Текст книги "Меллорі"

Автор книги: Джеймс Чейз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 18 страниц)

2

Зранку, коли за кілька хвилин по десятій Коррідон приплентався на кухню, Ренлі саме варив каву.

– Про це вже пишуть у газетах, – сказав Ренлі, його обличчя напружилося, тамуючи збудження та неспокій. – Стосовно Крю.

Коррідон торкнувся пальцями волосся та буркнув:

– Ну, то про що там пишуть?

– Поліція хоче допитати... втім, вам краще прочитати все самому. Газета – у вітальні.

– Є щось про Риту?

– Ні. Але той власник тютюнової крамниці дав поліції ваш опис, і то вельми докладний.

Коррідон кисло вишкірився.

– Я ж казав вам, що так і буде.

Він увійшов до вітальні. Новини на першій шпальті були присвячені знахідці тіла Крю. Була на сторінці й світлина тютюнника, який стояв у дверях своєї крамниці. В інтерв'ю репортерові він сказав, що бачив, як з квартири Крю, приблизно в той час, коли небіжчик зустрів свою смерть, виходив якийсь високий, рум'янолиций, міцної статури чоловік, вбраний у тренчкот і сірого повстяного капелюха. Поліція, йшлося далі у тій статті, прагне чимшвидше допитати цього чоловіка, сподіваючись, що той зможе пролити світло на цей злочин, який на позір скидається на вбивство з метою помсти, адже з квартири, схоже, нічого не зникло.

Увійшов Ренлі, несучий тацю з грінками та кавником.

– Справжня веремія закрутиться, коли вони знайдуть Риту, – сказав Коррідон, наливаючи собі горнятко кави. – Мені треба буде забезпечити собі якесь алібі.

– А ще вам краще позбутися тренчкота і капелюха, – порадив Ренлі. Зараз він здавався більше схожим на колишнього себе; менше нервувався й виявляв більше готовності стати у пригоді. – Якщо вони знайдуть їх тут...

– Маєте слушність. Можливо, ви це й зробите для мене? Я поскладаю їх до валізи. А тоді ви віднесете ту валізу до клубу «Аметист» – це неподалік Фріт-стріт – і віддасте її Еффі Роджерс, гаразд? Скажіть їй, що це від мене і що я хочу, аби вона якийсь час потримала валізу у себе. Ви зробите це?

– Звичайно, – охоче сказав Ренлі. – А як щодо алібі?

– Це вже я залагоджу, – відказав Коррідон. – А зараз послухайте мене. Я міркував щодо вас. Ви сказали, ніби шкодуєте, що втягнули мене у цю справу. Що ж, гаразд, але чи подасте ви руку допомоги, аби витягти мене з тієї халепи, в якій я опинився?

– Звісно, що так, – одразу відгукнувся Ренлі. – Саме тому я й прийшов до вас учора вночі. І, як я вже казав, охоче допоможу. Можу звернутися до поліції, або ж вчиню так, як ви уважатимете за найкраще.

– Я хочу, щоби ви повернулися до тих двох. – І, коли Ренлі вже збирався заперечити, Коррідон поквапливо продовжив: – Вони надто підступні, аби залишати їх без нагляду. Я хочу знати, що вони задумали, тож, якщо ви будете з ними, то зможете тримати мене в курсі подій. Крім того, вам може трапитися нагода знайти пістолет і розписку.

– Ви просите у мене чимало, – стривожено мовив Ренлі. – Ви просите мене шпигувати за ними.

– Вирішувати вам. Якщо не схочете – тоді ні. Але це єдиний спосіб, у який ви можете мені допомогти. Ви ж і самі це розумієте, правда?

Ренлі повагався, а тоді сказав:

– Ну, гаразд. Я зроблю все, що зможу, але мені це не до вподоби. А що, як вони дізнаються...

– З якого б то дива вони мали дізнатися? Просто не кажіть їм нічого. Удайте, ніби я від вас вислизнув і ви мене втратили. Я збираюся вийти на слід Меллорі. Сьогодні зранку зустрінуся з його сестрою. Вам ліпше занотувати собі номер її телефону – на випадок, якщо стане потреба зі мною зв'язатися. Я буду в неї приблизно опівдні. А де я зможу знайти вас?

– Ми зупинилися в готелі «Ендфілд», що на Брюер-стріт. Це бічна від Ченсері-лейн, – відказав Ренлі, записуючи адресу та телефон Енн Меллорі на зворотному боці конверта.

