Текст книги "Цифрова Фортеця"

Автор книги: Ден Браун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 28 страниц) [доступный отрывок для чтения: 11 страниц]

РОЗДІЛ 33

Токуген Нуматака ходив туди-сюди, як розлючений звір, і позирав у вікно. Його зв’язковий, Північна Дакота, ще й досі не об’явився.

«Бісові американці! Ніякої пунктуальності!»

Він би й сам зателефонував Північній Дакоті, але не знав номера його телефону. Нуматака дуже не любив, коли справа оберталася так, коли все залежить від когось, а не від нього.

Від початку Нуматака не відкидав тієї думки, що дзвінки від Північної Дакоти можуть виявитися фальшивкою – скажімо, якийсь японський конкурент «розводив» його, як лоха. І тепер ця думка посилилася. Нуматака вирішив, що йому потрібно більше інформації.

Він прожогом вискочив із кабінету і, повернувши ліворуч, рвонув головним коридором. Працівники поштиво вклонялися, коли він вихором проносився повз них. Нуматака не був таким наївним, щоб вірити, що ці люди й справді любили та обожнювали його. Поклони – то був вияв ввічливості, яку японські працівники проявляли у ставленні до найжорстокіших начальників.

Нуматака вирушив прямо до головного комутатора компанії. Усі дзвінки оброблялися одним оператором на «Коренко 2000» – дванадцятикабельному комутаторному терміналі. Жінка-оператор була зайнята роботою, але підвелася і вклонилася, коли увійшов Нуматака.

– Сідайте, – відрізав він.

Жінка зробила, як було сказано.

– Сьогодні о четвертій сорок п’ять я отримав дзвінок на свою особисту лінію. Ви можете мені сказати, звідки був той дзвінок? – спитав Нуматака й подумки вилаяв себе за те, що не зробив цього раніше.

Жінка нервово ковтнула слину.

– На цій машині ми не маємо ідентифікаційного пристрою, пане. Але я можу зв’язатися з телефонною компанією. Я впевнена, що вони допоможуть.

Нуматака був певен, що телефонна компанія йому допоможе. У нашу цифрову добу конфіденційність відійшла в минуле; фіксувалося буквально все. Телефонні компанії могли точно повідомити, хто вам телефонував і скільки ви розмовляли.

– Беріться до роботи, – наказав він. – І негайно дайте мені знати, про що довідалися.

РОЗДІЛ 34

Сюзанна сиділа на самоті в блоці № 3 і чекала повернення «слідопита». Ґейл вирішив вийти трохи подихати – і вона була вдячна йому, що він так вчинив. Утім, як це не дивно, від того, що вона залишилася на самоті, їй не стало затишніше. Бо тепер довелося ламати голову над новою проблемою – контактом між Танкадо й Ґейлом.

«Хто вартуватиме вартових?» – спитала вона саму себе.

Quis custodiet ipsos custodies.Ці слова ніяк не йшли з голови. Нарешті їй таки вдалося викинути їх зі свідомості. І повернутися подумки до Девіда, сподіваючись, що з ним усе гаразд. Важко повірити, що тепер він в Іспанії. Чим скоріше вони знайдуть пароль і впораються з кризою, тим краще.

Сюзанна вже втратила відлік часу – скільки ж вона чекала повернення свого «слідопита»? Дві години? Три? Вона сиділа, бездумно дивлячись у порожнє приміщення шифрувального відділу і мріяла, щоб комп’ютер подав сигнал якомога скоріше. Але ніщо не порушувало тишу. Стояло пізнє літо, і сонце вже сіло. Угорі автоматично увімкнулося флуоресцентне освітлення. Сюзанна, здавалося, фізично відчувала, як спливає час.

Вона поглянула на свій екран і нахмурилася.

– Нумо! Ти мав удосталь часу. – Накривши долонею мишку, вона кілька разів клацнула й розгорнула статусне вікно – цифровий годинник, вельми схожий на цифровий годинник «Транскоду». Він показував години та хвилини роботи її «слідопита». Сюзанна втупилася в монітор, сподіваючись побачити ці години та хвилини. Але побачила дещо інше. І від цього в неї мало серце не зупинилося.

