Текст книги " Острови Халдеї"

Автор книги: Діана Вінн Джонс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 12 страниц)

Вона не припинила.

– Отже, не було часу, коли ти була здатна побачити навіть мерехтіння світла? – наполягала вона. – Не тряси головою, Ейлін. Не бреши.

Вона продовжувала так далі, нещадно, допоки нарешті я не сказала:

– Добре, якщо тобі необхідно знати, я бачила світло Місяця.

– Це має бути нісенітниця, – відповіла моя тітка. – камінь щільно прилягав до дерну.

– Ні. Не прилягав, – сказала я. – Там була прогалина і я відкотила камінь у бік та вилізла, на якійсь час. Ось!

– Цей камінь, – сказала моя тітка, – не рухали з тих пір як я його поставила туди вночі перед тим. Я знаю, тому що я поклала туди два пучки вересу, як ми завжди робимо, і вони все ще були там ранком, у тих самих місцях. Чи ти думаєш, що поклала їх назад, якимось чином, з середині крізь два фути граніту?

– О, – сказала я. – Ні. Я не знала, що вони були там. Я лише відсунула камінь та вилізла.

– Ти це зробила? – сказала вона. – А що ти думала, ти бачила назовні?

– Я не думала, що я бачила, я бачила! – сказала я. – Усе було як завжди, окрім Місяця, який усе освітлював, ніби мороз. Я бачила нашу хатинку та пагорби та море та повний Місяць…

– А у хатинці було світло? – запитала вона.

Я похитала головою.

– Ні, вона була затемнена.

– Там повинно було бути світло, – сказала Тітонька Бек. – Я не спала через тебе. Ти дурна дитина! Ти йдеш та маєш видіння а тоді вдаєш, що не мала!

– Це не булосхоже на видіння, – пробурмотіла я. Я почувалася дуже дурною. – Якщо це було воно, що це означає?

– Не маю жодної гадки, – сказала моя тітка, до мого великого розчарування. – Але не дивно, що та неприємна королева думала, що ти кваліфікувалася. Ти точно кваліфікувалась.

– Але я не відчуваю жодної різниці, – запротестувала я.

– Я також не відчувала, – сказала тітонька Бек. – Сили завжди були у тобі, тож природно, що ти почуваєшся так само.

Я сказала:

– Я думала, що буду відчувати шипіння у пальцях… чи принаймні буду здатна читати думки.

– Чи проходити крізь стіни, мабуть? – сказала Тітонька Бек. – Лягай та поспи зараз і не будь аж такою дурною.

Я лягла, але не думаю, що заснула би, якби не прийшов Плаг-Аглі, мовчазний та важкий, влігся в моїх ногах, роблячи ту холодну готельну постіль теплою, як тепло.

Я все ще почувалася дурною вранці, і наступні декілька днів після цього. Як я могла знати, що то було видіння? Я ніколи до цього не мала видінь. Все це виглядало настільки реальним. І здавалося нечесним з боку Тітоньки Бек звинувачувати мене, тому що вонарозізлила Королеву.

Я засмучувалася через це, коли ми пленталися крізь дощ через сирі зелені болота наступні декілька днів. Ого спитав мене, що не так. Я сказала йому, очікуючи, що він скаже мені не бути такою дурною, як сказала Тітонька Бек. Натомість, він сказав:

– Е…Ейлін, чи не повинна ти тримати у секреті обряд твого посвячення?

– Я так не думаю, – сказала я. – Зрештою, це не така й велика річ.

– О, – сказав він. – Я пам’ятаю, мій дядько казав, що він не міг сказати й слова про його посвячення Здається, він думав, що то було жахливо святе.

– Мабуть у нього був інший обряд, – сказала я. – І я думаю, що Тітонька Бек необґрунтовано звинувачує мене. Зрештою, це вона була грубою до Королеви.

Ого глянув на гору, на гордий профіль Тітоньки Бек над нами, у візку.

– Їй не подобається Берніка, – сказав він. – Вона має звинувачувати тебе у чомусь.

Мабуть, це була правда. Це трохи втішало.

