Текст книги " Острови Халдеї"

Автор книги: Діана Вінн Джонс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 12 страниц)

Фінн тихенько сидів у кутку, поїдаючи усе, що підносили. Ну, я завжди думала, що Фінн може з’їсти будь-що. Я, я надавала перевагу солоному печиву, хоча уявляла, що можливо, просто набуду смак до оливок, свого часу. Грін Гріт спустився униз з балок, щоб отримати свою частину з мого печива.

В проміжках між цим, Фінн, Ого та я були біля вікон, зачаровані. Землі ферми Брана тягнулися униз до залитих сонцем пологих уступів. Найближчі сіро-зелені дерева були оливковими. Але там були виноградники та фруктові сади з звичайніших фруктів, і поле за полем тягнулися зернові усіх видів – я впізнала ячмінь та сіно, але було багато рослин, яких я до цього ніколи не бачила. Хоча, найчарівнішими речами були команди маленьких товстих коней, що тягнули візки із продуктами до сараїв. Це були не зовсім візки. У них не було коліс. Здавалося, кожен з них важко плив позаду команди, що тягла.

– Як таке може бути? – дивувався Фінн.

Я також дивувалася. Але, найбільше я думала про те, що Бран має тут, свого роду, королівство, повне далеких родичів, радше, як мій далекий кузен Король Кеніг.

Коли всі відвідувачі пішли, окрім священика та Шкільної вчительки, була подана вечеря, за величезним столом. Поки я була зайнята, змушуючи Тітоньку Бек поїсти, Ого був дуже сміливий та балакучий та постійно задавав питання. Одне з перших його питань було про дивовижні візки без коліс.

– О, ці, – сказав Різ, – магічний винахід мого батька. Акуратні, хіба ні?

Я подивилася на мого дядька, думаючи: “ Отже, він також чарівник!”

Бран посміхнувся.

– Трохи забрало у мене часу, обміркувати їх, – сказав він. – Вони легші на конях. Але я все ще не знайшов способу, щоб вони не перегорталися.

– Їм потрібне обережне правління, – сказала Ріаннан. – У мене це не виходить.

– Ні, моя дівчинко, – сказав Бран. – Я все ще тремчу від того, як ти розбила мій перший, об великий сарай.

Ріаннан стала дуже рожевою і більше нічого не сказала. Івар, який би голосно розсміявся над кимось іншим, подивився на неї співчутливо.

– Я бачу, що це мистецтво, – сказав він. Я виявила, що мене все ще трохи колотить від цього.

Ого продовжував розпитувати, але питання, яке я особливо пам’ятаю, виникло, коли ми їли купи млинців, вкритих джемом та медом, на десерт. Ого сказав:

– У вас тут коли-небудь буває сніг?

– Не часто, – сказала Шкільна вчителька і, типово для вчителя, продовжувала, – Галліс лежить у потоці теплого повітря з південного океану, розумієш.

– Але коли йде сніг, – сказав Ого, – що роблять барди?

– О, вони тоді дійсно зайняті, – сказав Різ зі сміхом. – Вони рояться навколо, виспівуючи товстий шар білого та мальовничість, із гарними бурульками на кожному водоспаді.

– Не на моїй фермі, вони не співають, – сказав Бран, і він та священик обмінялися трохи похмурими поглядами. Я могла побачити, що він та священик не погоджувалися із діяльністю бардів.

На протязі всієї трапези, Венда дивилася на Тітоньку Бек глибоким, вдумливим поглядом.

– Вона під досить дивним закляттям, – сказала вона мені. – Але побачу, що я зможу зробити. – І, коли вечеря закінчилася, вона відвела Тітоньку Бек у якесь інше місце у будинку. Шкільна вчителька та священик пішли, так ніби це був сигнал, а решта нас допомогла служницям прибрати. Коли ті дівчата сіли вечеряти, Бран відіслав Брента у ліжко та повів решту нас у невелику вітальню. Хтось запалив там вогонь, так, ніби на нас чекали. Плаг-Аглі йшов за нами та знову влігся у теплому місці.

– Добре, Різ, – сказав Бран. – Ти настоюєш на цьому?

– Більше ніж коли-небудь, – відповів Різ. Він – якимось чином – засвітився. Я могла бачити, що він стримується з тієї найпершої миті, як ми побачили його, і, можливо до того.