– Гаразд. Зараз я спакую валізу, й тоді ви зможете вирушити. Тільки не прохопіться тим двом ані словом про сестру Меллорі. Відтепер ми їм нічого не розповідаємо.

Коли Ренлі, узявши валізу, пішов, Коррідон зателефонував Зані.

– Позавчора я до полудня не виходив із клубу, – сказав він, коли на лінії почувся гортанний голос Зані. – І Макса про це попередь. Отримаєш за це п'ятдесят фунтів.

Якусь мить Зані не відповідав. Коррідонові було чутно його важке дихання, що долинало з іншого кінця дроту.

– Вони мають твій докладний опис, – нарешті сказав він. – Те алібі довго не протримається.

– Мусить, – похмуро мовив Коррідон. – Ти можеш зробити так, аби ця історія трималася купи. Ти і Макс.

Знову запала мовчанка. Зрештою Зані відповів:

– Ну, гаразд. Я розповім їм цю казочку, та не звинувачуй мене, якщо...

– Зроби так, аби ця історія трималася купи, – коротко кинув Коррідон і повісив слухавку.

Коррідон якусь хвильку просидів, втупившись у телефон і стурбовано замислившись. Його насуплене чоло вкрилося зморшками. Колись на Зані можна було покластися, та Коррідон відчував, що зараз від власника клубу годі чекати суттєвої допомоги. Та хай там як, а наразі Зані був його найкращим варіантом. Ніхто інший просто не зміг би негайно забезпечити йому алібі. Коррідон уже вирушив був до спальні, коли це раптом задзвонив телефон. Він повернувся, підняв слухавку та сказав:

– Хто це?

– Містере Коррідон, це я – Еффі, – мовив тремкий голос.

Він одразу зрозумів – щось не так. Еффі ще ніколи йому не телефонувала, і за звучанням її голосу Коррідон міг безпомильно визначити, що вона дуже засмучена.

– У чому річ, Еффі? – сказав він. – Що сталося?

– Я все намагалася вам зателефонувати, – поспішно промовила вона. – Містере Коррідон, тут була поліція. Я чула, як вони говорять із Зані. Він дав їм вашу адресу.

Коррідонове обличчя застигло.

– Як давно це було?

– Більш ніж десять хвилин тому. Тут був цей детектив-сержант Роулінс, і він щось говорив про вбивство.

– Усе гаразд, Еффі. Нема про що непокоїтися. Дякую, що зателефонувала. Наглянь за тією валізкою, що я тобі передав. Не віддавай її нікому. Бувай, Еффі. Мушу поспішати, – сказав він і повісив слухавку, щойно дівчина збиралася заговорити знову.

Якусь мить Коррідон простояв у задумі. А щойно він знову подався до спальні, пролунав різкий стукіт у вхідні двері. Це не могла бути місіс Джейкобс, яка прибирала у квартирі. Та, приходячи, незмінно дзвонила у дзвоник. Коррідон здогадався, хто то був. Він беззвучно підійшов до вікна та обережно визирнув крізь тюль долі, у мьюз. Мигцем побачив двох дужих чоловіків, які дивилися на його вікно; одним із них був Роулінс.

Коррідон надто часто потрапляв у скрутні становища, тому поліціянти під вікном стривожили його хіба на мить. Йому було не першина, що на нього полює поліція, тож він був до цього готовий. Коррідон хутко пройшов до спальні, відчинив шафу та взяв із неї легкий плащ і капелюха. На дні шафи був наплічник, якого Коррідон заздалегідь напакував предметами першої необхідності та тримав на випадок отакої надзвичайної ситуації, як та, що спіткала його зараз. Він хутко схопив наплічника, дістав із шухляди стос однофунтових банкнот і запхав їх до кишені плаща. Коли повернувся до вітальні, готовий до виходу, пролунав іще один різкий стукіт у двері. Коррідон кисло посміхнувся, завдав наплічника собі на плече, відчинив двері квартири та вийшов у коридор. Просто над його головою було дахове вікно. Він потягнув засувку, яка зачиняла вікно, відсунув раму вбік, підстрибнув, ухопився зігнутими пальцями за край віконного отвору, підтягнувся та видобувся нагору. Дах будівлі мав легкий ухил у бік мьюзу. Комин приховував Коррідона від очей тих, що зібралися долі. Він запитував себе, чи поставили поліціянти одного зі своїх, аби пильнував позаду будинку. З минулого досвіду знаючи, який ретельний був Роулінс, Коррідон здогадувався, що на нього там хтось чекатиме. Він знав, що, тримаючись середини даху та низько схиляючись, зможе залишитися непоміченим для тих, хто спостерігатиме за будинком з хідника, тому почав скрадатися дахом у бік виходу з мьюзу.

