Текст книги "Цифрова Фортеця"

Автор книги: Ден Браун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 28 страниц) [доступный отрывок для чтения: 11 страниц]

РОЗДІЛ 26

Сидячи на лавці напроти клініки, Бекер міркував, що йому робити далі. Його дзвінки до агенцій, що надавали послуги супроводу, нічого не дали. Занепокоєний спілкуванням по не-захищеному громадському телефону, командир попрохав Девіда не телефонувати, поки перстень не опиниться в нього. Бекер був подумав звернутися до місцевої поліції по допомогу – може, вони мали досьє на рудоволосу повію, – але стосовно цього Стретмор також дав жорсткі настанови: «Ви – невидимі. Ніхто не має знати, що перстень існує».

Потім Девіду спало на думку поблукати в злачному районі Тріана і спробувати знайти там оту загадкову жінку. А може, йому слід перевірити всі ресторани й пошукати там товстелезного німця? Та все це здавалося лише марнуванням часу.

Слова Стретмора знову і знову спливали в його пам’яті: «Це справа національної безпеки... ви мусите знайти той перстень».

Внутрішній голос підказував Девіду, що він щось випустив з уваги – щось надзвичайно важливе, але він ніяк не міг здогадатися – що саме.«Зрештою, я ж викладач, а не якийсь там агент до біса секретної служби». Дедалі частіше йому спадало на думку: «А чому, власне, Стретмор не послав замість нього професіонала?»

Бекер підвівся й пішов навмання по кале Делісіас, подумки перебираючи можливі варіанти. Брукований тротуар розпливався перед його очима. На землю швидко падала ніч.

Росинка.

Щось у цьому абсурдному імені не давало йому спокою. Росинка.Вкрадливий голос сеньйора Рольдана з «Ескортес Белен» безперервно крутився в нього в голові: «У нас лише двоє рудоволосих дівчат... Інмакуляда і Рочіо... Рочіо... Рочіо...»

Бекер зупинився, як укопаний. Раптом він усе зрозумів. «От телепень! А ще величаю себе лінгвістом! Як же ж це я відразу не здогадався!»

Рочіо – одне з найпоширеніших дівчачих імен в Іспанії. Воно мало все, що характеризує молоду католицьку дівчину: чистота, незайманість та природна краса. Усі поняття чистоти та незайманості витікали з буквального значення імені: Краплина роси! Росинка!

У вухах Девіда пролунав голос старого канадця. Росинка.Рочіо переклала своє ім’я на єдину мову, якою володіли і вона, і клієнт, – англійську. Збуджений Бекер швидко пішов шукати телефон.

А на протилежному боці вулиці чоловік в окулярах із дротяною оправою рушив слідком – на безпечній відстані.

РОЗДІЛ 27

У приміщенні шифрувального відділу тіні подовжувалися й блякли. А вгорі автоматичне освітлення поступово посилювалося, компенсуючи ослабле світло дня. Сюзанна й досі сиділа за своїм терміналом, терпляче очікуючи новин від свого «слідопита». Чекати довелося довше, аніж вона сподівалася.

Її розум блукав між двома бажаннями – якомога швидше зустрітися з Девідом і якомога швидше спекатися Ґреґа Ґейла. Хоча Ґейл і не реагував на її бажання, він, слава Богу, сидів тихо за своїм терміналом, поглинутий якоюсь роботою. Сюзанні було абсолютно байдуже, чим він там займався, аби тільки на оперативний монітор не виходив. Вочевидь, він цього ще не зробив – бо обов’язково б вигукнув від подиву, побачивши, що «Транс-код» уже шістнадцять годин не може впоратися із завданням.

Сюзанна пила вже третю чашку чаю, коли, нарешті, сталося те, чого вона чекала: її термінал пискнув. Її пульс пришвидшився. На моніторі з’явилася іконка-конверт, сигналізуючи надходження електронної пошти. Сюзанна швидко зиркнула на Ґейла. Він із головою занурився в роботу. Затамувавши дух, Сюзанна клацнула двічі по конверту.

«Що ж, Північна Дакото, – прошепотіла вона сама собі. – Давай подивимося, хто ти такий».

Коли повідомлення розкрилося, виявилося, що воно містить лише один рядок. Сюзанна прочитала його. А потім – прочитала ще раз.

ПОВЕЧЕРЯЄМО В «АЛЬФРЕДО» 0 8 ВЕЧОРА?