Якби Тітонька Бек була тут і при своєму істинному розумі, вона сказала би щось на кшталт: “Він приховує своє світло під спудом, хіба ні?”. Тепер він був справжнім собою. Його очі сяяли і він сидів так, ніби був готовий вискочити зі свого крісла.

– Те, про що я хочу поговорити, є дуже секретним, – сказав він. – Священики би назвали це нечестивим.

Фінн поворухнувся у своєму кріслі.

– Отже, ми приймаємо участь у заколоті? – запитав він. Грін Гріт нахилився з Фіннового плеча, щоб подивитися у його обличчя.

– Так, я так думаю, – сказав Різ. Зненацька Блодред вискочила з під його комірця і також витріщилася на Фінна.

Фінн ковтнув.

– Я бачу, що це важливо, – сказав він. – Чи буде моя богиня висловлювати несхвалення?

Бран сказав, із коротким смішком:

– Полегше, чоловіче. На протязі років я усвідомив одну річ, яка полягає у тому, що те що кажуть священики і те, що думають боги є досить часто різними речами. У нас є пророцтво, яке веде нас.

– А, – сказав Фінн.

Різ нахилився уперед, з нетерпінням.

– Це щось, що я збирався вчинити, на протязі років. Я хочу врятувати мого дядька, якого викрали із Високим Принцом. Я працював над практичнимспособом зробити це, весь цей рік. – Він подивився на мене. – Ти ж хочеш знову побачити твого батька, так?

У мене було відчуття, ніби величезна рука стиснула мої груди. Я не знала, чи то було хвилювання, чи жах. А змогла лише видихнути:

– Як… як…?

– Тепер, коли ви тут, то можете допомогти, – сказав Різ. – Я збирався узяти чотирьох людей з Панді, окрім Ріаннан, яка виспівувала би нам, але ви четверо – ідеальні. Ви погодитеся вирушити?

– Так, але як ти плануєш перебратися крізь бар’єр? – сказав Ого. – Ніхто не може.

Різ засміявся.

– Ми полетимо, – сказав він. – Надбар’єром.

– Але, – сказала я, – але хіба бар’єр не купол, над всією Логрою?

– Може бути, – оголосив Різ. – Якщо так, то у Логри мало б закінчитися повітря дуже давно, а рибалки бачили там живих людей. Але, якщо він єкуполом, ми просто полетимо назад сюди і подумаємо ще. Бачите, вітер дує з заходу на світанку, тоді коли ми вирушимо, і зі сходу на заході сонця, отже він принесе нас назад до Галлісу.

– Що за крила ти збираєшся використовувати, щоб ми полетіли на Логру? – запитав Фінн. – Це очевидний шлях. Нам доведеться махати багато миль.

– Над морем також, – сказав Ого. – Хтось з нас може утонути.

Різ розсміявся знову. Він майже обнімав себе, з захопленням.

– Не крила, – сказав він. – Я зробив повітряну кулю.

Ми всі сказали:

– Що?– Навіть Івар, який був у кутку із Ріаннан і не чув жодного слова до цієї миті, прийшов у себе та зажадав дізнатися про що говорить Різ.

– Вона піднімається за допомогою гарячого повітря, – пояснив Різ, – і вона зроблена з шовку. На Галлісі ми запускаємо маленькі шовкові повітряні кульки у День Середини літа, запалюючи свічку унизу. Це подало мені ідею. Але я встановив один з пливучих візків Брана під моїм, щоб він допоміг летіти. Це спрацює.

– Ти її випробував? – запитав Ого.

– Лише у мініатюрі, на жаль, – сказав йому Бран. – Ви можете лише уявити, що барди та священики скажуть, якщо Різ полетить через Галліс без дозволу. Нас би вигнали з ферми. Але маленька модель працювала як мрія. Літала як повітряний змій*. Ми сказали Гронну, що то був повітряний змій.

___________________________

^{* Тут використане слово “kite”, яке може означати: шуліку, повітряного змія, ліхтарик, який запускають у повітря.}

– Отже, – сказав Різ, – мій найперший політ буде завтра на світанку. Ви всі готові полетіти? Мені потрібні дві пари людей, розумієте, потрібно надувати міхи, щоб гаряче повітря постійно поступало.

Бран трохи зітхнув.

– І він потребує, щоб його тато залишався удома та прикидався, що Різ та Ріаннан гуляють берегом з вами усіма. Ви всі збираєтеся, так? – Я могла сказати, що йому свербіло полетіти також і він знав, що не може. Він був захоплений планом так само, як і Різ.

