Текст книги "Весь світ у кишені"

Автор книги: Джеймс Чейз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 13 страниц)

– У фургоні? А чому він так вирішив?

– О, гадаю через те, що навколо самі лише фургони, – Бредфорд поблажливо усміхнувся. – Але тільки подумайте – ідея ж непогана. Він каже, що поліція ніколи не шукатиме в такому місці, як це. І, можливо, він має рацію.

– Цілком імовірно, – погодилася Джинні. – Принаймні уява в нього точно є.

– Це факт. Він хоче, щоб я пішов у поліцію і повідомив їм. Вважає, що якщо вони знайдуть у фургоні броньовик, то дадуть йому винагороду. Ви бачили, що вони збільшили винагороду до п'яти тисяч? Сума чималенька.

Запала тиша, а тоді Джинні мовила:

– Не думаю, що йому дадуть винагороду. А ви, містере Бредфорд? – дещо напружено всміхнулася дівчина. – Ви ж самі знаєте, наскільки щедра поліція на винагороди.

– Ну, так, – сказав Бредфорд. – Я ніяк не можу вирішити, іти мені в поліцію чи ні. Розумієте, я гадаю, що малин може мати рацію, але в поліції мені, певно, скажуть займатися власними справами.

– Оскільки ви також маєте фургон, містере Бредфорд, я не здивуюся, якщо вони запідозрять, що ви ж самі той панцерник і вкрали. Пригадую, якось мій батько знайшов намисто із перлами й відніс його поліції, вимагаючи нагороду. Вони ж хутенько його арештували. Знадобилося кілька тижнів, аби зняти звинувачення, а винагороду він так і не отримав.

Очі Бредфорда розширилися.

– Не може бути! А я про це не подумав. Тоді питання вирішено. Моя хата скраю. Я радий, що поговорив з вами. Таке б мені точно не спало на думку.

Він підвівся.

– Мусимо прощатися, містере Бредфорд, – усміхнувшись, сказала Джинні. – Ми завтра від'їжджаємо.

– Справді? Ой, як шкода! То вам тут не сподобалося?

– Ні, тут чудово, але ми запланували довгу мандрівку. Спершу рушимо до озера Стеґ, а потім – до озера Дір.

– Оце так подорож! Зичу вам щастя.

Бредфорд потиснув їм руки. Він стояв біля дверей і базікав ще кілька хвилин, хоча Джинні й Кітсон тільки й мріяли, щоб він пішов. Нарешті він махнув на прощання й рушив залитою місячним сяйвом стежкою до своєї хижки.

Джинні зачинила двері й повернула ключ.

– Ну, як каже містер Бредфорд, питання вирішено. Мусимо їхати.

– Ага, – погодився Кітсон. – Оце ж ти впоралася з цим типом. Ти була просто неймовірна!

– Ну добре, добре, селюче, – сказав Блек з-за дверей спальні. – Не впадай в істерику. От уже паскудний малий! Я так і знав, що він нас почув.

Джипо підійшов до дверей спальні, прислухаючись до розмови.

– Що ж, завтра ми їдемо, – продовжував Блек. – Не можна ризикувати: пацан може нас випередити, – він повернувся до Кітсона: – Тобі ще не пора забиратися звідси й стерегти фургон? Малому може спасти на думку повернутися й шпигувати.

Кітсон кивнув. Він підійшов до дверей, відчинив їх і вийшов у ніч.

Джипо мовив спокійним, беззаперечним тоном:

– Завтра я їду додому. Зрозуміло? З мене досить. А зараз я йду спати.

Він повернувся до спальні й захлопнув двері.

– Я з ним розберуся, – заявив Блек, і в його очах загорівся жахний вогник. – Я вже добряче втомився від цього гівнюка.

Джинні пішла на кухню й почала готувати вечерю.

Блек підійшов до дверей і сперся на них.

– Ти справді добре обкрутила того типа, крихітко, – мовив він. – Ти вже обдумала мою пропозицію? Я розумний, і ти розумна. Будемо гарною парою розумних людей. Ну то як?

Вона поклала два великі стейки на сковорідку.

