Текст книги "Цифрова Фортеця"

Автор книги: Ден Браун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 28 страниц) [доступный отрывок для чтения: 11 страниц]

РОЗДІЛ 8

Двомоторний «Лірджет-60» торкнувся розпеченої сонцем злітно-посадкової смуги. Напівпустельний ландшафт іспанської Нижньої Естремадури замиготів розмитою плямою за вікном літака, а потім уповільнився й поповз, як слимак.

– Містере Бекер! – протріскотів гучномовець. – Ми прибули.

Бекер устав і потягнувся. Відсунувши клямку горішньої камери для поклажі, він пригадав, що багажу в нього не було. Перед відльотом він не мав часу збирати речі. Але то не мало значення: йому обіцяли, що подорож буде недовгою – туди й назад.

Двигуни поступово знижували оберти, і літак, повільно закотившись до порожнього ангара напроти головного термінала, сховався від сонця. За мить з’явився пілот і розчинив дверцята. Бекер залпом випив залишки журавлинового соку, поставив склянку в бар і схопив свій піджак.

Пілот видобув зі свого льотного костюму товстий коричневий конверт.

– Мені наказали передати вам оце. – І віддав Бекеру конверт, на якому синім було написано:

РЕШТИ НЕ ТРЕБА

Девід помацав товстий стос червонуватих купюр.

– Що це, в біса...

– Мабуть, місцева валюта, – пояснив пілот байдужим голосом.

– Знаю, що валюта, – відказав Бекер і затнувся. – Але ж... Тут забагато... Мені треба лише на таксі. – Він швидко подумки конвертував отриману суму. – А тут грошей на тисячі доларів!

– Я просто виконую наказ, сер. – І пілот повернувся назад до кабіни. Дверцята ковзнули й зачинилися.

Бекер спантеличено витріщився спочатку на літак, а потім на гроші у своїй руці. Трохи постоявши в порожньому ангарі, він засунув конверт до нагрудної кишені сорочки, перекинув піджак через плече й попрямував через злітну смугу. «Дивний початок», – подумки відзначив він. І відразу ж викинув цю думку з голови. Якщо поталанить, то він швидко впорається і ще й врятує для себе частину подорожі із Сюзанною до «Кам’яної садиби».

«Туди й назад, – сказав він собі. – Туди й назад».

Та не так сталося, як гадалося.

РОЗДІЛ 9

Інженер системної безпеки Філ Картукян хотів заскочити до шифрувального відділу на хвильку, щоб забрати декотрі папери, які він забув там учора. Та не так сталося, як йому гадалося.

Перетнувши приміщення відділу й увійшовши до лабораторії системної безпеки, він відразу ж відчув: щось не так. За комп’ютерним терміналом, який безперервно показував на монітор внутрішні процеси в «Транскоді», нікого не було, а монітор був вимкнений.

– Агов! – гукнув Картукян.

Тиша. У лабораторії було чисто, як в аптеці, – наче там нікого не було вже багато годин.

Картукяну було лише двадцять три, він щойно влаштувався на роботу до підрозділу системної безпеки, але молодий фахівець добре засвоїв те, чому його навчали, і чудово знав заведений порядок: у шифрувальному відділі завждичергував інженер із системної безпеки, особливо по суботах, коли в шифрувальників був вихідний. Тому він відразу ж увімкнув монітор і обернувся до розкладу чергування, що висів на стіні.

– Хто сьогодні чергує? – вигукнув він, проглядаючи список прізвищ. Згідно з розкладом, минулого вечора на подовжену зміну мав заступити новачок на прізвище Зайденберґ. Картукян оглянув порожню лабораторію й нахмурився. – Куди ж, у біса, подівся цей салага?

Спостерігаючи, як миготить, вмикаючись, монітор, Картукян подумав: «А чи знає Стретмор, що в лабораторії нікого немає?» Ідучи сюди, він помітив, що робоча кабінка начальника запнута шторами, і це означало, що шеф на місці, – таке часто траплялося по суботах. Стретмор виклопотав для шифрувальників відпочинок хоча б раз на тиждень, але сам, здавалося, працював триста шістдесят п’ять днів на рік.

