ґлаурунґа, я думав, що він довершив нечестиві замисли і повертається до Повелителя. Та дракон звернув до Бретілу, і саме тоді я довідався від мандрівників, що Чорний Меч Нарґотронда знову з'явився в тій землі, й орки уникали її кордонів, як смерті. Потому жах охопив мене, і я сказав: «На жаль! Аби розшукати Туріна, Ґлаурунґ іде туди, куди не посміли зайти його орки». Тому і я поспішив сюди – щоби застерегти тебе і допомогти.

– Поспішив, але не досить швидко, – мовив Турін. – Ґлаурунґ мертвий.

Тоді ельфи глянули на нього подивовано і сказали:

– Ти порішив Великого Черва! Нехай довіку славиться ім'я твоє поміж ельфів і людей!

– Байдуже, – мовив Турін. – Моє серце також мертве. Та позаяк ви прийшли з Доріату, розкажіть бодай щось про моїх рідних. Бо в Дор-ломіні мені сказали, ніби вони втекли до Таємничого Королівства.

Ельфи мовчали, та, зрештою, Маблунґ заговорив:

– Так, справді, за рік до приходу дракона. Проте нині їх там немає, на жаль!

Тоді серце Туріна зупинилося, дослухаючись до кроків судьби, яка невідступно йшла за ним – аж до кінця.

– Кажи далі! – крикнув він. – Не барися!

– Вони подались у нетрі, щоби відшукати тебе, – мовив Маблунґ. – Всупереч усіляким порадам, рушили до Нарґотронда, коли стало відомо, що Чорний Меч – це ти. Тоді Ґлаурунґ виступив уперед, і всі їхні охоронці кинулись урозтіч. Морвен відтоді й не бачили; Ніенор же, зачаклована німотою, помчала на північ, мов дика олениця, і пропала.

Потому, здивувавши ельфів, Турін засміявся, голосно та різко.

– Хіба не дотепно? – скрикнув він. – О, прекрасна Ніенор! Отож, вона втекла з Доріату до дракона, а від дракона – до мене. Оце люб'язність фортуни! Засмагла вона була, з темним волоссям, невисока і тендітна, мовби дитятко ельфів – хто би міг не впізнати її!

Вражений, Маблунґ сказав:

– Тут, певно, якась помилка. Сестра твоя була інша: висока, блакитноока, з волоссям кольору щирого золота, правдива жіноча подоба Гуріна, її батька. Не може бути, щоби тобі стрілася саме вона!

– Не може, не може, Маблунґу? – кричав Турін. – Чому ж ні? Розумієш, я сліпий! Ти не знав? Сліпий, сліпий, бо зі самого дитинства йшов навпомацки в темній імлі Морґота! Тож облиште мене! Ідіть, ідіть! Повертайтесь у Доріат, і нехай зима висушить його! Проклинаю Менеґрот! Проклинаю вашу виправу. Цього єдиного бракувало. Тепер западає ніч!

І він помчав од ельфів, як вітер, а їх переповнив подив і страх. Але Маблунґ сказав:

– Сталося щось дивне та жахливе, про що ми не відаємо. Ходімо і допоможімо йому, коли вдасться: він-бо нині причинний і шалений.

Але Турін значно випередив їх, дістався до Кабед-ен-Арасу і зупинився; і почув ревіння води, і побачив, що всі дерева поблизу й оддалік зачахли, ніби зима вдарила в перший день літа.

– Кабед-ен-Арасе, Кабед-Наерамарте! – крикнув він. – Не оскверню я вод твоїх, купелі Нініель. Бо вчинки мої були погані, й останній – найгірший.

Тоді витяг меча і сказав:

– Вітаю тебе, Ґуртанґу, залізо смерті, ти зостаєшся одинаком! Але хіба ти знаєш якесь інше панування чи вірність, окрім як бути вірним руці, що тримає тебе? Жодною кров'ю ти не захлинешся. Здолаєш Туріна Турамбара? Уб'єш мене швидко?

І у відповідь лезо забриніло холодним голосом:

– Так, я вип'ю кров твою, щоби забути кров Белеґа, мого повелителя, і кров Брандіра, вбитого несправедливо. Я вб'ю тебе швидко.

