Текст книги "Меллорі"

Автор книги: Джеймс Чейз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 18 страниц)

2

– А зараз я мушу розповісти вам про Меллорі – Браяна Меллорі, – сказав Ренлі, наливаючи ще два напої. Коррідон помітив, що рука англійця була нетвердою. – Він був бойовим пілотом. До нас приєднався після того, як урятувався втечею з табору для військовополонених. Він справляв враження бравого хлопця, не мав жодної слабкості. Це був гарний собою чоловік, років, гадаю, тридцяти-тридцяти п'яти; був освічений та, схоже, мав чимало грошей. Він видавався цілком надійною людиною. Він тоді здійснив приголомшливу втечу з табору, вбивши двох вартових, і на нього полювали вже кілька тижнів. П'єр часто казав, що вважає Меллорі одним зі своїх найкращих бійців, і П'єр усвідомлював, про що говорить, адже добре знався на людях. Меллорі був завзятий, скидалося на те, що його анітрохи не турбували усі ті ризики, на які він наражався. Він завжди зголошувався на найнебезпечніші завдання, а часто навіть на такі справи, до яких П'єр його й не залучав. Він справляв враження відважного, твердого та незламного чоловіка.

– Мені випадало зустрічати таких типів, – сказав Коррідон. – Вони видаються хвацькими хлопцями, та лише доти, доки їх не заженуть у глухий кут. Тоді їм стає непереливки й вони швидко ламаються. Це називається брак сили духу.

– Аж ніяк не схоже, що так було у випадку з Меллорі, – підкреслено мовив Ренлі. – Його десятки разів заганяли в кут, але щоразу він боровся та, не змигнувши оком, виходив зі скрути. Він був геть не такий, як люди, про яких ви згадали. Не знаю лише, що найшло на нього тієї ночі. Либонь, це відомо лише самому Богові. Меллорі розповів гестапівцям про те, де переховувався П'єр і що з ним мали бути Шарлотта і Жорж. На щастя, Любіш, Ян і Гарріс тоді саме були на завданні, однак Меллорі дав гестапівцям докладний опис кожного з них. Він розповів усе, що знав, і викрив усіх.

– Коли це було?

– Близько вісімнадцяти місяців тому. О, знаю, наш приїзд сюди потребував чимало часу, проте це було непросто. Ми мали дочекатися, поки владнаються наші справи. До того ж мусили заощадити достатню кількість грошей. Жанна була дуже хвора. Годі було й думати залагодити усі питання нараз. Але зараз ми – тут.

– Вони упіймали Ґурвіля?

– Так. Жоржа та Шарлотту вбили у бою. На жаль, їм удалося впіймати П'єра живим. Він перебував у руках гестапівців цілих два тижні, перш ніж вони його замордували.

– А що сталося з вами?

– Нам пощастило. Під час авіаційного удару у в'язницю, де нас утримували, поцілила бомба. У тому сум'ятті ми вибралися на волю.

– А Меллорі?

– Він також вибрався на волю. Ми були набагато повільніші за нього, і він нас покинув.

– І тепер ви хочете його вбити?

– Так. Жанна дуже довго хворіла. Вона перенесла запалення мозку і мало не збожеволіла. Єдина річ, яка змушувала її триматися за життя, – це думка про те, що одного дня вона знову зустрінеться з Меллорі. Ми усі заприсяглися, що дістанемо його, хай би де він був, і честь зобов'язує нас довести цю справу до кінця.

– Але навіщо вам утягувати в цю справу мене? – запитав Коррідон, випростовуючи свої довгі ноги.

– Це була моя ідея, – відказав Ренлі. – Тим двом вона не сподобалася. Розумієте, Ян був одружений з Шарлоттою. Він має особисту причину відшукати Меллорі. Так само, як і Жанна. Я таких особистих претензій не маю, однак я дав слово честі.

– А двоє інших чоловіків? Де вони?

– Вони мертві, – спокійно сказав Ренлі. – Меллорі вбив їх минулого тижня.

У Коррідонових очах промайнув спалах цікавості. Такого він не очікував.

– Минулого тижня? Себто, ви маєте на увазі – тут, у Лондоні?

– Так, – сказав Ренлі та знову почав крокувати кімнатою. – Ми недооцінили Меллорі. Звісно, ми знали, що він – міцний горішок, але вважали, що вп'ятьох цілком зможемо йому протистояти.