Одне Картукян знав напевне: якщо Стретмор дізнається, що в лабораторії системної безпеки нікого немає, салага Зайденберґ лишиться без роботи. Картукян кинув погляд на телефон і подумав – а чи не зателефонувати молодому технарю і врятувати його: серед інженерів-системників існувало неписане правило підстраховувати один одного. У шифрувальному відділі інженери систем безпеки вважалися людьми другого сорту, і їм постійно доводилося захищати свої права в сутичках із «панами». Ні для кого не секрет, що шифрувальники були «сюзеренами» в цьому багатому маєтку вартістю в мільярди доларів. А «васалів»-системників терпіли лише тому, що ті забезпечували безперебійну роботу їхніх дорогих цяцьок.

Картукян відкинув сумніви і вхопив слухавку. Але так і не доніс її до вуха. Зиркнувши на монітор, він зупинився, як укопаний. Його погляд прикипів до екрана. Неквапом, як в уповільненому кіно, він поклав слухавку і, роззявивши рота, витріщився на досі не бачену химерну картину.

За вісім місяців своєї роботи в підрозділі системної безпеки Філу Картукяну не доводилося бачити нічого, окрім двох нулів, у тому полі «Транскоду», де позначалися години. І сьогодні він побачив дещо вперше.

Витрачений час: 15:17:21

«П’ятнадцять годин і сімнадцять хвилин?! – аж захлинувся він. – Цього не може бути!»

Картукян перезавантажив екран, молячи Бога, щоб цього разу він запрацював як слід. Та коли монітор ожив, він мав такий самий вигляд.

По спині молодого інженера пробіг холодок. Системники шифрувального відділу мали лише одне завдання: пильнувати «Транскод» від вірусів.

Картукян знав, що п’ятнадцять годин безперервної роботи над файлом могло означати лише одне: комп’ютер інфікований. До «Транскоду» потрапив заражений файл, і тепер він руйнує програми. Професійна підготовка молодого інженера спрацювала миттєво: він відразу ж забув, що в лабораторії нікого не було і що монітор був вимкнений. Тепер це не мало значення. Він зосередився на поточній проблемі – «Транскод». Відразу ж вивівши на екран список усіх файлів, що були введені в суперкомп’ютер впродовж останніх двох діб, він почав перевіряти його.

«Як же інфікований файл примудрився проскочити? – подумав він. – Невже захисні фільтри пропустили його?»

Як запобіжний захід кожен файл, що вводився до «Транскоду», мав пройти крізь те, що називалося «Лабети», – низку потужних схемотехнічних шлюзів, пакетних фільтрів і програм-дезінфікаторів, що перевіряли вхідні файли на наявність у них вірусів та потенційно небезпечних підпрограм. Файли з програмами, позначеними «невідома», відразу ж усувалися. їх згодом перевіряли вручну. Час від часу «Лабети» не пропускали абсолютно безневинні файли на тій підставі, що вони містили ще не знайомі фільтрам програми. Тоді підрозділ системної безпеки вручну ретельно перевіряв і тільки після підтвердження чистоти файла пускав його в обхід «Лабетів» прямо до «Транскоду».

Комп’ютерні віруси такі самі розмаїті, як і віруси живі. Як і їхні природні аналоги, комп’ютерні віруси мають одну мету: увійти до базового організму – наприклад, до такого, як «Транскод», – і розмножуватися.

Картукяна вельми дивував той факт, що АНБ досі не мало проблем із вірусами. Так, «Лабети» були невсипущим і вправним вартовим, але АНБ фактично живилося з паші, всмоктуючи в себе цифрову інформацію з комп’ютерів у всьому світі. Таємне збирання розвідувальної інформації великою мірою нагадувало неперебірливий секс: хоч уберігайся, хоч не вберігайся, але рано чи пізно щось підчепиш.

Картукян закінчив перевірку списку файлів, виведених на екран. І його здивування зросло ще більше: кожен файл пройшов крізь фільтри. Вони не виявили нічого незвичного, і це означало, що «Транскод» не був інфікований.

«Тоді що ж змусило його надовго задуматися? – суворо спитав хлопець, звертаючись до порожньої кімнати. Картукяна кинуло в піт. – Може, треба повідомити про це Стретмора?»