Так само і ми всі. Різ захопив нас із собою, якимось чином. Коли я дивлюся назад, я бачу, що то була божевільна ідея. Ми навіть не знали чи ця куля-штукенція полетить, не кажучи вже про те, чи зможемо ми подолати весь шлях до Логри на ній. Але я була у полум’ї думки, що побачу мого батька знову і я бачила, що Ого боліло полетіти додому, до Логри. Але чому погодився Фінн? Чи Івар? А вони вдвох погодилися. Ріаннан я могла зрозуміти. Вона так захоплювалася братом, і я думаю, вона хотіла довести, що вона може співати достатньо магічно, щоб витати у небі.

– Які наші плани, коли ми доберемося до Логри? – запитав Івар, так, ніби він був практичною особою.

– Приземлимося у полі десь біля головного міста. Як воно називається? – сказав Різ.

– Харандед, – вставив Ого.

– Так, Харандед, – сказав Різ. – І пішки підемо шукати Гарета і – як того принца звали?

– Аласдаір, – сказала я.

– Аласдаір, так, – сказав Різ. – Не можу собі уявити, щоб їх дуже сильно охороняли після всього цього часу. Тоді у сутінках ми заберемо їх на повітряну кулю і відлетимо геть. Я поклав достатньо палива, щоб повернутися, розумієте.

І це був весь наш план. Ми дійшли до цього, коли Венда увійшла, приводячи з собою мою тітку.

– Отже, ви дійсно вирішили ризикнути? – сказала вона, сумно дивлячись на наші обличчя. – Ну, добре. Бек може залишитися тут, зі мною. Я зробила все що можу для неї, на даний час, іле це буде довга праця, гадаю. І звичайно ми наглянемо за вашою ослицею, поки вас не буде. Але якщо вранці передумаєте, ми не будемо думати про вас погано.

               Глава 12.

Тієї ночі я думала, що занадто збуджена, щоб заснути, але насправді, я спала дуже добре. Тітонька Бек, хоча і виглядала так само, насправді вляглася у ліжко, що знаходилося у маленькій сусідній кімнаті, не змушуючи мене кричати на неї. Це було таке полегшення, що я раптом виявила себе цілком виснаженою. Я впала серед м’яких покривал на моєму ліжку та вирубилася допоки Ріаннан не підняла мене на світанку.

– Вдягнися тепло, – прошепотіла вона. – Над морем може бути холодно.

Я вдягла мою найтовстішу хорошу сукню та взяла з собою униз, на кухню, пальто. Там були усі, включаючи Брана, який був тут, щоб провести нас. Ми їли хліб та сир поки Венда пакувала для нас величезну сумку із харчами. Блодред спустилася з рукава Різа, щоб поклювати трохи хліба, а Грін Гріт ступив на стіл, клюючи усе, що падало на стіл. Я бачила, що він хотів переконатися, що добре поїв перед подорожжю. Але не було жодних ознак Плаг-Аглі. Спочатку, я подумала: “ О, він знову став невидимим”. Я пошукала його навпомацки, але не змогла ніде віднайти, ні під столом ні біля загашеного каміну.

Була мить, коли моя впевненість похитнулася. Я подумала: “Якщо Плаг-Аглі не довіряє тій повітряній кулі…” Але я була занадто збуджена, що дозволити сумнівам перемогти. Ми збиралися виконати нашу місію. І я аж до болю хотіла побачити мого батька знову.

На дворі все було ще темно-синім коли ми вийшли з дому, униз по стежці, що вела до сараю, який ми помітили на шляху до Панді. Ріаннан поспішила униз до валуна та почала розмотувати мотузку, що була на ньому. Різ та Бран разом взялися за боки сараю та підняли їх. Всередині, я нечітко побачила велику купу багатокольорового шовку, яку Різ обережно розтягнув по схилу пагорба допоки він не розтягнувся у величезне роздуте коло. Воно було прикріплене, ще більшою кількістю мотузок до чогось, схожого формою на човен, виготовленого з переплетених гілок верби.

Хтось сидів у човні. Ми зазирнули. То була Тітонька Бек.

Так, а ось і вона, дуже пряма, спокійно споживає хліб та сир. Поруч із нею був Плаг-Аглі, який жував грудку м’яса.

– Бек! – вигукнули усі ми.

– Ви всі прийшли вчасно, – сказала вона. – Приймайтеся за роботу.

– Але, Бек, – сказала я, – не думаю, що тобі слід йти із нами.

