Текст книги "Меллорі"

Автор книги: Джеймс Чейз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 18 страниц)

2

Трохи згодом, коли сонце вже хилилося за пагорби, сталося дещо несподіване. Енн перша почула рев моторів і поглянула вгору. Вона побачила, як праворуч від них понад ялицями різко здійнявся вгору гелікоптер і полетів щонайменше у п'ятистах футах над землею.

– На землю! – крикнув Коррідон, однак Енн уже лежала пластом, коли він упав обіч неї. Удвох вони прикипіли очима до машини, що ширяла над ними.

– Вони нас помітили, – з відразою зауважив Коррідон. – Хто би сподівався? Певно, я їм конче потрібен. – Він бачив, як пілот і ще один чоловік вихилилися з кабіни. Пілот помахав Коррідону рукою. – Який милий та дружній тип, правда? – гірко провадив він далі. – Зараз ці двоє викличуть по рації тих загоничів і скерують їх просто на нас. Ну ж бо, мерщій до лісу. Це наш єдиний шанс.

Вони зірвалися на ноги та кинулися бігти через відкриту долину в керунку ялицевого лісу. Бігти було доволі далеко – до лісу залишалося пів милі. Гелікоптер злетів над ними та шугав у повітрі, неначе яструб.

Перш ніж вони подолали половину відстані до лісового прихистку, здійнявся вітер і доніс до них якийсь ледь чутний вигук, що змусив Коррідона швидко озирнутися через плече. Праворуч, приблизно за милю від них на пагорбі з'явилася лава чоловіків, які швидко бігли вперед, прямуючи туди, де шугав гелікоптер.

– Серед них є двійко хлопців, які справді вміють бігати, – похмуро мовив Коррідон. – Ходімо, крихітко, не даймо їм упіймати нас на відкритому просторі.

– Не даймо їм упіймати нас взагалі, – задихано мовила Енн і засміялася. Вона добре бігла, і її очі сяяли від збудження. Власне, дівчина бігла так добре, що, коли вона прискорилася, Коррідонові ставало снаги лише на те, щоби не відставати від неї.

І знову він озирнувся через плече. Двійко спритних бігунів залишили далеко позаду решту гурту переслідувачів і, неначе гончаки, скорочували відстань, що відділяла їх від Коррідона з Енн. Зараз вони були лише за чверть милі й швидко наближалися. Коррідон заскреготів зубами та спробував бігти швидше, одначе був надто важкий та кремезний для таких перегонів.

– Тікайте, – захекано промовив він до Енн. – Біжіть у ліс і чекайте на мене там. Залиште цих двох мені. Тікайте щодуху!

Енн слухняно підкорилася і побігла вперед. Вона без особливих зусиль рухалася зі швидкістю, з якою олень чимдуж тікає від погоні.

Коррідон уже чув за спиною глухий тупіт прудких ніг і знову озирнувся. Його швидко наздоганяло двоє чоловіків, і були вони молоді та дужі. Він спіткнувся і втратив рівновагу. Двоє переслідувачів були вже не більше ніж за п'ятдесят ярдів від нього.

– Гей! Зупиніться! – заволав один з них і пришвидшив свій біг.

До лісу було вже рукою сягнути. Енн зникла в гущавині, з хрускотом торуючи собі шлях через підлісок до найближчої галявини. Коррідон не мав наміру дозволяти цим двом слідувати за ними до лісу. Він кинув погляд повз них на лаву чоловіків, які, відстаючи, бігли далеко позаду. Вони ще й досі були за добрих пів милі; а отже, він мав досить часу, щоби впоратися з цими двома і встигнути втекти від решти переслідувачів.

Несподівано Коррідон звернув убік. Двоє чоловіків вже майже його наздогнали, і один із них, рухаючись швидше, ніж Коррідон очікував, кинувся на нього. Коррідон мусив ухилитися, а коли переслідувач схибив і пробіг повз нього, із вправною влучністю завдав йому різкого удару ребром долоні, рубанувши нею по шиї. Чоловік упав, наче підтятий полексом[62]62
  Полекс (англ. pole-axe, або polax) – європейська зброя XV – XVI ст., нагадує невелику алебарду з держаком 1,2 – 2 метри завдовжки та маленьким лезом у верхній частині. Форма полекса різнилася, він міг складатися з сокирного леза або молота, з шипами чи обухом на протилежному боці.


[Закрыть], і лежав нерухомо, розпластавшись на землі долілиць.

