Текст книги "Весь світ у кишені"

Автор книги: Джеймс Чейз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 13 страниц)

II

Трохи по дев'ятій Кітсон повернувся до табору. На плечі в нього лежала лопата Джипо. Просякнута потом сорочка прилипла до тіла.

Джин ні сиділа на скелі в тіні дерева. Її обличчя було блідим, а очі повнилися непролитими слізьми.

Блек витягнув броньовик із фургона. Притулившись до дверей, він приклав вухо до замка та повільно й обережно крутив циферблат правою рукою, постійно прислухаючись.

Алекс поклав лопату, а тоді підійшов до Джинні. Він сів біля її ніг і тремтливими руками запалив цигарку.

Дівчина поклала долоню йому на плече.

– Яка страшна смерть, – сказав юнак, вкриваючи її долоню своєю. – Я не міг нічим допомогти. Він помер, коли я бився з цим щуром, але у мене все одно не було жодного шансу доставити його до лікарні вчасно.

– Не говори про це, Алексе.

– І поховали ми його, як собаку. Він був хорошою людиною, Джинні. Я мав його послухатися. Джипо не хотів братися за цю справу. І намагався вмовити відступитися й мене. Я мусив прислухатися до нього.

– Так.

– Він казав, що з цієї справи не вийде нічого доброго. І мав слушність. Забираймося звідси, Джинні. Ти і я. Щойно стемніє, йдемо звідси.

– Так, – мовила Джинні. – Це я у всьому винна. Ніколи не пробачу собі, що розпочала це все. Коли ти пішов ховати його, я сиділа тут і думала. Тепер розумію, якою жахливою я була і наскільки помилялася. Навіть якщо ми зараз відчинимо панцерник, я не торкнуся до цих грошей. Якою ж дурною я була!

– Тобто ти хочеш сказати, що поїдеш зі мною? – перепитав Кітсон, не дивлячись на неї. – Ми можемо розпочати нове життя, Джинні. Ти вийдеш за мене заміж?

– Якщо ти цього хочеш, – відповіла вона. – Але насправді ти не віриш, що нам вдасться вийти сухими з води, правда ж? Рано чи пізно вони знайдуть нас.

Юнак загасив цигарку й викинув її.

– Нам може пощастити. Принаймні спробувати варто. Візьмемо «б'юік» і поїдемо до кордону з Мексикою. У них же немає наших описів... Щойно дістанемося до Мексики...

Раптом Блек закричав:

– Агов, Кітсоне! Іди сюди! Чим ти там взагалі займаєшся? Іди сюди й допоможи мені!

Кітсон і Джинні перезирнулися. Алекс підвівся й підійшов до броньовика.

– Умієш працювати з автогеном? – запитав Блек. Його обличчя було напруженим, а очі – дикими.

– Ні.

– Ну, тоді саме час почати вчитися. Треба ж якось пропалити дірку в цій бісовій коробці! Давай, допоможи мені з балонами.

– Ні, – спокійно відказав юнак.

Ед зиркнув на нього.

– Що ти маєш на увазі? Нам же треба відчинити цей панцерник, хіба ні?

– Мені – ні, – відказав Алекс. – З мене годі. Я взагалі не мав братися за цю справу. Відчиняй його сам. Усі гроші твої, якщо зможеш до них дістатися. А я йду.

Ед повільно і глибоко вдихнув.

– Послухай, гівнюку. Сам я не впораюся! Допоможи мені з балонами й припини базікати!

– Щойно стемніє, – повідомив Кітсон, – ми з Джинні поїдемо. Вирішуй сам, що тобі робити, але ми їдемо геть.

– Он воно що, – гарикнув Блек. – Ви двоє... Хто б подумав. Отже, тобі це вдалося, селючку. І ти відмовляєшся від мільйона доларів. Божевільний!

– Ми вчинимо саме так, – спокійно мовив юнак.

– Тоді вам доведеться довгенько йти, – з глумом зауважив Блек.

– Ми забираємо «б'юік».