Наступного дня, коли ми зупинилися на обід, нас оточили віслюки. Готель, де ми зупинялися попередньої ночі, продав Тітоньці Бек дві хлібини та сумку крутих яєць. Моя тітка сиділа на задньому відкидному борті візка та робила для всіх нас сандвічі, із горщиком спецій*, що залишився з готелю, в якому ми були ще до того.

^{_________________________________}

^{* Щось на кшталт кетчупу чи аджики.}

Не питайте мене, чому віслюки мали любити сандвічі із яйцями. Мое не любила. Я запропонувала їй декілька, після того, як дала трохи Плаг-Аглі, і вона просто занурила свого носа до своєї торби з їжею. Грін Грін також був байдужим до них. Але ті віслюки мали почути запах за декілька миль. Вони прийшли, із грюкотом, через вологе болото, ціле їхнє стадо, і намагалися з’їсти сандвічі прямо з наших рук. Ми ляскали їх по носах, але це не втримувало їх.

Вони були дикі, голодні віслюки. Деякі з них були на болоті так довго, що їхні передні ратиці стали довгими шипами, що вигиналися угору, як тапці Галлісу. І ті, хто дістався до нас першими, були настільки рішучі не підпускати тих, які підійшли пізніше до жодної нашої їжі, що вони задкували та задніми ногами вдаряли тих, що запізнилися, у ребра. Бум. Як барабан. За секунди, ми були серед битви копитами, у натовпі, що бився ногами.

Фінн заліз під візок та присів там. Івар витягнув меч з поясу, з ножен та вдарив ним віслюків. Ляп. Вап.Вони не звернули на це більшої уваги, ніж на свої підбори, свого роду. Один віслюк вкусив його і він закричав. Тітонька Бек швидко полізла за батогом у візок. Я поспішно загорнула решту яєць та хліб у тканину а тоді тягла та воювала за це із лиходійським чорним віслюком, який бачив, як я це робила. Ого заштовхали за межі стада, що молотилося, де він оббіг півкола, ревучи від гніву. Він знайшов гнучку палицю та вбіг у натовп знову, гамселячи по вухах та боках.

Але це Плаг-Аглі відвадив тварюк. Я бачила його у проблисках, стрибаючого з віслюка до віслюка, царапаючого кожного кігтями. Ви не повірите, який це спричинило гамір та рев. Нарешті, Тітонька Бек вирвала у Мое її їжу та скерувала її далі по дорозі, галопом. Мое була лише дуже рада рушити. Решта нас побігла за нею. Останнє, що я бачила про віслюків, це те, що вони втікали сірою купою від Плаг-Аглі.

Ого та Івар думали, що це було дуже смішно. Коли ми нарешті зупинилися на обід, другий раз, у лощині, на півдорозі нагору одного з низьких пагорбів, вони весь час казали:

– Атаковані грабіжниками! – Тоді вони ревіли від сміху.

– Пощастило, – сказав Фінн, – що грабіжники були не людьми.

– У цих краях багато грабіжників? – різко запитала моя тітка.

– Я ніколи не був у цих краях, Мудрість. Я не знаю, – сказав Фінн.

Від цього я стала почуватися досить нервово. Але хлопці продовжували жартувати, як храбро ми відбилися від банди грабіжників.

– Це не ви, це Плаг-Аглі, – сказала я Ого, в той час, як ми пакували речі, щоб рушити далі.

– Ми всі разом, – сказав він весело. – Велика битва.

Здається, Плаг-Аглі повернувся поки ми спускалися з іншого боку маленької гори. Я відчула, як він потерся о мої ноги, як я йшла. Грін Гріт міг бачити його. Я бачила як він повернув голову, щоб глянути униз, де був Плаг-Аглі, і я роздумувала над дивністю двох створінь.

Як дорога повернула, ми отримали тьмяний, дощовий вид на інші маленькі поля унизу. Це виглядало так, ніби ми входимо до іншого королівства, свого роду. Але усе було у тумані, допоки хмари трохи не розійшлися, щоб пропустити один яскравий стовпчик сонячного світла. Яскравість пройшлася по полях, і декількох будинках і прокотилася до нас і через нас. Якусь мить ми йшли у яскравій зелені і я виразно бачила виснажену тінь Плаг-Аглі, який біг біля моєї, перш ніж сонячне світло прокотилося далі, через пагорб та далі.

