Текст книги " Острови Халдеї"

Автор книги: Діана Вінн Джонс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 12 страниц)

Через деякий час, ми вийшли поруч із довгою долиною, з синім озером, що звивалося через неї. У озері були острови, кожне з яких мало власний маленький ліс. Коли ми дивилися, злива дощу пливла через кінець озера, як білий привід хмари. Це було настільки гарно, що я почала слухати. І, звичайно, нитка пісні йшла віддалено звідкись.

– Вони дійснопотребують бардів, щоб робити це місце гарнішим? – сказав Ого.

– Звичайно потребують, – відповів йому Лу-Лоуз . – Наприкінці озера йде видобуток корисних копалин та розробка кар’єрів. Найнепривабливіші.

– Ми не можемо дозволити це, – сказав Івар.

– Необхідне зло, – сказав Лу-Лоуз, не усвідомивши, що Івар насміхається з нього. – Галліс огидне місце. Скрізь гори. Майже жодної рівнини. Тут поверни направо.

Поворот привів нас до підніжжя гори і тоді вивів над ще однією долиною. Ця була широка та пласка та зелена із довгою білою будівлею десь посередині, де скупчилися люди у бардівському синьому.

– Це місце пласке, – сказав Івар. – Воно тобі більше подобається?

Лу-Лоуз зітхнув.

– Не зовсім. Земля взимку стає болотом. Вітри тут гуляють та ріжуть, як ножі.

– Але зараз тут сухо, – сказав Івар, – і лише легкий вітерець.

– Людина може підхопити смерть, стоячи тут у дощ, – похмуро відповів Лу-Лоуз. – Вони співають будь-якої погоди. Постав візок на траві тут. Ми повинні зачекати, безсумнівно, це займе години.

– Чоловік з Баллікеррі, – раптово сказав Грін Грінт

Фінн посміхнувся, коли візок поїхав, вдаряючись, через дерн.

– Чоловік з Баллікеррі, – сказав він Ого та мені, – кажуть, ніколи не був щасливим, хіба лише нещасним та навіть тоді він був незадоволений.

Ого розсміявся. Я намагалася, але раптом була змушена боротися із сильною тугою за домом. Навкруги росли високі кущі дроку і запах їхніх квітів, здається, вдарили мене у серце. Я так тужила за Скарром і за запахом дроку, що могла заплакати. Лу-Лоуз направив Івара, щоб той поставив візок біля великої купи декількох дроків. Наступну годину, чи біля того, запах, здавалося, заповнював мій розум, допоки я не могла думати, майже, ні про що інше.

Тим часом, нижче в долині, задзвонив дзвін з білої будівлі. Було три срібних дзвони і тоді, коли звук заблимав у тишу, люди юрбою вийшли з білої будівлі. Деякі збилися у групи, великі та маленькі. Біля половини було у бардівському синьому. Інші носили блідий синьо-зелений. Ще інші були одягнені у одяг всіх кольорів і вони спокійно розпорошилися по краях зеленого простору, як глядачі. Коли всі зайняли місця, священики, у сірому, вийшли з будівлі урочистою ходою. Вони зупинилися біля першої групи. Один з священників махнув і група вибухнула піснею.

Вони звучали досить гарно, у гармонії, п’ятдесят, чи біля того, голосів, але, коли священики рушили до іншої групи і вони заспівали ту ж саму пісню, я почала втрачати інтерес. На четвертій групі, я намагалася не зівати.

– Скажи цим людям припинити цей шум, – сказала Тітонька Бек. – Через них у мене головний біль.

Мое повинна була відчувати те саме. Коли п’ята група почала пісню, вона підняла голову та видала міцне:

– І– писк*– хва!

__________________________________________

^{* Нажаль, не можу сказати чи Мое дійсно казала слова, чи сестри Джонс так зображували силу її глосу}

Пісня зупинилася. Всі внизу, у полі, повернулися подивитися на нас.

– І-крик-хва! – продовжувала Мое, голосніше ніж будь-коли.

– Заради любові богів, зупиніть її! – сказав Лу-Лоуз. – О, я знав, що ви збираєтеся збентежити мене. Такий нечестивий гам!

Ого стрибнув у візок, схопив торбу з їжею Мое та запхав на її морду. Це її зупинило. Група знову почала пісню, але не дуже добре. Були вихлясті звуки, неначе деякі співаки боролися зі сміхом. Священики перейшли до іншої групи, виглядаючи суворо.