– Тест на вірус, – твердо сказав собі Картукян, намагаючись заспокоїтись. – Треба зробити тест на вірус.

Молодий інженер знав, що Стретмор обов’язково накаже спочатку зробити цей тест. Кинувши погляд на порожнє приміщення шифрувального відділу, Картукян нарешті прийняв рішення – завантажити потрібну тестову програму, прогін якої мав зайняти приблизно десять хвилин.

– Повертайся чистою, – прошепотів він. – Чистою, як скло. Скажи таткові, що то якась дрібниця.

Та Картукян інстинктивно відчував: то зовсім не дрібниця.Інтуїція підказувала йому, що всередині комп’ютерного велетня відбувається щось вкрай незвичайне.

РОЗДІЛ 10

– Енсей Танкадо помер? – спитала Сюзанна й відчула, як до горла підступає нудота. – Ви вбили його? Але ж ви самі начебто щойно...

– Ми до нього й пальцем не торкнулися, – запевнив її Стретмор. – Він помер від серцевого нападу. Сьогодні вранці мені телефонували з COMINT. Їхній комп’ютер через Інтерпол зафіксував прізвище Танкадо в поліцейському журналі Севільї.

– Кажете, він помер від серцевого нападу? – недовірливо перепитала вона. – Та йому ж було лише тридцять років.

– Тридцять два, – уточнив Стретмор. – Танкадо мав вроджену ваду серця.

– Ніколи про це не чула.

– Але це зазначено в його медичній картці АНБ. Ясна річ, що він про це не розводився.

Та Сюзанні було важко повірити в такий випадковий збіг обставин.

– Невже вади серця могли отак запросто вбити його? Це не така вже й смертельно небезпечна хвороба.

Шеф стенув плечима.

– Слабке серце... та іспанська спека. Додайте до цього й стрес, який він переживав, шантажуючи Агентство національної безпеки...

Сюзанна на мить замовкла. Навіть за таких загрозливих обставин вона мимоволі відчула біль від втрати талановитого колеги-шифрувальника. Скрипучий голос начальника вихопив її із задумливості.

– Єдиним плюсом у всій цій ситуації було те, що Танкадо подорожував сам. Тому є надія на те, що його напарник іще не знає про смерть. Іспанські власті запевняють, що триматимуть інформацію в таємниці стільки, скільки зможуть. Ми йсамі дізналися про це лише тому, що у справу втрутився COMINT. – Стретмор прискіпливо поглянув на Сюзанну. – Я маю знайти цього напарника до того, як він дізнається про смерть Танкадо. Саме тому я вас і викликав. Мені потрібна ваша допомога.

Жінка розгубилася. Бо їй здалося, що така вчасна смерть Енсея Танкадо розв’язала всі їхні проблеми.

– Шефе, – почала вона. – Якщо власті кажуть, що він помер від серцевого нападу, то ми – поза підозрами. Його партнер дізнається, що ми не причетні до його смерті.

– Не причетні? – витріщився Стретмор, не вірячи тому, що чує. – Якийсь добродій шантажує АНБ, а через кілька днів гине – і ми не причетні?! Ладен битися об заклад на великі гроші, що загадковий напарник Енсея Танкадо так не вважатиме. Хай би там що сталося, а нас, безсумнівно, вважатимуть винними. То могла бути отрута, фальшивий протокол розтину трупа – усе що завгодно. – Стретмор на мить замовк, а потім знов заговорив: – Якою була ваша перша реакція на моє повідомлення про смерть Танкадо?

Сюзанна насупилася.

– Я подумала, що його вбило АНБ.

– Отож. Якщо АНБ здатне розмістити п’ять супутників зв’язку «Ріоліт» на геосинхронній орбіті над Близьким Сходом, то цілком можна припустити, що ми вже якось знайдемо гроші, щоб заплатити кільком іспанським поліцейським, – розтлумачив бос свою точку зору.

Сюзанна зітхнула: «Енсей Танкадо помер. У його смерті звинуватять АНБ».

– А ми встигнемо вчасно знайти його напарника?