– А ми ще ходили навшпиньки та говорили пошепки, щоб не турбувати тебе! – з огидою сказав Івар. – Що ти тут робиш?

Тітонька Бек грізно подивилась на нього.

– Я маю позбутися цієї ослиці, – сказала вона.

“Божевільна!”, подумала я. Але Венда, яка допомагала Ріаннан причепити якір до отвору у схилі пагорба, випрямилася та вигукнула:

– О, теперя розумію! Це закляття якимось чином прив’язало її до вашої ослиці! Краще їй піти із вами. Це найкращий спосіб розірвати зв'язок.

“ Так ось чому Мое капризувала!”, думала я, в той час як Бран занепокоєно сказав:

– А це не буде заважко для човна, як гадаєш?

– Не буде, – сказав Різ. – Вона дуже кістлява. Вона та Ейлін разом мають важити менше за П’ю, якого я збирався взяти із собою. П’ю кремезний. Запали вогонь, тато. Я хочу впіймати зародок вітру.

Насправді, я думала, що ми ніколи не зрушимо. Вогонь був у чомусь схожому на металеву коробку, всередині човна. Після того, як Бран запалив упаковане вугілля у коробці за допомогою – до моєї заздрості та захоплення – слова та легкого руху пальців, Різ змусив Ого та Івара рухати ножні насоси, які були прикріплені до міхів під коробкою. Вогонь заревів та пішов від синього до червоного, а тоді до білого. Ріаннан, Різ, Фінн та я мали тримати важкий шовк, так щоб тепле повітря могло проникнути до повітряної кулі. Це був шовк, вкритий багатьма шарами олії.

Я була уражена, як багато праці мало бути вкладено у неї. Шовк не легко було доставити у Галліс. Різ сказав мені, що більшість тканини прибула з Логри давним-давно. Їм довелося зібрати з тисячу маленьких шматочків та зшити ці шматочки разом. Куля, коли вона нарешті почала округлятися та трохи підніматися, була божевільною клаптиковою штукенцією з кольором неочищеного пергаменту, насиченого синього, квіткових шарфів, рожевого, як нижня спідниця, та червоних весільних суконь, подекуди, із вишитими ящиками.

– О так, – сказала мені Ріаннан, а піт від вогню стікав по її чудовому білявому волоссю, – це зайняло у нас цілий рік божевільного шиття. Мати шила, я шила, Різ шив. Різ був просто навіжений, бо хотів закінчити перш ніж священик помітить, розумієш.

Конверту, як назвали цю божевільну клаптикову штукенцію, знадобилося так багато часу, щоб наповнитися, що Венда мала багато часу, щоб обійти та обійняти усіх нас, перш ніж вона мала підійти до якоря та витягти його зі схилу пагорбу. Бран дратував Різа, бо вештався біля маленького важеля, що відправляв безколісний візок, під човном, у повітря.

– Вже час натискати? – весь час казав він. – Лише скажи, синку.

– Щені! – постійно гарчав Різ. – Не марнуй заклинання.

Тітонька Бек дратувала всіх, кажучи знову і знову:

– Покваптеся. Час вирушати.

Навіть Фінн, весь рожевий та пітний, оскалився на неї:

– Ти перестанеш шуміти, Мудрість, чи я повинен виявити справжнього себе та сказати Грін Гріту, щоб клюнув тебе.

Але нарешті, врешті-решт, опуклості клаптикової штукенції збільшилися у величезну кулеподібну форму та вона стала вертикально до пагорбу та парила над човном.

– Продовжуйте накачувати! – крикнув Різ на Івара та Ого, які вдвох виглядали так, ніби вони можуть зникнути. Тоді він крикнув на своїх батьків, – Важіль, батьку, зараз! Якір, Мамо. О. Заради Галлісу, ворушиться, обидва!

Я думаю, Венда та Бран чекали так довго, що їм було важко повірити, що час прийшов. Але вони похитали головами та виконали свою роботу, в той час як Різ затягнув якір та звернув мотузку, у петлю, на човні.

І, неймовірно, ми піднялися над схилом пагорбу та відступали у повітрі.

Деякий час, здавалося, ми рухалися дійсно швидко. Венда та Бран з людей нормального розміру, що махали нам на прощання, перетворилися на крихітні далекі ляльки, майже за мить. Ми піднімалися та піднімалися, і наступної миті були у золотому світанковому небі, із гострими горами під нами; тоді ми піднялися вище, вище над зеленими пагорбами, що тяглися до хвилястої берегової лінії, окресленої білим; після цього, ми були понад морем. Різ дозволив хлопцям перестати накачувати і вони звалилися на скрипучі плетені борти.

