Текст книги "Сказання про дітей Гуріна"

Автор книги: Джон Роналд Руел Толкін

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 15 страниц)

– Тепер я краще все розумію, – сказав Турін.

– Ганьба! Ганьба, що тобі довелося зрозуміти це в такому юному віці, – мовив Садор.

А тоді, спостерігши дивний вираз на обличчі Туріна, додав:

– Що ж ти тепер розумієш?

– Розумію, чому моя мати відсилає мене геть, – відповів Турін, і в очах його зблиснули сльози.

– Ах! – видихнув Садор.

А сам до себе пробурмотів:

– Тільки навіщо було так довго чекати?

Тоді, повернувшись до Туріна, сказав:

– Це, як мені здається, не привід для сліз. Але тобі не годиться виказувати вголос материні поради ні Лабадалові, ні будь-кому іншому. Бо нині всі стіни та загорожі мають вуха, і вуха ті ростуть на недобрих головах.

– Треба ж мені розмовляти бодай із кимось! – заперечив Турін. – Я завжди ділився з тобою. І не хочу тебе покидати, Лабадале. І не хочу покидати цей дім і мою матір.

– Якщо залишишся, – сказав Садор, – то невдовзі Дім Гадора зникне з лиця Арди навіки, і тепер ти, думаю, це розумієш. Лабадал не хоче розлучатися з Туріном, але Садор, прислужник Гуріна, буде щасливий, коли син його повелителя стане недосяжним для східнян. Ну-ну, тут нічим не зарадиш. Треба прощатися. То як, візьмеш на прощання в дарунок мій ніж?

– Ні! – відповів Турін. – Мати каже: я йду до ельфів, до Короля Доріату. Там, напевно, зможу дістати багато таких речей, а от прислати тобі, Лабадале, бодай одну з них у подарунок навряд чи вдасться. Тоді я буду далеко-далеко звідси, один-одинокий.

Потому Турін заплакав, але Садор звернувся до нього, кажучи:

– Заспокойся ж! Куди подівся Гурінів син? Ще зовсім недавно я чув од нього такі слова: «Тільки-но доросту, піду в солдати до короля ельфів».

Турін утер сльози і мовив:

– Нехай так! Якщо ці слова належали синові Гуріна, то він мусить дотримати їх і піти. Однак говорити, що зробиш те або те – це одна річ, виконувати ж обіцяне – цілком інша. Тепер я не хочу в солдати. Тож надалі добре думатиму, перш ніж казати що-небудь.

– Так буде і справді найкраще, – мовив Садор. – Більшість людей вчиться цього, та навчається – мало. Облишмо у спокої прийдешнє. Досить нам і турбот сьогодення.

Невдовзі Туріна підготували до подорожі, він попрощався з матір'ю і потай відбув із двома супутниками. Коли ті попросили Туріна озирнутися на батьковий дім, мука прощання розітнула його душу, мов гострий меч, і він скрикнув:

– Морвен, Морвен, коли я знову побачу тебе?

А Морвен, стоячи на порозі, почула відлуння того крику поміж зарослих лісами пагорбів і так сильно стиснула дверну опору, що поранила собі пальці. Так Турін страждав уперше.

На початку року, наступного після відходу Туріна, Морвен породила дитину і назвала її Ніенор, що означає «скорботна»; на ту пору Турін уже встиг зайти ген-ген далеко. Довга та сутужна випала йому путь, бо влада Морґота сягала далеко за межі його володінь. Однак Ґетрон і Ґрітнір, провідники Туріна, були юнаками в епоху Гадора і, хоча вже зістарилися, не втратили ні хоробрості, ні доброго знання тих земель, адже часто подорожували Белеріандом у колишні часи. Тож завдяки мужності й сприянню долі вони перетнули Тінисті Гори, спустились у Долину Сіріону, ввійшли в Бретілський Ліс і нарешті, потомлені та виснажені, дісталися кордонів Доріату. Але вже там збилися з дороги, заблукали в лабіринтах Королеви і нипали в непролазних хащах, аж доки закінчилися харчі. Тоді з півночі прийшла холодна зима і коло подорожніх майнула тінь смерті, однак доля готувала Турінові страшніше майбутнє, ніж голодну смерть. Уже в цілковитому розпачі, вони почули звуки ріжка. У тій місцині саме полював Белеґ Міцнолукий. який мешкав на узграниччі Доріату і був найвидатнішим лісничим тих днів. Зачувши крики, він підійшов до заблукалих, нагодував і напоїв їх, а дізнавшись, хто вони та звідкіля, пройнявся подивом і жалем. Белеґ дуже вподобав Туріна, бо той перебрав материну красу, мав батькові очі, а ще був міцний і сильний.

