Текст книги "Цифрова Фортеця"

Автор книги: Ден Браун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 28 страниц) [доступный отрывок для чтения: 11 страниц]

РОЗДІЛ 23

Сюзанна сиділа на самоті в шикарно обставленому блоці № З, обхопивши руками чашку з трав’яним чаєм і чекаючи на повернення своєї програми-«слідопита».

Як начальниця шифрувальників Сюзанна користувалася найзручнішим терміналом із найкращою панорамою, що стояв із тильного боку комп’ютерного кола, і з нього було добре видно приміщення шифрувального відділу. Крім того, з цієї точки Сюзанна добре бачила весь блок № 3, а крізь одностороннє дзеркальне скло – «Транскод», що стирчав прямісінько посеред підлоги шифрувального відділу.

Сюзанна поглянула на годинник. Вона прочекала вже близько години. Сервер ARA не поспішав пересилати їй дані про Північну Дакоту. Сюзанна тяжко зітхнула. Хоч як вона не намагалася забути свою вранішню розмову з Девідом, ті слова знову і знову прокручувалися в її голові. Вона знала, що йому непереливки, – саме через неї. І благала Бога, щоб в Іспанії з ним усе було гаразд.

Її думки перервало гучне сичання дверей блоку № 3. Вона підвела очі – і простогнала спересердя. На порозі стояв шифрувальник Ґреґ Ґейл.

Ґреґ Ґейл був високий, м’язистий чоловік із глибокою вм’ятиною на підборідді. Він був гамірливий, дебелий та постійно виряджений, як на танці. Його колеги-шифрувальники дали йому прізвисько Галіт – за назвою мінералу. Ґейл був упевнений, що той мінерал рідкісний і дуже цінний – як і сам він: з неперевершеним інтелектом і твердими, як криця, м’язами. Та якби його самовдоволеність та роздуте Ядозволили йому зазирнути в енциклопедію, то він би дізнався, що галіт – то всього-на-всього соляний осад, що утворюється тоді, коли висихає море.

Як і всі шифрувальники в АНБ, Ґейл заробляв пристойні гроші. Однак йому було дуже важко тримати цю інформацію в собі й не вихвалятися. Він роз’їжджав на білому «Форді “Лотус”» з люком на даху та оглушливою стереосистемою з потужними низами. Він був поведений на всіляких технічних штучках і оснастив ними своє авто так, наче на виставку: встановив у ньому комп’ютерну систему всесвітнього місцевизначення «Джі-пі-ес», голосові дверні замки, п’ятиоб’єктний глушник радарів та мобільний факс, щоб завжди бути на зв’язку зі службою обміну повідомленнями. Його престижний номерний знак, зроблений на замовлення, мав гордий напис «МЕГАБАЙТ» і підсвічувався фіолетовою неоновою трубкою.

Дитинство та юність Ґреґа Ґейла пройшли в середовищі дрібного хуліганства та крадіжок, і від незавидного майбутнього його врятувала служба в корпусі морських піхотинців США. Саме там він і познайомився з комп’ютерами. Ґреґ став одним із найкращих програмістів морської піхоти, і йому пророкували блискучу військову кар’єру. Та за два дні до закінчення третього контракту поспіль його майбутнє несподівано змінилося. Ґейл ненавмисно вбив у п’яній бійці одного зі своїх колег. Теквандо, корейське мистецтво самооборони, виявилося більше придатним для вбивства, аніж для захисту. І Ґреґа звільнили зі служби.

Відбувши нетривалий термін ув’язнення, Галіт почав шукати посаду програміста в приватному секторі. Він ніколи не приховував трагічного інциденту, що трапився під час його служби, і зваблював своїх потенційних роботодавців тим, що обіцяв цілий місяць працювати безкоштовно на випробувальному терміні. Роботодавців йому не бракувало, бо коли вони дізнавалися про його непересічні здібності, то вже не хотіли з ним розлучатися.

