Текст книги "Весь світ у кишені"

Автор книги: Джеймс Чейз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 13 страниц)

– Ні! Забирайся звідси! – крикнув Блек і захряснув вікно.

Він обійшов навколо панцерника до Джипо, який сидів на взятому з хижки стільчику, притиснувши вухо до дверей авто. Пальці італійця лежали на циферблаті.

Спека у фургоні була нестерпною, тож Блек зняв і піджак, і сорочку. Піт стікав його волосатими грудьми.

Кілька секунд він дивився на Джипо, а тоді знизав плечима, сів на підлогу й почав переглядати газети. За півгодини він відкинув їх і підвівся подивитися, які успіхи в італійця.

Джипо сидів нерухомо з напруженим виразом обличчя. Заплющивши очі, він уважно слухав, доки пальці повертали циферблат.

– Заради бога! – вибухнув Блек. – Ти плануєш робити отак ще десять днів?

Джипо розплющив очі.

– Спокійно! – розгнівано буркнув він. – Як я можу працювати, коли ти постійно базікаєш?

– Якщо я не подихаю свіжим повітрям, то просто здохну, – Ед витер обличчя затиллям долоні. – А ми б могли якось зафіксувати штору, щоб і вікно відчинити, і мухи щоб не налітали?

– Фіксуй, – мовив на те Джипо. – Але якщо ти хочеш, щоб я відчинив броньовик, то дай мені спокій.

Блек люто зиркнув на спільника, а тоді підійшов до шафки з інструментами й витягнув коробочку з кнопками й молоток. Він щільно прибив штору до віконної рами, а тоді відчинив вікно.

Ед поглянув на озерну гладь і побачив, як Джинні й Кітсон сідають у човен. Чоловіка пройняв напад ревнивої люті, коли Алекс повів човен далі від причалу.

– Тому придурку випало найлегше! – вибухнув він. – Це мені мало дістатися таке завдання!

Джипо визирнув з-за броньовика.

– Видихни нарешті! – вискнув італієць. – Як я маю працювати?

– Добре, добре, добре, – прогарчав Блек. – Не верещи на мене!

Джипо витер зболілі пальці об штани й поглянув на циферблат. Наразі ще жодна з цифр не проявилася. Він з відчаєм подумав, що може просидіти тут не один довгий день, крутячи циферблат, – і нічого не дізнатися. Може, він узагалі ніколи не відкриє того сейфа.

– Мені потрібно відпочити. Руки вже нічого не відчувають.

Італієць підвівся й підійшов до відчиненого вікна, глибоко вдихаючи свіже повітря, що почало просочуватися у фургон.

– А іншого способу відчинити панцерник нема? – запитав Блек, не відриваючи погляду від човна, що швидко віддалявся, бо Кітсон гріб швидко й сильно.

– Я казав Френку, що це буде складно, – відповів італієць. – Може, я й ніколи не відчиню його.

– Невже? – Блек поглянув на нього. – Краще відчини його, Джипо. Чуєш мене? Краще відчини.

Від загрозливого вогника в Едових очах Джипо здригнувся.

– Я не здатен творити дива, – пробурмотів він. – Може, взагалі нікому не до снаги відчинити броньовик.

– Тоді краще б тобі навчитися творити дива, – різко відказав Блек. – Уперед! Працюй! Чим довше попрацюєш зараз, тим швидше закінчимо! Рухайся!

Джипо повернувся до броньовика, сів, притулив вухо до дверей і знову почав повертати циферблат, сподіваючись почути клацання цифри.

До заходу сонця Джипо геть виснажився. Тепер він сидів на стільці, притулившись до дверей, і навіть не намагався ворухнути циферблат. Помітивши відчай на обличчі італійця і його виснаження, Блек облишив його.

Протягом дванадцяти довгих, спекотних годин Джипо відпочивав лише шістдесят хвилин. Йому вдалося виявити одну з цифр, але він вважав, що лишилося ще не менше п'яти. Тим не менш, початок справі вже покладено, тож оптимізму Блеку додалося. Може, завтра Джипо виявить ще дві цифри. Може, до кінця тижня вони відчинять двері.

Коли достатньо стемніло, Кітсон випустив їх – і ті поквапилися до хижки.

Джинні приготувала вечерю зі свинячої вирізки й батату. Окрім того, вона спекла яблучний пиріг. Чоловіки жадібно їли. Вряди-годи Блек кидав похмурі погляди на Кітсона. Його дратувало засмагле обличчя Алекса, що означало одне: юнак увесь день провів надворі.