Його побратим, важко дихаючи, відскочив подалі від Коррідона, приголомшений тим, як різко змінилося становище. Коррідон не дав йому часу отямитися. Недарма він свого часу чубився з найлютішими бійцями із загону командос. Із пронизливим криком він кинувся переслідувачеві в ноги, штовхнув його плечима попід коліна та повалив додолу.

Вони удвох впали на землю та покотилися нею, і той чоловік хапався за Коррідона й кволо намагавсь учепитися руками в його горлянку.

Він скинув його з себе, важко зіп'явся на коліна і, коли супротивник спробував сісти, завдав йому бічного удару в щелепу. Чоловік упав і простягся на землі.

Коррідон умить підвівся на ноги. Лава чоловіків, які їх переслідували, ще й досі була далеко. Вони вже цілу милю бігли цією горбистою місцевістю, і це їх сповільнювало. Серед тієї лави був і Роулінс, він повільно, але затято рухався вперед.

Коррідон помахав йому рукою та чкурнув у ліс. Енн ухопила його за руку, й вони удвох швидко побігли крутою стежиною, що вела в лісову гущавину.

Біжучи, вони чули далекі звуки – то їхні переслідувачі входили до лісу. До них долинав невпинний тріскіт підліску, ледь чутні вигуки та пищання свистків. А вони з Енн прямували далі. Сповільнившись до швидкої ходи, вони нечутно пробиралися крізь хащі, немов індіанці, аж поки звуки переслідування стихли.

Коррідон зупинився.

– Саме так я й думав, – він захекався та витирав обличчя рукавом. – Вони мало нас не упіймали, але хвацько ж ми від них утекли, правда? – запитав він й усміхнувся до Енн, яка притулилася до дерева, відсапуючись. Вона мала змучений вигляд, але відповіла на його усмішку своєю.

– І що тепер? – запитала вона та кинула погляд на темний, похмурий ялицевий ліс, який, здавалося, на цілі милі розкинувся перед нею.

– Зараз для них уже надто темно, аби нас переслідувати. Гадаю, тепер вони відступляться та зачекають до ранку. А до того часу, якщо нам пощастить, ми будемо вже за багато миль звідси.

– Підемо далі?

– Це саме те, що нам потрібно. Відчуваєте, що здужаєте?

– Не зовсім, але нам таки краще рушати далі.

– Немає потреби поспішати. Ходімо далі цією стежиною. Кудись вона та й виведе. А вже коли вийдемо з лісу, зможемо знайти якийсь дороговказ. Але ми мусимо рухатися далі.

За пів години розміреної ходи вони дісталися узлісся. Ця прогулянка була неквапна, адже їм довелося йти у цілковитій темряві, та обоє були треновані для того, щоби діяти за таких умов, інакше просування лісом уночі було би для них геть неможливе. Зараз, вийшовши з-під верховіть, які заступали небо, вони могли бачити бліде світло місяця, частково заховане важкими чорними хмарами, а ген-ген удалині видніли вогні якогось селища.

– Цікаво, чи далеко від нас те селище? – мовив Коррідон, вказавши у керунку вогнів.

– Не знаю, але воно лежить на нашому шляху, чи не так?

– Мабуть, що так, – невпевнено сказав Коррідон. – Але перш ніж ми підемо далі, поїжмо. Я такий голодний, що аж за живіт тягне.

Вони сіли біч-о-біч на траву, і, поки Енн розв'язувала клунок з їжею, що його досі носила, підвісивши до свого паска, Коррідон спробував роздивитися обриси тієї далекої місцевості, де розкинулося селище. Однак було занадто темно, аби розрізнити бодай щось, що могло правити за дороговказ, і Коррідон зрештою покинув свої спроби.

Вони їли мовчки. Кожен поринув у власні думки. Коррідон хвилювався. Меллорі не йшов йому з голови. Що станеться, коли він зустрінеться з ним віч-на-віч? А що, як врешті-решт виявиться, що Меллорі на тому острові нема? Шанси, що він буде там – один до ста. А коли його там не буде – що тоді?

– Знову хвилюєтеся? – запитала Енн, дивлячись на нього. З того напруженого виразу, якого набрало Коррідонове обличчя, вона бачила, що той має щось на думці.

– Авжеж, – сказав він і засміявся. – Я завжди про щось хвилююся, таку вже маю звичку. Але не починаймо знову ту розмову.

«Енн легко казати, що Меллорі мертвий, – думав він, – але ж примари не стріляють у пітьмі». Він пригадав той схожий на шепіт голос у квартирі Крю. І той постріл. Ні, Меллорі не був мертвий, до того ж міг бути небезпечний. Якби він був мертвий, не було би стількох ускладнень.