Його досвід із часом зростав, Ґейл розширював свої інтернет-контакти з усім світом. Він був типовим представником тієї нової породи комп’ютерних фанатів, які мали електронних друзів у всіх країнах світу, і тусувався на всіх форумах та блогах, де тільки міг. Двічі його звільняли з роботи за те, що він користувався адресами своїх роботодавців, щоб пересилати з них порнографічні фото декотрим зі своїх друзів.

– А що витут робите? – невдоволено спитав Ґейл із порога, витріщаючись на Сюзанну. Він, вочевидь, збирався сьогодні похазяйнувати в блоці № 3.

Сюзанна насилу придушила роздратування.

– Сьогодні субота, Ґреґу. І тому я можу поставити вам те саме запитання. – Але вона чудово знала, навіщо він сюди прийшов. Бо Галіт був невиліковним комп’ютерним наркоманом. І, попри «правило суботи», часто на вихідні проникав до шифрувального відділу, де користувався необмеженими комп’ютерними потужностями для того, щоб випробовувати нові програми, які він створював та вдосконалював.

– Я просто хотів трохи переінакшити декотрі програми й перевірити свою електронну пошту, – пояснив Ґейл і підозріло поглянув на Сюзанну. – А як ви пояснили мені свою присутність? Нагадайте, бо я забув.

– Нічого я вам не пояснювала, – відказала Сюзанна.

Ґейл здивовано вигнув брови.

– Немає сенсу хитрити. У нас тут, у блоці № 3, немає секретів одне від одного – пам’ятаєте? Один за всіх і всі – за одного.

Сюзанна відсьорбнула трав’яного чаю з чашки й проігнорувала зауваження. Ґейл стенув плечима й рушив до буфета. Буфет завжди був його першою зупинкою. Ідучи через кімнату, Ґейл тяжко зітхнув і підкреслено-хтиво витріщився на ноги Сюзанни, які виднілися з-під стола. Сюзанна, не піднімаючи очей, сховала ноги й продовжила роботу. Ґейл пирхнув.

Сюзанна вже звикла до залицянь Ґейла. Він полюбляв багатозначно розводитися про те, що їм обом необхідно поєднати свої комп’ютери, щоб перевірити сумісність їхнього внутрішнього начиння. Сюзанну від цих натяків вивертало. Але вона вважала нижче від власної гідності скаржитися Стретмору на Ґейла. І тому просто ігнорувала його.

Ґейл підійшов до буфета й відчинив решітчасті двері, смикнувши їх із волячою силою. Витягнувши з холодильника пластиковий коробок із соєвим сиром, він вкинув до рота кілька шматочків білої желатиноподібної речовини. А потім прихилився до електроплити й самовдоволено розгладив долонею свої сірі брюки «Бельвена» та добре накрохмалену сорочку.

– Ви тут надовго?

– На всю ніч, – відказала Сюзанна байдужим голосом.

– М-м-м-м, – мрійливо муркнув Галіт, наминаючи сир. – Романтичний суботній вечір на дитячому ігровому майданчику. Тільки ми удвох – і більше нікого.

– Тільки ми утрьох, – вставила Сюзанна. – Командир Стретмор нагорі. Краще б вам зникнути, поки він не прийшов.

Гейл стенув плечима.

– Здається, ви йому тут не заважаєте. Мабуть, йому дуже приємно у вашій компанії.

Сюзанна насилу стрималася й таки змовчала.

Ґейл хихотнув і відклав убік коробок із сиром. А потім узяв кварту оливкової олії й зробив кілька ковтків. Ґейл був схиблений на власному здоров’ї і твердив, що оливкова олія добре прочищає нижню частину його кишковика. Якщо він не нав’язував решті персоналу морквяний сік, то незмінно проповідував про корисні властивості очисних клізм.

Поставивши назад оливкову олію, він пішов до свого комп’ютера, що стояв просто напроти Сюзанни. Навіть сидячи по той бік широкого кола терміналів, вона відчула запах його одеколону й поморщила носа.

