Текст книги "Весь світ у кишені"

Автор книги: Джеймс Чейз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 13 страниц)

II

Блека розбудило сонце, що проходило крізь щілину біля входу до намету. Чоловік розплющив очі й поглянув на похилий брезентовий дах. Йому знадобилося кілька секунд, аби згадати, де він.

Ед знову заплющив очі й насупився, відчуваючи, як заклякли його м'язи після цілої ночі лежання на твердій землі. «Принаймні ми знайшли хорошу схованку, – подумав він. – Якщо нам хоч трохи пощастить, можна буде спокійно тут лишатися, доки Джипо не відчинить броньовика».

Неподалік було озеро з проточною водою і великий ліс, що повністю захищав від патрульних літаків, які пролітали вгорі, та й до дороги було добрих п'ятсот ярдів.

Ніхто б не повірив, що панцерник можна провезти розмитою дорогою, тому навряд чи хто-небудь шукатиме їх тут. Тепер усе залежало від Джипо. Якщо він не зможе впоратися із циферблатом, доведеться скористатися автогеном.

Блек шаленів від думки, що вже чотири дні броньовик належить йому, але до грошей він дістатися не міг. Ед розплющив очі та, примружившись, глянув на годинник. Було п'ять хвилин по шостій. Піднявши голову, Блек подивився на Джинні. Дівчина ще спала, згорнувшись клубочком під ковдрою й поклавши голову на складене пальто.

Кітсон, який лежав між дівчиною та Блеком, також спав. У наметі було мало місця, але всім доводилося спати тут, бо вночі було надто холодно, щоб лишатися надворі. Ед вирішив глянути, чи не спить Джипо. Чоловік сів і враз заціпенів: Джипо в наметі не було.

На мить Блека охопила тривога, але потім він трохи розслабився, подумавши, що Джипо вже на дворі й готує сніданок. Але потрібно було в цьому впевнитися. Ед відкинув ковдру й добряче копнув Кітсона, щоб розбудити його.

– Прокидайся! – сказав Блек, коли юнак підвів голову й поглянув на нього. – Джипо вже встав. У нас багато роботи.

Алекс позіхнув. Оскільки юнак лежав найближче до виходу, він виповз, мружачись від сонця.

Коли Блек приєднався до нього, Джинні сіла, протерла очі й потягнулася.

– Де Джипо? – запитав Алекс, оглядаючи маленьку лісову галявину.

Блек зиркнув на фургон, надійно схований між деревами.

А тоді глянув на невелике озеро.

Джипо як корова язиком злизала.

Склавши долоні навколо рота, Блек закричав якомога гучніше:

– Джипо!

Жодної відповіді. Чоловіки перезирнулися.

– Цей гівнюк утік від нас! – гнівно заявив Блек. – Я мав краще пильнувати за ним. А тепер він зник.

Джинні вийшла з намету.

– Що трапилося?

– Джипо зник! – відповів Кітсон.

– Він не міг далеко піти, – сказала Джинні. – Ще двадцять хвилин тому він спав у наметі.

– Потрібно його повернути! – рішуче вигукнув Блек. – Без нього нам гаплик! Певно, він збожеволів! До автостради двадцять миль – і йому потрібно здолати кожен ярд на своїх двох!

Алекс побіг до дороги. Ед – за ним.

Вони спинилися на краю трав'яної огорожі й поглянули вниз – на довгий, крутий схил, що вів до вузького зиґзаґа білої дороги, вирізаної в гірській породі. Дорога петляла й вигиналася в серпанку туману, що огортав долину.

Раптом Кітсон схопив Блека за руку, вказуючи:

– Он де він!

Ед примружився. Він ледь-ледь зміг розгледіти крихітну постать на відстані півтори милі, що збігала дорогою.

– Ми можемо впіймати його! – сказав Блек. – Коли я дістануся до нього, то він пошкодує, що з'явився на світ! Давай візьмемо машину!

– Ні, – відказав Кітсон. – Дорога надто вузька. Нам нізащо не вдасться розвернути машину, щоб повернутися назад. Ліпше спустімося схилом. Доки він здолає півмилі, ми вже пробіжимо дві.

Юнак зійшов з дороги й рушив крутим схилом. Він біг підстрибом, де було можливо, але здебільшого ковзаючи.

Блеку такий шлях видався небезпечним. Він трохи повагався, але таки рушив за Кітсоном, хоча повільніше.

