Текст книги "Меллорі"

Автор книги: Джеймс Чейз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 18 страниц)

4

Затягуючи пасок свого плаща, Коррідон тихенько мугикав собі під носа якусь мелодію, однак його очі були холодні, а обличчя застигле. Він мусить пересвідчитися, чи Крю мертвий. Якщо його справді вбили, то безсумнівно – ця дівчина здійснить свою погрозу; хіба що, звісно, йому таки вдасться знайти Меллорі. Він-бо від самого початку підозрював, що ця Жанна – небезпечна; а зараз почав думати, що вона – не при своєму розумі. Коррідон згадав, що Крю називав її нелюдяною. Ще він казав, що Жанна – схиблена. Що ж, Коррідон побачив, якою була Жанна, коли кричала на нього, і зараз він запитував себе, чи, бува, Крю не мав рації.

Коррідон узяв капелюха та попрямував до дверей, залишивши світло увімкненим. Якщо за квартирою стежать, то нехай уже ліпше думають, що він і досі вдома. Спустившись сходами, відчинив передні вхідні двері та визирнув у пітьму. Він нічого не побачив і зрозумів, що його теж ніхто не зможе побачити. Важкі чорні хмари затуляли місяць. Вітер приносив із собою натяки на дощ, надворі холоднішало. Коррідон нечутно зачинив за собою вхідні двері та рушив до схожого на тунель виходу з мьюзу, що вів до Гросвенор-сквер.

За пів години він дістався квартири Крю, задоволено зауваживши, що ніхто не йшов за ним слідом. Занедбана вулиця була порожня, а тютюнова крамниця – зачинена на ніч. У квартирі Крю не світилося.

Коррідон зупинився перед вхідними дверима Крю та оглянув замок, присвічуючи собі невеличким ліхтариком. Зауважив, що відчинити двері буде геть неважко. Коррідон був експертом у відмиканні будь-яких замків – він запхав до шпарини тоненьку смужку целулоїду, припасував її до язичка замка та легенько його підважив. Двері розчахнулися. Темрява та густі, важкі пахощі квітів зустріли Коррідона, щойно він ступив до передпокою; проте був там іще один запах: запах пороху.

Коррідон якусь мить постояв у передпокої, а тоді увійшов до вітальні. Він повільно обвів кімнату променем ліхтарика. Там нікого не було; завіси були опущені, а підлогу коло вікна вкривали пелюстки тюльпанів. Нечутно рухаючись, Коррідон перетнув кімнату, дістався дальніх дверей, повернув ручку та посвітив променем ліхтарика в темряву. У невеличкому яскравому кружалі світла одне по одному виникли ліжко, фотель, туалетний столик, шафа, ваза з жонкілями[30]30
  Нарцис Жонкілля, або жонкіль (лат. Narcissus jonquilla) – квітка роду нарцисових. Має золотаво-жовті квіти.


[Закрыть] та червоно-синій халат, що звисав з гачка у стіні. А тоді Коррідон спрямував світло на підлогу. Коло ніжки ліжка, на грубому вовняному килимку лежав на боці Крю.

Коррідон стиха крекнув, пройшов кімнатою та спинився за кілька футів від небіжчика. Тоді нахилився вперед і поглянув на нього згори вниз. Крю вбили пострілом у голову, і то зблизька. Дрібнокаліберна куля маузера пробуравила невеличку охайну діру в самісінькому центрі його чола. Певно, Ян вистрілив у нього несподівано, адже на обличчі Крю не відбилося ані переляку, ані жаху. Якщо не зважати на воскову закляклість і неприродне положення щелепи, можна було подумати, що Крю просто спить.

Коррідон відвернувся. Тепер, коли він переконався, що Крю мертвий, більше не було сенсу залишатися у цій квартирі ані секунди. І хоча Коррідонові доводилося бачити чимало насильницьких смертей, загибель Крю його приголомшила. Він запитував себе, скільки ще часу Крю лежатиме на цьому килимку, і скільки ще часу мине, перш ніж за цю справу візьметься поліція. Чи пригадає його власник тютюнової крамниці? Найімовірніше, що так. Усе залежало від того, скільки часу мине, перш ніж хтось знайде тіло Крю. Хай там як, а приходити сюди було ще одним глупством з його боку. Він-бо міг здогадатися, що Жанна – не з тих людей, які блефують. А що, як хтось побачить, як він звідси виходитиме...

