Текст книги "Цифрова Фортеця"

Автор книги: Ден Браун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 28 страниц) [доступный отрывок для чтения: 11 страниц]

РОЗДІЛ 20

Насправді громадська клініка охорони здоров’я – перебудована початкова школа – мало скидалася на шпиталь. То була довгаста одноповерхова споруда з широкими вікнами та занедбаним дитячим ігровим майданчиком на задньому подвір’ї. Бекер піднявся облупленими сходами, що вже почали осипатися.

Усередині було темно й гамірно. Про те, що довгий вузький коридор із рядами складаних металевих стільців уздовж стін є кімнатою очікування, можна було здогадатися за картонною табличкою на підставці з написом «OFICINA» й стрілкою, що вказувала до залу.

Бекер рушив тьмяно освітленим коридором, що нагадав йому химерну голлівудську декорацію для фільму жахів. У повітрі висів сморід сечі. Лампочки в кінці коридору перегоріли. Пройшовши сорок чи п’ятдесят футів, Бекер бачив лише розпливчасті силуети людей. Якась скривавлена жінка... двійко молодят... маленька дівчинка, що склала руки в молитві... Нарешті він дійшов до кінця затемненого залу. Двері ліворуч були злегка прочинені, і він поштовхом їх відчинив. У кімнаті нікого не було, окрім виснаженої старої жінки на ліжку, яка натужно намагалася підсунути під себе судно.

«Приємна картина, – пробурмотів Бекер, зачиняючи двері. – А де ж приймальня?»

За рогом у коридорі почулися голоси. Він пішов на звук й опинився перед прозорими скляними дверима, за якими, судячи з усього, відбувалася сварка. Бекер неохоче штовхнув двері. За ними панував хаос. Його побоювання справдилися.

У черзі стояло людей десять, і всі вони штовхалися й кричали. Іспанія не вирізнялася зразковим порядком та ефективною роботою громадських закладів, і Бекер зрозумів, що йому, можливо, доведеться всю ніч чекати на інформацію про літнього канадця. За столом сиділа секретарка й відчайдушно відбивалася від невдоволених пацієнтів, які напосідали на неї. Бекер трохи постояв на порозі, розмірковуючи, як йому вийти з цієї ситуації. І зметикував.

– Con permiso! Дайте дорогу! – вигукнув санітар, швидко пхаючи перед собою медичний возик для транспортування хворих.

Бекер крутнувся, даючи йому дорогу, і гукнув услід санітару: – А де тут у вас телефон?

Не зупиняючись, чоловік показав на двійчасті двері й хутко зник за рогом. Бекер підійшов до дверей і поштовхом їх відчинив.

Перед ним була величезна кімната – колишній шкільний спортзал. Здавалося, його світло-зелена долівка пливла, поколихуючись, у світлі флуоресцентних ламп. На стіні виднілося баскетбольне кільце з обвислою сіткою, на долівці безладно стояли кільканадцять низеньких ліжок із пацієнтами. У закутку, просто під вицвілим табло для позначення рахунку матчу, висів старий таксофон. «Сподіваюся, він працює», – подумав Бекер.

Перетинаючи зал, він понишпорив у кишені в пошуках монетки і знайшов кілька цинково-дюралевих монет на сімдесят п’ять песет. То була решта після таксі, якої мало вистачити на два місцеві дзвінки. Ввічливо всміхнувшись медсестрі, що йшла назустріч, він підійшов до таксофону, зняв слухавку й набрав номер довідкової служби. І через тридцять секунд отримав номер головного кабінету клініки.

Незалежно від країни, скрізь, здавалося, працювало універсальне правило стосовно кабінетів: ніхто не міг довго не звертати уваги на телефонне дзижчання. Ясна річ, сьогодні до клініки могли прийняти лише одного канадця зі зламаною п’ястю і струсом мозку; його картку буде неважко знайти. Бекер розумів, що в приймальні неохоче підуть на те, щоб дати якомусь там незнайомцеві ім’я пацієнта, час і адресу виписки, але він придумав план.