– Гадаю, що встигнемо. Бо маємо гарну зачіпку. Танкадо зробив багато публічних заяв про те, що він працює з напарником. Мабуть, таким чином він намагався розохотити фірми-виробники програм від намагання заподіяти йому шкоду або спроб украсти його пароль. Він неодноразово погрожував, що, коли помітить якусь нечесну гру, його напарник відразу ж оприлюднить пароль – і всі фірми опиняться в ситуації, коли їм доведеться конкурувати з безкоштовною програмою.

– Розумний хід, нічого не скажеш, – кивнула Сюзанна.

Стретмор помовчав, а потім мовив:

– Кілька разів Танкадо публічно називав свого напарника на ім’я. Він звав його Північна Дакота.

– Північна Дакота? Це, мабуть, якийсь псевдонім.

– Так, але я, про всяк випадок, проглянув Інтернет, використовуючи вираз «Північна Дакота» як пошукову фразу. Я не сподівався хоч щось знайти, але виявилося, що то – адреса електронної пошти. – Стретмор зробив паузу. – Звісно, я припустив, що це не та Дакота, яку ми шукали, але я таки перевірив ту адресу – про всяк випадок. Уявіть, як я був шокований, коли виявив, що поштова скринька на тій адресі повна-повнісінька і-мейлів від Енсея Танкадо. – Стретмор вигнув брови. – А його повідомлення повнилися згадками про «Цифрову фортецю» й наміри Танкадо шантажувати АНБ.

Сюзанна скептично поглянула на боса. Невже він так легко дозволив себе обдурити?

– Командире, – заперечила вона. – Танкадо добре знав, що АНБ у змозі витягти і-мейл з Інтернету, тож ніколи не став би посилати секретну інформацію електронною поштою. Це пастка. Енсей Танкадо навмисне підсунув вам Північну Дакоту. Він знав, що ви шукатимете. Яку б інформацію він не посилав, він робив це для того, щоб ви її знайшли. Це фальшивий слід.

– Маєте гарну інтуїцію, – відказав Стретмор, – але навіть вона зрадила вам. Я не знайшов нічого на ім’я Північна Дакота, тому переінакшив пошукову фразу. Адреса, яку мені вдалося знайти, мала дещо змінений вигляд: не NORTH DAKOTA, a NDAKOTA.

Сюзанна із сумнівом похитала головою.

– Перевіряти комбінації – це стандартний прийом. Танкадо знав, що ви ним скористаєтеся й шукатимете, аж поки не знайдете якусь варіацію. NDAKOTA – надто легкий різновид.

– Можливо, – погодився Стретмор, записуючи щось на клаптику паперу й подаючи його Сюзанні. – Ось погляньте на це.

Сюзанна прочитала напис. І відразу ж збагнула хід думок боса. На папері виднілася електронна адреса Північної Дакоти:

[email protected]

Саме літери ARA впали в око Сюзанні. ARA означало American Remailers Anonymous – загальновідомий анонімний сервер.

Анонімні сервери мали популярність серед тих користувачів Інтернету, що хотіли зберегти в таємниці свої дані. За певну плату ці компанії-посередники в процесі пересилання повідомлень захищали конфіденційність відправників електронної пошти. То було як номерний поштовий ящик – його власник мав змогу посилати й отримувати пошту, не оприлюднюючи свого імені та адреси. Компанія, що обслуговувала сервери, отримувала електронні повідомлення, адресовані псевдонімам, а потім пересилала їх на справжню адресу клієнта. Контракт зобов’язував таку компанію ні за яких умов не оприлюднювати особу та адресу реальних користувачів.

– Це не доказ, – мовив Стретмор, – але згоден – це досить підозріло.

Сюзанна кивнула, несподівано відчувши більшу довіру до аргументів боса.

– Отже, ви хочете сказати, що Танкадо не надто переймався тим, що хтось шукатиме Північну Дакоту, бо особисті дані цього типа і його адреса захищені анонімним сервером?

– Саме це я і хочу сказати.

Сюзанна помовчала, подумки перебираючи можливі варіанти.

– ARA обслуговує головним чином електронні адреси у Сполучених Штатах. Гадаєте, що ця Північна Дакота десь неподалік?