Зненацька він вимкнув свого ліхтарика й стояв нерухомо, затамувавши подих і уважно прислухаючись. Чи справді потойбіч дверей щойно скрипнула дошка підлоги, а чи це лише його уява? Коррідон зачекав, але не почув нічого. Чи був хтось у сусідній кімнаті? Чи було те скрипіння розхитаної дошки, яке він майже напевне почув, спричинене чиєюсь ногою?

Він просунувся уперед, зупинився та знову прислухався, й цього разу дошка таки скрипнула. Якби він не наслухав так напружено, чигаючи на найтихіший звук, то не почув би того скрипіння на тлі віддаленого гомону дорожнього руху, що долинав зі Стренда.

Темрява навколо Коррідона немовби загусла, коли він простягнув руку, аби навпомацки відчинити двері. Якусь мить його пальці намацували порожнечу пітьми, аж раптом він приголомшено усвідомив, що двері, які цін зачинив за собою, зайшовши до кімнати, зараз були розчахнуті навстіж.

Тепер Коррідон остаточно упевнився, що у прилеглій кімнаті хтось є. Напруживши все тіло та не видаючи ані звуку, він поволі просунувся уперед, тримаючи ліхтарика напоготові, аби за потреби негайно увімкнути світло.

І тоді хтось мовив з пітьми:

– Ренлі, це ти?

Коррідон і гадки не мав, де саме знаходиться джерело цього голосу. Його звук долинав із пітьми, неначе пара; неначе голос духа, що шепоче під час спіритичного сеансу. То був немовби безтілесний голос, що лунав нізвідки в нікуди, і від його примарності Коррідонові сипнуло морозом по спині.

– Хто там? – різко запитав він і вмить, підкорившись інстинктові самозбереження, хутко припав на одне коліно.

Темряву освітив засліпливий спалах вогню. Від різкого звуку пострілу задвигтіла кімната й шибки заторохкотіли у віконних рамах. Коррідон сіпнувся назад, коли куля, неначе дотиком розпеченого залізного тавра, креснула його по щоці. У спалахові пострілу він мигцем розгледів перед собою неясну постать; та спалах згаснув і постать умить зникла. Коррідон уже розпластався на підлозі, очікуючи, що у нього ось-ось поцілить іще одна куля, коли раптом почув, як гримнули двері та хтось м'яко збіг униз незастеленими сходами.

Коррідон спроквола підвівся на ноги та провів рукою по щоці, відчуваючи, як між пальцями тече кров. За голосом, що промовляв пошепки, та влучністю стрільби наосліп він здогадався, що людиною, яка у нього поцілила, був не хто інший, як Меллорі.

Розділ п'ятий

1

Навіть попри те, що Коррідон не мав опису Рити Аллен, він упізнав її, щойно побачивши. За прилавком у відділі панчішних виробів універсальної крамниці Мастінса та Робертса, що на Ріджент-стріт, обслуговували клієнтів три жінки, і з усіх трьох лише одна могла бути подругою Меллорі. Інші дві були старші, неохайні та мали втомлений вигляд. Але у зовнішності Рити Аллен не було й сліду втоми чи неохайності. Вона була чепурна та міцна, як начищена до блиску мідь, і з тих поглядів, які кидали на неї дві старші колеги, було видно, що вони вважають її жінкою сумнівних чеснот. Не менш очевидним було й те, що Рита Аллен має цих двох за старих відьом і вважає за краще якомога менше з ними спілкуватися.

Ще навіть не помітивши двох старших помічниць, Коррідон уже здогадався, що ця пероксидна білявка з шарлатовими нігтями і є Рита Аллен. Він увійшов до просторого відділу, почуваючись недоречно, як гвардієць на чаюванні в салоні. Постояв якусь хвильку, дивлячись на Риту, а його вогненно-руде волосся та широкі плечі різко вимальовувалися на тлі демонстраційних полиць з рожевою шовковою спідньою білизною. Коррідон упіймав швидкий, зацікавлений та оцінювальний погляд Рити, а оскільки мав чималий досвід у спілкуванні з жінками, то відчув, що вона негайно відреагувала на його поставу та зовнішність, і збагнув – усе буде просто.