Побачивши повну тарілку смакоти, Джипо просвітлів, тож вечеряв з апетитом. Ближче до кінця трапези з його товстого обличчя зник вираз утоми і безнадії.

Після вечері Блек підійшов до крісла, запалив цигарку й поглянув на трійцю.

– Ну, сьогодні у нас є певні успіхи, – оголосив він. – Відтепер хтось має щоночі стерегти фургон. Не можна ризикувати, аби хтось побачив броньовик і спробував зазирнути у вікно чи вдертися всередину. Це буде твоєю справою, Кітсоне. Протягом дня ти розслаблявся, тож уночі мусиш трішки напружитися.

Юнак знизав плечима. Йому було байдуже.

Він чудово провів день. Здається, Джинні трохи розслаблялася в його товаристві. І хоча вони досі розмовляли на абстрактні теми, дівчина була не проти вести бесіди й видавалася не такою напруженою. Зранку він катав її озером на човні, а після обіду – повів плавати.

Коли вони з кимось зустрічалися, Джинні завжди брала його за руку – і це тішило Кітсона.

А якось після обіду, коли вони лежали пліч-о-пліч на сонці, наплававшись – він у пляжних шортах, вона – у цільному білому купальнику, – Джинні раптом повернулася до нього, притулилася щокою до плеча Алекса й поклала руку йому на груди. На мить Кітсону здалося, що крига остаточно скресла, але тут він побачив, що просто двоє людей вийшло на пляж. Коли та пара побачила їх у такому положенні, то з розумінням пішла в інше місце, лишивши Джинні з Кітсоном на самоті.

Він застиг, щоб не ворухнутися, і сподівався, що Джинні також не рухатиметься. Та вона, звісно ж, забрала руку. Щойно ті двоє пішли геть, дівчина підняла голову й поглянула на Кітсона.

– Вибач, – сказала вона. – Я не мала наміру завдати тобі незручностей.

– У жодному разі, – заперечив Кітсон. – Мені було приємно.

Вона розсміялася і сіла.

– Я бачу. Піду ще поплаваю, – дівчина підвелася й побігла до озера.

Кітсон лишився на місці й милувався нею.

Так, вона справді розслабилася з ним. І вперше юнак відчув, що в нього з'явився шанс сподобатись їй. Кітсон розумів, що вимога Блека стерегти фургон – цілком логічна. Будь-яка людина, що вештатиметься тут уночі й надумає залізти до фургона, повністю знищить їхній план.

– Гаразд, – Алекс відсунув стілець. – Піду туди просто зараз.

Блек очікував опору, а тому здивовано спостерігав, як юнак виходить із хижки. Коли за ним зачинилися двері, Блек сказав:

– Гадаю, на ліжках сьогодні ляжемо ми з Джипо, а ти, крихітко, лишишся на дивані. Ми займаємося справою, тож саме нам потрібно добре виспатися. Ти не проти?

Джинні байдуже знизала плечима.

– Звісно.

Блек поглянув на неї.

– Хіба що на дивані може лишитись Джипо.

Дівчина різко підвела погляд.

– Дякую, але на дивані залишуся я, – відрізала вона.

Ед осміхнувся.

– Роби, як хочеш, – він дістав колоду карт, що лежала над каміном, і взявся її тасувати. – Зіграємо партію в кункен[11]11
  Кункен – азартна карткова гра, що виникла в Греції і має кілька різновидів.


[Закрыть]?

– Ні, – відказала Джинні. – Я піду прогуляюся. Звільніть кімнату до мого повернення.

Відчуваючи напругу в повітрі, Джипо тривожно почав дослухатися до розмови.

– Звісно, – усміхнувся Блек. – Джипо, ходімо до спальні. Можемо використати замість столу друге ліжко.

Італієць підвівся й рушив до спальні.

– Кімната твоя, крихітко, – сказав Ед. – Чи сподобався тобі день із селюком? Уже запала на нього?

Джинні відкинулася на спинку свого крісла й зневажливо зиркнула на нього.

– Хіба в цьому полягає моє завдання?

– Чого на світі не буває. Підозрюю, існують і такі дівчата, які б могли втюритися в того селюка. Принаймні він на тебе запав.

Дівчина підвелася й підійшла до дверей хижки.

Блек провів її очима.

– Ми з тобою, крихітко, могли б стати гарною командою. Подумай про це, – сказав він, коли Джинні відчинила двері.