Я повисла на мотузці та дивилася назад на славетний краєвид Галлісу, що наче туманний півмісяць, тягнувся вдалину на південь, на всі сині гірські вершини та на зелені або золоті долини. Потім стало занадто туманно, щоб щось розгледіти, а унизу була саме лише вода. Море, якщо дивитися на нього згори, є дивовижно однакове. Я бачила його як сірість із білими хвилями, що перетинали одна одну наче візерунок пледу. Воно було дуже порожнє. Я дивилася уперед і дивувалася де Логра. На горизонті не було нічого окрім туману.

Ріаннан була права. Тут нагорі було холодно. Івар та Ого завернулися у свої пледи. Всі інші, крім Фінна та Тітоньки Бек натягнули пальто. Фінн бадьоро сказав, що він звик до гіршого на Берніці. Тітонька Бек вимовила, що на Скаррі значно холодніше. Ми розсміялися. Ми всі були дивовижно щасливі. Плаг-Аглі лежав на моїх ногах та муркотів. Грін Гріт розмахував крилами на мотузці, де він косо висів, роздивляючись навкруги. Блодред була навіть ще ініціативнішою. Вона перебралася, по голові Різа, на іншу мотузку та вибралася на клаптикову штукенцію, де ми її втратили з поля зору.

– З нею все буде гаразд? – запитала Ріаннан з тривогою.

– Дуже сподіваюся, – сказав Різ, витягуючи голову, слідкуючи за нею, також занепокоєно. – Зазвичай, вона досить розумна.

Ми мчали десь з годину, очевидно знаходячись у повітрі, коли справи пішли не так.

Ого сказав:

– Море виглядає дуже близьким.

Він був правий. Коли я дивилася униз, то могла бачити, як хвилі піднімаються та ламаються бризками білого. Більше не можливо було спостерігати акуратні візерунки з пледу. Воно було лише сірою, розгніваною водою, до далекого горизонту.

Різ, який підживлював вогонь ще одним мішком вугілля, підстрибнув та глянув.

– Галліс! Ми занадто низько! Івар, Ого, починайте качати. – Він наспіх причепив ще дві дерев’яні педалі до міхів та почав скажено натискати на один .

– Ми потонемо? – запитав Івар, коли ставав на найближчу педаль.

– Не повинні, – сказав Різ. – Не тоді, коли під дном безколісний візок. Фінне, чи не покачаєш також, будь-ласка?

Вони вчотирьох почали наполегливо накачувати, пихкаючи та червоніючи. Вогонь ревів та змінився з голубуватого на червоний, а тоді на жовто-білий. А море все ще наближалося. Незабаром, я могла чути як ламаються хвилі. Солоні бризки летіли з-за борту та бризкали у наші обличчя. Тітонька Бек спокійно облизала губи, але я запанікувала.

– Різ, ми вже унизу! – закричала я. Струмінь води перекинувся з-за борту та вогонь зашипів.

– Прокляття богів! – пихкнув Різ. – Гадаю закляття витекло з безколісного візка. Ріаннан, починай співати закляття. Співай, щосили!

Ріаннан стала, тримаючись за одну з мотузок, та заспівала чистий мотив та дивні слова. Це була мелодія, яку я знала зі Скарру. Вона піднімала настрій, ця пісня, але не піднімала повітряну кулю. Ми опустилися настільки низько, що плетений човен почав качатися та кидатися як справжній човен. Піниста вода вирувала крізь щілини.

– Всіспівайте! – задихаючись вимовив Різ, все ще накачуючи повітря. – Давайте! Всі!

Він почав співати також, задихаючись, ту саму пісню. Фінн, Івар та Ого приєдналися, ривками. Фінн знав одну частину, Івар та Ого іншу, і вони всі, незважаючи, ревіли, пісня Скарру перемішалася із словами Берніки. Грін Грін прилетів на плечі Фінна, що здіймалися, та, здавалося, крякав пісню також.

Я подивилася униз та зустрілася з очима Плаг-Аглі, що непомірно звинувачували. Він думав, що мені слід співати також.

– Але ти повинен знати, що я не вмію співати, – заволала я.

Він продовжував дивитися так, як лише може кіт.