Сидячи напроти неї, Ґейл приглушено хихикнув. Сюзанна перевірила шапку послання.

ВІД: [email protected]

Сюзанна відчула приплив роздратування, але стримала його. І видалила повідомлення.

– Дуже вдало, Ґреґу. Як і личить справжнім дорослим мужчинам.

– Вони готують неперевершене карпачіо. – Ґейл усміхнувся. – Ну, що скажете? А потім ми зможемо...

– І не думай.

– Ти диви, яка неприступна цариця! – Ґейл зітхнув і знову втупився у свій монітор.

То була його стонадцята невдача із Сюзанною Флетчер. Талановита шифрувальниця не давала йому спокою. Він часто фантазував про те, як кохатиметься з нею: притисне її до вигнутого корпуса «Транскоду», а потім візьме її прямо на теплій кахляній підлозі. Самозакоханого Ґейла просто убивав той незбагненний для нього факт, що вона кохала якогось університетського викладача, котрий гарував за копійки. Самій Сюзанні буде гірше, якщо вона розбавить свій елітний генотип, злягаючись із якимось недоробком, і це тоді, коли вона могла бути з ним, з Ґреґом!

«У нас були б суперталановиті діти», – подумав він.

– А над чим ти працюєш, га? – спитав Ґейл, спробувавши зайти з іншого боку.

Сюзанна не відповіла.

– Ну який же ти командний гравець? Може, даси хоч одним оком поглянути? – Ґейл підвівся і вже було вирушив до неї вздовж кола терміналів.

Сюзанна відчула, що настирлива цікавість Ґейла сьогодні потенційно може стати джерелом серйозних проблем. І вона прийняла блискавичне рішення.

– Це діагностична програма, – пояснила вона, повторивши вигадку Стретмора.

Ґейл напружився.

– Діагностична програма? – У його голосі чувся сумнів. – І ти марнуєш суботу на діагностику замість бавитися з вчителем?

– Він – професор, і звуть його Девід.

– Та нехай, заради Бога.

– Тобі що, більше немає чим зайнятися? – визвірилася на нього Сюзанна.

– А ти що, намагаєшся мене спекатися? – образився Ґейл.

– Узагалі-то так.

– Слухай, Сью, ти зробила мені боляче.

Сюзанна Флетчер зловісно звузила очі. Вона терпіти не могла, коли її називали Сью. Вона не мала нічого проти цього імені, але Ґейл був єдиний, хто насмілювався його промовляти.

– А чому б мені не допомогти тобі? – наполягав Ґейл. І раптом знову рушив до неї. – Я – цар у царині діагностики. До того ж я просто вмираю від цікавості: яка ж це діагностика змусила всевладну Сюзанну Флетчер прийти на роботу в суботу?

Сюзанна відчула приплив адреналіну. Вона зиркнула на трасувальник на екрані свого комп’ютера і зрозуміла – не можна дозволити Ґейлу побачити його. Інакше в нього виникне до неї купа запитань.

– Це секретно, Ґреґу, – пояснила вона.

Та Ґейл і не думав зупинятися. Коли він ішов по колу до її термінала, Сюзанна вже знала, що має діяти швидко. Коли йому залишилося пройти до неї кілька ярдів, вона підвелася назустріч і заступила дорогу. Запах одеколону вдарив їй у ніздрі.

Вона глянула прямо йому у вічі.

– Я ж сказала – ні.

Ґейл схилив голову набік, заінтригований такою тягою до секретності з її боку. І грайливо підступив ближче. Та Ґреґ Ґейл виявився неготовим до того, що трапилося потім.

З непохитним спокоєм Сюзанна виставила вперед руку і тицьнула вказівним пальцем у його міцні, як граніт, груди. І зупинила його поступальний рух.

Ґейл аж сіпнувся і, шокований, позадкував. Сумнівів не залишилося: Сюзанна Флетчер не жартувала; ніколи раніше вона не торкалася до нього, ніколи. Не таким уявляв собі Ґейл їхній перший тілесний контакт, але початок покладено. Він довго і спантеличено дивився на неї, а потім повільно повернувся до свого термінала. І, сідаючи у своє крісло, він чітко збагнув одне: гарненька Сюзанна Флетчер працювала над чимось дуже важливим, а не над якоюсь там діагностикою.

РОЗДІЛ 28

Сеньйор Рольдан сидів за своїм робочим столом в «Ескортес Белен», втішаючись із того, як вправно він уникнув нової спроби поліції заманити його в пастку. Поліцейський говорить із німецьким акцентом і просить дівчину на ніч – то, без сумніву, була пастка. Що ж вони придумають наступного разу?

Телефон на його столі гучно задзеленчав. Сеньйор Рольдан схопив слухавку: «Ти диви, не забарилися!»

– Буенас ночес, це «Ескортес Белен».

– Буенас ночес, – сказав чоловічий голос швидкою, як блискавка, іспанською. Він трохи гугнявив, наче злегка застудившись.

– Це готель?

– Ні, сер. Який номер ви набираєте? – Сеньйор Рольдан більше не збирався сьогодні піддаватися на провокації.

– 34-62-10, – відповів чоловік.

Рольдан нахмурився. Голос здався йому віддалено знайомим. Він спробував визначити акцент – може, бургоський?

– Ви набрали правильний номер, – обережно підтвердив Рольдан. – Але це служба супроводу.

На іншому кінці дроту настала коротка пауза.

– Ага... ясно. Вибачте. Хтось дав мені цей номер; і я подумав, що це номер готелю. Я тут у гостях, приїхав із Бургоса. Вибачте, що турбую вас... На добраніч...

– Espére! Стривайте! – не стримався сеньйор Рольдан. У глибині душі він був комерсантом. А може, це дзвінок за рекомендацією? Новий клієнт із півночі? А хіба ж можна через страх перед поліцією втрачати потенційних клієнтів?

– Любий друже, – емоційно мовив Рольдан. – Я так відразу й подумав, що у вас – бургоський акцент. Я сам із Валенсії. Що ж привело вас до Севільї?

– Я продаю коштовності. Перлини «Майоріка».

– Та що ви кажете! «Майоріка»! Вам, напевне, доводиться багатенько подорожувати.

Співрозмовник хворобливо прокашлявся.

– Ну, узагалі-то так.

– У Севільї у справах? – не відставав Рольдан. «Ніякий це не поліцейський, це клієнт із великої букви». – Дозвольте висловити здогадку: наш номер дав вам якийсь приятель? Порадив зателефонувати саме до нас? Так?

Співрозмовник знітився.

– Та ні, зовсім ні.

– Не будьте таким сором’язливим, сеньйоре. Ми – служба супроводу, і тут нема чого соромитися. Гарненькі дівчата, знайомства в ресторані чи кафе і все таке. А хто вам дав наш номер? Може, цей чоловік – наш постійний клієнт? Ми можемо організувати вам істотну знижку.

Чоловік розхвилювався.

– Е-е-е, ну, узагалі-то мені ваш номер ніхто не давав. Я знайшов його разом із паспортом. І намагаюся знайти власника.

У Рольдана занило серце. Виявляється, це зовсім не клієнт.

– Так кажете, наш номер ви знайшли?

– Так, сьогодні в парку я знайшов паспорт. А ваш номер був у ньому на смужці паперу. Я подумав, що, може, це номер готелю, де оселився власник паспорта; хотів зателефонувати й віддати. Але помилився. Ну, нічого, я залишу паспорт у відділку поліції, коли їхатиму...

– Вибачте, – знервовано перервав його Рольдан. – Хочете, підкажу вам кращу ідею? – Він пишався своєю обачливістю, а візити до поліції зазвичай перетворювали його клієнтів на колишніхклієнтів. – Подумайте ось над чим, – запропонував Рольдан. – Якщо власник паспорта має наш телефон, то, скоріш за все, це наш клієнт. Може, не варто звертатися до поліції?

Співрозмовник завагався.

– Не знаю. Може, мені слід просто...

– Не поспішайте, друже мій. Мені соромно це казати, але поліція тут, у Севільї, не завжди працює так вправно та ефективно, як поліція на півночі країни. Може минути кілька днів, перш ніж паспорт потрапить до свого власника. Якщо ви скажете мені його ім’я, то я потурбуюся, щоб він отримав свій паспорт негайно.

– Ну гаразд... Сподіваюся, що це цілком безпечно...

Зашелестіли якісь сторінки, а потім у слухавці знову почувся голос.

– Це німецьке прізвище, я не знаю, як його правильно читати... Густа... Густавсон... десь так.

Рольдан такого прізвища не знав, але він мав клієнтів з усього світу. І майже ніхто з них не вказував свого справжнього імені.

– Який він на фото? Може, я його впізнаю за вашим описом.

– Ну, як вам сказати, – почав чоловік. – Його обличчя – товсте, дуже товсте.

Рольдан відразу ж здогадався. Він прекрасно пам’ятав цю заплилу жиром мармизу. Саме цей чоловік був із Рочіо. «Дивно, – подумав він, – сьогодні стосовно цього німця телефонують уже вдруге».

– Містер Густавсон? – придушено хихикнув Рольдан. – Ну аякже! Я добре його знаю. Якщо ви принесете мені його паспорт, то я потурбуюся, щоб він отримав його якомога скоріше.

– Яв центрі міста й без авто, – перервав його чоловік. – Може, ви до мене приїдете.

– Узагалі-то я маю завжди бути при телефоні. Але ж від вас до нас не так уже й далеко, і якщо ви...

– Вибачте, але вже надто пізно для прогулянок пішки. Тут неподалік – відділок поліції. Краще я залишу паспорт там, а якщо вам вдасться найближчим часом побачитися з паном Густавсоном, то скажіть йому, де його документ.

– Ні-ні, стривайте! – скрикнув Рольдан. – Не треба сюди залучати поліцію. Кажете, ви в центрі міста? Ви знаєте, де розташований готель «Альфонсо XIII»?

– Так, знаю. Це тут, неподалік.

– От і прекрасно! Містер Густавсон саме там зняв номер. Напевне, він тепер у себе.

У голосі на тому кінці лінії почулися нотки сумніву.

– Ясно... Ну, що ж... У такому разі мені це неважко буде зробити.

– Чудово! Він саме вечеряє з однією з наших супутниць у ресторані готелю. – Рольдан знав, що пан Густавсон, напевне, уже розважався в ліжку, але виявив обережність, не бажаючи травмувати витончену психіку торговця штучними перлинами. – Просто залиште паспорт консьєржу, його звуть Мануель. Скажіть, що ви – від мене. І попросіть його передати паспорт Рочіо. Рочіо супроводжує пана Густавсона сьогодні вночі. Вона потурбується, щоб документ знову опинився в нього. Можете залишити в паспорті смужку паперу зі своїм ім’ям та адресою – можливо, пан Густавсон забажає прислати вам невеличку винагороду.

– Гарна ідея. Отже, готель «Альфонсо XIII». Що ж, дуже добре. Зараз же піду й віднесу. Дякую за допомогу.

Девід Бекер повісив слухавку. «Альфонсо XIII». Він стиха розсміявся. «Просто треба знати, як питати».

А через кільканадцять секунд мовчазна постать рушила слідком за Бекером по вулиці Делісіас і розтанула в темряві андалузької ночі, що опускалася на землю.

РОЗДІЛ 29

І досі не вгамувавшись після сутички з Ґейлом, Сюзанна сиділа й дивилася крізь поляроїдне скло блоку № 3. Приміщення шифрувального відділу було порожнє. Ґейл знову замовк, чимось зайнятий. Їй хотілося, щоб він пішов.

«Може, покликати Стретмора?» – подумала Сюзанна. Шеф просто вигнав би Галіта – і все, бо була субота, неофіційний вихідний. Однак вона розуміла, що коли вигнати Ґейла, той одразу щось запідозрить. І, можливо, почне телефонувати своїм колегам-шифрувальникам і розпитувати – що ж відбувається? Тому Сюзанна вирішила, що краще Ґейла не чіпати. Нехай сидить. Однаково він невдовзі піде.

«Незламний алгоритм», – подумала вона й зітхнула, подумки повертаючись до «Цифрової фортеці». їй було дивно – як подібний алгоритм можна створити взагалі? Але, тим не менше, доказ був у неї прямо перед очима: «Транскод» виявився безсилим проти нового алгоритму.

Сюзанна подумала про Стретмора – як шляхетно несе він страшний тягар цієї катастрофи на своїх плечах, вживаючи всіх необхідних заходів і демонструючи гідну захоплення витривалість перед страшною загрозою.

Інколи вона бачила в Стретморі Девідові риси. Вони мали багато спільного: впертість, відданість і розум. Інколи Сюзан-ні здавалося, що без неї Стретмор пропаде: схоже, чистота її любові до криптографії була для нього рятівним колом у бурхливому морі політики й нагадувала йому про власну молодість, коли він був простим шифрувальником.

Сюзанна теж багато в чому покладалася на Стретмора; він був її захистом у світі жадібних до влади чоловіків, дбав про її кар’єру, захищав її і, як вона часто жартувала, втілював у життя всі її мрії. І це була правда. Хай випадково, але саме телефонний дзвінок Стретмора спричинився до появи Девіда Бекера в АНБ того пам’ятного дня. Вона подумки знову полинула до Девіда, і її погляд інстинктивно впав на висувний лоток біля клавіатури. Там лежав надрукований факс.

Той факс лежав там уже сім місяців. То був єдиний код, який Сюзанні ще належало розшифрувати. Він був від Девіда. Сюзанна прочитала його стонадцятий раз.

Шлю вам скромний факс без лоску

Про любов свою без воску.

Він надіслав їй це послання після невеличкої сварки. Місяцями Сюзанна просила Девіда розказати їй, що то означало, але він не погоджувався. Без воску.То була Девідова помста. Сюзанна багато чого навчила Девіда в галузі шифрування, і для того, щоб він не надто розслаблявся, завела звичку шифрувати всі свої повідомлення нескладним кодом. Списки покупок, любовні записки – шифрувалося все. То було як гра, і Девід поступово став досить вправним шифрувальником. У якийсь момент він вирішив віддячити за її зусилля й почав підписувати всі свої послання фразою «Без воску, Девід». У неї накопичилося вже два десятки записок від Девіда. І всі були підписані однаково: «Без воску».

Вона благала пояснити їй прихований сенс, але Девід і чути про це не хотів. Коли б вона не питалася, він просто всміхався й казав:

– Ти ж шифрувальниця. От і розшифруй.

Начальниця шифрувального відділу АНБ випробувала все: підміни, цифрові квадрати й навіть анаграми. Вона пропускала «без воску» через комп’ютер, намагаючись переінакшити літери таким чином, щоб здобути нові фрази, але отримувала щось на кшталт: «TAXI HUT WOW». Виявилося, що не лише Енсей Танкадо вмів створювати незламні коди.

Її думки перервало сичання дверей. То увійшов Стретмор.

– Ну як, Сюзанно, є новини? – спитав шеф, але відразу ж осікся, побачивши Ґейла. – А, це ви, містере Ґейл! Доброго вечора! – Він нахмурився, і його очі звузилися. – Але ж сьогодні субота! Чим завдячуємо честі бачити вас?

Ґейл безневинно всміхнувся.

– Просто намагаюся добросовісно виконувати свою роботу.

– Зрозуміло, – невдоволено буркнув Стретмор, міркуючи, як вийти із ситуації. І вочевидь, визнав за краще не чіпати програміста. Незворушно повернувшись до Сюзанни, він спитав: – Міс Флетчер, можна з вами трохи поговорити? За дверима.

Сюзанна завагалася.

– А... так, сер. – І кинула бентежний погляд спочатку на свій монітор, а потім – на Ґреґа Ґейла.

– Одну хвилинку.

Натиснувши на кілька клавіш, вона запустила програму «Запнута завіса» для забезпечення конфіденційності й блокування екрана від сторонніх, якою був оснащений кожен термінал у блоці № 3. Оскільки всі термінали працювали цілодобово, «Запнута завіса» давала можливість шифрувальникам полишати свої робочі місця, знаючи, що ніхто не пошкодить їхні файли. Сюзанна ввела код із п’яти символів – й екран згас. Він мав залишатися в такому стані, допоки вона повернеться й натисне клавіші в потрібній послідовності.

Усунувши ноги в туфлі, вона вийшла з кімнати за Стретмором.

– Що він, у біса, Тут робить? – невдоволено спитав Стретмор, як тільки вони опинилися за дверима.

– Як завжди. Нічого.

На обличчі боса з’явився стривожений вираз.

– Він нічого не казав про «Транскод»?

– Ні. Але якщо побачить оперативний монітор, відразу ж скаже.

Стретмор на мить замислився.

– А з якого б дива йому цікавиться оперативним монітором?

Сюзанна пильно поглянула на начальника.

– Хочете відправити його додому?

– Ні. Ми його не чіпатимемо. – Стретмор зиркнув на лабораторію безпеки комп’ютерних систем.

– А Картукян уже пішов?

– Не знаю, я його не бачила.

– Господи, – простогнав Стретмор. – Цирк якийсь та й годі. – Він пробігся рукою по щетині, що вкрила його обличчя за останні півтори доби. – Що там чути від вашої програми-«слідопита»? Я в себе як на голках сиджу.

– Ще нічого не чути. А що чутивід Девіда?

Стретмор похитав головою.

– Я сказав йому не телефонувати, доки перстень не опинився в нього.

– А чому ні? Може, йому знадобиться допомога? – здивовано спитала Сюзанна.

Стретмор стенув плечима.

– Я нічим не зможу йому звідси допомогти – він сам по собі. До того ж я не хотів би розмовляти по незахищеній лінії. Хтось може підслухати.

Очі Сюзанни стривожено розширилися.

– Як так? Чому?

На обличчі Стретмора з’явився винуватий вираз, і він заспокійливо всміхнувся.

– Із Девідом усе гаразд. Просто я перестраховуюся.

А за тридцять футів від того місця, де вони розмовляли, Ґреґ Ґейл, невидимий крізь одностороннє поляроїдне скло, стояв біля Сюзанниного термінала. Екран її монітора був чорний. Ґейл поглянув на шефа із Сюзанною. А потім засунув руку в кишеню, видобув маленьку каталожну картку й прочитав її.

Ще раз пересвідчившись, що Сюзанна досі розмовляє зі Стретмором, Ґейл обережно натиснув на п’ять кнопок на клавіатурі її комп’ютера. За секунду екран ожив і засвітився.

«Класно!» – хихикнув Ґейл.

Викрадення конфіденційних кодів у блоці № 3 виявилося для Ґейла досить легкою справою. Кожен термінал мав однакову зовнішню клавіатуру. Одного разу Ґейл узяв свою клавіатуру додому і вмонтував у неї мікросхему, яка записувала кожен натиск на клавішу, а потім прийшов на роботу раніше за інших і підмінив чужу клавіатуру своєю, модифікованою. І став чекати. Наприкінці дня він знову поміняв клавіатури й вивчив інформацію, записану мікросхемою. Попри те, що вона реєструвала мільйони натискань, знайти код доступу було дуже легко: перше, що робить шифрувальник, прийшовши на роботу, – вводить конфіденційний код для розблокування свого термінала. Ця обставина значно полегшила Ґейлу роботу: п’ять символів конфіденційного коду завжди були першими.

«Яка іронія», – подумав Ґейл, витріщившись у Сюзаннин монітор. Він викрав ці коди просто так, для забави. А тепер радів із того: програма на екрані Сюзанниного комп’ютера заінтригувала його.

Він трохи постояв, міркуючи. Програма була написана мовою LIMBO, яку він не знав досконало. Утім, просто поглянувши на неї, Ґейл міг з упевненістю сказати одне: то не була діагностичнапрограма. Він розібрав лише три слова. Але цього було достатньо.

Слідопит здійснює пошук...

– «Слідопит»? – уголос здивувався Ґейл. – І що ж він шукає?

Йому стало тривожно. Якусь хвилину він посидів, вдивляючись в екран, а потім вирішив, що робити.

Ґейл достатньо знав про мову LIMBO, бо в ній використовувалося багато запозичень із двох інших мов програмування – С та Pascal, у яких він розбирався із заплющеними очима. Зиркнувши вбік і знову переконавшись, що Стретмор та Сюзанна й досі розмовляють, Ґейл вдався до імпровізації. Він ввів кілька модифікованих команд із мови Pascal і натиснув клавішу RETURN. І статусне вікно програми-«слідопита» зреагувало точнісінько так, як він і сподівався.

Скасувати пошук?

Він швидко надрукував: ТАК. І за секунду комп’ютер пискнув.

Пошук скасовано

Ґейл самовдоволено всміхнувся. Щойно термінал послав програмі-«слідопиту» наказ на передчасне самознищення.

Що б там Сюзанна не шукала, їй доведеться повторити свій пошук.

Замітаючи сліди, Ґейл вправно прокрався до реєстру діяльності системи і знищив команди, які щойно ввів. А після цього знову встановив конфіденційний код Сюзанни.

Монітор згас.

Коли Сюзанна Флетчер повернулася до блоку №3, Ґреґ Ґейл, як нічого не було, сидів собі тихенько за своїм робочим місцем.