Текст книги "Весь світ у кишені"

Автор книги: Джеймс Чейз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 13 страниц)

– О ні, поки що ні, – відказала вона. – У нас медовий місяць.

Бредфорд ляснув себе по стегну. Його доброзичливий сміх немов різонув по вухах трьох чоловіків у фургоні.

– Оце так! Міллі, тільки послухай! У людей медовий місяць, а базіка запитує, чи є у них діти.

Жінка в машині несхвально насупилася.

– Годі тобі, Фреде, – суворо відказала вона. – Ти бентежиш дівчину.

– Ага, певно, так і є, – усміхаючись, відказав Фред. – Вибачте, місіс... Як вас звати?

– Гаррісон, – відповіла Джинні. – Вибачте, що мій чоловік такий зайнятий.

– То дрібниці. Ну добре, може, ми ще побачимося, – мовив Бредфорд. – А якщо ні, то щасливого медового місяця.

– Дякую, – відповіла Джинні.

Чоловік повернувся до машини, влаштувався у сидінні і помахав рукою. А тоді поїхав далі.

Френк з Едом тривожно перезирнулися.

– Якщо цей паскуда почне стріляти, – мовив Блек, – вони почують.

– Це не має значення, – Морґан почувався надто погано, тож йому було начхати. – У лісах же ж і полюють. Вони подумають, що хтось просто вистежує дичину, – він взявся за монтувальний лом. – Давай! Покінчімо з ним!

Кітсон гукнув крізь вікно:

– Що там у вас відбувається?

Френк спинився, щоб на дюйм привідчинити вікно.

– Стій, де стоїш, – сказав він. – Просто попередь, якщо хтось знову під'їде. Зараз ми його порішимо.

Алекс позадкував, враз відчувши напад нудоти.

Морґан зачинив вікно й кивнув Блеку.

– Готовий?

– Ага.

Коли Френк натиснув на лом, Джипо закрив долонями обличчя.

II

Дейв Томас, водій броньовика, лежав на підлозі. Він страждав від болісної агонії, яку спричинила розтрощена щелепа, зі стоїчною сміливістю незламної людини.

Куля Морґана пройшла крізь нижню частину обличчя, розбивши кістку й прорвавши дірку в язику. Від болю й шоку чоловік знепритомнів. Минуло трохи часу, перш ніж він отямився, і водій негайно збагнув, що стікає кров'ю.

Він лише наполовину розумів, що відбувається, і вряди-годи запитував себе, як же панцерник рухається, якщо ніхто не сидить за кермом.

Він не вірив, що протягне тут довго. Ще нікому не вдавалося втратити стільки крові, як він, і вижити. Але смерть не лякала Дейва. Він не сумнівався: навіть якщо трапиться диво й він виживе, навряд чи зможе повністю оклигати від таких поранень. А вештатися з виглядом потвори, яка, імовірно, ще й розмовляти не зможе, йому не хотілося.

Усю його увагу тепер було зосереджено на русі броньовика. Зрештою, трохи поміркувавши, водій вирішив, що панцерник, певно, запхали в інший транспорт. Дейв визнав, що злочинці зробили розумний хід – але недостатньо розумний. Варто було йому натиснути на кнопку – й постійний радіосигнал приведе поліцію до броньовика, байдуже, як мудро його сховають.

Томас усвідомлював, що це потрібно зробити негайно, але радіокнопка була позаду нього, тож аби дотягнутися до неї, довелося б розвернутися й простягнути руку над головою.

Водій знав, що коли повернеться, то завдасть собі величезного болю. У спокійному ж стані біль лишався принаймні терпимим. Тож він лежав нерухомо й, заплющивши очі, думав про худе, хиже обличчя чоловіка, який підстрелив його, міркуючи, ким би він міг бути. Дівчина у спортивній машині також була замішана у цій справі. Сам по собі план був доволі розумним. Аварія виглядала переконливо, і він радів, що Майк Дірксон, охоронець, не запанікував, а зв'язався з Агентством і повідомив про інцидент на дорозі. Інакше їх би вважали парочкою бевзів. А так вони принаймні отримали від Агентства дозвіл з'ясувати, що й до чого. Щоправда, це нічим не допомогло їм ні тоді, ні зараз.

Томас сонно подумав: «І як тільки така гарна дівчина могла вплутатися в настільки безнадійну справу!» Вона нагадала йому маленьку Керрі, його тринадцятирічну доньку.

У Керрі було схоже волосся, але вона не була такою гарною, як ця дівчина. Хоча, звісно, могла вирости й справжньою красунею. Тут ніколи не вгадаєш. Усе залежить від простого талану.