Аж раптом Енн сказала:

– Погляньте-но, там унизу – автівка. Певно, там є дорога.

Далеко внизу під ними, з-поза схилу пагорба зненацька з'явилися два подовгасті промені фар автівки, що прямувала до селища.

– Схоже, водій не поспішає, – сказав Коррідон, нахиляючись уперед, аби уважно роздивитися далекі вогні. – Здається, зупиняється. – Він зірвався на ноги. – Він зупинився. Спустімося туди, Енн. Можливо, нас підвезуть.

– А що, як то виявиться поліція? Думаєте, варто так ризикувати?

– Ми підемо неквапливо. Можемо просто поглянути. Ходімо.

Шлях додолу, до прихованої від очей дороги, був крутий, одначе спускатися ним було легко, тож Коррідон з Енн набрали чималу швидкість. Вони то бігли, то йшли, підбадьорювані виглядом автівки, що й досі стояла нерухомо, немовби чекаючи на них.

– Схоже, машина зламалася, – сказав Коррідон, зупиняючись. Вони дісталися дороги. Зараз автівка була десь за сотню ярдів від них, і вони бачили піднятий капот та чоловіка з електричним ліхтариком, який роздивлявся двигун. – Зачекайте тут. Я підійду та перекинуся з ним словом. А ви пильнуйте.

Залишивши Енн, він пройшовся дорогою до автівки. Кинувши на водія швидкий погляд, Коррідон переконався, що той був сам.

– Чи можу я вам якось допомогти? – запитав Коррідон, коли наблизився до автівки на відстань кількох ярдів.

Водій рвучко підвів погляд і посвітив на Коррідона своїм ліхтариком.

– Сумніваюся, – сказав він, не намагаючись приховати свій кепський настрій. – Хіба що ви – ліпший механік, ніж оце я. Клята залізяка щойно зламалася. А я зараз за чимало миль від будь-якого населеного пункту, чи не так?

– Найближче селище розташоване праворуч від вас, – сказав Коррідон, указуючи напрямок рукою. – До нього зо п'ять миль. – Тоді підійшов до водія ближче і роздивився його у відбитому світлі фар. «Тут нема про що хвилюватися, – подумав він. – Либонь, якийсь мандрівний крамар».

– Від цих нових авто мене аж верне, – сказав водій, спересердя копнувши передню шину. – Оце лише кілька місяців маю цю машину, а вона постійно ламається.

– Погляньмо, – сказав Коррідон, схиляючись над гарячим двигуном. – То які були симптоми?

– Клята залізяка зненацька засичала та зупинилася.

– Бензин у нормі?

– Бак – повнісінький. Ця клята чортопхайка завжди виходить з ладу.

– Тоді, певно, проблема у карбюраторі. Маєте інструменти?

– Це дуже шляхетно з вашого боку, – втішено сказав водій. – До речі, звідки ви в біса вигулькнули?

– Ми з дружиною подорожуємо пішки, – поважно мовив Коррідон. А тоді підвищив голос і покликав. – Агов, люба, ходи-но сюди та допоможи нам.

З пітьми з'явилася Енн.

– А ось і моя дружина, – сказав Коррідон, не дивлячись на Енн. – Нашого друга спіткала халепа з карбюратором, і я сподіваюся, що мені вдасться його полагодити, – провадив він далі, звертаючись до Енн, але й досі не дивлячись на неї.

– Мій чоловік – мастак на всі руки, – сказала Енн, стримуючись, аби не захихотіти. – Я впевнена, що він неодмінно полагодить ваш карбюратор.

– Це чудово, – сказав водій. – Мене звати Брюер. Дякую вам, добрі самаряни, мені пощастило, що я вас зустрів. Сам я в автівках не петраю. – Він утупився захопленим поглядом в Енн, і лише зараз дівчина зненацька з тривогою збагнула, що її сукня збіглася, сильно відкриваючи ноги.

– Ну, нам також пощастило, – сказав Коррідон, розкладаючи інструменти на крилі автівки. – Ми збилися на манівці й саме шукали когось, хто би нас підвіз. Коли ми побачили світло ваших фар, то не могли повірити у своє щастя. Самотня тут місцина, еге ж?

Поки Коррідон розбирав карбюратор, Брюер балакав з Енн, намагаючись їй сподобатися. Він майже засмутився, коли Коррідон зібрав карбюратор, закрутив останній Гвинт і сказав йому, щоби спробував завести двигун.

– Думаю, зараз автівка має завестися, – мовив він. – Судячи з усього, паливний канал був засмітився. У всякому разі пробуйте.

