Текст книги "Весь світ у кишені"

Автор книги: Джеймс Чейз

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 13 страниц)

Кітсон знав, що бос має слушність. Звук пострілу наче паралізував його. Тоді хлопець подумав, що в кафе когось вбили, а отже, дрібна справа може завершитися звинуваченням у вбивстві.

– Джинні!

Дівчина обернулася на звук Морґанового голосу й підійшла до чотирьох спільників.

– Можемо братися за велику справу, – сказав Френк. – Завтра ви з Кітсоном поїдете в Марлоу і купите фургон. Джипо дасть вам розміри, – Морґан сів на лавку. Дим від цигарки кружляв навколо його носа, звиваючись тонкими спіралями. – Торгуйтеся, щоб купити його якнайдешевше. Нам потрібен кожен цент, ви самі це маєте знати, – він поглянув на Кітсона. – Легенду ти знаєш: ви з нею щойно одружилися і хочете придбати фургон для медового місяця. Багато молодих людей купують з такою метою трейлери, і ви маєте подбати, щоб продавець вас не запам'ятав.

Кітсон підозріливо зиркнув на Блека, але в того була своя гризота: Ед переймався, що кепсько показав себе під час пограбування, тому він не мав настрою глузувати.

– Спробуй не виглядати, як дровеняка, добре? – продовжував Морґан. – Поводься, наче ти по вуха закоханий, бо інакше у продавця виникнуть запитання щодо справжності медового місяця.

Джипо гигикнув.

– Може, мені краще взятися за цю справу? – спитав він. – Я від природи ніжний. Ми з Джинні були б чудовою парою.

Розсміялися всі, навіть Джинні.

– Ти надто товстий і старий, Джипо, – відказав Морґан. – Продавець може тебе запам'ятати. Тож піде Кітсон.

Він відрахував дві тисячі й віддав гроші Кітсону.

– Спробуй витратити менше. Завтра я піджену «б'юік» із буксиром до тебе додому, об одинадцятій, – він поглянув на Джипо: – Ти поїдеш зі мною до Кітсона на «Лінкольні» – потрібно ж мені якось повернутися.

– Звісно, – погодився італієць.

– Ну що ж, пора прощатися, – сказав Морґан. – Я мушу повернути кулемет Лу. Еде, поїдь зі мною, – він поглянув Джинні й Кітсона: – А ви їдьте автобусом. Так безпечніше. Не варто, щоб нас бачили вчотирьох.

Він поклав решту грошей у кишеню штанів.

– Домовтеся, де завтра зустрінетеся, – звернувся Френк до дівчини. – Я хочу, щоб ви на фургоні повернулися сюди ще до обіду, – він кивнув до Блека: – Ходімо.

Коли вони пішли, Джинні зняла зелений шарф і розпустила мідне волосся.

Збентежено розглядаючи дівчину, Кітсон подумав, яка ж вона красива. Він стояв біля верстата і розтирав доволі незграбно від збентеження кісточки пальців.

– Вип'єш іще? – запитав Джипо.

Дівчина похитала головою.

– Ні, дякую, – вона витягла пачку цигарок і, поклавши одну між губами, поглянула на Кітсона. Молодик добув сірники, запалив один тремтливою рукою й підтримав полум'я, щоб вона змогла прикурити. Холодними пальцями Джинні торкнулася його руки, щоб урівноважити полум'я. Кітсон відчув, як від її дотику в ньому заграла кров.

Красуня рушила до двостулкових дверей.

– До зустрічі, – сказала вона Джипо.

– Бувай, – відказав італієць і підморгнув Кітсону. Юнак проігнорував жарт і вийшов слідом за дівчиною в спекотну ніч. Вони рушили пліч-о-пліч дорогою до автостради.

– Де ти живеш? – запитала Джинні, коли вони опинилися на автобусній зупинці.

– На Леннокс-стрит, – відповів Кітсон.

– Тоді чекатиму тебе на розі завтра об одинадцятій.

– Я можу забрати тебе з дому, якщо хочеш.

– У цьому немає потреби.

Запала тиша. Кітсон не відривав погляду від дівчини, що стояла поруч.

– Того вечора, – несподівано сказав він, – я б тебе не вдарив. Я просто втратив над собою контроль. Вибач.

Джинні всміхнулася.

– А мені здалося, що от-от вдариш. Ти налякав мене.

