Текст книги "Цифрова Фортеця"

Автор книги: Ден Браун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 28 страниц) [доступный отрывок для чтения: 12 страниц]

РОЗДІЛ 37

А на першому поверсі готелю «Альфонсо XIII» стомлений Девід Бекер забрів до бару. Маленький, як карлик, бармен поклав перед ним серветку.

– Qué bebe Usted? Що будете пити?

– Нічого, дякую, – відповів Бекер. – Я просто хотів спитати, чи є у вашому місті які-небудь клуби для панків та рокерів?

Бармен здивовано поглянув на нього.

– Клуби? Для панків?

– Еге ж. Чи є якесь місце у вашому місті, де вони полюбляють стирчати?

– No lo sé, señor. Не знаю, сеньйоре. Але однозначно – не в нашому барі, – усміхнувся він. – Може, таки вип’єте?

Бекеру захотілося вхопити бармена за комір і щосили струсонути. Бо все йшло шкереберть. Зовсім не так, як він планував.

– Може, таки вип’єте? – наполягав карлик. – Фіно? Херес?

Згори з динаміків тихо лунала класична музика. «“Бранденбурзький концерт”, – подумав Бекер. – Номер чотири». Минулого року вони із Сюзанною слухали «Бранденбурзький концерт», коли до університету приїздив англійський камерний оркестр «Академія Святого Мартіна в полях». Йому дуже захотілося, щоб Сюзанна була тепер тут, із ним. Легкий вітерець, що дув із кондиціонера, нагадав Девіду про спеку, що панувала надворі. Він уявив собі, як, обливаючись потом, блукає розпусним районом Тріана в пошуках якоїсь панкерши у футболці з британським прапором. І знову подумав про Сюзанну.

– Zumo de arándano, – почув він власний голос. – Журавлиновий сік.

Бармен отетеріло витріщився на нього.

– Без нічого? – Журавлиновий сік користувався в Іспанії популярністю, але пити його без нічого – щось нечуване.

– Так, – підтвердив Бекер. – Без нічого.

– ¿Echo un poco de Smirnoff? – наполягав бармен. – Може, трохи горілки хлюпнути?

– No, gracias.

– ¿Gratis? – бармен вдав, що недочув. – Безкоштовно? Заклад пригощає?

Долаючи гупання в голові, Бекер уявив, що його чекає попереду: брудні вулиці Тріани, задушлива спека та безсонна ніч. «Та ну його к бісу».

– Гаразд, – кивнув він. – Хлюпніть трохи горілки.

З явним полегшенням бармен поквапився геть готувати напій.

Бекер окинув поглядом вишукано оздоблений бар і подумав – чи не сниться йому все це? Усе що завгодно видавалося б тепер реальним, окрім власне реальності. «Я університетський викладач, – подумав він. – І виконую секретне завдання».

Невдовзі повернувся бармен і театральним жестом поставив напій перед Бекером.

– A su gusto, señor. Журавлиновий сік із краплиною горілки.

Бекер подякував йому й відсьорбнув з келиха. І аж захлинувся.

– Оце так краплина!

РОЗДІЛ 38

Ґейл зупинився на півдорозі до буфета і здивовано витріщився на Сюзанну.

– Що сталося, Сью? У тебе жахливий вигляд.

Сюзанна придушила тваринний страх, що підступав їй до горла. За якихось десять футів від них яскраво світився монітор Ґейла.

– Я... Зі мною все гаразд... – насилу вичавила вона, і серце її несамовито закалатало.

Ґейл окинув її здивованим поглядом.

– Може, тобі води випити?

Сюзанна силилася відповісти, але не могла.

«Як я могла забути затемнити його бісів монітор?!» – вилаялася подумки.

Сюзанна розуміла: тієї ж миті, коли Ґейл запідозрить, що вона нишпорила в його комп’ютері, він збагне, що вона розкрила його справжнє нутро, що Північна Дакота – це він. Вона боялася, що Ґейл піде на все, щоб ця інформація ніколи не вийшла за межі блоку № 3.