Пошук слідопита скасовано

– Скасовано! – Аж задихнулася вона вголос. – Чому?

Охоплена панікою, Сюзанна крутила коліща, передивляючись дані та ретельно вишукуючи в програмуванні команди на скасування. Та цей пошук виявився марним. Наче «слідопит» зупинився сам собою. Сюзанна знала, що це означає тільки одне: у трасувальнику завівся «жучок».

Для неї ці «жучки» були найдратівливішим аспектом комп’ютерного програмування. Через те, що комп’ютери завжди виконували операції в точно визначеному порядку, найдрібніша помилка в програмуванні часто призводила до руйнівних наслідків. Прості синтаксичні помилки – коли програміст помилково ставив кому замість крапки – могли вивести з ладу цілі системи. Сюзанна знала, що слово «жучок» має цікаве походження.

Воно прийшло з першого у світі комп’ютера – «Марк-1» – електромеханічного лабіринту схем завбільшки з кімнату, створеного 1944 року в лабораторії Гарвардського університету. Одного дня в комп’ютері стався апаратний збій, і ніхто не міг встановити його причину. Після багатогодинних пошуків один лабораторний помічник нарешті знайшов, у чім проблема. Виявилося, що на одну зі схемних плат комп’ютера сів метелик – і закоротив її. І відтоді всі комп’ютерні дефекти почали називати «жучками».

Процес виявлення «жучка» в програмуванні міг тривати кілька днів.

«Я не маю для цього часу», – досадливо пробурмотіла Сюзанна. Щоб знайти крихітну помилку, доведеться передивитися тисячі рядків програмування – це те саме, що передивлятися величезну енциклопедію, вишукуючи в ній один-єдиний мимодрук.

Сюзанна знала, що має зробити одне: знову послати «слідопита». Вона знала також, що він майже гарантовано наштовхнеться на того самого «жучка» і знову зазнає фіаско. Для пошуку цього «жучка» знадобиться час, а часу командир Стретмор не мав.

Аж раптом Сюзанна, вдивляючись у програму й намагаючись вирахувати свою помилку, збагнула, що тут щось не так, щось не в’яжеться. Минулого місяця вона без проблем скористалася цим самим трасувальником. Чому ж у ньому зненацька виявився глюк?

Ламаючи голову над цією думкою, вона пригадала слова Стретмора, сказані кілька годин тому: «Сюзанно, я спробував сам послати цього “слідопита”, але дані, які він видав, виявилися якоюсь нісенітницю».

«Дані, які він видав...»

Вона задумливо схилила голову набік.

«А чи могло таке бути? Дані, які він видав у відповідь?»

Якщо Стретмор, пославши «слідопита», дістав відповідь, це означало, що програма працювала. А те, що дані виявилися абракадаброю, на думку Сюзанни, сталося через те, що командир ввів хибні пошукові ланцюжки. Але ж «слідопит» таки працював!

Сюзанна миттєво збагнула, що могло бути ще одне ймовірне пояснення припинення роботи програми. Внутрішні вади програмування були не єдиною причиною збоїв; інколи до них призводили зовнішнічинники: стрибки напруги, часточки пилу на схемних платах і нелад у кабелях. Вона не взяла ці міркування до уваги, бо апаратура в блоці № 3 була дуже добре налагоджена.

Сюзанна підвелася і швидко підійшла до великої полиці з технічними посібниками. Взявши скріплену дротяною спіраллю теку з позначкою «Функціонування систем», вона стала гортати сторінки. Знайшовши те, що шукала, Сюзанна повернулася до термінала і вдрукувала кілька команд. А потім стала чекати, поки комп’ютер перегляне перелік команд, які він виконав упродовж останніх трьох годин. Вона сподівалася, що пошук виявить те чи інше зовнішнє втручання – команду на скасування, подану в результаті збою в електропостачанні або виниклу через дефект у мікросхемі.