Кітсон почервонів.

– Я б так не вчинив. Я ніколи не б'ю менших за себе.

– А якби і вдарив, то цілком заслужено. Я була винна, – дівчина відкинула цигарку. – Думаєш, відлупцювати Блека було гарною ідеєю?

Алекс насупився.

– Настав час провчити того покидька, – сказав він. – Сам напросився.

– Так, але ідея все одно кепська. Стеж за ним. Він не із тих, хто таке забуває.

Кітсон знизав плечима.

– Я дам йому раду.

– Гадаю, ти впораєшся. Я бачила тебе на ринзі рік тому. Коли ти побив Джекі Лезардса. То був серйозний бій.

Кітсон поглянув на Джинні, і його обличчя просвітліло. Бій і справді був серйозний. Йому просто пощастило перемогти Лезардса. Вони билися дев'ять жорстоких раундів, і нікому не вдавалося взяти гору.

– Він був сильним боксером.

– Ти також непогано показав себе. Чому ти залишив ринг?

Питання було незручним, тож Кітсон квапливо імпровізував:

– Після останнього бою в мене почало двоїтися в очах, – він провів пальцями по кучерявому волоссю. – Я злякався. Усе б гаразд, але ж в очах двоїлося. Лікар сказав, що я мушу залишити спорт, і серйозно наполягав на цьому. Мені не хотілося. У мене були шанси здобути титул, але якщо лікар сказав, що необхідно піти, то його варто було послухати.

Це його версія історії. Менеджер міг би розповісти щось абсолютно інше. Кітсон тривожно глянув на Джинні, намагаючись збагнути, чи її задовольнило це пояснення. Вираз на обличчі дівчини був байдужим.

– Чому ти обрала Френка? – запитав хлопець після тривалої паузи.

– А кого ще в цьому місті обирати? – гмикнула вона. – Ось і автобус.

Вони сіли в автобус. Джинні дозволила Алексу купити квитки. Вони сіли пліч-о-пліч, і їхні обличчя відображалися в склі. Людей в автобусі було багато, та ніхто на них не зважав. Хіба що кілька чоловіків витріщилися на Джинні, коли та сідала.

До міста вони поверталися мовчки.

На вокзалі дівчина мовила:

– Я виходжу тут. Побачимося завтра об одинадцятій.

Алекс підвівся, щоб Джинні могла пройти, і знову відчув, як заграла його кров, коли їхні тіла торкнулися одне до одного.

Коли автобус поїхав, Кітсон притиснув обличчя до вікна, заглядаючи у пітьму, щоб іще мить подивитися на Джинні.

Розділ четвертий

І

Наступного ранку об одинадцятій Кітсон саме виїжджав із міста на Морґановому «б'юіку». Він прямував до Марлоу, і на нього чекала поїздка завдовжки шістдесят миль Десятою автострадою.

Поруч сиділа Джинні, яку можна було ледь впізнати. Вона виглядала так, як і мала: молоденька дівчина, котра тільки-но вийшла заміж і весело чекає на початок медового місяця. Проста літня сукенка надавала їй якогось невинного шарму. Вираз обличчя красуні пом'якшився, й вона була на диво балакучою.

Кітсона дещо шокувала така зміна. Сам він також трохи помучився зі своєю зовнішністю й тепер справляв враження доволі успішного молодика, який щойно одружився й почувається збентежено від того, що всі знають, що він їде у медовий місяць.

Морґан привіз «б'юік» із підготованим буксиром до Кітсонового дому. Джипо їхав за ним на «Лінкольні» й мало не просльозився від розчулення, коли побачив, як від'їжджають Алекс і Джинні.

– Вони наче створені одне для одного, правда ж? – мовив він до Морґана, дивлячись вслід «б'юіку», який набирав швидкість. – Вона не така сувора, як намагається вдавати. Дівчина з таким тілом просто створена для кохання. Вони й справді схожі на пару, що вирушає в медовий місяць. І діти у них могли б бути такі красиві.

– Годі вже кукурікати! – гарикнув Морґан. – Що з тобою таке? Базікаєш, наче стара баба.

Джипо розвів руками й стенув плечима.

– Ну так, я базікаю. Звісно, можу й замовкнути. Але якщо в цьому світі не лишиться й крихти любові, де ж тоді взятися щастю?