У відділі було всього кілька покупчинь, та лише одну з них обслуговували. То була худорлява жіночка середніх років із невдоволеним обличчям. Побачивши Коррідона, вона сердито зашарілася та зробила швидкий рух, аби приховати одежину зі стрічечками та бантами, яку їй саме демонструвала одна з неохайних помічниць. А тоді з-за прилавка з сяйливою усмішкою на пухких, старанно нафарбованих вустах вийшла Рита Аллен і попрямувала до Коррідона, поправляючи своє біляве волосся довгими тонкими пальцями.

– Чи можу я щось вам показати? – запитала вона, підійшовши ближче, й він одразу ж усвідомив, яке міцне та виразно окреслене її тіло під чорною шовковою сукнею.

Вона мала, припустив Коррідон, десь двадцять п'ять чи, може, тридцять років. Було видно, що це чуттєва жінка, відчувалося, що вона мала чималий досвід, а її витонченість і підкреслена ошатність відвертали вашу увагу від того факту, що її риси, коли придивитися зблизька, були цілком звичайні. Однак ані у Ритиній фігурі, ані у вишуканій елегантності її зовнішності нічого пересічного не було.

Коррідон обдарував її широким і дружнім вищиром, на який вона негайно відповіла осяйною усмішкою, показавши рівні білі зуби.

– Гадаю, що можете, – сказав він. – Я хотів купити кілька пар панчішок. Чи зможу я придбати їх у вас, а чи на мене чекає плутанина з отими купонами[31]31
  Під час Другої світової та в повоєнні роки у Великій Британії діяла система нормування – тимчасового обмеження вільного обігу товарів, яких бракувало на ринку. Низка товарів була доступна лише за купонами, які покупці отримували, реєструючись у певних крамницях.


[Закрыть] абощо?

Коррідон був свідомий того, що Рита уважно його вивчає, відчував, що вона намагається визначити вартість його костюма, ціну золотого годинника на зап'ястку; не оминає жодної деталі, аж до його кордовських черевиків[32]32
  Кордовські черевики – черевики з високоякісної шкіри, обробленої в особливий спосіб. Назва такого методу вичинки шкіри та пошитого з неї взуття походить від іспанського міста Кордова.


[Закрыть] із телячої шкіри.

– Боюся, що таки доведеться мати справу з купонами, – сказала вона й засміялася. Її сміх був милий та веселий, і Коррідон засміявся разом з нею. – Аби придбати одну пару панчіх, вам треба мати три купони.

– А, хай йому грець, тоді мені тут нема чого робити, – сказав Коррідон, зробивши засмучену гримасу. – Я ж бо думав трохи піддобритися, подарувавши кілька пар панчіх дружині одного хлопця, з яким у нас спільна справа. То була лише думка, однак, якщо для її втілення треба розставатися з купонами, то вона лише думкою й залишиться. Жоднісінького купона я не маю.

– Як прикро, – співчутливо сказала Рита Аллен. Вона мала хист говорити так, що ви вірили, ніби їй і справді до вас небайдуже. – Ну, то поміркуйте, можливо, вам спаде на думку щось інше. Однак нині непросто зробити комусь подарунок.

– Мені слід було прихопити якогось гостинця з собою, та ця думка сяйнула мені аж тоді, як я вже був на борту. – Коррідон глипнув на спідню білизну, виставлену довкола, та вишкірився у посмішці. – Ет, таки збіса прикро, що з того задуму вийшов пшик. А я ж оце зібрав був усю свою відвагу, щоб увійти до цієї святая святих, і ось тобі маєш – усе намарно.

– Чому б вам не подарувати їй сумочку чи щось на кшталт цього? – запитала Рита, і Коррідон помітив, що їй явно не хочеться, аби він отак просто пішов.

– Авжеж, я щось придумаю. – Він вертів у руках свого капелюха та з неприхованим захопленням поглядав на Риту. – Хай там як, а якби я сюди не прийшов, то не зустрів би вас. Там, звідки я родом, у нас заведено казати дівчині, що на неї приємно дивитися, – звісно, якщо на неї таки приємно дивитися. Чи не заперечуватимете ви, коли я скажу, що ви така вродлива, що хоч малюй, хоч цілуй?

Вона здійняла одну гарно вигнуту брову.

– Ні, я не заперечую; однак це доволі незвично, хіба ні?