За кілька секунд її термінал пискнув. У Сюзанни пришвидшено забилося серце. Затамувавши подих, вона поглянула на екран.

Код помилки – 22

Сюзанна відчула приплив надії. То була гарна новина. Той факт, що пошук виявив код помилки, означав, що сам трасувальник у нормі. Вочевидь, він припинив роботу через якусь зовнішню разову аномалію, що не мала тенденції до повтору.

Код помилки – 22. Сюзанна понишпорила в закутках пам’яті, намагаючись пригадати, яку помилку означав код 22. Збої апаратного забезпечення в блоці № 3 були такою великою рідкістю, що вона не могла згадати, що означала кожна цифра коду.

І Сюзанна погортала сторінки посібника, переглядаючи список кодів помилок.

19: несправний жорсткий сегмент

20: сплеск постійного струму

21: відмова системи збереження даних

Коли ж вона дійшла до номера 22, то аж заціпеніла, витріщившись на сторінку. А потім приголомшено поглянула на монітор – чи, бува, не помилилася.

Код помилки – 22

Сюзанна нахмурилася й повернулася до посібника з функціонування систем. Те, що вона там побачила, не мало змісту.

22: ручне скасування роботи програми

РОЗДІЛ 35

Бекер шоковано поглянув на Рочіо.

– Ви продали перстень?

Жінка кивнула, струснувши своїми шовковистими рудими кучерями.

Девід відмовлявся вірити в почуте.

– Ясно... але ж...

Рочіо стенула плечима і сказала іспанською:

– Продала. Дівчині в парку.

У Бекера аж ноги підкосилися. «Цього не може бути!»

Рочіо всміхнулася з напускною скромністю й кивнула на німця.

– Él quería que lo gardara. Він хотів залишити перстень собі, але я відмовила його. У мені тече циганська кров. Ми, циганки, не лише рудоволосі, а й забобонні. Перстень, відданий людиною на порозі смерті, – це недобрий знак.

– А ви знаєте цю дівчину? – спитав її Бекер тоном слідчого.

Рочіо здивовано вигнула брови.

– Ти Диви! Невже вам справді так потрібен той перстень?

Бекер серйозно кивнув.

– Кому ви його продали?

Велетенський німець отетеріло сидів на ліжку. Його романтичний вечір явно йшов коту під хвіст, а він, вочевидь, так і не збагнув – чому.

– Was passiert? – знервовано спитав він. – Що відбувається?

Бекер проігнорував його запитання.

– Узагалі-то я його не продала, – зізналася Рочіо. – Я спробувала, але то була маленька дівчинка й не мала грошей. Тож насамкінець я просто віддала їй той перстень. Знала б я про вашу щедру пропозицію, то неодмінно притримала б його для вас.

– А чому ви пішли з парку? – суворо спитав Бекер. – На наших очах померла людина. Чому ви не дочекалися поліції? І чому не віддали перстень представникам влади?

– Знаєте, містере Бекер, я організовую й облаштовую багато речей, але я не займаюся організацією проблем для самої себе. До того ж мені здалося, що отой дідок контролював ситуацію.

– Канадець?

– Так, він викликав «швидку». І ми вирішили, що час іти. Я не бачила жодних підстав для себе та мого клієнта зв’язуватися з поліцією.

Бекер відсторонено кивнув. Він і досі намагався вмістити у свідомості цей жорстокий удар долі.

«Як же ж вона могла просто так віддати оту бісову штуку!»

– Я намагалася допомогти умирущому, – пояснила Рочіо. – Але, здавалося, він і не хотів моєї допомоги. Натомість став тикати нам в обличчя свій перстень. Виставив свої три спотворені пальці – який жах! І тицяв у нас своєю рукою – наче ми мали цей перстень забрати. Я не хотіла, але мій приятель усе ж таки взяв і зняв його. А потім цей чоловік помер.

– А ви пробували зробити йому масаж серця? – поцікавився Бекер.