– Ну ж бо, нам працювати потрібно. Відвези мене до Еда додому, – насупився Френк.

Морґану не до душі були ці сльозливі розмови: попереду чекала небезпечна справа, тож не було коли розпускати нюні.

Блек мешкав у двокімнатній квартирі в будинку з піщаника. Його вікна виходили на річку.

Морґан піднявся ліфтом на четвертий поверх, пройшов коридором і натиснув на дзвінок до Блека.

Запала тиша. За якийсь час Блек відчинив двері.

На ньому була чорна піжама з білою облямівкою й вишитими білою ниткою його ініціалами на кишені. Волосся чоловіка було скуйовдженим, повіки – важкими, а очі – осоловілими.

– О боже! – промимрив він, витріщаючись на Морґана. – Котра година?

Морґан ступив у квартиру й заштовхав Блека назад, до маленької, затишно вмебльованої, однак неприбраної вітальні. На сидінні біля вікна стояв ряд порожніх пляшок від віскі й джину. Кімнату виповнював затхлий запах диму й парфумів, від яких Морґан зморщив носа.

– Тут смердить, як у борделі, – буркнув він. – Не можеш відчинити вікно?

– Так, звісно, – Блек підійшов до вікна й відчинив його навстіж. Він поглянув на годинник над каміном і побачив, що було двадцять хвилин по одинадцятій. – Ти трохи зарано. Кітсон поїхав?

– Вони поїхали, – сказав Френк і поглянув на двері в спальню. – Там хтось є?

Ед сором'язливо всміхнувся.

– Вона спить. Немає чого перейматися через неї.

Морґан простягнув руку вперед і, засунувши палець в нагрудну кишеню Блекової піжами, підтягнув сонного Еда ближче.

– Слухай-но, Еде, справа серйозна. Вчора вночі ти не дуже добре показав себе. Тобі треба набагато більше старатися, а то я надалі не потребуватиму твоєї допомоги. Доки ми не обкрутимо діла, забудь про жінок і пиятику. Виглядаєш так, наче тебе виблював кіт.

Блек відсахнувся. Його обличчя напружилося.

– Не розмовляй зі мною так, Френку.

– Розмовлятиму, як захочу, друзяко. Хочеш, аби тобі надерли дупу, так і скажи. Влаштую це в будь-який час. Не скоро забудеш. Або ти виконуєш мої накази, або забираєшся геть.

Від виразу його порожніх чорних очей у Блека схолола кров.

– Згода, згода, – квапливо сказав він. – Я намагаюся.

– Намагайся, – відказав Морґан.

Блек відійшов.

– Було щось у газетах про минулу ніч?

– Пусті балачки. Усі були так налякані, що не змогли надати копам жодного опису. Гадаю, нам вдалося вийти сухими з води. Я хочу, щоб ти зараз поїхав до Джипо. Він там поки підбирає анкерні болти для сталеварних робіт, але скоро йому знадобиться допомога. Їдь туди, згода?

– Гаразд, – невдоволено буркнув Блек. Працювати із самого ранку йому дуже не хотілося.

– І рухайся! – гарикнув Морґан. – Я іду до Дьюкаса за автоматичною гвинтівкою. Така є в Ерні, і він готовий її продати.

– Звісно, – сказав Блек, – я поїду просто зараз.

Коли Морґан пішов, Блек вилаявся про себе й рушив до спальні. Перетнувши темну кімнату, він підійшов до вікна й підняв жалюзі. Сильний потік сонячного світла торкнувся обличчя дівчини, що лежала в ліжку.

– Заради бога, Едді, – запротестувала дівчина, а тоді сіла, примружившись. Її темне волосся густим чубом спадало на обличчя. У дівчини були великі блакитні очі й дрібні риси обличчя. Жовта піжама підкреслювала її гарне тіло.

– Збирай манатки, крихітко, – буркнув Блек, натягуючи сорочку. – У мене справи. Ну ж бо! Ворушися!

– Але ж, Еде, я смертельно втомлена. Якщо тобі треба піти, я можу просто лишитися. Чому ж ні?

– Ні! Саму я тебе тут не лишу. Ну ж бо! Пензлюй звідси!

Дівчина на ім'я Глорія Довсон застогнала, скинула простирадло й вилізла з ліжка. Тоді потягнулася, позіхнула й непевними кроками пішла до ванної.