Донька завжди обожнювала його і називала героєм. Вона завжди казала, що батько надзвичайно сміливий, адже возить броньовик, доверху напханий грошима.

І Томас подумав: «Навряд чи й тепер вона б вважала мене сміливим, якби побачила, як я тут лежу й не роблю нічого, щоб врятувати броньовик, бо мені бракне духу перевернутися на інший бік. Навряд чи вона була б високої думки про мене зараз». А для порятунку панцерника він би міг зробити дві речі: увімкнути радіосигнал і натиснути на кнопку, яка збиває замок із годинниковим механізмом.

Кнопка, що керувала замком, була розташована біля керма. Щоб дістатися до неї, йому доведеться сісти й нахилитися вперед. Чоловіка кидало в холодний піт від думки, як ці рухи відгукнуться в його розтрощеній щелепі.

Керрі б очікувала, що він врятує броньовик. А його дружина, Генрієтта, – ні. Вона б зрозуміла. Але ж Керрі має власні уявлення, і він більше не буде для неї героєм, якщо не спробує врятувати броньовика. Й Агентство чекатиме цього від нього. Якщо він наважиться докласти зусиль, роботодавці можуть проявити щедрість і подбати про його дружину та Керрі. Звісно, ніколи не можна знати напевно, що саме вони робитимуть, але якщо ці горлорізи влізуть до панцерника, Агентство вирішить, що він не виконав свого обов'язку, а це може мати величезне значення, коли дійде до виплати пенсії для Генрієтти.

«Ну ж бо, прояви сміливість, – переконував себе Томас. – Найважливіше – радіосигнал. Займися спершу ним. Потрібно лишень перевернутися на бік і простягнути руку. Важіль просто ж над головою. Натисни на нього – і вже за півгодини чи навіть раніше на шляху грабіжників буде купа поліційних машин, а ти станеш героєм. Хоча б спробуй. Ну, просто поболить трохи більше».

Але йому знадобилося кілька хвилин, аби набратися відваги й поворухнутися. Коли Томас нарешті зробив це, його пронизав такий інтенсивний біль, що чоловік знову знепритомнів. Він лежав нерухомо, поклавши руку на педаль зчеплення.

Від несподіваного гупання Дейв отямився і розплющив очі. Навпроти нього були сталеві жалюзі, що прикривали вікно водія. Тепер крізь щілину проходили промені сонячного світла. Придивившись, він побачив, що між віконною рамою і віконницею вставлено кінець монтувалки.

«Отже, вони вирішили прикінчити мене, – подумав Томас. – А, байдуже, та якщо мені випаде нагода, одного я таки заберу з собою. Це найменше, що я можу зробити. Майк би не поважав мене, якби я не помстився за нього. Було б добре забрати обох, але з мого положення і одного порішити буде за щастя».

Слабкою рукою він потягнувся до пістолета, якого так і не зміг витягнути, коли Морґан підстрелив його. У нього був автоматичний кольт 45-го калібру, що, вислизнувши з кобури, враз здався дуже важким. Настільки важким, що Томас мало не впустив його.

Водій, доклавши неймовірних зусиль, таки положив пістолет праворуч від себе, а тоді підняв його і націлив на вікно. Він подумав: «Ну ж бо, покидьку, давай! Мені є чим тебе здивувати. Не змушуй чекати. Мені лишилося недовго, тож поквапся!»

Раптом він почув різкий голос:

– Хтось іде! Зачекай!

Настала довга пауза. Дейв відчув, як свідомість поступово залишає його. Лише неймовірним зусиллям волі він утримався при тямі, бурмочучи про себе:

– Швидше. Швидше.

А тоді почув чоловічий голос:

– Якщо цей паскуда почне стріляти, вони почують.

Інший голос відповів:

– Це не має значення. У лісах же ж і полюють. Вони подумають, що хтось просто вистежує дичину. Давай! Покінчімо з ним!

Пістолет у Томасовій руці ставав усе важчим, і водій збагнув, що більше не зможе націлювати його на вікно. Доведеться зачекати, доки відчиняться двері. Тоді він матиме гарний шанс вистрелити в тіло.

Він почув тріск монтувалки, коли хтось по інший бік віконниці наліг на неї усією вагою, і продовжував чекати. Через нестерпний біль важко дихалося, але Дейв був рішучим, небезпечним і жорстоким, як загнаний у кут поранений лев.

– Візьми інший лом, – промовив якийсь голос, – і допоможи мені.