– Хм, – сказала Тітонька Бек, дивлячись як він мандрує. – Не певна, що мені це подобається.

Ми продовжували йти до наступного вигону дороги, де нас зненацька оточили озброєні чоловіки. Здавалося, вони вийшли з дощу нізвідки, всі у чорному, із чорними бородами та похмурими обличчями, і усі із витягнутими мечами, чи списами напоготові.

– О.. е, – сказав Ого. – Справжні грабіжники.

Моя тітка зупинила візок та подивилася на них.

– І що ви хочете, панове? – сказала вона. – Запевняю вас, у нас дуже мало корисних речей.

Найближчий та найпохмуріший чоловік сказав:

– Ви всі арештовані. Іменем Королеви.

І більше вони нічого не казали. Вони просто оточили нас, пахнучи потом та вологою шкірою, і відмарширували нас униз. Вони лише сказали єдину річ, коли я запитала:

– Хто тоді тут королева? – у відповідь:

– Пані Лома, звичайно. Тримай язика.

Униз ми йшли доволі швидко, і дуже скоро потрапили у широкий двір у середині високого частоколу. Як було заведено на Берніці, скрізь були свині, та декілька корів, і також молоді курки, але усі мовчазні та зловісні. Там було ще більше чоловіків, і також жінок, які вишукувалися у коло навколо нас, руки схрещені на грудях, дивлячись найнедружелюбніше. Похмурі чоловіки відвели нас від візка та залишили чекати тут під дощем, поки вони залізуть у візок та приступлять до нашого багажу. Ми мали дивитися, як вони покидали весь наш одяг у дощ, а тоді витрясли наші сумки, тоді пройшлися по залишкам яєць та хліба. Вони взяли великий сир, я не знала що він у нас є, але залишили решту.

– Це, – сказала моя тітка, – неподобство. Що вони шукають?

Щоб це не було, вони не знайшли його. Вони вділися у найкращий плащ Івара та у мою гарну сукню та у запасний плед Тітоньки Бек, але вони зупинилися, коли почулося бурмотіння у колі людей, що спостерігали. Деякі казали:

– Ось вони йдуть, – а інші шептали, – А ось і Пані Лома. – Сир та одяг швидко передавалися з рук у руки та зникли, коли прибула королева.

Вона була могутньою фігурою. Я ніколи раніше не бачила жінку настільки високу та настільки товсту. Вона була у всьому червоному, величезний одяг, як намет, що зіткнувся з її лілово-червоним обличчям та рудим волоссям. І вона була п’яна. Ми чули запах віскі з того місця, де стояли, і декілька менших жінок підштовхували її весь час у правильному напрямку, так як вона виляла туди-сюди, допоки не оперлася о візок, з глухим звуком. Там вона стояла, мружачись та сердито дивлячись на нас.

– Милосердя! – я чула, як сказав Фінн. – Це Червона Жінка!

– Що, – сказала Тітонька Бек, – все це означає, Ваша Величність? Я повідомляю тебе, що я Мудра Жінка зі Скарру, тут по законній справі Верховного Короля, і мені не подобаються речі такого роду.

Пані Лома відповіла великим невиразним голосом:

– Тримай свого язика, жінка! Ти на суді через завдання травм моїм вішлюкам, ошь ви хто. Ось вони йдуть. Дивиш. Глянь!

І через ворота частоколу пробігло риссю ціле стадо тих диких віслюків, зв’язане мотузкою з голови до хвоста та очолюване ще декількома похмурими чоловіками. Не було сумніву, це були ті самі, які оточили наш візок. Я упізнала лихого чорного віслюка, із вигнутими угору ратицями, другого у рядку. І я бачила що цей та більшість інших мали кровоточиві сліди кігтів Плаг-Аглі на їхніх неохайних огузках. “О-гей”, подумала я.

Ого, який зганяв більше ніж свою справедливість на віслюках, в свій час, пробурмотів:

– Як вони привели їх сюди так швидко?

