Текст книги "Меллорі"

Автор книги: Джеймс Чейз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 18 страниц)

2

Штовхнувши двостулкові двері, що відчинялися в обидва боки, Жанна Персіньї увійшла до готелю «Ендфілд» й піднялася нагору сходами з мосяжними поручнями. Її рухи були неквапливі, а обличчя – задумливе. Під пахвою вона несла кілька свіжих газет. Дівчина відхилила завісу із намистинок саме в ту мить, коли літній чоловік, який говорив із Яном, уже збирався постукати у скляну панель приймальні. Але, побачивши Жанну, зупинився. Він мигцем помітив її, ще коли вона вперше прийшла до готелю, і відтоді запитував себе, хто ж вона така. Вже багато років він жив у готелі «Ендфілд» і ненавидів це місце. Та це було найкраще, що він міг собі дозволити на пенсію капітана Індійської Армії[44]44
  Армія Британської Індії, або ж офіційно – Індійська Армія (англ. Indian Army, ІА) – британська армія, створена для захисту британських колоній в Індії, що функціонувала з 1895 по 1947 рік. Діяла як у підконтрольних Великій Британії регіонах Індії, так і за її межами, зокрема, брала участь в обох світових війнах.


[Закрыть]. Звали його Генрі Мідовс; він мав сімдесят три роки і був геть самотній. За весь той час, що він прожив у цьому готелі, йому ще ніколи не випадало бачити серед відвідувачів таку молоду й привабливу жінку. Жанна у своєму чорному светрі та штанях здавалася йому гостею з якогось іншого світу.

– Доброго ранку, – сказав він тремким голосом і вклонився. – Ви сьогодні рано. А! Бачу, ви ходили по газети. А я саме шукав свіже число «Таймс». Тож, я гадаю...

Зупинившись на мить, аби окинути старого порожніми, неприязними очима, Жанна пройшла повз нього і, не зронивши ані слова, попрямувала далі коридором. Її цілковита зневага та нечемність завдали старому майже фізичного удару. Бурмочучи щось собі під носа, він обернувся, аби подивитись їй услід, і раптом відчув себе дуже старим, немовби ця мить жорстокої зневаги вкрала у нього ті роки життя, які йому ще залишалися.

Жанна увійшла до вітальні для пожильців і зачинила за собою двері.

– Поліція знайшла тіло Крю, – спокійно сказала вона, послуговуючись французькою мовою.

Ян рвучко підскочив і розвернувся, щоби поглянути на неї.

– Я не почув, як ти увійшла, – сказав він, аби пояснити свій раптовий рух. – Про це вже пишуть у газетах?

Жанна кинула газети на стіл і сіла в один із запорошених фотелів, що стояв у темному кутку віддалік від Яна.

– Це вже у новинах на першій шпальті.

Ян прочитав статті, присвячені знайденому трупові, у кожній з газет. Він читав поволі, на його гладенькому, огрядному обличчі не з'явилося жодного виразу.

– Коррідона описали докладно й доладно, – сказав він, дочитавши. – Його неодмінно впіймають.

– Я так не думаю. Він уміє дати собі раду. Це лише змусить його якомога затятіше прагнути знайти Меллорі.

Ян кинув газети на підлогу та допитливо подивився на Жанну.

– Але якщо вони його упіймають, він розповість їм про нас. То була помилка – дозволити такій людині втрутитись у нашу справу. Нам слід було все вирішувати самотужки.

– Ой, та годі вже тобі жалітися! – роздратовано вигукнула вона. – Якщо і є хтось, здатний відшукати Меллорі – то це Коррідон. Поглянь-но лише на список його військових заслуг. А ще ця країна знайома йому значно краще, ніж нам, і Меллорі його не знає.

– А я кажу, що це – помилка, – наполягав Ян. – Я від початку був проти цього. Не слід було тобі слухати того Ренлі.

– Ти – дурний невіглас, – сказала Жанна, підвищуючи голос. – Ти не робиш анічогісінько, лише критикувати ладен. Може, тобі то байдуже, та через власну впертість і глупоту тебе може спіткати те саме, що й Гарріса з Любішем. Але мені – не байдуже. Ти хочеш упіймати Меллорі самотужки, але ти недостатньо для цього кмітливий. Ані ти, ані я, ані Ренлі. А Коррідонові стане для того кмітливості. Скільки ще разів я мушу тобі це повторювати? Скільки ще разів мушу я казати тобі, що неважливо, хто саме владнає справу з Меллорі, аби лише владнав?

– Це ти так кажеш, – хрипко мовив Ян. У його очах палала стримувана лють. – Я ж бажаю мати приємність убити його власноруч, і я таки це зроблю.