Телефон задзвонив. Бекер розраховував почути не більше п’яти гудків. Йому довелося чекати аж дев’ятнадцять.

Clínica de Salud Pública– випалила захекана секретарка. – Громадська лікарня.

Бекер заговорив іспанською із сильним франко-американським акцентом.

– Мене звуть Девід Бекер. Я з канадського посольства. Ви обслуговували сьогодні одного з наших громадян. Мені потрібні його дані, щоб посольство могло домовитися про оплату ваших послуг.

– Гаразд, – відповіла жінка. – Я надішлю потрібну вам інформацію до посольства в понеділок.

– Узагалі-то, – наполегливо мовив Бекер, – для мене важливо отримати її негайно.

– Це неможливо, – відрізала жінка. – Ми дуже зайняті.

Бекер спробував надати своєму голосу максимуму офіціальності.

– Справа невідкладна. Це був чоловік із травмою голови й переломом п’ясті. Йому надали допомогу десь у першій половині дня. Його медична картка має бути неподалік.

Бекер додав американського акценту до своєї іспанської – саме стільки, скільки було потрібно, щоб донести до секретарки важливість справи й відчуття невідкладності. Бо зазвичай люди, перейнявшись цим відчуттям, ішли на порушення правил.

Та замість перейнятися відчуттям невідкладності та піти на порушення правил, секретарка сказала все, що думає про бундючних мешканців Північної Америки, і кинула слухавку.

Бекер насупився й теж повісив слухавку. Прокол. Думка про те, що йому доведеться кілька годин чекати в черзі, його не надихала, а час ішов, і старий канадець міг запропаститися куди завгодно. Можливо, він вирішив повернутися до Канади. А може – продати перстень. Бекер не мав змоги годинами стирчати в черзі. Знову набравшись рішучості, він схопив слухавку й набрав той самий номер. Притиснувши мікрофон до вуха, він сперся об стіну. Почалися гудки. Перший, другий, третій... Бекер окинув поглядом залу.

І раптом хвиля адреналіну прокотилася його тілом.

Він крутнувся і щосили хряснув слухавкою, повісивши її на важелі. А потім обернувся й ошелешено витріщився в зал. Там, на ліжку, прямо перед ним, підіпхнутий купою старих подушок, лежав старий чоловік із чистою білою пов’язкою на п’ясті правої руки.

РОЗДІЛ 21

Голос американця, що телефонував Токугену Нуматаці по приватній лінії, звучав стривожено.

– Містере Нуматака, я маю лише хвилину для розмови.

– Чудово. Наскільки я розумію, ви вже розжилися обома паролями.

– Сталася невеличка затримка, – відказав американець.

– Не приймається, – просичав Нуматака. – Ви ж сказали, що матимете їх під кінець дня.

– Залишилася одна незавершена справа.

– Танкадо мертвий?

– Так, – відповів голос. – Один із моїх людей убив Танкадо, але не зміг забрати в нього пароль. Танкадо віддав його і іеред смертю. Одному туристу.

– Яке неподобство! – заревів Нуматака. – Тоді як ви можете пропонувати мені ексклюзивне...

– Заспокойтеся, – сказав американець. – Буде у вас ексклюзивне право, буде. Це я вам гарантую. Як тільки знайдемо пароль, «Цифрова фортеця» стане вашою.

– Але ж пароль можна тим часом скопіювати!

– Кожен, хто його побачить, буде знищений.

Запала довга тиша. Нарешті Нуматака озвався:

– А де тепер пароль?

– Вам потрібно знати одне: його невдовзі знайдуть.

– А чому ви такі впевнені?