У просвіті з'явився кінець ще одного лома. Знову тріск, ривок – і віконниця відлетіла.

І Морґан, і Блек трималися подалі від відчиненого вікна.

Вони стояли обабіч дверей кабіни й прислухалися.

Не почувши нічого, чоловіки перезирнулися.

– Гадаєш, він вдався до хитрощів? – важко дихаючи, запитав Ед.

– Можливо, – відповів Френк.

Тримаючись поза зоною видимості, Морґан просунув руку крізь відчинене вікно й торкнувся дверної ручки.

Томас стежив за ним з-під напівопущених повік. Його палець трішки напружився на спусковому гачку пістолета. Водій скористався цією паузою, щоб перепочити.

Морґан відчинив двері, які тепер перекрили Блекові шлях, не даючи йому зазирнути в кабіну. Френк хутко роззирнувся, нахилився вперед і відразу ж відсахнувся. Він побачив чоловіка, що лежав, згорнувшись, на підлозі кабіни. Його очі були заплющені, а обличчя – барви мокрої глини. Морґан видихнув крізь зуби.

– Усе добре, – сказав він Блеку. – Водій мертвий.

А Томас подумав: «Не зовсім, друзяко. І за мить ти про це дізнаєшся. Майже мертвий, але ще не зовсім». Зусиллям волі він підняв руку і відчув, як пістолет, що важив зараз, мабуть, тонну, ледь ворухнувся, коли Френк підійшов до відкритих дверей броньовика.

Морґан досі націлював ствол на Томаса – так, про всяк випадок. Він був переконаний, що водій мертвий. Ніхто з таким розбитим обличчям і жахним кольором шкіри не може бути живим.

– Варто витягнути його і поховати, – сказав Френк і зиркнув на Блека, який нахилився вперед і, притиснутий дверцятами, дивився крізь віконце на Томаса.

Раптом Томас розплющив очі.

– Стережись! – крикнув Ед і спробував підняти зброю, але двері обмежували йому свободу рухів. Томас натиснув на гачок пістолета саме тоді, коли Морґан вистрелив у нього. Два постріли пролунали водночас.

Куля Морґана пробила Томасове горло і вбила водія.

Куля Томаса прошила Морґанові живіт. Бандит упав на коліна і гепнувся в кабіну, головою на коліна водія.

Джипо довго, пронизливо закричав.

Блек спершу закляк. А тоді штовхнув дверцята броньовика до Френкових ніг і протиснувся між дверима й боком фургона.

Він нахилився в кабіну й перевернув Морґана на спину.

Френк глянув на спільника затуманеним поглядом.

– Не вдалося, – пробурмотів він так тихо, що Блеку ледь вдалося розчути слова. – Удачі, Еде. Вона тобі знадобиться. Усім вам знадобиться.

Блек випростався. Він піймав себе на думці, що якщо вдасться влізти у броньовик, то кожен отримає по двісті п'ятдесят тисяч доларів, адже тепер куш ділитиметься на чотирьох, а не на п'ятьох.

Розділ восьмий

І

Хижка складалася зі спальні, вітальні, крихітної кухні й душової кабіни. Приміщення було гарно вмебльоване двома одинарними ліжками, що стояли у спальні поруч, утворюючи двоспальне, а також двома м'якими кріслами та диванчиком у вітальні. Якщо трішки поімпровізувати, тут можна було спати і вчотирьох.

Перевагою було те, що хижка розташовувалася у найвіддаленішому куточку озера. «Це будиночок якраз для медового місяця, – повідомив Джинні працівник із лукавою посмішкою всезнайки. – Вам поталанило, що я можу його запропонувати».

Їм і дійсно пощастило, бо попередня пара виїхала звідти тільки минулої ночі. Чоловік на прізвище Гедфілд сів у «б'юік» до Джинні та Алекса і вказав їм шлях до хижки. Вряди-годи він позирав на Кітсона, дивуючись, чому юнак видавався таким напруженим і чому він ледь міг вичавити із себе хоч слово. Він подумав, що Кітсон просто хвилюється перед першою шлюбною ніччю, але Гедфілду було не втямки, як взагалі чоловік може нервуватися біля такої красуні.

Дівчина також нервувалася, але в цьому не було нічого дивного. «Усі гарненькі дівчата, – сентиментально подумав Гедфілд, – хвилюються під час медового місяця». Він намагався бути до неї особливо уважним. Показав Джинні, де можна припаркувати фургон – просто біля хижки, – і вказав на накриття, під яким зберігалися човни. Їх за бажанням можна наймати. Він пообіцяв, що пару не турбуватимуть.