Алекс дійшов до дороги, перетнув її, проминув трав'янисту огорожу й почав спускатися з іншого схилу. Цей був ще крутішим, а тому йти довелося повільніше. Якось юнак мало не перевернувся. Йому вдалося врятуватися, тільки відкинувшись назад і з'їхавши в потоці каменів на дорогу.

Підвівшись, він зупинився й поглянув донизу.

Тепер він чітко бачив Джипо.

Італієць біг униз, доволі швидко долаючи шлях.

Блек став біля Кітсона.

Перевівши дух, він поглянув туди.

– Ось де він! – вказав Алекс.

Ед загарчав і дістав пістолет.

– Що це ти надумав робити? – Кітсон схопив чоловіка за зап'ястя. – Він же єдиний, хто може відчинити броньовик!

Піт стікав Блековим обличчям. Чоловікові бракувало повітря. Він різко вивільнив зап'ястя і сховав пістолет назад до кобури, а тоді рушив до наступного схилу.

Кітсон саме збирався піти за ним, коли побачив, що Джипо зупинився й зиркнув угору. Секунду він стояв нерухомо, а тоді побіг.

– Він побачив нас! – гукнув Алекс, а тоді гучніше крикнув: – Джипо! Зупинися! Повернися!

Але Джипо не зупинявся. Він вперто продовжував бігти, хоч ноги були як ватні, а легені – мало не розірвались.

Тепер він збагнув марність цієї спроби втекти.

Коли італієць прокинувся в наметі й побачив, що усі його спільники сплять, як убиті, то вирішив вернутися додому. Він не вірив, що зможе вилізти, нікого не розбудивши, але відчув нагальну потребу хоч спробувати. Тож Джипо виліз із-під ковдри, а тоді, зігнувшись, відстібнув полотно намету, переступив через тіло сплячого Кітсона й опинився на сонці. Він навіть не вірив, що все буде так просто.

Тоді чоловік завагався. Італієць знав, що йому доведеться пройти пішки двадцять миль до автостради, звідки автостопом він зможе дістатися до майстерні.

На годиннику – п'ять хвилин по шостій. Можливо, всі решта спатимуть до сьомої чи навіть до восьмої. Перш ніж спільники збагнуть, що Джипо зник, він матиме годину фори – а можливо, й дві, якщо пощастить.

Це його переконало, і він швидко покрокував дорогою. Він уже йшов близько тридцяти хвилин і здолав майже дві милі, коли почув удалині звук каменепаду.

Підвівши погляд, він побачив, що схилом спускаються Кітсон і Блек. Вони ковзали й мало не падали, але рухалися надзвичайно швидко.

Джипо заціпенів від жаху.

Він почув крик Кітсона:

– Джипо! Зупинися! Повернися!

І тоді сліпо побіг уперед.

Він не пробіг і кількох сотень ярдів, коли збагнув, що не зможе підтримувати такого темпу. Італієць знову озирнувся.

Блек спустився схилом і саме ступив на дорогу. Кітсон з'їжджав на п'ятках у хмарі пилу, розкидаючи навсібіч камінці.

Неначе злякана загнана тварина, Джипо зійшов з дороги й гарячково помчав схилом униз. За кілька секунд він втратив рівновагу і впав долілиць. Руки його не слухалися, тому чоловік просто покотився.

Важко дихаючи, Джипо зупинився біля дороги, підвівся й, відчуваючи розпач, озирнувся через плече. Він збагнув: тут ні Кітсон, ні Блек його не побачать, адже скелі слугують прикриттям. Чоловік не бачив переслідувачів і на мить відчував себе у безпеці, але невдовзі долинув галас їхніх рухів, і то загрозливо близько. Джипо відчайдушно роззирався, не сумніваючись, що за кілька хвилин спільники його наздоженуть.

Праворуч від нього простягалася смуга густих чагарників, що росли на гірському схилі. Його вражений панікою мозок міг думати лише про одне: потрібно сховатися. Італієць кинувся в кущі, що сягали йому до стегна, мимохідь розриваючи штани об гострі маленькі колючки. Але його це не переймало. Джипо дістався до центру чагарника, ліг на землю й випростався. Гілочки кущів зімкнулися над його головою, наче захисна ковдра.

Він лежав нерухомо і прислухався, намагаючись опанувати своє дихання До дороги першим дійшов Кітсон. Він різко спинився, вражено роззирнувся праворуч і ліворуч, але не помітив і знаку Джипо.