– Тому, що я – не єдиний, хто за ним полює. Американські розвідувальні служби вже прознали про пропалий пароль. Через цілком очевидні причини вони намагатимуться запобігти оприлюдненню «Цифрової фортеці». Вони послали чоловіка, щоб той знайшов ключ. Його звуть Девід Бекер.

– Звідки ви це знаєте?

– Неважливо.

Нуматака помовчав, а потім спитав.

– А якщо містер Бекер знайде цей пароль?

– Моя людина відбере його в нього.

– А потім?

– Не переймайтеся, – холодно відповів американець. – Коли містер Бекер знайде пароль, він отримає належну винагороду.

РОЗДІЛ 22

Девід Бекер підійшов до ліжка й поглянув на сплячого дідка. На п’ясті його правої руки він побачив гіпсову пов’язку. На вид старому було від шістдесяти до сімдесяти років. Його сніжно-біле волосся було акуратно зачесане вбік, і посеред лоба виднівся синьо-червоний набряк, що поширився аж до правого ока.

«Ні фіга собі – невеличкий синець!» – подумав Бекер, пригадавши розповідь лейтенанта. Бекер ретельно придивився до пальців старого. Персня ніде не було видно. Девід простягнув руку й доторкнувся до плеча старого.

– Сер? – І легенько його посіпав. – Вибачте, сер...

Чоловік не поворухнувся.

Бекер знову погукав його, тепер гучніше.

– Сер, ви мене чуєте?

Старий заворушився.

– Що таке... котра година... – пробурмотів він французькою, потім розплющив очі й поглянув на Бекера, невдоволено скривившись через те, що його розбудили.

– Quest-ce-que vous voulez? Що вам потрібно?

«Так і є, – полегшено зітхнув Бекер. – Французький канадець».

– Можете приділити мені хвилинку уваги? – зі щирою усмішкою спитав Девід.

Хоча французька Бекера була бездоганною, він заговорив мовою, яку, на його думку, старий знав гірше, – англійською. Переконати абсолютного незнайомця віддати золотий перстень може виявитися справою вкрай непростою, можливо, доведеться вдатися до хитрощів; і Бекер приготувався задіяти всі можливі переваги.

Після тривалої тиші старий нарешті прийшов до тями. Озирнувшись довкола, він випростав палець, пригладив ним обвислі сиві вуса й заговорив:

– Що вам потрібно? – У його англійській чувся легкий гугнявий акцент.

– Пане, – звернувся до нього Девід, навмисне чітко вимовляючи слова, наче розмовляв із глухою людиною. – Я хочу поставити вам декілька запитань.

Старий люто вирячився на нього.

– А у вас виникли якісь проблеми?

Бекер нахмурився. Переваги не вийшло: англійська старого була бездоганною. І Девід негайно облишив свій поблажливий тон.

– Вибачте, що потурбував вас, пане, але ви часом не були сьогодні на плаза де Еспанья?

Дідок підозріло звузив очі.

– А ви не з міськради?

– Ні, взагалі-то я...

– З туристичного бюро?

– Ні, я...

– Ага, я здогадався, чому ви тут! – Старий насилу підвівся й сів, спершись на подушки. – Вам мене не залякати! Коли я вже щось сказав, то повторю сказане тисячу й тисячу разів: П’єр Клушар описуватиме світ таким, яким він його бачить! Може, автори з ваших глянцевих туристичних довідників і змовчать про це неподобство, продавшись за безкоштовний готельний номер коштом міськради, але «Монреаль тайме» не продається! Я відмовляю вам!

– Вибачте, пане, гадаю, ви просто не зрозуміли, про...

– Дідька лисого! Я все чудово зрозумів! Так! – Старий пригрозив Бекеру кістлявим пальцем, і його голос лунко загримотів у колишньому спортзалі. – Ви не перший! Вони намагалися зробити це і в «Мулен Руж», і в готелі «Браун пелес», і в «Гольфіньйо» в Лагосі. Але що потрапило до преси? Правда!Такого гидотного пива я не пив ніде! Ніде не бачив я такої брудної ванни! І ніде не доводилося мені ходити по такому кам’янистому пляжу! Але ж мої читачі розраховують на дещо краще, аніж це!