– Люди тут доволі товариські, місіс Гаррісон, – сказав він, відімкнувши двері хижки й показавши, що де лежить. – Вони навідують одне одного. Але я гадаю, вам потрібно трішки приватності, принаймні на день чи два, – Гедфілд підморгнув Кітсону, але кам'яний вираз обличчя юнака нікуди не зник. – Я скажу про це, кому потрібно. Вас не турбуватимуть, доки ви самі цього не захочете.

До настання темряви четвірка не могла зробити нічогісінько.

Це була найважча частина і так багатого на події дня.

Джинні зайшла до спальні й простягнулася на ліжку. Невдовзі вона заснула від виснаження.

Кітсон лишився на варті, курячи й позираючи на фургон. Блек і Джипо мусили лишатися у фургоні, в товаристві мертвих Морґана й Томаса. То був важкий період.

Коли стемніло, Ед і Джипо зайшли до хижки. Італійцю було дуже погано. Він гепнувся на м'яке крісло й затулив обличчя долонями. На його щелепі, куди поцілив Блек, розквіт величезний синець: якось, дорогою до Фоун-Лейк, Джипо намагався втекти із фургона. Він почав верещати й гамселити кулаками об стіни трейлера. Словом, поводився так, наче з'їхав з глузду.

Блеку довелося добряче його вдарити: іншого способу утихомирити італійця не було. Отямившись, Джипо мовчки й безсило сів на підлозі фургона. Вісім довгих годин вони з Едом чекали настання темряви. Ще й вікна довелося зачинити, щоб не приваблювати мух. Тих довгих пекельних годин ніхто із них не забуде.

Блек із Кітсоном пішли в гущавину лісу й знайшли хорошу місцину, щоб поховати Морґана й Томаса. Серед інструментів, які взяв із собою Джипо, була й лопата. Коли чоловіки знайшли потрібне місце, то взялися по черзі копати.

Вони мовчки працювали при світлі місяця. Робота була нервовою: на залитому місяцем озері бовваніли човни; здалеку долинали голоси, а якось спільникам навіть довелося пригнутися – поруч саме проходила пара закоханих.

Тільки після півночі вони розрівняли ґрунт та охайно вкрили могилу листям і сухими гілками. Чоловіки так виснажилися, що ледь доповзли до хижки.

Джинні сиділа в кріслі, поклавши на коліна свій пістолет 38-го калібру, й дивилася на Джипо, що заснув на дивані.

Блек зачинив двері, а тоді підійшов до другого крісла і вмостився у ньому.

Кітсон сів на жорсткий стілець. На його обличчі, блідому, наче шмат застиглого баранячого жиру, постійно смикався м'яз.

Якісь проблеми? – запитав у Джинні Блек.

Лице дівчини зблідло, а під очима темніли чорні кола. Вона видавалася тепер старшою і не такою привабливою, але голос лишався спокійним.

– Усе гаразд. Тільки він постійно торочить, що хоче повернутися додому.

– Щойно він відчинить броньовик, – відповів Блек, – то може йти на всі чотири сторони.

Почувши голоси, Джипо заворушився й розплющив очі. Він прокліпався й побачив, що усі троє не відривають від нього погляду. Італієць звісив з дивана ноги і сів. Його обличчя напружилося, а руки – затрусилися.

– Еде, я хочу піти, – слова немов виривалися з його рота. – Ти можеш забрати мою частку грошей. Я все обдумав. Я більше не хочу мати нічого спільного з цією справою. Заберіть мою частку й відпустіть мене. Якби не Френк, я б узагалі за це не брався. Він переконав мене. Ви троє можете продовжувати, як собі хочете. Але я повертаюся до своєї майстерні.

Блек пильно поглянув йому у вічі.

– Не думаю.

Джипо витер долоні об коліна. Його спітніле обличчя виблискувало у світлі тьмяної лампи.

– Еде, послухай. Будь практичним. Я віддаю тобі мою частку. Це ж купа грошей! Я просто хочу піти додому.

– Не думаю, що ти кудись підеш, – безбарвним голосом повторив Ед.

Джипо благально зиркнув на Кітсона.

– Слухай, малий, це погана робота. Ми ж не хотіли за неї братися. Френк нас умовив. Ходімо разом. А ці двоє нехай забирають усі гроші. Ми б із тобою могли працювати удвох. І нічогенько заробляти на життя. Ми добре ладнатимемо разом, чесно.