Потому Турін обпер руків'я на землю і кинувся на вістря Ґуртанґа, і чорне лезо забрало його життя.

А Маблунґ прийшов, і побачив страхітливу подобу мертвого Ґлаурунґа, і побачив також Туріна, і затужив, думаючи про Гуріна, якого зустрічав під час битви Нірна-ет-Арноедіад, і про жахливу долю, яка спіткала Гурінів рід. Ельфи ще стояли там, коли люди, спустившись од Нен-Ґіріту подивитися на дракона, угледіли, як закінчилося життя Туріна Турамбара, і заридали; а ельфи, дізнавшись нарешті, чому Турін отак розмовляв із ними, були приголомшені. Тоді Маблунґ із гіркотою в голосі мовив: – Я також заплутався в тенетах судьби Дітей Гуріна й отак – словами – вбив того, кого любив.

Потому вони підняли Туріна і побачили, що меч його розламався навпіл. Так перестало існувати останнє, чим він володів.

Багато рук трудилося, збираючи хмиз і громадячи його у велике вогнище, і тіло дракона було знищено, і зостався від нього лише чорний попіл, і кості його стали прахом, і місце того вогнища назавжди залишилося порожнім та неплідним. А там, де загинув Турін, насипали високий курган, і уламки Ґуртанґа поклали поруч із ним у могилу. І коли все було скінчено, і менестрелі людей та ельфів склали поховальну пісню, яка розповідала про звитягу Турамбара та красу Нініель, було принесено великий сірий камінь і встановлено на кургані. А на ньому ельфи рунами Доріату викарбували:

ТУРІН ТУРАМБАР ДАҐНІР ҐЛАУРУНҐА

А трохи нижче дописали:

НІЕНОР НІНІЕЛЬ

Але вона не спочила там, і ніхто ніколи не дізнався, куди віднесли її холодні води Тейґліну.

Так закінчується Сказання про Дітей Гуріна,

найдавніша з усіх балад Белеріанду.

Після смерті Туріна та Ніенор Морґот звільнив Гуріна з рабства, щоби могти далі снувати власні лихі наміри. І десь-колись, блукаючи, той дістався Бретілського Лісу й увечері, йдучи від Переправ через Тейґлін, піднявся до місця спалення Ґлаурунґа та до великого каменя, що стояв на краю Кабед-Наерамарту. Про те, що сталося там, розповідають таке.

Гурін і не глянув на камінь, адже знав, що на ньому написано; і ще він помітив, що був там не сам. У тіні каменя сиділа, схилившись на коліна, якась людина. Може, бездомний мандрівник, надламаний віком, надто втомлений дорогою, щоби зважати на чиєсь наближення; проте лахміття на цьому мандрівнику нагадувало руб'я жіночої одежі. Гурін стояв собі мовчки, аж нарешті вона відкинула пошматований каптур і поволі підвела обличчя, виснажене та голодне, як у зацькованого вовка. Посіріла шкіра, гострий ніс, рідкі зуби, худа рука, що стискала на грудях плащ. І раптом їхні погляди зустрілись, і він упізнав її; бо, хоча ті очі були тепер нестямні та сповнені страху, в них усе ще мерехтіло світло, яке важко було витримати: ельфійське світло, завдяки якому вона колись давно заслужила ймення – Елезвен, найгордовитіша зі смертних жінок давнини.

– Елезвен! Елезвен! – окликнув її Гурін; і вона підвелась, і непевною ходою рушила йому назустріч, і впала йому в обійми.

– Нарешті ти прийшов, – сказала вона. – Я дожидалась аж надто довго.

– Дорога була темна. Я прийшов, щойно зміг, – від повів він.

– Але таки спізнився, – мовила вона, – дуже спізнився. Вони загинули.

– Знаю, – сказав він. – Але ти жива.

– Ненадовго, – мовила вона. – Я виснажена до краю. Відійду із заходом сонця. Вони загинули.

Вона вчепилася за його плащ.

– Часу обмаль, – сказала. – Якщо знаєш, то розкажи мені! Як вона знайшла його?

Та Гурін не відповів, сів біля каменя, обнявши Морвен; і вже вони не розмовляли. Сонце зайшло, Морвен зітхнула, стиснула чоловікову руку і стихла; і Гурін зрозумів, що її не стало.