Хороше питання. І коли віслюків підігнали до нас, смердячих та виділяючих пару, я боялася, що знала відповідь. Пані Лома, здавалося, кидала тінь на тварюк, коли вони проходили повз неї, і тінь показувала іншу тінь, всередині кожного віслюка, тінь зігнуту та кістляву, із лише двома ногами. Я була доволі певна, що ці віслюки колись були чоловіками та жінками. І я дійсно була дуже налякана. Я лише сподівалася, що моя тітка буде трохи ввічлівішою, коли вона також побачить тіні.

Але Тітонька Бек, здається, не помітила. Вона зверхньо дивилася на п’яну королеву.

– Отже? – сказала вона. – Ці твої тварюки атакували наш візок через їжу. Ти звинувачуєш нас у тому, що ми відбилися від них?

– Жвишайно, – прогарчала Пані Лома. – Лиже подивиш на кроф моїх бідолажних тупих тавжин! Тебе не жвали, щоб ти робила їм боляже! Я жвинуважую тебе у цьому, шінко!

– У іншому випадку вони б не відчепилися, – відповіла моя тітка. – І якщо казати про звинувачення, Ваша Величність, хто змусив це стадо голодувати, споживаючи лише мох та маленьку траву? Хто довів їх ратиці до такого стану? Хто ніколи не піклувався про їхні шкіри та їхні зуби чи про здоров’я загалом? Я скажу тобі прямо, Величність, це стадо є ганьбоюдля господаря!

– Ше не тах! – прогарчала королева. – Ше гродішть банди, отах.

Вони дві дивилися одна на іншу. Я могла бачити, що намагається зробити моя тітка. Вона намагалася вразити Пані Лома своєю особистістю, як вона справляла на інших. Але я була цілком певна, що це не спрацює, не коли пані, безсумнівно, була могутньою відьмою, до того ж п’яною. Я могла чути, як Фінн шепоче:

– О, не треба, Мудрість! Не треба! – Я могла відчувати, як Плаг-Аглі невидимо притискається до моїх ніг і я не дивувалася, що він також був надто наляканий – окрім того, що він не був наляканий насправді. Він намагався заспокоїти мене, тому що він знав, яка я була налякана.

– Це негордість, – сказала моя тітка. – Це одна з найжалюгідніших речей, які я коли-небудь бачила. Але якщо тобі від цього стане краще, я вибачаюся за будь-яку шкоду, зроблену твоєму стаду. Яку відплату ти хочеш?

– Відпшату! – завила королева, похитнувшись так, що наш візок заскрипів і бідолашна Мое повернула голову та помахала вухами, виглядаючи дуже стривоженою. – Відпшату? Я скажу тобі, жінка, є лиже одна відпшата, яку ти можеш жробити. Ше оше! – І вона кинулася уперед, вказуючи на Тітоньку Бек однією великою рожево-ліловою рукою та роблячи шалені жести іншою.

Було цілком очевидно, що вона збиралася перетворити Тітоньку Бек у віслюка також. Але це не спрацювало. Можливо тому що, особистість моєї тітки була надто сильна; або можливо це було тому, що Пані Лома майже втратила рівновагу, від люті її жестів, і жінки, що були із нею, мали ставити її у вертикальне положення знову. Хоча, те що трапилося, було майже так само тривожним. Горде обличчя Тітоньки Бек стало блідим та млявим. Її рот звиснув, а її коліна підломилися. Івар та я встигли зловити її, перш ніж вона повністю впала, та ми тримали її вертикально, обличчям до королеви. Івар хворо, задобрюючи, посміхався. Я не знаю, як виглядала я – думаю звинувачуючи. Я бачила, що Фінн був на колінах, а Ого вклонився, із стиснутими руками, як особа, що молиться.

Пані Лома витріщалася, мружачись на усіх нас. Тоді вона хрюкнула:

– Яка показна банда, насправді. Заберіть їх з моїх очей. – та похитнулася від візка, щоб йти у великий будинок через двір.

– Ми візьмемо їхній візок, пані? – покликав її один з чоловіків.

Ми б втратили тоді візок, так само як і глузд Тітоньки Бек, якби Грін Гріт не взяв справу у свої руки. Він злетів у повітря великим зеленим вихром та залишався там, плескаючи крилами перед обличчям Пані Лома.

– Пам’ятай прокляття! – верещав він. – Пам’ятай прокляття!