Було ще вісім груп. Мое їла та через це була тиха, але Тітонька Бек – ні. Вона закрила вуха руками та казала:

– Ти підеш і зупиниш їх, – знову та знову.

Лу-Лоуз продовжував казати:

– Жінко, ти зараз утихомиришся! – допоки мені не закортіло стукнути їх обох.

Тоді виявилося, що інша частина програми, це самотні співаки. Чоловік у бардівському синьому виступив уперед, із маленькою арфою у руці. Він співав довго та солодко і наприкінці глядачі аплодували. Здається, тепер їм це було дозволено. Після нього вийшла дівчина у блідому зелено-синьому, яка співала навіть довше, але не настільки солодко, і їй також аплодували.

– Чого це вони думають, що задоволені? – голосно сказала Тітонька Бек. – Вона звучить як іржава дверна петля.

– О, тихо, – благав її Лу-Лоуз. – Це мука для мене, жінко.

Мое знову почала виказувати ознаки невгамовності. Ми зуміли примусити її мовчати протягом виступу ще чотирьох співаків, але насправді її турбували аплодисменти. Коли уперед виступила сьома співачка, я озирнулася, де Грін Гріт. Радше до мого здивування, він всівся на Оговому плечі і вигнувся, щоб тихо наспівувати у обличчя Ого.

– Грін Гріт, – сказала я, – чи не мігби ти бути настільки добрим, щоб змусити Мое мовчати?

Грін Гріт вигнувся у інший бік, щоб глянути на мене одним зі своїх мудрих, хитрих поглядів.

– Можна зробити, – сказав він. Він перенісся на спину Мое, залишаючи велику зелену пір’їну у волоссі Ого. Мое підстрибнула, коли відчула птаха на своїй спині та закинула голову. – Тиша, – сказав їй Грін Гріт. – Їж свій обід, їж свій обід. – І Мое їла, до мого полегшення, якраз коли сьома співачка почала свою пісню.

Це зайняло лише секунди, щоб навіть Тітонька Бек зрозуміла, що ця пані була неперевершеною. Пісня підносилася, чиста як мелодія срібного дзвону, і тонула, і піднімалася знову, як вимагали слова, наче політ найславетнішої пташки, яку можна уявити.

– Набагато приємніше, – голосно сказала Тітонька Бек. Я навіть можу чути слова.

– Ш-ш!, – сказали усі ми, включаючи Грін Гріта.

Пісня линула далі. Я почувалася більше ніж трохи заздрісною. Я ніколи в житті не була здатна утримувати мелодію. Івар сміявся наді мною, коли я намагалася. Ще гіршим було те, що співачка була юна та світловолоса та струнка та – наскільки я могла судити з цієї відстані – безсумнівно гарна. Я зітхнула.

Нарешті, після закінчилася. Коли вона зупинилась, була мить красномовної тиші, ніби аудиторія була занадто захоплена, щоб реагувати. Тоді прогриміли аплодисменти. Люди кричали та тупали, так само як і плескали. Насправді, Тітонька Бек також плескала.

І Мое, якимось чином витягла голову з торби із їжею, та приєдналася різким криком ослиці. Але тоді це не мало значення. Головний священик, як я припускала це був Праведний Гронн, підійшов до дівчини, все ще плескаючи, а тоді перестав плескати, щоб приколоти щось на кшталт сяючої брошки спереду її зелено-синьої туніки.

Коли аплодисменти почали стихати, інший священик оголосив, дужим розкотистим голосом:

– Переможець Співів Ріаннан з Панді. – І аплодисменти почалися знову і тривали допоки в мене не заболіли руки.

Праведний Гронн несподівано з’явився біля візка. Припускаю, він мабуть поспішав, поки лунали аплодисменти, але я не була певна. На Галлісі так багато магії.

– Лу-Лоуз, – сказав він, – тобі обов’язковобуло приводити галасливу ослицю, так само як і галасливу жінку? – і він розсміявся. Зблизька, Гронн виявився маленьким, схожим на діжку, чоловічком, із круглим веселим обличчям.

Іноді все складається так заплутано. Я була повна підозр щодо священників Галлісу та була готова битися із ними кожний дюйм нашого шляху, але я подивилася на Праведного Гронна та подумала: “Гей, він чудовий!”. Це трохи спантеличувало.

Лу-Лоуз, звичайно, впав в екстаз похмурої поваги. Він стискав свої руки та корчився.

– О, Праведний Верховний, – протестував він, – Я перепрошую! Вони найнечестиваіша команда. Жінка безумна, а її ослиця божевільна. Я не певен хто з них гірший.