– Що за паніка, любчику? – запитала вона, пальцями причісуючи темне волосся. – То твій коханець приходив?

Блек заходився приводити до ладу бороду електричною бритвою.

– Годі вже! Одягайся і шуруй! – гарикнув він. – Я кваплюся!

Дівчина зняла піжаму й ступила під душ.

– Іноді мені застрелитися хочеться, – вона намагалася перекричати шум води. – Завжди одне й те саме. Усе починається добре: ніжна музика, ніжне світло й ніжні слова, а потім раптом ось таке: одягайся і шуруй. Як ти розмовляєш з дівчиною? Чоловік моєї мрії! Прекрасний принц!

– Припини скиглити й ворушися! – роздратовано буркнув Блек.

Він відключив бритву й зайшов до кухні, щоб розігріти трохи кави. Голова боліла, а горло шкрябало так, наче він проковтнув їжака. Ед шкодував, що так нажлуктався минулої ночі, та його нерви тоді були на межі. А ще шкодував, що запросив до себе Глорію. Він розумів, що все це могло справити на Морґана погане враження.

Чоловік налив собі чашку кави й знайшов пачку аспірину. Ковтаючи три таблетки, він із прикрістю зауважив, як тремтять руки. Коли Ед уже допивав каву, на кухню зайшла одягнена Глорія.

– Ммм... Кава. Налий мені чашку, любий.

– Нема часу, треба забиратися. Поп'єш каву дорогою.

– Зачекай-но хвильку, Едді, – гірка нотка в її голосі змусила Блека озирнутися. – Щойно заходив Морґан, правда? Про що це він там таке «велике» говорив? Що цей тип мав на увазі?

Блек здивувався й тривожно зиркнув на Глорію.

– Не пхай свого носа до чужого проса, – гарикнув він. – Почула? Це зовсім не твоя справа.

– Едді, будь ласка, послухай мене, – Глорія торкнулася долонею його руки. – Морґан ще той лиходій. Я багато всілякого чула про нього. Він усе життя тільки те й робить, що влазить у халепи. Він пішов уже на все, окрім убивства, але навіть і це на підході, згадаєш моє слово. Благаю, Едді, не зв'язуйся з ним. Так тільки проблем собі на голову накличеш.

Ось уже три місяці Блек регулярно спав із Глорією. Вона йому сподобалася. Ед уперше зустрів людину, яка цікавилася ним самим, без жодних меркантильних бонусів. Але це не означало, що він дозволить дівчині наказувати, що робити і з ким мати справу.

– Облиш це, зрозуміла? – гарикнув він. – Займайся своїми справами, а я займатимуся своїми. Збирайся вже.

Вона безпорадно стенула плечима.

– Ну гаразд, любий, але пам'ятай, що я сказала. Морґан віщує великі проблеми, і тобі не варто з ним зв'язуватися.

– Добре-добре, він віщує великі проблеми, – нетерпляче повторив Блек. – Ну ж бо, заради бога! Я кваплюся!

– Побачимося ввечері?

– Ні. Я заклопотаний. Я зателефоную тобі. Може, наступного тижня, але не раніше.

Ґлорія схвильовано глянула на Еда.

– Отже, ви щось плануєте з ним. Ох, Едді, ну будь ласка.

Взявши дівчину за руку, Блек виштовхав її з квартири й замкнув двері. Повертаючи ключ, він сказав:

– Ти стулиш пельку? Я не повторюватиму двічі. Дівок навколо багато. Запам'ятай це.

– Добре, Едді. Я можу хіба тільки попередити тебе, але якщо ти вважаєш саме так...

– Я вважаю саме так, – сказав він, квапливо збігаючи сходами вниз. – Просто стули пельку.

Коли вони дійшли до центрального входу, дівчина сказала:

– Я чекатиму на тебе. Але не барися.

– Угу, – байдуже гмикнув Блек, махнув їй рукою і швидким кроком рушив до автобусної зупинки.

Сидячи в автобусі й підставляючи сонячному промінню обличчя, Блек подумки повернувся до Джинні. Оце так дівчина! Як же вона відрізняється від Глорії. Яка витримка! Якщо Джинні гарно вдягнути, вона стане розкішною, тоді як у Глорії будь-хто міг би впізнати шльондру.