Генеалогії

І. Дім Гадора та народ Галет

ІІ. Дім Беора

ІІІ. Нолдорські вельможі

Додаток

(1) Еволюція «Великих оповідей»

Ці взаємопов'язані, однак незалежні оповіді колись давно постали з довгої та складної історії валарів, ельфів і людей у Валінорі й у Великих Землях; залишивши «Втрачені оповіді» незавершеними, мій батько відійшов од прози й кілька наступних років працював над великою поемою під назвою «Турін, син Гуріна, та дракон Ґлорунд», а у виправленій версії – «Діти Гуріна». То було на початку 1920-х років, коли він викладав в університеті Лідса. Поему написано стародавнім англійським алітераційним віршем (віршована форма «Беовульфа» й англосаксонської поезії загалом), і батько засобами сучасної англійської мови передав струнку систему наголосів і «початкової рими» – тих речей, що їх дотримувалися давні поети, – тут він був справжнім майстром, адже використовував цей стиль у розмаїтих варіаціях: од драматичного діалогу «Повернення Беортнота» і до елегії, присвяченої чоловікові, котрий поліг у битві при Пеленнорських полях. Алітераційна версія «Дітей Гуріна» виявилася найдовшою з усіх поезій, написаних цим віршем, адже налічувала понад дві тисячі поетичних рядків. Однак батьків задум був настільки грандіозним, що, незважаючи на таку їх кількість, розповідь дійшла лише до опису драконового нападу на Нарґотронд. Потім батько відмовився від цієї версії, адже (з огляду на загальний обсяг тієї «Втраченої оповіді»), щоби завершити її в задуманому масштабі, потрібно було би написати ще не одну тисячу рядків. Але вже другий варіант виявився приблизно вдвічі довшим за перший, хоча розповідь тут зупинилася навіть раніше, ніж у попередній версії.

У тій частині алітераційної легенди про дітей Гуріна, яку таки спромігся написати мій батько, давнішу історію з «Книги втрачених оповідей» було помітно розширено та детально розроблено. Найзначнішими нововведеннями стали поява Нарґотронда – великого підземного міста-фортеці – та його просторих володінь (центрального елемента не тільки легенди про Туріна і Ніенор, а й усієї історії Прадавніх Часів Середзем'я), а також опис господарських угідь ельфів Нарґотронда, який дає опосередковане уявлення про «мирні ремесла» прадавнього світу, бо ж такі «проблиски» віддалені великим проміжком часу. Просуваючись на південь уздовж річки Нароґ, Турін і його супутник (у тексті цієї книги – Ґвіндор) дісталися позірно цілком безлюдних земель при вході до Нарґотронда:

 
…добрівши до краю, що в добрі плекався,
від гирла ріки до гарних дістались
наділів і бачать: ніде ні душі
на полях, перелогах і луках Нароґу,
чагарі полонили лани родючі
між горбами і річкою. На ріллі мотики
лежать забуті, а в буйних садах
трухнуть драбини у травах високих;
дерева голови задирали кудлаті,
за ними стежачи, і пониклі трави
нашорошили вуха; хоч вигрів полудень
землю і зелень – їм зимно було.
 

Отож, двоє подорожніх наблизилося до дверей Нарґотронда в ущелині ріки Нароґ:

 
…край води кряж височів,
стрімко здіймались над бистрінню бескиди,
і звивалась тераса, оторочена соснами,
рівна й широка, прорізана вміло, —
краяла круч відкриті схили.
Там прорубано темні й величні
брами у схилі, брусом обшиті, —
поперечки й одвірки воздвигнуто з каменю.
 

Там їх схопили ельфи і провели крізь портал, який замкнувся за ними:

 
З гулом і гуркотом велетенських завіс
зачинилася, хряснувши, брама важезна, —
гримнув громом грюкіт її,
відлуння жахливе полинуло, котячись
під незримими стелями пустельними ходами;
де й ділося світло. Далі, ступаючи
наосліп, провадила їх варта зміїстими
тунелями довгими, що тонули в темряві, —
аж блідо заблимали, наблизившись, відсвіти
смолоскипів палаючих; прискорили крок вони —
і гамір уривчастий гурту великого
торкнувся їх вух. Повищала стеля.
І раптом, уражені, за ріг завернувши,
беззвучне й величне віче узріли:
в нескінченній сутіні сотні принишкли, —
під високим склепінням, що нависло, як темінь,
чекали їх німо.
 