– Годі вже, – тихо відрізав Блек. – Ти лишаєшся і відчиняєш броньовик.

Італієць похитав головою.

– Ні, Еде, я маю піти. У мене немає сміливості для цієї справи. Я розкажу тобі, як відчинити панцерник. Ви з дівчиною зможете зробити це самі, коли буде все знати, але я не лишуся. Це ж додаткові п'ятсот тисяч доларів для тебе і для неї. Я віддам тобі свою частку. А малий віддасть свою. Ми підемо.

Блек поглянув на Алекса.

– Ти хочеш піти?

Жорстока смерть Морґана дуже вразила Алекса, але тепер юнак приходив до тями. Жахний похорон двох тіл у лісі загартував волю хлопця, а не підірвав її. Він знав, що сягнув точки неповернення. Тепер пан або пропав – він або отримає все, або помре. Хотів він цього чи ні, а відступати тепер було нікуди.

– Ні, – відповів Кітсон.

– Послухай, малий, ти сам не розумієш, що кажеш,– відчайдушно мовив Джипо. – Ти маєш поїхати. Маєш піти зі мною. Не думай, що ми вийдемо сухими з води. Краще облишити все зараз. Ходімо зі мною.

– Я не піду, – відказав Кітсон, не відриваючи погляду від Джинні.

Італієць здригнувся, переводячи подих.

– А я – піду. Не до добра це все. Троє людей загинуло. Ніщо не вартує таких грошей. Френк казав, що покладе до своєї кишені весь світ. А погляньте, що з ним трапилося. Тепер він у ямі, закопаний. Ви що, не розумієте? Невже ніхто з вас не розуміє? Не до добра це все. Я повертаюся додому, – він підвівся.

Блек простягнув руку вперед і взяв пістолет, що лежав у Джинні на колінах, спрямувавши дуло на італійця.

– Ти відчиниш той клятий броньовик, Джипо. А якщо не зробиш цього, я вб'ю тебе й поховаю в тому ж лісі.

Холодна нотка в голосі Еда переконала італійця, що спільник не блефує.

Джипо довго стояв там, витріщаючись на пістолет, а тоді повільно сів, розвівши руки в безпорадному відчаї.

– Добре, – італієць спав із лиця. – Ви примушуєте мене лишитися. Але попереджаю вас: нічого доброго з цього не вийде. Нічогісінько.

Блек відвів пістолет.

– Ти вже закінчив просторікувати?

– Більше мені немає чого сказати, – Джипо опустив голову. – Я вас попередив. Не забувайте. Нічого доброго з того не вийде.

Ед поглянув на Джинні та Кітсона.

– А тепер потрібно облаштуватися. Нас лишилося четверо. А це означає, що кожен отримає на п'ятдесят тисяч більше, ніж планувалося. Розділимо Френкову частку між собою. Дотримуватимемося плану й надалі. Кітсоне, ви з Джинні будете розігрувати медовий місяць. Ми із Джипо працюватимемо у фургоні. Щойно здобудемо гроші, кожен піде своєю дорогою. Всі згодні?

Двоє кивнули.

– Добре, – Блек підвівся, перетнув кімнату й, витягнувши ключ із замка, заховав його у кишеню. – На сьогодні вже все. Я йду спати, – він підійшов до Джипо й дав йому копняка. – Перелазь на крісло, товстуне. Гадаю, я заслужив на диван, – італієць стомлено переліз на крісло, доки Ед розташовувався на дивані. Знявши черевики, він звернувся до Кітсона: – У спальні є друге ліжко для тебе, новоженцю. Уперед.

Алекс був надто виснаженим, аби піднімати бучу. Він простягнувся на кріслі.

Джинні зайшла в спальню й зачинила двері. Почулося, як повернувся ключ у замку.

– Не пощастило, новоженцю, – вищирився Блек і вимкнув світло. – Здається, ти їй не до вподоби.

– Стули пельку, – прогарчав Кітсон.

II

Наступного ранку о сьомій Джинні зайшла до вітальні й підняла жалюзі, розбудивши чоловіків.

Лаючись, Блек різко сів, намацуючи долонею пістолет.

Кітсон підняв обважнілу зі сну голову й зиркнув на дівчину, коли та зайшла до кухні.

Джипо, застогнавши від болю в закляклих м'язах, потягнувся до зболілої щелепи.

Джинні гукнула:

– Час вам ховатися. На озері вже є люди.

Блек щось буркнув, підвівся й пішов у душ. За десять хвилин він повернувся, поголений і чистий.