– Можливо, я й сам – хлопець незвичайного ґатунку. І, якщо вже ми завели про це мову, чи не погодилися б ви піти сьогодні ввечері зі мною на побачення? Чи матиму я бодай якусь надію, якщо тинятимуся коло заднього входу до крамниці, коли вона зачинятиметься?

Її незабудково-блакитні очі заіскрилися, та вона лише усміхнено похитала головою.

– Анінайменшої надії, – сказала вона. – Я нікуди не ходжу з незнайомими чоловіками.

– Що ж, гадаю, це правильно. Та чи не зробите ви, бува, винятку для самотнього хлопця, який шукає можливості гарно провести час і має повні кишені грошей, якими йому кортить посмітити?

І знову вона похитала головою, проте цього разу геть не так переконливо.

– Боюся, що ні.

– Не таланить, та й годі, – похмуро мовив Коррідон. – Певно, ви маєте хлопця й усі вечори у вас зайняті? Я мав би здогадатися.

– О, якраз-таки й ні. – На якусь мить її усмішка замерехтіла, а в очах промайнув прикрий вираз, який, проте, миттєво зник, і якби Коррідон не спостерігав за нею так уважно, то й не помітив би його. – Нічого подібного. Але, зрештою, не можете ж ви очікувати, що я піду з кимось зовсім незнайомим?

– А чом би й ні? Треба ж нам колись і познайомитися? Тож, якщо ви не маєте жодних планів на цей вечір, я не бачу причин заперечувати проти того, аби ми провели його у товаристві одне одного. Це ж бо цілком цивілізований спосіб завести знайомство. Мене звати Стів Генлі. А вас?

– Рита Аллєн, але я насправді не думаю, що це...

– Ну, гаразд, тоді просто забудьмо. Вибачте, що так недоречно заговорив про це. Просто я побачив вас і відчув себе таким самотнім і неприкаяним. Ну, ви ж бо знаєте, як воно буває. Але якщо ні, то ні.

І тоді Рита швидко, немовби боячись, що він сприйме її слова аж надто серйозно, сказала:

– Звучить сумно. Мені дуже шкода, що ви почуваєтеся самотньо. Гадаю, я можу зробити для вас виняток. Як правило, я так не роблю – я ретельно добираю тих, з ким зустрічаюся.

Він усміхнувся – і жінка відповіла на його усмішку. Тепер, коли Рита заявила про свою порядність, вона вже не ставитиме перепон на його шляху.

– То ви підете зі мною на побачення?

– Ви – не перший американець, з яким я йду на побачення невдовзі після знайомства. Мушу визнати, що ви, хлопці, знаєте, як залицятися до жінок.

– Атож. Пропоную зустрітися у барі «Савой» о восьмій годині. Вам підходить?

– Так, мені підходить, – сказала вона.

«Ще б пак», – подумав Коррідон.

Це було навіть простіше, ніж Коррідон очікував, і зараз, йдучи у керунку Пікаділлі-серкус, він запитував себе, чи Гаррісові, якого знайшли у ставку, також вдалося запросити Риту на побачення. Якщо так, то, схоже, воно не пішло йому на користь. Але Коррідон уважав, що на чужих помилках можна вчитися. Його побачення не завершиться в ставку у Вімблдон Коммон. Він був цілком у цьому впевнений.

2

– Поїдьмо до мене, – сказала Рита Аллен, обіруч тримаючись за Коррідонову руку та притискаючи її до себе. – Я так не хочу, щоб усе це закінчувалося – ніколи. Це був такий чарівний, чарівний вечір.

– От і я про те, – сказав Коррідон, допомагаючи їй тримати рівновагу. – Гаразд, поїдьмо до тебе. До речі, де ти живеш?

– У Вімблдоні. Це недалеко. Візьмімо таксі. – Вона важко похилилася на нього. – Думаю, я вже трохи підпила, правда? Тобі не здається, що я вже трішечки підпила?

– Цілком можливо, – похмуро мовив Коррідон і подумав: «Ще б пак їй не бути підпилою. Вижлуктати за вечір незчисленну кількість коктейлів, пляшку шампанського та три подвійних бренді». А вголос додав: – Я й сам не надто тверезий.