Однак у тексті «Дітей Гуріна», поданому в цій книзі, нам розповідають зовсім небагато:

І потому вони підвелись і, покинувши Ейтель-Іврін, рушили на південь уздовж берегів Нароґу, і йшли, допоки їх схопили ельфійські розвідники та привели як бранців до потаємної твердині.

Так Турін увійшов у Нарґотронд.

Яка ж причина цього? Нижче я спробую дати відповідь на це запитання.

Практично не викликає сумнівів те, що алітераційний текст поеми про Туріна батько написав у Лідсі, а також те, що роботу над ним він облишив наприкінці 1924 чи на початку 1925 року. Не відомо лишень, чому він так учинив. Не таємниця, втім, що наступним твором, за який він узявся влітку 1925 року, була цілком нова поема, писана восьмискладовою римованою строфою, під назвою «Балада про Леітіан» – «Визволення з рабства». Так батько почав працювати над іншою оповіддю, яку, про що вже йшлося, набагато пізніше, в 1951 році, він опише як детальну в потрактуванні, незалежну, але прив'язану до «загальної історії»; адже темою «Балади про Леітіан» є ніщо інше, як легенда про Берена та Лутіен. Над цією поемою батько працював довгих шість років, але у вересні 1931 року відкинув і її, написавши понад 4000 рядків. «Балада», подібно до алітераційної версії «Дітей Гуріна», яку вона заступила та відтіснила, зазнала суттєвих змін порівняно з оригінальною «Втраченою оповіддю» про Берена і Лутіен.

Одночасно з роботою над «Баладою про Леітіан» мій батько в 1926 році написав «Нарис міфології» – спеціально для Р. В. Рейнолдза, його вчителя зі школи Короля Едварда в Бірмінгемі, щоби «дати уявлення про тло алітераційної версії легенди про Туріна та дракона». Цей короткий рукопис (приблизно двадцять друкованих сторінок) було, за власним зізнанням батька, написано в теперішньому часі, стислими тезами, і загалом, він радше нагадував конспект. І все ж саме цей рукопис став основою для наступних версій «Сильмариліона» (хоча цієї назви тоді ще не існувало). Попри те, що в тексті викладено цілісну міфологічну концепцію, сказанню про Туріна в ньому, вочевидь, одведене почесне місце, – повна назва згаданого рукопису звучить так: «Нарис міфології у стосунку до легенди про Дітей Гуріна», – що цілком узгоджується з метою його написання.

У 1930 році розпочато працю над значно ґрунтовнішим твором – «Квента Нолдорінва» (Історія Нолдорів – адже історія нолдорських ельфів є центральною темою «Сильмариліона»), То був прямий наслідок «Нарису», й, навіть розширивши початковий текст і надавши йому більш-менш завершеного вигляду, батько однаково вважав «Квенту» таким собі твором-резюме, витягом із розкішніших оповідних концепцій, на що цілком однозначно вказує підзаголовок, як його сформулював мій батько: «короткий виклад історії [нолдорів], витяг із Книги втрачених оповідей».

Слід пам'ятати, що на той час «Квента» репрезентувала (щоправда, дещо схематично та без прикрас) весь «фантазійний світ» мого батька. То не була історія Першої Епохи, бо і Другої та Третьої Епох іще просто не існувало, як не було ні Нуменору, ні гобітів, ані, звісно ж, Персня. Історія того періоду закінчується Величною Битвою, під час якої інші боги (валари) завдали Морґотові остаточної поразки та «вигнали його крізь Двері Безвічної Ночі в Порожнечу по той бік Стін Світу»; а наприкінці «Квенти» батько написав: «Так закінчуються сказання про час, який передує часові Північних країв Західного світу».