– Якого благодіяння ти чекаєш од Короля Тінґола? – запитав Белеґ у хлопчика.

– Я стану одним із його лицарів, виступлю проти Морґота і помщуся за батька. – відказав Турін.

– Так, напевно, і станеться, коли роки збільшать тебе, – мовив Белеґ. – Бо хоча ти й малий, проте маєш усі риси звитяжця, гідного називатися сином Гуріна Незламного, якщо таке можна припустити.

Скрізь в ельфійських краях ім'я Гуріна було у великій пошані. Тому-то Белеґ радо взявся провести мандрівників і доправив їх до помешкання, де на той час жив разом із іншими мисливцями, і там вони оселилися, чекаючи, коли з Менеґрота повернеться посланець. А коли надійшла звістка, що Тінґол і Меліан приймуть сина Гуріна та його охоронців, Белеґ провів їх таємними ходами до Таємничого Королівства.

Отак Турін дістався величного мосту над Есґалдуіном і ввійшов у браму Тінґолових чертогів, і по-дитячому задивлявся на дива Менеґрота, яких жодна смертна людина, крім Берена, ніколи до того не бачила. Потому Ґетрон переказав Тінґолові та Меліан послання від Морвен, і Король радо прийняв прибульців, і посадовив Туріна собі на коліно, бодай так пошановуючи Гуріна, наймогутнішого з-поміж людей, і Берена, його родича. Ті ж, хто бачив це, зачудувалися, бо знали, що то знак усиновлення і що Турін однині – прийомний син Тінґола. Бо ні до того, ні після жоден король, а тим паче ельфійський володар, не чинив нічого подібного для людини. Тоді Тінґол мовив до Туріна:

– Тут, сину Гуріна, будеш ти як удома; й цілісіньке життя вважатимешся моїм сином, хоч і народився ти людиною. І здобудеш мудрості понад мислиму для смертної людини міру, а в руки тобі буде вкладено ельфійську зброю. Настане колись твій час, і ти повернеш собі батькові землі в Гітлумі, та доти живи з нами в любові.

Так розпочалося для Туріна гостювання в Доріаті. Його охоронці, Ґетрон і Ґрітнір, певний час трималися поруч нього, хоч і прагнули знову повернутися до їхньої володарки в Дор-ломін. Але старість і хворість не дозволили Ґрітнірові здійснити бажане, тож він зоставався біля Туріна до самої своєї смерті. Тим часом Ґетрон рушив у путь, і Тінґол вислав із ним провідників і охоронців, котрі мали передати Морвен його послання. Урешті-решт, гурт подорожніх дістався дому Гуріна, і коли Морвен довідалася, що Туріна з почестями прийняли в чертогах Тінґола, то горе її бодай трохи просвітліло. Крім того, ельфи принесли їй багаті дарунки та настанову від Меліан – повертатися з посланцями Тінґола в Доріат. Бо Меліан була мудра і завбачлива, тож сподівалася відвернути лихо, яке замислив Морґот. Але Морвен не захотіла покидати рідного дому, адже серце її не змінилось і не зменшилася гординя; та й Ніенор була ще немовлям. Отож, вона відпустила ельфів Доріату з подякою та віддала їм у дарунок останній шматочок золота, щоби приховати свою бідність, а ще попросила повернути Тінґолові Шолом Гадора. Щодо Туріна, то він із нетерпінням очікував повернення вісників Тінґола. Коли ж ті прийшли без Морвен, хлопчик помчав у ліс і розридався, бо знав про настанову Меліан і сподівався, що мати зважить на неї. Отак Турін страждав удруге. А Меліан. слухаючи, що відповіла Морвен, страшенно жалкувала. Вона-бо розуміла наміри володарки Дор-ломіну, але також розуміла і те, що завбаченої долі вже ледве чи вдасться уникнути.