– Ні, ми до нього й не торкалися. Мій приятель узагалі перелякався. Він гігант, але слабак. – Вона спокусливо всміхнулася Бекеру. – Не хвилюйтеся, він жодного слова іспанською не розуміє.

Бекер нахмурився, пригадавши синці на грудях Танкадо.

– А медики? Вони робили масаж серця?

– Гадки не маю. Я ж казала вам, що ми пішли ще до того, як вони приїхали.

– Тобто ви хочете сказати – після того, як ви поцупили перстень...

Рочіо злобно вирячилася на нього.

– Нічого ми не цупили. Чоловік помирав. Його бажання було очевидним. І ми виконали його останнє бажання.

Бекер злагіднішав. Зрештою, Рочіо мала рацію; чорт забирай, він, можливо, і сам вчинив би так само, якби був на їхньому місці.

– Але ж потім ви віддали той перстень якійсь дівчинці?

– Я ж сказала вам. Той перстень мене дуже нервував. А на тій дівчинці було багато прикрас. Мені подумалося, що він їй сподобається.

– А їй не видалося все це дивним? Те, що ви просто подарували їй перстень?

– Ні. Бо я сказала, що знайшла його в парку. Я сподівалася, що вона дасть мені за нього грошей, але вона не дала. Та мені було байдуже. Я просто хотіла спекатися його якомога швидше.

– Коли ви подарували дівчинці той перстень?

Рочіо стенула плечима.

– Сьогодні вдень. Приблизно за годину після того, як він у мене опинився.

Бекер поглянув на свій годинник. Була одинадцята сорок вісім вечора. Цей «слід» вже вісім годин тому, як прохолов.

«Що я, у біса, тут роблю? Я ж маю бути в «Туманних горах»!»

Він зітхнув і поставив останнє запитання, яке могло спасти йому на думку:

– А яка на вигляд та дівчина?

– Era un punki – відповіла Рочіо.

Бекер здивовано витріщився.

– Un punki?

– Si. Punki.

– Як панк?

– Так, як панк, – відказала вона своєю неотесаною англійською, а потім відразу ж перейшла на іспанську: – Mucha joyería. Мала на собі багато прикрас. В одному вусі – якийсь химерний кулон. Здається, у вигляді черепа.

– А в Севільї є панки й рокери?

Рочіо всміхнулася.

– Todo bajo el sol. Усе, що існує під сонцем. – То був девіз севільського туристичного бюро.

– А вона не сказала вам, як її звати?

– Ні.

– А не сказала, куди йде?

– Ні. Вона взагалі дуже погано говорила іспанською.

– Значить, вона – не іспанка? – поцікавився Бекер.

– Ні, схоже, що англійка. Мала божевільну зачіску: червоно-біло-блакитну.

Бекер аж скривився, уявивши цей жах.

– А може, вона американка?

– Навряд чи, – відповіла Рочіо. – На ній була футболка з британським прапором.

Бекер понуро кивнув.

– Гаразд. Червоно-біло-блакитне волосся, футболка з британським прапором і кулон-череп у вусі. Що ще?

– Більше нічого. В усьому іншому – звичайнісінький панк з англомовної країни.

Звичайнісінький панк? Бекер обертався у світі університетських футболок та консервативних зачісок – він навіть уявити не міг, про що каже Рочіо.

– Ну, може, хоч іще що-небудь пригадаєте? – наполіг він.

Рочіо на мить замислилася.

– Та ні, оце й усе.

У ту мить гучно скрипнуло ліжко. Клієнт Рочіо тривожно завовтузився. Бекер обернувся до нього і спитав швидкою бездоганною німецькою.

– Noch etwas? Що ще? Щось іще, що допоможе мені знайти панка-рокершу з перснем?

Запала довга тиша. Схоже, що велетень знав, що сказати, але не знав, як це зробити. Його губи затремтіли, потім перестали тремтіти, і нарешті він заговорив. Слова, які він промовив, були, безперечно, англійськими, але майже нерозбірливими через сильний німецький акцент:

– Пішов у сраку і помри.

Бекер аж рота ошелешено роззявив.