Він насупився від думки, що Кітсон лишився з красунею сам на сам, ще й грає роль нареченого. Не те щоб будь-хто при здоровому глузді розглядав цього сучого покидька як справжнього суперника, але... Блек потер зболілу щелепу. Гнів спалахнув у Едових очах, коли той пригадав, як Кітсон його вдарив. Настане час – і Блек поквитається. Кітсон ще пошкодує, що зацідив йому.

Коли автобус під'їхав до зупинки біля майстерні Джипо, Ед досі міркував про Джинні. Крокуючи нерівною дорогою, він намагався уявити, які слова підбирає для неї Кітсон.

Насправді ж Кітсон практично не знав, як розмовляти з Джинні, а тому розмірковував про відрізок дороги завдовжки шістдесят миль, які йому доведеться здолати з дівчиною в збентеженому мовчанні.

Зазвичай він був дуже балакучим з дівчатами, але Джинні наче щось йому поробила. Вона вселила в нього комплекс меншовартості й зав'язала язик у тугий вузол. Водночас вона хвилювала його так, як жодна інша дівчина до того.

На щастя, балакучою виявилася вона. Щоправда, якимись спазматичними ривками. Ставила йому несподівані питання про дні на рингу, розпитувала, чи пригадував він тих чи інших спортсменів, які були визнаними у свій час у боксі, й цікавилася його думкою про них.

Кітсон відповідав ухильно. Його обличчя напружувалося від зосередження, адже він намагався давати розумні відповіді. Потім вони їхали три-чотири милі в тиші, а тоді Джинні знову ставила запитання.

Раптом вона спитала:

– Що ти робитимеш із грішми, коли ми їх отримаємо?

Поглянувши на нього, дівчина поклала одну струнку ногу на іншу. На мить молодик побачив її коліна. Вона кокетливо підправила спідницю, привернувши цим Кітсонову увагу. Йому довелося повернути кермо, щоб втримати машину рівно.

– Я ще їх не отримав, – відказав він. – А тому так далеко загадувати не буду.

– Ти ж насправді не віриш, що отримаєш їх, правда?

Алекс завагався, а тоді повільно, не відриваючи погляду від дороги, мовив:

– Якщо нам усе вдасться, то це буде просто величезний талан. Я знаю. Я ж працював із Томасом і Дірксоном. Вони не здадуться.

– Це залежить від нас, – спокійно відказала Джинні. – Вони здадуться, коли побачать, що ми не жартуємо. Та це й не має значення. Нам до снаги впоратися з ними. Ці гроші ми отримаємо, я впевнена.

– Якщо нам дуже поталанить, – повторив Кітсон. – План, звісно, хороший. Сховати броньовик у фургоні – розумна ідея, але це не означає, що нам вдасться відчинити ту кляту сталеву коробку. А навіть якщо й пощастить і ми відчинимо панцерник, то що робити з такими грішми? Двісті тисяч баксів – до біса зелених! У банк їх не покладеш – копи саме на цей хід і сподіваються. А з такою купою готівки куди подітися?

– Покласти її у сховище депонованих цінностей, – відказала Джинні. – Це ж не складно, правда?

– А наскільки це мудро? Минулого року один тип пограбував банк і запхав гроші в таке сховище. Копи просто повідчиняли кожне банківське сховище у місті й таки знайшли здобич, – мовив на те Кітсон, так стискаючи великими долонями кермо, що аж кісточки побіліли.

– То не клади їх у сховище у цьому місті. Відвези до Нью-Йорка, Фріско[9]9
  Розмовна назва Сан-Франциско.


[Закрыть] чи навіть якогось містечка далеко звідси. Вони ж не відчинять усіх сховищ у країні?

– Але ж їх потрібно ще туди довезти, – похмуро відказав молодик. – Ти тільки уяви ці гроші! Це ж ціла валіза! Прикинь: ось ти сідаєш у потяг з валізою зелених – і не знаєш, обшукуватимуть пасажирів чи ні. Коли ми провернемо цю справу, напруга сягне максимуму, і копи не зупиняться ні перед чим, аби повернути вкрадене.

– Ти накличеш на нас лихо, – відповіла Джинні. Алекс здивувався тривожним ноткам у її голосі. – Якщо ти саме такої думки про цю роботу, чому ж проголосував «за»?

А ось у цьому Кітсон точно не мав наміру їй зізнаватися.