Меллорі – першокласний стрілець; сильний, швидкий та небезпечний, неначе тигр. Має ясний та безжальний розум. Він добре вміє полювати на людей, а втім, і ми знаємося на тому незгірше за нього, тому й вирішили, що вп'ятьох зможемо з ним упоратися. Та зараз ми почали в тому сумніватися. Нас лишилося лише троє. Бачте, ми не знаємо, де Меллорі зараз. Гарріс натрапив на слід, який міг би привести нас туди, де перебуває Меллорі, та вирушив тим слідом, аби дізнатися більше. І вже не повернувся. Його тіло знайшли в ставку у Вімблдон Коммон[22]22
  Вімблдон Коммон (англ. Wimbledon Common) – великий незабудований простір у південно-західному передмісті Лондона.


[Закрыть]. Ну, ви ж бо й самі добре знаєте, як такі речі описують у поліційних звітах: невідома особа скоїла самогубство. Вони навіть не розглядали це як убивство, та ми добре знаємо, що Гарріс загинув від руки Меллорі.

Любіш також натрапив на слід. І його знайшли на залізничних рейках, покраяного на шматки потягом. Поліція назвала це смертю внаслідок нещасливого випадку. Після смерті Любіша я зумів-таки переконати Жанну дослухатися до голосу розуму. Ми мусимо залучити допомогу ззовні. Меллорі знає нас. Він знає, що ми на нього полюємо. І дотепер усе складалося на його користь. Варто було одному з нас вийти на його слід, і він з'являвся немовби нізвідки та завдавав удару. На його пошуки мусить вирушити хтось, кого він не знає. Ми чули про вас. Ви можете з цим упоратися. Якщо зумієте розшукати його для нас – решту ми зробимо самі; одначе, знаючи Меллорі, маю застерегти вас – коли знайдете його, мусите діяти швидко. Я не думаю, що випаде нагода вивести нас на сцену. Доведеться вам виконати усю роботу самотужки. Ось чому ми пропонуємо вам тисячу фунтів.

– Себто, йдеться про вбивство, – сказав Коррідон, надавши своїм словам якомога чемнішого та зацікавленішого тону. – Ви про це подумали?

– Чи ж називали ви убивствами ті випадки, коли вам довелося застрелити Марію Гауптманн та інших зрадників? – спокійно запитав його Ренлі.

– Ні, та хай би як я їх називав, а це таки були вбивства; просто вбивства, дозволені законом. А це – геть інша справа. Якщо я вб'ю людину зараз, мене заарештують, притягнуть до суду і, найпевніше, повісять[23]23
  Смертна кара у Великій Британії застосовувалася від часу заснування держави і до 1964 року, коли було виконано останній у країні смертний вирок. Тож на час написання цього роману (1950 рік) його герой цілком міг наразитися на небезпеку бути страченим. Від 2003 року смертна кара у Великій Британії заборонена.


[Закрыть].

– Це мусить мати вигляд нещасного випадку чи самогубства, – сказав Ренлі. – Саме у такий спосіб він убив двох із нас.

Із замисленим виглядом Коррідон надпив віскі. Та потреби щось обдумувати він не мав, адже достеменно знав, що робитиме далі.

– Справа ризикована, – зазначив він. – Мусите поглянути на це моїми очима. Ви просите мене витягати для вас каштани з вогню. Я особисто не маю нічого проти цього чоловіка. Я знав десятки таких, як він. Одна річ – убити людину під час війни; убити її зараз – це вже дещо інше.

Ренлі загасив свою цигарку. Його брови нахмурилися, утворивши над переніссям густе плетиво зморщок.

– Немає сенсу далі ходити манівцями, – несподівано уривчасто сказав він. – Ви або візьметеся до цієї роботи, або ні. То як?

– За тисячу я цього не робитиму.

Ренлі уважно поглянув на нього.

– Чи значить це, що...?

– Звичайно, – урвав його Коррідон. – Я візьмуся до будь-якої роботи, якщо ціна за її виконання буде розумна. Тисячі недостатньо. Це ділова пропозиція. Ви просите мене поставити на карту власне життя. Цей тип може виявитися надто розумним для мене, і тоді я закінчу так само, як оті двоє. Або ж я успішно впораюсь із завданням, але припущуся помилки, і тоді повисну в зашморзі. Я ризикую своїм життям, а його я оцінюю більше, ніж у тисячу фунтів.