– То зроби! – спалахнула Жанна. – Я тебе не зупинятиму. Йди, знайди його та зроби це – якщо, звісно, зможеш.

– Я це зроблю, але в слушний час, – відказав Ян. – Я чекав на це вже більше року і не збираюся втратити нагоду помститися лише через якісь жіночі примхи.

– Який же ж ти безголовий дурень, – презирливо відказала Жанна. – Досі я робила усе. Я привезла тебе до цієї країни. Я складала усі плани. Я діставала продуктові картки, аби ми могли й надалі залишатися тут. Я знайшла Коррідона. А ти увесь цей час лише жалівся, та ще застрелив Крю. І цілком можливо, що про цей твій учинок ми ще пошкодуємо. І ти ще кажеш мені щось про примхи.

– Побачимо, як воно буде, – сказав Ян, відвертаючись до вікна. – Але я не дожидався б аж так довго, щоби поквитатися з Меллорі. Може, це чекання тобі й до вподоби, та мені – анітрохи. Тож, якщо ми збираємося і надалі залишатися разом, то мусимо вдатися до дій. Інакше я візьму трохи грошей та піду, аби подбати про Меллорі по-своєму.

– Якщо тобі потрібні гроші – попроси у Коррідона, – сказала вона й глузливо посміхнулася. – Тепер вони у нього, і якщо ти думаєш...

Вона затнулася, адже двері до вітальні відчинилися й досередини увійшов Ренлі. Зачиняючи двері, він окинув Жанну та Яна швидким поглядом, а тоді неспокійно підійшов до каміна.

– Чому ти повернувся? – запитала Жанна, сідаючи ближче. – Де Коррідон?

– Не знаю, – відказав Ренлі. – Я його загубив.

Запала тривала пауза, відтак Ян різко розвернувся й гнівно потрусив у повітрі пальцем, спрямованим у бік Жанни.

– Ось, бачиш? Отак воно й буває, коли залучаєш у свої справи казна-кого. А тепер він загубив Коррідона, а разом із ним і наші гроші. І ти ще називаєш мене дурнем.

– Тихо! – зі стриманою люттю сказала Жанна. Вона зірвалася на ноги та підійшла до Ренлі. Її чорні очі зблиснули на білому, напруженому обличчі. – Як це ти його загубив? Я ж казала тобі не спускати його з очей. Що сталося?

– Коррідон пішов до своєї квартири. Я спостерігав за нею, допоки він не вимкнув світло. Тоді я припустив, що він ліг спати. А в мене від самого ранку й ріски в роті не було, тож я пішов до поблизької кав'ярні. Мене не було всього чверть години. Решту ночі я провів, пильнуючи за його дверима, та вранці він так і не вийшов. Певно, він вислизнув з дому, коли я виходив, – коротко відповів їй Ренлі.

Жанна люто зажестикулювала обома руками.

– То чому ж ти не зателефонував сюди? Ян би тебе підмінив. Невже я мушу розтовкмачувати кожен крок, який ти маєш робити? Чи, може, вряди-годи користуватимешся власним мозком?

– Зрештою, Коррідону пощастило, що він пішов із дому учора вночі, – сказав Ренлі крізь стиснуті губи. – Зранку, поки я пильнував за будинком, приїхала поліція. Вони ще й досі ошивалися коло дому, коли я звідти забрався.

Жанна з Яном враз застигли. Тоді Ян підвівся.

– Поліція? – запитала Жанна.

– Так. Мені ще пощастило, що я сам з ними не зіткнувся. Добре, що помітив поліцейське авто коло мьюзу.

– Ось бачиш! – переможно закричав Ян. – А я ж казав, що вони дізнаються про Коррідона. Я ж казав, що його спіймають.

– Вони його ще не спіймали, – відказала Жанна, однак вигляд вона мала стурбований.

– Що ж, тут я вже нічим не зможу зарадити, – сказав Ренлі, бажаючи чимшвидше піти від них геть. – Я лягатиму спати. Цілу ніч провів на ногах. А ви двоє ліпше придумайте, яким буде наш наступний крок.

– Більше ми того Коррідона не знайдемо, – з гіркотою в голосі сказав Ян. – Він зник, і наші гроші зникли разом з ним. Йому на нас начхати, а надто тепер, коли його розшукує поліція. Це просто ще одна наша помилка. – Він лиховісно зиркнув на Жанну. – Ми мусимо зробити те, що слід було зробити ще тиждень тому, – знайти Меллорі власними силами. Сьогодні я сам зустрінуся з Ритою Аллен.

– Можеш не перейматися щодо неї, – сказав Ренлі, не подумавши. – Вона мертва. – І, щойно сказавши це, Ренлі збагнув, що схибив. Він зашарівся й розлютився сам на себе.