Вона подумала – а може, рвонути до дверей? Але в неї не було жодного шансу на успіх. Раптом хтось щосили загупав по скляній стіні. Сюзанна та Ґейл аж підскочили від несподіванки. То був Картукян. Він мав такий вигляд, наче щойно побачив пекло.

Ґейл невдоволено скривився, поглянувши на очманілого системного інженера, а потім повернувся до Сюзанни.

– Я зараз повернуся. Візьми щось попити. Ти – дуже бліда. – Із цими словами він обернувся й вийшов із кімнати.

Сюзанна швидко опанувала себе, стрімголов побігла до термінала Ґейла й покрутила регулятор яскравості. Екран згас.

Її серце мало з грудей не вискакувало. Обернувшись, вона побачила, що в приміщенні шифрувального відділу відбувається розмова. Вочевидь, Картукян досі не пішов додому. Молодий інженер-системник був у паніці і, вочевидь, похапливо ділився своїм страхом із Ґреґом Ґейлом. Сюзанна знала, що це не мало значення: Ґейл і так знав усе, що слід було знати.

«Мені треба потрапити до Стретмора. І негайно».

РОЗДІЛ 39

Готельний номер 301.

Рочіо Ева Ґранада стояла гола перед дзеркалом у ванній. Цього моменту вона страшенно боялася увесь день. Німець лежав на ліжку й чекав на неї. З таким велетнем їй ще ніколи не доводилося бути.

Вона неохоче витягнула кубик льоду з відерця і натерла ним шкіру довкола сосків на грудях, щоб ті затверділи. То був її особливий прийом – зробити так, щоб чоловіки відчували себе бажаними. Тоді вони повертатимуться до неї знову і знову. Провівши руками по своєму гнучкому, добре засмаглому тілу, вона подумала, що таким моложавим воно буде ще років чотири або п’ять. За цей час вона заощадить достатньо грошей, щоб полишити цю роботу. Сеньйор Рольдан забирав більшу частку її платні, але дівчина добре знала, що без нього вона разом із рештою дешевих повій «знімала» б підпилих чоловіків у районі Тріана. А ці клієнти принаймні мали гроші. Вони її ніколи не били, їх було легко задовольнити. Вона прослизнула у свою білизну, набрала повні легені повітря – і відчинила двері ванної.

Коли Рочіо увійшла до кімнати, у німця мало очі на лоба не вилізли. Дівчина в чорному негліже зупинилася на порозі. Її смаглява шкіра поблискувала в м’якому світлі, а соски стояли «струнко» під прозорою мереживною тканиною.

– Іди до мене, – сказав він хтиво, знімаючи халат і перекочуючись на спину.

Рочіо зобразила усмішку й наблизилася до ліжка. Поглянувши на велетенського німця, вона обережно зиркнула на нього. І з полегшенням стиха хихикнула: «апарат» між ногами велетня був на диво маленьким.

Він нетерпляче вхопив її і зірвав негліже. Його товсті пальці стали обмацувати кожен дюйм тіла Рочіо. Вона сіла на нього верхи й почала стогнати й вигинатися у фальшивому екстазі. А коли він перекотив її і сам заліз на неї зверху, то їй здалося, що німець ось-ось її розчавить. Вона задихалася й хапала ротом повітря під його сальною, як пластилін, шиєю.

– Si, si! – вигукувала вона, задихаючись поміж поштовхами прутня. А потім уп’яла німцю у спину свої нігті, щоб збудити його ще сильніше.

Випадкові думки потоком хлинули крізь її свідомість – обличчя незчисленних чоловіків, яких вона задовольнила, стелі, у які вона годинами вдивлялася в темряві, мрії про народження власних дітей...

Раптом тіло німця випнулося дугою, заціпеніло – і за мить рухнуло на неї зверху. «Оце і все?» – здивовано подумала вона з полегшенням.

А потім спробувала вислизнути з-під клієнта.

– Любий, – хрипко прошепотіла вона. – Дай мені сісти на тебе верхи. – Та чоловік не рухався.