– Відвали, – буркнула дівчина, навіть не глянувши на нього. Вона пірнула в пітьму й зачинила за собою двері. У Блека в очах загорівся лихий вогник, але чоловік завагався. Він хотів було піти за нею і добре провчити, щоб знала, як із ним розмовляти, але усвідомлював, що з-за фургона вийде Кітсон, а до бійки з боксером Ед іще не був готовий.

Люто знизавши плечима, він пішов до спальні, де Джипо сидів на ліжку й нервово стискав і розтискав руки.

– Послухай, Еде, – мовив італієць. – Облиш дівчину. У нас і так достатньо клопоту, щоб іще через жінок сваритися.

– Стули пельку! – гарикнув Блек і, сівши на ліжко, взявся роздавати карти.

Близько одинадцятої чоловіки почули, як до будинку повернулася Джинні, а ще за кілька хвилин долинув шум води з душу.

Блек загасив цигарку й згріб карти.

– Давай дрихнути, – сказав він. – Нам треба повернутися у ту бляшанку до світанку.

Джипо був готовий заснути хоч зараз, тож за десять хвилин після того, як вимкнули світло, він захропів.

Блек витріщався у пітьму й слухав, як Джинні ходить вітальнею, а за кілька хвилин зауважив, що у кімнаті стало темно.

Блек надавав перевагу прямим підходам до жінок, а поступове залицяння вважав просто марнуванням часу.

Він відкинув простирадло, беззвучно вислизнув із ліжка й підійшов до дверей спальні. Переконавшись, що Джипо міцно спить, Ед обережно повернув ручку, пірнув у темряву вітальні й зачинив за собою двері.

Світло миттю ввімкнулося, й Джинні привстала.

Вбрана у світло-блакитну піжаму, дівчина видавалася Блеку дуже спокусливою. Він осміхнувся, перетнув кімнату й зупинився біля дивана, розглядаючи красуню згори.

– Я вирішив скласти тобі компанію, крихітко. Посунься.

Джинні продовжувала сидіти. Вираз її синьо-зелених очей не змінився.

– Забирайся! – тихо сказала вона.

– Ну ж бо, люба, – Блек сів на край дивана. – Не поводься так. У мене є для нас двох план. Коли зі справою буде закінчено і на руках матимемо гроші, ми разом вирушимо в мандри. Я відвезу тебе в Лондон і Париж. Тобі б цього хотілося, правда?

– Я сказала – забирайся! – повторила дівчина. Еда розлютило, що вона лишалася такою спокійною і безстрашною.

– Може, мені вдасться тебе переконати, – він швидко схопив її за плечі, але раптом відчув, як щось тверде впирається йому в груди.

Блек опустив очі, й у нього перехопило подих, коли він побачив, що на нього спрямовано пістолет.

– Повільно забери від мене свої руки, – метал у голосі Джинні налякав Блека. – Повільно, інакше я тебе вб'ю.

У Блека пересохло в горлі. Неквапно й обережно він відпустив її плечі й підняв руки. Коли Ед зазирнув дівчині у вічі, його охопило страшне відчуття, що він на волосинці від смерті.

– А тепер підводься, – продовжувала Джинні. – Повільно, і не опускай рук.

Блек обережно підвівся й позадкував.

– Забирайся звідси! – дуло її пістолета було націлене на його груди. – Спробуєш полізти до мене ще раз – вб'ю. А тепер повертайся до своєї кімнати й лишайся там.

Ед глибоко вдихнув.

– Добре, крихітко. Але стережися! Я покараю тебе за це! Можеш не сумніватися!

– Тікай давай, дешевий донжуане, – сказала Джинні.

Блек зайшов до спальні й зачинив двері. Його аж трусило від люті. «Якщо вона гадає, що після цього отримає свою частку, коли гроші нарешті будуть у нас, то дуже помиляється», – подумав він, лягаючи в ліжко.

Він її покарає! Він навчить її, як наставляти на нього пістолет!

Її і цього придурка Кітсона! Він обох провчить!

Коли вони витягнуть гроші з броньовика, він вгатить кулю Кітсонові в голову, ну а щодо Джинні – час покаже.

У темряві зазміїлася жорстока посмішка Еда.

Сімсот п'ятдесят тисяч баксів – це значно краще, ніж двісті п'ятдесят. Він лежав у темряві й уявляв, що робитиме з такими грішми.

«Мабуть, – раптом вирішив він, – було б непогано позбутися й Джипо. Так, слід прибрати їх усіх».