Двигун завівся з першої спроби.

– Та ви – справжнє диво, – сказав Брюер, радісно усміхаючись йому крізь вікно. – Якби не ви – застряг би я тут на цілу ніч. Ну ж бо, застрибуйте. Куди я можу вас доправити?

– Ми прямуємо до Данбара, – збуджено промовила Енн. – Чи не могли б ви нас туди підвезти?

– Чом би й ні? Сам я їду до Единбурга, та радо підвезу вас.

Вони сіли до автівки, і Коррідон, гримнувши, зачинив дверцята.

І вже коли вони, набираючи швидкість, їхали темною дорогою, долоня Енн ковзнула до Коррідонової долоні. Він дозволив їй залишитися там, але про дівчину не думав; усі його думки поглинув Меллорі.

Розділ чотирнадцятий

1

Моторний човен був невеликим судном фірми «Брук», мав вісімнадцять футів завдовжки, двигун потужністю десять кінських сил, і ним можна було стернувати за допомогою керма, як автівкою. Човен зберігався в елінґу[63]63
  Елінґ (від нід. helling) – споруда, призначена для побудови, зберігання та ремонту суден малого та середнього розміру, будинок для човнів.


[Закрыть], збудованому з бетону та дерева, і був підвішений над водою у люльці зі сталевих тросів. За допомогою електричної лебідки човен можна було легко опустити на воду – досить було натиснути на ґудзик.

Поки Енн перевіряла двигун, Коррідон неспокійно стояв на варті коло відчинених дверей.

Брюер залишив їх на головній вулиці Данбара, і, щойно він зник з поля зору, Енн із Коррідоном пішки спустилися до моря. Вони відійшли ще зовсім недалеко, коли це Коррідона раптом охопило відчуття, що хтось йде за ними назирці. Він нічого не сказав про це Енн, неохоче подумавши, що це відчуття, зрештою, могло виявитися нічим більшим, аніж нервовою фантазією. Він не втрачав пильності, проте нікого так і не побачив.

І зараз, стоячи у дверному проході, Коррідон відчував, ніби за ним спостерігають. Він визирнув у пітьму, відчуваючи на обличчі холодний вітер, що здіймався з моря, проте не бачив нічого підозрілого.

– Усе гаразд, – сказала Енн, залазячи на стапель[64]64
  Стапель (від нід. stapel, англ. slipway) – нахилений до води й відповідно обладнаний майданчик елінґа, фундамент з високими опорами, вантажопідйомним та іншим устаткуванням, на якому будують, ремонтують і з якого спускають на воду судна.


[Закрыть]. – То як, вирушаємо?

– Так, – сказав він, неохоче розвертаючись до дверей спиною. – Море стає неспокійним. Здіймається вітер. Що раніше ми вирушимо, то краще для нас. Як довго триває шлях до острова?

– Близько години, – відповіла Енн. – Та коли ми туди дістанемося – усе буде гаразд. У домі досхочу консервованої їжі. Вистачить якнайменше на тиждень.

– Тиждень – то дуже добре. – Він знову визирнув у пітьму. – Ну ж бо; вирушаймо.

Енн відчула його неспокій і проникливо поглянула на нього.

– Щось не так?

– Нічого. Гадаю, просто нерви. Мене не полишає відчуття, що за нами хтось стежить.

Вона поквапливо натиснула кнопку електричної лебідки і, поки човен м'яко спускався на воду, підійшла до Коррідона.

– Тоді вирушаймо. Було би жахливо, якби...

Вона затнулася і здушено скрикнула, коли несподіваний порух за відчиненими дверима змусив їх обох різко обернутися. У світлі жарівки, що звисала зі стелі, промайнула і впала на ніс човна чиясь тінь.

– Хто там? – запитав Коррідон, виступаючи вперед.

На світло вийшла Жанна. На рівні пояса вона тримала маузера і цілилася в них. На її білому обличчі застиг холодний вираз, а очі виблискували.

– Я іду з вами, – задихано сказала вона.

Коррідон стиха полегшено зітхнув. Він очікував, що з темряви до них вийде Роулінс.

– Я ще зроду не зустрічав жодної іншої жінки, яка б мала звичку отак несподівано з'являтися у найнедо-речнішу мить, – сказав він і вишкірився. – Як ви в біса сюди дісталися?

– Ми з вами домовилися зустрітися тут, – сказала вона холодним, безживним голосом. – Невже ж ви думали, що зможете так легко мене здихатися?