– Гарний одеколон, Ґреґу. Вилили на себе всю пляшку?

– Тільки заради вас, кохана, – відказав Ґейл, вмикаючи свій термінал.

Ґейл чекав, поки термінал розігріється, а в Сюзанни раптом з’явилася тривожна думка: «А що, як Ґейл під’єднається до оперативного монітора “Транскоду”?»

Цілком логічно припустити, що він цього робити не буде – бо навіщо? Але разом із тим Сюзанна добре розуміла, що він не купиться на якусь придуману похапцем історію про діагностичну програму, над якою «Транскод» бився ось уже шістнадцять годин. Ґейл неодмінно захоче дізнатися правду. Але саме правду Сюзанна не збиралася йому розповідати. Вона не довіряла Ґреґу Ґейлу. За своїми людськими якостями він не підходив для роботи в АНБ. Спочатку Сюзанна була проти того, щоб наймати його, але на той час АНБ не мала іншого вибору. Ґейл був продуктом «ремонтно-відновлювальних робіт».

Результатом фіаско з алгоритмом шифрування «Стрибунець».

Чотири роки тому, прагнучи створити єдиний відкритий стандарт шифрування, конгрес найняв кращих математиків для написання нового супералгоритму. План полягав у тому, що конгрес прийме закон, який зробить цей новий алгоритм національним стандартом і таким чином усуне недоречності, від яких потерпали корпорації, що використовували різні алгоритми.

Звісно, просити АНБ допомогти в поліпшенні відкритого шифрування – це приблизно те саме, що просити засудженого до страти змайструвати труну для самого себе. «Транскоду» тоді навіть у задумах не існувало, тому шифрувальний стандарт лише посприяв би поширенню використання кодів і-дуже ускладнив би й без того важку роботу АНБ.

ФЕК зіграла на цьому конфлікті інтересів і розгорнула агресивну лобістську компанію, стверджуючи, що АНБ створить алгоритм низької якості, зламати який зможе навіть дитина. Для того, щоб розвіяти ці страхи, конгрес заявив, що формулу алгоритму опублікують, щоб світові математичні генії дослідили його – і таким чином гарантували якість.

З великою неохотою команда шифрувальників з АНБ, керована Стретмором, створила алгоритм, який охрестили «Стрибунцем», і представила конгресу для схвалення. Математики з усього світу випробували його, і на всіх він справив неабияке враження. Вони визнали, що це бездоганний алгоритм, здатний стати ідеальним стандартом шифрування. Але за три дні до того, як конгрес майже гарантовано мав проголосувати за схвалення «Стрибунця», молодий програміст із компанії «Бел лабораториз» Ґреґ Ґейл зацікавився цим алгоритмом і шокував увесь світ заявою, що знайшов чорний хід до цього начебто бездоганного продукту.

Чорним ходом виявилися кілька рядків спеціальної хитрої програми, яку командир Стретмор вмонтував у цей алгоритм. Він був доданий так винахідливо та майстерно, що будь-який код, написаний за допомогою «Стрибунця», могло розшифрувати лише АНБ за допомогою пароля, відомого лише цьому агентству. Стретмору мало не вдалося провернути одну з найвдаліших розвідувальних оборудок в історії АНБ: забезпечити відомству універсальний ключ до всіх кодів, написаних у Сполучених Штатах.

Комп’ютерно-свідома публіка волала від обурення. ФЕК накинулася на винуватців скандалу, як стерв’ятники на падло, і буквально порвала конгрес на шматки за його наївність та проголосила АНБ найбільшою загрозою вільному світу з часів Гітлера. І шифрувальний стандарт благополучно провалили при голосуванні.

Не дивно, що два дні по тому АНБ найняло Ґреґа Ґейла на роботу. Стретмор вирішив, що нехай він краще працюватиме в АНБ, ніж поза її межами – проти агентства.