– Тоді я звільняю тебе від них усіх, – сказав Праведний Гронн з широкою посмішкою. – Твої випробування закінчилися і ти можеш іти прямо до приміщення для вартування.

Лу-Лоуз був вкрай здивований.

– Що, зараз? – сказав він. – Без обіду?

– Можеш пройти повз тих, хто відповідає за їжу, – сказав Гронн, та попросити в них м’ясний рулет у дорогу. Скажи їм, що тебе прислав я. Йди вже. – Він спостерігав, як Лу-Лоуз, надувшись, пішов, та похитав головою. – Цей чоловік, – сказав він нам, – завжди нагадує мені чоловіка з Баллікеррі на Берниці. Ніколи не буває щасливий. Не важливо. Ми завжди посилаємо невдах охороняти приміщення для вартування. А тепер…

Він оглянув нас, одного за одним, не виключаючи Мое та Грін Гріта на її спині. Лише один з нас, кого він не побачив, був Плаг-Аглі, який вибрав цю мить, щоб, невидимим, притиснутися до моїх ніг. Я була рада цьому дотику, тому що погляд Гронна був дуже проникливий. Його широкі, у зморшках, сині очі, здавалося оцінювали усіх нас точно. Припускаю, він не став би Праведним Верховним Священиком не будучи надзвичайно розумним, але це все одно нервувало.

Нарешті, його очі зупинилися на Фінні.

– Ви, пане, – сказав він. – Відійдіть зі мною і розкажіть мені, як один праведний чоловік іншому, точно, як і чому ви всі опинилися тут, на Галлісі. – Він простягнув руку та весело відвів Фінна у бік, за кущі дроку.

Фінн такий покірний чоловік. Я могла бачити, що він здивований та збентежений, що його виділили першим. Але, оскільки Гронн вивів його за межу чутності, та посміхався йому, я могла бачити, що Фінн став менш напружений. Незабаром, він розмовляв та жестикулював так, ніби він із Гронном були давніми друзями. Більше магії Галлісу, думала я, і сподівалася, що Фінн розказує правильно.

– Він повинен був вибрати мене, – сказав Івар. – Я тут принц.

– Мабуть, він збирається йти за віком, – сказала я, щоб задовольнити його. Але я підозрювала, що Гронн вибрав Фінна, бо побачив, що Фінн простий та чесний.

Вони розмовляли якійсь час. Задовго до того, як вони закінчили, Івар та Ого вивчали поле, щоб виявити, де знаходяться ті, хто відповідають за їжу і розмірковували чи дозволять їм взяти м’ясний рулет, як Лу-Лоузу. Через них я також почувалася голодною.

– Я можу з’їсти маринованого оселедця, – оголосила Тітонька Бек, якраз коли Гронн та Фінн повернулися.

– Зараз у Вас є я, пані, – сказав їй Гронн. – У нас є свіжі краби та заливні угри, але оселедці залишили води Галлісу, після підняття бар’єру. Ви не знали?

Тітонька Бек просто дивилася на нього. Я бачила, що Гронн дивиться на неї уважно, щоб точно визначити її стан, перш ніж він повернувся до мене.

– Це, – сказав він, – не простий удар, так, Ейлін? Що змусило тебе сказати Праведному Оуену, що це він?

Я відчула, що моє обличчя червоніє.

– Це…це було легше пояснити, – сказала я. Не багато людей погодяться повірити, що її ледь не перетворили у ослицю, хіба ні?

– Червона Жінка Берніки? – сказав Гронн. Я кивнула. Фінн все сказав правильно, здавалося. – Бачиш, – пояснив Гронн, – я маю знати про це перш, ніж я вирішу до кого її відіслати. Звичайний цілитель не підійде для неї. Але я думаю над цим. Тим часом, решта з вас: Івар, син Короля Кеніга зі Скарру, Ого з Логри та Скарру і Грін Гріт з Берніки. Я все правильно зрозумів?

“І Плаг-Аглі”, подумала я, відчуваючи його біля моїх ніг.

Тоді Ого требабуло сказати:

– І ще Плаг-Аглі з того, що залишилося від Самотності, пане. – Коли Гронн витріщився на нього, він почервонів більше ніж я та заїкаючись вимовив, – Ал-але – він переважно невидимий – чесно. – Я сердито подивилася на нього.