Мільйон – це краще, ніж сімсот п'ятдесят тисяч.

І справді, весь світ у кишені!

Із мільйоном готівкою він стане королем!

Розділ дев'ятий

І

Наступні два дні минули за тим самим зразком. На світанку Блек і Джипо поверталися до фургона, а Кітсон – до хижки.

За кілька годин сонний Алекс ішов з Джинні гуляти й проводив з нею цілий день. Вони плавали, каталися озером на човні й гуляли.

Блек сидів у фургоні на підлозі й читав газети, доки Джипо гарував над дверима броньовика.

Новини видавалися підбадьорливими. Поліція й армія були повністю збиті з пантелику. І хоча пошуки тривали, але в заявах поліції вже вчувалася нотка безпорадності. Зрештою, вони прийшли до висновку, що панцерник кудись відвезли в іншому транспорті. Інакшого варіанта не було: ну як іще він міг зникнути безслідно? Припускалося, що панцерник уже за межами країни. Тепер пошуки проводилися в радіусі п'ятиста миль, а нагороду підняли до п'яти тисяч доларів.

Двісті солдатів і поліціянтів прочісували Фокс-вуд, а літаки досі патрулювали дороги. Рано чи пізно, оголосила штаб-квартира армії, панцерник має бути знайдено. Фізично неможливо ось так зникнути й лишатися непоміченим!

У поліції й армії були свої клопоти, а у Джипо й Блека – свої.

Важка дводенна праця Джипо не дала ніяких результатів.

Він весь день сидів на стільці у пекельній спеці фургона, рухаючи циферблат, і прислуховувався, пітнів, лаявся і знову прислухався. Але друга цифра вперто відмовлялася ставати на місце.

Блеку було нічого робити, окрім як читати газети й спостерігати за Джипо, а тому його нерви напружилися до краю. До всього додавалася нестерпна духота у фургоні й напружене очікування того, що будь-якої миті проявиться друга цифра. Крім того, його доводила до сказу думка, що Джинні з Кітсоном на свіжому повітрі насолоджуються собі життям.

«Звісно, навіть якщо Кітсон і відбитий бовдур, – говорив сам до себе Ед, – дотепер він уже встиг справити враження на дівчину. Жоден чоловік, що провів із жінкою цілі три дні, не міг не справити враження». Якби він, Блек, лишився із Джинні хоча б на дванадцять годин, вона б уже підпала під його чари. Тож думка про те, що Алекс із Джинні лише вдвох, крапала отрутою ревнощів на його виснажені нерви.

Близько шостої години третього дня, коли вечірнє сонце сховалася за горами, заливаючи озеро помаранчево-червоним світлом, Джипо зірвався.

Три дні він гарував над замком у практично неможливих умовах, і тепер почувався абсолютно розчавленим. Друга цифра відмовлялася відкриватися. Він крутив циферблат, на волосинку змінюючи положення, але клята цифра все одно не відкривалася. А отже, він крутив циферблат значно більше, ніж було потрібно. А отже, руки, якими він так пишався, виявилися недостатньо чутливими, щоб контролювати ручку циферблата.

– Я не можу цього зробити! – враз застогнав він, гупнувшись об двері броньовика. – Мені це не до снаги, Еде! Усе марно! Хай я навіть двадцять років намагатимуся, мені не вдасться! Якщо я не вийду звідси, то збожеволію!

Стривожений істеричною ноткою в голосі італійця, Блек скочив на ноги й обійшов навколо панцерника з пістолетом у руці.

– Стули пельку! – гарикнув він, тицьнувши зброю Джипо під ребра. – Трясця, ти або відкриєш цей сейф, або я тебе вб'ю!

Джипо безсило заплакав. Його опасисте тіло трусилося від виснаження.

– Давай, – видихнув він. – Убий мене. Думаєш, мені не по цимбалах? Я радше помру, аніж далі працюватиму з цією пекельною штукою! Візьми і вбий мене! Я більше не можу витримати!

Блек із розмаху вдарив Джипо по обличчю стволом пістолета. Італієць відсахнувся. Кров із розсіченої щоки потекла на комір. Він притулився до боку броньовика й заплющив очі.

– Давай! – кричав він пронизливо й істерично, наче налякана жінка. – Убий мене! Я більше не можу! З мене годі!

– Опануй себе, гівнюку! – закричав Ед, стривожений тим, наскільки поганий вигляд має Джипо. Він розумів: якщо італієць вийде з-під контролю, увесь план піде за вітром.