Шолом Гадора вручили Тінґолові. А був той шолом зі сірої сталі, прикрашений золотом і вигравіюваними рунами перемоги. У ньому жила сила, що оберігала кожного носія від ран і смерті, бо, вдаряючись об чарівну сталь, будь-який меч розбивався на друзки, а стріла – відскакувала вбік. Цей шолом виготовив Телхар, коваль із Ноґрода, чиї витвори славились у цілому світі. Шолом мав забороло (подібне до тих, які гноми-ковалі використовували для захисту очей), і через це обличчя його носія сповнювало переляком спостерігачів, а само було добре захищене від вогню та дротиків. Гребінь шолома вінчало позолочене зображення дракона Ґлаурунґа, бо цю частину обладунку виготовили невдовзі після першої появи Ґлаурунґа з-за брам Морґота. Гадор, а за ним і Ґалдор надягали шолом щоразу, коли виступали на війну. У воїнів Гітлуму підносилися серця, щойно він здіймався над головами в розпалі битви, і звитяжці гукали: «Більше вартує Дракон Дор-ломіну, ніж золотий черв Анґбанда!» А от Гуріна шолом гнітив, тому він надягав його нечасто, пояснюючи це так: «Радше я зустрічатиму недруга обличчям до обличчя». Утім, син Ґалдора теж вважав Дракона Півночі однією з найвеличніших родинних реліквій свого дому.

На ту пору в Тінґола у Менеґроті були просторі арсенали, вщерть заповнені розмаїтою зброєю: металевими кольчугами, що нагадували риб'ячу луску та сяяли, неначе вода в місячному світлі; мечами та сокирами; щитами та шоломами, які виготовив сам Телхар, або навіть його вчитель, старий Ґаміл Зірак, або навіть і хтось зі ще вправніших ельфійських майстрів. Деякі з цих речей Король отримав як дар із Валінору, і виготовив їх у власній майстерні Феанор, який за всі часи існування світу не мав рівних у зброярстві. Проте Тінґол тримав Шолом Гадора так, ніби його власні запаси були суцільним дріб'язком, і свою поштивість висловив, сказавши:

– Цей шолом носили горді голови, голови отців Гуріна.

Тоді його мовби осяяло, і він прикликав Туріна, і сказав йому, що Морвен прислала синові могутню річ, родинну реліквію його батьків.

– Візьми ж оцю Драконову Голову Півночі, – сказав він, – і коли прийде час, носи її з гідністю.

Одначе Турін був надто юний, аби підняти шолом, а сердечні муки завадили йому належно пошанувати цей дар.

Розділ V
Гурін у Доріаті

У дитячі роки, які Турін провів у Доріаті, його пильнувала Меліан, хоча бачив він її зрідка. Себто жила в лісі діва на ймення Неллас, яка, за наказом Королеви, ходила назирці за хлопчиною, коли той блукав у пущі, й часто-густо зустрічалася з ним, нібито випадково. При цьому вони гралися разом чи гуляли, тримаючись за руки, бо Турін швидко підростав, а вона виглядала, як його перевесниця, й у серці залишилася такою самою все її ельфійське життя. Від Неллас Турін чимало дізнався про шляхи та живину Доріату і навчився розмовляти старішою, поважнішою та багатшою на прекрасні слова синдарською мовою – так, як зазвичай говорили у стародавньому королівстві. Тож на якусь коротку часину дух його просвітлів, але потім знову затьмарився, і дружба та проминула, мовби розквіт весни. Адже Неллас не приходила до Менеґрота, неохоча гуляти попід камінними дахами. Тому, вступивши в пору зрілості й зосередившись на діяннях людей, Турін бачив її чимраз рідше. Одначе лісова діва продовжувала пильнувати його, хоча тепер затаїлася.

Дев'ять років прожив Турін у чертогах Менеґрота. Серце його та думки постійно линули до рідних, й уряди-годи він одержував звісточки про них, собі на втіху. Бо щойно випадала нагода, Тінґол відряджав посланців до Морвен, і вона переказувала синові вітання. Так Турін довідався, що материне становище трохи покращало і що сестра Ніенор зростає красунею, цвітом сірої Півночі. Турін теж міцнів тілом, аж поки дорівнявся найрославішим серед людей, значно перевищивши ельфів Доріату. А сила його та відчайдушність уславилися по цілому володінні Тінґола. У ті роки син Гуріна здобув чимало знань, уважно дослухаючись до історій прадавніх днів і до оповідей про визначні діяння минувшини, і став глибокодумним та ощадливим у мовленні. Белеґ Міцнолукий часто приходив по нього до Менеґрота, потім забирав кудись далеко-далеко і навчав розуміти ліс, стріляти з лука та (це хлопцеві подобалося найбільше) вправлятися з мечем. А от до ремесел Турін виявився менш удатним, бо повільно опановував власну силу й іноді нетерплячим ударом псував зроблене. Загалом, виглядало так, ніби фортуна була до нього не вельми прихильна, позаяк задумане часто вдавалося кепсько, а бажане діставалось іншому. Навіть дружба давалася Турінові нелегко: він був невеселий, рідко сміявся, гейби тінь нависла над його юністю. А втім, ті, хто добре знав сина Гуріна, любили та поважали його, і вони вшановували його як вихованця Короля.