– Мертва? – перепитала Жанна і пильно на нього поглянула. – Звідки ти знаєш, що вона мертва?

– Мені розповів Коррідон, – сказав Ренлі, розуміючи, що брехати може бути небезпечно.

– Коррідон? – перезирнулися Жанна з Яном. – Коли ж він тобі це сказав?

Ренлі відійшов на кілька кроків, дістав свого портсигара та вибрав цигарку. Ця пауза дала йому трохи часу на роздуми, однак він вочевидь був схвильований.

– Минулого вечора. Я... я на мить перетнувся з ним на вулиці. Він сказав мені, що був у Рити вдома.

– Зажди-но хвилинку, – промовив Ян, з підозрою дивлячись на нього. – Чому ж ти цього зразу не сказав?

Ренлі нервово запалив цигарку. Його рука була непевна.

– Таж дай мені хоч слово мовити, – різко зауважив він. – Я саме збирався вам про це розповісти.

– Та невже? А мені так не здається. То, кажеш, вона мертва? Як вона померла? Що сталося?

– Коррідон думає, що її вбив Меллорі.

Ці двоє вмить відреагували на слова Ренлі.

– Чому він так думає? – запитала Жанна, її рука зметнулася до горла.

Тим часом Ренлі вже опанував себе і спокійно продовжив:

– Він проводжав Риту Аллен до неї додому, а Меллорі, на його думку, саме ховався у будинку. Коррідон переконав Риту розповісти йому про Меллорі. Він думає, що Меллорі підслухав те, що вона розказала. Тоді Рита піднялася по щось нагору. Коррідон почув, як вона закричала, а тоді знайшов її саму – вона лежала у передпокої зі зламаною шиєю. Він думає, що це Меллорі змусив її замовкнути. Справді, схоже на те, хіба ні? Хто ще то міг бути?

Ян підійшов до нього.

– Що ще тобі відомо, Ренлі? Що ти від нас приховуєш?

Ренлі відступив під його жорстким, пронизливим поглядом.

– Нічого я не приховую, – сказав він недоладно.

– Та невже? А чому та жінка пішла нагору?

– Звідки я маю знати? Коррідон у деталі не вдавався.

– І ти не питав? Це так? Чи ти таки питав, але нам не кажеш?

– А зараз послухай-но сюди... – сердито почав Ренлі, та Жанна його перепинила.

– Гаразд, Ренлі, – спокійно мовила вона. – Лягай спати. Говорити більше нема про що.

– Якраз-таки є про що! – шалено гаркнув Ян. – Він бреше про Коррідона. Я йому не вірю. Я ніколи йому не довіряв. Він щось приховує.

– Що ти хочеш цим сказати? – стривожено запитав Ренлі. – Ліпше будь обережніший з тим, що говориш. Я не більше за тебе обізнаний з тим, про що йому розповіла Рита. Ти ж бо й сам добре знаєш, який той Коррідон потайний.

– Облиш його, Яне, нехай собі йде, – сказала Жанна.

– Ні! – люто вигукнув Ян. – Я збираюся дошукатися правди.

– О, та йди ти під три чорти, – крикнув Ренлі, розвернувся та рушив до дверей.

– Ренлі!

У Яновому голосі було щось таке, що змусило Ренлі швидко озирнутися через плече. І він побачив просто перед собою загрозливого маузера, якого Ян висмикнув з кобури.

– Стій, де стоїш, – провадив далі Ян. – Я збираюся...

– Прибери того пістолета, дурню! – закричала Жанна. – Сюди хтось...

Двері відчинилися, й увійшов Генрі Мідовс. У руці він тримав примірник газети «Таймс» і радісно розмахував ним перед цією трійцею, неначе втішена дитина.

– Виявилося, що увесь цей час він був у місіс Коддісталл... – почав був цін, але затнувся, побачивши пістолета в Яновій руці. Старий здригнувся, роззявив рота та застиг на місці, ніби закам'янілий. Його бліді очі попід кошлатими білими бровами широко розплющилися, він переводив погляд від Яна до Ренлі, а тоді до Жанни. Хрипким голосом він вимовив: – У вас тут щось негаразд? Що коїться?

Ян поквапливо сунув пістолета до наплічної кобури, аби приховати його від сторонніх очей. А тоді загрозливо ступив у бік старого.

– Яне! – різко сказала Жанна.

Мідовс відступав до дверей.

– Що... що... що... – голос зрадив йому, коли він зустрівся очима з Яновим жорстким і безжальним поглядом; а тоді Мідовс полишив кімнату, зронивши «Таймс» на порозі. Вони чули, як він побіг, спотикаючись і човгаючи ногами.