Пацієнти на сусідніх ліжках підводилися й сідали, щоб роздивитися, що відбувається. Бекер нервово озирнувся, побоюючись, що ось-ось до залу зайде медсестра. Не вистачало, щоб його звідси вигнали.

А Клушар шаленів.

– А отой поліцейський, точніше, жалюгідна пародія на поліцейського! Він змусив мене сісти на його мотоцикл! Погляньте на мене! – Він спробував поворушити ушкодженою рукою. – І як тепер мені писати нотатки, га?

– Пане, я...

– Ще ніколи за сорок три роки подорожування не відчував я такого дискомфорту! Лишень погляньте на цю палату! Знаєте, моя шпальта в газеті...

– Пане, заспокойтеся! – Бекер підняв угору обидві руки, похапливо сигналізуючи готовність до перемир’я. – Мене не цікавить ваша газетна шпальта; я – з канадського консульства. Я прийшов сюди пересвідчитися, що з вами все гаразд!

Раптом у залі запала тиша. Старий замовк і підозріло обдивився незваного гостя.

Бекер говорив далі майже пошепки:

– Я прийшов поцікавитися, чи зможу чимось допомогти.

«Наприклад, дати вам заспокійливого», – подумки додав він.

Після довгої паузи канадець, нарешті, заговорив:

– Кажете, ви з консульства? – Тон старого відразу ж дещо пом’якшився.

Бекер кивнув.

– Отже, ви прийшли сюди не з приводу мого допису?

– Ні, пане.

Немов величезний камінь упав із душі П’єра Клушара. Він повільно відкинувся на курган із подушок. Вигляд у нього був нещасний.

– Мені здалося, що ви – з міськради... намагатиметеся змусити мене до... – Він зморено замовк і поглянув на Деві-да. – Якщо це не через мій газетний матеріал, то чому ви сюди прийшли?

«Гарне питання», – подумав Бекер, і в його уяві постали «Туманні гори».

– Просто так – неофіційний вияв дипломатичної ввічливості.

– Дипломатичної ввічливості? – здивувався старий.

– Так, пане. Я певен, що така відома людина, як ви, безперечно, знає, що канадський уряд докладає зусиль для захисту своїх громадян від принизливих обставин, пов’язаних із проживанням у декотрих... е-е-е... менш цивілізованих країнах.

Тонкі губи Клушара розтягнулися в усмішці.

– Звісно... я дуже радий...

– Ви ж канадський громадянин, так?

– Так, звісно. Це було так необачно з мого боку. До людей мого статусу часто ставляться... як би це сказати... ну, ви розумієте.

– Так, містере Клушар, дуже добре розумію. На жаль, це ціна, яку доводиться платити за відомість.

– Та отож. – Клушар трагічно зітхнув. Він почувався мимовільним мучеником, якому доводиться терпіти витівки не-освіченого натовпу. – Хіба ж можна уявити собі таке жахливе місце? – Він обвів поглядом химерний непоказний зал. – Це знущання з особистості. А вони наче навмисне вирішили протримати мене тут до ранку.

Бекер озирнувся.

– Та отож. Це просто жахливо. Вибачте, що я не відразу до вас дістався.

Клушар сконфужено всміхнувся.

– Я навіть не знав, що ви приїдете.

Бекер швидко змінив тему розмови.

– У вас на лобі велика ґуля. Вона болить?

– Та ні, не дуже. Сьогодні вранці я впав із мотоцикла – поплатився за власну ж доброту. Болить не стільки ґуля, скільки зламана п’ясть. Телепень поліцейський! Ні, ну хіба можна бути таким бовдуром! Саджати людину мого віку на мотоцикл! Хіба ж так роблять!