Пані Лома підняла одну товсту руку, щоб прикрити своє обличчя та закричала:

– І на тебе прокляття також, ти гнилий птах! – Тоді вона кричала через плече, – Пжосто поверніть їм віжок та інже! – Після цього, вона, хитаючись, пішла геть, серед курок та свиней, ревучи своїм жінкам, – Я королева тут, чи ні? Яке право має жей птах? Яке право?

Грін Гріт, плескаючи, повернувся на козли візка, задоволений. Похмурі чоловіки та інші люди почали поспішно кидати наші речі назад до візка – хоча без одягу та сиру – поки Фінн підбіг до голови Мое, щоб розвернути її навколо та, на відстані, жінки влаштували гамір, заспокоюючи кричущу королеву. Було легко побачити, що усі боялися її жорстокості. Цілком зрозуміло, якщо вона перетворювала когось на віслюка щоразу, коли була роздратована. Я також була доволі налякана. Я не дихала легко, допоки не умовила Тітоньку Бек сісти у візок, а Івар вивіз його з частоколу.

                 Глава 9.

Я мала пояснити усім, що сталося, коли ми повернулися на дорогу. Принаймні, здавалося, що Фінн знає. Мабуть, Червона Жінка була відома на Берніці. Фінн весь час переривав мої пояснення із побожними криками:

– Це вдача, що ми виплуталися так легко, благословення Богині! – Але хлопці, здається, не могли зрозуміти. Івар дивувався, чому один з похмурих чоловіків не проткне мечем Пані Лома, коли вона повернеться спиною.

Ого замислено сказав:

– Краще покласти подушку на її обличчя, поки вона спить, а тоді всістися на неї.

Я була здивована почути це від Ого, але я терпляче сказала:

– Ні, ви би обоє миттєво стали віслюками, якби ви спробували якусь з цих речей. Вона могутня. Вона б дізналася. Вона б побачила ваші наміри, перш ніж ви почали це робити.

– Ти маєш на увазі, – недовірливо сказав Івар, – ця велика корова-жінка насправді може перетворювати людейу віслюків?

– Вона дійсно може, – сказав Фінн. – І робить це.

– Навіть якщо вона настільки п’яна? – сказав Івар.

– Так, – сказала я. – Вона мабуть робить це частіше, коли п’яна.

– І вона рідко твереза, так кажуть, – додав Фінн.

– Але, – зауважив Ого, – вона не перетворила Бек у віслюка, так?

– Вона намагалася, – сказала я.

– Я бачив, що вона щось намагалася зробити, – визнав Ого.

– Як у них усе вправно влаштовано, – цинічно сказав Івар – і типово. – Вони насилають стадо на мандрівників, тоді арештовують їх, та забирають усе їхнє майно, але важко вбачати у цьому чаклунство. Моєму братові цей викрут сподобався б.

– Чомутвоя тітка не перетворилася на віслюка? – наполягав Ого.

– У неї занадто сильна воля, – сказала я. – Я думаю.

– Так, вона така, – погодився Фінн. – Вона тепер скоро прийде у себе, у будь-який час.

Ми всі подивилися на Тітоньку Бек, яка сиділа пряма та з порожнім обличчям, серед багажу, всі ми впевнені, що Фінн правий, і що Тітонька Бек, у будь-яку мить, підніметься та сяде на козли замість Івара.

Вона не піднялася.

Біля вечора, Тітонька Бек все ще сиділа там. Якщо ми казали до неї, вона лише відповідала, якщо ми повторювали декілька разів, і то, це було:

– Я не знаю, я певна, – нечітким голосом. Це було тривожно.

Тим часом, ми пройшли мимо кількох низьких пагорбів, які справляли враження іншої країни. Зелений здавався насиченішим зеленим – але можливо це було лише тому, що дощ падав сильніше. Коли ми увійшли у маленьке село, Фінн підскочив до жінки, яка з відром йшла до криниці.

– Скажи мені, чи пані Лома править цією країною? – запитав він її.

– Ні, дякувати Богині, – була відповідь. – Ці краї належать Королеві Маурі.