Та був один доріатець, котрий заздрив Турінові в усьому. І що ближчала зрілість одного, то примножувалася заздрість іншого. Звали його Саерос. Пиха змушувала Саероса ставитися зверхньо до всіх, кого він вважав нижчим од себе за станом і вельможністю. Він товаришував із менестрелем Даероном, бо і сам був здібний до співу, та не любив людей, а найменше – родичів Берена Однорукого.

– Чи не дивно, – казав він, – що ця земля прийняла чергового виплодня тієї нещасної породи? Хіба той, перший, не досить нашкодив Доріату?

Тому він зиркав спідлоба на Туріна та на все, що робив юнак, і пащекував про нього навсібіч. І слова його були хитрі, а злобу ховав він під маскою. І допіру зустрівшись із Туріном сам на сам, він говорив із ним зверхньо, відкрито виявляючи неповагу та дедалі більше йому докучаючи. Попервах юнак відповідав на лихі слова мовчанням, адже Саероса шанував народ Доріату, а крім того, він був радником Короля. Та мовчанка Туріна тільки ще більше розпалювала Саероса.

Тогоріч, коли Турінові виповнилося сімнадцять, горе знову напосілося на нього: в той час із дому перестали надходити будь-які вісті. Влада Морґота щороку зростала, і тепер уже цілий Гітлум, од краю до краю, накрила його тінь. Морґот, без сумніву, добре знав про діяння народу та роду Гуріна, тож на короткий час дав їм спокій, аби сповнити власний задум.

Тепер же, наполегливо прямуючи до мети, наказав ретельно стежити за всіма можливими переходами в Тінистих Горах, тому ніхто не міг ані вийти з Гітлуму, ні ввійти туди, хіба наражаючи себе на страшну небезпеку. Крім того, довкола витоків Нароґу і Тейґліну та при верхів'ї ріки Сіріон роїлись орки. Тож настав час, коли посланці Тінґола просто перестали повертатись, і він не посилав уже нікого на вірну смерть. Королеві завжди була огидною сама думка про те, що хто-небудь блукатиме поза безпечними кордонами, тому, зважившись послати своїх людей у небезпечну путь до Морвен у Дор-ломін, він виявив щонайбільшу прихильність до Гуріна та його роду.

Тепер у Туріна мовби камінь лежав на серці, бо він не знав, яке нове зло задумав Морґот, і боявся, що лиха доля вже спіткала Морвен і Ніенор. Тож день у день сидів він мовчки, розмірковуючи про загибель Дому Гадора та людей Півночі. Однієї днини враз підвівся і подався шукати Тінґола, і знайшов його, коли той сидів побіч Меліан попід Гірілорном – славетним буком Менеґрота.

Тінґол глянув на Туріна і зчудувався, бо перед ним постав не годованець, а незнайомий муж, високий, темноволосий, із глибокими темними очима на блідому обличчі, суворий, гордий і мовчазний.

– Чого ти бажаєш, названий сину? – запитав тоді Тінґол, передчуваючи, що Турін не проситиме дріб'язку.

– Кольчугу, меча та щита, які би пасували моїй поставі, володарю, – відповів Турін. – І ще, з твого дозволу, я хочу взяти Драконів Шолом моїх отців.

– Усе це ти одержиш, – мовив Тінґол. – Одначе зізнайся, що за потреба змусила тебе просити цієї зброї?

– Потреба мужа, – відказав Турін, – і сина роду, який слід уславити. А ще мені знадобляться звитяжці-соратники.

– Я надам тобі місце серед моїх лицарів меча, бо саме меч довіку буде твоєю зброєю, – промовив Тінґол. – Випробуй себе у війні на узграниччі, якщо жадаєш того.

– Моє серце поривається по той бік кордону, – сказав Турін. – Я прагну радше наступати на недруга, ніж захищатися.