– Забудь, – мовив він. – Я просто базікаю, як любить казати Френк. Гадаю, все спрацює добре. А що ти робитимеш зі своєю часткою?

Джинні відкинулася назад, поклавши голову на своє сидіння і трішки задерши підборіддя. Кітсон милувався її відображенням у вітровому склі й думав про те, яка ж дівчина прекрасна.

– О, в мене багато планів, та навряд чи вони тебе зацікавлять, – відказала Джинні. – Із грішми так багато всього можна зробити. Минулого року помер мій батько. Якби він мав достатньо грошей, то, може, б іще й жив. Я тоді працювала білетеркою в кінотеатрі й нічим не могла йому допомогти. Коли він помер, я пообіцяла собі, що ніколи не опинюся в його становищі. Саме тоді й вигадала план пограбувати броньовик.

Кітсона заінтригувала ця несподівана, непрошена відвертість. Його надзвичайно вразило, що дівчина наважилася на таке.

– А звідки ти взагалі дізналася про броньовик і зарплатний фонд? – запитав він.

Джинні почала було щось казати, а тоді несподівано змовкла.

Запала тиша. Коли Кітсон зиркнув на неї, то побачив, що її обличчя знову перетворилося на закляклу холодну маску.

– Не подумай, що я випитую, – квапливо сказав Алекс. – Просто цікаво стало. Але забудь. Насправді я й не хочу цього знати.

Джинні глянула на нього байдужими бірюзовими очима, а тоді нахилилася вперед і ввімкнула радіо. Налаштувавши приймач, вона обрала хвилю з танцювальною музикою, збільшила гучність, відкинулася назад і почала постукувати ніжкою в ритмі мелодії.

Кітсон збагнув, що це прозорий натяк: більше вона не розмовлятиме. Розгніваний на самого себе, Алекс натиснув на газ.

За двадцять хвилин він зупинився біля «Трейлер-центру».

«Круті тачки та Трейлер-центр» розташовувався на головній автостраді, за півмилі від центру Марлоу. Він складався з великого полігона з уживаними машинами, численними фургонами й охайною дерев'яною біло-зеленою хижкою, що виконувала роль головного офіса.

Кітсон іще не встиг зупинити «б'юік», як із дерев'яної хижки квапливо вискочив молодик. Алекс терпіти таких не міг. Чоловік був привабливий, засмаглий, зі світлим хвилястим волоссям, у білому тропічному костюмі, кремовій сорочці й полум'яно-червоній краватці. Тонке бронзове зап'ястя прикрашав золотий браслет із годинником «Омеґа».

Він поспішив до машини під'їзною доріжкою, наче працьовита бджола, яка побачила дивовижну квітку й хоче добути з неї мед. Швидкими кроками він підійшов до пасажирських дверцят «б'юіка» й відчинив їх, пропускаючи Джинні. Він так широко й доброзичливо всміхнувся до неї, що Кітсона охопило непереборне бажання відлупцювати його.

– Ласкаво прошу до «Трейлер-центру», – сказав чоловік, допомагаючи Джинні вийти з авто. – Як мудро з вашого боку приїхати до нас! Ви ж шукаєте фургон? Потрібніших людей вам не знайти!

Вилазячи з машини, Кітсон насупився. Дзижчання цього красунчика добряче його дратувало.

– Дозвольте відрекомендуватися, – продовжив чоловік, квапливо обійшовши авто й потиснувши в'ялу руку Кітсона.

– Маєте рацію, – відповіла Джинні, яка раптом знову стала молодою і веселою. – Ми шукаємо фургон, правда ж, Алексе?

– Ви прийшли за адресою, – з осяйною усмішкою відповів продавець. – Мене звати Гаррі Картер. Це важливий момент для вас, але запевняю, можете розслабитися. Ми завжди продаємо лише те, що точно задовольняє клієнтів. У нас є фургони на всі смаки. Що цікавить вас?

Кітсон буркнув:

– Щось дешеве.

– У нас є різні ціни, – сказав Картер, не відриваючи погляду від довгих струнких ніг Джинні. – Може, пройдімося навколо? Ви поглянете, що у нас є, а я назву ціну будь-чого, що впаде вам у око.