– Гаразд, – сказала я. – Гаразд. – І я заспівала єдину пісню, про яку могла думати, яка вимовлялася співуче “Гімн Мудрих Жінок”. Її слова ніколи не мали сенсу, як на мене. Тітонька Бек якось зізналася, що вона також їх не розуміє. Але я кричала їх.

“Я лосось, що стрибає в падінні,

Я грім бика, що бодає,”

Я викрикнула усе на одній ноті.

– Ha galla ferrin magonellanebry!,співав солодкий голос Ріаннан.

“Сонце, що вражає списом озеро, це я,”, нещадно голосила я.

“Я співанка птиці.”

– І нехай м’який дощ впаде на мене! – ревів Фінн, накачуючи.

– Ми, чоловіки Скаррі, повинні тріумфувати у всьому! – кричали Івар та Ого, також накачуючи.

“Істинно хитрість кота у мені,” наполегливо продовжувала я.

– Ha galla fenin hiraya delbar,– співали Різ із Ріаннан.

Ми мали звучати як найбожевільніший хор, який коли-небудь збирався. Я подивилася, на Тітоньку Бек, що була навхрест від мене, і виявила, що вона також співає наш Гімн. Здавалося, що вона не помічала, що її обливає водою, коли вона співала.

“І сила руху моя, щоб вимагати,

Вогонь є у мені, що дає дракону крила

І це є використаю коли досягну заслуг,

Коли світло потребує списом потрапити у ціль

І ріст прийде із поворотом року…”

Я дійшла аж сюди, коли помітила, що Ріаннан вказує угору, виглядаючи ураженою, коли вона співала. Я також подивилася угору і була така здивована, що ледь не забула, що слід співати далі. За великим клаптиковим округлим краєм повітряної кулі я могла бачити величезне червоне крило, що билося, а якщо я схилилася б назад, переді мною б промайнув довгий махаючий хвіст ящірки. Блодред. “Це Блодред!”, подумала я. “Вона виросла здоровенною. Вона допомагає!”

Але було абсолютне правило, що ви не можете перестати співати Гімн, якщо ви вже почали, тож я продовжила:

“Коли Місяць міняється з повного на півмісяць…”

І, коли я продовжувала співати, я побачила, що Різ зробив паузу у своїй пісні – однак не у накачуванні – щоб також вказати нагору. Гадаю, він казав щось на кшталт: “Я знав, що Блодред особлива!”. Але Гімн не був закінчений, тож я похмуро продовжувала.

“Я – місяць та зміни місяця.

Дійсно, я всі речі, що змінюються та живуть

Та згораю як іскра в уяві.”

Коли я співала, то уявляла Блодред над нами, на верхів’ї повітряної кулі, яка хватається за багатокольорову тканину своїми руками ящірки, та працює своїми перетинчастими крилами, щоб підняти нас із собою. Різ помилявся, кажучи що це не пристойні крила думала я. Вони були крилами. І я подумала, що море мабуть трохи віддаляється.

Але інші все ще співали. І Тітонька Бек, замість того щоб зупинитися на кінці Гімну, просто почала співати знову.

“Я лосось, що стрибає в падінні…”

Я поквапилась, щоб приєднатися. Ми пройшлися по всьому Гімну ще двічі, перш ніж ми, якимось чином, витягли нас знову у небо і більше не мокли від бризкання моря. Майже без нашого усвідомлення, ми піднялися у сліпуче сонце. За сліпучим блиском я могла бачити сіро-синій розмитий горб. Ми були близько Логри, здавалося. І ми все ще піднімалися та піднімалися.

– Гаразд, всі, – сказав Різ. – Тепер зупиніться. Уф! – Він всівся на плетений човен із хрускотом.

І – я абсолютно певна – ми продовжували йти угору. Моїм вухам було дивно.

– Можна оглухнути, – оголосила Тітонька Бек. – Вуха тріскаються.

– Не зовсім, – заспокійливо сказала Ріаннан. – Таке трапляється високо у горах також. Ваші вуха гудять.

Тепер я могла бачити цілий золотий вигін краєвиду на горизонті. Якщо я дивилася нагору, то могла бачити червоний шматочок лівого крила Блодред, що і далі неухильно плескало. Подивившись знову уперед, я змогла виділити лінію білої піни, де мав бути бар’єр, хоча бар’єр, звичайно ж, був невидимий.

– Що ми робитимемо, – сказала я, – якщо виявиться, що бар’єр став куполом над Логрою і ми не зможемо пройти крізь нього?