– Милий Стіве, – сказала Рита, схиляючи голову на його плече. – Я така рада, що пішла з тобою. Ти – наймиліший чоловік, якого я зустрічала цьогоріч. – Вона стиснула його руку. – Я люблю, коли чоловік уміє витрачати гроші. Більшість із вас такі жмикрути. А ми з тобою чарівно провели час, правда?

– Авжеж, чарівно, – сказав він, змахнувши рукою, аби зупинити таксі, що саме проїздило повз них.

Поки таксі, попри дедалі жвавіший вуличний рух, почало розвертатися й описувало півколо, щоби під'їхати до них, Коррідон пригадував цей вечір. Рита була весела, легковажна та спрагла насолод. Усі чоловіки заглядалися на неї, заздрили Коррідонові та охоче помінялися би з ним місцями, адже того вечора Рита була найкраще вбраною та найспокусливішою жінкою у барі «Савой». Але Коррідону було нестерпно нудно. Йому весь час доводилося докладати неабияких зусиль, аби розділяти Ритину втіху та підтримувати її беззмістовну балаканину, тож наприкінці вечора він уже був геть збайдужілий та змучений. Отже, планував Коррідон, зараз вони поїдуть до неї, а вже там він якось витягне з Рити все, що їй відомо про Меллорі. Вона може заговорити про нього, а може й відмовитися. Хтозна, як саме вона поведеться. Та зараз Коррідон був настільки знуджений, що йому вже не важило, чи дістане він якусь інформацію, чи ні. Якщо він на щось зараз і сподівався, то це на те, що Рита не чекатиме від нього любощів.

– А коли ми дістанемось додому, то проведемо час іще чарівніше, – промовила Рита, неначе прочитавши його думки, та притислася до нього, ніби запевняючи, що він недаремно витрачав свої гроші. – Адже так?

– Ще б пак, – мляво відказав він, відчиняючи дверцята таксі. – Куди їхати?

Вона дала йому адресу у Вімблдоні та, вдоволено зітхаючи, опустилася на сидіння.

– Я так люблю їздити у таксі, а ти? – сказала вона, коли таксі поторохкотіло вздовж Пікаділлі. – Обійми мене й тримай міцніше. – Вона занурила пальці у Коррідонове волосся, а тоді притягнула його голову до себе, шукаючи губами його губ.

Не відриваючись від Ритиних вуст, Коррідон байдуже роздивлявся оголошення, прикручене до панелі за спиною водія. То була реклама табору відпочинку, і на ній були зображені вбрані у купальні костюми чоловік і дівчина, які стояли на плоті, стискаючи одне одного в обіймах. Угорі зображення містився напис: «РОЗВАЖАЙТЕСЯ ДОСХОЧУ!». Білявка у його обіймах тихенько застогнала та притислася до нього ще міцніше. «І оце вони називають розвагою?» – запитував себе Коррідон. Ця жінка анітрохи для нього не важила. Вона не викликала у нього бажання. Коррідон із відчуттям утіхи усвідомив, що весь той час, відколи він урятувався з рук гестапівців, геть позбавив його звички до нерозбірливих зв'язків із жінками.

– Милий, – сказала Рита, легенько зітхнувши. – Милий Стіве, – мовила вона й заплющила очі. А тоді провадила далі: – Тримай мене отак. Я така сонна.

– Ну, то поспи, – сказав Коррідон і потайки витер губи рукою. – Я нікуди не втечу, – додав він, шкодуючи, що таки не може втекти.

Рита й справді заснула, і Коррідон відчув неабияке полегшення. Вона спала, поклавши голову Коррідону на плече та притулившись своїм білявим волоссям до його обличчя, а він пильно дивився у вікно, думаючи про Гарріса та запитуючи себе, чи той теж їхав з Ритою в таксі до Вімблдона і чи вона так само нахиляла його голову до себе, щоби поцілувати.

Що ж, Гарріс – мертвий. Мабуть, його вбили саме тоді, коли він виходив від Рити. Коррідон притиснув руку до свого боку. Під плащем відчувалася заспокійлива вага автоматичного тридцятивосьмикаліберного пістолета у наплічній кобурі. Меллорі не здолає його так просто, як Гарріса.

Уже перейшло за першу годину ночі, коли таксі зупинилося перед невеличкою усамітненою віллою на самісінькому краю Вімблдон Коммон.

Коли водій відчинив дверцята, Рита Аллен підвелася, сіла та швидким рухом пальців поправила зачіску.