Одну довгу мить усі троє стояли мовчки, а тоді Жанна стишеним, але запальним голосом сказала:

– Ти зруйнував усе, ти, навіжений дурню. Той старий не мовчатиме про те, що побачив. Ми мусимо негайно залишити готель. Хутчіш! Нагору й спаковуймо валізи.

– Нічого він не зробить, – приголомшено пробурмотів Ян. – Він надто старий. Не знатиме навіть, що йому робити.

– Нагору й спаковуймо валізи, – повторила Жанна. – Якщо вони викличуть поліцію... – Вона відштовхнула Яна та хутко вибігла у коридор. Ані сліду Мідовса там не було. Тоді вона побігла нагору сходами.

– Вона має рацію, – сказав Ренлі. Його обличчя посмикувалося. – Ти – навіжений дурень. – Він рушив до дверей. – І ти надто вільно поводишся з отим своїм пістолетом. – Ренлі вийшов у коридор, і Ян, бурмочучи щось собі під носа, подався за ним слідом.

– Ходіть хутчіш! – сказала Жанна, стоячи нагорі сходів. – Він пішов. Хутчіш! – Вона перехилилася через поруччя та жестами підкликала Ренлі та Яна.

Вони побігли сходами нагору. І ніхто з них не зазирнув до телефонної будки, що стояла коло приймальні. Саме там, присівши навпочіпки, сховався від них Мідовс. У його старечій голові калатало від хвилювання. Пістолет! І де! З усіх можливих місць – саме у готелі «Ендфілд». Якби він тоді не увійшов до кімнати, тут могло статися вбивство. Отак воно й буває. Тим іноземцям нема чого робити у цій країні. Таж його самого могли застрелити. Мідовса почав бити дрож, але колишньому офіцерові Індійської Армії не годиться лякатися якогось пістолета. Він знав, що треба робити. Щойно Ренлі з Яном, піднявшись сходами, зникли нагорі, старий підвівся. Мідовс важко дихав, його трохи млоїло, проте він не вагався. Старий зняв слухавку, короткозоро придивився до цифр на диску. Ніколи було йти по окуляри. Не можна гаяти жодної миті. Він ближче придивився до цифр, а тоді тремким пальцем набрав номер 999[45]45
  «999» – офіційний телефонний номер служб невідкладної допомоги у Великій Британії та низці інших країн.


[Закрыть].

З

Вони вийшли зі своїх кімнат одночасно, кожен із них ніс у руці шкіряну валізу, поспішно напхану пожитками. Усі троє були вбрані в обшарпані оливково-зелені тренч-коти та чорні берети, які носили ще у Франції. Стоячи нагорі сходів, вони згуртувалися; у них відчувалася єдність і сила, що навіяли Ренлі спогади про минулі небезпеки й про те, як самовіддано вони колись працювали заради спільної ідеї та проти спільного ворога. Попри своє непевне становище, Ренлі відчував неабияке збудження та піднесення. Йому сяйнула думка, що ось таким і має бути справжнє життя. Нарешті він міг жити пригодою, а не читати про неї. Він із подивом усвідомив, що якби міг знову прожити минулі роки, то радше знову радо пристав би до гурту цих двох іноземців, аніж існував би в якомусь похмурому передмісті, повсякчас тривожився про те, аби втриматися на своїй роботі; можливо, одружився би та став одним із натовпу.

Готель принишк. Вітальня коло підніжжя сходів спорожніла. Навіть завіса із намистинок звисала нерухомо, немовби закам'яніла, побачивши змовників. А втім, усі троє відчували, що за ними спостерігають і що за ті десять хвилин, упродовж яких вони вкидали свої речі до валіз, у готелі відбувалася бурхлива діяльність, спрямована на те, щоби загнати їх у пастку. Ця атмосфера, сповнена передчуття біди, діяла на кожного з них по-своєму. Вона збуджувала Ренлі, даруючи йому відчуття бравади. Це було подібне на той стан, що охоплює школяра, котрий щойно переглянув фільм, у якому герой самотужки пробиває собі шлях крізь орду ворогів, а ті – геть безпорадні проти його надлюдської тактики.