– То от що ви надумали? «Б'юік» потрібен мені, але я ще не готовий їхати, – він ударив по боці броньовика. – Спершу я відкрию цей чортів сейф, хай навіть то буде останньою справою в моєму житті! Ні ти, боягузлива мавпо, ні твоя шльондра не зупините мене! Якщо хочете піти, то забирайтеся, але ви підете на своїх двох. Машини ви не заберете!

Краєм ока Блек побачив, що Джинні зненацька підвелася й почала рухатися до них. Він збагнув, що опинився в ситуації, коли двоє проти одного, до того ж у Джинні, мабуть, був пістолет.

Кітсон спокійно продовжив своє:

– Ми їдемо сьогодні ввечері, і їдемо машиною. Можеш дістатися з нами до автостради, але далі дбай про себе сам. Чини, як вважаєш за потрібне.

Блек завагався, а тоді поглянув на Джинні, яка тепер стояла нерухомо, сховавши праву руку. Якщо він зараз вчинить правильно, ця парочка вб'є його, подумав Ед.

Знизавши плечима, він сказав Кітсону:

– Ну гаразд, якщо ти так наполягаєш. Але до темряви ми попрацюємо над панцерником. А це ще дванадцять годин. І нам може пощастити. Ти ж не сидітимеш весь цей час без діла, правда? Давай, допоможи мені з балонами!

Здивований такою раптовою поступкою, Кітсон завагався.

– Гаразд. Але це нічого тобі не дасть. Ти не пропалиш в ньому дірки, навіть якщо працюватимеш двадцять років.

– Побачимо, – Блек зиркнув на Джинні. Вона досі стежила за ним, але вже розслабилася. – Ти забагато базікаєш, селюче. Іди сюди й допоможи мені.

Коли Кітсон проминав Блека, йдучи до фургона, Ед витягнув свій пістолет і тицьнув його Алексу під ребра.

– Кинь зброю! – закричав він до Джинні. – Інакше я продірявлю твого хлопця!

Джинні відкинула пістолет, якого тримала у руці. Зброя гепнулася в траву.

Блек позадкував, тримаючи на прицілі обох.

– Відійди від нього, – гарикнув він.

Джинні підійшла до Кітсона.

Блек обійшов їх, підняв пістолет Джинні й кинув його в озеро.

– А тепер ви, двоє, слухайте мене, – сказав Ед. – Ми відчинимо броньовик. Не тіште себе надією, що я не впораюся з вами обома. Ніхто й кроку не ступить звідси, доки ми не відкриємо панцерника і не витягнемо грошей. Якщо їх не хочете ви, то я ще й як хочу, і заберу все, – він махнув пістолетом на Кітсона. – Іди й витягни балони.

Знизавши плечима, Алекс підійшов до фургона. Блек рушив слідом за ним.

– Я не зможу зробити це самостійно, – сказав юнак. – Їх ставили ми з Джипо. І я знаю, скільки вони важать. Візьмись краще за інший кінець.

Блек вищирився й сховав пістолет у кобуру.

– Тільки давай без всіляких коників, селючку, – сказав він. – Я можу будь-якої миті порішити тебе.

Алекс простягнув руку й витягнув балон із кронштейна.

Блек поклав свій край на плече. Чоловіки повільно позадкували з фургона.

Коли Кітсон вийшов із трейлера, то раптом відпустив свій кінець балона. Несподіваний поштовх при падінні балона вивів Блека з рівноваги.

Зненацька юнак стрибнув уперед. Правим кулаком він зацідив Блекові у шию, від чого Ед розпластався.

Лаючись, Блек потягнувся до пістолета, але тринадцять стоунів[12]12
  Стоун – британська одиниця виміру маси, що дорівнює 14 фунтам або 6,35 кг. У Великобританії та Ірландії використовується як одиниця маси тіла людини. 13 стоунів = 82,55 кг.


[Закрыть] Кітсонових м'язів і кісток міцно його придавили. Кілька секунд чоловіки билися, наче звірі, а тоді Блек заїхав коліном Кітсонові в груди й відкинув його. Ед встиг витягнути зброю, проте юнак схопив його за зап'ястя, водночас вдаривши лівицею в обличчя.