Отож, хоч яким дивним це може здатися, «Квента» 1930 року була єдиним повним текстом «Сильмариліона» (після «Нарису») з-поміж усіх, які на той час написав батько. Але тут, як і завжди, на розгортання твору значний тиск чинили зовнішні впливи. Наприкінці 1930-х попередню «Квенту» змінила нова версія у вигляді чудового рукопису, названого, врешті, «Квента Сильмариліон» – «Історія Сильмарилів». Вона була (чи планувалася) значно довшою за попередню «Квенту Нолдорінва», проте концепція твору, який, за суттю, мав стати підсумуванням міфів і легенд (абсолютно різних за характером і масштабом, коли розповідати їх уповні), аж ніяк не втратилась і знову була окреслена в назві — «Квента Сильмариліон… Це короткий виклад історії, витяг зі старіших оповідей; те, що описано в ній, належить минувшині, яку досі пам'ятають елдари на Заході, й детальніше про це оповідають інші історії та пісні».

Цілком імовірно, що батькове уявлення про «Сильмариліон» насправді було наслідком того факту, що цей твір, так би мовити, у «фазі Квенти» народився в 1930-х роках зі стислого конспекту, написаного з конкретною метою, а вже на подальших стадіях, поширений і вдосконалений, набув нового вигляду, зберігши, втім, «урівноваженість» тональності, притаманну першоджерелу. Я десь уже зазначав, що «стислість чи конспективність форми та стилю „Сильмариліона“, де проступає натяк на попередні віки поезії та „премудрості“, навіть при оповіді історій викликає враження „нерозказаності“; „дистанцію“ витримано завжди. Немає розповідної нагальності, тиску та страху безпосередньої й невідомої події. Ми не сприймаємо Сильмарили так, як можемо сприйняти Перстень».

Однак той варіант «Квенти Сильмариліон» у 1937 році спіткав несподіваний і, як виявилось, остаточний «кінець». 21 вересня того року видавництво «Джордж Аллен і Анвін» опублікувало «Гобіта», і незабаром, на прохання видавця, мій батько подав кілька рукописів, доправлених у Лондон 15 листопада 1937 року. Серед них була і «Квента Сильмариліон», тоді ще недописана, текст якої обривався посеред речення наприкінці сторінки. Та, доки рукопис мандрував, батько продовжував розповідь на чернетці, почавши з того місця, коли Турін утік із Доріату й подався жити серед розбійників:

Проминувши кордони володіння, він зібрав довкруж себе бездомний і відчайдушний люд, якого в ті скрутні часи не бракувало в лісах; ватага здіймала руку на кожного, хто з'являвся на її шляху: на ельфів, людей чи орків.

Це першоваріант того фрагмента, яким у тексті цієї книги починається розділ «Турін серед розбійників».

Батько написав ці слова, коли йому повернули «Квенту Сильмариліон» та інші рукописи; а через три дні, 19 грудня 1937 року, в листі до «Аллена і Анвіна» він уже повідомляв: «Я написав перший розділ нової історії про гобітів — Довгоочікувана гостина».

Отак, перервавшись у мить злету на описі Турінового відбуття з Доріату, і завершилася цілісна та розлога легенда про «Сильмариліон» в манері об'єктивованої оповіді «Квенти». Подальша (після згадуваних вище слів) історія, що впродовж наступних років зоставалась у спрощеній, стислій і нерозвинутій формі «Квенти» 1930 року, не зрушила з місця, а тим часом у «Володарі Перстенів» поставали величні реконструкції Другої та Третьої Епох. Але та подальша історія у стародавніх легендах займала дуже важливе місце, позаяк у прикінцевих оповідях (похідних від першої «Книги втрачених оповідей») ішлося про жахливу долю Гуріна, батька Туріна, після того як Морґот звільнив його, і про знищення ельфійських королівств – Нарґотронду, Доріату і Ґондоліну – їх оспівував Ґімлі в копальнях Морії через кілька тисяч літ.

 
Високі гори, гарний світ
За давніх Дарінових літ, —
Ще Нарґотронд і Ґондолін
Не обернулися на тлін,
А їх могутні королі
Не відійшли за край землі…
 

Ось що мусило стати вінцем і завершенням цілого: доля нолдорських ельфів в обставинах тривалої боротьби проти влади Морґота, і роль Гуріна й Туріна в тій історії; кінцева оповідь про Еаренділа, який утік із охоплених полум'ям руїн Ґондоліна.