– Авжеж, – озвався Ренлі. – Ваші слова цілком справедливі, – відверто сказав він. – Проблема в тому, що у нас не так багато грошей. Я поговорю з рештою. Але тисяча п'ятсот – це найбільше, що ми можемо вам запропонувати, та й то, коли віддамо вам усю цю суму, самі зостанемося на мілині.

Коррідон уважно придивився до нього. Ніщо у понівеченому обличчі англійця не свідчило про віроломність, і Коррідон відчув розчарування. Йому подобалося торгуватися. Він мав чималий досвід вимагання грошей. Це була гра, що приносила йому втіху. Та Ренлі був надто чесний. Коррідон ясно бачив, що той говорить йому правду. Торг помер у зародку; словесна битва закінчилася, так і не почавшись.

Повагавшись якусь мить і знизавши плечима, Коррідон мовив:

– Гаразд, я візьмуся до цієї роботи. Я згоден на півтори тисячі. Направду, я розраховував, що зможу заправити з вас більшу ціну.

Ренлі засміявся.

– Знаю, що розраховували, саме тому я одразу виклав усі карти на стіл. Я не надто вмію торгуватися. Однак я ще маю запитати решту. Можливо, Ян і Жанна не захочуть платити усю цю суму: адже це практично всі гроші, які ми маємо.

– Поговоріть з ними, – сказав Коррідон. – Половину – зараз, решту – коли роботу буде зроблено, – додав він, ховаючи усмішку. – А я зачекаю, що вони скажуть.

3

До кімнати увійшов Крю. Він нерішуче зупинився, дивлячись на Коррідона, який розвалився у фотелі та шкірився до нього. Ренлі випровадив його сюди, аби він не заважав йому розмовляти з Жанною та Яном.

– Тобі ліпше присісти та заспокоїтися, – сказав йому Коррідон. – Мене попросили, щоб я за тобою наглянув.

– Що вони збираються зі мною робити? – несподівано зронив Крю. В його очах зачаївся жах. – Ти знаєш, що вони замислили, правда? Ти теж до цього причетний, чи не так?

Коррідон запалив цигарку та розглядав Крю крізь хмаринку тютюнового диму.

– Припустімо, що так, – байдуже сказав він. – І я гадки не маю про те, що вони збираються з тобою робити. Та мене це й не обходить. Але й дурницю ж ти утнув, намагаючись їх шантажувати.

– Авжеж, – погодився Крю, вгамувавши дрож. – Та звідки мені було знати? Та дівчина мене лякає. – Він з острахом поглянув на двері. – Вона здатна на будь-що. Гадаю, вона схиблена.

– Звісно, ніколи не знаєш напевно, чого можна очікувати від тих іноземців, але я не думаю, що вона схиблена.

– Вони тут уже чотири дні, – сказав Крю, стискаючи та розтискаючи кулаки. – Я й кроку не можу з дому зробити без того, щоб один із них мене не супроводжував. Жодного усамітнення. Я вже не годен цього більше витримувати. Навіть не уявляю, як усе це може скінчитись.

– То не варто було тобі обчищати його кишені.

Крю здригнувся, і його обличчя злегка зашарілося.

– Він розповів тобі, так?

– Він сказав, що ти – кишеньковий злодій і що ти намагався їх шантажувати.

Крю почав виправдовуватися.

– У мене закінчилися гроші. А цієї трійці взагалі не мало би бути у нашій країні. З їхніми документами не все гаразд. Їх цілком могли би заарештувати. Я... я хотів лише п'ятдесят фунтів.

– Ліпше би ти дав їм спокій, – відказав Коррідон, якому вже починали набридати ці скарги Крю на недолю. – Немає сенсу мене про щось просити. Я нічим не можу тобі зарадити. Зрештою, це лише твій клопіт.

Крю почав міряти кроками кімнату, міцно зчепивши руки за спиною.

– Ти ж не гадаєш, що... – Він затнувся, неспроможний промовити вголос думку, яка хвилювала його впродовж останніх двох днів. Він безпорадно поглянув на Коррідона, а відтак продовжив крокувати кімнатою туди й назад. – Через них я став геть нервовий. Хотів би я знати, як усе це може скінчитись. Вони ж не... – Крю знову затнувся, кусаючи губи та втупившись очима в Коррідона. – Вони мені не довіряють. Ось у чому біда. А я ж нічого не робитиму й триматиму язика на припоні. Я дав їм своє слово. Я навіть запропонував присягнути на Біблії.

– Ти маєш Біблію? – із глузливою посмішкою запитав Коррідон.