Плаг-Аглі погарчав злегка, що могло означати – “Ну, добре”, і повільно, неохоче став видимим, біля моїх ніг. Гронн вилупився на нього, а потім подивився на Грін Гріта, який зараз знову сидів на плечі у Фінна. Він виглядав враженим.

– І ви всі у дорозі, щоб прибрати бар’єр навколо Логри? – продовжив Гронн. – У цьому я бажаю вам добра, хоча не маю жодної гадки як ви це зробите. – Він повернувся до Фінна, як до найбільш схожого до розуміння. – На Логрі мають бути люди, які вмирають, тому що ми не можемо допомогти їм. – Фінн сумно кивнув. Тоді Гронн повернувся до мене. – А ти, Ейлін, крім того, що ти Мудра Жінка Скарру, ти ще й дочка мого старого друга Гарета, я припускаю?

– Так, – сказала я. – Він дійсно був Вашим другом?

– О, так, – сказав Гронн. – Ти не повіриш, скільки разів ми сперечалися про нашу систему на Галлісі. Але він був викрадений із Принцом Аласдаіром, так? Він все ще живий?

– Я не знаю. Я сподіваюсь на це, – сказала я. – Я хочу знайти його.

– Ну, це можливо. Неймовірно, але можливо, – сказав Гронн. – І це привело до ладу мої думки. Ти знала, що у тебе тут кузени?

– Справді? Тут на Галлісі? – сказала я. Я була дуже здивована. Мій батько ніколи не говорив багато про свою родину – хоча я пам’ятала, що одного разу він розповідав мені історію про те, як його із братом переслідував бик на сусідській фермі.

– Не лише тут, на Галлісі, – сказав Гронн, посміхаючись з вигляду мого обличчя. – Тут, у цьому місці. Двоє твоїх кузенів прийшли на Співи. Хоча я думаю, що Різ прийшов підтримати Ріаннан. Різ – співак не дуже. Зачекай трохи і я маю їх залучити.

                  Глава 11.

Хлопець у сірому пальто, якого послали з інструкціями Гронна залучити “пристойний обід”, а також тих моїх кузенів, помчав. Першим прибув обід. Ми всі, включаючи Гронна, сіли на траву, щоб скуштувати рулети, начинені крабами, та грона винограду. Івар, Ого та я до цього часу ніколи не їли виноград, хоча всі ми їли родзинки. Гронн пояснював, дуже самовдоволений, що виноград росте в достатку на півдні Галлісу. Гадаю, тоді він збирався продовжити розповідати нам, що їх висушують у родзинки та відсилають до Скарру, але тоді прибули мої кузени, і я у цьому не певна.

Різ був гарний та світловолосий, вищий та старший за Івара, здається він був найлегшою, найдружелюбнішою людиною, яку я коли-небудь зустрічала. Його сестра, моя кузина Ріаннан, була той самою дівчиною, яка виграла Співи. Вона викликала у мене благоговіння. Зблизька, вона було приголомшено прекрасна. Я дивувалася, як хтось може мати такі величезні сині очі і витончені риси обличчя – не кажучи вже про дивовижну форму – і все ще бути настільки скромним, навіть трохи сором’язливим. Ріаннан посміхалася, дивлячись униз на траву, потім подивилася угору, спочатку на мене, тоді на Івара. Після цього вона більше нікуди не дивилася.

Івар дивився назворот. Його обличчя, з тонкими зародками броди, повільно стало малиновим, а тоді блідим. А Ріаннан все ще дивилась. Здавалося, що її не турбувало, що Іварове волосся виросло та було кошлате, чи те, що його, колись добрий, одяг зараз був забруднений та старий. Було зрозуміло, що вона вважала його ідеальним. А Івар думав те саме про неї, вся вишукана та гнучка, у її синьо-зеленій туніці із блискучою брошкою, що спалахувала перед нею.

– Тепер слухайте, – казав Гронн, коли я прокинулась від своїх дум, – у нас є ця пані Бек, якій не пощастило зустрітися із Червоною Жінкою Берніки, і яка потребує допомоги.

Різ подивився на Тітоньку Бек тим професійним оціночним поглядом, яким Тітонька Бек, зазвичай, сама дивилася на інших людей.

– Закляття, так? – сказав він.

– Дійсно, так, – сказав Гронн. – Закляття, яке вона наполовину відбила. Думаєш Венда зможе впоратися із цим?

– Моя мати може впоратися із більшістю речей, – сказав Різ, усміхаючись.