Ми всі зітхнули з полегшенням. Думаю, навіть Мое. З цього моменту ми всі чекали, що Тітонька Бек прийде до тями. Вона не прийшла. Вона сиділа там. Я почала відчувати серйозну тривогу. Проблема була у тому, що Тітонька Бек, звичайно ж, була відповідальна за гроші. Але, здається, у візку їх ніде не було. Наскільки я знала, жоден з похмурих людей Пані Лома не знайшов їх, але я не була певна. Я запитала інших, чи вони бачили, як хтось потайки забрав їх, поки ми стояли у частоколі. Вони усі думали, що ні.

– Я спостерігав як яструб, – сказав Івар. – Я навіть знаю куди вони поділи мій плащ. Я знаю, що побачив би когось із тим мішком з грошима. Він був долові великий.

– Певно, твоя тітка заховала його, – сказав Фінн.

– Так, але де? – сказала я. Оскільки наступав вечір, нам було потрібно залишитися у готелі та знайти щось поїсти, але ми не могли, якщо не мали грошей.

– Можливо він був у середині сиру, – припустив Ого. Мені захотілося вдарити його.

Ми всі намагалися розпитати Тітоньку Бек, де гроші, але усе, що вона відповідала було те нечітке:

– Я не знаю, я певна. – Це зводило з розуму.

На заході сонця мені увірвався терпець. На дорозі був гарний на вигляд готельчик, а ми не могли купити там навіть булочки. До цього часу я питала Тітоньку Бек ввічливо, та по-доброму, та голосно, та м’яко, та просто питала. Я умовляла. Ого благав. Фінн молився до неї. Івар наказував сказати йому. Тоді він кричав. Ого намагався притулити рота до її вуха та прошепотіти. Ніщо з цього не спрацювало. Я сказала Івару зупинити Мое. Я тупнула ногою по кам’яній вулиці.

– Бек! – різко сказала я, – скажи мені де ти заховала гроші, чи я потягну тебе за волосся!

Мабуть, я прозвучала як моя мати, її сестра, а вона свого роду, впала у дитинство. Вона подивилася нагору та сказала:

– Це в їжі тваринки, звичайно ж. І якщо ти потягнеш мене за волосся, я скажу Бабці. – Їхня бабуся виховувала їх, Бек та мою мати, розумієте.

Хлопці кинулися до мішку з вівсом Мое та почали занурювати свої руки у нього ніби це був розчин вдачі*. Перш ніж вони усе розсипали, я вирвала торбу, на всяк випадок. І вона була важчою, ніж мала бути. Тітонька Бек хитро поклала гаманець біля верхів’я, тож він не випинався. Бідолашна Мое мусила їсти навколо нього. Я витягла його з тріумфом.

– Ось він!

^{_________________________________}

^{* Діжка або ящик , наповнений тирсою і невеликими призами , які треба витягати.}

Зрештою, ми змогли залишитися у готельчику. Але ми виявили що, щоб змусити мою тітку поїсти, або помитися, або лягти у ліжко, я мала розмовляти із нею, як її зла сестра.

– Бек, їж свою вечерю, або я скажу Бабці! – гарчала я. Тоді, пізніше, – Бек негайно приготуйся лягати! – І, нарешті – Бек, лягай та спи, якщо не хочеш, щоб тебе тягали за волосся!

До того часу мене вже нудило від гарчання. Я так сподівалася, що вона прокинеться дорослою вранці.

Вона не стала дорослою.

Я мала знову починати весь час гарчати.

– Бек, зніми свою нічну сорочку. Бек, надінь свої панчохи, чи будуть проблеми! Бек, сходи у вбиральню*, допоки ти не замочилася! Їж цю вівсянку, Бек! Бек, залазь у візок, або я відшльопаю тебе!

^{_____________________}

^{*Тут вона вживає слово, що означає туалет на дворі. Такі старі радянські дерев’яні туалети, переважно у літніх таборах відпочинку.}

Фінн та хлопці спостерігали та слухали, із сумно відчиненими ротами.

– Яке падіння великої Мудрості, – сказав Фінн, хитаючи головою.

Це було усе, про що вони втрьох могли думати. Це була я, хто оплатив рахунок, і це була я, хто пам’ятав запитати шлях до Протоки Чарки, але принаймні один з нас це робив.