Рочіо вперлася руками в його масивні плечі.

– Любий, я... я не можу дихати! – У неї аж ребра захрустіли, і вона відчула, що зомліває. – ¡Despiértete! Прокидайся! – відчайдушно вигукнула Рочіо, сіпаючи його скуйовджене волосся.

І в ту мить вона відчула на його голові якусь теплу липку рідину. Ця рідина, просочившись крізь волосся німця, стікала їй на щоки, капала їй у рот. Вона була солоною на смак. Рочіо щосили пручалася під клієнтом. Раптом над нею промінь якогось химерного світла вихопив із темряви спотворене обличчя німця. З кульового отвору в його скроні фонтаном пульсувала кров. Рочіо спробувала закричати, але в її легенях не лишилося повітря. Німець притис її до ліжка. Втрачаючи свідомість, вона стала видряпуватися до променя світла, що йшов від дверей. І побачила руку. А в тій руці – пістолет із глушником. Спалахнув постріл. І світло померкло.

РОЗДІЛ 40

Картукян, стоячи біля блоку № 3, аж кипів від люті. Він намагався переконати Ґейла, що з «Транскодом» сталася якась халепа. Сюзанна проскочила повз них з однією думкою – якомога швидше потрапити до Стретмора.

Охоплений панікою молодий інженер схопив Сюзанну за лікоть, коли та проходила повз нього.

– Міс Флетчер! У нас вірус! Я в цьому переконаний! Ви мусите...

Сюзанна висмикнула руку й визвірилася на нього.

– Здається, командир Стретмор сказав, щоб ви йшли додому.

– Але ж погляньте на оперативний монітор! Він показує вже вісімнадцять...

– Командир Стретмор наказав вам іти додому!

– Та пішов він у сраку, ваш Стретмор! – верескнув Картукян, і слова відлунням застрибали від стіни до стіни в безлюдному приміщенні.

Раптом згори загудів басовитий голос:

– Містере Картукян?!

Усі троє працівників заклякли.

Високо над ними, спершись на поруччя біля свого офісу, стояв Стретмор.

Якусь мить єдиним звуком, чутним під куполом приміщення, було переривчасте гудіння генераторів глибоко під підлогою. Сюзанна стала відчайдушно ловити погляд Стретмора. «Шефе! Північна Дакота – це Ґейл!»

Але погляд Стретмора був зосереджений на молодому інженері. Спускаючись сходами, він навіть не блимнув, жодного разу не відвів погляду від Картукяна. Перетнувши приміщення шифрувального відділу, він майже впритул підійшов до тремтячого, як осика, інженера.

– Повторіть, що ви сказали.

– Сер, – перелякано квакнув Картукян. – Із «Транскодом» трапилася біда.

– Командире! – перервала його Сюзанна. – Дозвольте мені...

Стретмор відмахнувся. Він незмигно дивився на системного техніка.

– До нас потрапив інфікований файл, сер, я в цьому впевнений! – випалив Картукян.

Обличчя Стретмора густо почервоніло.

– Містере Картукян, я вже займався цим питанням. У «Транскоді» немає жодного інфікованого файла!

– Ні, він там є! – у відчаї скрикнув технік. – І поступово пробирається до інформаційної бази...

– Де, у біса, цей інфікований файл?! – оскаженів Стретмор. – Покажіть його мені!

Картукян завагався.

– Не можу.

– Авжеж, не можете! Бо його там немає!

– Командире, я мушу... – озвалася була Сюзанна.

Та Стретмор знову жестом наказав їй мовчати.

Сюзанна знервовано поглянула на Ґейла. Самовдоволений, він стояв із відстороненим виглядом.

«Ще б пак! – подумала вона. – 3 якого дива йому перейматися вірусом? Він добре знає, що насправді відбувається в надрах “Транскоду”».

Але Картукян наполягав на своєму:

– Інфікований файл існує, сер. Просто фільтри його не помітили.

– Якщо його не помітили «Лабети», то як його помітили ви?

У голосі молодого техніка з’явилися впевнені нотки.