– Може, вам чимось допомогти? Щось принести?

Клушар на мить задумався, насолоджуючись таким виявом уваги.

– Ну, взагалі-то... – Старий витягнув шию й покрутив головою на всі боки. – Можете принести мені ще одну подушку, якщо ваша ласка.

– Звісно. – Схопивши подушку з порожнього ліжка поряд, Бекер підмостив її старому.

Клушар задоволено зітхнув:

– Так набагато краще, дякую.

– Pas du tout, – відповів Бекер. – Нема за що.

– А! – зрадів старий і приязно всміхнувся. – То ви розмовляєте мовою цивілізованого світу.

– Цією фразою я майже вичерпав усе своє знання французької, – винувато зазначив Бекер.

– Нема питань, – заспокоїв його Клушар. І з гордістю додав: – Мої дописи з’являються в періодичних виданнях Сполучених Штатів, а моя англійська – бездоганна.

– Я вже мав змогу переконатися, – усміхнувся Бекер і присів на краєчок ліжка. – А тепер, пане Клушар, розкажіть мені, будь ласка, як така людина, як ви, опинилася в такомумісці? У Севільї є набагато кращі шпиталі.

Обличчя старого спотворила лють.

– Отой поліцейський... скинув мене зі свого мотоцикла й кинув на вулиці – скривавленого, наче заколотого кабана. Мені довелося самому сюди йти.

– Він що – не запропонував підвезти вас до кращої клініки?

– На отому страхітливому мотику? Ні, вибачайте!

– А що конкретно сталося сьогодні вранці?

– Я вже все розповів лейтенанту.

– Я вже встиг поговорити з тим офіцером і...

– Сподіваюся, ви висловили йому догану! – перервав його Клушар.

Бекер кивнув.

– У найсуворіших виразах. Мій відділ цього так не залишить.

– Хотілося б сподіватися.

– Мсьє Клушар, – мовив Бекер, витягуючи ручку з кишені свого піджака. – Я хотів би подати міській владі офіційну скаргу. Ви допоможете мені? Людина з вашою репутацією могла б стати важливим свідком.

Клушар зрадів тому, що записуватимуть і цитуватимуть його вислови, підвівся на руках і сів у ліжку.

– Ну аякже... звичайно. З превеликим задоволенням.

Бекер витягнув невеличкий блокнот і поглянув на старого.

– Гаразд, почнімо з подій сьогоднішнього ранку. Розкажіть мені про отой інцидент.

Старий тяжко зітхнув.

– То була й справді сумна подія. Якийсь бідолашний азіат упав на землю просто поперед мене. Я спробував допомогти йому – але марно.

– Ви робили йому масаж серця?

Старий винувато зиркнув на Девіда.

– На жаль, я не знаю, як його робити. Я викликав «швидку».

Бекер пригадав червонуватий синець на грудях Танкадо.

– А медики робили йому серцевий масаж?

– Та ні ж бо! – розсміявся Клушар. – Який сенс хльостати батогом померлого коня – поки приїхала «швидка», той хлопець уже давно помер. Вони перевірили в нього пульс і повезли геть, а мене залишили з отим жахливим поліцейським.

«Дивно», – подумав Девід, дивуючись, звідки ж узявся отой синець. Він викинув це питання з голови й зосередився на конкретному завданні.

– А як щодо персня? – вкладаючи у свій голос максимум невимушеності.

Клушар не зміг приховати подиву.

– Лейтенант розповів вам про перстень?

– Так, розповів.

Старий здивувався ще більше.

– Невже? А я гадав, що він не повірив моїй розповіді. Він поводився зі мною надзвичайно брутально – мабуть, йому здалося, що я брешу. Але моя розповідь була абсолютно точною. Я взагалі пишаюся своєю точністю. Це в мене пунктик.

– А де тепер той перстень? – із притиском спитав Бекер.