Протока, сказали мені, була на південному-сході звідси. Поверніть наліво на великому перехресті, сказали мені, і йдіть у напрямку міста Чаркпуль, де була паромна переправа. Поки вони казали, я думала про мапу островів, яку наш Вчитель завжди малював, із товстою Бернікою, прямою угору та униз, та Галлісом, довгим тонесеньким островом, що нахилявся у бік від півдня та сходу. І я зрозуміла, що, мабуть, ми не так вже і далеко. Я подякувала людям з готельчику дуже ввічливо та вийшла туди, де Ого заклопотано впрягав Мое у візок. Тітонька Бек сиділа на камінні, у той час, як Івар ходив туди-сюди перед нею. Ми усі боялися, що їй може прийти у голову, піти блукати. Фінн стурбовано стояв за нею.

– Хороші новини, – сказала я їм. – Схоже на те, що ми не далеко від Чаркпуля.

– І що ми будемо робити, коли дістанемося Чаркпуля? – запитав Івар.

– Сядемо на паром до Галлісу, – сказала я. – Протока не широка. – І я сподівалася що, як тільки ми поставимо ногу на іншу землю, закляття Пані Лома зніметься з Тітоньки Бек. Деяка магія така.

– Але хіба Чаркпуль не порт? – сказав Івар. – Ми могли би там взяти човен до Скарру, хіба ні? Не думаю, що наша подорож буде вдалою із такою Бек. Гадаю нам слід повернутися додому.

Думаю, ми всі ахнули. Я почувалася так, ніби Івар сильно вдарив мене по частині голові. “Додому!”, подумала я. “Скарр!”. І я так хотіла додому, що мені боліло. Я хотіла чути запахи та їжу та гори та безпеку. Десь, де я знала як працює магія та де належні королі, а Мудрих Жінок поважають. Я так сильно хотіла усе це, що я майже розплакалася.

Фінн, виглядаючи вкрай стривоженим, сказав:

– Але юний принц, хіба ми не здійснюємо місію?

Ого виглядав приголомшеним.

– Здатися, ти маєш на увазі? – сказав він. – Ми навіть не пройшли ще і половини шляху.

Коли він це сказав, я відчула як Плаг-Аглі люто вперся у мої ноги. Я мало не впала.

– Так, – сказав Івар. – Я думаю нам слід здатися та піти додому. Ми не зможемо попасти куди-небудь без Мудрої Жінки, яка нас веде. Не дивись так, Ого. Ти просто хочеш повернутися на Логру, якщо зможеш. А ти не можеш.

– Я не мав це на увазі! – сказав Ого. – А що станеться з Фінном, якщо ми візьмемо човен до Скарру?

– О, я не страждатиму, – запевнив його Фінн. – Тут скрізь повно монастирів, і всі вважатимуть за честь утримувати Грін Гріта. Не хвилюйся, юний пане.

Тим часом, я відчувала, що Плаг-Аглі штовхає мене у протилежний від Івара бік. В перший раз, я дійсно склала речі, що сталися перш ми дісталися Берніки, разом: те, як нас таємно відіслали із сумкою з камінням замість грошей; те як Шеймус Хеміш ледь не залишив нас на острівці, де ми знайшли Плаг-Аглі, і те, як кок відверто сказав нам, що капітан буде нагороджений, якщо прийде додому без нас; і – якщо я вже починала думати відверто – те, як власна мати Івара, здається, намагалася отруїти його, так само як вона намагалася зачаклувати Тітоньку Бек та мене. І все це складалося у те, що очікувалося – ми не повернемося на Скарр. Насправді, якщо ми повернемося, Скарр небуде безпечним місцем. Аж ніяк. Я не розуміла чому, але я це бачила.

– Мій батько нагляне за Бек, – казав Івар. – Це має сенс, хіба ви не бачите, повернутися додому тепер, коли у нас немає Мудрої Жінки…

– Івар, – сказала я, – перестань казати нісенітниці. Я– Мудра Жінка і звичайно жми продовжуємо подорож.

– Ти? – сказав сміючись Івар. – Ти лише дитина! Дуже гарний з тебепровідник! Я кажу тобі – і я принц і я керую зараз – ми повертаємося додому на Скарр.