Яна ця атмосфера лякала. Дотепер їм усе так добре вдавалося, що Янові було годі збагнути, як то зараз щось може піти негаразд. А проте, він усвідомлював, що власного глупотою поставив під загрозу всю їхню справу. Вже незабаром, якщо не просто зараз, комусь у структурах тутешньої влади стане відомо, що Ян має пістолета. Тоді почнеться поліційне розслідування. А поліції Ян боявся більше, ніж втрати власного життя. Якщо поліціянти впіймають його, то ув'язнять. А він не уявляв собі гіршої долі, ніж скніти у камері, знаючи, що Меллорі – на волі, а нагода помститися змарнована через його власний безвідповідальний учинок. Тож Ян був готовий до будь-якої надзвичайної ситуації; рішуче налаштований за жодних обставин не дати себе спіймати. Для нього усе це було продовженням війни. Він був у ворожій країні. Та Ян не збирався відступатися від своєї помсти – ні перед загрозою смерті, ні перед скоєнням іншого вбивства, якщо, вчинивши його, він зможе уникнути затримання.

І Жанна це відчувала. Вона усвідомлювала, яким небезпечним був Ян у такому настрої. Знала вона і те, що марно й намагатися забрати у нього пістолета. Якщо вона зараз спробує бодай якось його приборкати, він може піти проти неї. Єдину надію дівчина покладала на те, що їм і надалі таланитиме й вони зможуть залишити готель ще до того, як щось станеться.

Вона спускалася сходами першою. За нею – Ян. Ренлі йшов останнім. Вони рухалися спокійно та без поспіху й, не знаючи, чи пастка, бува, ще не спрацювала, були трохи непевні себе. Побіжно озирнувшись, Ренлі мигцем побачив жіночу голову, що визирала з-понад поруччя горішнього поверху; та видовище було миттєве, адже жінка рвучко відсмикнулася назад і зникла з очей.

Жанна вже подолала половину шляху донизу, коли це раптом зауважила якийсь рух, що змусив її завагатися. У дверному проході вітальні для пожильців стояв Мідовс. І він також хутко позадкував до кімнати, щойно побачивши, що ця трійця спускається сходами. Жанна бачила лише його довгу, худу ногу, взуту в поношений, але старанно виглянсований черевик. Але старий там був і нікуди не йшов. На місці залишалася й управителева дружина, яка сховалася потойбіч заскленого віконця приймальні та тривожно визирала звідти, потайки кидаючи погляди на сходи.

За короткі десять хвилин Мідовс устиг зробити чимало. Він зателефонував до поліції та застеріг управителя готелю. Пістолет у руках таких іноземців посіяв у цьому нечепурному готелі справжню паніку. Навіть літній портьє, чиїм обов'язком було пильнувати, щоби відвідувачі, бува, не залишили готелю, не розплатившись, відмовився залишатися на своєму посту й заховався у чоловічій гардеробній.

Спершу управитель не йняв віри тому, що розповів йому Мідовс. Він уже збирався піднятися нагору, аби побачити все на власні очі, проте, поміркувавши хвильку, передумав. Звичайно, Мідовс – нудний надокучливий старигань, але, хай там як, він – колишній військовий офіцер, а Індійська Армія не виховувала брехунів і панікерів. Отже, вирішив управитель, немає сенсу наражатися на ризик. Поліцію вже викликали. Поліціянти з усім тим упораються. А сам він залишився у своєму кабінеті та вжив запобіжного заходу, замкнувшись на ключ.

Трійця дісталася загальної вітальні.

– Ходімо, – сказала Жанна, відчуваючи, що зрештою їм і досі таланить. Вона підійшла до сходів, які вели до головного входу, та відштовхнула набік намистинову завісу. А тоді зненацька завмерла на місці. Двоє поліціянтів у кашкетах щойно увійшли до готелю крізь двостулкові двері. Вони підвели погляди, а один із них різко мовив: «Одну хвилинку, міс», – й побіг сходами до неї.

У мозку Жанни спалахнула думка, що ось він – кінець усіх її планів і всієї тієї роботи, що вони виконали за останні чотири роки. Її охопила паніка. Вона хотіла розвернутися й тікати, і зробила би так, якби мала бодай якийсь шлях до відступу. Але тікати не було куди. Поліціянт, високий, білявий чоловік із молодими, рішучими очима, вже майже дістався до неї, коли оглушливий постріл Янового маузера забринів, розлягаючись готелем.

Розділ восьмий

1

– Таж Браян мертвий. Він помер близько двох років тому.

Коррідон навіть не намагався приховати свій подив. Його очі перебігали з обличчя дівчини на складний візерунок із блакитних і білих квітів на її сукні. Менш за все він очікував почути від неї те, що вона щойно йому сказала. Коррідон одразу ж запитав себе, чи не знала вона, що на Меллорі полюють і, чи, бува, сказавши таке, не намагалася збити його зі сліду.

Він спокійно сказав:

– Я не знав. Мені дуже шкода. Якби ж я знав, то не став би вас турбувати... – і, неохоче відірвавши погляд від блакитних і білих квітів її сукні, зустрівся з її очима.