– Тоді вирушай один, – мовив Тінґол. – Керуючись тільки власною мудрістю, звик я вирішувати, чи братиме участь мій народ у війні з Анґбандом, Туріне, сину Гуріна. Тому жодна збройна сила Доріату не вступить у бій ані зараз, ані в інший час, якого сягає моє передбачення.

– І все ж ти вільний піти, якщо хочеш, сину Морвен, – сказала Меліан. – Пояс Меліан не завадить відходу того, хто ввійшов із нашого дозволу.

– Хіба тільки мудра порада зупинить тебе, – докинув Тінґол.

– Що ж ти порадиш, володарю? – запитав Турін.

– Постава видає в тобі мужа, вже нині вельможнішого за багатьох інших, – відповів Тінґол, – але, допоки ти не досягнув повного розквіту зрілості, написаного тобі на роду, терпи, випробовуй і тренуй власну міць. Отоді, можливо, тобі вдасться уславити твій рід. І все ж мала надія на те, що одна-єдина людина спроможеться завдати шкоди Темному Володареві інакше, ніж допомагаючи ельфійським володарям якомога довше тримати оборону.

Тоді Турін сказав:

– Берен, мій родич, спромігся на більше.

– Берен і Лутіен, – поправила його Меліан. – Але ти чиниш надто сміливо, розмовляючи так із батьком Лутіен. Думаю, твоя доля не злетить аж так високо, Туріне, сину Морвен. Хоча велич і справді криється в тобі, а доля твоя переплетена з долею ельфійського народу в біді й у щасті, проте остерігайся себе, якщо занесеться на біду.

Помовчавши трохи, вона заговорила до нього знову і сказала так:

– Тепер іди, названий сину. І прислухайся до поради Короля – вона-бо завжди мудріша за те, що підказує тобі власне єство. Одначе не думаю, що ти довго проживеш із нами в Доріаті, досягнувши зрілості. Якщо ж у прийдешні дні згадаєш ці слова Меліан, вони підуть тобі на користь: бійся і холоду, і полум'я серця твого – натомість, коли зможеш, учися терплячості.

Потому Турін уклонився й пішов геть. А небавом одягнув Драконів Шолом, узяв до рук зброю, вирушив до північного узграниччя і там приєднався до ельфійських воїнів, котрі вели неперервну війну з орками й усіма слугами та сотворіннями Морґота. Так, щойно діждавши закінчення отроцтва, Турін випробовував силу та мужність; і, пам'ятаючи про кривди, завдані його роду, юнак не мав рівних у відвазі й зазнав численних поранень списами, і стрілами, і кривими лезами орків.

Але жереб оберігав Туріна від смерті, тож у лісах пішов поголос, наче знову з'явився Драконів Шолом із Дор-ломіну. І поголос отой почули далеко за межами Доріату. І багато хто дивувався, кажучи:

– Хіба дух людини може повернутися після смерті? Чи Гурін із Гітлуму і справді зумів вирватися з пекельних задвірків?

На той час лише один із прикордонників Тінґола володів зброєю майстерніше за Туріна, і був то Белеґ Міцнолукий. Белеґ і Турін пліч-о-пліч зустрічали всі небезпеки і разом сходили дикі ліси од краю до краю.

Так минуло три роки, впродовж яких Турін рідко навідувався до чертогів Тінґола і не дбав уже ні про власний вигляд, ані про вбрання: мав нечесане волосся, покривав кольчугу сірим, пошарпаним негодою плащем. Але третього літа сталося так. що по досягненні двадцяти років Турін, жадаючи відпочинку та потребуючи хорошого зброяра, несподівано з'явився в Менеґроті й одного вечора зайшов у залу. Тінґола там не виявилося, бо він разом із Меліан саме був у зеленому лісі – так любив Король потішити себе в розпал літа. Виснажений дорогою, поглинутий думками, Турін навмання обрав собі місце. На біду, він сів на лаву поміж старійшинами королівства якраз там, де зазвичай сидів Саерос. Отож, припізнившись і побачивши на своєму місці іншого, Саерос розгнівався, бо подумав, що Турін учинив так через гординю, щоби зумисне образити його. І гніву не зменшило те, що решта присутніх не докоряла Турінові, а прийняла його гостинно – як гідного їхнього товариства.

Спершу Саерос удавав, ніби одностайний із усіма, навіть пересів на інше місце, якраз навпроти Туріна.