Здавалося, Клушар його не почув, витріщившись у стелю немигаючим скляним поглядом.

– Така дивна штука з усіма тими літерами – якоюсь мовою, котра мені ніколи раніше не траплялася.

– Може, то японська? – підказав Бекер.

– Ні, однозначно ні.

– Значить, ви мали змогу добре його роздивитися?

– Заради Бога, авжеж! Коли я став над ним навколішки, щоб допомогти, той чоловік почав тикати мені своїми пальцями в обличчя. Хотів віддати мені той перстень. Це було химерно... оті його страшні спотворені руки...

– І тоді ви взяли той перстень?

Клушар здивовано витріщився на Девіда.

– Що?! Це вам лейтенант так сказав? Що язабрав перстень? Бекер неспокійно завовтузився на стільці. Клушар вибухнув гнівною тирадою:

– Я так і знав, що він мене не слухає! Отак виникають та поширюються чутки! Я сказав йому, що японець віддав перстень – але не мені! Хіба ж я міг щось узяти в людини на порозі смерті! Господи милосердний! Та я навіть подумати про це не зміг би!

Бекер відчув, що насувається біда.

– Значить, персня у вас немає?

– Звісно, немає! Заради всього святого!

У Девіда занило в грудях.

– Тоді в кого ж він?

Клушар обурено вирячився на Бекера.

– У німця! Перстень забрав якийсь німець!

Бекеру здалося, що підлога під ним пішли обертом.

– Німець? Який німець?

– Та отой німець у парку! Я розповів про нього лейтенанту! Я відмовився від персня, але ота фашистська свиня його взяла!

Бекер відклав ручку й блокнот. Шарада скінчилася. Прийшла біда.

– Отже, перстень у німця?

– Аякже.

– А куди він пішов?

– Гадки не маю. Я побіг телефонувати в поліцію. А коли повернувся, його вже й слід прохолов.

– А ви знаєте, хто він?

– Якийсь турист.

– Ви впевнені?

– Усе моє життя – це туристи, – відрізав Клушар. – Я їх за кілометр бачу. Він прогулювався в парку зі своєю подругою.

Із кожною секундою розмови Бекер заплутувався все більше й більше.

– Подруга? Із тим німцем хтось був?

Клушар кивнув.

– Жінка-супутниця. Розкішна руда красуня. Господи, яка ж вона гарна!

– Жінка-супутниця? – ошелешено спитав Бекер. – Тобто... повія?

Клушар скорчив гримасу.

– Так, якщо вже вам так хочеться вжити цей вульгарний термін.

– Але ж... але ж лейтенант нічого не сказав про...

– Ясна річ, що не сказав! Як він міг сказати, коли я йому про це не сказав? – Клушар поблажливо махнув рукою, немов заздалегідь відмітаючи потенційні Девідові заперечення.

– Ці жінки – вони ж не злочинці. Це просто абсурд – ставитися до них як, скажімо, до крадіїв.

Бекер і досі перебував у шоковому стані середньої тяжкості.

– А ще хто там був?

– Більше нікого. Тільки ми троє. А ще страшенна спека.

– А ви впевнені, що та жінка – повія?

– На всі сто. Жодна жінка не піде з таким чоловіком, якщо їй добре не заплатити. Боже мій, який же він товстий! Як діжка! Крикливий, пузатий, огидний німець! – Клушар на мить скривився, необережно спершись на ушкоджену руку, але проігнорував біль і продовжив розповідь: – Той чоловік був справжнісінькою потворою – триста фунтів, не менше. Він тримався своїми лапами за ту бідолашну красуню, як обценьками, наче вона збиралася від нього втекти. Що й не дивно. Ні, ну правду кажу! Учепився в неї, як кліщ коростявий. Вихвалявся що увесь тиждень користуватиметься нею всього за триста доларів! Швидше він – з його вагою – мав померти від спеки, аніж отой бідолашний азіат.