Стретмор мужньо пережив скандал зі «Стрибунцем», зустрівши його з відкритим заборолом. Він активно захищав свою позицію під час слухань у конгресі, стверджуючи, що прагнення широкого загалу до конфіденційності неминуче проти цього загалу ж і обернеться. Наполягав, що суспільство потребує, щоб хтось здійснював над ним контроль, – заради збереження громадського миру та спокою. Групи ж на кшталт ФЕК дотримувалися протилежної точки зору. І відтоді безперервно нападали й на АНБ, і на самого Стретмора.

РОЗДІЛ 24

Девід Бекер стояв у телефонній будці напроти клініки, звідки його щойно випхали за те, що він набридав пацієнту № 104, тобто мсьє Клушару.

Попри його сподівання, усе ускладнилося. Його невеличка послуга Стретмору – забрати особисті пожитки померлого – перетворилася на марудний пошук якогось химерного персня.

Щойно він зателефонував Стретмору й розповів про німецького туриста. Шеф Сюзанни сприйняв цю новину без особливого ентузіазму. Розпитавши в Бекера подробиці, він надовго замовк.

– Девіде, – сказав він нарешті дуже серйозним тоном, – знайти цей перстень – справа національної безпеки. У ній я цілковито покладаюся на вас. Не підведіть мене. – І поклав слухавку.

Девід зітхнув, а потім узяв пошарпаний телефонний довідник, що висів у телефонній будці, і почав гортати жовті сторінки. «Нічого це не дасть», – пробурмотів він.

Телефонний довідник мало що міг розповісти про служби супроводу, присвятивши їм лише три рядки. Єдиною зачіпкою було те, що подруга німця мала руде волосся, яке в Іспанії траплялося досить рідко. Марячи перед сном, Клушар пригадав, що начебто цю жінку із супроводу звали Росинка. Бекер аж скривився від огиди. Росинка? Це ім’я більше личило корові, аніж гарній дівчині. Зовсім не схоже на добропорядне католицьке ім’я. Напевне, Клушар щось наплутав.

І Бекер набрав перший номер.

– Громадська служба міста Севілья, – відповів приємний жіночий голос.

Бекер заговорив іспанською із сильним німецьким акцентом:

– Hola, ^hablas Aleman? Здрастуйте, ви розмовляєте по-німецьки?

– Ні, але я розмовляю по-англійськи, – прозвучала відповідь.

І Бекер продовжив розмову ламаною англійською.

– Дякую. Можете мені допомагати?

– А яка допомога вам потрібна? – повільно й чітко запитала жінка, явно намагаючись допомогти потенційному клієнту. – Може, вам потрібен супровід?

– Так, коли ваша ласка. Сьогодні мій брат Клаус, він мати дівчина, дуже красива, руде волосся. Хочу ту саму. На завтра, будь ласка.

– Ваш брат Клаус теж буде з вами? – Голос на тому кінці дроту раптом оживився й набув фамільярності, немов розмовляли старі знайомі.

– Так, він бути дуже товстий. Пам’ятати його, ні?

– Кажете, він вже сьогодні у нас був?

Бекер почув, як жінка гортає сторінки журналу клієнтів. Навряд чи там знайдеться хоч якийсь Клаус, але Бекер припустив, що мало хто з відвідувачів вказував своє справжнє ім’я.

– М-м-м, вибачте, – винувато мовила жінка. – Я не можу його знайти. А як звали дівчину, з якою був ваш брат?

– Вона бути рудоволоса, – сказав Бекер, уникаючи прямої відповіді.

– Рудоволоса? – перепитала жінка. Настала довга пауза. – Це громадська служба міста Севілья. Ви впевнені, що ваш брат був саме в нас?

– Так, упевнений.

– Сеньйоре, у нас немає рудих дівчат. У нас – красуні ан-далузького типу.

– Руде волосся, – повторив Бекер, почуваючись, як дурень.

– Вибачте, але в нас зовсім немає рудоволосих, та коли вам потрібно...