– Рідко нас вшановують присутністю прикордонники, – сказав він, – тож я радо поступаюсь облюбованим місцем, аби скористатися нагодою побесідувати з одним із них.

Але Турін, котрий саме розмовляв із Маблунґом Мисливцем, не підвівся, а лишень коротко відказав:

– Я вдячний тобі.

Потому Саерос засипав його питаннями щодо вісток із узграниччя та власних Турінових звершень у нетрях; і хоча слова його видавалися чемними, їх насмішкуватий тон приховати було складно. Турін, урешті, стомився й озирнувся довкола себе, і спізнав гіркоту вигнання, і від світла та сміху ельфійських чертогів думки понесли його до Белеґа та лісового життя, а вже звідти – далеко-далеко, до Морвен у Дор-ломіні, у батьківський дім. Чорні думи тінню лягли на юначе чоло, і запитання Саероса лишилося без відповіді. Тоді, сприйнявши похмурість як особисту образу, Саерос дав волю гніву і, діставши золотий гребінь, пожбурив його на стіл перед Турін ом, крикнувши:

– Людино з Гітлуму, ти, безсумнівно, сів за цей стіл похапцем, отож пошарпаний плащ пробачити тобі можна. Але так занехаяти волосся, щоби воно нагадувало зарості ожини… Напевно, якби воно не закривало вух, ти би краще чув те, що до тебе кажуть.

Турін промовчав, але зміряв Саероса поглядом, звичну темряву якого осяяв недобрий блиск. Одначе Саерос не зважив на цю пересторогу й у відповідь глянув зневажливо і сказав, аби почули всі:

– Якщо мужі Гітлуму такі несамовиті й люті, то які ж тоді там жінки? Невже вони гасають, мов олениці, зодягнені тільки у власне волосся?

По цих словах Турін схопив посудину для пиття і поцілив Саеросу в обличчя, аж той відкинувся назад од сильного болю. А Турін дістав меча і кинувся би на ельфа, якби Маблунґ не стримав його. Саерос же, підводячись, забруднив стіл кривавим харкотинням, бо мав розбитий рот, і сказав якомога чіткіше:

– Скільки ще ми даватимемо притулок оцьому лісовому дикунові? Хто правує тут нині? Королівський закон суворий до тих, котрі кривдять його ленників у залі, а для того, хто тут оголив зброю, оголошення поза законом буде найм'якшим із покарань. Якби ми були не в залі, я відповів би тобі, лісовий дикуне!

Та шал Туріна, щойно він побачив на столі кров, охолонув, він вивільнився од Маблунґа рухом плеча і мовчки полишив залу.

Тоді Маблунґ звернувся до Саероса:

– Що з тобою сьогодні? За те, що трапилося, я складаю вину на тебе. І цілком може бути, що королівський закон визнає розбитий рот лише доречною розплатою за глум.

– Якщо це зухвале щеня чимось незадоволене, нехай звернеться до Королівського суду, – відповів Саерос. – Однак оголювати лезо в залі суворо заборонено, і цьому немає виправдання. Деінде, якщо цей лісовий дикун нападе на мене, я порішу його!

– Може статись і навпаки, – сказав Маблунґ. – Однак, незалежно від того, хто з вас загине, то буде вчинок, од якого годі ждати добра, вчинок, який пасував би радше Анґбанду ніж Доріату. Правду кажучи, я відчуваю, ніби з Півночі простяглася тінь і торкнулася нас. Ану ж твоя пиха слугує Морґотові? Будь обережний, Саеросе, і пам'ятай, що ти один із елдарів.

– Я й не забуваю про це, – мовив Саерос, однак гніву не вгамував.

Навпаки, за ніч, заліковуючи рану, ще помножив свою лють.

Уранці він підстеріг Туріна, коли той на зорі вирушав із Менеґрота з наміром повернутися на узграниччя. Щойно Турін від'їхав, Саерос напав на нього з-за спини, оголивши меча та прикрившись щитом. Але юнак, навчений лісом завжди бути напоготові, помітив його краєм ока, сахнувся вбік, рвучко наблизився і кинувся на недруга.

– Морвен! – вигукнув Турін. – Нині той, хто знущався з тебе, відповість за гидкі слова!