З усього ряду гаражів останній був єдиний, який стояв порожній, і, діставшись до нього, Коррідон підважив дахове вікно, відчинив його та спустився у тьмяний запилюжений коридор. Звідти він зійшов додолу сходами, на кілька дюймів прочинив вхідні двері та визирнув назовні, окинувши мьюз пильним поглядом. Зараз Роулінс зі своїм супутником стояли спинами до гаража навпроти Коррідонової квартири та не зводили очей із її вхідних дверей. Декілька шоферів припинили мити автівки та зі жвавою цікавістю спостерігали за детективами. Коррідон чекав. Усі очі були прикуті до його квартири, але він знав, що варто йому зробити бодай один крок до мьюзу – і він зараз-таки приверне до себе увагу. Він поспостерігав за тим, як Роулінс та інший детектив про щось коротко перемовились, а тоді хутко відступив назад, адже Роулінс подався мьюзом прямісінько в його бік, залишивши іншого детектива тинятися коло Коррідонових вхідних дверей.

Коррідон причинив двері, дочекався, поки важкі Роулінсові кроки промайнуть повз, а тоді знову визирнув.

Роулінс пішов, однак інший детектив, схоже, на весь день залишився чатувати коло дверей. Коррідон зачекав ще. Спливло п'ять хвилин, і той детектив розвернувся спиною до Коррідона та подався у дальній кінець мьюзу. Більше не вагаючись, Коррідон вийшов за двері та жвавою ходою попрямував до виходу на вулицю. На кожному кроці він очікував почути за спиною гучний оклик, але опирався спокусі озирнутися через плече. Та нічого не сталося, і він безперешкодно дістався Гросвенор-сквер. А коли Коррідона вже не могли бачити з мьюзу, він пришвидшив кроки та вирушив до Гайд-парк-корнер.

3

Високу, пофарбовану на зелено браму в шестифутовій[37]37
  1 фут дорівнює 30,48 см.


[Закрыть] стіні прикрашала мосяжна табличка, на якій було написано: «Чейні-вок, Художні студії».

Перед нею Коррідон зупинився, роззирнувся праворуч і ліворуч, а тоді взявся за клямку та відчинив браму. Він опинився на брукованому подвір'ї, обабіч якого було розташовано чимало невеличких бунгало, кожне з яких обладнане величезним даховим вікном, аби вловлювати північне світло. Номер 2-А виявився охайним будиночком з побіленими стінами, що сховався за останнім бунгало у лівому ряду. Він стояв осторонь, неначе його будівельникові надто пізно спало на думку притулити його саме там, ніби він планував звести п'ятнадцять студій, а місця стало лише для чотирнадцяти. Тож цей додатковий будиночок номер 2-А немовби потрапив у немилість і був відкинутий подалі з очей.

Коррідон підійшов до фарбованих у темно-синій колір вхідних дверей та натиснув на ґудзик дзвоника. Він стояв і чекав, тримаючи руки у кишенях, а наплічника на плечі. Його розум був порожній. Він уявлення не мав, що зараз казатиме сестрі Меллорі. Залишалося покластися лише на власну кмітливість, сподіваючись, що вона допоможе йому добрати потрібних слів, які підійдуть для спілкування саме з такою жінкою, якою виявиться Енн. І, стоячи на теплому сонячному світлі, що відкидало на білу стіну будиночка його чітку, наче гравюра, тінь, Коррідон сповнився передчуттям і хвилюванням.

Двері відчинилися, і перед ним постала дівчина. Щойно побачивши її, він відчув раптовий та гострий укол розчарування, адже несвідомо чекав на якусь ефектну жінку; либонь, на ще одну Риту Аллєн, хіба що без її професійної жорсткості. Але цю дівчину годі було назвати ефектною. Вона була середнього зросту та худорлява. Коррідон одразу помітив, які тонкі її зап'ястки та які маленькі долоні. Її сіро-блакитні очі дивилися просто на нього, і вона усміхалася. Волосся дівчини, помітив Коррідон, було темно-брунатне та коротко підстрижене; воно скуйовдженою копицею облягало її мініатюрну голову, неначе хутряна шапочка. Тіло Енн під чепурною візерунчастою сукнею видавалося надзвичайно струнким, і вся її постать справляла враження тендітності та беззахисності.