– Її звуть Росинка, – випалив Бекер, відчувши себе іще більшим дурнем.

Вочевидь, це ім’я нічого не сказало жінці по той бік лінії. Вона вибачилася, порадила Бекеру звернутися до іншого агентства – і ввічливо перервала розмову.

Перший – мимо.

Бекер нахмурився й набрав другий номер. На його дзвінок відповіли негайно.

– Доброї ночі, це «Жінки Іспанії». Чим можу допомогти?

Бекер знову ввійшов в образ німецького туриста, готового заплатити грубі гроші за рудоволосу дівчину, яка була сьогодні вдень із його братом.

Цього разу йому відповіли гарною німецькою, але рудоволосих знову не знайшлося.

– Keine Rotköpfe, вибачте. – І жінка поклала слухавку.

Другий – мимо.

Бекер поглянув на телефонний довідник. Лишався тільки один варіант. Кінець мотузка.

І він набрав номер.

– «Ескортес Белен», – відповів якийсь чоловік вкрадливо-приязним тоном.

І Бекер знову переповів свою історію.

– Сі, сі, сеньйор. Мене звуть сеньйор Рольдан. Радий вам допомогти. Ми маємо двох рудоволосих дівчат. Надзвичайно гарні екземпляри.

Серце Бекера тьохнуло.

– Дуже гарні? – перепитав він із сильним німецьким акцентом. – Рудоволосі?

– Так, а як звати вашого брата? І я скажу вам, як звали ту дівчину, яка його сьогодні супроводжувала. А завтра ми зможемо прислати її вам.

– Клаус Шмідт, – випалив Девід, пригадавши ім’я зі старого підручника.

Настала довга пауза.

– Знаєте, пане... я не бачу в нашому журналі Клауса Шмід-та, але, можливо, ваш брат – чоловік дуже обережний, ну, там, дружина вдома і все таке... – Сеньйор Рольдан недоречно хихикнув.

– Так, Клаус бути одружений. Але він є дуже товстий. Його дружина не хотіти з ним спати. – Бекер, дивлячись на своє віддзеркалення на склі будки, підкотив очі під лоба. – «От якби Сюзанна мене чула», – подумав він. – Я бути товстий і самотній також. Я хотіти з нею лягати. Заплатити багато грошей.

Бекер продемонстрував неабиякі акторські здібності, але він зайшов надто далеко. Проституція була в Іспанії поза законом, а сеньйор Рольдан був людиною вкрай обережною. Його вже колись накрили поліцейські, які удавали із себе туристів. «Я хотіти з нею лягати». Рольдан зрозумів, що це пастка. Якщо він скаже «так», його оштрафують і, як і завжди, змусять на цілий тиждень – і безкоштовно – надати в розпорядження поліції одну зі своїх найталановитіших «супутниць».

Коли Рольдан заговорив знову, голос його вже був далеко не таким дружнім, як спочатку.

– Пане, це «Ескортес Белен». З ким я розмовляю, скажіть будь ласка?

– Е-е-е, мене звуть Зіґмунд Шмідт, – вигадав Бекер.

– Звідки ви взнали наш телефон?

– З телефонного довідника. Жовті сторінки.

– Так, пане, наша фірма занесена в довідник саме тому, що ми – солідна служба супроводу.

– Але я й хотіти супровід! – наполегливо сказав Бекер, відчувши, що щось пішло не так.

– Пане, «Ескортес Белен» – солідна служба, що забезпечує супровід бізнесменам на офіційні сніданки та обіди. Саме тому ми й занесені в телефонний довідник. Наш бізнес – цілком законний. А ви шукаєте повію.– Це слово зіскочило з його язика, наче якась огидна болячка.

– Але ж мій брат...

– Пане, якщо ваш брат цілий день цілувався в парку з якоюсь дівчиною, то це не означає, що та дівчина – з нашої служби. Ми дотримуємося суворих правил, що врегульовують стосунки клієнта й супутниці.