– Ти б мене не зацікавив, навіть якби був останнім чоловіком на землі, – відповіла дівчина, не дивлячись на Блека.

– Добре, крихітко. Ми це ще побачимо.

Ед загадково всміхнувся, неначе щось задумав, а тоді підійшов до крісла і вмостився у ньому.

II

Зранку наступного дня Кітсон поїхав до містечка, лишивши Джинні стояти на чатах біля фургона, доки Блек і Джипо сиділи в хижці. Це було доволі ризиковано, але Джипо перебував у настільки важкому стані, що Блек відчував: у трейлері він з ним не впорається.

Усе було настільки погано, що Блеку й Кітсону довелося прив'язати Джипо до ліжка й заткнути йому рота. Коли вони зрештою це зробили, Ед, важко дихаючи й люто зиркаючи, махнув Алексу: мовляв, ходімо в іншу кімнату.

– Залиш цього покидька на мене. Я переконаю його змінити думку. До часу, коли ти повернешся, він таки захоче їхати з нами.

Кітсону дуже не хотілося лишати Джипо в такому стані, але він знав, що відчинити броньовик без навичок італійця вони не зможуть. Крім того, здавалося, що Джипо трохи звихнувся розумом, а тому Алекс полегшено спихнув відповідальність на Блека.

У містечку Алекс придбав великий намет і чималий запас консервів. Перед тим вони обговорили проблему з їжею і вирішили, що коли вони опиняться в горах, то буде небезпечно спускатися в місто за продуктами. Тож потрібно було добряче запастися провізією. Кітсон повернувся до хижки з повним багажником покупок.

Щойно він вийшов з авто, підбігла Джинні.

– Щось трапилося? – запитав Алекс.

Вона похитала головою.

– Ні, але я рада, що ти повернувся. Я досі думаю про того малого. Чим швидше ми поїдемо, тим краще.

До хижки вони повернулися разом.

Джипо сидів в одному із крісел. Його обличчя сполотніло, а очі глибоко запали. Він не підвів погляду, коли ті зайшли.

Блек ходив туди-сюди й палив.

– Впорався? – запитав він Кітсона.

– Так, я все придбав.

Алекс запитально глянув на Джипо, а тоді перевів погляд на Блека.

– Із Джипо все гаразд, – повідомив Ед. – Я поговорив з ним – і тепер він готовий співпрацювати.

– Ти змусив мене до цього, – тремтливим голосом відказав Джипо. – Нічого хорошого з цього не вийде. Я попереджав про це раніше. І знову попереджаю, – раптом він зиркнув на Кітсона. – Ти ж був моїм другом. Оце так друг! Тримайся від мене подалі! Я не хочу мати з тобою нічого спільного!

– Що трапилося? – запитав Алекс, не відводячи погляду від італійця.

– Довелося трохи натиснути на нього, – відповів Блек. – Мусив пояснити, що коли він відмовиться співпрацювати, то вскочить у халепу.

– Він сказав, що зламає мені руки, – тихим, тремтливим голосом сказав Джипо. – Як же людина може жити без рук?

Кітсон почав було щось казати, але Блек тільки похитав головою.

– Годі вже, треба забиратися, – сказав Ед. – Хтось є поблизу?

Джинні з Алексом вийшли на вулицю.

Озером плавали човни, але поблизу ніхто не вештався.

Кітсон причепив фургон до «б'юіка», а тоді підтягнув його ближче до дверей хижки.

– Хлопці, ви готові?

Ед підійшов до дверей разом з італійцем.

Кітсон відчинив двері фургона, Блек і Джипо хутенько зайшли в нього, і юнак зачинив їх усередині. Переміщення тривало кілька секунд, не більше.

– Я зачекаю тут, доки ти закінчиш усі справи в офісі, – сказав Кітсон, даючи Джинні свій гаманець.

Чекаючи, Алекс запалив цигарку, притулившись до стіни трейлера. Він дуже нервував. Так, вони виїдуть на відкритий простір. Цей план віщував проблеми, але іншого способу відчинити броньовик не було.

– Агов, містере!

Кітсон здригнувся і швидко роззирнувся.