Стретмор стенув плечима.

– Може, і так. Працюючи з американським напарником, Танкадо мав змогу тримати два паролі по різні боки Тихого океану. Якщо він зробив так навмисне, це досить розумний крок.

Сюзанна замислилася. Вона мала сумнів, що Танкадо наважився б передати пароль будь-кому, окрім дуже близького друга, а Енсей Танкадо, наскільки їй було відомо, мало з ким приятелював у Сполучених Штатах.

– Північна Дакота, – задумливо мовила вона, і її тренований інтелект шифрувальника почав швидко перебирати можливі значення цього псевдо. – А про що йдеться в його електронних повідомленнях, адресованих Енсею Танкадо?

– Навіть гадки не маю. COMINT перехопив лише вихідні і-мейли Танкадо. Наразі все, що ми маємо про Північну Дакоту, – це його анонімну адресу.

Сюзанна знову замислилася, а потім спитала:

– А чи не може бути, що це трюк?

Стретмор здивовано звів брови.

– Який іще трюк?

– Танкадо міг посилати фальшиві повідомлення на підставну адресу, сподіваючись, що ми про неї довідаємося. Якщо переконати нас у тому, що він перестрахувався, то можна й не ділитися ні з ким паролем. Цілком можливо, що він працював сам-один.

Стретмор розсміявся.

– Хитра задумка, за винятком одного. Він не користувався жодною зі своїх звичних домашніх чи бізнесових інтернет-адрес. Танкадо заходив до університету Дошиша й користувався їхнім базовим комп’ютером. Вочевидь, він мав там адресу, і саме завдяки цьому йому й вдавалося тримати все в секреті. Ця адреса – дуже добре захована, і я надибав на неї абсолютно випадково. – Стретмор на мить замовк. – Тому... якщо Танкадо хотів, щоб ми виявили його пошту, то чому ж він тоді користувався секретною адресою?

Сюзанна замислилася над цим запитанням.

– А може, він користувався секретною адресою, щоб ви не здогадалися про його трюк? Може, Танкадо навмисне заховав свою адресу саме таким чином, щоб ви, наштовхнувшись на неї, подумали, що вам поталанило. І це додає довіри його фальшивим і-мейлам.

Стретмор хихотнув.

– Вам слід було оперативником працювати. Гарна ідея. Та, на жаль, на кожен лист, що його надіслав Танкадо, приходила відповідь. Танкадо писав, а його напарник – відповідав.

Сюзанна спохмурніла.

– Досить переконливо. Отже, ви стверджуєте, що Північна Дакота – це реальна людина.

– Боюся, що так. І ми маємо цю людину знайти. Причому – тихо, без шуму й пилу. Якщо напарник Танкадо запідозрить, що ми йдемо по його сліду, нам – гаплик.

Тепер Сюзанна остаточно збагнула, навіщо Стретмор її викликав.

– Дозвольте висловити здогадку, – сказала вона. – Ви хочете, щоб я рознюхала захищену базу даних на ARA й виявила справжню особу Північної Дакоти?

Стретмор стримано всміхнувся.

– Міс Флетчер, ви читаєте мої думки.

Коли йшлося про детальний і ретельний пошук в Інтернеті, ідеальною людиною для виконання цього завдання була Сюзанна Флетчер. Рік тому одному з високопосадовців Білого дому почали надходити погрози електронною поштою з якоїсь анонімної адреси. АНБ попросили знайти цього добродія. Хоча Агентство національної безпеки було досить впливовою організацією й могло вимагати в транзитної компанії розкрити справжнє ім’я користувача, воно вирішило застосувати тонший метод – метод слідопита.

Сюзанна створила тоді маяк-покажчик, замаскований під електронне повідомлення, який можна було послати на фальшиву адресу конкретного користувача, а транзитна компанія, дотримуючись умов контракту, пересилала його на справжню адресу цього ж користувача. Опинившись там, ця програма фіксувала інтернет-координати реальної адреси й пересилала їх назад до АНБ. А потім самознищувалася й безслідно зникала. Після створення цієї програми анонімні дописувачі перетворилися на обридливих мух. Принаймні для АНБ.