І він розтрощив Саеросів щит, і між ними почався блискавичний бій. Тому що Туріна тривалий час навчала важка школа узграниччя, він став таким самим жвавим, як і будь-який ельф, але сильнішим. Невдовзі він почав перемагати і, поранивши супротивника в руку, яка тримала меча, підім'яв його під себе. Відтак Турін наступив на меча, якому Саерос дозволив упасти.

– Саеросе, – мовив, – на тебе чекають тривалі гони, тому одяг лише заважатиме. Досить самого волосся.

Потому несподівано штовхнув його на землю, роздягнув одним рухом, і Саерос відчув, яка сила нуртує в Туріні, і злякався. Однак Турін дозволив йому підвестись, а потім крикнув:

– Біжи, біжи, висміювачу жінок! Утікай! І мчи зі швидкістю оленя, інакше я прохромлю тебе ззаду.

Тоді штрикнув Саероса вістрям меча в сідницю, і той, жахнувшись і дико волаючи про допомогу, помчав лісом. Але Турін не відступав ані на крок, мов мисливський пес повторюючи за ним усі різкі повороти і подекуди підганяючи втікача мечем.

Крики Саероса привернули до гонитви увагу багатьох, але тільки найпрудкіші встигали за бігунами. Був поміж них і Маблунґ, схвильований до глибини душі, бо хоча кпини і видалися йому негідними, проте «злоба, прокинувшись уранці, надвечір звеселяє Морґота», а ганьба будь-кого з ельфійського народу – самочинно, без суду – це взагалі тяжке злодіяння. Адже на той час ніхто не знав, що Саерос перший напав на Туріна, заміряючись його вбити.

– Стривай, стривай, Туріне! – волав Маблунґ. – Чинити таке серед лісу личить хіба що оркам!

– Е, ні, вчинок, гідний орків, був раніше; це лише орківська гра, – озвався Турін.

Він саме збирався відпустити Саероса, та, зачувши Маблунґові слова, з криком напосівся на нього знову. І Саерос, утративши будь-яку надію на порятунок і думаючи, що смерть наступає йому на п'яти, нестямно мчав уперед, аж раптом опинився на краю берега над потоком, який напував Есґалдуін. Потік той біг у глибокій розколині поміж валунів, і відстань між берегами його була з оленячий стрибок. Охоплений жахом, Саерос вирішив перестрибнути через потік, але оступився, і з криком зірвався вниз, і розбився на великому камені, що виступав із води. Так скінчилося його життя в Доріаті; і Мандос надовго затримав його.

Глянувши на мертве тіло у водах потоку, Турін подумав: «Нещасний дурню! Звідси я би відпустив тебе до Менеґрота. Тепер же на мої плечі ляже незаслужена провина». І він повернувся, й окинув похмурим поглядом Маблунґа та його супутників, котрі саме наспіли і скупчилися біля нього на краю берега. По хвилі мовчання Маблунґ сказав смутним голосом:

– О горе! Повертайся тепер із нами, Туріне, бо Король судитиме ці вчинки.

Проте Турін мовив:

– Якби Король був справедливий, то виправдав би мене. Та хіба не був Саерос одним із його радників? Навіщо ж справедливому королеві вибирати другом того, чиє серце роз'їдає злоба? Я зрікаюся його закону та його суду.

– Твої слова свідчать про надмір гордині, – сказав Маблунґ, хоч і шкодував юнака. – Послухайся здорового глузду! Не ставай на шлях відступника. Повернися зі мною як друг. Є ж бо й інші свідки. Коли Король дізнається правду, ти можеш сподіватися на прощення.

Однак Турінові надокучили ельфійські чертоги й він боявся, що його триматимуть у полоні, тож відповів Маблунґові так:

– Я відмовляюся виконувати твій наказ. І не проситиму прощення у Короля Тінґола за жоден мій учинок, а подамся туди, де його вирок не стане мені завадою. У вас же є вибір: відпустити мене з миром або вбити, якщо ваш закон таке допускає. Та вас замало для того, щоби схопити мене живцем.

Пломінь у його очах довів усім, що це таки правда, і йому дозволили пройти.

– Досить однієї смерті, – промовив Маблунґ.

– Я не хотів смерті Саероса, але й оплакувати його не буду, – сказав Турін. – Нехай він постане перед справедливим судом Мандоса, і, якщо коли-небудь повернеться на цю землю, нехай спершу набереться розуму. Всього найкращого!

– Будь вільним, – одповів Маблунґ, – коли так. Марно бажати кращого тому, хто ступає на такий шлях. Тінь нависла над тобою. Нехай вона не згуститься до нашої наступної зустрічі.