– Та я взагалі про вас забув, – сказав Коррідон, насторожено стежачи за маузером у її руці. – А Ян, певно, чигає там, у темряві?

– Ні.

– То де ж він у такому разі?

Жанна засміялася. Це був дивний, неочікуваний звук, від якого Коррідону мурашки пробігли по спині. Він втупився в неї очима, раптово усвідомивши, який хворий вона має вигляд. Її шкіра немовби збіглася, надаючи обличчю дівчини голодного та лютого вигляду. Очі Жанни глибоко запали в оточених темними колами очницях і блищали, як у пропасниці. Губи були безкровні.

– Він мертвий, – сказала вона.

– Мертвий? – Такого Коррідон аж ніяк не очікував. – Що сталося? До нього дісталася поліція?

Жанна поглянула на Енн, і гірка, глузлива посмішка промайнула у кутиках її вуст.

– Запитайте її. Вона знає. Яна вбив Меллорі.

Енн судомно вхопила ротом повітря та зробила швидкий крок уперед, але Коррідон потягнув її до себе.

– Про що ви говорите? – запитав він Жанну. – Що змушує вас думати, ніби його вбив Меллорі?

– Я бачила, як це сталося. – Вона занурила свої нервові пальці в густе чорне волосся та пригладила його. – Він нас переслідував.

– Переслідував вас... але як?

Якусь мить Жанна стояла нерухомо, а тоді зненацька слова хлинули з неї потоком.

– Ренлі вбили. Він пожертвував собою заради нас. Яна поранили. Поліції майже вдалося нас упіймати. Ми з Яном сховалися у церкві. – А тоді потік слів пересох, Жанна стояла, дивлячись на Коррідона та Енн, і, хмурячись, притискала пальці до скронь.

– Що ж, продовжуйте, – різко сказав Коррідон. – Що сталося?

– Нам вдалося сісти у потяг, – провадила вона далі, цього разу вже повільніше. – Нам поталанило. Потяг ішов просто до Данбара. Яну було дуже зле. Він потерпав від спраги та постійно просив пити. Я полишила його та пробиралася від одного товарного вагона до іншого, сподіваючись знайти щось, аби втамувати його спрагу. А тоді я почула, як він кричить. Я озирнулася. Він наполовину звісився з вагона та щосили хапався за поручні. – Жанна стишила голос і продовжила говорити вже майже пошепки. – Меллорі тримав його за горло. Я нічим не могла зарадити. Я була надто далеко. Ян упав на колію. А нею саме прямував потяг. Він розкраяв Яна на шматки. Він загинув так само, як Любіш; і вбив його Меллорі.

Коррідон відчув, як дрож пройшов його спиною.

– Ви хочете сказати, що бачили Меллорі? – запитав він, пильно вдивляючись у її обличчя.

– Так.

– Ви його впізнали? Чи не міг то бути хтось інший, кого ви сплутали з Меллорі?

Обличчя Жанни стало жорстким, і, підвищивши голос, вона злостиво сказала:

– Невже ви думаєте, що я можу побачити Меллорі й не впізнати його?

– Вона бреше, – прошепотіла Енн, і Коррідон відчув, як дівчина тремтить коло нього.

– Заждіть, – стиха сказав він їй. – Нехай вона договорить. – І продовжив, звертаючись до Жанни: – А що сталося після того, як Яна було вбито?

Жанна безтямно витріщилася на нього, нахмурилася, а тоді, явно докладаючи чималих зусиль, немовби їй було вкрай складно видобувати спогади із закамарків своєї непевної пам'яті, сказала:

– Я йшла слідом за Меллорі аж сюди. Він вирушив на острів.

– Не поспішайте, – сказав Коррідон. – Меллорі знав, що ви були у тому потягу разом з Яном. Чому ж він не покінчив також і з вами?

Раптом очі Жанни спорожніли, а маузер, націлений на них, захитався в її непевній руці.

– Він вирушив на острів. Я бачила його, – неспокійно промовила вона.

– Звідки ви знаєте, що він на острові? – запитав Коррідон.

– Я бачила його.

– Але як він туди дістався? Ось це – його човен. Чому він ним не скористався?

Рука Жанни здійнялася до чола. Її обличчя набуло збентеженого вигляду.

– Я бачила, як він туди вирушає, – затято правила своєї Жанна. – Він узяв човна з гавані. – Вона зупинилась, а тоді продовжила, немовби промовляючи сама до себе: – Я – остання з них. Вони усі загинули, один за одним. Меллорі виявився надто розумним для них, але не для мене. – Вона зробила рух уперед, погрожуючи їм маузером. – Сідайте у човен, – веліла вона. – Хутчіш! Ми й так змарнували достатньо часу. Меллорі – на острові. Цього разу для нього не буде порятунку. Сідайте у човен.