– Але ж...

– Ви нас із кимось сплутали. Ми маємо двох рудоволосих дівчат – Інмакуляду та Рочіо – але жодна не дозволить собі спати з чоловіком за гроші. Це називається «проституція», а проституція в Іспанії заборонена законом. Доброї ночі, пане.

– Але ж...

КЛАЦ!

Бекер стиха вилаявся й теж повісив слухавку.

Третій – мимо. Йому пригадалося, як Клушар сказав йому, що німець найняв цю дівчину на увесь тиждень.

На перехресті вулиці Саладо, тобто Солоної, і проспекту Асунсьйон Бекер вийшов із телефонної будки. Попри інтенсивний автомобільний рух, у повітрі висів сильний запах севільських апельсинів. Упали сутінки – найромантичніший час доби. Він згадав про Сюзанну. Але відразу ж слова Стретмора розпанахали його свідомість: знайдіть перстень.Безпорадно плюхнувшись на лавку, Бекер став обдумувати свій наступний крок.

Але який крок?

РОЗДІЛ 25

А в громадській клініці прийомний час скінчився. Світло в колишньому спортзалі вимкнули. П’єр Клушар міцно спав. І не бачив постаті, що над ним схилилася. У темряві блиснула голка вкраденого шприца. А потім встромилася в трубку, яка йшла від апарата внутрішньовенного вливання, прикріпленого над зламаною п’ястю Клушара. Шприц містив тридцять кубічних сантиметрів очисної рідини, поцупленої з возика чергової медсестри. Дужий палець міцно натиснув на поршень шприца – і впорснув голубувату рідину у вени старого.

Клушар прокинувся лише на кілька секунд. Він би закричав від болю, та дужа рука затиснула йому рота. І він так і залишився лежати на своєму ліжку, притиснутий нездоланною вагою. Він відчув, як по його руці піднімається пекучий клубок вогню. Страшний біль дійшов йому до пахви, потім – до грудей, а трохи згодом впився йому в мозок, наче мільйони скалок розбитого скла. Клушар побачив сліпучий спалах світла – а потім все зникло. І настала темрява.

Відвідувач ослабив хватку і втупився в темряві в табличку з іменем пацієнта. А потім нечутно вислизнув геть.

Опинившись на вулиці, чоловік в окулярах із дротяною оправою простягнув руку до маленького пристрою, що висів у нього на ремені. Прямокутний коробочок завбільшки з кредитну картку був прототипом нового комп’ютера з вмонтованим монітором – рідкокристалічним дисплеєм, вмонтованим у ліву лінзу окулярів. Розроблений фахівцями ВМС Сполучених Штатів для фіксації напруги акумуляторів у тісному просторі субмарин, цей міні-комп’ютер містив модем і був нашпигований найостаннішими новаціями мікротехнології. Цей прототип був провісником нової доби у сфері персональної реальності.

Однак справжньою новацією цього комп’ютера був не стільки мініатюрний дисплей, скільки система надходження даних. Користувач вводив інформацію через крихітні контакти, прикріплені до його пучок; з’єднання цих контактів у певній послідовності імітувало принцип стенографії. А комп’ютер потім перетворював цю стенографію на англійську.

Кілер натиснув на малесенький вимикач, і монітор у його окулярах ожив. Невимушено тримаючи руки по боках, він почав швидко стискати й розтискати пальці. Перед його очима з’явилося повідомлення.

ОБ’ЄКТ: П’ЄР КЛУШАР – ЗНИЩЕНО

Убивця посміхнувся. Передавання повідомлень про вбивства було частиною його завдання. Але зазначення імен жертв... то додавало особливої витонченої насолоди тому задоволенню, яке відчував чоловік в окулярах із дротяною оправою. Знову зарухалися його пальці – і знову запрацював модем стільникового зв’язку.

ПОВІДОМЛЕННЯ ВІДПРАВЛЕНО