Чистим і спокійним голосом вона сказала: «Доброго ранку». Коли Енн усміхнулася, її обличчя осяялося світлом, і Коррідон зрозумів, що вона відчуває до нього приязнь і хоче бути дружньою та сподівається на дружнє ставлення у відповідь.

Уся кмітливість, на яку Коррідон так покладався, нараз його покинула. Ця тиха, звичайна на вигляд дівчина з її великими серйозними очима та тендітною беззахисністю, що так впадала в очі, геть вибила його з колії. І він сказав їй те, чого аж ніяк не збирався казати, та було у цій дівчині щось таке, через що ви просто не могли їй брехати.

– Я намагаюся відшукати вашого брата – Браяна Меллорі, – трохи недоладно мовив він. – Ви ж його сестра, чи не так?

Її усмішка зникла, а світло, що осявало обличчя, згасло.

– Браяна? Невже ви не знали? – запитала вона, немовби одразу признавши у Коррідоні давнього Браянового друга. – Таж Браян мертвий. Він помер близько двох років тому.

Розділ сьомий

1

Готель «Ендфілд» на Брюер-стріт, що неподалік Ченсері-лейн, аж ніяк не був першокласним готелем. На вході, щільно затисненому поміж крамницею правничого канцелярського приладдя[38]38
  Йдеться про те, що англійською називається law stationer's shop – поширений у Великій Британії та Ірландії різновид спеціалізованих крамниць, у яких продається канцелярське приладдя для правників – папір, бланки тощо, а також виготовляються копії юридичних документів.


[Закрыть] та фотосалоном, не було жодної вивіски, і, хоча назва готелю була написана на скляних панелях вхідних дверей, одначе шрифт був такий вигадливий, а літери виписані так похило, що назву ту годі було прочитати.

До готелю вели двостулкові двері, що відчинялися в обидва боки, а за ними починався прогін крутих сходів із мосяжними поручнями; а нагорі сходів, без жодної очевидної причини, була почеплена завіса із намистинок, що повсякчас торохкотіла, гойдаючись на неугавному протягу, що здіймався сходами від вхідних дверей. Потойбіч завіси була маленька, темна квадратна вітальня, у якій стояло шість обшарпаних плетених крісел, три бамбукові столики та дві обдерті пальми, що стриміли у замурзаних горщиках. Поруч були розташовані кабінет готельного управителя та приймальня, що складалася, наскільки могли бачити відвідувачі, із зачинених дверей з написом «ЛИШЕ ДЛЯ ПЕРСОНАЛУ», а нижче, дрібнішими літерами – «Вхід заборонено» та дерев'яної панелі із заскленим отвором, не більшим за той, крізь який ви купуєте квиток на залізничній станції. Крізь цей отвір, після довгого чекання та нетерплячого стукання, ви, зрештою, винаймали номер та отримували ключа, споглядаючи у віконце лише пласку, запорошену пазуху чорної сукні та набрезклі руки управителевої дружини. І, якщо не рахувати цього побіжного погляду, ви більше ніколи її вже не бачили.

За кілька ярдів від управителевого кабінету були двері, позначені як «Вітальня, лише для пожильців», і вели вони до кімнати, навіть темнішої та сумнішої, ніж загальна вітальня.

Вітальня для пожильців мала два невеличкі вікна, що виходили на задній двір. Украй мало світла проникало через цей ліс похмурої кладки, тож у вітальні було тьмяно й душно. Обабіч великого порожнього каміна стояли дві аспідістри[39]39
  Аспідістра (лат. Aspidistra) – азійська конвалія, поширена як кімнатна рослина.


[Закрыть]. У найтемніших кутках кімнати парами чаїлися потерті шкіряні фотелі. Під одним із вікон стояв бамбуковий столик, а за тим столиком сидів Ян Шимонович, чоловік у чорному береті.