– Ну тоді, – сказав Гронн, – ось, що я пропоную – ви повернеться із ними усіма до Панді, представите Ейлін її тітці та її Дядьку Брану та іншим, і подивитесь, що ваша мати зможе зробити для Бек. – Він сказав мені, – Венда моя троюрідна сестра і немає нікого, більш здатного для зняття закляття ніж вона, на всьому Галлісі. ніж вона. Якщо ви вирушите зараз, то уникнете натовпи на шляхових зупинках. Вас це влаштовує?

– О так, цілком, – сказала я схвильовано. – Дякую. – Я бачила, що Тітонька Бек сиділа у візку та не звертала увагу ні на що, а крабовий рулет все ще був у її руці. – З’їж свій обід, Бек, – загарчала я, без особливого ентузіазму. Мене вже нудило від кричання на неї.

– Ну добре, – сказав Гронн, зчищаючи крихти зі своїх округлостей, – я маю повернутися до своїх обов’язків та залишити вас із моїм благословенням. – Він посміхнувся та пожестикулював у повітрі, що, я припускаю, було його благословенням, і тоді м’яко пішов геть. Здається, він був унизу на зеленому дерні та на відстані біля білого будинку, перш, ніж встиг ступити три кроки.

“Знову магія Галлісу”, подумала я.

– Немає потреби поспішати, – дружньо сказав Різ. – Хтось ще хоче трохи попоїсти? – Він підняв торбу, з тканини, яку ніс.

– Так, будь-ласка, – сказав Ого. Він завжди був голодний.

Плаг-Аглі також завжди був голодний. Він наступав на Різа, хвіст гойдався, та стояв на задніх ногах навпроти колін Різа, із однією великою лапою, витягнутою до торби з тканини. Різ розсміявся.

Коли лапа Плаг-Аглі торкнулася торби, з’явилося крихітнесеньке шипіння. Я побачила два яскравих червоних ока, що виглядали з манжета Різового рукава.

– О, у тебе є домашній щур? – сказала я. У мого кузена Донала був щур, коли він був молодше, якому він дозволяв бігати по його одягу, усередині. А правда була у тому, що я була готова зацікавитися будь-чим, аби тримати мої думки подалі від Івара та Ріаннан.

Різ розсміявся знову.

– Ні, не щур, – сказав він. Він легко потряс рукою, і маленька та крихітна червона ящірка вибігла назовні, довга та худа, і побігла вгору по його рукаві, до плеча, де крутилася навколо та пильно дивилася на Плаг-Аглі.

– О!, – сказала я.

– Її звати Блодред*, – сказав Різ. – вона дракон-ящірка*.

–

^{* Blodred – ймовірно, можна перекласти як Кроваво-червона (blood – кров, red –червона).}

^{** Щось на кшталт Комодського варану (комодського дракону)}

– Вони дуже розповсюджені тут, на Галлісі, – сказала Ріаннан. – Багато людей робить з них домашніх тваринок. Блодред у Різа, тих пір, як йому виповнилося п’ять років. А у вас на Скаррі їх немає?

– Ні, – сказали ми усі.

Фінн додав:

– На Берніці також, але я чув про них. Гадаю, для них занадто холодно на північ, від Галлісу.

Ого нахилився наді мною, щоб побачити ящірку зблизька. Вона дійсно могла бути крихітним дракончиком. У неї було щось типу оборки, яка виглядала як крила на її слабо пульсуючих боках.

– Вона літає, – запитав він.

– Ні, насправді ні, – казав Різ. Це не пристойні крила – лише шкіра, яку вона може роздувати трохи та ковзати. І, – гордо додав він, – вони бувають всіх кольорів, але червоні дуже рідкісні.

Ми всі знову всілися і продовжили обід. Івар та Ріаннан сиділи разом і розмовляли один із одним, короткими ламаними реченнями. Наскільки я можу сказати, вона питала Івара про його життя на Скаррі, а він намагався робити компліменти її співам. Поміж цього, вони дивилися один на одного так, ніби бачать найчудеснішу річ у світі. І вони удвох постійно червоніли.

У підсумку, я була цілком задоволена зосередитися на тому, щоб змусити Тітоньку Бек поїсти. Потім, я раділа тому, що Плаг-Аглі поводився, радше, погано і намагався поцупити краба у людей. Я не думаю, що у його житті коли-небудь були краби, до сьогодні, і він виявив, що у нього до них пристрасть. Мені доводилося кричати на нього – ніби це якось на нього впливало. Після цього, я зосередилася на Блодред, яка їла крихітні шматочки краба, які вона вишукано тримала у своїх червоних пальцях. Я навіть дивилася, як Грін Гріт клює яблуко на звороті.