– Завдяки мутаційним ланцюжкам, сер. Я виконав повний аналіз, і він вказав на існування мутаційних ланцюжків!

Тепер Сюзанна збагнула, чому так занепокоївся Картукян.

«Мутаційні ланцюжки...» – подумки повторила вона.

Сюзанна знала, що ці ланцюжки – програмувальні послідовності, що спотворювали дані в надзвичайно складний та хитромудрий спосіб. Вони дуже часто траплялися в комп’ютерних вірусах, особливо в тих, що спотворювали великі масиви інформації. Звісно. Сюзанна знала також з електронних повідомлень Танкадо, що мутаційні ланцюжки, які виявив Картукян, були нешкідливими, це просто частина «Цифрової фортеці».

Технік-системник ніяк не вгамовувався.

– Коли я вперше побачив ці ланцюжки, сер, то мені здалося, що то фільтри не спрацювали. Та коли я здійснив кілька тестів і виявив, що... – Він замовк, і на його обличчі з’явився стривожений вираз.

– Я виявив, що хтось обійшов фільтри вручну.

Коли Стретмор заговорив, то його голос був холодним, мов крига:

– Дякую за пильність, містере Картукян, але це яобійшов «Лабети». – Він насилу стримував роздратування, що майже сягнуло точки кипіння. – Я вже казав вам, що здійснюю дуже складний діагностичний тест. Помічені вами мутаційні ланцюжки є частиною цього тесту; вони там тому, що це я ввів їх туди. Фільтри не дали мені завантажити цей файл, тому я їх обійшов. – Стретмор лиховісно звузив очі, не зводячи погляду з техніка. – Ну, маєте ще щось сказати перед тим, як піти?

Сюзанна вмить усе збагнула. Коли Стретмор завантажив шифрований алгоритм «Цифрової фортеці» з Інтернету і спробував прогнати її крізь «Транскод», мутаційні ланцюжки зачепилися за фільтри «Лабетів». Відчайдушно намагаючись довідатися, чи можна розколоти «Цифрову фортецю», Стретмор вирішив ці фільтри обійти.

Зазвичай завантаження в обхід фільтрів було чимось за межею розуміння. Однак у цій ситуації прогін «Цифрової фортеці» через «Транскод» напряму не становив небезпеки, бо командир чітко знав, що то за файл і звідки він узявся.

– При всій своїй повазі до вас, сер, – наполягав Картукян, – мушу зазначити, що ніколи не чув про діагностичну програму з мутаційними ланцюжками...

– Командире, – втрутилася Сюзанна, – мені справді треба...

Цього разу її слова перервав різкий дзвінок начальницького стільникового телефону. Стретмор натиснув на кнопку.

– Що вам потрібно?! – гаркнув він. Але раптом замовк і став слухати.

На мить Сюзанна забула про Ґейла. Вона молила Бога, щоб то телефонував Девід. «Скажи мені, що з ним усе гаразд, – подумала вона. – Скажи, що він знайшов перстень». Але Стретмор перехопив її погляд і насупився. То був не Девід.

Сюзанна відчула, як їй забракло повітря. їй тільки й потрібно було знати, що її коханий чоловік – цілий та неушкоджений. Знала вона також, що шеф виявляв нетерплячість з іншої причини: якщо Девід і далі баритиметься, командиру доведеться слати підмогу – оперативників АНБ. Такого варіанта розвитку подій він хотів уникнути.

– Сер! – озвався Картукян. – Я наполягаю на тому, щоб ми перевірили...

– Одну хвилину, – вибачився Стретмор перед абонентом, затулив рукою телефон і, люто вирячившись на молодого техніка, гаркнув: – Містере Картукян, дискусію закінчено. Залиште шифрувальний відділ. Негайно. Це наказ.

Картукян ошелешено закляк.

– Але ж, сер, мутаційні ланцюжки – це...

– Я сказав НЕГАЙНО! – заволав Стретмор.

Картукян на якусь мить завмер, мовчки витріщившись на боса. А потім щодуху кинувся до лабораторії системної безпеки.