– Іди помийся, – наказав він Джипо. – Ти тхнеш, як скунс.

Італієць похмуро зиркнув на нього й пішов до ванної. Доки він приймав душ, Джинні вже винесла у вітальню тацю зі сніданком. На таці була кава, яєчня, шинка й помаранчевий сік.

– Краще поїжте у фургоні, – сказала вона, вручивши тацю Блеку.

Злий вогник блиснув у його очах.

– Послухай, крихітко, тепер накази роздаю я, – сказав Ед, забравши тацю. – Тепер я керую бандою.

Весела зневага блиснула в її очах.

– Тут ніхто не керує, – відказала дівчина. – І Морґан не керував. Просто працюємо згідно з планом. Ми домовлялися, що ви з Джипо приходитимете в хижку тільки на ніч, а протягом дня – ховатиметеся. Якщо не хочеш дотримуватися плану, так і скажи.

– Добре, розумнице, – мовив Блек. – Ми поїмо у фургоні. Здається, ти просто чекаєш-не дочекаєшся, щоб лишитися наодинці зі своїм полюбовничком.

Джинні розвернулася й рушила на кухню.

– Відвали від неї, – підвівся Кітсон.

– Стули пельку! – гарикнув Ед. – Визирни й подивися, чи немає там нікого, а тоді відчинити фургон.

Юнак трохи повагався, а тоді вийшов на сонячне світло. Роззирнувшись праворуч і ліворуч, він переконався, що ніхто не стежить, а тоді гукнув Блека й відчинив задню стінку трейлера.

Блек і Джипо зайшли всередину.

– Легка тобі справа дісталася, селюче, – блискаючи очицями, мовив Блек. – Гуляй, дитино, поки твоя година.

Кітсон різко смикнув важіль, закриваючи Джипо й Еда у фургоні, а тоді повернувся до хижки.

Джинні саме смажила нову порцію шинки.

Алекс пішов у ванну, прийняв душ, поголився й одягнув спортивний светр і джинси. Коли він зайшов до вітальні, Джинні вже поставила тарілку з шинкою і яєчнею на стіл.

– Виглядає смачно, – незграбно мовив він. – Це для тебе чи... чи для мене?

– Я не снідаю, – лаконічно відповіла дівчина. Вона налила собі кави й умостилася в крісло, відвернувшись від Кітсона.

Хлопець сів за стіл. Він добряче зголоднів, тож хутко почав снідати, міркуючи, як добре було просмажено шинку. А яєчня – саме як він любить.

– Гадаю, нам варто кудись піти після сніданку, – сказав він. – Можемо взяти човен і поплавати озером.

– Так.

Алекса засмутила її холодність.

– Тим двом у фургоні буде важкувато, – мовив він, намагаючись розговорити дівчину. – Там немає затінку. До обіду всередині буде гарячіше, ніж у печі.

– Це їхній клопіт, – байдуже відказала Джинні.

– Ага. Як гадаєш, Джипо відчинить броньовик?

Вона нетерпляче махнула рукою.

– Звідки мені знати?

– А коли він не впорається, що робитимемо?

– Чому ти в мене запитуєш? Запитай у Блека, якщо сам не здогадуєшся.

Джинні встала і зі своєю чашкою кави рушила на кухню.

У Кітсона палало обличчя. Йому враз перехотілося снідати. Скривившись, він допив каву, поскладав тарілки й відніс їх на кухню.

– Послухай, я не хотів діяти тобі на нерви, – сказав Алекс, поклавши все на стіл. – Але ж нас мають бачити разом. Чи не могла б ти бути хоч трішечки привітнішою? Зрештою... – він змовк, шукаючи потрібні слова.

– Заради бога, іди звідси й облиш мене, – тремтливим голосом мовила дівчина, повернувшись до нього спиною.

Шокований її тоном, Кітсон обійшов Джинні, щоб побачити її обличчя. Тільки тоді Алекс збагнув, якою блідою і стомленою була дівчина. «Може, вона не такий вже й міцний горішок, як намагається вдавати», – подумав він. Жахна вчорашня справа могла завдати їй не меншого удару, ніж йому самому.

– Звісно, – сказав він. – Вибач.

Кітсон вийшов до вітальні і сів, розчісуючи пальцями волосся. Незабаром він почув, як Джинні плаче. Хлопець не ворухнувся. Тихе, майже нечутне ридання тільки підкреслило безнадійність усієї справи. Якщо навіть вона плаче – надії на успіх немає.