– Кажу ж тобі, я не можу цього зробити! – заволав Джипо й упав зі стільця, прикриваючи обличчя долонями.

Тієї миті у фургон тихо постукали: від цього звуку Блек закляк, а його серце навіть битися перестало. Він бачив, як Джинні з Кітсоном поїхали на «б'юіку» до міста на закупи, тож він знав, що ніхто з них стукати не міг.

Коли Джипо застогнав, Блек схопив його й затрусив, розлючено шепочучи:

– Стули пельку! Надворі хтось є!

Джипо заціпенів і змовк.

Обоє чоловіків застигли в очікуванні, прислухаючись до будь-яких звуків.

Стукіт повторився.

Жестом Блек наказав Джипо лишатися на місці. Стискаючи пістолет у руці, він підповз до заштореного вікна. Тримаючись скраю, він визирнув крізь штору.

Біля дверей фургона стояв хлопчик років десяти. Він стукав, супився й витріщався на трейлер. У руці хлопчик стискав іграшковий пістолет, яким вказував на двері.

Спостерігаючи за ним, Блек вищирився.

Хлопчик був вбраний у джинси та картату біло-червону сорочку. На голові виднівся старенький солом'яний капелюх. Малий стояв босоніж і витріщався на фургон. На засмаглому обличчі читалося збентеження. Хлопчик довго роздивлявся трейлер, а тоді, прийнявши рішення, рушив уперед і поклав пальці на підвіконня, готуючись підстрибнути й зазирнути у вікно.

Джипо, побачивши налякане, але рішуче обличчя Блека, долучився до спільника біля вікна. Італійцю перехопило подих, коли він побачив хлопчика, і він швидко стиснув руку на зап'ясті Блека.

– Ні! – прошипів Джипо. – Не дитину! Ти збожеволів?

Блек вивільнив зап'ястя і розслабився, коли побачив, що хлопчику забракло сили піднятися на підвіконня. Той уже спустився і знову задумливо глянув на фургон. За кілька секунд він різко розвернувся й побіг назад стежиною, що вела вздовж озера.

– Думаєш, він нас почув? – стривожено запитав Блек.

– Не знаю, – відповів Джипо. Шок від несподіваної появи хлопчика враз привів його до тями.

– Він добряче налякав мене, – сказав Ед, витираючи обличчя долонею. – Сядь, Джипо, і розслабся. Може, я спробую дати раду тому клятому замкові?

– Ти? – обличчя Джипо відразливо скривилося. – Ні! Ти можеш знищити і першу цифру, якщо не маєш хисту. Тримайся від замка подалі!

Блек простягнув руку й схопив італійця за сорочку, добряче його трусонувши.

– Тож якщо я не зроблю цього, і ти цього не зробиш, як же ми відчинимо сейф? – запитав він голосом, сповненим люті.

– Ти ще не зрозумів? Ми не відчинимо його! Я вже три дні працюю над замком! Година за годиною. І що? Одна цифра відкрилася – і все. А в такому замку не менше шести цифр. Я маю знайти ще п'ять. Гаразд, може, за тиждень відгадаю другу. А може, і ні. Якщо вдасться, залишиться ще чотири. До того часу я збожеволію! Неможливо працювати при такій спеці! Неможливо! Я іду геть! Я більше не можу! З мене досить! Жодні гроші такого не вартують! Чуєш? Жодні гроші не вартують такого!

– Та закрийся вже! – люто зарепетував Блек. – Не починай спочатку!

Але він стривожився. Ед розумів, що італієць має слушність. Перспектива сидіти в цій духовці ще три чи чотири тижні жахала навіть його.

Джипо знову гепнувся на стілець. Він приклав долоню до зболілого обличчя й безнадійно зиркнув на циферблат.

– А ти міг би розрізати двері? – запитав Блек.

– Тут? Неможливо! Люди побачать полум'я крізь штори. А подумай про температуру! Трейлер може загорітися.

– А що, як ми відвеземо фургон у гори? Френк казав, що на таке, можливо, доведеться піти, і здається, він мав слушність, – сказав Блек. – Там ти зможеш працювати у відчиненому трейлері. Тоді буде добре, хіба ні?

Джипо витягнув хустинку й приклав до скривавленої щоки.

– З мене досить. Я хочу повернутися додому. Ніхто не може відчинити цей бісів сейф, ніхто!

– Мусимо поговоримо з іншими, – сказав Блек зі скреготом у голосі. – Де твоя витримка? За тими дверима – мільйон баксів! Мільйон баксів! Тільки подумай про це!