– Ходімо, – сказав Коррідон до Енн і тихо додав: – Вона геть збожеволіла.

Вони першими залізли до човна, а Жанна – слідом. Вона, скулившись, сіла осторонь на кормі, тримаючи їх під прицілом.

Енн, напружена та зі сполотнілим обличчям, запустила двигун, вивела човен з елінґу та скермувала його у відкрите море.

2

Острів Відлюдника виявився набагато більшим, ніж Коррідон уявляв. Він малював його у своїй уяві як скелясту платформу площею, либонь, зо двісті ярдів, на якій зведено будинок, та коли моторний човен увійшов у невеличку, добре приховану від сторонніх очей гавань, Коррідон поглянув угору та був неабияк вражений, побачивши величезні скелясті стіни, що здіймалися над ним й губилися в густій темряві ген-ген угорі. Вигляд гострих зубчастих скель нагадав Коррідону слова Енн, і тепер він почав розуміти, чому вона казала, що цей острів може бути небезпечний для тих, кому не відомий кожнісінький клаптик його землі.

Густі тумани з моря оповивали острів, у розколинах скелястої стіни завивав вітер, а коли човен наблизився до острова, звідкись із темряви здійнялася величезна зграя мартинів і їхні скорботні крики заглушили ревіння могутніх хвиль, що розбивалися об прибережні кручі.

Поруч з елінґом, точною копією того, що був у Данбарі, починався марш вирубаних у скелі сходів. Саме цими східцями вони утрьох почали спинатися нагору, борючись із поривами вітру, який немовби намагався схопити подорожніх і щомиті загрожував змести їх у море. Коррідон нарахував двісті сходинок, поки вони дісталися широкої кам'янистої платформи, з якої він міг розгледіти неясні, загострені чорні обриси величного піка, що здіймався вдалині на тлі нічного неба.

Він ішов слідом за Енн, пригинаючи голову від вітру, спинаючись вузенькою стежиною, що полого здіймалася вгору, у темряву. Жанна йшла останньою, і Коррідон чув, як вона час до часу щось стиха бурмоче, спотикаючись на нерівній стежці.

Аж раптом вони геть неочікувано натрапили на дім. Він був збудований просто перед скелястою стіною та захищений обабіч масивними скельними утвореннями, але попереду відкривався пронизливим вітрам, що віяли з Північного моря[65]65
  Північне море – море, що розташоване у північно-східній частині Атлантичного океану і є його частиною. На сході омиває береги Норвегії та Данії; на заході – Шотландії та Англії; на півдні – Німеччини, Нідерландів, Бельгії та Франції.


[Закрыть]. То був приземкуватий двоповерховий будинок, прип'ятий сталевими стрижнями до суцільної міцної скелі. Дах, підлоги першого та другого поверхів і стіни були зроблені з бетону, причому стіни сягали фута[66]66
  1 фут дорівнює 30,48 см.


[Закрыть] завтовшки. На вигляд той дім був незугарний та міцний, як стародавня шотландська фортеця.

Неподалік від будинку Коррідон міг ледве розрізнити ще один вирубаний у скелі марш сходинок, які вели нагору. Згодом від дізнався, що цими східцями можна піднятися на плато – найвищу точку острова після далекого піка Відлюдник, якому цей острів завдячував своєю назвою. Саме його обриси Коррідон розрізнив ще тоді, коли підіймався стежиною до будинку.

Дім стояв у цілковитій темряві. У його вікнах, неначе у чорних дзеркалах, відбивалися хмари, що повільно сунули небом. Коли Енн зробила крок у бік вхідних дверей, Коррідон упіймав її за руку та потягнув назад.

– Не так швидко, – застеріг він, дивлячись на будинок. – Не кваптеся так. Якщо там усередині хтось є...

– Нікого там немає, – нетерпляче урвала його Енн. – Ви ж не вірите в її побрехеньки?

– Однаково немає сенсу ризикувати.

– Мені нема чого боятися, – відказала вона, вириваючись, і, перш ніж Коррідон устиг її зупинити, підбігла до вхідних дверей. – Маєте чим присвітити? – запитала вона, озираючись через плече. – Ми завжди запечатуємо вхідні двері, коли їдемо з острова. Якщо печатка неушкоджена, то всередині нікого немає.