Він сидів, чекав і курив, намагаючись кілька хвилин не прислухатися. Раптом Джинні різко вийшла з кухні й, перш ніж Кітсон устиг побачити її обличчя, пірнула в спальню.

Знову запала довга тиша, а тоді Джинні вигулькнула з дверей.

– Ходімо, – холодно мовила вона.

Юнак поглянув на дівчину.

Її макіяж був бездоганним. Тільки неприродний блиск в очах і відсторонена манера у поведінці видавали її напругу.

Алекс підвівся.

– Ходімо, купимо газету, – він намагався не дивитися їй у вічі.

– Так.

Джинні перетнула вітальню і підійшла до дверей. Вбрана вона була у легкий светр і темно-зелені слакси. Жодне інше вбрання не могло краще підкреслити її чудову фігуру.

Кітсон вийшов за дівчиною на ранкове сонце.

Коли Алекс і Джинні вийшли з хижки, то відчули шалену спеку. Не змовляючись, вони поглянули на фургон, який стояв просто на сонці: обоє розуміли, яке нестерпне пекло панувало всередині.

Тоді мовчки пліч-о-пліч рушили вперед.

Крізь ліс стежина вела до офіса Гедфілда. Недалеко звідти була розташована продовольча крамничка. Щойно вони вийшли з тіні біля дерев'яної споруди, Джинні взяла Кітсона за руку. Від дотику прохолодної шкіри в юнака мурашки пішли тілом. Він кинув на дівчину швидкий погляд.

Джинні ледь всміхнулася до нього.

– Вибач за ту сцену, – мовила вона. – У мене розхитані нерви. Та вже усе гаразд.

– Звісно, – відказав він. – Я знаю, як ти почуваєшся, – Алекс міцніше стиснув її руку.

З офісу вийшов Гедфілд. Він широко всміхнувся, коли побачив пару.

– Містере Гаррісон, – привітався він і простягнув Алексу руку. – Підозрюю, ви щасливий чоловік. Нічого не кажіть. Я бачу це з вашого обличчя. Повірте, якби я був чоловіком місіс Гаррісон, я б теж був таким щасливим, як ви.

Джинні засміялася, коли Кітсон незграбно потиснув Гедфілду руку.

– Дякую, містере Гедфілд. Це справжній комплімент, – сказала вона. – Ми прийшли по газети. Уже щось є?

– Газети? – Гедфілд підняв волохаті брови. – Під час медового місяця не мають переймати газети. Звісно, всі ранкові вже прибули. Скажу вам одразу, єдина цікава новина – пограбування панцерника, – осміх викривив його добросердне обличчя. – Між нами кажучи, варто віддати цим типам належне. Вони втекли з мільйоном баксів. Уявіть собі! Мільйон баксів готівкою! Ніхто не знає, де вони і як їм це вдалося, але вони це зробили. Броньований автомобіль, доверху забитий грішми та з найкращим замком, який тільки здатна вигадати людина, просто розтанув у повітрі! Це ж нокаут! Нічого такого раніше не траплялося, – він посунув капелюх на потилицю й усміхнувся. – Коли я прочитав ці статті у газетах, то подумав, що це найхитріша витівка, яка тільки траплялася в цих місцях за все моє життя. Він зник! Уявіть собі! Таку велику машину шукає вся поліція й половина армії, перевіряючи кожну дорогу на відстані ста миль звідси, – і досі нічого не знайшли.

Він зайшов до офіса, щоб принести газети.

Джинні й Кітсон перезирнулися.

Після невеликої паузи Гедфілд вийшов із чотирма газетами в руці.

– Певно, всі вам не потрібні, – сказав він. – Якщо вас цікавлять найсвіжіші новини, візьміть «Геральд».

– Ми візьмемо всі, – здавленим голосом відповів Кітсон. – Що нам втрачати?

Він заплатив за газети й забрав їх.

– Чи все вам подобається, місіс Гаррісон? – запитав Гедфілд. – Чи можу я щось для вас зробити?

– Усе чудово, дякую, – відказала Джинні. – Нічого не потрібно.

Доки дівчина була в магазині, Кітсон проглядав заголовки.

Перші шпальти усіх газет були присвячені пограбуванню броньовика. Було надруковано фотографії самого панцерника, охоронця і водія. Штаб армії пропонував нагороду в тисячу доларів за будь-яку інформацію, що допоможе знайти викрадений автомобіль.

Поліція натякала, буцімто водій може бути одним із членів банди, адже його не знайшли.