– Мені начхати, хай би там і двадцять мільйонів було, – тремтливим голос відповів італієць. – З мене досить, кажу тобі! Ти що, англійської не розумієш?

– Розслабся, добре? – Ед сів на підлогу. – Ми поговоримо з іншими.

Не знаючи про зрив Джипо, Джинні й Кітсон поверталися з покупками з містечка, що розташувалося за п'ятнадцять миль від кемпінгу.

Вони вирішили, що в місцевому магазинчику стало небезпечно закуплятися. Власник точно зауважив кількість їжі, яку вони брали, і може здогадатися, що це забагато як на двох. Тож тепер вони щодня їздили до містечка.

Останні два дні Джинні з Кітсоном постійно перебували в компанії одне одного. Дівчина досі міркувала, чи об'єднатися їй з Алексом, коли вони отримають гроші. Вона знала, що хлопець закоханий у неї, та й сама вона помічала, що юнак їй до вподоби. На відміну від Блека, небезпечним він не був, та й Джинні було затишно біля Алекса.

Доки вони їхали дорогою, повертаючись до кемпінгу, дівчина раз по раз зиркала на Кітсона. Якщо не зважати на поламаний ніс, він був доволі симпатичним, подумала вона. А крім того, Джинні раптом відчула потребу довіритися йому.

– Алексе.

Кітсон поглянув на неї, а тоді знову перевів погляд на дорогу. Він дуже обережно керував машиною, коли поруч сиділа Джинні.

– Тебе щось хвилює?

– Так, – дівчина розправила на плечах мідне волосся. – Якось ти запитав у мене, звідки я дізналася про броньовик і зарплатний фонд. Ти досі хочеш знати?

Кітсон здивувався.

– Ну так, мені було цікаво, але ж це не моя справа, – відказав він. – А чому ти про це згадала?

– Ти добре ставишся до мене, – відповіла Джинні. – Більшість чоловіків на твоєму місці почали б чіплятися, створюючи клопіт. Я це ціную, а тому хочу, аби ти знав, що я не з гангстерської банди.

Кітсон похитав головою.

– Я й ніколи так не думав.

– А ось Морґан думав. Він гадав, що я поцупила план у якоїсь банди, з якою працювала, і принесла його вам заради більшої частки. Він не казав цього прямо, але я знаю, що саме так він і вважав.

Алекс збентежено завовтузився. Він точно знав, що саме такої думки Френк і дотримувався.

– Ну, можливо. Але я так не вважав.

– Я дізналася про броньовик і зарплатний фонд через батька, який працював вахтером на дослідницькій станції, – спокійно мовила дівчина.

– Справді? – Кітсон кинув на неї швидкий погляд. – Тоді, звісно, ти не могла не знати.

– Я не намагаюся себе виправдати, – вела далі Джинні, відкинувшись на сидінні. – Моя матір не була хорошою жінкою. Гадаю, в мені багато чого поганого від неї. Вона залишила батька, коли мені було десять. Мати завжди торочила про гроші. Казала, що без них мені нічого не вдасться. Батько був хорошою людиною, але ніколи не заробляв багато. Він добре ставився до мене, але мені все одно постійно хотілося грошей. Коли я виросла, ця жадоба тільки зросла, доводячи мене до сказу. У мене ніколи не було гарного одягу. Я рідко ходила в кіно, а весь вільний час не раз я витрачала на розглядання вітрин розкішних магазинів, заздрячи людям, які мали змогу придбати те, що я бачила і чого хотіла. Батько постійно розповідав мені про зарплатний фонд, і я часто мріяла здобути всі ті гроші. Тато вважав, що відмовлятися від страхування грошей було божевільною ідеєю, бо, на його думку, пограбувати броньовик було не так вже й складно. Ми часто це обговорювали. То він придумав сховати панцерник у фургон. Тільки не думай, що він коли-небудь мав намір таке зробити. Він би ніколи на це не пішов, але ідея такого пограбування стала для мене нав'язливою.

Тепер Кітсон вів машину повільно, зосередивши всю увагу на розповіді Джині. Він дивився, як сонце, наче червона полум'яна куля, зникає за горами.

– Батько захворів, – продовжувала дівчина, обхопивши пальцями одне коліно. – Йому лишалося два роки до пенсії, і він намагався дотягнути до того часу, але зрештою таки був змушений залишити роботу.