Уже майже годину сидів Ян отак, звівши разом ноги та коліна, поклавши лікті на запилюжену скляну стільницю, а кругле, гладке підборіддя – на стиснуті кулаки. Більшість свого вільного часу він проводив у роздумах про минувшину. Тепер усе його життя було присвячене минулому. Майбутнього він не мав. Він був неначе невиліковно хворий, який знає, що будь-якої миті його життя може раптово урватися. Такий кінець Ян сприймав цілком байдуже, якщо взагалі про це думав. Янові думки безперервно займали лише дві особи: Шарлотта, його дружина, та Меллорі.

Він зберіг у пам'яті чіткий та ясний образ Шарлотти. Йому варто було просто заплющити очі – і вона поставала перед ним яснішою та виразнішою, ніж видавалася йому за життя. Ось і зараз, сидячи самотою у тьмяній, запилюженій вітальні, він бачив свою дружину; невисоку, кремезну жінку, схильну до повноти, з дебелими м'язистими ногами, міцними широкими стегнами та чорним, кольору воронячого крила, волоссям, яке спадало їй на плечі. Коли вона загинула, їй не було тридцяти п'яти років. Ян одружився з нею, коли їй було шістнадцять.

Відколи Шарлотта померла, Ян намагався пригадувати події кожного дня з отих дев'ятнадцяти років, які вони прожили разом, збираючи та зберігаючи, неначе дорогоцінний скарб, кожнісіньку згадану пригоду та витискаючи зі своєї пам'яті інші коштовні моменти, які, Ян знав, і досі були там, просто він про них забув. Йому подобалося воскрешати у пам'яті те просте щастя та втіхи, які вони ділили на двох, згадувати невпинну працю на фермі, яку він – поляк у чужинській країні – придбав і на якій завзято порався. Він любив зупинятися на спогадах про ту міцну приязнь, якою його обдаровувала дружина, про те, як стійко сприймала вона його нестатки, про її відвагу та доброту. Пригадував він і те люте полум'я, що спалахнуло в її очах, коли вона дізналася новину про те, що вже вдруге за останні двадцять п'ять років Німеччина вдерлася до Франції. Ян саме чекав, що його призвуть до війська, коли це німецькі війська обійшли лінію Мажино[40]40
  Лінія Мажино – система французьких укріплень, збудована у 1929-1934 роках на кордоні з Німеччиною. Загальна довжина становила близько 400 км. Призначалася для запобігання раптовому нападу з боку німців.


[Закрыть]. Янова ферма неподалік Седана[41]41
  Седан – місто та муніципалітет у Франції, в регіоні Шампань-Арденни. Саме під Седаном під час Другої світової війни німецьке військо прорвало французький фронт, обійшло лінію Мажино та вийшло до Парижа.


[Закрыть] вмить опинилася під владою загарбників. Самого Яна відправили б до концентраційного табору, якби не Шарлотта, яка сховала його та переховувала доти, доки хвиля німецьких солдатів зрештою прокотилася далі. То була Шарлоттина ідея, щоби вони удвох пристали до підпільного руху спротиву. Спершу Ян ставився до жінчиного задуму несхвально. Він стверджував, що то – суто чоловіча справа, й затято заперечував проти її участі, але врешті-решт Шарлотта таки доп'яла свого.

П'єр Ґурвіль і Жанна радо прийняли їх до себе, і вже вчотирьох вони зосередили свої зусилля на ворожих шляхах сполучення, нищачи їх і завдаючи збитків усюди, де лише могли. Згодом до їхнього гурту приєдналися Жорж, Любіш і Ренлі; потім – Гарріс, і, зрештою, Меллорі. До цих трьох англійців Ян не мав довіри. Хіба ж то не Англія обіцяла допомогти Польщі? Хіба ж то не англійці підбили Францію на цю війну? Хіба ж то не вони повтікали з Дюнкерка[42]42
  Йдеться про Дюнкеркську евакуацію – військову операцію з евакуації формувань британських та частини французьких військ, що опинилися в оточенні Вермахту та були притиснуті до атлантичного узбережжя на північному сході Франції у ході битви за Дюнкерк. Вона стала наймасштабнішою військово-рятувальною операцією в історії, тривала з 26 травня по 4 червня 1940 року, і в її ході було врятовано 338 226 військовиків, що, попри військову поразку у Францїї, допомогло Великій Британїї зберегти боєздатне військо.


[Закрыть] до безпечного прихистку свого острова, залишаючи Польщу та Францію на поталу гунові[43]43
  Гуни – презирливе прізвисько німців, особливо – німецьких вояків, поширене у роки Другої світової. Походить від назви кочового племені гунів, яке у IV ст. н. е. вдерлося до Європи та загарбало частину її території.