Стретмор обернувся і зміряв здивованим поглядом Ґейла. Сюзанна зрозуміла причину його здивування: Ґейл увесь час мовчав. Аж надто промовисто. Він дуже добре знав, що ніякої діагностичної програми немає, тим більше такої, над якою «Транс-код» безуспішно битиметься вісімнадцять годин. Однак ані слова не сказав. Здавалося, уся ця метушня його не цікавила. І Стретмор, вочевидь, задумався – а чому? Сюзанна знала відповідь.

– Командире, – настійливо мовила вона, – я хотіла б дещо сказати...

– За хвилину, – перервав він, не відриваючи від Ґейла підозріливого погляду. – Мені треба поговорити. – Із цими слонами Стретмор крутнувся на п’ятах і хутко рушив до свого кабінету.

Сюзанна розтулила рота, але слова немов прилипли до кінчика язика.

Ґейл – це Північна Дакота!

Вона заціпеніла; їй аж подих перехопило. І відчула, що Ґейл не зводить із неї очей. Вона обернулася. Ґейл відступив убік і повним грації жестом простягнув руку до дверей блоку № 3.

– Тільки після тебе, Сью.

РОЗДІЛ 41

На підлозі господарчої комірчини готелю «Альфонсо XIII» лежала непритомна служниця. А чоловік у дротяних окулярах повертав майстер-ключ до її кишені. Він не почув крику, коли вдарив її, та й не міг: він був глухий із дванадцятирічного віку.

Із чимось схожим на побожний захват доторкнувся він до блоку живлення, що висів у нього на ремені. Цей пристрій, подарований йому клієнтом, буквально відродив його до нового життя. Тепер він міг отримувати замовлення в будь-якій точці земної кулі. Уся контактна інформація надходила миттєво й безслідно.

Він із радістю доторкнувся до вимикача. І його окуляри блимнули й ожили. Знову він почав перебирати пальцями в повітрі. Він уже встиг записати імена своїх жертв. Узнати їх нескладно – треба було просто знайти гаманець і дамську сумочку. Контакти на його пальцях з’єдналися, і на лінзах окулярів з’явилися літери, що привидами повисли в повітрі.

ОБ’ЄКТ: РОЧІО ЕВА ҐРАНАДА – ЗНИЩЕНО

ОБ’ЄКТ: ГАНС ГУБЕР – ЗНИЩЕНО

А трьома поверхами нижче Девід Бекер сплатив за рахунком і, тримаючи недопитий келих у руці, рушив через вестибюль до тераси, щоб ковтнути свіжого повітря. «Туди й назад», – пригадалося йому. Однак усе складалося не так, як він сподівався. І тому мав прийняти остаточне рішення. Чи слід йому все кинути й повернутися до аеропорту? «Питання національної безпеки». Він стиха вилаявся.

«Якщо це питання національної безпеки, то чому вони послали мене, викладача?»

Відступивши так, щоб його не бачив бармен, він вихлюпнув залишки напою в кущ жасмину в горшку. Від горілки в нього трохи замакітрилося в голові. «Ти – найекономніший п’яничка, тобі багато не треба», – часто жартувала Сюзанна. Наповнивши важкий кришталевий келих водою з фонтанчика для пиття, Бекер жадібно випив ковток за ковтком.

Він трохи поприсідав і помахав руками, намагаючись струсити із себе легенький дурман, що оповив його свідомість.

Він проходив повз ліфт, коли його двері ковзнули й розчинилися. Усередині показався якийсь чоловік. Усе, що Бекеру впало в очі, – це його окуляри в дротяній оправі. Чоловік затулив обличчя носовою хусткою й висякався. Бекер ввічливо всміхнувся й рушив далі... У задушливу севільську ніч.

РОЗДІЛ 42

А в блоці № 3 Сюзанна знервовано походжала туди-сюди. Вона дуже шкодувала, що не викрила Ґейла, коли мала можливість.

А Ґейл сидів за своїм терміналом.