Вони дали йому лікарняний, але він усе одно був надто хворим, аби повертатися до роботи, коли настав час. Тож його звільнили – і залишили без пенсії. Я приходила до начальника персоналу пояснити ситуацію, але він навіть не вислухав, вважаючи мене жебрачкою. Тож коли батько помер, я вирішила помститися. Убити двох зайців одним пострілом: поквитатися і стати багатою. Подумки я вже давно розробила план – лишалося тільки знайти людей, здатних мені допомогти. Одного вечора у кав'ярні я почула, як чоловіки розмовляють про Морґана. Зі сказаного я зрозуміла, що саме до нього і слід звернутися. Ось і вся історія. Це був батьків план, але він би ніколи ним не скористався.

– Мені шкода твого батька, – сказав Кітсон.

– Так, – юнак побачив, як долоні Джинні стислися в кулаки. – І ще мені шкода, що я почала це все, Алексе. Знаю, що я вперта, зла й жадібна до грошей. Я це знаю, але я не думала, що все буде саме так. Про вбивства говорити так легко. Дивишся кіно – і все видається настільки простим. А насправді...

– Слухай, Джинні, – голос Кітсона враз став серйозним. – А чому б нам з тобою не втекти? Ми могли б податися до Мексики. Якщо вирушимо просто зараз, маємо шанс вийти сухими з води.

Вона завагалася, а тоді похитала головою.

– Ні! Зараз справи я не залишу. Можна було відступати до вбивства охоронця і водія, до смерті Морґана. Тепер я мушу дійти до кінця, Алексе. Але ти їдь. Я б хотіла, щоб ти вирвався, та я мушу закінчити справу. У нас досі є шанс дістати ті гроші. Що мені тепер втрачати? Але ти їдь, Алексе. Тобі взагалі не варто було в це вплутуватися, – вона поглянула на нього. – Чому ти погодився? Ти ж не хотів – я це бачила. Чому ти проголосував «за»?

Кітсон знизав плечима.

– Через тебе, – відказав він. – Ти стала для мене важливою з першої миті, відколи я тебе побачив.

– Мені шкода, Алексе. Справді шкода.

– А як отримаємо гроші, може, нам поїхати разом? – запитав Кітсон, напружено вдивляючись у дорогу. – Я кохаю тебе, Джинні. Ти єдина дівчина, яка коли-небудь щось для мене означала.

– Не знаю, Алексе. Можливо. Зачекаймо, доки справді отримаємо гроші. Я боюся ускладнень. Можна, я подумаю про це?

Кітсон був настільки враженим її словами, що мало не з'їхав з дороги.

– Джинні, хочеш сказати, що справді є шанс, що ти погодишся?

Вона поплескала його по руці.

– Дай мені подумати, Алексе.

Доки вони повернулися в кемпінг, уже стемніло.

Кітсон, піднесений після розмови з Джинні, виклав продукти на кухні й пішов до фургона. Берег озера був безлюдним, і випускати Блека і Джипо було досить безпечно. Щойно він побачив, як вони виходять із трейлера, то збагнув: щось не так.

Джипо ішов повільно і важко, згорбивши плечі. Його праву щоку, яка трохи кровила, прикрашав синець.

Коли Кітсон запитав, у чому справа, італієць не відповів. Він мовчки зайшов до хижки й плюхнувся в крісло.

Блек, із суворим виразом обличчя й недобрим блиском в очах, підійшов до дивана, потягнувся до пляшки з віскі й налив собі нерозбавленого напою. Тоді сів і насупився.

– Навколо фургона вештався якийсь малий, – сказав Ед, коли Кітсон зачинив двері хижки й замкнув їх. – Він намагався зазирнути всередину.

Відчуваючи напружену атмосферу, Джинні запитала:

– А що із замком?

Блек знизав плечима.

– Поки не щастить, – Ед відхилився й глянув на дівчину. – Друга цифра ніяк не хоче проявлятися. Джипо через це геть знетямився.

– Знетямився! – пронизливо вигукнув італієць. – Я йду! Замок мене переміг! Ви чули? Я йду!

– Але ти не можеш піти, – спокійно мовила Джинні. – У чому справа?

– Справа? – Джипо вдарив кулаками по колінах. – Неможливо працювати у фургоні в таку спеку! Ти й гадки не маєш, як це! Я вже три дні намагаюся відчинити замок! І все безрезультатно! А тепер я йду геть!

– Ти казав Френку, що, можливо, доведеться працювати цілий місяць, – сказала Джинні. – Ти не можеш дати задній хід уже за три дні.