– Усе гаразд? – запитав Коррідон, допомагаючи їй вийти з автівки.

– Так. Та остання порція бренді була, либонь, зайва. – Вона хихикнула, по-власницькому тримаючи його за руку. – Та зараз зі мною вже все гаразд.

Розплачуючись з водієм, Коррідон угледів відблиск води у місячному сяйві. Це привернуло його увагу. Не більше ніж за двісті ярдів від дому Рити Аллен розкинувся широкий став, оточений вербами. Коррідон вражено вдивлявся у нього, запитуючи себе, чи не у цьому ставі знайшли тіло Гарріса. Він відчував неабияку спокусу довідатися про це у Рити.

– Ну ж бо, зайдімо досередини, – сказала вона, тягнучи його за руку. – Я би хотіла випити ще.

Коррідон піднявся сходинками разом із Ритою та постояв за її спиною, поки дівчина відчиняла двері. У світлі місяця її волосся було схоже на шовкове прядиво.

– Ти мешкаєш тут сама? – запитав він, заходячи слідом за нею до невеличкого темного передпокою.

– О, так, сама-самісінька, – відказала вона і засміялася: – Тебе це дивує?

– Трішки. – Він закліпав у затіненому світлі, яке вона увімкнула. – Я так собі гадаю, що для самотньої людини зручніше мешкати у квартирі.

– Заходь і візьми собі щось випити, – сказала вона, попровадивши його до вітальні.

«Типове любовне кубельце», – цинічно подумав Коррідон. Чільне місце у кімнаті займала велика канапа. Одразу навпроти дверей стояла масивна шафка для коктейлів, зроблена з червоного дерева, переповнена пляшками й дорогими кришталевими тумблерами та винними келихами. Коло електричного обігрівача, що затуляв собою порожній камін, стояло зручне крісло. Підлогу вкривав вишуканий китайський килим, а два торшери відкидали на стелю бурштиново-жовте світло.

– У тебе тут доволі стильно, – сказав Коррідон, кидаючи свого капелюха на канапу.

– Так, – відгукнулася Рита, – доволі стильно. – Несподівано в її голосі забриніла нотка гіркоти, і Коррідон уважно поглянув на дівчину. Вона стояла коло шафки для коктейлів, втупивши погляд у канапу, її обличчя застигло. – Ну, то що ти питимеш? – зненацька запитала вона й додала: – Тільки не думай, що й решта будинку обставлена так само. Це не так, і це особлива кімната.

– Скотч. Дозволь, я сам приготую. І що у ній такого особливого?

– Сідай. – Вона налила у склянку чистого віскі, відчинила крихітний холодильник, вбудований у шафку, та дістала з нього чашу з льодом. – Ну, бо просто вона таки особлива, хіба ні? Я називаю її моїм театром дій. – Вона байдуже знизала плечима й провадила далі: – О, розумію, я – жінка сумнівних чеснот. Адже так це, здається, називають?

– Про що це ти говориш? – спантеличено запитав Коррідон.

– Ні про що. Усе гаразд. – А тоді вона раптом усміхнулася та сказала: – Ти розважайся тут, а я поки перевдягнуся хутенько.

«Скільки разів мені доводилося чути ці слова?» – запитував себе Коррідон, цмулячи свій скотч. Більшість досвідчених жінок, яких він знав, казали йому достоту ті самі слова. Він дивився, як Рита виходить із кімнати, і розумів – уже за кілька хвилин вона повернеться та очікуватиме, що вони кохатимуться. Ця думка дошкуляла Коррідону, і він, насупившись, ходив туди й назад. У цій кімнаті не було нічого, що могло б його зацікавити. Тут не було ні шаф, ані шухляд, у які можна зазирнути. Жодного місця, де міг би бути захований ключ до розв'язання таємниці місцеперебування Меллорі.

Почувши, що Рита ходить нагорі, Коррідон підійшов до дверей. Вийшовши до передпокою, він дістався іншої кімнати, відчинив її, увімкнув світло та побачив, що всередині взагалі немає меблів, лише пил, який грубим шаром вкривав дошки підлоги. Що ж, недарма Рита визнавала, що не всі кімнати такі розкішні, як та, в якій він допіру був із Ритою. Коррідонові стало цікаво, скільки ще таких порожніх кімнат у цьому домі.