– О, все гаразд, – швидко відказала вона, немовби прагнула, щоби він не почувався зніяковілим. – Два роки – то чималий час. Спершу мені страшенно його бракувало, та людям не слід жити минулим, як гадаєте?

– Гадаю, не слід, – відказав він, вертячи капелюха на рівні колін і не знаючи, на що чекати далі. – Ну, нічого не вдієш. Мабуть, далі я вже не шукатиму. Яке розчарування. – І, відчувши, що явно взяв не ту ноту, додав: – Важко собі уявити, що такого хлопця, як оце Меллорі, раптом не стало. – Він ступив крок назад, нахилився та взявся за лямку наплічника. – Що ж, я більше вас не...

Й увесь час, поки Коррідон недоладно розмовляв з Енн, він відчував на собі її великі серйозні очі та запитував себе, про що вона думає й чи знає вона, що він – один із ворогів Меллорі.

– О, ви не мусите отак одразу йти, – хутко сказала дівчина. – Будь ласка, заходьте в дім. То ви потоваришували з Браяном під час служби у повітряних силах?

– Якось ми з ним познайомилися, – обережно сказав Коррідон. – І я відтоді часто про нього згадував. Мене звати Коррідон – Мартін Коррідон. Не хочу вам надокучати.

– Будь ласка, заходьте.

З осоння перед засліпливо-білою стіною Коррідон ступив у велику та добре освітлену студію. Дерев'яна рама гігантського дахового вікна відкидала квадратний візерунок тіні на зелене коркове покриття. На мольберті стояло напівзавершене полотно, що зображувало оголену жінку. Він анітрохи не знався на малярському мистецтві, однак його вразила сила картини та сила характеру, яку випромінювала зображена на ній жінка. Коррідон зупинився перед полотном. Йому здалося, ніби спокійні темні очі тієї жінки зазирають у його власні.

– Хороша картина, – мимоволі сказав він. – Ваша робота?

– Так. – Вона стояла обіч нього, густа копиця її волосся лише трохи височіла над Коррідоновим плечем. Енн тримала руки у великих кишенях своєї сукні. Вона стояла так близько, що її рука торкалася його руки. Вони удвох стояли і мовчки дивилися на картину, а тоді, з ноткою туги в голосі, дівчина сказала:

– Браян назвав би її однією з моїх французьких листівок. Він дуже допомагав мені з роботами. Браян мав природне відчуття перспективи.

Коррідона починали бентежити очі оголеної жінки, – вони були надто чесні та проникливі. Він відвернувся, щоб окинути поглядом цю велику студію, та подумав, яка вона охайна й чиста. Простір уздовж однієї стіни займала книжкова шафа. Книжки у суперобкладинках разом зі зрізаними квітами та оправленими в рами полотнами, що висіли на білих стінах, додавали кімнаті кольорів. Віддалік від мольберта студією було розставлено кілька фотелів. Один кут кімнати займала велика канапа з пружними на вигляд подушками, інший – велика радіола. Коррідон поглянув на інші картини на стінах. Вони теж належали руці Енн. Він упізнав ті самі виразні кольори, ту саму рішучу, впевнену малярську манеру. Коррідон упіймав себе на думці: як це дивно, що така тендітна на вигляд дівчина може створювати такі картини. Він припустив, що це – ознака її характеру і що в ній прихована неабияка сила.

І хоча Коррідон почувався незручно, не маючи ані найменшої гадки, що йому далі казати та робити, проте був свідомий того, що Енн почувається в його товаристві цілком невимушено, без вагань приймаючи його, неначе давнього знайомого.

– То коли ви познайомилися з Браяном? – раптом запитала вона й рвучно розвернулася до нього. І зараз Коррідон зніяковіло усвідомив, що в погляді Енн проглядають ті самі чесність і проникливість, яких вона надала бентежним очам оголеної жінки на портреті.

– Я випадково зустрів його під час вторгнення, – сказав він, шкодуючи, що не ознайомився ретельніше з тим докладним описом прикметних рис Меллорі, який отримав від Ренлі. – Ми тиждень жили разом в одній хатині Ніссена[46]46
  Хатина Ніссена – тип збірної напівкруглої споруди з каркасом з гофрованої сталі. В період Першої та Другої світових воєн хатини Ніссена використовувалися як тимчасові бараки для солдатів, але часто також як склади боєприпасів, поштові відділення та навіть церкви. Названа на честь свого винахідника – канадського інженера Пітера Нормана Ніссена (1871-1930).


[Закрыть]. Він позичив мені десять фунтів. Я саме хотів їх йому повернути.

– Сідайте, – сказала вона. – Я вже так давно не зустрічала нікого, хто знав його. Якби ж то я більше цікавилася братовими друзями. Вип'єте, чи, може, ще зарано?