Хлопчик у джинсах, картатій червоно-білій сорочці та з солом'яним капелюхом на голові вигулькнув з іншого боку фургона.

– Привіт, – відповів Кітсон.

Хлопчик дивився на нього, трішки схиливши голову на бік.

– Ви знаєте мого тата. Я Фред Бредфорд-молодший.

– Справді? – Кітсон намагався говорити якомога природніше.

Хлопчик насупився, а тоді перевів погляд на фургон.

– Це ваше? – запитав він, вказавши великим пальцем на трейлер.

– Так, – відповів Кітсон.

Хлопчик уважно розглядав фургон.

– Наш мені подобається більше.

Кітсон промовчав. Понад усе йому хотілося, щоб Джинні повернулася й вони якомога швидше забралися звідси.

Хлопчик сів навпочіпки й зазирнув під фургон.

– Оце так! А ви чимало сталі причепили, правда? – запитав він, зиркаючи на Кітсона. – Навіщо? Це ж тільки додає ваги.

– Не знаю, – відказав Кітсон, замислено потираючи щелепу. – Фургон уже був таким, коли я його придбав.

– Тато казав, учора до вас приходило двоє друзів. Це правда?

– Ага.

– А що з ними?

– Нічого.

Малий уважно придивився до Алекса. Кітсона збентежив цей погляд.

– З ними щось було не так. Я чув, як вони кричали одне на одного.

– Вони завжди кричать одне на одного, – відповів Кітсон. – У цьому немає нічого особливого.

Хлопчик встав і глянув на трейлер.

– Можна мені зазирнути всередину, містере?

– Вибач, – Кітсон усе більше дратувався. – Ключ у моєї дружини.

Хлопчик видався здивованим.

– Мій тато ніколи не довіряє ключів мамі. Вона завжди їх губить.

– Моя дружина нічого не губить.

Хлопчик знову сів навпочіпки й узявся рвати траву, розкидаючи стеблинки праворуч і ліворуч.

– Ваші друзі зараз там?

– Ні.

– А де ж вони?

– Вдома.

– Де це?

– У Сент-Ловренсі.

– Вони живуть разом?

– Так.

– Вони кричали одне на одного. І налякали мене.

Кітсон знизав плечима.

– Нічого особливого. Вони завжди кричать одне на одного.

Хлопчик зняв капелюх і почав складати в нього траву.

– Один із них назвав іншого боягузливим гівнюком, бо той не міг чогось зробити. А чого саме?

– Гадки не маю, – відповів Кітсон і запалив цигарку.

– Здається, вони добряче гнівалися одне на одного.

– Вони хороші друзі. Тобі не варто через них перейматися.

Наповнивши капелюх травою, хлопчик нахилився вперед, устромив у нього голову, а тоді натягнув капелюх.

– Так моя голова не перегрівається, – пояснив він, помітивши здивований погляд Кітсона. – Це мій власний винахід. На ньому можна заробити гроші.

– Ага, – відказав Кітсон. – Слухай, малий, йшов би ти краще додому. Тато може хвилюватися, куди ти подівся.

– Не хвилюватиметься. Я сказав йому, що шукатиму вкрадений панцерник – той, що з грішми. Він ще з годину не чекатиме на мене. А ви читали про броньовик, містере?

– Так, читав.

– Знаєте, що я думаю?

– Так, твій тато розповідав.

Хлопчик насупився.

– Йому не треба було цього робити. Якщо він розпатякуватиме це всякому, кого тільки подибле, я можу втратити свою винагороду.

Раптом Кітсон помітив Джинні, яка квапливо йшла до них стежиною.

– Я маю намір забрати ту винагороду, – продовжив хлопчик. – П'ять тисяч баксів. Знаєте, що я робитиму з грішми, коли їх отримаю?

Кітсон похитав головою.

– Не віддам їх таткові – ось що я робитиму.

Підійшла Джинні.

– Це Бредфорд-молодший, – мовив Кітсон.

– Привіт, – відказала Джинні й усміхнулася.

– У вас є ключі від фургона? – запитав хлопчик. – Він каже, що я можу зазирнути всередину.

Джинні й Кітсон перезирнулися.