Я відчула полегшення, коли Різ сказав, що нам краще рухатися.

– Ейлін, ти керуєш візком, – сказав Івар.

Тож, я залізла у візок та взяла поводи, в той час як Різ йшов попереду із Ого та Фінном, показуючи шлях. Ми йшли через нагір’я ідеальної краси, де струмки музикально протікали над каменепадами, вкритими дикими квітами, в той час як сині вершини височіли позаду; а все, про що я могла думати, були Івар з Ріаннан, які йшли позаду, щось муркочучи та сміючись. У вершинах, через які ми проходили, були просвіти, крізь які я могла бачити море, синє, як очі Ріаннан, чи озера у долинах, чи, в одному випадку, величезний золотий краєвид Галлісу розтягнутий на півдні, повний полів та віддалених фруктових садів. Мое це не подобалося. Вона хитала вухами та демонструвала, що не звикла до гір. Але все, про що я могла думати, були Івар із Ріаннан, що йшли позаду.

Тієї ночі ми зупинилися на шляховій зупинці. Це був, свого роду, сарай, із дерев’яними ліжками і вогнищем. Назовні було інше вогнище, де вимогли приготувати будь-яку їжу, що взяли із собою, та колодязь із водою. Ми сиділи назовні та знову їли крабів. Галліс настільки чудово теплий, що ми могли спатиназовні, якби захотіли.

На Галлісі немає готелів, сказав нам Різ. Є винні крамниці та місця для випивки, унизу, у рівнинах, які усі ретельно регулюються священиками. Ви можете пити в межах визначених годин, сказав він.

– Але все стало набагато спокійніше, ніж було, зараз, коли Гронн став Праведним Верзовним Священиком, – сказав він нам. – Довгі бесіди Гронна із Гаретом дещо змінили його кругозір. – Тоді він розповів нам про інші традиції Галлісу, які я зараз забула. Я намагалася не помічати, що Івара обходила лише Ріаннан. Тітонька Бек просто сиділа. Фінн зівав. Єдиним, хто дійсно слухав Різа, був Ого.

Наступного ранку ми їхали крізь ще прекрасніші горні краєвиди. Шлях неухильно йшов угору, і Мое не була щаслива. Ого та я були вимушені взяти її за вуздечку з двох сторін та додатково тягти її. Різ та Фінн йшли все далі та далі попереду. Івар та Ріаннан, хоча просувалися повільно, також були доволі далеко.

– О, ну давай же! – сварливо казала я Мое.

– Я роблю усе, що від мене залежить, – відповіла Тітонька Бек з візка.

– Я не до тебе! – прогарчала я. Тоді я виявила, що плачу. Великі сльози стікали униз, по моєму обличчю, а я ковтала, ніби мене душили.

Ого сказав:

– Не будь нещасною, Ейлін.

– Я не можу цьому зарадити! – огризнулася я. – Моя тітка впала у дитинство та залишила мене керувати усім, а ми все мандруємо та подорожуємо, і я не маю найменшогоуявлення як ми доберемося до Логри, і я не думаю, що знайду свого батька! Ніколи!

– О, ми доберемося туди, – сказав Ого. – Якось. Врешті решт, Звір Скарру на нашому боці таВеликий Птах Берніки. А зараз ми навіть маємо Дракона Галлісу також, хоча визнаю, вона дещо крихітна.

Я подивилася на Плаг-Аглі, який брів попереду мене, вище по дорозі, довгі ноги, маленька голова, жахлива розцвітка і решта. Не кажучи вже про запах крабів. Я протерла очі рукавом та подивилася знову.

– Ти ж не маєш на увазі…

– Так, маю, – сказав Ого. – Ти не можеш заперечувати, що він досить магічний. І Грін Гріт каже розумні речі, не так як інші папуги. Грін Гріт знає, що він каже.

– Припускаю, що ти правий, – сказала я, починаючи відчувати, радше, благоговіння. – Ймовірно, разом із нами, щонайменше, два Хранителя.

– Тож, ми доберемося до Логри та знайдемо твого батька, – сказав Ого, – якщо його ще можна знайти. І в мене почуття, що тобі доволі подобається командувати…

– Не тоді, коли я не могла танцювати на ярмарку, – сказала я.

– Але більшість часу, – сказав Ого. – Давай же. Визнай це. І ти не повинна почуватися нещасною через Івара, ти знаєш. Він цього не вартий.