Доки Кітсон читав, у нього пересохло в горлі. Раптом до нього підійшов Фред Бредфорд – чоловік, який пропонував допомогу дорогою до Фаун-Лейк, – щоб купити газету.

– Вітаю, містере Гаррісон, – сказав він. – Бачу, ви вже купили газети. То як вам тут? Непогано, правда?

Кітсон кивнув:

– Саме так.

– Читаєте про пограбування панцерника? Я почув про це сьогодні по радіо. Здається, вони вважають, що броньовик схований десь у цих лісах. Вони організовують пошукові групи. За кожною дорогою стежать з повітря – але ще нічого не помітили.

– Ага, – мовив Кітсон, згортаючи газети.

– Мені дивно, що їм досі вдається переховуватися, коли так багато людей на них полює. Здається, водій теж був одним із них, хіба ні? Бідний охоронець... як там його звали? Дірксон. Гадаю, вони б мали приглянути за його вдовою.

Гедфілд, прислухаючись до розмови, вставив і свої п'ять копійок:

– Кажуть, що аварія була фальшивою. Тобто жінка працює з тією бандою. Охоронець по рації зв'язався з Агентством незадовго до вбивства. Зараз перевіряють іншого хлопця, Томаса, щоб дізнатися, чи була в нього ще якась жінка, крім дружини.

– Я б не відмовився отримати винагороду, – сказав Бредфорд. – Мій син каже, що має намір прогулятися лісами. Він вважає, буцімто знайде панцерник, – чоловік розсміявся. – Це ненадовго відволіче його. Ніколи ще не бачив такої непосидючої дитини. Він доводить дружину до сказу.

Гедфілд похитав головою.

– Сюди б вони панцерника не привезли, – сказав він. – Надто вже багацько люду вештається в цих лісах. Кажу вам, якщо вони десь і сховалися, то точно у Фокс-вуді. Туди мало хто заходить, та й дістатися туди непросто.

– Ага, тільки не кажіть про це моєму малому, – всміхнувся Бредфорд. – Це трохи далеченько для його прогулянок.

Джинні вийшла з крамнички з торбиною продуктів.

– Доброго ранку, місіс Гаррісон, – Бредфорд підняв капелюх. – То ви без пригод сюди дісталися?

– Дісталися, – усміхнулася Джинні. Вона вручила торбу Кітсонові, а тоді взяла хлопця під руку й притулилася до нього, усміхаючись до чоловіків, що схвально дивилися на неї.

– Оце правильно, – мовив Гедфілд. – Якщо вже маєш чоловіка, користуйся ним. Моя дружина каже, що чоловіки тільки й придатні до носіння пакунків.

Джинні поглянула на Кітсона.

– Любий, гадаю, ти здатен на щось більше, ніж на тягання пакунків, – усміхнулася вона.

Коли Кітсон почервонів, двоє чоловіків розреготалися.

– Оце приємні слова, – зауважив Гедфілд. – От би моя дружина таке почула.

– Чи можна нам взяти човен, містере Гедфілд? – запитала Джинні.

– Звісно. Саме час, бо потім буде надто гаряче. Ви ж знаєте, де човни? Там Джо. Він усе для вас організує.

– Добре, гадаю, ми порозуміємося, – мовила Джинні.

Бредфорд сказав:

– Містере Гаррісон, якщо захочете побути в товаристві, ми в хижці №20, за чверть милі від вашої. Будемо раді вас бачити.

Гедфілд штурхнув Бредфорда під ребра.

– У них же медовий місяць. Чиє ж товариство їм потрібне, окрім їхнього власного?

Сміючись, Джинні смикнула Кітсона, і вони, взявшись за руки, пішли стежиною. Дівчина поклала голову на плече Алекса.

Обоє чоловіків дивилися на них, а тоді трішки сумно перезирнулися.

– Цьому хлопцеві пощастило, – мовив Гедфілд. – Яка вона гарненька! Якщо чесно, я б радо помінявся з ним місцями.

Бредфорд потай осміхнувся.

– Ні слова більше. Але я вас зрозумів.

Коли Кітсон і Джинні повернулися до хижки, дівчина лишила торбину з продуктами на кухні, а Кітсон, переконавшись, що довкола нікого нема, постукав у вікно фургона.

Червонопикий і спітнілий, Блек відчинив його.

– Що таке? – буркнув він. – Чого ти хочеш? Тут нестерпна спека! А мухи доводять нас до сказу! Ми ж навіть вікна відчинити не можемо. То чого ти хочеш?

– Ось, приніс вам газети, – Кітсон проштовхнув пресу крізь вікно. – Вам щось потрібно?