– Вибач, – відказала Джинні. – Я вже поклала ключ в одну із валіз. Складно тепер шукати.

– Закладаюся, ви його загубили, – зневажливо гмикнув хлопчик. – Ну що ж, мушу йти. Тато сказав, що ви їдете.

– Так, – відказала Джинні.

– Ви їдете просто зараз?

– Так.

– Щасливої дороги, – хлопчик відвернувся й рушив стежиною, запхавши руки в кишені штанів і фальшиво мугикаючи якусь пісеньку.

– Ти гадаєш?.. – почав Кітсон, а тоді змовк. – Ну, вперед. Забираймося звідси.

Вони сіли у «б'юік».

Коли машина рушила, Фред Бредфорд-молодший, який зійшов зі стежки, повернувши за ріг і зникнувши з поля зору, повернувся чагарниками назад і тепер нерухомо стояв і дивився, як від'їжджають «б'юік» та фургон. А тоді дістав добряче замацаний блокнот і обрубком олівця нашкрябав номер «б'юіка».

Розділ десятий

І

Широка шестисмугова автострада була переповнена різноманітним транспортом. Було там і кілька машин, що тягнули за собою фургони.

Раз по раз патрульний літак спускався нижче й пролітав над автострадою, наче інспектуючи трафік. І щоразу Кітсон подумки здригався.

Патрульні офіцери час від часу зупиняли великі вантажівки з накритим верхом і перевіряли їх. Але, здається, влада вирішила, що трейлери – недостатньо міцні, аби витримати броньовик, тому фургонів не зупиняли.

Украй знервований, Алекс кермував, постійно нагадуючи собі, що мусить рухатися на швидкості не більше тридцяти миль за годину. Вони їхали шість годин, і за весь цей час Джинні, що сиділа біля юнака, сказала лише пару слів. Кітсон також відчував, що розмовляти зовсім не хочеться.

Щоразу, коли вони проминали поліційну машину чи копа на мотоциклі, їхні серця завмирали. У такій мандрівці важко підібрати тему для розмов. До дороги, що піднімалася вгору, вони дісталися близько сьомої години вечора.

Сонце сховалося за горами, й запанувала темрява, коли Кітсон почав підніматися першими віражами гірського серпантину.

Вести машину було складно. Алекс знав: варто йому недооцінити вигин – і фургон сповзе з дороги, не лишивши жодних шансів повернути його на шлях.

Юнак відчував, який опір доводилося долати «б'юіку», і бачив, як ледаче реагує авто на команду «вперед». Кітсон переймався через це, адже знав: двадцятьма милями вище дорога стане по-справжньому поганою і крутою. Він не відривав погляду від індикатора температури охолоджувальної рідини й бачив, як стрілка повільно рухається від «нормальної» до «гарячої».

– Скоро вода закипить, – повідомив він Джинні. – «Б'юіку» важко тягнути фургон. Миль із двадцять ми ще так просунемося, але далі можемо вскочити в халепу.

– Буде гірше, ніж тут? – запитала Джинні, коли Кітсон повернув кермо й повільно почав витягувати «б'юік» на різкий, крутий віраж.

– Так, зараз ще квіточки. Кілька тижнів тому бурею було зруйновано одну складну ділянку. Її так і не полагодили. Все одно цим шляхом ніхто не їздить: усі користуються дьюкасівським тунелем крізь гору.

За три чи чотири милі вода сягнула точки кипіння, тож Кітсон сповільнився, а тоді пригальмував.

– Дамо машині кілька хвилин остигнути, – сказав він і вийшов, збираючи кілька великих камінців, щоб підкласти їх під задні колеса авто. Джинні відчинила трейлер.

Кітсон обійшов фургон і зазирнув усередину. Було надто темно, тож ні він не міг розгледіти Блека, ні Блек – його.

– Що там таке? – запитав Ед.

– Двигун кипить, – відказав Алекс. – Дамо йому кілька хвилин на охолодження.

Блек виліз із фургона і підійшов до краю дороги, вдихаючи прохолодне гірське повітря.

– Ну, ми хоч далеко вже вилізли. Скільки ще до вершини?

– Близько шістнадцяти миль. Та попереду – найгірше.