Крю серйозно поглянув на нього.

– Ні, але вони могли би купити її для мене, хіба ні? Я сказав, що заплачу за неї... – Його голос стишився. – Вони мені не довіряють, – безнадійно повторив він.

Коррідон стримався, аби не позіхнути.

– Тим часом ти міг би змішати мені ще один напій. Це ж бо твоя пляшка віскі, чи, може, їхня?

– Просто неймовірно, – промовив Крю, – це ж треба було мені зійтися з отакими людьми. Та донедавна я навіть не знав, що існують такі люди, як вони. Вони збираються вбити цього типа, Меллорі. – Раптом його обличчя сіпнулося. – Це вбивство. Та їм до того байдуже. Байдужісінько... Я чув їхні розмови. Та дівчина – найгірша з них усіх. Вона жорстка. Хіба ж ні? – Він стояв перед Коррідоном, його очі хворобливо блищали. – Хіба ж вона не тверда, як той граніт? Вона не схожа на жодну жінку, яку я будь-коли знав. – Він розвернувся та заламав руки. – Мене не полишає думка, що вони збираються мене вбити, – несподівано мовив він. – Я знаю, це глупство, проте ніяк не можу перестати ставити себе на їхнє місце. Що ще вони можуть зробити у цій ситуації? Якщо вони збираються вбити того типа, Меллорі, то чому б їм не вбити й мене? – Він різко обернувся і знову став навпроти Коррідона. Крю пітнів. – Я не можу спати. Через усе це я став геть нервовий.

– Ліпше випий, – сказав Коррідон, підводячись на ноги. – У тебе істерика.

– Думаєш, вони мене вб'ють? – запитав Крю. Він витер свої спітнілі долоні пошарпаною носовою хусткою. – Той поляк... він увесь час дивиться на мене так, ніби щось планує.

Коррідон щедро налив йому віскі, додав трохи содової та сунув склянку в руку Крю.

– Не будь дурнем, – грубо сказав він. – Ну ж бо, опануй себе. Нічого такого з тобою не станеться.

Склянка цокотіла об зуби Крю, коли той ковтав своє віскі.

– Хотів би я бути таким упевненим, – продовжив він після тривалої мовчанки. – Це становище зводить мене з розуму. – В його очах виступили сльози. – Вони постійно за мною спостерігають. Я не маю жодного усамітнення. І вона... вона – найгірша. Вона нелюдяна. Ти не знаєш, яка вона є.

До кімнати увійшов Ренлі. З ним була Жанна. Крю відскочив назад, і його обличчя геть зів'яло.

– Зробіть таку ласку та складіть Янові товариство, гаразд? – спокійно мовив Ренлі. – Мені шкода, що доводиться гонити вас з кімнати до кімнати, але ж ви самі накликали це на себе, хіба ні?

– Нікуди я не піду! – вигукнув Крю, задкуючи. – З мене цього вже задосить! Ви маєте піти. Усі ви. Будь ласка, ідіть звідси... – Він знову почав заламувати руки, коли до кімнати увійшов Ян.

– Ходімо, – сказав поляк.

Крю безвільно обм'як і лельом-полельом пройшов до прилеглої кімнати. Ян увійшов слідом за ним і зачинив за собою двері.

4

– Він думає, що ви збираєтесь його вбити, – безтурботно сказав Коррідон. – Певно, забагато начитався гангстерських романів.

– Ми вирішили заплатити вам суму, яку ви просите, – сказала Жанна, не приділяючи уваги його непрямому запитанню.

Подив і розчарування нараз витіснили Крю з Коррідонових думок. А він очікував і сподівався на довгі та запеклі торги.

– Половину – зараз, другу половину – коли роботу буде зроблено? – запитав він. – Себто, по сімсот п'ятдесят фунтів?

– Так, – сказала вона.

Коррідон відчув, що щось пішло не так. Його несподівано охопили підозріливість і тривога. Десь тут має бути якась пастка, хіба що він украй переоцінив їх усіх. І якщо Ренлі ще можна було обшахраювати, то цих двох – аж ніяк. Коррідон сидів у фотелі, лагідно погладжуючи свою склянку та підозріло дивлячись на Жанну.

Вона стояла перед каміном, тримаючи руки у кишенях штанів, і її обличчя було позбавлене будь-якого виразу. Ренлі став коло вікна, на мить віддалившись від неї.