– Перепрошую?

– Пішов у сраку і помри, – повторив чоловік і лівою рукою поплескав себе по правому передпліччю: приблизно так в Італії посилають в еротичну подорож на чиємусь прутні.

Бекер був надто зморений, щоб образитися. «Пішов у сраку і помри? Яка ж це муха вкусила слабака?» Обернувшись до Рочіо, він сказав їй іспанською:

– Здається, я вичерпав запаси його гостинності.

– Та не турбуйтеся ви за нього, – розсміялася Рочіо. – Він своє ще отримає. – І поправивши волосся, підморгнула.

– Є ще хоч щось? – знову спитав Бекер. – Хоч якась зачіпка, яка мені допоможе?

Рочіо похитала головою.

– Оце і все. Але вам її не знайти. Севілья – велике місто й подекуди непевне й небезпечне.

– Я спробую.

«Це питання національної безпеки».

– Якщо вам не поталанить, – сказала Рочіо, поглянувши на товстий конверт, що випинався в кишені Бекера, – то повертайтеся, будь ласка, сюди. Коли мій приятель засне, я знайду нам окрему кімнату. І покажу вам той бік Іспанії, який ви пам’ятатимете все життя. – І вона спокусливо всміхнулася.

Бекер вимучив ввічливу посмішку.

– Мені час. – І вибачився перед німцем за перерваний вечір.

Гігант ніяково всміхнувся.

– Keine Ursache. Без проблем.

Бекер рушив до дверей. «Без проблем? А чому ж тоді “Пішов у сраку і помри”»?

РОЗДІЛ 36

«Скасовано вручну?» – заворожено втупилася Сюзанна в екран.

Вона добре пам’ятала, що не вдруковувала жодної команди на припинення програми. І подумала: «А може, я поспіхом натиснула не на ті клавіші? Та ні, це неможливо», – пробурмотіла вона. Згідно з верхнім колонтитулом команда на припинення була послана менше як двадцять хвилин тому. Сюзанна знала: єдине, що вона вдрукувала приблизно двадцять хвилин тому, – це свій конфіденційний код, коли виходила поговорити з командиром. Смішно навіть було припустити, що комп’ютер переплутав код конфіденційності з командою на припинення.

Щоб не марнувати часу, Сюзанна вивела на екран реєстр застосування коду конфіденційності та ще раз перевірила, чи правильно вона ввела цей код. Виявилося, що правильно. По-іншому й бути не могло.

«Тоді звідки ж там узялася ручна команда на скасування?» – сердито вигукнула Сюзанна.

Сюзанна нахмурилася і згорнула вікно «Запнутої завіси». Раптом у ту дещицю секунди, коли це вікно блимнуло й ось-ось мало згаснути, щось впало їй в око. Сюзанна знову розгорнула вікно й ретельно переглянула дані. Те, що вона побачила, начебто не мало сенсу. У журналі була позначка, коли вона «замикала» екран, виходячи з блоку № 3 до Стретмора. Але час наступного «відмикання» видавався дуже дивним. Ці дві дії – замикання й розмикання – відділяла одна хвилина. Сюзанна добре пам’ятала, що її розмова з командиром тривала набагато довше, аніж хвилину.

Вона покрутила коліща, виводячи на екран нижню частину сторінки. І вжахнулася від побаченого. Через три хвилини в журналі було зареєстровано ще однупару «замикання-розмикання». Згідно з даними реєстрації, хтось відімкнув її термінал, поки її не було на місці.

«Та це ж просто неможливо!» – аж захлинулася вона від злості. Єдиним підозрюваним був Ґреґ Ґейл, але Сюзанна не мала ані найменшого сумніву в тому, що не давала йому свого коду конфіденційності. Відповідно до інструкції з належного застосування шифрувальної процедури, вона вибрала свій код навмання й ніде його не записувала. Про те, що Ґейл угадав потрібну комбінацію з п’ятьох буквено-цифрових символів, і мови бути не могло: тридцять шість у п’ятому ступені – понад шістдесят мільйонів можливих комбінації.