– Гадаєш, впораємося?

Кітсон похитав головою.

– Ні. Вантаж надто великий, ми його не витягнемо. Максимум, що я можу, – це підняти сам фургон, без броньовика.

Джинні приєдналася до них.

– Можна вивести панцерник і підняти його окремо, – запропонувала вона. – Дорога все одно у нашому розпорядженні, до того ж – надворі темно.

Блек завагався.

– Це єдиний спосіб піднятися до вершини, – сказав Алекс. – Хоча й це зробити буде непросто.

– Ну добре. Але якщо хтось помітить нас – ми пропали.

Джипо стояв біля броньовика і слухав, а тоді втрутився в розмову:

– Куди ми взагалі їдемо? Чи далеко ще?

– Біля вершини є ліс із озером, – сказав Кітсон. – Якщо зможемо туди дістатися, то знайдемо ідеальне місце.

– Якщо ми збираємося сідати в панцерник, доведеться полагодити дріт акумуляторної батареї, – сказав Блек. – Ну ж бо, Джипо, зроби щось, а не стій тут, як якась примара.

До часу, коли вони полагодили дроти – а для цього довелося відкрити ломом капот броньовика, – «б'юік» уже охолов.

– А може, ми б могли ще трохи протягнути його всередині? – запитав Блек. Витягувати панцерник із фургона йому не хотілося.

– Краще не треба, – відказав Кітсон. – Дорога стає крутішою. Ми знову закипимо – і знову будемо довго чекати.

Блек знизав плечима. Він сів у броньовик, завів двигун і вивів сейф на колесах із трейлера.

– Їдь попереду, – сказав він Кітсону. – Ми з Джипо їхатимемо за тобою. Я не вмикатиму фар. Напрямок визначатиму за твоїми задніми фарами.

Кітсон кивнув і вмостився біля Джинні, яка вже сиділа у «б'юіку». Коли машина поїхала, дівчина висунулася з вікна й озирнулася, спостерігаючи за броньовиком.

Розпочався новий підйом. «Б'юік», звільнений від ваги панцерника, рухався тепер легко.

– Вони правильно їдуть? – запитав Алекс.

– Так, – відповіла Джинні. – Але їдь трохи повільніше. Вони втрачають тебе на поворотах.

Так вони піднімалися ще двадцять хвилин, доки не дісталися до розмитої ділянки дороги.

Кітсон увімкнув передні фари й зупинився.

– Лишайся тут, – сказав він, – а я піду роззирнуся.

Він підійшов до броньовика й пояснив Блеку, що має намір перевірити дорогу.

У світлі фар вони дивилися на шлях, що здіймався вгору, майже як стіна будинку. Всюди було розкидано уламки скель і каміння.

– Заради бога! – вигукнув Блек. – І нам потрібно піднятися туди?

– Саме так, – Кітсон похитав головою. – Буде непереливки. Спершу нам потрібно трохи прибрати каміння.

Він рушив уперед, час від часу зупиняючись, аби відсунути на узбіччя найбільші валуни. Трьом чоловікам знадобилося півгодини, щоб прибрати з дороги хоч деякі великі уламки. Найгірша ділянка простягалася на п'ятсот ярдів, а далі шлях ставав кращим.

– Здається, вистачить, – важко дихаючи від утоми, мовив Кітсон. – Якщо ми вже дісталися так далеко, то й із рештою впораємося.

Чоловіки спустилися до «б'юіка».

– Рухайся дуже повільно, – сказав юнак Блеку. – Лише на першій передачі. Доведеться увімкнути фари. Що б не сталося, продовжуй рухатися. Якщо зупинишся, то просто не зможеш знову завестися.

– Добре, добре, – роздратовано буркнув Ед. – Не вчи мене водити машину. Ти стеж за своєю таратайкою, а я пильнуватиму свою.

– Не їдь, доки я не піднімуся нагору, – продовжував Кітсон. – Можливо, мені це вдасться не з першого разу, тому доведеться задкувати. Я не хочу, щоб ти мені заважав.

– Добре. Годі вже базікати, – гарикнув Ед. – Берися нарешті до діла!