[Закрыть]? Але найбільшу неприязнь Ян відчував саме до Меллорі та довіряв йому ще менше, ніж іншим двом англійцям. А все тому, що Меллорі ставився до роботи, яку вони виконували, немовби до якоїсь гри, і, здавалося, зовсім не зважав на постійну небезпеку, яка змушувала Яна почуватися кепсько та боятися – не за себе, але за Шарлотту.

Коли Жанна сказала йому, що це Меллорі зрадив Ґурвіля, Ян не здивувався. Він сам заледве уникнув гестапівської пастки, та й то лише тому, що прийшов до сховку на кілька годин пізніше, уже після того, як Ґурвіля та решту забрали німці. Ян знайшов тіла Шарлотти та Жоржа, які так і залишилися лежати там, де їх застрелили. Вони загинули, захищаючись.

Спершу він не йняв віри тому, що Шарлотта померла. Жив ніби у якомусь приголомшливому заціпенінні, щомиті очікуючи почути її голос і гучний, дзвінкий сміх, побачити, як цілеспрямовано клопочеться вона, готуючи їсти чи перучи його одяг із тим мирним виразом обличчя, що повсякчас нагадував Янові про те, що вона почувається щасливою. Його розум ще й досі був очманілий від пережитого потрясіння, коли Ренлі розповів йому про Меллорі. Ян чув слова, та для нього вони не мали значення. Лише коли минуло кілька днів, Ян усвідомив, що за смерть Шарлотти відповідальний Меллорі. І щойно він це збагнув, як його горе та безмежне відчуття втрати поступилися місцем невблаганному бажанню помститися. Першою Яновою реакцією було прагнення поквитатися із Меллорі самотужки, проте Жанна переконала його зачекати. Вона також рішуче постановила собі, що зведе порахунки з Меллорі, й зауважила, що їм треба належним чином підготуватися до цього переслідування, що упіймати Меллорі буде непросто і їхня перевага полягає у кількості. А крім того Ян мав вивчити англійську мову. Полювання мало відбуватися в Англії, тож якщо він хотів бути незалежним, то мусив бездоганно володіти мовою, аби не викликати підозр.

Майже рік Ян вивчав англійську мову. Любіш, Гарріс і Ренлі зголосилися залишитися разом, а Ренлі охоче допомагав йому з уроками англійської та незмінно чудувався тій швидкості, з якою Ян засвоював цю мову. І весь той час вони, готуючись, заощаджували гроші, беручись до будь-якої роботи, яку лише могли знайти. І весь той час Ян плекав свою безжальну ненависть до Меллорі, дратувався, що буде не сам на цих прийдешніх людських ловах, але не мав упевненості в собі та у тому, що зможе дати собі раду, коли опиниться сам-один у цій чужинській країні. Його гірко обурювало те, що Ренлі та Гарріс дозволяють собі об'єднати з ним зусилля у тому, що, зрештою, було суто особистою справою.

Обурювала Яна і Жаннина ненависть до Меллорі. Він відмовлявся вірити, що її кохання до Ґурвіля можна поставити на один щабель з його коханням до Шарлотти. Від самого початку Ян несхвально ставився до зв'язку Жанни з Ґурвілем. Якщо вже вони так багато одне для одного важили, то хай би одружилися. Шлюб – ось єдиний можливий підсумок щирих стосунків між чоловіком і жінкою. Їм треба було одружитися. Якби вони це зробили, Ян хоча й неохоче, але визнав би за Жанною право на помсту. Але вони не одружилися. Тож Ян уважав, що в таких стосунках не могло бути щирості.

Якби ж то він був певен себе, думав Ян, сидячи коло вікна, то пішов би від Жанни та Ренлі й самотужки продовжив полювання на Меллорі. Але без них він не здатен був дати собі раду в Лондоні. Варто припуститися помилки – і він неминуче потрапить до рук поліції. А якщо поліціянти виявлять, що Ян не має паспорта, вони відправлять його назад до Франції, або ще гірше – до Польщі. Він не здатен був діставати картки на продукти першої необхідності, як це робила Жанна, котра купувала їх у якогось знайденого нею таємного джерела. До того ж усі гроші були у Жанни. А без грошей він був би геть безпорадний. Ян лютував, думаючи, що Коррідон може першим знайти Меллорі. Він запекло заперечував, коли Ренлі запропонував залучити допомогу ззовні, однак вони із Жанною були в більшості – два голоси проти одного.