Але журнал зафіксував усе чітко й недвозначно. Сюзанна спантеличено вдивлялася в нього. Отже, Ґейл попрацював із терміналом, поки її не було. І послав «слідопиту» ручну команду на припинення дії.

Питання «як?» швидко змінилося питанням «чому?». Ґейл начебто не мав мотивів проникати до її термінала. Він навіть не знав, що Сюзанна запустила програму-«слідопита». А якби й знав, то що він мав проти того, що вона вистежувала типа на ім’я Північна Дакота?

Питань без відповіді ставало дедалі більше.

«Спочатку – найголовніше», – подумала Сюзанна вголос. Невдовзі вона розбереться з Ґейлом особисто. А тепер вона зосередилася на наявній проблемі і, перезавантаживши «слідопита», натиснула клавішу «Ввід». Термінал пискнув.

Слідопита відправлено

Сюзанна знала, що програмі-пошуковцю знадобиться кілька годин, щоб повернутися. Вона подумки вилаяла Ґейла, не перестаючи дивуватися: де він, у біса, взяв її код і навіщо йому знадобився її «слідопит».

Сюзанна підвелася і швидко підійшла до термінала Ґейла. Екран був чорний, але вона знала, що він не замкнений, бо слабо світився з країв. Шифрувальники рідко коли замикали свої термінали – тільки увечері, вирушаючи додому. Натомість вони просто затемнювали монітори – як універсальне, засноване на кодексі честі попередження, що термінал чіпати не слід.

Сюзанна наблизилася до термінала Ґейла.

«Чхати я хотіла на кодекс честі, – мовила вона. – Що ж ти задумав, га?»

Швидко окинувши поглядом порожнє приміщення шифрувального відділу, Сюзанна повернула регулятор яскравості екрана. Монітор засвітився, але екран був абсолютно порожній. Сюзанна нахмурилася. Не знаючи достеменно, що робити далі, вона вивела на екран пошуковий двигун і вдрукувала:

Шукати: «слідопит»

Ждати доведеться довго, але якщо в комп’ютері Ґейла містилися якісь посилання на Сюзаннину програму-«слідопита», то пошуковий двигун неодмінно мав їх знайти. Це могло хоч трохи прояснити, чому Ґейл вручну скасував її програму. Через кілька секунд на екрані з’явився новий напис:

Відповідників не знайдено

Сюзанна трохи посиділа, не знаючи, що шукати. А потім спробувала знову.

Шукати: «Конфіденційний код захисту екрана»

Монітор обновився й видав жменьку начебто безневинних посилань, котрі і близько не вказували на те, що Ґейл тримав у своєму комп’ютері копії конфіденційного коду Сюзанни.

Вона шумно зітхнула. «Які ж тоді програми він сьогодні використовував?» Вона зайшла до меню «нещодавніх застосувань», щоб знайти в ньому останню програму, якою користувався Ґейл. Виявилося, що це програма, яка стосувалася сервера електронної пошти. Сюзанна понишпорила на жорсткому диску й нарешті знайшла там теку електронної пошти, хитро сховану серед інших каталогів. Вона розкрила теку – і в ній виявилися додаткові теки. Схоже, Ґейл мав багато електронних імен та адрес. Серед них Сюзанна без особливого здивування виявила одну анонімну адресу. Розкривши цю теку, вона клацнула одне старе вхідне повідомлення і прочитала його.

І в неї відразу аж дух перехопило. У тому повідомленні йшлося:

Кому: [email protected]

Від кого: [email protected]

Величезний прогрес! «Цифрова фортеця» майже закінчена. Це відкине АНБ на десятки років назад!

Наче уві сні, Сюзанна знову і знову перечитувала це повідомлення. А потім, тремтячи від хвилювання, розгорнула ще одне.

Кому: [email protected]

Від кого: [email protected];

Циклічний відкритий текст працює! Уся хитрість – у мутаційних, ланцюжках.