Я не усвідомлювала, що мої почуття були настільки очевидні.

– Я скажу тобі, Ого з Логри, – сказала я, – що я вибрала Івара давним-давно, як мого майбутнього чоловіка!

– Я знаю, – сказав Ого. – Але тоді ти була маленька, а він виглядав доволі дорослим. Я довгі роки сподівався, що ти побачиш свою помилку.

– Помилку!– майже заверещала я.

– Бабця завжди каже, що ти робиш помилки, – сказала Тітонька Бек, з візку.

– Тихо, Бек, – сказав Ого. – Так, помилку. В тебе є розум, Ейлін. Івар дійсно, доволі дурний. Тобі буде жахливо нудто, якщо ти проводитимеш із ним весь час. Я знаю по собі. Здається, він гадає, що оскільки він принц, то він ідеальний.

Я подумала про це. Припускаю, я ніколи не наділяла Івара розумом. Донал був розумний, і я завжди знала, що, саме через це, Мевенне надавала перевагу Доналу, а не Івару. Але вона давала Івару усе, що він хоче, постійно. Всі дітлахи у замку знали, що краще не сваритися із Іваром. Він піде до матері і вона покарає особу, що посварилася із ним. Думаючи про це, я розуміла, що Мевенне робила це для Івара, через те, що не дуже любила його.

Мої ранні спогади про Івара були про слабкий жаль до нього. Мевенне давала йому усе, що він захоче, але вона ніколи не обнімала його, як обнімала його брата. Тітонька Бек, яка не була людиною, схильною до обіймів, обнімала мене, коли я цього потребувала і, коли я була мала, вона брала мене на свої (дуже кістляві) коліна. Мевенне ніколи не робила цього для Івара. Але я вірю, Івар думав, що він її улюбленець. Як глупо!

– Але Ріаннан така гарна! – вила я.

– Ти також, – відплатив Ого.

Я вилупилася на нього.

– У неї волосся як стиглий овес, – протестувала я.

– Твоє волосся, – сказав Ого, – саме кольору ірисок, які замкова кухня робить на свята. Ти маєш розпускати його частіше, тому що воно кучеряве.

– Воно мені заважатиме. – сказала я. – І в неї великі сині очі.

– Твої очі настільки ж великі, – сказав Ого, – і вони майже завжди зелені. Я ніколи не зустрічав когось, із кольором твоїх очей.

– Але я така коротка, – сказала я. – Ріаннан майже така висока як ти.

– Така собі каланча, – нетерпляче сказав Ого. – Якщо ти визначилася, що будеш думати про себе як про уродливу карлицю, уперед. Але не чекай, що я буду співчувати.

Я виявила, що сміюся.

– Гаразд, гаразд, – сказала я. – Але є одна річ. Я не можу співати. А ти чув Ріаннан.

– Так, вона може співати, – сказав Ого, – але вона не Мудра Жінка, так? І я не думаю, що це її голос вплинув на почуття Івара.

Я розсміялася знову, трошки. Ми йшли далі. Ми, мабуть, пройшли майже половину милі, коли до мене дійшло, що слід сказати:

– Дякую тобі, Ого.

Він посміхнувся мені, униз.

– Будь-ласка, Ейлін.

Він настільки покращив моє самопочуття, що я навіть почала дивитися на краєвид. Скрізь були кострубаті скелі. Здавалося, тут не було поблизу барда, щоб виспівувати красу, тож він був такий простий, як Плаг-Аглі і виснажений та сірий. Я виявила, що краєвид утішає мене. Він нагадував мені Скарр.

Однак, скоро ми вийшли на височину, що була майже пласка, де трава була нормального різновиду зеленого кольору. Там всюди паслися вівці. Вони бродили по дорозі та дивилися на нас та блеяли. Навколо вигону була огорожа, за якою були корови, а біля наступної огорожі був великий камінь. З якихось міркувань, там була мотузка, обмотана навколо цього каменя, із чимось, що було схоже на маленький корабельний якір, який був прикріплений до її кінця.

– Вони бояться, що камінь улетить геть? – поцікавився Ого.

– Ніколи не знаєш, з усією магією Галлісу, – сказала я.

Щойно я це сказала, ми обійшли камінь та побачили, що мотузка веде до маленького сарайчику, нагору від нас.

– Ні, це хатинка може полетіли, – сказав Ого.