Блек застогнав і випустив пістолет.

Кітсон підвівся й наставив на Блека пістолет ще до того, як Ед встиг оклигати від удару.

Блек сів. Кров стікала його обличчям з подряпини під оком. Губи викривилися в жорстокому вищирі.

– Я тебе покараю за це! – різко мовив він.

– Ти більше нікого не покараєш, цей час вже в минулому, – важко дихаючи, відповів Алекс.

Та нараз несподівано й без попередження пролунав гуркіт авіамотора й свист вітру: маленький військовий літак пролетів у них над головами. Струмінь повітря пригнув траву. Літак круто нахилився й перелетів через долину.

Блек підвівся, витріщаючись на літак.

– Вони побачили нас! – видихнув він. – Не могли не побачити! Скоро вони будуть тут!

Усі троє заклякли, спостерігаючи, як, зробивши ще одне коло, літак попрямував до них.

– В укриття! – заволав Блек і гарячково помчав до лісу.

Двоє інших також кинулися навтьоки, але літак уже наздогнав їх. Апарат із гуркотом і свистом вітру промчав над ними на висоті ста футів. Кітсон і Джинні побачили двох чоловіків, що з відкритої кабіни витріщалися просто на них. А тоді літак розвернувся й полетів геть.

Хлопець із дівчиною злякано перезирнулися.

Блек заволав:

– Біжіть в укриття, дурні! Не стійте там!

Не зважаючи на нього, Алекс мовив:

– Вони побачили нас і скоро будуть тут, Джинні.

– Так. Я ж казала, що нас наздоженуть.

Кітсон швидко підійшов до дороги, перетнув її, зігнувся й поглянув понад трав'янистим бордюром на довгий зиґзаґ дороги, що вела в долину.

Він побачив, як на відстані десяти миль швидко мчать три машини, лишаючи по собі хмари пилу на вигинах дороги.

Повертаючись до Джинні, юнак відчув, як страх стиснув його серце.

– Вони вже близько!

Лаючись, Блек вийшов із лісу.

– Ти бачив їх?

– Так. Судячи зі швидкості, вони будуть тут за десять хвилин.

– У нас іще є шанс, – тремтливим голосом мовив Ед. – Беріть «б'юік». Якщо ми опинимося по той бік вершини, то ще матимемо надію.

– За милю дорога зникає, – відказав Кітсон. – Можемо спробувати видертися вгору...

Блек підбіг до фургона й повернувся з автоматичною гвинтівкою.

– Вони не візьмуть мене живим, – блискаючи очицями, мовив він. – Камера смертників – не для мене.

Кітсон відчинив двері «б'юіка», й Джинні сіла біля нього.

Алекс відчував, як дівчина тремтить, і поплескав її по коліну.

– Розслабся, – сказав юнак. – У нас досі є шанс.

Коли Блек вмостився біля Джинні, юнак відпустив гальмо й вивів «б'юік» по траві на дорогу. Усі троє озирнулися на панцерник, що сховався під деревами.

– Ті покидьки казали, що це найбільш захищений броньовик у світі, – рикнув Блек. – І вони не блефували.

Стрибаючи й хитаючись, машина поїхала дорогою.

Блек визирнув з вікна, щоб востаннє глянути на броньовик. «Там понад мільйон доларів, – подумав він. – Усе моє майбутнє й ціле життя зійшлося на ньому».

Не відриваючи погляду від дороги, Кітсон зосереджено вів машину, ковзаючи на поворотах. Вони сягнули першого крутого повороту. Водій сповільнився, щоб здолати його, але не зміг. Йому довелося спинитися й позадкувати, вислуховуючи Блекові прокляття.

Коли вони знову почали підніматися, літак, наче турботлива вівчарка, закружляв угорі.

– Якби ж я тільки міг підстрелити того покидька! – проревів Блек, витріщаючись на літак, що описував над ними кола.