– Ви зможете його знайти? – спитав Стретмор.

– Аякже. А чому ви так довго мене не викликали?

– Ну, взагалі-то... – нахмурився бос. – Спочатку я й не думав до вас звертатися. Бо не хотів, щоб про цю справу знав хтось іще, окрім мене. Я спробував сам послати одного з ваших «слідопитів», але ви написали цю бісову штуку однією з отих нових гібридних мов; тому в мене нічого не вийшло. Ця програма увесь час надсилала мені якусь абракадабру. І зрештою я упокорився й вирішив залучити до справи вас.

Сюзанна самовдоволено хихикнула. Стретмор був талановитим програмістом-шифрувальником, але його досвід обмежувався, головним чином, роботою з алгоритмами, тому дрібні, але важливі деталі «елітного» програмування часто лишалися поза його увагою. Ба більше, Сюзанна створила свого «слідопита» на новій гібридній мові програмування, яка називалася LIMBO; тож недивно, що Стретмор стикнувся з проблемами.

– Я цим займуся, – сказала вона, підводячись. – Піду до свого термінала.

– А скільки приблизно це займе у вас часу?

Сюзанна зупинилася й замислилася.

– Ну, це залежить від того, наскільки ефективно сервер ARA пересилає свою пошту. Якщо напарник Енсея Танкадо перебуває десь тут, у Сполучених Штатах, і користується послугами компаній «AOL» чи «Compuserve», я вишпигую його кредитну картку й дізнаюся про його розрахункову адресу впродовж години. Якщо цей добродій працює в якомусь університеті чи корпорації, то на це піде трохи більше часу. – Сюзанна нервово всміхнулася. – А решта залежатиме від вас.

Вона знала, що «решта» – це ударний загін АНБ, який знеструмить помешкання аноніма і вдереться крізь вікна зі зброєю шокової дії. Члени цього загону, вочевидь, гадатимуть, що увірвалися до криївки якогось наркоділка. А потім на сцені неодмінно з’явиться Стретмор. Широким кроком, переступаючи через уламки меблів та друзки скла, він підійде, куди треба, і знайде 64-бітний пароль. І знищить його. І «Цифрова фортеця» буде назавжди втраченою для Інтернету, вона поступово захиріє, навічно замкнена сама в собі.

– Ви ж дивіться, посилайте «слідопита» дуже обережно, – проінструктував її Стретмор. – Якщо Північна Дакота здогадається, що ми на нього вийшли, то впаде в паніку і зникне разом із паролем іще до того, як моя ударна група встигне до нього добратися.

– Це буде операція типу «вдарив і втік», – запевнила його Сюзанна. – Як тільки «слідопит» знайде його адресу, він безслідно зникне, самознищиться. І напарник Енсея Танкадо ніколи не дізнається, що ми його вирахували.

– Дякую, – втомлено кивнув бос.

Сюзанна приязно всміхнулася. Її завжди дивувала здатність цього чоловіка зберігати спокій навіть перед лицем катастрофи. Вона була переконана, що саме ця риса характеру стала визначальною в кар’єрі Стретмора й піднесла його до вищого ешелону влади.

Рушаючи до дверей, Сюзанна затримала погляд на «Транс-коді». Вона й досі не могла прийняти думку про реальне існування незламного алгоритму. І молила Бога, щоб вони вчасно знайшли адресу Північної Дакоти.

– Не баріться, – гукнув їй Стретмор – і до ночі встигнете поїхати до «Туманних гір».

Сюзанна заклякла. Вона чудово пам’ятала, що не говорила Стретмору про свою подорож ані слова. «Невже АНБ прослуховує мій телефон?»

Стретмор винувато всміхнувся.

– Це Девід розповів мені сьогодні вранці про ваші плани. Сказав, що вас роздратує необхідність їх відкласти.

Сюзанна розгубилася.

– Ви розмовляли з Девідом сьогодні вранці?!

– Ну аякже. – Схоже, Сюзаннина реакція дещо спантеличила Стретмора. – Мені довелося інструктувати його.

– Інструктувати? – невдоволено спитала Сюзанна. – Для чого?

– Для його поїздки. Я послав Девіда до Іспанії.