Текст книги "Цифрова Фортеця"

Автор книги: Ден Браун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 28 страниц) [доступный отрывок для чтения: 11 страниц]

РОЗДІЛ 30

«Альфонсо XIII», маленький чотиризірковий готель, розташовувався неподалік від майдану Пуерта де Херес. Його оточувала огорожа з кованого заліза та кущі бузку. Девід піднявся нагору мармуровими сходами. Коли він підійшов до дверей, то ті відчинилися, як за порухом чарівної палички, і коридорний провів його всередину.

– Може, вам піднести багаж, сеньйоре?

– Дякую, не треба. Мені треба побачитися з консьєржем.

Коридорний образився, наче його щось не влаштувало в їхній розмові, що тривала не довше від двох секунд.

– Як скажете, сеньйоре. – Він провів Бекера до вестибюля, показав, де сидить консьєрж, і поквапився геть.

Вестибюль був вишуканий, маленький, елегантно оформлений. Золота доба Іспанії давно минула, але в середині XVI століття ця країна нетривалий час панувала у світі, і вестибюль гордовито нагадував про ті славні часи – лицарські обладунки, гравюри з батальними сценами та вітрини із золотими зливками, привезеними з Нового Світу.

За конторкою з написом «Консьєрж» поважно сидів чепурний, добре вбраний чоловік. Він усміхався так, неначе все життя чекав моменту, щоб допомогти гостю.

– Чим можу служити, сеньйоре? – поцікавився він помітно шепелявим голосом, оглядаючи Девіда з ніг до голови.

Бекер відповів іспанською:

– Мені треба поговорити з Мануелем.

Засмагле обличчя чоловіка розпливлося в ще ширшій усмішці.

– Сі, сі, сеньйор. Мануель – це я. Що ви хотіли?

– Сеньйор Рольдан з «Ескортес Белен» сказав мені, що ви...

Помахом руки консьєрж перервав Девіда і знервовано окинув поглядом вестибюль.

– Чому б вам не підійти ближче? – Він підвів Бекера до краю конторки й майже пошепки сказав: – А тепер кажіть, чим я можу вам допомогти?

Бекер відповів, теж стишивши голос.

– Мені треба поговорити з його супутницею, із якою, наскільки мені відомо, вечеряє ваш пожилець. Її звати Рочіо.

Консьєрж різко ввібрав повні легені повітря й підкотив очі, зображаючи приголомшення.

– О-о-о, Рочіо – це прекрасне створіння...

– Мені треба побачитися з нею негайно.

– Але ж, сеньйоре, вона з клієнтом.

– Це вкрай важливо, – винувато пояснив Бекер. «Справа національної безпеки», – пригадалися йому слова Стретмора.

Консьєрж похитав головою.

– Це неможливо. Може, ви залишите...

– Це лише на хвилину, не більше. Вона в ресторані?

Консьєрж похитав головою.

– Наш ресторан зачинився півгодини тому. Боюся, що Рочіо пішла відпочивати з клієнтом. Якщо ви бажаєте залишити повідомлення, я його передам їй завтра вранці. – І кивнув на поличку з пронумерованими шухлядами позаду себе.

– Та я б просто зателефонував до її номера і...

– Прошу вибачення, – перервав його Мануель, і Девід відчув, як випаровуються залишки його ввічливості. – Наш готель дотримується суворих правил стосовно конфіденційності клієнтів.

Та Бекер не збирався чекати десять годин, поки товстун спуститься зі своєю повією на сніданок.

– Зрозуміло, – мовив Бекер. – Перепрошую, що потурбував.

Обернувшись, він пішов назад до вестибюля. І рушив до розсувного столика з вишневого дерева, який впав йому в око, коли він заходив. Там лежало чимало поштових карток готелю «Альфонсо XIII», бланки, ручки й конверти. Бекер запечатав чистий аркуш паперу в конверт і написав на ньому єдине слово «Рочіо». А потім повернувся до консьєржа.

– Вибачте, що знову вас турбую, – винувато мовив Девід, наближаючись до Мануеля. – Це, мабуть, глупство з мого боку, але мені дуже хотілося передати Рочіо, як мені сподобалася наша зустріч кілька днів тому. Мабуть, я все ж таки залишу їй повідомлення. – І з цими словами Бекер поклав конверт на конторку.

Консьєрж поглянув на конверт і подумки пирхнув: «Іще один схиблений закоханий гетеросексуал, – подумав він. – От морока!»

Він поглянув на Девіда і всміхнувся.

– Ну аякже, пане...

– Буісан, – підказав Бекер. – Міґель Буісан.

– Аякже. Я потурбуюся, щоб Рочіо отримала цей конверт завтра вранці.

– Дякую. – Бекер усміхнувся й обернувся, щоб піти.

Консьєрж, ретельно вивчивши спину Бекера, підняв конверт із конторки й повернувся до полиці з понумерованими щілинами позад себе. Як тільки він опустив конверт в одну зі щілин, Бекер крутнувся й востаннє поцікавився:

– А де тут можна спіймати таксі?

Консьєрж на мить відволікся від схожих на шпаківні ящичків і відповів. Та Бекер вже не слухав його пояснення. Він чітко розрахував час. Рука консьєржа саме відірвалася від ящика під номером 301.

Бекер подякував і повільно побрів шукати ліфт.

«Туди й назад», – подумав він.

РОЗДІЛ 31

Сюзанна повернулася до блоку № 3. Розмова зі Стретмором лише посилила її тривогу за Девіда. Уява малювала їй страшні картини.

– Ну, – озвався з-за свого термінала Ґейл. – І чого хотів Стретмор? Романтичного вечора наодинці з начальницею шифрувального відділу?

Сюзанна проігнорувала шпильку і, всівшись за свій термінал, вдрукувала захисний код. Екран ожив. На ньому з’явилася програма-«слідопит» – вона ще й досі не повідомила жодної інформації про Північну Дакоту.

«От чорт! – подумала Сюзанна. – Чому ж вона так затримується?»

– Якась ти знервована, – кинув Ґейл як нічого не було. – Маєш проблеми зі своєю діагностикою?

– Нічого серйозного, – відказала вона. Але насправді Сюзанна не була такою впевненою. «Слідопит» затримувався. «Може, я помилилася при складанні цієї програми?» – подумала вона й почала проглядати на екрані рядки програмування LIMBO, вдивляючись – що ж могло спричинити затримку.

Ґейл, торжествуючи в душі, спостерігав за нею.

– Слухай, от я хотів у тебе спитати, – обережно поцікавився він. – Що ти думаєш про отой незламний алгоритм, який погрожував написати Енсей Танкадо?

Сюзанна аж сіпнулася, і в неї похололо під серцем. Вона звела очі на Ґейла.

– Незламний алгоритм? – перепитала Сюзанна й зробила паузу, немовби щось пригадуючи. – А, справді... здається, я щось про це читала.

– Так я тобі й повірив.

– Справді читала, – підтвердила Сюзанна й подумала: «Чому це раптом Ґейл про це спитав?» – Читала, але не купилася на це. Кожен фахівець знає, що незламний код – це математичний нонсенс.

Ґейл усміхнувся.

– Ну аякже... Принцип Берґовського і все таке...

– Плюс здоровий глузд, – відрізала вона.

– Хтозна, хтозна... – театрально зітхнув Ґейл. – «Багато є довкола нас такого, що і не снилось вашим мудрецям».

– Перепрошую?

– Це Шекспір, – підказав Ґейл. – 3 «Гамлета».

– Набрався розуму в тюрмі?

Ґейл хихикнув.

– Я серйозно, Сюзанно. Як ти гадаєш – може таке статися, що Танкадо й справді написав незламний алгоритм?

Від такої розмови Сюзанні ставало дедалі тривожніше на душі.

– Ні. Це навіть ми не здатні зробити.

– А може, Танкадо кращий за нас?

– Може, – стенула Сюзанна, вдаючи, що їй нецікава тема розмови.

– Ми трохи листувалися, – кинув Ґейл немовби просто так. – Ми з Танкадо. Ти про це знала?

Сюзанна поглянула на нього, намагаючись приховати своє потрясіння.

– Невже?

– Авжеж. Після того як я вивів на чисту воду алгоритм «Стрибунець», він написав мені і сказав, що ми – брати у всесвітній боротьбі за конфіденційність інтернет-інформації.

Сюзанна ледь приховала своє спантеличення. «Ґейл знає Танкадо особисто!» Вона насилу змусила себе вдати, що їй це не дуже цікаво.

А Ґейл вів далі свою розповідь.

– Він привітав мене з тим, що я виявив чорний хід до «Стрибунця». Цей алгоритм він назвав серйозним замахом на право громадян на особисту конфіденційність у всьому світі. Маєш визнати, Сюзанно, що чорний хід до «Стрибунця» – то була брудна гра. Читати електронні повідомлення з усього світу? Як на мене, то Стретмор заслужив на таке фіаско.

– Ґреґу, – відрізала Сюзанна, насилу стримуючи гнів. _:– Цей чорний хід зробили для того, щоб АНБ мало змогу розшифровувати повідомлення, котрі загрожують національній безпеці.

– Та невже?! – безневинно вигукнув Ґейл. – А я й не знав. А шпигування за пересічним громадянином – це так собі, корисний побічний продукт, еге ж?

– Ми не шпигуємо за пересічними громадянами, і ти прекрасно це знаєш. Якщо ФБР може мати право підслуховувати телефони, то це не означає, що вони підслуховують кожну телефонну розмову.

– Вони б робили це – коли б мали достатньо персоналу.

Сюзанна проігнорувала це зауваження.

– Уряди мусять мати право збирати інформацію, що загрожує суспільному добробуту.

– Господи Ісусе! – зітхнув Ґейл, – схоже, Стретмор уже промив тобі мозок. Ти до біса добре знаєш, що ФБР не прослуховує усе, що їм заманеться, – їм доводиться брати спеціальний ордер. А шифрувальний стандарт із чорним ходом означав би, що АНБ мало б змогу шпигувати за будь-ким, будь-коли і будь-де.

– Маєш рацію! І нам потрібна така можливість! – У голосі Сюзанни з’явилися різкі й суворі нотки. – Якби ти не знайшов у «Стрибунці» чорний хід, ми здобули б можливість розшифрувати кожен код, а не лише той, із яким здатен впоратися «Транскод».

– Якби я не знайшов ту лазівку, її знайшов би хтось інший, – заперечив Ґейл. – Розкривши його, я прикрив ваші сраки. Лишень уяви, який ґвалт зчинився б, якби це виявилося вже після того, як «Стрибунець» увійшов у загальне користування!

– Хоч так, хоч сяк, – відрізала Сюзанна, – але тепер ми маємо смертельно перелякану фундацію «Електронний кордон», переконану, що ми вмонтовуємо чорний хід у кожен зі своїх алгоритмів.

– А хіба ні? – насмішкувато спитав Ґейл.

Сюзанна зміряла його крижаним поглядом.

– Слухай, – сказав він, послаблюючи натиск, – це питання однаково не обговорюється, бо ви збудували «Транскод». І забезпечили собі джерело постійної інформації. І дістали змогу читати що забажаєте й коли забажаєте – і без зайвих питань. Ви таки перемогли.

– Чому ти кажеш «ви»? Наскільки мені відомо, ти й досі працюєш на АНБ.

– Покищо працюю, – випалив Ґейл.

– Не зарікайся.

– Я не жартую. Невдовзі ноги моєї тут не буде.

– Я помру з горя.

У цю мить Сюзанні захотілося зігнати на Ґейлові зло за всі невдачі. За «Цифрову фортецю», за її негаразди з Девідом, за те, що вони й досі не в «Туманних горах» – але в усьому тому не було його провини. Його провиною були нахабність та набридливість. Сюзанна мала бути вищою за нього, мудрішою. Як начальник шифрувального відділу вона мала обов’язок – навчати й підтримувати злагоду. А Ґейл був молодий та наївний.

Сюзанна поглянула на Ґреґа. «Шкода, – подумала вона, – що такий талановитий шифрувальник і досі не розуміє важливості функції, яку виконувало АНБ».

– Ґреґу, – звернулася до нього Сюзанна тихим і спокійним тоном. – Мені сьогодні дуже важко. І мені стає ще важче, коли ти говориш про АНБ як про якогось пронозу, оснащеного найновішими технічними досягненнями, котрий піддивляється в замкову шпарину за добропорядними громадянами. Наша організація створена з однією метою: захищати безпеку нашої країни. І для виконання цієї функції інколи доводиться трясти яблуню, щоб з неї попадали зіпсуті плоди. Гадаю, більшість громадян радо пожертвують частиною своєї конфіденційності заради того, щоб зловмисники не могли безконтрольно пересуватися й обмінюватися інформацією.

Ґейл промовчав.

– Так чи як, – говорила далі Сюзанна, – а народу нашої країни доводиться довіряти тим чи іншим інституціям. У світі багато добра, але до нього примішано багато зла. Хтось мусить мати до всього цього доступ, щоб відокремлювати праведне від неправедного. Це наша робота. Наш обов’язок. Подобається нам чи ні, демократію від анархії відокремлюють хиткі й нестійкі ворота. І АНБ ці ворота вартує.

Ґейл задумливо кивнув.

– Quis custodiet ipsos custodes?

Сюзанна спантеличено поглянула на нього.

– Це латинське прислів’я, – пояснив Ґейл. – «Сатири» Ювенала. «Хто вартуватиме вартових?»

– Не розумію, – зізналася Сюзанна. – Як це – хто вартуватиме вартових?

– Отак. Якщо ми – вартові суспільства, то хто вартуватиме нас, щоб ми не стали небезпечними?

Сюзанна кивнула, не знаючи, що відповісти.

Ґейл усміхнувся.

– Саме так Танкадо підписував усі свої листи до мене. То було його улюблене прислів’я.

РОЗДІЛ 32

Девід Бекер стояв у коридорі напроти номера люкс 301. Він знав, що десь там, за різьбленими дверима є перстень. «Справа національної безпеки».

За дверима почулися слабкі звуки розмови. Він постукав. Озвалися німецькою.

– Ja?

Бекер змовчав.

– Ja?

Двері прочинилися на вузеньку щілину, і на нього глянуло округле товсте обличчя.

Бекер ввічливо всміхнувся. Він не знав імені чоловіка.

– Deutscher, ja? – спитав він. – Ви – німець?

Чоловік потойбіч дверей невпевнено кивнув.

Бекер говорив далі бездоганною німецькою:

– Можна з вами хвилину поговорити?

Чоловік стривожився.

– Was willst du? Що тобі треба?

Бекер збагнув, що перш ніж стукати, треба було прокрутити в голові майбутню розмову. Він на мить замовк, підшукуючи правильні слова.

– Ви маєте дещо таке, що потрібне мені.

Вочевидь, ці слова виявилися не зовсім правильними. Очі німця підозріло звузилися.

– Ein ring. – пояснив Бекер. – Du hast einen ring. У вас є перстень.

– Іди геть, – прогарчав німець. І намірився зачинити двері.

Недовго думаючи, Бекер просунув ногу в шпарину. Німець перелякано витріщився на нього.

– Was tust du? Що ти робиш?

Бекер збагнув, що опинився в безпорадному становищі. Він знервовано озирнувся – чи немає когось у коридорі. Сьогодні його вже один раз вигнали – з клініки; і він не збирався допустити, щоб це сталося вдруге.

– Nimm deinen Fuss weg! – заволав німець. – Прибери геть свою ногу!

Бекер швидко окинув поглядом сосископодібні пальці чоловіка – чи, бува, немає на них персня. Немає. «Я так близько до мети!» – подумав він.

– Ein ring! – повторив він. Але німець із розмаху наліг на двері й зачинив їх.

Девід Бекер довго стояв у добре обставленому коридорі. Неподалік на стіні висіла копія картини Сальвадора Далі. «Доречний збіг! – простогнав Бекер. – І справді, це якийсь сюрреалізм.Я потрапив у пастку з якоїсь абсурдної маячні». Сьогодні вранці він прокинувся у своєму ліжку, але якимось чином усе скінчилося тим, що він опинився в Іспанії і тепер вламується до готельного номера в пошуках якогось магічного персня.

Суворий голос Стретмора повернув його до реальності: «Ви мусите знайти той перстень».

Бекер набрав повні легені повітря й заблокував ці слова у своїй свідомості. Йому захотілося додому. Він знову поглянув на двері з номером 301. Його квиток додому був поряд, за оцими дверима. Золотий перстень. Треба було тільки увійти й забрати його.

Він видихнув і, набравшись рішучості, рушив до дверей 301 і гучно постукав. Настав час проявити жорсткість.

Німець рвучко розчинив двері й хотів був запротестувати, але Бекер перервав його. Тицьнувши йому в пику посвідчення члена сквош-клубу, він гаркнув:

– Polizei! – І ввірвався до кімнати й увімкнув освітлення.

Крутнувшись на п’ятах, німець шоковано витріщився на нього.

– Was machst...

– Тихо! – крикнув на нього Бекер, перейшовши на англійську. – У вашому номері є повія?

Бекер почав озиратися довкола. То був стандартний комфортабельний номер люкс. Троянди, шампанське, ліжко з балдахіном. Рочіо ніде не було видно. Двері до ванни були зачинені.

– Prostituiert? – перепитав німець, збентежено зиркнувши на зачинені двері ванни. Він виявився дебелішим, аніж уявляв собі Бекер. Його волохаті груди починалися під потрійним підборіддям і спадали на колосальне черево. Зав’язка білого фірмового халата ледь сходилася на його талії.

Бекер вирячився на гіганта з усією лютістю, яку тільки міг зобразити.

– Як вас звати?

По дебелій мармизі німця пробігла хвилька паніки.

– Was willst du? Чого ти хочеш?

– Я – із севільської поліції, з відділу у справах туристів.

Німець знервовано поглянув на двері ванни.

– Вам відомо, що проституція в Іспанії заборонена законом?

– Nein, – збрехав німець. – Я не знав. Я негайно відішлю її додому.

– Боюся, що ви спізнилися, – сказав Бекер із владними мотками в голосі. І невимушено пройшов до кімнати. – У мене до вас пропозиція.

– Ein Vorschlag? – перепитав німець. – Пропозиція?

– Так. Я можу просто зараз забрати вас до відділка або... – Бекер зробив ефектну паузу й хруснув кісточками пальців.

– Або що? – спитав німець із широко розкритими від страху очима.

– Або ми з вами домовимося.

– Про що домовимося? – Німець чув розповіді про корупцію в іспанській громадянській гвардії.

– Ви маєте те, що потрібно мені, – пояснив Бекер.

– Ну аякже, звісно! – полегшено зітхнув німець, вимучуючи посмішку. І відразу ж потягнувся за гаманцем на туалетному столику.

– Скільки?

Бекер роззявив рота, зображаючи благородне обурення.

– Невже ви хочете підкупити правоохоронця?!

– Ні! Мені просто здалося, що... – І з цими словами огрядний чоловік швидко поклав гаманець на місце. – Я... я... – Він украй розгубився й не знав, що вдіяти. Важко впавши на край ліжка, він почав у відчаї заламувати руки. Під його вагою ліжко аж застогнало. – Прошу вибачення.

Бекер витягнув із вази троянду, елегантно понюхав її й картинно впустив на підлогу. А потім різко обернувся і впритул поглянув на німця.

– Що ви можете розповісти мені про вбивство?

Німець пополотнів.

– Mord? Вбивство?

– Так. Про вбивство азіата сьогодні вранці в парку. Пам’ятаєте? То було вбивство – Ermordung. – Бекеру подобалося це німецьке слово, яке означало «вбивство». Ermordung. Аж кров холоне в жилах.

– Ermordung? Його... убили?

– Так.

– Але ж це неможливо! – Аж задихнувся німець. – Я там був. У нього трапився серцевий напад. Я сам бачив. Не було крові. Не було куль.

Бекер поблажливо похитав головою.

– Часто все буває інакше, аніж здається на перший погляд.

Німець узагалі став білий, як крейда.

Бекер подумки всміхнувся. Брехня спрацювала добре. Бідолашний німець рясно спітнів від страху.

– Щ-щ-щ-о вам потрібно? – спитав він, заїкаючись. – Я нічого не знаю.

Бекер походжав кімнатою.

– Убитий мав на своєму пальці золотого персня. Він мені потрібен.

– У-у-у мене його немає.

Бекер поблажливо зітхнув і рушив до дверей ванної кімнати.

– А може, він у Рочіо? У Росинки?

Колір обличчя німця змінився з білого на пурпурний.

– Ви знаєте Росинку? – Рукавом фірмового готельного халата він витер піт зі свого м’ясистого обличчя. Потім розтулив рота, щоб щось сказати, але в цю мить двері ванної рвучко розчинилися.

Чоловіки обернулися.

На порозі ванної стояла Рочіо Ева Ґранада. Як прекрасне видіння. Довге хвилясте руде волосся, бездоганна іберійська шкіра, темно-каштанові очі та високе гладеньке чоло. На ній був білий готельний халат, такий самий, як і в німця. Лямки халата були сексуально зав’язані на широких стегнах, а комір широко розкривався, оголяючи засмаглу впадину між грудьми. Вона величаво виступила з ванни – втілення самовпевненості.

– Чим можу допомогти? – спитала вона гортанною англійською.

Бекер незмигним поглядом витріщився на вражаюче прекрасну жінку.

– Мені потрібен перстень, – сказав він крижаним тоном.

– А ви хто? – суворо спитала вона.

Бекер перейшов на іспанську із сильним андалузьким акцентом.

– Громадянська гвардія.

Рочіо розсміялася.

– Цього не може бути, – сказала вона іспанською.

Бекер відчув, як до горла підкотився клубок. Ця жінка виявилася міцнішим горішком, аніж її клієнт.

– Не може бути? – перепитав він, не втрачаючи самовладання. – Може, відправити вас до відділка, щоб це донести?

Рочіо пирхнула.

– Я не буду ставити вас у незручне становище, приймаючи вашу пропозицію.

Та Бекер тримався своєї «легенди».

– Кажу вам, я з громадянської гвардії.

Рочіо погрозливо підступила до нього.

– Я знаю кожного поліцейського з громадянської гвардії. І всі вони – мої найкращі клієнти.

Бекеру здалося, що її погляд пронизує його, як гострий ніж. Він трохи змінив тактику.

– Я зі спецвідділу з роботи з туристами. Віддайте мені перстень, інакше я відведу вас до відділка і...

– І що?! – погрозливо перепитала Рочіо, насмішкувато-очікувально скинувши брови.

Бекер замовк, опинившись у безвихідній ситуації. План повернувся проти нього ж бумерангом. «Чому ж вона не купилася на мій трюк?»

Рочіо підступила ближче.

– Не знаю, хто ви і що вам потрібно, але якщо ви не вимететеся негайно з цього номера, я покличу готельну охорону, і вас заарештує справжня громадянська гвардія за те, що ви видаєте себе за поліцейського.

Бекер знав, що Стретмор витягне його з-за ґрат за п’ять хвилин, але він недвозначно пояснив йому, що справу слід вирішувати дуже обережно, без зайвого шуму та свідків. Арешт, точно не вписувався в цей план.

Рочіо підступила ще ближче до Девіда, спопеляючи його | поглядом.

– Гаразд, – зітхнув він тоном переможеного. І облишив свій андалузький акцент. – Я не із севільської поліції. Мене послала сюди одна урядова організація Сполучених Штатів Америки, щоб знайти той перстень. Усе це я можу вам довести. І мені дали інструкції заплатити за нього.

Настала довга тиша.

Рочіо дала цій фразі на якусь мить зависнути в повітрі, а потім заговорила з хитрою посмішкою:

– Так би й сказали. І не треба комедію ламати. – Вона сіла в крісло і схрестила ноги.

– Скільки ви можете заплатити?

Бекер полегшено зітхнув. І, не марнуючи часу, перейшов до справи.

– Я можу заплатити вам сімсот п’ятдесят тисяч песет. Це п’ять тисяч американських доларів. – То була половина суми, яку він мав із собою, але, мабуть, вдесятеро більше реальної вартості персня.

Рочіо здивовано звела брови.

– Це грубі гроші.

– Так. Ну що, домовилися?

Рочіо похитала головою.

– Якби ж то я могла сказати «так»!

– Мільйон песет! – випалив Бекер. – Це все, що я маю при собі.

– Ой-ой-ой, – саркастично всміхнулася Рочіо. – Ви, американці, погано торгуєтеся. На нашому ринку ви б і дня не протрималися.

– Готівка – і відразу ж, – попередив Бекер, простягаючи руку до конверта в кишені.

«Мені дуже хочеться додому».

Рочіо похитала головою.

– Я не можу.

Бекер спалахнув гнівом.

– Чому не можете?!

– Тому що в мене його немає, – винувато відповіла вона. – Я вже продала його.