– Гаразд, – сказав Коррідон. – Розкажіть мені, що я маю робити, і я це зроблю. Мені знадобиться світлина Меллорі або ж його добрий опис. Маєте якісь думки стосовно того, де я можу його знайти?

– Боюсь, його світлини ми не маємо, проте я занотував для вас його докладний опис, – сказав Ренлі, відвертаючись від вікна. – Знайти Меллорі буде нелегко. Ми маємо лише два ключі до розв'язання таємниці його місцеперебування, але то добрі ключі, що можуть вивести на його слід. Гарріс і Любіш скористалися ними і таки знайшли Меллорі. Тож ви також маєте спробувати, однак вам слід бути дуже обережним.

Коррідон вишкірився. Він помітив, що поки Ренлі говорив, Жанна не зводила з нього очей. Її пильний погляд упевнив Коррідона, що йому варто бути насторожі.

– Я буду обережний. Що то за ключі?

– Ми думали, що буде нескладно дізнатися щось про Меллорі, але він замів сліди. Ми намагалися пригадати наші давнішні розмови з ним, аби віднайти у них бодай щось, що допоможе нам на нього вийти. Він украй нечасто говорив про себе, однак ми пригадали дві речі: адресу його тітки, що її він залишив мені на випадок, якщо загине, а ще ім'я його дівчини. Тітка Меллорі мешкає неподалік Вендовера[24]24
  Вендовер (англ. Wendover) – невелике місто у графстві Бакінгемпгар, розташоване коло підніжжя Чилтернзьких пагорбів.


[Закрыть], що у Бакінгемширі. Я записав для вас її адресу. Любіш саме був поїхав до неї. Його тіло знайшли на відтинку залізничної колії, що простягається між Вендовером і Грейт-Міссенденом[25]25
  Грейт-Міссенден (англ. Great Missenden) – заможне селище у графстві Бакінгемшир, розташоване неподалік Вендовера на залізничній лінії, що сполучає Лондон та Ейлзбері.


[Закрыть]. Скидається на те, що Меллорі міг перебувати у своєї тітки, коли до неї додому навідався Любіш. Дівчину Меллорі звати Рита Аллен. Вона працює в універсальній крамниці Мастінса та Робертса, що на Ріджент-стріт. Вона продавчиня у відділі панчішних виробів. Гарріс поїхав, аби зустрітися з нею. Наступного дня його тіло знайшли в ставку у Вімблдон Коммон. Можливо, Рита Аллен живе десь неподалік. Ось, власне, ті дві провідні нитки, які ми маємо. Вам належить вирушити на пошуки, керуючись ними.

– І сподіватися, що одна з них, або ж обидві, приведуть мене туди, де я зможу знайти Меллорі? – додав Коррідон. Він допив своє віскі й поставив склянку на стіл. – Гаразд, я подивлюся, що зможу зробити. Припускаю, ви будете тут, якщо у мене виникне потреба зв'язатися з вами?

– Ми ще не знаємо напевно, – сказав Ренлі. – Може, будемо тут, а може, й переїдемо деінде. Усе залежить від... – він кинув побіжний погляд на Жанну. – Але ми знаємо, де вас знайти, – додав він, усміхнувшись. – Ви нас не загубите. Ми – люди, яких украй важко позбутися.

Та усмішка дещо пом'якшила засторогу, проте вона нікуди не зникла.

Коррідон засміявся.

– Я не втікатиму. – Він підвівся на ноги. – Ну, що ж, я, певно, вже зараз і почну. Справа має бути цікавою. – Завзяття у його голосі прозвучало фальшивою нотою. – Я вельми незле даю раду з подібними речами. – Він сунув руку до кишені свого тренчкота й витяг звідти маузера. Побачивши пістолет, Жанна та Ренлі заклякли, та заспокоїлися, коли Коррідон поклав його на стіл. – Пістолета залишаю вам. Гадаю, ваш Ян захоче отримати його назад, еге ж? А я маю свого. – Ані Жанна, ані Ренлі не сказали нічого. – То ви маєте опис Меллорі?

Ренлі дістав із кишені конверта.

– Усе, що треба, – тут, – сказав він.

Коррідон усміхнувся.

– Усе? І гроші також? – Він стиснув конверт пальцями та похитав головою. – Е, ні, грошей тут немає. Ви ж казали, що половину заплатите зараз... хіба ні?

Жанна підійшла до креденса та дістала з нього потертий шкіряний портфель.

– Чи дасте ви нам розписку? – запитала вона.