Вони рушили за ним стежиною між кущами, що вела до вишикуваних у два ряди фургонів. Знадобилося трохи часу, аби знайти саме той, якого й шукав Кітсон. Фургон мав сягати не менше шістнадцяти футів завдовжки й мати не дуже розкішне начиння. Алекс побачив такий усередині другого ряду й зупинився розглянути знахідку.

То був білий трейлер із блакитним дахом, двома бічними вікнами і ще двома попереду й позаду.

– Цей може підійти, – сказав Кітсон, зиркнувши на Джинні. Та швидко кивнула у відповідь. – А які його точні виміри?

– Ось цього? – Картер виглядав здивованим. – Не думаю, що вам буде зручно в ньому, – він поглянув на Кітсона. – Вибачте, я не запам'ятав вашого прізвища.

– Гаррісон, – відрубав Кітсон. – То які виміри?

– Шістнадцять із половиною на дев'ять. Якщо чесно, містере Гаррісон, він призначений для мисливської вилазки, а тому трохи грубуватий. Зручностей там немає. Ваша дружина не захотіла б жити у ньому, – сказав Картер, знову витріщаючись на ноги Джинні. – Але якщо вам сподобалася така модель фургона, у мене є схожий, добре обладнаний. Дозвольте вам його показати.

Кітсон не рухався. Розглядаючи синьо-білий трейлер і його колеса, він зауважив про себе їхню міцність. Помітив також автоматичні гальма, які, за словами Джипо, були важливими.

– У мого чоловіка золоті руки, – прощебетала Джинні. – Ми маємо намір обладнати куплений фургон самостійно. Можна поглянути всередині?

– Звісно. Огляньте цей, а тоді зазирніть до іншого, і ви побачите, про що я. Цей – просто шкаралупа.

Коли Картер відчинив двері, Джинні й Кітсон зазирнули всередину.

Алекс одразу збагнув: ось те, що треба.

Усе начиння доволі хистке, тож його легко витягнути. Підлога видавалася міцною. Коли Кітсон ступив усередину, то помітив, що може ходити рівно й має навіть кілька запасних дюймів.

Тоді вони пішли роздивитися й інший фургон, який мав такі самі форму й розмір, але був значно краще обладнаним. Кітсону вистачило одного погляду, щоб переконатися: цього купувати не варто.

– Гадаю, нам потрібен саме попередній, – сказав він і, повернувшись до біло-сильного трейлера, запитав: – Скільки він коштує?

Зупинившись біля фургона, Картер оглянув покупця з голови до ніг, прикидаючи, скільки можна здерти з Кітсона.

– Ну що ж, містере Гаррісон, це надійна і міцно зроблена штука. Фургон не обшарпаний, тож він слугуватиме вам іще довгі роки. Ціна за каталогом – три тисячі вісімсот доларів. Стільки вам би довелося заплатити за новий. Звісно, цей уже вживаний, але ж ви самі бачите: на ньому ні подряпини. Двоє хлопців купували його для мисливської вилазки. Їх не було всього шість тижнів, тож можна сказати, що фургон практично новий. Якщо він вже так припав вам до душі, та й ви рушаєте у медовий місяць, я запропоную вам особливу ціну. Скажімо, дві тисячі п'ятсот. Практично задарма.

– О, ні. Ми не можемо собі таке дозволити, – швидко відказала Джинні, перериваючи Кітсонове гарчання. – Якщо це ваше останнє слово, містере Картер, то боюся, що нам доведеться пошукати деінде.

Картер усміхнувся до неї.

– Це доволі помірна ціна, місіс Гаррісон, та й ви у цьому районі не знайдете інших фургонів неподалік від дороги. А якщо поїдете до Сент-Ловренса, то, звісно, знайдете трейлери, але ціни там ой які кусючі. Якщо ціна для вас зависока, я можу пошукати щось дрібніше. У мене є фургон, якого я можу віддати за півтори тисячі, але він маленький і не дуже міцний.

– Даю тисячу вісімсот за цей, – мовив Алекс спокійним тоном, немов кажучи: бери, або я піду геть. – Це найбільше, що я можу запропонувати.

Нещира посмішка Картера поширшала.

– Містере Гаррісон, понад усе мені б хотілося мати з вами справу, але не на таких умовах. Я збанкрутую, якщо віддам такий фургон за тисячу вісімсот. Але якщо він справді вас настільки цікавить, то, може, вас влаштує ціна у дві тисячі триста п'ятдесят доларів? Це справді найнижча його можлива вартість.