– Облиш його, – почав Блек. – Я цілий день це пояснював тому гівнюку, аж доки самому не обридло. У фургоні – справжнє пекло. Мусимо податися в гори, як і казав Френк, аби можна було працювати у відкритому трейлері. Ми не можемо продовжувати сидіти всередині, це просто нереально.

– Буде небезпечно, – сказала Джинні. – Тут ми сховалися серед багатьох інших трейлерів, а ось у горах, якщо нас помітять, то почнуть цікавитися.

– Мусимо піти на такий ризик, – гнівно заявив Блек. – Якщо Джипо не в змозі відчинити замок, треба спробувати розрізати двері. А тут це зробити неможливо.

– За дорогами досі стежать, – тривожно мовив Кітсон. – Нас можуть зупинити, Еде. І ще одне: ми не знаємо, чи зможе «б'юік» витягнути такий вантаж гірською дорогою. Я бував у тих місцях. Шляхи кепські, а частиною з них кілька тижнів тому ще й добряче пройшлася буря.

– Мусимо спробувати, – наполягав Блек. – Якщо поїдемо звідси завтра опівдні, до темряви опинимося на гірській дорозі. Нам потрібно купити намет і їжу. Життя, звісно, буде несолодке, але доведеться потерпіти, доки Джипо не відчинить броньовика.

– Викреслюйте мене! – різко відказав Джипо. – Я повертаюся додому!

Блек почав було щось казати, як раптом у двері хижки постукали.

Запала напружена тиша, а тоді Блек підвівся з пістолетом у руці.

Джипо, блідий, як смерть, нахилився вперед і глянув на двері.

Джинні люто прошепотіла:

– Ви двоє, бігом у спальню!

Ед схопив італійця, тоді підняв його на ноги й потягнув у спальню. Кітсон, весь на нервах, перетнув кімнату й відчинив двері хижки.

Надворі стояв Фред Бредфорд.

– Вітаю, містере Гаррісон, – сказав він. – Вибачте, що заскочив так пізно. Певно, місіс Гаррісон уже готує вечерю.

– Так, – відказав Кітсон, заступивши двері. – Щось трапилося?

– Та начебто. Можна мені заскочити ненадовго? Я вас не затримаю.

Побачивши Кітсонове вагання, Джинні хутко підійшла до дверей.

– О, вітаю, містере Бредфорд, заходьте, – усміхнулася вона. – Я ще не починала займатися вечерею, тому нічого не зіпсується.

Бредфорд зайшов до вітальні. Він виглядав збентеженим, навіть трохи шокованим.

– Запропонуй містеру Бредфорду чогось випити, Алексе, – сказала Джинні.

– Ні, дякую, – відказав Бредфорд. Він сів і потер долонями коліна. – Я не заберу багато вашого часу. Мій малий вештався тут по обіді, – Бредфорд поглянув просто на Кітсона. – Він каже, що у вашому фургоні було двоє чоловіків.

Кітсон відчув, як його серце впало в п'ятки. Він поглянув на Джинні, не знаючи, що казати.

– До нас приходило двоє друзів, – спокійно відповіла Джинні, усміхаючись Бредфорду. – Ми пообіцяли їм позичити трейлер для відпустки, от вони й приходили, якраз коли нас не було, щоб поглянути на нього.

Бредфорд розслабився.

– Ти ба, це ж треба! Я щось таке і сказав малому, але він не повірив. Сказав, що вони кричали й сварилися, і цим його дуже налякали. Він подумав, що то грабіжники.

Джинні розсміялася.

– Усе не так погано, – відказала вона. – Але грошей я б їм не довірила. Вони завжди кричать одне на одного, але це не заважає їм планувати спільну відпустку.

– Вони добряче налякали мого малого, – повторив Бредфорд. – Я подумав, що вам варто сказати. Бо на озері трапляються крадіжки, місіс Гаррісон. Але якщо це друзі...

– Так. Це дуже мило з вашого боку, що ви проявили турботу. Ви впевнені, що не хочете випити, містере Бредфорд?

– Ні, ні, дякую. Не хочу вас затримувати, – він насупився й потягнув себе за довгий ніс. – Знаєте, мій малий доволі розумний як на свій вік. У нього є ідея щодо викраденого броньовика. Вгадайте, що він думає. Що панцерник сховали у фургоні.

Кітсонові долоні стиснулися в кулаки, і юнак квапливо запхав їх до кишень.

Джинні на мить заклякла, але вираз її обличчя не змінився.