– Тоді ми сядемо на його верхів’я та почекаємо вечора, – сказав Різ, – коли вітер змінить напрямок. Будемо сподіватися, він не занесе нас у ту частину Галлісу, де нас можуть побачити священики. Тоді у нас будуть справжні проблеми.

– Священики дійсноне схвалять повітряну кулю? – запитав Івар. – Гронн справив на мене враження, як дуже добродушно-весела людина.

Фінн трохи хихикнув.

– Тоді ти не знаєш священиків, хлопче.

– Найменше, що може трапитися, – сказав Різ, – це – нас усіх запхають у в'язницю, на роки, допоки вони вирішуватимуть наскільки безбожно ми поводилися.

До мого подиву, це позначилося на Тітоньці Бек.

– І це він каже нам тепер! – сказала вона.

Різ виглядав жалібно.

– Я хотів, щоб ви усі вирушили, – сказав він.

– Ми так і зробили, – сказала я. Зараз мене здивувало, що навіть тодія не зрозуміла, наскільки мало ми все спланували і як ми всі, здається, думали, що все піде легко, як тільки ми дістанемося Логри. Всі вдивлялися вперед на вигін суші, що неухильно наближалася. Вона наближалася швидко, але я все ще не могла сказати чи бар’єр покривав її чи ні.

Скоро ми були над білою лінією прибою. Було очевидно, що хвилеломи були величезні. Вітер мів бути дійсно сильним. У спокійному морі була прогалина, і тоді ми мчали через те, що мало бути сушею. Але то була болотиста суміш бруду та води. Я думала, що бачила занурені у воду будинки, а потім розкидані намети, де люди з будинків розбили табір.

– Знаєте, – сказав Різ, – таке враження, що бар’єр змусив ріки повернутися назад та спровокувати повені.

У нас не було часу обговорити це. Раптом зірвався сильний вітер. Він ударив мене у спину, як важка рука, та я знаю, що заверещала. Фінн схопив Грін Гріта кінчиками однієї руки. Тоді нас підганяв вітер, гонячи нас над опуклими річками та озерами, з яких стирчали дерева; потім над затопленими полями, звивистими дорогами, селами та маленьким містечком. Я бачила, як крило Блодред відступило з верхів’я повітряної кулі. Незабаром, вона ковзнула униз по мотузці, на Різове плече, знову маленька ящірка. А ми все ще мчали.

Логра величезна. Це найбільший з островів. Ми неслися через неї, над полем після поля, селом після міста, протягом доброї години, судячи сонця, що неухильно піднімалося, а іншого берега все ще не було видно. Спочатку, я подумала, що це місце навіть плоскіше за Берніку, але ми неслися все нижче, і тоді я могла побачити, що тут було багато пагорбів та долин, просто нижчих, ніж я звикла, і всі вони виглядали чудово родючими. Тепер ми могли бачити людей на дорогах, які їхали на конях, або йшли пішки. Більшість з них дивилися угору, на нас, та вказували. Інші повибігали з будинків, щоб подивитися і вказували також.

– Хотів би я, щоб я міг зробити нас невидимими, – зніяковіло сказав Різ.

– Ми привертаємо багато уваги, – погодився Фінн.

– Думаю, нам слід піднятися вище, – сказав Різ. – Давайте, всі знову до насосів.

Отже, ми всі скупчилися біля міхів, окрім Тітоньки Бек, і нам стало занадто гаряче та ми були захекані, деякий час, щоб бачити, чи люди ще бачать нас чи ні. Коли мені випав шанс глянути, ми були високо, високо знову та пролітали над декількома досить великими містами.

– Не думаю, що бар’єр єкуполом, – сказала я. – Унизу мають бути тисячі людей. Безсумнівно, вони би використали усе повітря, за десять років.

– Ми повинні подумати де нам потрібно приземлитися, – запропонував Фінн.

– Потрібно приземлитися, – сказав Грін Гріт.

– Я сподівався, що ми зможемо опуститися десь біля, як там її. Столиці, – сказав Різ. – Вона має бути десь майже напроти Панді. Нагадайте, як її назва?

– Харандед, – Ріаннан та Ого сказали разом.

Це змусило мене зрозуміти, що Ого не сказав і слова, протягом годин. Я подивилася на нього і могла побачити, що він переповнений дивними почуттями.

– Ти щось з цього пам’ятаєш? – запитала я його.