– Стрес – украй шкідлива для здоров’я річ, Сью. Хочеш скинути камінь із душі?

Сюзанна змусила себе сісти. Вона гадала, що на цей час Стретмор закінчить розмову й повернеться поговорити з нею, але він не приходив. Намагаючись опанувати себе, Сюзанна уставилася поглядом на екран комп’ютера. «Слідопит» і досі працював – уже вдруге. Та тепер це вже не мало значення. Сюзанна знала, яку адресу він видасть: GHALE@ crypto.nsa.gov.

Зиркнувши на засклений кабінет Стретмора, вона зрозуміла, що не має сил ждати більше. Настав час перервати телефонну розмову командира. Вона встала й рушила до дверей.

На обличчі Ґейла з’явився стривожений вираз, бо дивна Сюзаннина поведінка не пройшла повз його увагу. Швидким кроком він перетнув кімнату і, склавши руки на грудях, заступив їй шлях.

– Скажи мені, що відбувається, – настійливо спитав він. – Сьогодні тут явно щось відбувається. Що саме?

– Дай пройти, – сказала Сюзанна якомога спокійнішим тоном, відчувши небезпеку.

– Ну ж бо, кажи, – напосідав Ґейл. – Стретмор фактично вигнав Картукяна з роботи за те, що він сумлінно виконав свій обов’язок. Що відбувається всередині «Транскоду»? Немає в нас такої діагностичної програми, що працює аж вісімнадцять годин. Це якась бздура, і ти це чудово знаєш.

Сюзанна примружилася. «Ти до біса добре знаєш, що відбувається».

– Відійди, Ґреґу! – сказала вона так, щоб це лунало як наказ. – Мені треба до туалету.

Ґейл саркастично пирхнув. І дивлячись на Сюзанну впритул, відступив убік.

– Вибач, Сью. То я так до тебе залицяюся.

Сюзанна прослизнула у двері й вискочила з блоку № 3. Ідучи вздовж скляної стіни, вона фізично відчувала, як Ґейл свердлить її поглядом.

З неохотою пішла вона до туалету. Перед зустріччю зі Стретмором їй доведеться зробити обхідний маневр, щоб Ґейл нічого не запідозрив.

РОЗДІЛ 43

Жвавий чоловік сорока п’яти років Чед Брінкергоф був добре напрасований, добре вдягнений та добре поінформований. На його легкому літньому костюмі, як і на його засмаглій шкірі, не було ані зморшки, ані натяку на зношеність. Його волосся було густе, піщано-біляве і, що найважливіше – натуральне. Очі мали яскраво-блакитний відтінок – злегка підкреслений таким чарівним винаходом, як контактні лінзи.

Він окинув поглядом обшитий деревом кабінет і подумки відзначив, що досяг в АНБ піку своєї кар’єри, буквально злетівши на верхній щабель ієрархії: він сидів на дев’ятому поверсі – у так званому Махогані Роу, тобто там, де начальницькі кабінети були оздоблені червоним деревом.

У кабінеті 9А197. То був директорський офіс.

Цього суботнього вечора в Махогані Роу було тихо, як на кладовищі, усі працівники давно порозходилися насолоджуватися розвагами, які можуть дозволити собі впливові люди. Хоча Брінкергоф і мріяв завжди про якусь «справжню» посаду в цьому агентстві, вийшло так, що він опинився на місці «особистого помічника», яке офіційно вважалося глухим кутом і пасткою в політичних щурячих перегонах. І той факт, що він працював пліч-о-пліч з єдиним найвпливовішим чоловіком в американських розвідувальних колах, мало втішав Брінкергофа. Він був випускником Ендовера та Вільямса, і ось тобі маєш: сорок п’ять років, без реальної влади й реального впливу. Він тільки й робив, що цілими днями влаштовував чийсь робочий розклад.