Коррідон став коло неї та спрямував промінь свого ліхтарика на чималу сургучеву печатку, що неодмінно зламалася б, якби двері відкривали. Йому вистачило кинути на неї побіжний погляд, аби зрозуміти, що сургуч, яким було запечатано двері та одвірок, був неушкоджений і нанесений вже давно.

– Чи є інші входи до будинку? – запитав він, коли Жанна обережно вийшла вперед і стала коло них.

– Ні, – сказала Енн. – Це – єдиний вхід. Як ви можете бачити, на усіх вікнах долішнього поверху є віконниці, й усі вони зачинені зсередини.

Вона дістала з кишені ключа та відімкнула двері. Утрьох вони увійшли до великої, зручної вітальні.

Поки Енн вмикала світло, Коррідон протиснувся повз неї.

– Залишайтеся тут, – сказав він. – Я збираюся оглянути будинок.

– Ви нікого тут не знайдете, – коротко відказала на це Енн.

– Я волію не ризикувати, – промовив він.

Коррідон переходив із кімнати до кімнати і, врешті-решт, задоволено відзначив, що в домі ніхто не ховається і що вдертися досередини ніхто не міг. Коли він повернувся до вітальні, Енн стояла коло великого електричного каміна, а Жанна ні в сих ні в тих неспокійно ходила кімнатою.

Було вже по одинадцятій, і Коррідон заперечив проти того, щоб оглядати острів затемна. Жанна неохоче погодилася. Скидалося на те, що розміри острова, його стрімчасті кручі та несамовиті вітри сповнили дівчину шанобливим страхом. Вона трималася на відстані від Енн і Коррідона, торкаючись пальцями маузера, а в її очах з'явився похмурий, задумливий вираз.

Коли Енн запропонувала провести Жанну до спальні, француженка коротко відказала, що воліє залишитись у вітальні коло каміна.

– Дайте їй спокій, – стишивши голос, промовив Коррідон. – Ходімо нагору й тримаймося від неї подалі.

Просто понад вітальнею була галерея другого поверху, звідки можна було пройти до чотирьох спалень. Коррідон пройшов слідом за Енн до однієї з них і зачинив за собою двері.

– Ви ж не вірите, що Браян тут, правда? – стривожено запитала вона, коли Коррідон трохи змучено сів на ліжко. – Ви ж не вірите в оту її брехню?

Він підвів на неї погляд.

– Я впевнений у тому, що вона – божевільна, – тихо сказав він. – Її історія про Яна взагалі не тримається купи. Я вже починаю думати, що Жанна така одержима Меллорі, що половина усього, що, на її думку, сталося з його вини – то лише витвір її уяви. – Коррідон потер свою щелепу та насупився. – Я міг би навіть припустити, що уся ця історія загалом – витвір її уяви, якби лише міг збагнути, чому було вбито Гарріса, Любіша та Риту Аллен. Проблема в тому, що, хай яка Жанна схиблена, та не одна вона переконана, що ваш брат живий. Ренлі з Яном теж так вважали.

– Ви ж не думаєте, що Яна вбив Браян? Ви ж не вірите у ту нісенітницю? – запитала Енн.

– Ні. Пригадуєте, Жанна казала, що нічим не могла зарадити Янові? Але ж вона мала маузера. Мусила мати, адже Ян точно не мав його при собі, коли випав з потяга. Жанна – першокласний стрілець. Вона могла завиграшки застрелити Меллорі, поки той убивав Яна. Ні, ця історія не тримається купи. Як нам відомо, Яна було серйозно поранено. Він міг померти від ран, а Жанна або уявила собі, що його вбив Меллорі, або ж умисно збрехала. – Коррідон провів пальцями по своєму волоссю. – Але чому? Щось у всій цій справі не так. Чогось бракує. Я збираюся це обміркувати. Щось за усім цим стоїть; якась невеличка деталь, яка має надати усій цій справі сенсу. Якби ж я міг її знайти. – Він підвівся та підійшов до дівчини. – Вкладайтеся спати, Енн. Дайте мені про все поміркувати і не хвилюйтеся ні про що.

– Це таке полегшення для мене – знати, що ви не вірите в її історію, – сказала Енн, кладучи свою долоню на його руку. – Якби ж ви лише повірили, що Браян до цього жодним чином не причетний...

– Жанна каже, що він на острові, – сказав Коррідон. – Гаразд, якщо це так – я його знайду. Маю таке відчуття, що завтра усе це скінчиться.

– Ви його не знайдете, – сказала Енн. – Я це знаю напевне.