– Не зовсім, – сказав він. – Лише кольори. Міста – червоні, а поля – жовті та зелені. І цей запах, що підіймається, я знаю. – Він змусив себе розтягнути губи, і я побачила, що він бореться, що не заплакати. Я знала, що краще, не треба зараз змушувати його говорити.

Я обмірковувала запах. Логра пахла сіном та спеціями та димом. Галліс пах вересом та ладаном, Берніка – вологими дворами ферм. Я пам’ятала, як кусання хворим зубом, запахи Скарру – камінь, лишайник, дрік та папороть – і відчувала, що також зараз заплачу.

Тим часом, інші сперечалися про те, як ми впізнаємо Харандед, якщо долетимо до неї.

– Це має бути велике місто, – сказав Різ. – Ми можемо згасити вогонь, коли побачимо її – з цим проблем немає.

– Було б простіше забрати заклинання з основи кулі, – сказала Ріаннан.

– Але ми маємо бути певними, де ми, – наполягав Різ.

– А хіба там не мають бути великі будівлі? – сказав Фінн.

– Так, відмінно великі. Це буде там, де живе король, – сказав Івар. – Але ми щойно пролетіли над чимось, із золоти куполом. Ми промахнулися?

Тут Ого подолав свої емоції та сказав, дуже виразно:

– Королівський палац знаходиться на пагорбі у середині Харандед. Він білий. Він має великі вежі із блакитними дахами.

Всі трохи розслабилися. Різ сказав:

– Попередь мене, коли побачиш. Ми не хочемо сісти на його дах.

Нічого такого не трапилося. У нас був час з’їсти харчі, а Різ почав з тривогою дивитися на наше горюче і казати, що він сподівається, у нас залишиться достатньо, щоб полетіти знову, коли ми почали розрізняти контури великого міста, наліво від нас та на досить пристойній відстані.

– Так ми його оминемо, – сказав Івар. – Ми на багато міль на південь від нього.

Слова ледь встигли вилетіти з його вуст, коли Плаг-Аглі, винирнувши нізвідки, встав на дибки поруч зі мною та кинувся на мене. Я впала від сильного удару на підлогу човна. Вітри вдарили нас з усіх чотирьох боків, як я відчула. Я лежала на спині, із Плаг-Аглі, що припав до мого животу та бачила вогонь, що струмиться прямо наді мною, із ревінням. Якби не Плаг-Аглі, я би згоріла. Наступної миті, вогонь потік у інший бік. Я пам’ятаю перемішані спогади того, як всі покидалися на підлогу, а повітряна куля над нами хропіла туди-сюди. Я могла відчувати як нас кренило та кружляло. Вогонь ревів та пузатився потоком, а я спостерігала, відчуваючи невідворотність, полум’я гризло клаптикову штукенцію і спалювало її над нашими головами.

Різ завив слова закляття, що гасить. Ріаннан вдарилася у пісню. Полум’я зникло поривами жахливо пахучого диму, але шкода вже була завдана. Третина величезної повітряної кулі була втрачена, і ми пішли униз та боком. Я могла відчувати, як ми падали. Коли я спромоглася встати на коліна та подивитися навкруги, я могла бачити як земля швидко наближується до нас, а ми – не вище ніж будинок. Я була дійсно налякана.

Але на той момент вітри залишили нас. Ми уповільнювалися і уповільнювалися, та йшли униз допоки не ковзнули по живоплоту. Я бачила як вершник схилився, коли ми летіли над ним. Я бачила велике місто, що здавалося дуже далеким, а зараз було десь з милю від нас. Я бачила як Різ встає, розмахуючи якорем на мотузці, а Фінн був біля нього, стікаючи кров’ю на одній руці, де Грін Гріт відчайдушно чіплявся за нього.

– Там поле, – сказав Фінн. – Там ніхто не пораниться.

Із полем ми промахнулися. Ми бухнулися на дорогу із могутнім шкребінням та вуууш, коли гаряче повітря залишило шовк та згоріла клаптикова штукенція гепнулася, наполовину, поперек нас.

Наступної миті нас оточили люди.

– Вбийте їх! – кричали вони. – Вбийте їх! Вони встановили цей проклятий бар’єр!

                 Глава 13. ^{© 10th July 2014 translated 69}

Народ Логри вищий, ніж я звикла, та світліший, і ще у них дивний акцент. Весь натовп високих, худих, обірваний жінок тягнув повітряну кулю із вереском. Це дало мені мить, щоб розібратися, що вони кричать: