Текст книги "Цифрова Фортеця"

Автор книги: Ден Браун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 28 страниц) [доступный отрывок для чтения: 11 страниц]

РОЗДІЛ 11

«Іспанія. Я послав Девіда до Іспанії».

Слова боса вкололи її, як осине жало.

– Девід в Іспанії? – недовірливо перепитала вона. – Ви послали його до Іспанії?! – У її голосі бриніли гнівні нотки. – Але навіщо?

Стретмор був приголомшений. Він не звик до того, щоб на нього кричали, навіть керівник шифрувального відділу його організації, і сконфужено дивився на Сюзанну. А та вся напружилася, наче тигриця, що захищає своє дитинча.

– Сюзанно, – почав він. – Ви ж говорили з ним? Девід усе вам пояснив?

Та вона була надто шокована.

«Іспанія? Ось чому Девід відклав нашу поїздку до “Кам’яної садиби”?»

– Сьогодні вранці я послав за ним авто. Він сказав, що зателефонує вам перед виїздом. Вибачте, я гадав, що...

– А навіщо вам було посилати Девіда до Іспанії?

Стретмор помовчав, промовисто устромивши погляд в обличчя керівника шифрувального відділу. А потім пояснив:

– Для того, щоб забрати другий пароль.

– Який це другий пароль?

– Той, що був у Танкадо.

Сюзанна розгубилася.

– Про що ви кажете?

Стретмор тяжко зітхнув.

– Цілком очевидно, що Танкадо на час смерті мав при собі копію пароля. І я не хотів би, щоб той пароль безконтрольно валявся собі в севільському морзі.

– І тому ви послали Девіда Бекера? – Сюзанна була більш ніж шокована. Усе довкола втратило свій сенс. – Але ж Девід не працює на вас!

Стретмор отетеріло витріщився на неї. Ніхто не дозволяв собі так розмовляти із заступником директора АНБ.

– Сюзанно, – почав він, стримуючи роздратування, – у тім то й річ. Мені треба було...

Та тигриця скипіла гнівом.

– Під вашим началом двадцять тисяч працівників! Хто вам дав право посилати до Іспанії мого нареченого?!

– Мені був потрібен цивільний кур’єр, людина, що не має стосунку до уряду. Якби я став діяти офіційними каналами і хтось випадково дізнався про...

– І Девід Бекер – єдина цивільна людина, яку ви знаєте?

– Звісно, що ні! Девід Бекер – не єдиний цивільний, якого я знаю! Але о шостій ранку, коли події розгорталися так швидко, мені треба було приймати блискавичне рішення! Девід знає іноземні мови, він розумний, я довіряю йому, і я гадав, що роблю йому послугу!

– Послугу?! – огризнулася Сюзанна. – Послати його до Іспанії – це послуга?

– Так, послуга! Бо я плачу йому десять тисяч доларів за один день роботи. Він забере манатки Танкадо й полетить назад додому.

Сюзанна замовкла. Вона все зрозуміла. Справа у грошах.

Плівка її пам’яті відмоталася на п’ять місяців назад, до того вечора, коли президент Джорджтаунського університету запропонував Девіду підвищення: посаду завідувача кафедри іноземних мов. Президент попередив тоді, що його викладацькі години скоротять, побільшає паперової роботи, а от заробітна плата істотно зросте. Сюзанні хотілося кричати: «Девіде, не роби цього! Ти будеш нещасним. Ми ж маємо купу грошей – і байдуже, хто з нас їх заробляє!» Та він бачив цю ситуацію по-своєму. Насамкінець вона підтримала його рішення прийняти пропозицію, і тієї ночі, коли вони полягали спати, Сюзанна намагалася бути радою за нього, та внутрішній голос постійно твердив їй, що то буде катастрофа. Вона мала рацію. Але щоб настільки! Такого вона й уявити не могла.

– Ви заплатили йому десять тисяч доларів? – гнівно спитала вона. – Це брудний шахрайський трюк!

Нарешті Стретмор не стримався.

– Трюк? Ніякий то, у біса, не трюк! Я навіть не сказав йому про гроші! А попросив його про особисту послугу. І він погодився.

– Звісно, що погодився! Ви ж мій бос! І заступник директора АНБ! Він не міг вам відмовити!

– Маєте рацію, – відрізав Стретмор. – Саме тому я й звернувся до нього. Я не міг дозволити собі розкіш...

– А директор знає, що ви послали цивільного?

– Сюзанно, – мовив Стретмор, втрачаючи терпіння. – Директор не в курсі справи. Він нічого про це не знає.

Сюзанна недовірливо дивилася на Стретмора. їй здалося, що вона зовсім не знає чоловіка, якого бачить перед собою. Він послав її нареченого – цивільну людину – виконувати секретне завдання для АНБ і навіть не повідомив директору про найсерйознішу кризу в історії цього агентства.

– Леланда Фонтейна не повідомили?

Нарешті Стретмору урвався терпець. І він вибухнув.

– А тепер слухайте сюди, Сюзанно! Я викликав вас, бо мені потрібен союзник, а не слідчий! Я пережив жахливий ранок.

Завантаживши файл Танкадо, я годинами сидів отут біля принтера й молив Бога, щоб «Транскод» розшифрував його. На світанку мені довелося проковтнути своє самолюбство й набрати номер телефону директора – мушу вам сказати, що я дійсно прагнув цієї розмови. «Доброго ранку, сер. Вибачте, що вас розбудив. Чому я телефоную? Та тому, що кілька хвилин тому виявив, що наш суперкомп’ютер безнадійно застарів. І застарів через один алгоритм, через те, що моя команда шифрувальників, на яку витрачаються мільярди доларів, не спромоглася розродитися чимось хоч віддалено схожим на цей алгоритм!» – І Стретмор хряснув кулаком по столу.

Сюзанна заклякла на місці, їй відняло мову. За десять років роботи вона лише кілька разів бачила, як бос гнівався, але жодного разу це не траплялося через неї.

Минуло кільканадцять секунд, але ніхто з них і слова не промовив. Нарешті Стретмор відкинувся на спинку крісла, і Сюзанна почула, як його дихання поволі повернулося до норми. А коли він нарешті заговорив, його голос звучав стримано й зловісно-спокійно.

– На жаль, – мовив він тихо, – виявилося, що директор перебуває в Південній Америці, де зустрічається з президентом Колумбії. Через те, що звідти він не зможе мені допомогти абсолютно нічим, я мав на вибір два варіанти: прохати його перервати візит і негайно повертатися або впоратися з кризою самотужки. – Запала довга тиша. Нарешті Стретмор підвів очі і стомлено поглянув на Сюзанну. Вираз його обличчя відразу ж пом’якшав. – Вибачте, Сюзанно. Я дуже втомився. Те, що тепер відбувається, – це кошмар, який став реальністю. Розумію, що ви злоститеся на мене через Девіда. Я не хотів, щоб ви дізналися про це в такий спосіб. Я гадав, що ви вже знаєте.

Почуття провини хвилею накотилося на Сюзанну.

– Я неадекватно відреагувала. Вибачте. Девід – це дійсно гарний вибір.

Стретмор відсторонено кивнув.

– Він повернеться сьогодні ввечері.

Сюзанна намагалася збагнути, що довелося пережити командиру: стрес, пов’язаний із моніторингом роботи «Транскоду», нескінченні чергування та зустрічі. Подейкували, що дружина, з якою він прожив тридцять років, збиралася покинути його. А на довершення – «Цифрова фортеця», найбільша загроза розвідувальній діяльності АНБ за всю його історію. І з усім цим бідоласі Стретмору доводилося справлятися самому. Не дивно, що він мав такий вигляд, що ось-ось зламається.

– Зважаючи на обставини, – мовила Сюзанна, – гадаю, що вам таки слід зателефонувати директору.

Стретмор похитав головою, і краплина поту, зірвавшись із його чола, впала на стіл.

– Я не збираюся ставити під загрозу безпеку директора або наражатися на витік інформації, розповідаючи йому по телефону про серйозну кризу, стосовно якої він наразі безсилий.

Сюзанна знала, що шеф має рацію. Навіть у такі моменти Стретмор зберігав ясність мислення.

– А ви не думали про те, щоб зателефонувати президенту?

– Так, думав, – кивнув начальник. – Але вирішив цього не робити.

«Авжеж», – подумала Сюзанна. Вищі керівники АНБ мали право врегульовувати критичні ситуації в розвідувальній сфері самостійно, не ставлячи до відома представників виконавчої влади. АНБ було єдиною розвідувальною організацією Сполучених Штатів, яка мала абсолютний імунітет від будь-якої підзвітності федеральним властям. І Стретмор досить часто цим правом користувався, бо волів творити свої розвідувальні чудеса на самоті.

– Командире, – заперечила вона. – Теперішня ситуація – надто складна й серйозна, щоб врегулювати її самотужки. Вам треба ще когось ввести в курс справи.

– Сюзанно, «Цифрова фортеця» таїть у собі серйозні потенційні наслідки для майбутнього нашої організації. Я не збираюся втаємничувати президента в обхід директора. Маємо кризу, і я нею займаюся. – Він задумливо окинув її поглядом. – Бо саме я є заступником директора з оперативного управління. І ніхто інший. – На його обличчі поволі розповзлася зморена усмішка. – І до того ж я не сам. У моїй команді – Сюзанна Флетчер.

У цю мить Сюзанна збагнула, за що так поважала Тревора Стретмора. Десять років, попри всі перешкоди, він завжди був для неї прикладом. Наполегливим. Непохитним. Саме його відданість викликала в неї захват: непорушна вірність своїм принципам, своїй країні та своїм ідеалам. Що б не сталося, командир Тревор Стретмор завжди буде для неї маяком у бурхливому світі неймовірно важких рішень.

– Ви ж у моїй команді? – спитав Стретмор.

Сюзанна всміхнулася.

– Так, сер. У вашій. На сто відсотків.

– От і добре. А тепер повернімося до роботи, гаразд?

РОЗДІЛ 12

Девіду Бекеру доводилося раніше бувати на похороні й бачити мерців, але в цьому померлому щось надзвичайно нервувало. То не був бездоганно причепурений труп у труні з шовковою оббивкою. Це було оголене тіло, безцеремонно полишене на алюмінієвому столі. Його очі ще не набули характерного погляду – мертвого й порожнього. Натомість вони, закочені, витріщалися в стелю, назавжди завмерши стоп-кадром страху й жалю.

– ¿Dónde están sus efectos? – швидко спитав Бекер кастильським діалектом іспанської. – А де його манатки?

– Alli, – відповів лейтенант із жовтими прокуреними зубами. І показав на стойку, де лежав одяг та решта особистих речей.

– ¿Es todo? Це все?

– Si.

Бекер попросив принести йому картонну коробку, і лейтенант поквапився на пошуки.

Був суботній вечір, й офіційно севільський морг не працював. Тому молодий лейтенант впустив Бекера лише за прямим наказом начальника севільської поліції: схоже, приїжджий американець мав впливових друзів.

Бекер окинув поглядом купу одежі. В один із черевиків запхнули гаманець, паспорт та окуляри. Поруч лежала невеличка торбина, яку поліція принесла з готельного номера. Інструкції, що їх дали Бекеру, були прості: нічого не чіпати. Нічого не читати. Просто все це забрати й привезти. Усе. І нічого не забути.

Бекер оглянув речі й насупився. «Навіщо АНБ увесь цей мотлох?»

Повернувся лейтенант із невеликою коробкою, і Бекер почав складати в неї речі Танкадо.

Поліцейський штрикнув мерця в ногу.

– ¿Quien es? Хто це?

– Гадки не маю.

– Схожий на китайця.

«На японця», – подумав Бекер.

– Бідолашний вилупок. Помер від серцевого нападу, еге ж?

Бекер байдуже кивнув.

– Мені сказали, що так.

Лейтенант зітхнув і співчутливо похитав головою.

– Севільське сонце часто буває жорстоким і підступним. Будьте завтра обережні.

– Дякую, – відповів Бекер. – Але я вже повертаюся додому.

Офіцер здивовано глянув на нього.

– Але ж ви щойно прибули!

– Знаю, однак тому, хто оплатив мою поїздку, потрібні саме особисті речі померлого.

Лейтенант образився так, як може образитися лише іспанець.

– Ви хочете сказати, що не збираєтеся подивитися Севілью?

– Я бував тут кілька років тому. Прекрасне місто. Мені б хотілося залишитися, але я не можу.

– Значить, ви бачили Гіральду?

Бекер кивнув. Узагалі-то він ніколи не видирався на цей древній мавританський мінарет, але бачити – бачив.

– А як вам Алькасар?

Бекер знову кивнув, пригадавши той вечір, коли він слухав гру гітариста Пако де Лусія в атріумі цієї середньовічної фортеці. То було фламенко під зорями. Пригадав – і пошкодував, що не зустрів Сюзанну ще тоді, у той романтичний час.

– Ну, і звісно – Христофор Колумб, – аж запишався лейтенант. – Він похований у нашому соборі.

Бекер здивовано підвів очі.

– Невже? А я гадав, що він похований у Домініканській Республіці.

– Дідька лисого! Хто поширює ці чутки? Тіло Колумба покоїться тут, в Іспанії! Ви ж училися в школі, маєте знати.

Бекер стенув плечима.

– Мабуть, того дня я пропустив уроки.

– Іспанська церква дуже пишається тим, що має мощі цього видатного чоловіка.

Іспанська церква.Бекер знав, що в Іспанії існує лише одна церква – римсько-католицька. І католицтво цієї країни було навіть впливовішим за Ватикан.

– Звісно, ми не маємо всього тіла Христофора Колумба, – додав лейтенант. – Solo el escroto.

Бекер припинив пакувати речі і з подивом витріщився на лейтенанта.

– Solo el escroto? – Він ледь стримав усмішку. – Лише його калитка?

Офіцер гордо кивнув.

– Так. Коли церква отримує у своє розпорядження тіло великої людини, вона канонізує її й розподіляє мощі по різних соборах, щоб кожен міг милуватися їхньою красою.

– Й у вашому соборі зберігається... – Бекер ледь стримався, щоб не розреготатися.

– Так-так! Це надзвичайно важлива частина людського тіла! – запевнив лейтенант. – Це вам не якесь там ребро чи палець руки – як в отих церквах у Галіції. Ви б залишилися та й самі подивилися.

Бекер ввічливо кивнув.

– Може, і заскочу, коли їхатиму з міста.

– Mala suerte, – зітхнув поліцейський. – Вам не пощастило. Собор зачинено до ранкової меси.

– Тоді іншим разом, – усміхнувся Бекер, беручи в руки коробок. – А тепер мені час. На мене чекає літак. – І він востаннє оглянув приміщення.

– Вам треба до аеропорту? – спитав лейтенант. – Можу підвезти вас на своєму мотоциклі.

– Ні, дякую. Я поїду на таксі.

Колись, іще студентом, Бекер їздив на мотоциклі й мало не вбився. І тепер не мав бажання робити другу спробу – байдуже, хто буде за кермом.

– Як скажете, – відповів офіцер, рушаючи до дверей. – Піду вимкну світло.

Бекер узяв коробок під руку. «Я нічого не забув?» Він востаннє поглянув на мерця, що лежав на столі. Його тіло, абсолютно голе, лежало обличчям догори, до ламп денного світла, і навряд чи на ньому було щось таке, що лишилося непоміченим. Погляд мимоволі прикипів до химерних спотворених рук померлого. Бекер якусь мить постояв, придивляючись до них пильніше.

Тим часом лейтенант вимкнув освітлення, і приміщення поглинула темрява.

– Стривайте, – гукнув Девід. – Увімкніть іще раз.

Лампи заблимали й увімкнулися.

Бекер поставив коробку на підлогу, підійшов до мерця й нахилився, придивляючись до його лівої руки.

Офіцер простежив за його поглядом.

– Досить огидно, еге ж?

Але увагу Бекера привернуло не фізичне каліцтво мерця. Він помітив дещо інше. Й обернувся до лейтенанта.

– Ви впевнені, що в коробці зібрано все, що потрібно?

Лейтенант кивнув.

– Так, усе.

Бекер трохи постояв, взявши руки в боки. А потім взяв коробку, відніс її до стола, висипав її вміст і почав ретельно перетрушувати одяг. Потім повитягав усе з черевиків і постукав ними, наче хотів витрусити з них камінець. Повторивши цю процедуру ще раз, він відступив на крок від стола й нахмурився.

– Якась проблема? – спитав лейтенант.

– Так, – відповів Бекер. – У цій коробці дечого бракує.

РОЗДІЛ 13

Токуген Нуматака стояв у своєму розкішному офісі на горішньому поверсі й дивився на токійський обрій. Підлеглі та конкуренти знали його під прізвиськом Акута Саме – акула-вбивця. За три десятиріччя він примудрився перехитрити своїх конкурентів, перемогти їх на торгах та переграти в рекламній сфері, а тепер ось-ось мав стати гігантом глобального масштабу, вийшовши на світові ринки.

Невдовзі Токуген Нуматака завершить найбільшу оборудку у своєму житті, оборудку, якій судилося перетворити його «Нуматех корпорейшн» на «Майкрософт» майбутнього. Його кров кипіла адреналіном. Бізнес – це війна, а війна завжди збуджує.

Хоча три дні тому, коли йому зателефонували, Токуген Нуматака мав певні підозри, але тепер він знав усю правду. Небеса благословили його міоурі – щасливою долею. Він був обранцем богів.

– Я маю копію пароля для «Цифрової фортеці», – сказав голос з американським акцентом. – Чи не хочете його придбати?

Нуматака мало не розреготався. Він знав, що це хитрий трюк. «Нуматех корпорейшн» запропонувала чималу суму на торгах за новий алгоритм Енсея Танкадо, а тут якийсь невдаха-конкурент здумав жарти жартувати, намагаючись видурити інформацію про розмір запропонованої суми.

– Ви маєте пароль? – спитав Нуматака з удаваною цікавістю.

– Так. Мене звуть Північна Дакота.

Нуматака знову зробив над собою зусилля, щоб не розсміятися. Про Північну Дакоту знали всі. Танкадо розповів пресі про свого таємного напарника. Танкадо зробив мудро, взявши партнера: навіть у Японії бізнесова практика стала безпринципною. Тому Енсей Танкадо видавався незахищеним. Але одна необережна дія з боку аж надто нетерплячої фірми – пароль опублікують, і тоді постраждають всі фірми-виробники програмного забезпечення.

Нуматака смачно затягнувся сигарою «Умамі» й вирішив трохи пограти в дурному спектаклі, що його влаштував невідомий співбесідник.

– Отже, ви продаєте ваш пароль? Цікаво, дуже цікаво. А що скаже про це Енсей Танкадо?

– Я не клявся зберігати вірність містеру Танкадо. Містер Танкадо мав глупство довіритися мені. Цей пароль коштує в тисячу разів більше тієї суми, яку він платить мені за його зберігання.

– Вибачте, – відповів Нуматака. – Ваш пароль не має для мене ніякої цінності. Коли Танкадо дізнається про ваш вчинок, він просто оприлюднить свою копію, і вона заполонить ринок.

– Ви отримаєте обидва паролі, – мовив голос. – Той, що належить містеру Танкадо, і мій.

Прикривши рукою слухавку, Нуматака голосно розсміявся. А потім не втримався і спитав:

– А скільки ж ви хочете за обидва паролі?

– Двадцять мільйонів американських доларів.

Точнісінько таку суму запропонував Нуматака під час торгів.

– Двадцять мільйонів? – удавано вжахнувся він. – Яке нечуване нахабство!

– Я бачив цей алгоритм. І запевняю вас, він того вартий.

«Повна бздура, – подумав Нуматака. – Він вартий вдесятеро більше».

– На жаль, – відповів він, втомлюючись від гри, – ми обидва знаємо, що містер Танкадо ніколи на це не піде. Лишень подумайте про юридичні наслідки.

На протилежному кінці лінії запала лиховісна тиша.

– А що, як містер Танкадо вийде з гри?

Нуматака був знову розсміявся, але відчув незвичну впевненість та рішучість у голосі співрозмовника.

– Якщо Танкадо вийде з гри? – спитав Нуматака й замислився. – Тоді ми з вами домовимося.

– Я буду на зв’язку. – Й у слухавці почулися короткі гудки.

РОЗДІЛ 14

Бекер поглянув на мерця. Навіть через кілька годин після смерті обличчя азіата зберігало рожевуватий блиск недавнього сонячного опіку. Решта тіла була блідо-жовтою – геть уся за винятком невеличкого синця прямо над серцем.

«То, мабуть, від серцевого масажу, – подумав Девід. – Шкода, що він не допоміг».

І знову став обдивлятися руки померлого. Таких Бекеру іще не доводилося бачити. Кожна мала лише по три пальці – скручені і спотворені. Та Бекер зосередив увагу не на каліцтві.

– Ну ні фіга собі! – пробурмотів лейтенант у протилежному кінці кімнати. – Виявляється, що він – японець, а не китаєць.

Бекер підвів погляд. Поліцейський гортав сторінки паспорта померлого.

– Краще б ви не робили цього, – ввічливо зауважив Бекер, пригадавши інструкції: «Нічого не чіпати. Нічого не читати».

– Енсей Танкадо... народився в січні тисяча...

– Будь ласка, – ввічливо повторив Бекер. – Покладіть паспорт на місце.

Лейтенант іще мить повитріщався в документ, а потім кинув його назад, на купку одежі.

– Цей хлопець мав візу «клас-3». Міг залишатися тут багато років.

Бекер торкнувся до зап’ястя померлого.

– Можливо, він тут мешкав.

– Та ні. Дата в’їзду позначена минулим тижнем.

– А може, він саме перебирався сюди, – стисло припустив Бекер.

– Може, і так. І перший же тиждень виліз йому боком. Тепловий удар і серцевий напад. Бідолашний вилупок.

Бекер проігнорував зауваження лейтенанта й уважно придивився до руки померлого.

– А ви впевнені, що на ньому не було якихось коштовностей?

Офіцер спантеличено поглянув на Девіда.

– Коштовностей?

– Так. Ось погляньте на це.

Лейтенант перетнув приміщення й наблизився до померлого.

На шкірі лівої руки Танкадо виднілися сліди опіку. Скрізь – окрім вузенької смужки неторкнутої плоті, що опоясувала найменший палець.

Бекер вказав на смужку блідої шкіри.

– Ось подивіться, тут немає сонячного опіку. Схоже, тут був перстень.

Офіцер не зміг приховати подиву.

– Перстень? – У його голосі почулося спантеличення. Він уважно обдивився палець померлого. А потім густо почервонів і знітився.

– О Господи, – нервово хихикнув він. – Так це й справді було...

У Бекера мимоволі похололо під серцем.

– Перепрошую?

Лейтенант похитав головою, немов не вірячи своїм очам.

– Я хотів вам раніше розповісти... але мені здалося, що той тип був несповна розуму.

Та Бекеру було не до сміху.

– Який тип?

– Та отой, що зателефонував до палати невідкладної допомоги. Якийсь канадський турист. Усе теревенив і теревенив про якийсь перстень. Белькотів такою жахливою іспанською, якої я жодного разу в житті не чув.

– І він сказав, що містер Танкадо має перстень?

Лейтенант кивнув. Витягнув цигарку «Дукадо» і, зиркнувши на табличку «Палити заборонено», таки підкурив.

– Хотів вам розказати, але той тип видався геть ненормальним.

Бекер насупився. Слова Стретмора відлунням загули в його вухах: «Мені потрібно все, що мав при собі Енсей Танкадо. Усе. Не залишайте нічого. Навіть шматка паперу».

– А де тепер цей перстень? – спитав Девід.

Лейтенант випустив кільце диму.

– Це довга історія.

Внутрішній голос підказав Бекеру, що це поганановина.

– Розкажіть.