– Перепрошую? – запитав Коррідон, не цілком певний, чи все правильно розчув.

– Чи дасте ви нам розписку? – незворушно повторила вона.

– Звісно. – Він чудувався її наївності. Ці люди навіть не мали права перебувати в Англії. Так казав Крю. З їхніми документами негаразд. І як узагалі вони збираються вимагати повернення грошей за тією розпискою?

Ренлі дав йому аркуш паперу та ручку.

– А гроші? – ласкаво запитав Коррідон. – Можливо, ліпше, аби вони були на столі? Не те, щоб я вам не довіряв... але ж це ділова угода, чи не так?

Жанна виклала на стіл три паки однофунтових банкнот і сперлася пучками пальців на поліровану стільницю, зовсім поруч із пістолетом. Коррідон підсунув стілець і сів до столу.

– Якби я збирався вас ошукати, – сказав він їй, – то не повертав би пістолета, правда?

– Порахуйте гроші, – уривчасто кинула вона.

– То ви хочете, щоб я виконав цю роботу, чи ні? – вимогливо запитав він, дошкулений зневагою в очах Жанни. – Я не просив мене до неї залучати. Тож, якщо вже ви потребуєте моєї допомоги, то мусите бути готові за неї заплатити.

– Порахуйте гроші, – відрізала вона, і її очі зблиснули.

Знизавши плечима, Коррідон спритно перебрав однофунтові банкноти. Його вправні пальці хутко та без вагань перелічили хрусткі банкноти.

– Усе точно, – сказав він, узяв ручку та набазґрав розписку на аркуші паперу. – Ось. А зараз я почну. – Він укинув три паки грошей до портфеля, запхав його під пахву та підвівся. – Може, зустрінемося завтра у клубі «Аметист»? Тоді й розкажу вам, що мені вдалося дізнатися.

– Авжеж, – сказав Ренлі. На його обличчі був напружений вираз. – Ми очікуємо, що роботу буде зроблено швидко. Ті гроші багато для нас важать.

– Хай як це дивно, та для мене вони теж дещо важать, – відказав Коррідон, не приховавши як слід глузливої посмішки.

– Ми вам довіряємо, – нагадав йому Ренлі.

– Правильно, – сказав Коррідон і, поглянувши на Жанну, додав: – Але маєте мою розписку.

Жанна не сказала нічого, лише пильно вдивлялася в нього, її темні очі були замислені, а губи стиснулися в жорстку тонку лінію.

– Ну, бувайте. – Він розвернувся до дверей. – Побачимося.

Ніхто з них не озвався, і Коррідон озирнувся через плече. Ренлі тримав у руці розписку. Жанна і досі стояла біля столу, спираючись пучками пальців на стільницю коло пістолета. Атмосфера в кімнаті була сповнена напруги, але Коррідон тим не переймався. Він отримав гроші. Це було до безглуздого просто; це була найпростіша оборудка у його житті. Звичайно, залишався ще Ян, але Коррідон уважав, що такий ризик – цілком виправданий. Коли ті змовники збагнуть, що він не збирається виконувати цю роботу, то погрожуватимуть йому, проте він був звиклий до погроз. Йому не вірилося, що вони наважаться зробити щось, окрім самого залякування, а навіть як і наважаться щось йому заподіяти – він умів дати собі раду. Ян зі своїм пістолетом анітрохи його не лякав, а якщо ці троє таки почнуть завдавати йому клопоту, Коррідонові варто буде просто сказати про них Зані. А вже Зані діятиме швидко, він-бо завжди чигає на інформацію, яку можна передати поліції, а надто таку, що не стосується клієнтів його закладу. Тож у разі чого ця трійця стане для власника клубу «Аметист» справжнім подарунком.

– Ну, бувайте, – повторив він, увійшов до невеличкого охайного передпокою, відчинив передні двері та збіг додолу незастеленими сходами. Сімсот п'ятдесят фунтів, це ж треба! Він зараз-таки піде до лікаря та подбає про те, аби той узявся виправити губу Еффі.

Вийшовши на вулицю, він помітив у засидженому мухами вікні тютюнової крамниці літнього чоловіка, який, знявши піджака, заходився оздоблювати вітрину. Грубі та незграбні пальці цього чоловіка зводили на запилюженому підвіконні вежу з цигаркових пачок. Тютюнник підвів очі та перетнувся поглядом з Коррідоном. Проходячи повз, Коррідон йому підморгнув.