Різ та Фінн чекали якраз за хатинкою. Івар та Ріаннан приєдналися до них, якраз як ми їх побачили. Вони всі повернулися та спостерігали, як ми наближаємося.

– Ласкаво просимо до Панді, – сказав Різ, коли ми зрівнялися. Різ показав жестом нагору на ліво.

Там був великий старий фермерський будинок, оточений ще більшою кількістю овець, він гніздився дуже зручно серед скель та кам’яних будинків. Хтось у одному з дверних отворів побачив нас та закричав та помчав до задньої частини будинку. Коли ми прибули, двері фермерського будинку були відчинені і Різові мати та батько виходили, щоб привітати нас, за ними, ціла юрба фермерських працівників та служниць.

– Вона виграла Співи! – хтось закричав. – Я знав, що вона виграє!

Мати Ріаннан кинулась обнімати її. Тоді нас усіх представили і масивний пастух досяг візка та витяг з нього Тітоньку Бек. Коли її заносили у Панді, вона скромно сиділа на його великих руках, саме так, як її заносили на човен у Скаррі. Всередині, нас прийняли дуже радо. Гадаю, я ніколи не почувалася настільки вдома як у тому будинку.

Головною кімнатою нижнього поверху була величезна кухня, дуже світла, тому що була побілена. Широкі вікна дивилися на південний-захід. У великому вогнищі був вогонь, незважаючи на теплий день, і пастух влаштував Тітоньку Бек у м’яке крісло біля вогнища, перш ніж зіткнутися із одними з вхідних дверей. На стелі були чорні балки з яких звисали різні штукенції – Грін Гріт одразу полетів до них, де всівся, вагомо інспектуючи зв’язку цибулі. Плаг-Аглі направився прямо до вогнища. Чотири вівчарки і цілий натовп котів миттю надали йому місце, з найвеличезнішою повагою. Він кинувся на найкраще місце і, наскільки я пам’ятаю, решта дня була заповнена його буркочучим муркотінням.

Я бачила все це уривками, тому що пересувалася між моїм дядьком та тіткою, які весь час казали:

– Дійсно, дочка Гарета! Ти досить схожа на нього, – та, – У тебе очі твого батька, ти знала?, – та тому подібне. Він цього мені хотілося плакати. Венда, моя тітка, була майже така ж прекрасна як Ріаннан, окрім того, що була старша, звичайно ж, і її волосся було темнішим. Мого дядька звали Бран. Я весь час придивлялася, чи схожий він на мого батька, але було важко сказати, тому що він був дуже високий і мав велику бороду. Гадаю він мав таку ж саму невелику ауру величності, яку я пам’ятала у мого батька, так, ніби він вищий за більшість людей, зовсім не маючи при цьому такого наміру. Молодший брат Різа Брент, мав таку ж ауру.

Було дуже дивно знайти стільки невідомих зв’язків. Невдовзі їх стало ще більше. Люди стікалися з будинків унизу, з іншої сторони пагорбу, всі з метою зустріти нас. Кожен казав мені щось на кшталт:

– Я четвероюрідний брат твого батька, розумієш, – чи, – Я племінниця твоєї бабусі, ось так. – Цих було так багато, що я цілком не здатна назвати їх усіх. Єдині, кого я запам’ятала, були Шкільна вчителька та священик, які залишилися на вечерю, і вони також були родичами. Шкільна вчителька була сестрою Венди і дуже освічена, навіть більш ерудована ніж священик, який був кузеном Брана. Насправді, це нагадувало мені Скарр, як усі були родичами, і я була змушена боротися із ще однією атакою нудьги за домом.

Всі ці відвідувачі спричинили велику метушню гостинності. Було принесене вино та був зроблений чай, і Венда та дві служниці стали дуже зайняті, розносячи оливки та солені печива, що додавалися до напоїв. Іварове обличчя, коли він вперше скуштував оливку, було мальовниче. Його щоки впали, рот та очі зажмурилися і він сказав у розпачі:

– Куди я можу це виплюнути? Будь-ласка!

Ріаннан впала від сміху, але змогла вимовити:

– У вогонь, звичайно ж, дурнику!

Ого сказав:

– О, я пам’ятаю ці! – і взяв жменю. Він дійсно любив їх. І так само, здавалося, любила їх Тітонька Бек. Ого сів на стілець біля її крісла та обережно виймав тяжкі маленькі зернятка-камінці з оливки за оливкою для неї. Вогонь сичав від бомбардування оливковими камінцями. Гадаю, Ого з’їв дві, за кожну, яку давав Тітонці Бек.