Хекаючи та лаючись, Блек приєднався до нього.

– Де він? – видихнув Ед.

– Схоже, лежить десь у кущах, – відказав Алекс.

Чоловіки поглянули на чагарники. Це було єдине і найочевидніше місце, куди можна сховатися на голому кам'янистому схилі.

– Так ось він! – закричав Ед і гукнув, підвищивши голос: – Джипо! Виходь звідти! Ми знаємо, що ти там!

Італієць здригнувся, почувши Блеків голос, але ще дужче втиснувся в піщаний ґрунт. Він затамував подих і чекав.

Ед повернувся до Кітсона.

– Треба знайти того гівнюка! Ти заходь згори, а я – звідси!

Блек зайшов у чагарники, але, просунувшись тільки на десять ярдів, спинився, усвідомивши, скільки часу й зусиль потрібно, аби прочесати всю ділянку. Якщо йому не пощастить настільки, що він просто наступить на Джипо, він, може, й ніколи не знайде італійця.

Кітсон, рухаючись крізь щільне переплетіння кущів, також усвідомив складність цього завдання і спинився.

Чоловіки перезирнулися, стоячи в морі густих зелених чагарників.

– Джипо! – голос Блека тремтів від люті. – Це твій останній шанс! Якщо ти не вийдеш, я поб'ю тебе так, що рідна мати не впізнає! Ану виходь!

Почувши гнів і відчай у голосі Еда, Джипо завмер. Він збагнув: якщо йому вистачить сили волі не зрушити з місця, у нього з'явиться непоганий шанс утекти.

Блек без особливої надії знову рушив уперед. Джипо чув, як переслідувач пробирається крізь чагарники, але його кроки тепер віддалялися. Він чув і кроки Кітсона, але юнак також рухався в інший бік.

Джипо чекав, затамувавши подих. Його серцебиття тим часом повернулося до нормального ритму.

За кілька хвилин шелест рухів обох чоловіків почав танути вдалині. Італієць вирішив, що час зробити свій хід. Якщо вони мали намір прочесати всю ділянку, для нього було б безпечніше змінити місце розташування.

Джипо посунувся, плазуючи піщаним ґрунтом. Маневруючи поміж густими чагарниками, він дбав, аби не зачепити верхівки, що утворювала захисний екран над його тілом.

Італієць проповз уже тридцять чи сорок ярдів і практично розслабився, насолоджуючись безпекою, коли раптом побачив змію. Він саме виставив уперед правицю, занурившись пальцями у м'яку землю, щоб відштовхнутися, і коли підняв голову – зауважив гадюку. Та лежала, згорнувшись. Її пласка, ромбічна голівка була всього за кілька дюймів від його руки.

Джипо втягнув повітря й зашипів від жаху. Його тіло ніби паралізувало. Він неначе скам'янів. Від страху схолола в жилах кров, а серце гупало так, що чоловік мало не задихався.

Змія також не рухалася.

Минуло кілька секунд агонії. Видихнувши крізь стиснені зуби, Джипо забрав руку.

Тієї ж миті гадюка напала.

Джипо відчув різкий біль у долоні. Із диким, жахітним криком він скочив на ноги і незграбно, немов наосліп, помчав крізь чагарники.

Блек і Кітсон завершили оглядати один кінець ділянки й саме розвернулися, щоб прочесати інший.

Від крику Джипо обоє, спинившись, заклякли.

А тоді вони побачили, як Джипо біжить, розмахуючи руками. Від його криків у них схолола кров.

– Придурок збожеволів! – вигукнув Блек і кинувся бігти за Джипо крізь чагарники. Кітсон – за ним.

Охоплений панікою, Джипо вибіг із чагарників, сягнув крутого краю схилу і впав. Він безпорадно покотився вниз, здіймаючи хмару куряви й камінців.

Випередивши Еда, Алекс наздогнав італійця першим. Він упав на коліна біля Джипо, який відпочивав, притулившись до каменя.

– Джипо! – видихнув Кітсон. – Усе добре. Я не дозволю йому доторкнутися до тебе! Що трапилося?

Юнака вразило те, як потьмяніло обличчя Джипо. Очі італійця скидалися на дірки в посірілому простирадлі.

– Змія, – ледь зміг видихнути Джипо.

Спотикаючись, підбіг Блек. Рване дихання роздирало йому горло.

– Ти боягузливий щур! – проревів він. – Я тебе вб'ю за це!

Він надумав копнути розпластане тіло Джипо, але Кітсон заблокував удар рукою.

– Годі вже! – відрізав Кітсон. – Ти не бачиш, що з ним щось не так?

– Змія, – хлипав Джипо, намагаючись підняти паралізовану правицю й показати її Кітсону.

Юнак нахилився вперед і побачив, як почервоніла й набрякла долоня Джипо. Алекс доторкнувся до неї – і Джипо так закричав від болю, що в Кітсона волосся стало дибки.

– Що трапилося? – запитав він, сідаючи навпочіпки біля Джипо.

– Змія, – видихнув італієць. – Я підповз просто до неї.

Кітсон побачив два проколи на запаленій руці.

– Заспокойся, Джипо, – сказав він. – Я все владнаю. Не бійся.

– Відвези мене в лікарню, – простогнав коротун. – Я не хочу померти так, як мій братик.

Юнак витягнув носову хустинку, скрутив її в джгут, а тоді зав'язав навколо зап'ястя Джипо.

– Хочеш сказати, що його вкусила змія? – запитав Блек, схопивши Кітсона за плече. – Тоді як же ми відчинимо той бісів броньовик?

Алекс, здригнувши плечем, струсив його руку. Тоді витягнув з кишені складений ножик і відкрив одне з лез.

– Буде боляче, Джипо, – сказав він, схопивши італійця за зап'ястя. – Але це допоможе.

Хлопець устромив вістря ножа в гарячу, набряклу долоню Джипо й зробив надріз.

Італієць закричав. Він ударив Кітсона лівою рукою, намагаючись звільнитися.

Надріз, зроблений Алексом, почав кривавити. Не розтискаючи хватки, Кітсон спробував вичавити зміїну отруту. Юнака хвилювала блідість Джипо: той виглядав так, наче вже був однією ногою в могилі.

– Алексе, – шепотів Джипо. – Ти мій друг. Я не хотів того всього говорити. Відвези мене до лікарні.

– Відвезу. Заспокойся, – втішав його Кітсон. Тугіше зав'язавши хустинку навколо зап'ястя Джипо, він підвівся. – Я прижену «б'юік».

– Що ти зробиш? – знавіснів Блек.

– Візьму машину й відвезу Джипо до лікарні, – відповів хлопець. – Поглянь на нього! Йому дуже погано, – він розвернувся й поліз угору, до дороги.

– Кітсоне! – лють у голосі Блека змусила Алекса зупинитися й розвернутися.

– Чого тобі?

– Повертайся! – закричав Ед. – Ти зовсім клепку втратив? Поглянь туди! – він вказав на літак, що повільно кружляв над горами. – Витягнеш машину з укриття – і її помітять. Скільки часу знадобиться, щоб сюди приперлися винюхувати копи?

– Яка різниця? – гнівно відказав Кітсон. – Ми маємо відвезти його до лікарні, інакше він помре. Ти що, сам цього не розумієш?

– Ти не виведеш машини з укриття, – проскрипів Блек.

– До лікарні тридцять миль, – заперечив Алекс. – Ти хочеш, аби я на руках його ніс?

– Та мені начхати! – гарикнув Ед. – Ти не виведеш машини на дорогу за білого дня. Йому доведеться покластися на долю!

– Іди до дідька! – хлопець розвернувся і знову поліз схилом до дороги.

– Кітсоне!

Погроза в голосі Блека знову змусила юнака зупинитися й озирнутися.

Ед витягнув пістолет і спрямував на хлопця.

– Повертайся сюди! – крикнув Блек.

– Він помирає! – відказав Кітсон. – Невже ти не бачиш?

– Повертайся сюди! – люто прогарчав Ед. – Ти не візьмеш машини. Повертайся сюди, і швидко! Я не повторюватиму, селюче!

Відчуваючи, як гучно забилося його серце, Кітсон повільно спустився зі схилу. «Ось воно! – подумав він. – Тут я і подолаю цього покидька. Головне – стежити за його правицею. Зараз ми й поставимо всі крапки на „і“. Я не дам Джипо померти».

– Ми мусимо щось зробити для нього, – сказав юнак, наближаючись до Блека. – Не можна стояти й дивитися, як він помирає! Ми маємо доправити його в лікарню.

– Поглянь на нього, дурню! – вигукнув Ед. – До часу, коли ти піднімешся туди, виведеш машину, спустиш її назад, повантажиш Джипо й відвезеш його до лікарні, він уже помре.

– Ми мусимо щось зробити для нього, – повторив Кітсон, не дивлячись на Блека. Напруживши м'язи, він пройшов повз суперника й краєм ока побачив, що Ед опустив пістолет.

Алекс різко розвернувся й ударив Блека кулаком по зап'ястю.

Пістолет вискочив з Едової руки й упав у чагарники. Блек відскочив назад і став навпроти Кітсона. Настала пауза. Чоловіки перезирнулися, й Ед вишкірився.

– Добре, придурку, – тихо сказав він. – Ти сам напросився. Мені завжди хотілося показати тобі, де раки зимують. Тепер ти побачиш, що таке справжня бійка.

Стиснувши долоні в кулаки, Алекс чекав. Його очі примружилися.

Трішки повернувшись, Блек рушив уперед. Він притиснув підборіддя до шиї та опустив руки.

Кітсон ударив лівою, але Блек повів головою, тому удар хлопця просвистів у нього над вухом. Ед пірнув під правицею Алекса й сам зацідив йому правою рукою під ребра. Від цього удару Кітсон, важко дихаючи, відступився.

Блек продовжив наступати, але Кітсон ударив його по голові й правою рукою, і лівою, від чого Ед похитнувся.

Чоловіки розійшлися, але відразу ж почали зближуватися, ухиляючись від важких ударів і приймаючи легші. Вони то сходилися, то розходилися, обидва обачні й пильні.

Кітсону здалося, що Блек відкрився, тому він важко вдарив лівицею, проте Ед відхилився, й Алексова рука лише ковзнула його плечем. Вишкіривши зуби, Ед розмахнувся правицею й добряче вдарив Кітсона під серце.

Удар був сильний, тож Кітсон упав на коліна.

Не припиняючи осміхатися, Блек рушив уперед і вдарив юнака по шиї. Алекс упав долілиць. У голові в нього запаморочилося.

Блек відступив.

Кітсону вдалося стати навкарачки. Похитавши головою, він побачив, що Блек знову йде в атаку, а тому вдарив Еда по колінах, обхопивши його ноги.

Падаючи, Блек гупнув Кітсона по маківці.

Чоловіки борюкалися на землі. Досі напівнепритомний, Кітсон спробував схопити Блека за горло, але той ударив хлопця в голову, а тоді відкотився вбік і підвівся. Кітсон змусив і себе піднятися. Він трохи спізнився, підіймаючи для захисту руки, тому прийняв удар Блекової правиці по вилиці. Від такого удару в нього підкосилися ноги. Пірнаючи вперед, юнак схопив Блека за руку. Чоловіки довго боролися в такому положенні: Ед пробував вирватися з Алексової хватки, а Кітсон гарячково намагався втримати його, доки в нього не просвітліє у голові.

Зрештою Блек вирвався й замахнувся, намагаючись завдати Кітсону страшного удару лівою, але юнаку вдалося відхилитися. Алекс зацідив правицею Еду під ребра і побачив, як обличчя суперника викривилося від болю.

Підбадьорений, Кітсон пішов у наступ, б'ючи Блека по голові і правою, і лівою.

Ревучи й бурмочучи, Ед відступав. Боковий удар зліва зацідив йому просто в голову. Чоловік підняв руки вгору, а Кітсон тим часом гупнув його правицею у живіт. Важко дихаючи, Блек відсахнувся.

Вирішивши йти до кінця, юнак нерозважливо кинувся вперед. Він замахнувся для удару, але на мить пізніше, ніж потрібно, і Блек уже встиг викинути праву руку вперед.

Кітсон відчув біль у щелепі, а тоді щось біле й гаряче вибухнуло в його голові. Падаючи, він збагнув, що нарвався на особливий удар Блека, але вже не міг нічого вдіяти. Хлопець упав долілиць, дряпаючи обличчя об гостре каміння, і, застогнавши від болю, перевернувся, підставляючи порізане обличчя пекучому сонцю. Кілька секунд він так і лежав, оглушений, а тоді зробив зусилля й підняв голову.

Блек схилився над Джипо, пильно розглядаючи його згори.

Кітсон похитав головою, а тоді непевно підвівся. Заточуючись, він підійшов до Еда. Той із суворим і лютим виразом обличчя озирнувся через плече.

– Він мертвий, – холодно й байдуже повідомив Блек. – Цей гівнюк навіть наприкінці зробив нам таке паскудство.

Алекс став навколішки біля Джипо й обхопив долонями його вологу руку.

Італієць видавався розслабленим. Його рот був привідкритим, а маленькі очі непорушно дивилися в блакитне небо.

Незважаючи на біль, що пронизував усе його побите тіло, Кітсон подумав: «Якщо Джипо помер, то чи можна сподіватися відчинити панцерник? Куш на мільйон доларів – тільки міраж. Ага, весь світ у кишені! Цього разу Морґан точно витягнув погану карту».

– Облиш його, – сказав Ед. – Він мертвий. Ми ніяк не можемо йому допомогти.

Юнак промовчав. Він тримав Джипо за руку, не відриваючи погляду від мерця.

Знизавши плечима, Блек почав довгий підйом вгору, до місця сховку броньовика.

Розділ одинадцятий

І

Двоє чоловіків спустилися доріжкою до озера й підійшли до Фреда Бредфорда, який саме читав ранкову газету. Він щойно поснідав і, відправивши дружину й сина до озера, насолоджувався відпочинком. Тепер Фред дивився на чоловіків, що наближалися до нього, і намагався збагнути, хто вони такі.

Один із чоловіків був вбраний у форму майора армії, а інший – у дешевий звичайний костюм. Його макітру прикрашав м'який капелюх із круглим пласким наголовком і загнутими крисами. Майор був невисоким білявим чоловіком із типовими військовими вусами й засмаглим худим обличчям. Погляд його блакитних очей був суворим і прямим. Його супутник – високий, кремезний, з червоним, побитим вітрами обличчям і жорсткими рисами – видався Бредфорду офіцером поліції, вбраному у штатське.

– Містере Бредфорд? – запитав майор, зупинившись навпроти відпочивальника.

– Саме так, – підтвердив Бредфорд, підводячись. – А що вам потрібно?

– Фред Бредфорд-молодший? – уточнив майор.

Бредфорд здивовано зиркнув на нього.

– Ні, це мій син, – він нервово склав газету й кинув її на стілець. – А що ви від нього хочете?

– Я – майор Делані, з контррозвідки армії, – мовив майор і махнув рукою в бік компаньйона. – А це лейтенант Купер із міської поліції.

Бредфорд тривожно поглянув на чоловіків.

– Радий познайомитися з вами, джентльмени, – він змовк, а тоді продовжив: – Ви ж не по мого хлопчика прийшли, правда?

– А де він? – запитав Купер.

– Він на озері, з матір'ю, – відповів Бредфорд. – А що взагалі сталося?

– Ми б хотіли поговорити з ним, містере Бредфорд, – сказав Делані. – Вам немає через що хвилюватися.

Цієї миті на стежині появився Фред Бредфорд-молодший, який йшов, пронизливо насвистуючи. Він припинив свистіти, коли побачив двох незнайомців. Тепер хлопчик наближався значно повільніше, пильно придивляючись.

– А ось і він, – сказав Бредфорд, а тоді повернувся до сина: – Агов, молодший, іди сюди. Де мама?

– Клеїть дурня біля озера, – зневажливо повідомив малий.

– Ти Фред Бредфорд-молодший? – запитав Делані.

– Саме так, – відповів хлопчик, підвівши погляд на чоловіків.

– Це написав ти? – запитав Делані, дістаючи з кишені конверт і витягуючи з нього аркуш паперу.

Бредфорд упізнав на папірці недбалий почерк сина.

– Саме так, – повторив малий.

Він сів навпочіпки, зняв старий солом'яний капелюх і почав наповнювати його травою.

Бредфорд тупо перепитав:

– Мій син написав вам?

– Він написав до штаб-квартири поліції, – відказав Делані. – У листі він стверджує, що знає, де вкрадений броньовик.

Бредфорд вражено зиркнув на сина.

– Молодший! Що ти наробив? Ти ж знаєш, що тобі невідомо, де він!

Хлопчик зневажливо зиркнув з-під лоба на батька, а тоді продовжив наповнювати капелюх травою. Коли він закінчив, то нахилився вперед, вставив голову у капелюх і підвівся.

– Доводиться робити саме так, – мовив хлопець немов між іншим, – бо тоді трава не випадає. А моя голова так не перегрівається. Це мій власний винахід.

Делані й Купер перезирнулися, й майор м'яко запитав:

– Де панцерник, синку?

Хлопчик сів і схрестив ноги, а тоді підправив капелюх, міцніше натягнувши його на голову.

– Я знаю, де він, – урочисто оголосив він.

– Ну, це добре, – відповів Делані, зусиллям волі стримуючи нетерпіння. – То де ж він?

– А як щодо винагороди? – запитав хлопчик, різко глянувши вгору. Його очі сфокусувалися на обличчі майора.

– Слухай, молодший, – втрутився Бредфорд, пітніючи від збентеження. – Ти ж знаєш, що тобі невідомо, де той броньовик. Ти вскочиш у серйозну халепу, якщо марнуватимеш час оцих джентльменів.

– Я точно знаю, де він, – спокійно відповів малий. – Але я не скажу цього, доки не отримаю винагороди.

– Ну ж бо, синку,– сказав Делані вже суворішим голосом. – Якщо ти щось знаєш – викладай. Твій тато має рацію: ти вскочиш у серйозну халепу, коли марнуватимеш наш час.

– Броньовик сховано у фургоні, – відповів хлопчик.

– Слухай-но, – сказав Бредфорд. – Ми вже це обговорювали. Ти не гірше за мене знаєш...

– Хвилинку, містере Бредфорде, – втрутився Делані. – Якщо ви не проти, розмовлятиму я, – він повернувся до малого: – Чому ти, синку, гадаєш, що броньовик сховано у фургоні?

– Бо я його бачив, – відповів хлопчик. – До дна трейлера вони прикріпили дві сталеві балки, щоб фургон не провалився.

– Вони? Про кого ти говориш?

– Та про тих типів, які вкрали броньовик, звісно ж.

Делані й Купер перезирнулися. Майора трохи схвилювали слова малого.

– Ти справді бачив панцерник?

Хлопчик кивнув, а тоді, насупившись, зняв капелюх.

– Прохолодна тільки спочатку, – серйозно повідомив він. – Але трава швидко прогрівається, – він витрусив траву з капелюха. – Гадаю, щоб винахід працював, доведеться постійно класти сюди свіжу траву.

І він знову почав наповнювати капелюх травою.

– Де ти бачив панцерник? – запитав Делані нерівним від роздратування голосом.

Малий продовжував виривати жменьки трави й складати їх у капелюх.

– Ти чув, що я сказав? – гарикнув майор.

– А що саме? – запитав хлопчик, спинившись на мить і підвівши на нього погляд.

– Я запитав, де панцерник, – сказав Делані.

Бредфорд-молодший підклав ще трави до капелюха.

– Батько каже, що поліція ніколи не дасть мені винагороди, – заявив він. – Батько каже, що ви залишите її собі.

Бредфорд сконфужено зачовгав.

– Я такого не казав! – розгнівано буркнув він. – Тобі має бути соромно, що ти кажеш такі речі.

Хлопчик зиркнув на нього, а тоді засвистів і видав звук, схожий на розрив полотна.

– От брехун! – заявив він. – Ти ж говорив, що коли скажеш їм, що броньовик сховано у трейлері, вони подумають, що це ти його і вкрав. Ти казав, що всі копи – злодюги.

– Ну добре, добре, – буркнув Купер. – Не зважай, що там каже твій старий. То де ти бачив броньовик?

Дуже повільно й обережно хлопчик схилився над капелюхом, опустив у нього голову й натягнув його.

– Я не скажу вам, доки не отримаю винагороди, – малий випростався й зиркнув на лейтенанта.

– Справді? Це ми ще побачимо, – обличчя Купера посуворішало. – Якщо ви марнуєте наш час, вам обом доведеться пройти у відділок.

– Я все владнаю, – тихо сказав Делані. – Послухай, синку. Кожен, хто дасть нам інформацію, яка допоможе знайти панцерник, отримає винагороду. Байдуже, хто це. Якщо саме твоя інформація допоможе нам знайти броньовик, винагороду отримаєш ти.

Кілька секунд хлопчик пильно розглядав майора.

– Чесно?

Майор кивнув:

– Чесно.

– Ви не віддасте винагороди моєму батьку? Віддасте її мені?

– Я віддам її тобі.

– П'ять тисяч?

– Саме так.

Кілька секунд хлопчик обмірковував почуте, поки троє чоловіків не відривали від нього погляду.

– Без дурні? – перепитав малий, дивлячись на майора. – Якщо я розповім, ви віддасте винагороду мені?

Майор кивнув, широко і щиро всміхаючись.

– Без дурні, синку. Коли військові дають слово, вони його дотримують.

Хлопчик знову замислився, а тоді мовив:

– Гаразд, я вам розповім. Їх четверо: троє чоловіків і дівчина. Двоє чоловіків цілий день лишалися у фургоні, а виходили тільки на ніч. Я бачив, як вони йшли до хижки, коли темніло. Я переписав номер їхньої машини. Вони сказали, що їдуть до озера Стеґ, але збрехали. Вони виїхали на автостраду, а так до озера Стеґ не доїдеш. Фургон білий із синім дахом, – він витягнув з кишені пом'ятий блокнот і відірвав аркушик. – Ось номер.

– Але звідки ти знаєш, що броньовик у фургоні? – спитав Делані, обережно вкладаючи аркуш паперу в гаманець.

– Я побачив його, коли двоє чоловіків поверталися вдосвіта до фургона, – відповів хлопчик. – Я спеціально рано прокидався, щоб спостерігати.

– Але звідки ти знаєш, що то саме броньовик?

Хлопчик терпляче подивився на майора.

– Я прочитав опис у газетах. Це був саме броньовик.

– Коли вони поїхали?

– Вчора опівдні. Я бачив, як вони від'їжджали. Вони не поїхали до озера Стеґ, а попрямували в гори.

– Ми втратили багато часу, – насупився Делані. – Чому ти не змусив батька зателефонувати нам?

– Я просив його. Але він мені не дозволив. І сам цього не зробив, тому я і написав, – відповів малий. – Він каже, що всі копи – злодюги.

Делані й Купер суворо поглянули на Бредфорда.

– Я лише жартував, – почервонівши, прошепотів Бредфорд-старший. – Я насправді так не вважаю.

– А можеш надати точні описи цих людей? – сказав Делані, повернувшись до хлопчика.

– Звісно, – відповів той і перерахував прикметні риси Кітсона, Джинні, Джипо та Блека.

Купер занотував описи у блокнот.

– Усе добре, синку, – сказав Делані. – Ти виконав чудову роботу. Я обов'язково рекомендуватиму тебе на нагороду, якщо панцерник знайдуть.

– Ви точно його знайдете, – сказав хлопчик, а тоді зняв капелюх і знову витрусив з нього траву. – З цією ідеєю щось не так. Голова все одно нагрівається надто швидко.

Куп ер усміхнувся:

– Спробуй покласти туди кригу. Так точно охолонеш.

Малий скривився.

– Це тупа ідея, – сказав він. – Крига ж розтане.

Делані поплескав хлопчика по плечу.

– Я підкажу тобі, як владнати проблему. Відріж верхню частину капелюха: так туди заходитиме повітря, а крім того, започаткуєш нову моду.

Хлопчик поміркував, а тоді кивнув.

– А це доволі розумно, – сказав він. – Я спробую. На цьому можна заробити трохи грошей.

Коли чоловіки поверталися до машини, Делані сказав:

– Попрямували в гори! Там ми ще точно не шукали. А вони дійсно можуть ховатися у тих місцях.

– Ні, не можуть, – заперечив Купер. – Якби я думав, що вони можуть дістатися туди, то перевірив би раніше. Але ніхто туди не проїде. Дорогу зруйновано. Тим шляхом броньовика не піднімеш.

– Їм могло пощастити, – мовив Делані. – Більше немає де дивитися. Я перевірю.

Купер сів у машину і завів двигун.

– Ти справді рекомендуватимеш малого на винагороду? – запитав він.

Делані вмостився біля Купера. Із замріяним виразом обличчя майор відповів:

– Що десятирічний пацан робитиме з п'ятьма тисячами баксів? Їх заграбастає батько, – він зиркнув на Купера, широко всміхнувшись. – Ми ж знаємо, хто отримає винагороду? Зазначено, що гроші дадуть тому, хто знайде панцерник. Підозрюю, його знайдемо саме ми, тож і винагорода – наша.

Купер зітхнув.

– А я вже почав хвилюватися, почувши твою розмову з хлопчиськом.

Делані кивнув.

– Я знаю, як поводитися з дітьми. З ними потрібно бути до біса щирими, інакше вони не довірятимуть тобі. А я завжди був дуже щирою людиною, – розсміявся він.