Кітсон знизав плечима, підійшов до «б'юіка» і сів.

Увімкнувши фари, він поставив машину на першу передачу і, постійно тиснучи на педаль газу, почав підніматися схилом.

Потужний двигун допомагав йому, але фургон, хоч і порожній, усе одно був важким і тягнув машину донизу. Вряди-годи задні колеса авто буксували, розкидаючи навсібіч каміння і гравій.

Джинні нахилилася вперед й уважно придивлялася до дороги, попереджаючи Кітсона про великі камені ще до того, як він сам їх помічав. Тепер вони рухалися повільніше. Вчепившись у кермо, Алекс щось бурмотів про себе, натискаючи на газ і відчуваючи, як тремтить машина.

«Щомиті, – думав він, – ми можемо спинитися. І тоді нам гаплик».

Він різко повернув праворуч, аби послабити напругу троса, а тоді – ліворуч, маневруючи на вузькій ділянці. Знадобилася вся його майстерність, щоб не дати «б'юіку» з'їхати з дороги.

Швидкість машини зростала.

Вода в радіаторі почала закипати, тому всередині авто стало нестерпно гаряче. Нарешті фари вихопили з темряви рівнішу ділянку дороги.

– Ти майже зробив це! – схвильовано закричала Джинні. – Лишилося кілька ярдів.

Кітсон залишив про запас трішки потужності двигуна саме для такої миті. Він втиснув педаль газу в підлогу. Задні колеса закрутилися, машину занесло праворуч, але нарешті шини торкнулися дороги – і вже фургон ковзнув рівною поверхнею, а «б'юік» миттю почав набирати швидкість.

Юнак зупинив авто.

– Ми це зробили! – усміхаючись, вигукнув він. – Ух! Я вже думав, що нас знесе!

– Молодець, Алексе! – мовила Джинні. – Ти чудово керував.

Юнак усміхнувся до неї, тоді поставив машину на гальма і вийшов.

Блек уже розпочав підйом. У нього не було потужного двигуна, який допоміг би йому, як Кітсонові, проте й важкого фургона тягнути не доводилося.

– Він їде надто швидко, – сказав Кітсон і побіг вниз по схилу, назустріч фарам броньовика.

Блек брав підйом немов штурмом, вчавивши педаль газу в підлогу, і тому нічого не лишив собі в резерві на крайній випадок.

Панцерник хитався й підскакував на нерівній поверхні, через що Джипо, який сидів біля Блека, вдарився об стіну.

– Повільніше, – видихнув італієць. – Ти їдеш надто швидко!

– Стули писок! – проревів Блек. – Я впораюся!

Джипо побачив, як у світлі фар вигулькнув великий камінь.

– Обережно! – закричав він.

Але Блек не побачив каменя. Праве переднє колесо броньовика вдарилося об перешкоду – і машину занесло ліворуч. Перш ніж Блек встиг відновити контроль над авто, панцерник зупинився посеред дороги, а двигун заглух.

– Він зараз перевернеться! – крикнув Джипо, стривожений кутом нахилу машини, і спробував відчинити дверцята. Але кут був настільки гострим, а двері – такими міцними, що італійцю не вдалося здійснити задумане.

– Не рухайся, дурню! – заволав Блек. – Ти ж нас перевернеш!

Саме підбіг Кітсон.

Його також налякав кут нахилу панцерника, тому він вискочив на підніжку авто, щоб своєю вагою втримати колеса, які були ладні ось-ось піднятися.

– Заводь машину й повільно задкуй, – сказав він Блеку.

– Якщо я заведу її, вона перевернеться, – огризнувся Ед. Піт стікав його обличчям.

– Іншого способу немає. Їдь якнайповільніше і максимально поверни праворуч.

Блек тремтливою рукою натиснув на стартер, а коли двигун ожив – увімкнув передачу.

– Повільно витискай зчеплення, – сказав Кітсон. – Без різких рухів. І починай повертати, щойно зрушиш із місця.