У це важко повірити, однак ось воно – перед очима. Електронне повідомлення від Енсея Танкадо. Написане Ґреґові Ґейлу. Виявляється, вони працювали вдвох. Сюзанна заціпеніла від тієї неймовірної правди, яка лилася зі світлом на неї з екрана:

Ґреґ Ґейл – це NDAKOTA?

Сюзанна очей не могла відвести від екрана. Вона відчайдушно перебрала подумки інші пояснення, але таких не було. То був доказ – раптовий та невідпорний: Танкадо використав мутаційні ланцюжки для створення циклічної функції відкритого тексту, і Ґейл змовився з ним, щоб завдати АНБ нищівного удару.

«Цього... – мовила, заїкаючись, Сюзанна, – ...цього просто не може бути!»

Але в її пам’яті залунав голос Ґейла, підтверджуючи протилежне: «Танкадо кілька разів писав мені... Стретмор дуже ризикував, беручи мене на роботу... Невдовзі моєї ноги тут не буде...»

Та Сюзанна ніяк не могла вмістити побачене у своїй свідомості. Так, Ґреґ Ґейл був набридливим і противним, але він не був зрадником. Він знав, що«Цифрова фортеця» означатиме для АНБ; та ніяк не міг він бути учасником змови з метою створення незламного коду!

Утім, Сюзанна розуміла, що коли цей чоловік не мав честі та гідності, то його не зупинить ніщо. їй пригадався алгоритм «Стрибунець». Одного разу Ґреґ Ґейл уже зруйнував плани АНБ. І що втримає його від того, щоб спробувати ще раз?

«Але ж Танкадо... – ошелешено подумала Сюзанна. – Як гака параноїдально-обережна людина, як Танкадо, могла довіритися такому ненадійному типу, як Ґейл?»

Вона знала, що все це вже не має значення. Значення мало лише одне: якомога швидше дістатися до Стретмора. За якоюсь незбагненною іронією долі виявилося, що напарник Танкадо – просто в них під носом.

«Цікаво, чи знає Ґейл про смерть Танкадо?» – майнула думка в її голові.

Сюзанна почала швидко згортати теки в комп’ютері Ґейла, щоб залишити термінал таким, яким він був до її приходу. Навряд чи Ґейл щось підозрює – поки що. Вона з подивом збагнула, що, можливо, пароль до «Цифрової фортеці» схований десь у цьому ж комп’ютері. Та не встигла Сюзанна згорнути останню теку, як за склом блоку № 3 промайнула тінь. Вона стрельнула поглядом – і побачила, що до приміщення наближається Ґреґ Ґейл.

Адреналін потоком хлинув у кров. Ґейл був майже біля дверей.

«Чорт!» – вилаялася Сюзанна, міряючи поглядом відстань до свого крісла. І збагнула, що не встигне. Ніяк.

Вона різко крутнулася на п’ятах, озираючись І відчайдушно перебираючи можливі варіанти дій. Двері позаду неї клацнули. І почали відчинятися.

Сюзанна діяла інстинктивно: рішучими довгими кроками рушила вона до буфета, швидко прискорюючи ходу. Коли двері блоку № 3 засичали, Сюзанна аж ковзнула на підошвах, зупинилася перед холодильником і розчахнула дверцята. Скляна кружка, що стояла на полиці скраю, непевно гойднулася, захиталася, але не впала.

– Зголодніла? – спитав Ґейл, як увійшов до блоку, і рушив до неї. Його голос був спокійний, і в ньому звучали грайливі нотки. – Хочеш, дам тобі сиру тофу?

Сюзанна видихнула, взяла себе в руки, обернулася й опинилася з ним лицем до лиця.

– Та ні, дякую, – відказала вона. – Мені просто хочеться... – Та слова застрягли в неї в горлі, і вона побіліла, як крейда.

Ґейл із подивом поглянув на неї.

– А що сталося?

Не зводячи з нього очей, Сюзанна прикусила губу.

– Та так, нічого, – вичавила вона. Але то була неправда. На протилежному кінці кімнати яскраво світився монітор Ґейла. Вона забула затемнити його.