Через багато літ, дописавши на початку 1950 року «Володаря Перстенів», батько впевнено й енергійно повернувся до «питання Прадавніх Часів», які тепер стали «Першою Епохою»; і впродовж наступних років повиймав із довгої шухляди багато старих рукописів. Тоді він повернувся і до «Сильмариліона», тож чудовий рукопис «Квенти Сильмариліон» заряснів правками та доповненнями. Але 1951 року батько припинив редагувати текст, зупинившись на тому місці, де 1937 року облишив «Квенту Сильмариліон» через появу «нової історії про гобітів», так і не докінчивши оповіді про Туріна.

Він узявся переглядати «Баладу про Леітіан» (римовану версію історії про Берена та Лутіен, яку було відкинуто 1931 року), і небавом із неї постав майже цілком новий вірш, значно досконаліший; але й тут джерело натхнення швидко вичерпалось і робота над твором, урешті, припинилася. Батько почав працювати над прозовою версією довгої саги про Берена та Лутіен, яка ґрунтувалася безпосередньо на переписаній «Баладі»; але й від того твору також незабаром відмовився. Таким чином, бажання відтворити першу з «великих оповідей» на задуманому рівні, яке простежується в послідовних батькових спробах, так ніколи й не здійснилось.

У той час батько нарешті знову взявся за «велику оповідь» про загибель Ґондоліна, досі наявну тільки у «Втрачених оповідях» тридцятип'ятилітньої давнини та ще на кількох сторінках, присвячених їй у «Квенті Нолдорінва» 1930 року. Він, перебуваючи в розквіті сил, хотів у формі якнайдетальнішої розповіді подати дивовижну оповідь, яку зачитував 1920 року в коледжі Оксфорда в Essay Society і яка впродовж усього його життя залишалася істотною частиною уявного образу Прадавніх Часів. Через братів Гуріна, батька Туріна, та Гуора, батька Туора, вона особливим зв'язком поєднана з оповіддю про Туріна. У юності Гурін і Гуор побували в ельфійському місті Ґондоліні, захованому в колі високих гір, як сказано в «Дітях Гуріна»; а згодом, після битви Незліченних Сліз, вони ще раз побачилися з Турґоном – Королем Ґондоліна, – й він сказав їм; «Недовго тепер Ґондоліну залишатися потаємним, а викриття для нього рівносильне загибелі». А Гуор відповів: «Та однак, якщо він простоїть іще бодай трохи, дім твій породить нову надію для ельфів і для людей. Ось що скажу тобі, володарю, перед обличчям смерті: хоч тут ми й розходимося назавжди і не побачити мені вже білих стін твого міста, але з мого життя і з твого зійде нова зоря».

Це пророцтво здійснилося, коли Туор, Турінів двоюрідний брат, прийшов у Ґондолін і одружився з Ідріль, донькою Турґона; Еаренділ – «нова зоря», «надія ельфів і людей», – котрий утік із Ґондоліна, був їхнім сином. У прозовій сазі про «Загибель Ґондоліна», яку батько почав, імовірно, в 1951 році, він детально описує подорож Туора та його супутника і провідника – ельфа Воронве. У дорозі, пробираючись одні-однісінькі через нетрі, вони почули в лісі крик:

Вони почекали і побачили, як хтось іде поміж дерев, і то виявився рославий чоловік, озброєний, одягнутий у чорне, з оголеним довгим мечем; їх здивувало, що лезо меча також було чорне, а краї його блищали ясно та холодно.

То, власне, і був Турін, який поспішно йшов геть од сплюндрованого Нарґотронда; але Туор і Воронве не заговорили до нього і «не знали, що Нарґотронд загинув, і що то був Турін, син Гуріна, Чорний Меч. Отак, лише на мить, зійшлися шляхи двох родичів, Туріна і Туора, щоби ніколи вже не перетнутись».

У новій оповіді про Ґондолін батько виводить Туора на височину в Окружних Горах, звідки можна було поглядом окинути рівнину аж до Таємничого Міста; і там він, сумовитий, зупиняється, щоби ніколи не рушити далі. Тож у «Загибелі Ґондоліна» моєму батькові теж не вдалося здійснити всіх намірів, і ми надалі не бачимо ні Нарґотронда, ні Ґондоліна.