Клушар замовк, щоб перевести дух, і Бекер скористався цією нагодою.

– А ви не чули, як його звуть?

Старий на мить замислився, а потім похитав головою.

– Та ні, не чув. Навіть гадки не маю. – Він знову скривився від болю й обережно відкинувся на подушки.

Девід зітхнув. Перстень випарувався просто в нього перед очима. Командир Стретмор навряд чи зрадіє цьому факту.

Клушар витер лоба. Вибух ентузіазму взяв своє. Раптом дідок став кволим.

Бекер спробував зайти з іншого боку.

– Мсьє Клушар, мені хотілося б отримати заяви від того німця та найнятої ним жінки. Чи ви, бува, не знаєте, де вони зупинилися?

Клушар заплющив очі. Сили швидко покидали його. Дихання старого стало уривчастим.

– Хоч що-небудь? – благав Бекер. – Може, ви пам’ятаєте ім’я тієї жінки із супроводу?

Але старий надовго замовк. Потім зблід і потер свою праву скроню.

– Ну... е... ні, не пам’ятаю. Здається, не пам’ятаю, – відповів він тремтячим голосом.

Бекер схилився над ним.

– З вами все гаразд?

Клушар злегка кивнув.

– Так, усе нормально... просто трохи... може, це від збудження... – І старий замовк.

– А ви гарненько подумайте, пане Клушар, – злегка підхльоснув його Девід. – Це дуже важливо.

Клушар скривився від болю.

– Не знаю... оту жінку... німець увесь час звав оту жінку... – Він знову заплющив очі й застогнав.

– Як її звали?

– Та ні, не можу пригадати, – відповів Клушар, швидко слабнучи.

– А ви пригадайте, – наполягав Бекер. – Украй важливо, щоб скарга консульства була якомога повнішою та детальнішою. Мені треба підтвердити вашу розповідь свідченнями інших очевидців. Будь-яка інформація, яка допоможе мені знайти їх, є надзвичайно...

Та Клушар не чув його. Він витирав лоба краєм простирадла.

– Перепрошую, можливо, завтра... – Схоже, його нудило.

– Мсьє Клушар, дуже важливо, щоб ви пригадали саме тепер. – Бекер збагнув, що говорить надто гучно. Люди на сусідніх ліжках і досі сиділи, з цікавістю слухаючи їхню розмову. Раптом розчинилися двері – до палати увійшла медсестра і швидко рушила до них.

– Скажіть хоч що-небудь, – наполегливо попрохав Бекер.

– Німець називав ту жінку...

Бекер стиха струснув Клушара, намагаючись привести його до тями. Очі старого на мить розплющилися й заблимали.

– Її ім’я...

«Не йди від мене, дідусю...»

– Роса... – вимовив Клушар і знову заплющив очі. Медсестра наближалася. І вираз її обличчя не обіцяв Бекеру нічого доброго.

– Роса? – посіпав Девід старого за рукав.

Старий застогнав.

– Він називав її... – ледь чутно промимрив старий.

Медсестра вже була за десять футів від них і щось сердито кричала Бекеру іспанською. Та він не чув її. Його очі сфокусувалися на блідих вустах старого. Він востаннє посіпав Клушара – і саме в цю мить на нього насунулася медсестра.

Ухопивши Бекера за плече, вона стягнула його зі стільця, та в цю мить Клушар розтулив вуста. Те єдине слово, що злетіло з них, було навіть не мовлене, воно було тихо видихнуте, як далекий чуттєвий спогад.

– Росинка...

Медсестра, залізною хваткою вчепившись у Бекера, потягла його геть.

«Росинка? – здивовано подумав він. – Що це, у біса, за ім’я таке – Росинка?» Різко відвернувшись від медсестри, він востаннє поглянув на Клушара.

– Росинка? А ви впевнені?

Та П’єр Клушар уже міцно спав.