– Вкладайтеся спати, – його голос був різкий. – І зачиніть двері на ключ. Я їй не довіряю. Шкода, що я не можу забрати у неї пістолета. Ну ж бо, Енн, лягайте спати. Просто зараз, уночі, ми нічого не зможемо зробити. Мусимо чекати до світанку.

Коли вона пішла, Коррідон почав сновигати кімнатою.

У віконні шиби періщив дощ, і Коррідон виразно чув завивання вітру та звуки хвиль, що розбивалися об скелі внизу. Зараз нічого не можна було вдіяти, залишалося лише чекати ранку, проте йому не хотілося роздягатися та лягати в ліжко. Коррідон відчував неспокій, і невпинні приглушені звуки хвиль його турбували.

Він нетерпляче скинув плащ і сів у фотель. Йому здалося, що востаннє він спав колись дуже давно. Трохи подрімав у потягу, та й квит. І зараз його повіки були важкі; але, навіть якби він ліг у ліжко, то однаково не зміг би заснути.

Він розвалився у фотелі, заплющив очі та почав думати про Меллорі.

Меллорі: голос у темряві; картина, викликана в уяві за описами, отриманими від різних людей. Хороша людина; погана людина. Міфічна постать і безжальний убивця. Чоловік, яким захоплювався Ренлі, якого любила Енн; якого Жанна з Яном так люто ненавиділи; зрадник; чоловік, який був вірним другом. Невловимий, наче мандрівний вогонь. І зараз він або на острові, або мертвий та похований у якійсь безіменній могилі у Франції.

Коррідон роздратовано гупнув кулаком по бильцю фотеля. Він явно чогось не помітив. Чогось у цій історії бракувало, тепер він був у цьому впевнений. Усе почалося через те, що Меллорі зрадив Ґурвіля. Якби Меллорі тримав язика за зубами, нічого цього не трапилось би. Гарріс, Любіш і Рита Аллен були би живі. А ті троє не звернулися б до нього по допомогу. Якби Меллорі тримав язика за зубами. Але чому Меллорі зрадив Ґурвіля? Навіть Ренлі не міг цього збагнути. Невже це й був ключ до розв'язання всієї цієї таємниці? Чи не було це саме те, чого він шукав?

Аж раптом Коррідон випростався у фотелі, бо кімната несподівано поринула у темряву. Це або знеструмлення, або хтось вимкнув головний вимикач. Коррідон тихо підвівся, вкрай обережно перетнув навпомацки кімнату, відчинив двері та поглянув у пітьму. Усе світло в домі згасло. Чулося лише похмуре ревіння хвиль, що розбивалися об скелі.

Коррідон стояв і прислухався, його серце шалено калатало у грудях. І ось із долішньої пітьми до нього долинув голос, від якого волосся на Коррідоновому зашийку піднялося дибки. То був хрипкий пронизливий шепіт, який, здавалося, був безтілесний та линув нізвідки у нікуди. Той самий голос, який він чув у квартирі Крю, – голос Меллорі. Той голос прошепотів:

– Жанно, ти тут?

Коррідон отямився за дещицю секунди до того, як спалахнув вогонь і різкий звук пострілу розлігся домом. Слідом за пострілом пролунав крик – крик Жанни, а тоді – звук дверного засува. За мить будинком промчав потужний порив вітру.

З пітьми навпомацки вийшла Енн і налетіла на Коррідона.

– Що це було? Що коїться? – закричала вона, і голос її був сповнений страху.

Коррідон відштовхнув її вбік, а сам підійшов до балюстради галереї та посвітив потужним променем свого ліхтарика додолу, у вітальню.

Кімната була порожня, вхідні двері – розчахнуті.

– Жанно! – погукав він. – Де ви є?

Відповіді не було.

– Де головний вимикач? – запитав він, обертаючись до Енн.

– На кухні.

– Чекайте тут, – коротко велів він їй та побіг долі сходами. За мить світло знову ввімкнулося, і Коррідон вийшов з кухні, щоб оглянути вітальню.

– Вона зникла, – сказав він, підіймаючи очі на Енн.

– Але що ж то був за постріл? Що сталося? – запитала Енн, спустившись сходами та ставши коло Коррідона.

Він підійшов до вхідних дверей, визирнув у темряву, намагаючись розгледіти бодай щось за стіною дощу, а тоді зачинив двері та засунув засув.

– Роззирніться, Енн, я хочу знайти кулю, – сказав Коррідон і заходився оглядати стіни та меблі, а його обличчя аж сяяло від збудження.

Кулю, що застрягла у дубовій стінній панелі, знайшла Енн. Коррідон виколупав її своїм ножем і покрутив між пальцями сплющений шматочок металу.