Лаючись про себе, Блек почав витискати зчеплення. Коли броньовик ворухнувся, він повернув кермо. На якусь жахливу мить він відчув, як праві колеса відірвалися від землі. Ед був певен, що панцерник зараз перевернеться, але вага Кітсона допомогла авто втриматися рівно. Машина повільно розвернулася і знову опинилася перед крутим підйомом.

Блек спробував увімкнути передню передачу, але броньовик поїхав униз, тому чоловіку довелося натиснути на ножне гальмо.

Двигун змовк.

– Молодець, – зі зневагою мовив Кітсон. – Вилазь. Давай я спробую вивезти машину нагору.

Щось бурмочучи, Ед виліз із кабіни, з явним полегшенням залишаючи водійське сидіння.

Алекс поглянув на кут нахилу автомобіля і скрушно похитав головою.

– Принесіть кілька каменюк. Потрібно підперти задні колеса, – сказав він і, підійшовши до узбіччя, схопив великий камінь, потягнув його до панцерника й поклав у м'який ґрунт за одним із задніх коліс.

Похитуючись, Блек підтягнув камінь і зафіксував інше колесо.

Кітсон сів у кабіну броньовика й завів двигун.

Визирнувши з вікна, він сказав:

– Ви з Джипо готуйтеся підпирати колеса, якщо двигун заглухне. Може, доведеться підніматися ривками, бо покришки тут не зчепляться з дорогою.

– Давай уже! – проричав Ед, злий на себе, що не зміг підняти панцерник.

Юнак розігрів двигун, а тоді відпустив ручні гальма – броньовик уперся задніми колесами в каміння.

– Поїхали! – закричав Алекс і почав м'яко витискати зчеплення.

Панцерник рушив уперед. Задні колеса закрутилися, осипаючи Блека і Джипо душем із бруду й камінців. Напівосліплі, вони розвернулися до машини спиною, щоб захистити обличчя.

Кітсон намагався тримати броньовик рівно, піддаючи газу, але навантаження було надто великим, і двигун заглух. Юнак саме встиг натиснути на гальма, відвоювавши хоч кілька ярдів дороги.

Незважаючи на гальма, панцерник усе одно сповзав назад, і Кітсон гукнув до Блека, щоб той заблокував колеса. Однак перш ніж Блек і Джипо піднесли камені, він втратив цілий ярд.

Під час наступної спроби двоє помічників стояли на відстані, тож Кітсону вдалося здолати добрих чотири ярди, перш ніж двигун заглух знову. Цього разу Блек і Джипо поквапилися і встигли підставити камені під колеса до того, як машина почала сповзати.

Уся ця процедура тривала не менше півгодини. Кітсон виривався вперед, а Блек і Джипо блокували колеса. Зрештою вони опинилися за п'ятдесят ярдів від «б'юіка», але всі троє були настільки виснажені, що Ед оголосив перепочинок.

– Нехай цей сучий син охолоне, – важко дихаючи, мовив він та обіперся на броньовик.

Кітсон вийшов з кабіни.

– Уже недалеко, – сказав він, коли побачив Джинні, що бігла їм назустріч. – Здолаємо ще цю ділянку, а далі буде легше.

– Ти чудово впорався, – сказала йому дівчина.

Алекс радісно всміхнувся до неї.

– Крутий шоферюга, – глумливо мовив Блек. – Вундеркінд машинної справи.

Джинні поглянула на нього.

– А ти цим похвалитися не можеш, правда? – відрізала вона.

Ед вищирився до неї.

– Так, захищай його. Більше це зробити нікому.

Він відійшов до краю дороги, де сів на скелі й запалив цигарку.

Довелося трохи почекати, перш ніж Кітсон вирішив, що машина достатньо остигла. Юнак гукнув Блека і сів у броньовик. За десять хвилин рухомий сейф уже стояв біля «б'юіка».

– Тепер я вже зможу тягнути панцерник, – сказав Алекс. – Краще знову його заховати.

Він завіз броньовик у фургон, куди потім зайшли Блек і Джипо.

Зачинивши задню стінку трейлера, Кітсон повернувся до «б'юіка» і сів за кермо.

– Ти чудово впорався. Якби не ти, нам би нічого не вдалося, – сказала Джинні.

Вона нахилилася вперед і торкнулася вустами до його щоки.