Удалині почулося пронизливе виття поліційної сирени.

Джинні затремтіла, стискаючи долоні в кулаки.

Кітсону складно було втримати машину на дорозі, вкритій ямами та камінцями, що насипалися з гори під час бурі.

Ліворуч височів гірський схил, прямовисний, наче гранітна стіна. Праворуч над долиною зяяла прірва.

– Далі ми не проїдемо, – сповільнюючись, оголосив Кітсон. – Десь тут і закінчується дорога.

За новим віражем Алекс різко спинив машину.

Каменепад заблокував дорогу. Способу об'їхати завали на «б'юіку» не було.

Тримаючи в руках гвинтівку, Блек виліз із машини. Не зважаючи на інших двох, він побіг уперед і поліз на завал.

Кітсон зупинився й глянув угору.

Високо над ними здіймалася засніжена вершина гори. На мить він завагався, а тоді, схопивши дівчину за руку, вказав угору.

– Ми підемо туди, Джинні, – сказав він. – Може, нам вдасться сховатися там. Якщо застрягнемо тут із Блеком, то нас точно спіймають.

Дівчина здригнулася, кинувши погляд на прямовисну стіну.

– Я не видеруся туди. Іди сам, Алексе.

Юнак підштовхнув дівчину вперед.

– Ми підемо разом, – сказав він і почав лізти на скелю.

Перші сто ярдів були доволі легкими, тож Джинні йшла за ним. Раз по раз Кітсон зупинявся, простягав руку й підтягував її до себе. Тепер виття сирен значно наблизилося. Лізти стало важче, і вони почали рухатися значно помаліше. Обоє почувалися дуже незахищеними на голих скелях, але на п'ятдесят футів вище бовванів скелястий масив, за яким вони могли б сховатися. Юнак підштовхував Джинні лізти швидше.

Якось у паніці дівчина послизнулась, але Кітсон схопив її й, не даючи зупинятися, потягнув вище, підштовхуючи уперед. Нарешті вони сягнули скелястого масиву й почули, як машини під'їхали до місця їхньої зупинки внизу.

Вони лежали пліч-о-пліч і, важко дихаючи, дивилися вниз.

Навісна скеля приховувала від них нижню частину дороги, але праворуч Кітсон помітив Блека, який гарячково мчав уперед, розсікаючи долонями повітря. Чоловік час від часу озирався назад.

Раптом Ед зник за поворотом.

Кітсон поглянув угору, плануючи наступні дії.

Високо вгорі, на віддалі від дороги, розташувався широкий виступ, огороджений чагарниками. Кітсон вирішив: якщо їм вдасться дістатися туди, то там можна буде переховуватися, доки поліції не набридне їх шукати.

Він торкнувся до руки Джинні.

– Готова піднятися ще?

Вона кивнула.

– Так, звісно.

Юнак усміхнувся до неї. Їхні обличчя були так близько, що дівчина торкнулася його губ своїми.

– Вибач, Алексе. Це я в усьому винна.

– У мене був вибір, – відказав юнак. – Просто справа не вигоріла.

Знизу почулися збуджені чоловічі голоси.

– Вони знайшли «б'юік», – прошепотів Кітсон. – Ну ж бо, ходімо.

І хлопець з дівчиною знову почали підніматися.

Для Джинні скелелазіння було нічним жахіттям, і вона б ніколи не дійшла так далеко без Кітсона, який перетягував її через важкі ділянки. Коли вони вже наблизилися до виступу, дівчина враз спинилася. Джинні стояла на чагарнику, схопившись руками за гострий край скелі. Вона притиснулася до гірського схилу й заплющила очі.

– Іди далі сам, Алексе, – видихнула вона. – Я більше не можу. Облиш мене. Мені просто це не до снаги.

Кітсон поглянув угору. До виступу лишалося тільки кілька футів.

А тоді він перевів погляд на Джинні, яка була просто під ним, і побачив величезну прірву, що спускалася в долину. У юнака запаморочилося в голові. Він заплющив очі, вчепившись у чагарник, і відчув, як піт виступає на його обличчі.

Піднявши очі, Джинні побачила, як він висить просто над нею, і подумала, що хлопець ось-ось упаде.

– Алексе!!!

– Усе гаразд, – видихнув він. – Просто в голові запаморочилося. Не дивився вниз, Джинні. Почекай секунду.

На цьому схилі вони скидалися на двох мух, що прилипли до стіни. Нарешті Алекс, дуже обережно, заворушився знову. Він знайшов кращу опору для ніг, а тоді простягнув руку Джинні.

– Дай руку, – сказав він. – Ходімо. Не бійся. Я тебе не відпущу!

– Ні, Алексе! Ти ніколи не витягнеш мене туди. Я впаду.

– Дай руку!

– Ох, Алексе, мені страшно! Я впаду! Я більше не можу.

Юнак встиг схопити її за руку саме тієї миті, коли дівчина відпустила скелю, за яку трималася. Вітер відніс геть її здавлений крик. Тепер Джинні висіла на одній руці. Її спідниця роздувалася на вітрі, а довгі, стрункі ноги ворушилися, немов при ходьбі.

Кітсон повис під її вагою.

– Джинні! Ти маєш допомогти мені, – видихнув він. – Я розхитаю тебе. Спробуй зачепитися ногами за будь-що, а тоді я тебе підніму.

Алекс гойднув дівчину. Пальці Джинні гарячково шукали опору, а коли знайшли, дівчина більше не відтягувала своєю вагою руки Алекса.

Тримаючи її, юнак поглянув униз.

– Усе добре, – сказав він. – Дай мені хвилинку.

Дівчина заклякла на місці. Минула довга хвилина, а тоді він мовив:

– Добре. Зараз! – юнак піднявся вище, тягнучи її за собою.

Джинні ковзнула вгору, до омріяного виступу, й безсило впала біля Кітсона.

А тоді пара почула постріл. Той звук був дуже гучним, а луна ще й рознесла його довкола.

Джинні заклякла і вчепилася в Кітсонове зап'ястя.

Постріл пролунав праворуч знизу.

Алекс обережно нахилився вперед і зиркнув униз. Тепер він чітко бачив дорогу внизу. Бачив «б'юік» і три поліційні машини біля нього.

Десять солдатів і троє офіцерів поліції обережно піднімалися дорогою за завалом. На п'ятдесят ярдів далі за наступним поворотом лежав Ед. Він сховався за двома валунами, просунувши між ними цівку своєї гвинтівки. А ще на п'ятдесят ярдів далі, поза полем Блекового зору, стояв «джип» і троє солдатів біля нього.

Кітсон збагнув, що «джип», певно, під'їхав з іншого боку гори, і спільник тепер у пастці. Юнак відчув полегшення, що вирішив піднятися в гори, а не податися за Едом.

На верхньому віражі дороги лежав солдат. Кров лилася з простріленої голови.

Солдати, що спускалися згори, зупинилися біля повороту, ховаючись від Блека. Їх відділяло тільки двадцять футів.

Майор – низькорослий, білявий та енергійний – обережно визирнув з-за повороту, зауважив мертвого солдата й квапливо відсахнувся.

Підвищивши голос, він закричав:

– Ми знаємо, що ви там! Виходьте з піднятими руками! Виходьте! У вас жодних шансів! Виходьте!

Кітсон побачив, як Блек ще більше притискається до землі.

Джинні підповзла до Алекса й глянула вниз.

І хоча вони були за двісті футів над солдатами, здавалося, що чоловік репетує зовсім поруч.

– Ви виходите чи нам підійти й самим вас узяти? – прокричав майор.

– Ідіть і візьміть мене, покидьки! – дико й перелякано проричав Блек. – Ідіть і візьміть мене – і побачите, що отримаєте!

Майор щось сказав до офіцера поліції. Той кивнув у відповідь.

Тоді майор підійшов до солдата й заговорив до нього.

Вони трішки порадилися. Солдат передав гвинтівку іншому, а тоді витягнув з кишені дрібний предмет й обережно рушив уперед.

Кітсон спостерігав. Його серце гучно гупало об ребра.

Дійшовши до повороту, солдат спинився.

– Це ваш останній шанс! – закричав майор. – Виходьте!

Відповідь Еда була образливою і непристойною.

Майор закричав:

– Гаразд, порішіть його!

Солдат підкинув предмет високо вгору. Той піднявся, ледаче повернувся й почав падати.

Джинні притулила обличчя до плеча Кітсона.

Алекс хотів було попередити Еда, але змовк, усвідомивши, що крик видасть їхню схованку.

Граната впала навпроти валунів, за якими знайшов прихисток Блек.

Кітсон заплющив очі.

Бабах!

Граната вибухнула дуже гучно. Юнак почув гуркіт каміння й свист уламків.

Він відповз назад і, не дивлячись униз, обійняв Джинні.

Дівчина затремтіла й припала до нього. Пара немов завмерла.

Раптом чоловік унизу закричав:

– Він тут тільки один. А де інші двоє? Де дівчина?

– Вони не знайдуть нас, – шепотів Кітсон, розчісуючи пальцями мідне волосся Джинні. – Вони ніколи не здогадаються шукати нас тут.

А тоді він почув гуркіт літака.

Він знав: їх тут видно, як на долоні.

Алекс і Джинні перезирнулися. Дівчина притислася до коханого, намагаючись стати настільки маленькою, наскільки це взагалі можливо. Попри страх, що холодною рукою стис серце Кітсона, юнак дивився на наближення літака.

Літак виринув з-за сонця і пролетів просто над ними. Підвівши погляд, Кітсон побачив пілота, що витріщався на нього. Пілот хитнув крилами, ніби показуючи юнаку, що помітив їх, а тоді розвернувся. Алекс уявляв, як пілот радісно кричить у мікрофон, повідомляючи командувачам, що лишилися внизу, про свою знахідку.

– Джинні! Послухай мене, – сказав Кітсон і поглянув у її перелякані очі. – Блек мав рацію. Камера смертників не для мене. Але ти можеш уникнути цього. Найгірше, що тобі можуть дати, – це десять років в'язниці. І то коли не пощастить. Ти ж іще дитина. Присяжні співчуватимуть тобі. Десять років – це ніщо. Коли вийдеш, зможеш почати нове життя. Просто лишайся тут і дай їм спустити тебе.

– А ти? – запитала Джинні, схопившись за його руку.

Кітсон вичавив посмішку.

– А я пірну вниз. Це швидкий і єдиний для мене спосіб вийти звідси. У камеру смертників я не піду.

Джинні глибоко вдихнула.

– Ми підемо разом, Алексе. Мені не страшно. А ось опинитися в ізоляції на десять років – страшно. Мені таке не до снаги. Давай підемо разом.

Раптом пролунав голос із гучномовця:

– Агов, ви двоє! Спускайтеся вниз! Ми знаємо, що ви там. Не хочемо починати стрілянини. Спускайтеся!

– Лишайся, Джинні.

– Ні. Я серйозно.

Кітсон нахилився й, притиснувши її міцно до себе, поцілував.

– Пам'ятаєш, що казав Френк? Весь світ у кишені? Може, таке і буває, але не в цьому світі. У якомусь іншому. Ходімо і знайдемо його.

Алекс узяв Джинні за руку, й вони підвелися.

Тоді поглянули вниз, на дорогу, куди збіглися солдати й поліціянти, ладні щомиті кинутися в укриття. Їхні гвинтівки було спрямовано на дві постаті на виступі.

– Добре, – закричав юнак. Людям, що стояли внизу, його голос здався тихим і слабким. – Ми йдемо.

Він поглянув на Джинні.

– Ти готова?

Вона міцніше стиснула його долоню.

– Не відпускай мене, Алексе, – мовила вона. – Так, я готова.

Люди на дорозі побачили, як пара несподівано ступила крок зі скелі й стрімголов полетіла вниз.