– Для мене випити ніколи не зарано, – сказав Коррідон і зняв свого плаща. І, коли Енн відчинила шафу, щоби дістати пляшку джину та пляшку дюбонне[47]47
  Дюбонне (фр. Dubonnet) – французький аперитив на основі кріпленого вина з додаванням трав і спецій, зокрема, кори хінного дерева. Містить 14,8% алкоголю. У Великій Британії дюбонне знаменитий тим, що був улюбленим напоєм королеви Єлизавети.


[Закрыть], він продовжив: – Після війни я довгий час провів у шпиталі. Тоді подався до Америки. Оце щойно повернувся та згадав, що винен вашому братові грошей. Власне, я подумав, що то буде гарна нагода знову його побачити. Я шукав його у телефонній книзі, одначе Браяна там не було, та натомість я знайшов ваше ім'я. Колись він згадував, що має сестру, Енн. Я припустив, що це ви, і завітав сюди.

– І що він про мене розповідав? – Вона принесла напій та поставила його на стільці коло Коррідона. Він помітив, що її рука була непевна. – Ну ж бо, сідайте.

– Я вже й не пригадаю, – відказав він, опускаючись у фотель. Коррідон не збирався брехати більше, ніж було потрібно. Наразі ж йому було надзвичайно складно продовжувати прикидатися. Коррідонові доводилося стримувати потяг розповісти їй про те, чому він насправді шукає Меллорі, розповісти про Жанну, Яна та Ренлі. – Якось ми розговорилися про свої родини і він щось про вас розповів. Ім'я «Енн» вкарбувалося у пам'ять, бо це ім'я, що дуже мені подобається.

– А ви не пригадуєте, що саме він розповідав? Боюсь, я трішки сентиментальна. Було би дуже добре знати, що він сказав.

А зараз уже Коррідон захвилювався та навмання вхопився за готову брехню.

– Я не надто добре пригадую, що саме він тоді казав. Щось про... ну, здається, він казав, яка ви гарна.

Вона допитливо поглянула на нього.

– Ні, такого він не казав. Та все гаразд. Я не мала вас розпитувати.

– Мені дуже шкода. Усе це просто геть вилетіло з моєї дурної голови. Я не знав, що зустрінуся з вами. – І він хутко змінив тему розмови, запитавши: – А як він помер? Чи, може, ви волієте про це не говорити?

– Не говорити про це? – мовила вона, схилившись ближче, і до її обличчя повернулася барва. Коррідон запитав себе, чому спочатку йому здалося, ніби її риси цілком звичайні. Тепер, коли Енн сиділа перед ним і дивилася на нього своїми живими очима, вона немовби випромінювала світло. – Так уже сталося, що саме про це мені якраз-таки кортить поговорити. Браян був абсолютно прекрасною людиною. Його літак збили за кілька тижнів до Дня «Д»[48]48
  День «Д» (англ. D-Day), або висадка військ у Нормандії – морська десантна операція, що відбулася 6 червня 1944 року в Нормандії під час Другої світової війни силами союзників – США, Великої Британії, Канади та інших – проти нацистської Німеччини. Цього дня висадкою 156 000 солдатів на узбережжя Нормандії розпочалося вторгнення військ союзників до Європи.


[Закрыть], а його самого захопили у полон. Він урятувався втечею та пристав до одного з французьких рухів спротиву. Тоді йому вдалося передати листа для мене. Це була остання звістка, що я від нього отримала. Того листа мені приніс американський пілот, Браянів друг. То був чудовий лист. Браян здавався таким щасливим, працюючи з тими людьми. Їх було восьмеро; вони пускали потяги під укіс. Їхнім провідником був П'єр Ґурвіль. Браян писав, що то прекрасна людина; людина, сповнена надзвичайної відваги, віри та патріотизму. Браян завжди писав украй мальовничі листи, і в цьому всі восьмеро постали, неначе живі. Серед них були двоє французів; дві француженки; двоє поляків і троє англійців – якщо рахувати його самого. Про одну з дівчат, Жанну Персіньї, він писав із неабияким захватом. Певно, то були направду чудові люди. Мені було тривожно думати про ту небезпечну роботу, яку він виконував, але тут я нічим не могла зарадити. Я не могла навіть писати йому листи. А згодом від міністерства авіації[49]49
  Міністерство авіації Великої Британії, або повітряне міністерство (англ. Air Ministry) – виконавчий департамент (міністерство) в уряді Великої Британії, що відповідав за безпосереднє керівництво Королівськими повітряними силами Великої Британії в період з 1918 по 1964 рік.


[Закрыть] я довідалася, що він потрапив до рук гестапівців і був застрелений під час спроби втечі. Він загинув усього за кілька днів до завершення боїв.

«І от я опинився перед глухою стіною», – вирішив Коррідон, переконаний, що Енн розповіла йому те, що сама вважала за правду.

– Гадаю, його смерть достеменно підтверджена? – невпевнено запитав він. – Ви ж бо знаєте, на війні часом трапляються дивні речі.

Вона хутко підвела на нього погляд, і в її очах з'явився спантеличений вираз.

– Чому ви так сказали?

Коррідон вирішив дізнатися, як багато відомо Енн.

– Я розмовляв про вашого брата з одною його подругою, Ритою Аллен. – Він побачив, як Енн легенько здригнулася та стиснула кулаки. – Не знаю, чи ви з нею знайомі. Вона сказала мені, що ваш брат – живий. Вона стверджує, що бачила його кілька тижнів тому.

Раптова лють, що охопила Енн на згадку про Риту Аллен, минулася так само швидко, як і спалахнула. Якусь довгу мить дівчина сиділа, уважно вдивляючись у Коррідона.

– Як вона могла таке сказати? Чому ви взагалі до неї ходили? Я не розумію.

Коррідон неспокійно поворушився.

– Ваш брат якось її згадував. А кілька днів тому я випадково з нею зустрівся. Ми познайомилися. Почувши її ім'я, я згадав, як ваш брат казав, що вона була його подругою. Звісно, я запитав її, чи не знає вона, де Браян зараз. Вона не знала, проте сказала, що бачилася з ним кілька тижнів тому.

– Як вона могла таке сказати? – сердито повторила Енн. – Ви припускаєтеся помилки. Вона ніколи не була Браяновою подругою. Він розповідав мені про неї. Браян познайомився з нею, коли квартирував у Біґґін-Гілл[50]50
  Біґґін-Гілл (англ. Biggin Hill) – південно-східна околиця Лондона, де була розташована база повітряних сил Великої Британії. Під час Другої світової ця база захищала Лондон і південний схід Англії від нападів німецьких бомбардувальників. Функціонує і донині, проте вже не як військова база, а як аеропорт.


[Закрыть]. Це був суто фізичний потяг – не більше. Ви ж бо знаєте, які вони – ці нинішні молоді офіцери. Вони ніби бояться щось у цьому житті проґавити. Ця жінка кинулася на нього, а тоді почала йому надокучати, вимагаючи грошей. Браян бачився з нею хіба що два чи три рази, не більше. Як вона могла таке сказати?

Геть спантеличений, Коррідон глибше вмостився у фотелі.

– Не знаю. Вона дала зрозуміти, що знає його вже шість років. Вона навіть сказала, що він купив і умеблював для неї будинок.

– Будинок? – розлючене обурення в голосі Енн боролося зі здивованою зневагою. – Але ж це просто сміховинно. Браян знав її лише кілька днів, а згодом вони хіба листувалися, бувши по різні боки моря. Більше він ніколи з нею не бачився.

– Він міг вам усього й не розповісти, – мовив Коррідон, роздратований її непохитною вірою у брата. – Врешті-решт, брати зазвичай не розповідають своїм сестрам про...

– Але річ не в тому, – різко сказала Енн. – Ми ж не обговорюємо стосунки мого брата з цією жінкою. Вона сказала, ніби Браян – живий. Що ж, вона бреше.

– Але чому? – запитав Коррідон, якому кортіло посперечатися. – Навіщо їй мені брехати?

На якусь мить Енн збентежилась, а тоді сказала:

– Скільки грошей ви їй дали за ту інформацію?

А зараз надійшла Коррідонова черга збентежитися.

– Як ви дізналися, що я давав їй гроші?

– Кажу вам, я цю жінку знаю. Заради грошей вона скаже і зробить що завгодно.

– Що ж, гаразд, визнаю – я заплатив їй, однак навіщо їй було казати, що ваш брат живий, якщо насправді це не так?

– А хіба не це ви очікували почути? Якби вона сказала вам, що він мертвий, то б одразу перестала бути для вас цікавою.

Коррідон уважно подивився на Енн. Це було дещо таке, про що він не подумав, і почуте його стривожило. Поки він сидів, намагаючись вирішити, чи справді Рита Аллен йому збрехала, Енн підвелася, перетнула кімнату та стала коло мольберта.

– Ви мене бентежите, – сказала вона після тривалої мовчанки, упродовж якої Коррідон неспокійно за нею спостерігав. – Вашого імені Браян ніколи не згадував. Є у вас щось таке, що змушує мене думати, що ви не знали мого брата. Чого ви насправді від нього хотіли?