Ян думав про Крю. Та мить, коли він застрелив Крю, була єдиною втіхою, яку він мав, відколи прибув до цієї країни. Бодай раз він узяв ініціативу в свої руки. Поки Ренлі та Жанна вагалися, не знаючи, що з тим Крю робити, він рішуче діяв. Щойно Ренлі покинув кімнату, Ян вистрілив Крю в голову. Жанна в цей час була в іншій кімнаті. Звук пострілу маузера був заглушений подушкою, але вона увійшла до кімнати саме вчасно, аби побачити Крю, який кволо скулився на килимку з ягнячої шкіри, та Яна, котрий спокійно гасив подушку, шовкова пошивка якої зайнялася від пострілу.

І тоді, вперше за весь час, відколи він її знав, Жанна викликала у Яна захват. Замість впасти в істерику, вона негайно збагнула, як вони зможуть здобути владу над Коррідоном. Ян і сам охоче визнавав, що йому ніколи не спало би на думку перекласти на Коррідона провину у смерті Крю. Він, звісно, дуже сумнівався у тому, що на пістолеті залишилися відбитки пальців Коррідона, та це, як зауважила Жанна, не мало значення, головне, щоби сам Коррідон у це вірив. Що для неї справді важило, то це здобути владу над Коррідоном і зробити його керованим. Але зараз Ян сподівався переконати Жанну облишити Коррідона та дозволити йому самому випробувати свою удачу. Вони зможуть забрати у Коррідона свої гроші, а в разі, якщо він – що малоймовірно – ставатиме їм на заваді, тоді матиме справу з Яном. І він упорається з Коррідоном, хоча це й не буде так само легко, як позбутися Крю.

А крім того залишався Ренлі. Він починав перетворюватися на проблему. Смерть Крю його засмутила. Ян ніколи не довіряв Ренлі та вважав його слабким. Звісна річ, Ян охоче визнавав, що у Франції Ренлі поводився гідно. Те, як стійко він витримав гестапівські тортури, насправді вражало. Але війна завжди виявляє найкраще, що є у людині, а за рік миру та неробства Ренлі геть зійшов на пси. Вже незабаром доведеться щось із ним робити.

Тієї миті двері вітальні відчинилися і досередини увійшов літній чоловік. Він нерішуче постояв у дверному проході, роззираючись тьмяною кімнатою. На його худому, вкритому глибокими зморшками обличчі застиг невдоволений вираз.

– Знову вони кудись запроторили нове число «Таймс», – сказав він голосом, який тремтів від виснажливої люті. – Я вже скрізь його шукав. Я більше не збираюся миритися з таким безглуздям.

Ян презирливо глипнув на нього та знову розвернувся до вікна.

Старий вагався. Лють його втомила. Він був самотнім, і його раптом охопила туга за людським товариством. Він би залюбки присів і побалакав з оцим, схожим на іноземця, парубком, але напружуватись, аби якось почати розмову, було йому не до снаги.

Він кволо мовив:

– Але, либонь, я вас потривожив. Я не знав, що тут хтось є. – А тоді, оскільки Ян нічого на це не відказав, до старого повернулася його дратівливість, і він провадив далі: – Не можу збагнути, як це вам дозволяють приїздити до нашої країни. Тут уже й так повно-повнісінько іноземців. Це понад моє розуміння. Певно, в уряді вже геть збожеволіли. Ми не можемо нагодувати навіть своїх людей.

– Забирайся звідси, ти, старий недоумку, – не обертаючись, сказав Ян.

– Прошу? Що ви сказали? – здивовано запитав старий. – Перепрошую, та я дуже погано чую. Що ви щойно сказали?

Ян лише нетерпляче звів плечі, проте нічого не відповів. Старий повагався. Він відчував Янову зневагу та був непевний себе.

– Чи ви, бува, не бачили свіже число «Таймс»? – запитав він без надії. – Я скаржитимуся управителеві. Вам того не зрозуміти; та це – невід'ємна частина нашого національного життя...

І він почовгав коридором до управителевого кабінету, залишивши двері вітальні прочиненими.

Ян підвівся та зачинив двері, тоді повернувся до вікна і знову сів за бамбуковий столик. Він почав планувати смерть Ренлі.