Утім, статус особистого помічника директора давав декотрі переваги – Брінкергоф мав власний розкішний кабінет, вільний доступ до всіх відділів АНБ та певну владну ауру, забезпечувану оточенням, у якому він обертався. Брінкергоф виконував доручення представників найвищих ешелонів влади. У душі Брінкергоф знав, що йому від народження судилося бути особистим помічником:достатньо розумним, щоб робити нотатки, достатньо симпатичним, щоб проводити прес-конференції, і достатньо лінивим, щоб втішатися з того її не прагнути більшого.

Густий і мелодійний бій його камінного годинника позначив кінець іще одного дня безрадісного існування Чеда Брінкергофа. «От зараза! – подумав він. – Субота, та ще й п’ята година вечора. Що я, у біса, тут роблю, скажіть на милість?»

– Чеде? – на порозі його кабінету з’явилася жінка.

Брінкергоф підняв погляд. То була Мідж Мілкен – директорський аналітик внутрішньої безпеки – шістдесятилітня, дещо пухкенька і, на превеликий подив Брінкергофа, досить приваблива жінка. Відчайдушна кокетка, що тричі була одружена, Мідж пересувалася шестикімнатним офісом директора Фонтейна зі стильною авторитетністю. Вона була кмітлива, мала неабияку інтуїцію, працювала безбожно довго і, як подейкували, знала про внутрішні секрети АНБ більше, аніж сам Господь Бог.

«Чорт забирай, – подумав Брінкергоф, змірюючи поглядом постать у кашміровому платті. – Або я старію, або вона молодіє».

– Щотижневі звіти, – усміхнулася Мідж, змахнувши, як віялом, стосом паперів. – Маєш перевірити дані.

Брінкергоф окинув повільним поглядом її фігуру.

– Мені й звідси видно, що дані пречудові.

– Та годі тобі, Чеде, – грайливо розсміялася жінка. – Я ж тобі в матері годжуся.

«А от про це – не треба», – подумав Брінкергоф.

Мідж наблизилася до його стола.

– Мені вже треба йти, але директор хоче, щоб цю інформацію впорядкували до його повернення з Південної Америки. Тобто вона має бути готовою рано вранці в понеділок. – І вона поклала перед ним на стіл роздруківки.

– А я, по-твоєму, хто – бухгалтер, еге ж?

– Та ні, любий, ти – виконувач обов’язків директора. Гадаю, ти це знаєш.

– А я що – байдики б’ю?

Мідж ласкаво скуйовдила йому чуприну.

– Ти ж хотів більше відповідальної роботи. От і маєш її.

Він кинув на неї сумний погляд.

– Мідж... я не маю часу на особисте життя.

Вона постукала пальцем по паперах.

– Оце і є твоє особисте життя, Чеде Брінкергоф. – А потім поблажливо поглянула на нього і сказала, пом’якшивши тон: – Може, тобі щось принести, поки я не пішла?

Він благально поглянув на неї й потер затерплу шию.

– У мене плечі болять.

Мідж не купилася на цю хитрість.

– Випий аспірину.

Чед ображено набурмосився.

– Значить, не хочеш мені спинку почухати?

Вона похитала головою.

– Журнал «Космополітен» пише, що у двох третинах випадків «чухання спинок» закінчується статевими стосунками.

– У нас – ніколи! – з удаваним обуренням вигукнув Брінкергоф.

– А я про те й кажу, – підморгнула вона. – У тім-то й проблема.

– Мідж...

– Бувай, Чеде, добраніч. – І вона рушила до дверей.

– Уже йдеш?

– Ти ж знаєш, що я лишилася б, – кинула Мідж, зупинившись на порозі. – Але я маю власну гордість. І тому не бажаю грати другу скрипку – особливо з підлітком.

– Моя дружина – не підліток, – ображено заперечив Брінкергоф. – Просто вона так поводиться.

Мідж здивовано поглянула на нього.

– Я не мала на увазі твою дружину. – І додала, напустивши на себе безневинного вигляду: – Я мала на увазі Кармен. – Це ім’я вона проказала із сильним пуерториканським акцентом.

– Кого-кого? – перепитав Брінкергоф надтріснутим голосом.

– Та Кармен, із харчової служби.