Він сидів, розвалившись, у кріслі, коли увійшла Рита. На ній був шарлатовий халат з важкого шовку, й у дверному проході вона зупинилася, позуючи, щоби Коррідон як слід нею помилувався. Але він бачив у ній лише ляльку з порожнім обличчям. Для нього вона була істотою з плоті та крові не більше, ніж зображення жінки, що з'являється на екрані завдяки технології техніколор[33]33
  Техніколор (англ. Technicolor) – технологія отримання кольорового кінематографічного зображення, що широко застосовувалася в Голлівуді з 1922 по 1955 рік.


[Закрыть].

– Дуже мило, – сказав Коррідон, коли Рита впала на канапу та вмостилася поруч, усміхаючись до нього. – А зараз дозволь, я приготую напій і для тебе.

Вона витягнулася на канапі й напівобернулася, щоби мати змогу бачити Коррідона. Її халатик розлетівся, відкриваючи довгі, білі та гладенькі ноги.

– А ще кілька годин тому ми навіть не були знайомі, – сказала вона. – Аж не віриться, правда?

Він похмуро погодився, вручаючи їй віскі з льодом.

– А скажи-но мені дещо, – почав він, стоячи над нею. – Чому ти, маючи такий дім, працюєш у крамниці?

– Треба ж якось заробляти на життя, – відказала Рита, обороняючись.

– Тільки не кажи мені, що там тобі аж так добре платять, – пирхнув Коррідон, обвівши рукою кімнату.

– Звісно, що не аж так добре, але не будь таким допитливим. Хай там як, а я волію бути незалежною. Ніколи б не подумав, еге ж? – Вона простягнула руку. – Ходи-но сюди, сядь поближче до мене.

Коррідон вирішив не марнувати більше часу. Він прийшов сюди, щоби дізнатися про Меллорі; і він дізнається про нього просто зараз.

– Візьми собі цигарку, – запропонував їй Коррідон. А коли Рита – із подивом і неохоче, як він помітив – узяла одну, Коррідон дістав з кишені сірника та, уважно дивлячись на дівчину, запалив його, креснувши сіркою об ніготь великого пальця. Ця витівка була Риті вочевидь знайома. Вона легенько стрепенулась і кинула на Коррідона швидкий погляд.

– Дуже мило, правда? – сказав він, затуляючи вогник долонею, поки Рита прикурювала. – Цієї штуки навчив мене один хлопака, якого я зустрів у Франції під час війни. Завжди хотів отак запалити сірника.

– Он як? – Рита випустила його руку та знову впала на подушку канапи. Вона силувалася надати своєму обличчю байдужого виразу. – Так роблять у кіно, правда? Усілякі погані хлопці на кшталт Джеймса Кеґні[34]34
  Джеймс Френсіс Кеґні (1899-1986) – один з найвидатніших акторів класичного Голлівуду. Відзначився тим, що успішно втілював у кінематографі характер «поганого хлопця».


[Закрыть].

– Точно. – Коррідон дивився на кінчик цигарки, що жарів. – Кумедно, як подібні дрібниці можуть розбурхати думки та спогади. От, наприклад, узяти цього хлопця. Він служив у повітряних силах. Я зустрів його невдовзі після того, як він утік із табору для військовополонених.

– Давай не будемо говорити про війну, – швидко промовила вона. – Поговорімо ліпше про нас.

– Він був гарний собою хлопака, – провадив далі Коррідон, немовби не почувши її слів. – Я часто запитую себе, куди він подівся після війни. Він дістав поранення в горло і відтоді міг говорити лише пошепки. Свого часу він мене неабияк виручив. Хотів би я знову зустрітися з ним.

Рита заплющила очі. Під своїм майстерним макіяжем вона пополотніла. Коррідон розумів, що вона докладає відчайдушних зусиль, аби стриматися й не виказати себе.

– Скажу тобі ще дещо кумедне, – безжально провадив далі Коррідон. – Якось він розповів мені, що закоханий в одну дівчину й обставив для неї кімнату, в якій вони могли зустрічатися. Ще він розказував про шафку для коктейлів із вбудованим холодильником. Така розкіш трапляється нечасто, – Коррідон зупинився, побачивши, що Рита заклякла, а тоді продовжив: – Ти його, бува, не знаєш? Його звати Браян Меллорі.