Кітсон відчув, як у ньому закипає гнів. Він ледь стримувався, щоб не схопити Картера за сорочку й добряче його не трусонути. Лагідна мова, невимушені манери й проникливі очі доводили Алекса до сказу. Цей чоловік у бездоганному одязі й зі зверхнім виглядом утілював усе те, чим Кітсон хотів би бути.

– Ми не можемо стільки собі дозволити, містере Картер, – сказала Джинні. Кітсон розгнівався ще дужче, коли побачив, як дівчина звабливими великими очима дивилася на продавця. Вона фліртувала, і цим страшенно дратувала Алекса. На нього Джинні ніколи так не дивилася. – Чи могли б ви продати його за дві тисячі? Чесно, більше у нас немає.

Картер провів нігтем великого пальця по охайних вусах.

Він на мить завагався, зацікавлено оглядаючи тіло Джинні, а тоді стенув плечима в удавано безпорадному жесті.

– Я не можу встояти перед вашим проханням. Для вас, місіс Гаррісон, і тільки для вас, я зроблю знижку. Я втрачаю сотню баксів на цій угоді, але, зрештою, що таке гроші? У вас же медовий місяць! Що ж, вважайте це весільним подарунком. Якщо фургон так припав вам до душі, то забирайте його за дві тисячі.

Обличчя Кітсона почервоніло, а його долоні стиснулися в кулаки.

– Слухай-но, друже, – почав було він, але рука Джинні його спинила.

– Дякую, містере Картер, – вона чарівно й звабливо всміхнулася. – Це неймовірна знижка, й ми обоє надзвичайно вам вдячні.

– Вам дуже пощастило, – сказав Картер. – Це правда. Я скажу своїм хлопцям причепити фургон до вашого авто, поки ми підемо в офіс оформити угоду, – він поглянув на Кітсона й поблажливо всміхнувся. – Вітаю, містере Гаррісон. Маєте дружину, яка вміє чудово торгуватися.

У маленькому офісі, коли угоду вже було укладено, Картер дозволив собі трохи пофліртувати. Тримаючи чек між пальцями, він поглянув на Джинні з неприхованим захопленням.

– А куди ви плануєте вирушити, місіс Гаррісон? – запитав він. – Де маєте намір провести медовий місяць?

– Ми поїдемо в гори, – відповіла Джинні. – Мій чоловік обожнює риболовлю. Ми з нетерпінням чекаємо на подорож. Має бути весело.

Кітсон простягнув руку й забрав у Картера чек. Він більше не міг стерпіти погляду цього продавця на Джинні.

– Нам уже час, – сказав Алекс. – Потрібно ще багато всього зробити.

Картер знову поблажливо всміхнувся до нього, підводячись.

– Можу уявити, – відказав він. – Щасливої вам подорожі. Якщо захочете обміняти цей фургон на щось краще, приходьте до мене без вагань, – він потиснув руку Джинні, затримавши її трішки довше, ніж було потрібно.

Кітсон, твердо вирішивши не потискати продавцеві руки, запхав долоні в кишені штанів і рушив до дверей.

Фургон уже був причеплений до «б'юіка». Поки вони поверталися до авто, продавець продовжував точити ляси з Джинні.

Кітсон мало не луснув від люті, коли побачив, як Картер допомагає Джинні сісти в машину, тож він ледь стримав себе, коли продавець, поблажливо поплескавши його по спині, побажав успіху.

– Це саме те, що нам потрібно, – сказала Джинні, коли вони від'їжджали від «Трейлер-центру». – Морґан буде задоволений.

Кітсон тихо, але гнівно відказав:

– Як той покидьок посмів так дивитися на тебе? Треба було йому дати добрячого копняка.

Джинні різко повернула голову й зиркнула на Кітсона ворожими бірюзовими очима.

– Ти про що?

– Те, що сказав! – буркнув Кітсон. – Той покидьок! Він їв тебе очима! Я мав би його відлупцювати!

– А тобі яка різниця, як чоловіки на мене дивляться? – крижаним голосом запитала дівчина. – Ми не одружені, пам'ятаєш? Чого ти взагалі розійшовся?

Кітсон стиснув кермо великими долонями. Його обличчя пашіло.

Усю дорогу до майстерні Джипо він похмуро мовчав.