У Брінкергофа спалахнули щоки. Кармен Ґуерта, двадцяти-семирічний шеф-кухар кондитерських виробів у буфеті АНБ, із якою Брінкергоф кілька разів приємно провів час у комірчині після роботи, і про ці розваги, начебто, ніхто не знав.

Мідж хтиво підморгнула йому.

– Не забувай, Чеде: «Великий брат» слідкує за тобою.

«“Великий брат”? – отетеріло подумав Брінкергоф, ковтнувши слину. – “Великий брат” слідкує за тобою навіть у коморі?»

«Великий брат», або просто «Брат», – це пристрій «Сентрекс 333», розміщений у маленькій комірці біля центрального кабінету директорського офісу. Цей «Брат» був для Мідж цілим світом. До нього стікалася інформація зі 148 відеокамер закритої мережі, 399 оснащених електронікою дверей, 377 телефонних «жучків» та 212 нефіксованих «жучків» у комплексі АНБ.

Директори АНБ на власному гіркому досвіді переконалися, що 26 000 людей персоналу – це не лише велика підмога, але й надзвичайно вразлива ланка. Кожне велике порушення конфіденційності ставалося саме через персонал відомства. Тому робота Мідж як аналітика внутрішньої безпеки полягала в тому, щоб стежити за всім, що відбувається в стінах АНБ... вочевидь, включно з комірчиною буфету.

Брінкергоф зібрався був виступити на власний захист, але Мідж уже йшла з кабінету.

– Руки на стіл – і нумо до роботи, – кинула вона через плече. – І не займайся дурницями після того, як я піду. Знай, що стіни мають очі та вуха.

Брінкергоф сидів і слухав, як стихає цокання її підборів у коридорі. Він знав, що хто-хто, а Мідж ніколи й нікому про це не скаже. Вона теж мала свої слабкості. І сама зробила кілька нерозважливих вчинків – здебільшого то були нечасті випадки, коли вони з Чедом «чухали» одне одному спинки.

Він подумки повернувся до Кармен. Уявив собі її гнучке тіло, смагляві стегна, увімкнене на всю котушку БМ-радіо, що грало запальну сальсу «Сан-Хуан». Брінкергоф усміхнувся. «А чому б не заскочити до неї на чашку кави після роботи?»

І розгорнув першу роздруківку.

ШИФРУВАЛБНИЙ ВІДДІЛ – ВИРОБНИЧІ ВИТРАТИ

Його настрій умить покращився. Мідж дала йому халявну роботу, бо звіт шифрувального відділу вже був фактично готовий. Йому залишалося скомпілювати його, але єдиною цифрою, яка по-справжньому цікавила директора, була ССР – середня собівартість розшифрування. ССР відображала оціночну кількість коштів, потрібних для того, щоб «Транскод» зламав простий код. Допоки ця цифра не перевищувала тисячі доларів на код, Фонтейн і бровою не вів. «Штука баксів на код, – подумав Брінкергоф і всміхнувся. – Досить економна витрата грошей платників податків».

Продираючись крізь документи й перевіряючи щоденні ССР, він знову згадав про Кармен. У його уяві поставали картини – як вона обмазує своє голе тіло медом та посипає кондитерською цукровою пудрою. Через тридцять хвилин робота над фінансовим звітом була майже завершена. Дані шифрувального відділу були бездоганними – як і завжди.

Та не встигнув Брінкергоф перейти до наступного звіту, як щось дивне впало йому в око. То була остання цифра ССР, що посутньо відрізнялася від решти. Він придивився ще раз. Та цифра була така гігантська, що вилізла на наступний стовпчик і спаскудила бездоганну картину всієї сторінки. Брінкергоф із жахом витріщився на неї.

«999 999 999?! – аж рота роззявив він. – Мільярд доларів?» Сексуальне марево в образі Кармен враз вивітрилося з його голови. Код вартістю один мільярд доларів?!

Якусь хвилину Брінкергоф просидів, заклякнувши, мов паралізований. А потім вибухнув панікою й кинувся в коридор.

– Мідж! Негайно повернися!