Турін, не сказавши ні слова, покинув їх і хутко пішов геть, самотній, невідь-куди.

Розповідали, що, коли Турін не повернувся на північне узграниччя Доріату і не прислав ані звісточки про себе, Белеґ Міцнолукий сам прийшов по нього до Менеґрота, і новини про вчинки й утечу друга лягли йому на серце важким тягарем. А небавом до королівських чертогів повернулися й Тінґол і Меліан, бо літо вже добігало кінця. І коли Королю доповіли про те, що сталося, він сказав:

– Тяжка ця справа, яку я мушу вислухати уповні. Незважаючи на те, що Саерос, мій радник, загинув, а Турін, мій названий син, утік, завтра я сяду в крісло судді, вислухаю всіх належно ще раз, а тоді виголошу вирок.

Наступного дня Король сидів перед двором на високому троні, а при ньому зібрались усі вожді та старійшини Доріату. Вони вислухали багатьох свідків, причому

Маблунґ із-поміж них говорив найдовше та найчіткіше. І коли він розповідав про сварку за столом. Королю здалося, ніби серце його схиляється на бік Туріна.

– Ти мовиш як друг Туріна, сина Гуріна? – проказав Тінґол.

– Я був ним, однак із правдою товаришую міцніше та довше, – відповів Маблунґ. – Вислухай мене до кінця, Володарю!

Коли розказано було геть усе, аж до прощальних слів Туріна, Тінґол зітхнув, окинув поглядом тих, хто сидів перед ним, і мовив:

– На жаль! На ваших обличчях я бачу тінь. Як же вона прокралась у мої володіння? У цьому я бачу руку злого генія. Саероса я вважав вірним і мудрим, але якби він залишився серед живих, то пізнав би мою лють, бо його кпини – діло неправедне, і я покладаю провину за все, що сталось у залі, на нього. Поки що Турін заслуговує на прощення. Та я не розумію подальших його вчинків, коли гнів повинен був угамуватися. Зганьбити Саероса і гнати його, ніби мисливський пес, до самої смерті – відплата жорстокіша, ніж завдана образа. Такі вчинки свідчать про серце камінне та горде.

Потому Тінґол із хвилину сидів, поринувши в думи, й нарешті сумно промовив:

– Турін виявився невдячним годованцем і, правду кажучи, занадто гордим для його становища. Невже мені варто давати притулок тому, хто висміює мене та мій закон, або прощати того, хто не кається? Ось яким буде вирок. Я вижену Туріна з Доріату. Якщо він спробує ввійти знову, то постане перед моїм судом, і, поки не почне благати прощення, стоячи навколішки, він мені не син. Якщо хтось із присутніх гадає, що цей вирок несправедливий, нехай мовить зараз!

Тоді в залі запанувала тиша, й Тінґол здійняв руку, щоб оголосити вирок. Але тієї самої миті поквапцем увійшов Белеґ і крикнув:

– Володарю, дозволь мені сказати!

– Ти спізнився, – мовив Тінґол. – Хіба тебе не запрошували разом із іншими?

– Так, володарю, – відказав Белеґ, – але я затримався, шукаючи одного знайомця. Нині я таки привів свідка, котрого мусимо вислухати, перш ніж пролунає вирок.

– Тут зібралися всі, хто мав що сказати, – промовив Король. – Що може розповісти твій свідок, аби воно переважило слова тих, кого я вже вислухав?

– Спершу послухай, а тоді судитимеш, – сказав Белеґ. – Довірся мені, якщо я гідний твоєї ласки.

– Тобі я довіряю, – мовив Тінґол.

Белеґ вийшов, а потім привів за руку діву Неллас, яка мешкала в лісі й ніколи раніше не приходила до Менеґрота, тож її однаково лякали і простора зала з колонами та камінним дахом, і багато пар очей, що дивилися на неї. І коли Тінґол наказав їй говорити, вона промовила:

– Володарю, я сиділа на дереві… – далі затнулася, відчуваючи священний трепет перед Королем, і вже не змогла промовити ні слова.

На це Король усміхнувся і мовив:

– Інші теж сиділи, та не мали потреби розповідати мені про це.

– Справді, інші – теж, – сказала вона, набравшись мужності завдяки королівській усмішці. – Навіть Лутіен! А саме про неї я думала того ранку, а ще – про людину, Берена.