– І ти визнаєш, що зазнав невдачі? – сказала я, намагаючись зачепити гордість, яку, як я знала, він мав.

– Я був обманом втягнутий у цю дурну місію, – відповів він. – Після цього немає чого соромитися, визнаючи невдачу.

– Ну, мені бибуло соромно, – відказала я. – З усіх боягузливих…

– О, мир, мир! – сказав Фінн, викручуючи свої руки. Грін Гріт стояв навшпиньки на його плечі, відкриваючи та закриваючи крила.

– Я скажу вам от що, – вставив Ого, – чому ми не порадимося із Грін Грітом?

Це вразило мене як дивна, але розумна думка. Але Івар пирхнув:

– Порадитися із папугою? – сказав він. – Хіба це не типова твоя ідея, Ого?

– Він не папуга! – обурено сказав Фінн. – Як ти можеш так казати, коли він відомий на всю Берніку, як мудрий оракул!

– Мудрий оракул, він? – неприємно сказав Івар. – Все, що я коли-небудь від нього чув, це лише повторення останнього слова, когось, хто говорить. Слухай. Я покажу тобі. – Він обійшов Тітоньку Бек та став перед Фінном та зеленим птахом на його плечі. – Що скажеш, Грін Гріт? – запитав він. – Ми маємо повернутися додому на Скарр? Додому на Скарр, додому на Скарр?

Грін Гріт повернув голову боком та подивився на Івара одним круглим оком.

– Ні, – сказав він дуже чітко та виразно. – Йдіть до Галлісу, йдіть до Галлісу, йдіть до Галлісу. – Було так, ніби він майже сміється над Іваром, присягаюся у цьому.

Івар став досить блідим від здивування. Я швидко сказала:

– Тоді це вирішено. Ого та Фінн та я продовжимо у будь-якому випадку. Якщо хочеш взяти човен до Скарру у Чаркпулі, Івар, то можеш, але ти будеш вимушений заробити на проїзд, тому що не думаю, що у нас достатньо для цього грошей.

Я відчула велике полегшення, сказавши це, але переляк також. Відповідальність за доставляння нас на Галліс тяжіла наді мною, коли ми вирушили, із Тітонькою Бек, що сиділа у візку із Фінном, що дивився за нею та Ого, який керував. Івар відмовився керувати. Він крокував позаду, бурмочучи. Я йшла поруч із Ого, намагаючись весело теревенити. Це був один з тих часів, коли я бажала, щоб я ніколи не назначала Івара моїм вибраним партнером. Але я не почувалася, що можу забрати назад моє слово, що я дала собі, тож я викинула це з голови та натомість думала, як нам пощастило втекти від небезпек Скарру, якими б вони не були.

Звичайно ж, дощило. Але дощ йшов короткими зливами, а між ним світило сонце. Того дня ми бачили більше веселок, ніж я бачила за все моє життя до цього. Вони дійсно виглядали милими над насичено-зеленою Бернікою. Одна – велика подвійна веселка – змусила нас обох, Ого та мене, закричати. Дві великі туманні арки. Тоді ми знову закричали, коли третя веселка ніжно засяяла, усередині інших двох.

– Я ніколи раніше не бачив таке, – сказав Ого.

– Це обіцянка богів, – сказав нам Фінн, коли три веселки зникли.

– Обіцянки, обіцянки! – кисло бурмотів Івар позаду.

Я сподівалася, що обіцянка була про те, що ми дістанемося узбережжя скоро, але це було не так. Земля продовжувалася та продовжувалася, після того, як ми повернули наліво на перехресті, і ми мали залишитися на ніч у готелі, знову. Чи ми намагалися. З якихось причин, він був переповнений, тож вони спрямували нас до будинку у селі, де ми провели ніч поруч із стадом корів. Це було дуже не затишно. Тітонька Бек майже не робила того, що я їй казала і мене нудило він гарчання на неї. Але їжа була хороша. Ми вирушили у досить хорошому настрої у дощ наступного дня і, коли хмари очистилися, ми знову побачили море, нарешті, дуже близько, між двома низькими пагорбами.

Тоді ми виявили, чому готель був такий переповнений. Люди проходили повз нас, швидше ніж Мое могла йти, усі вони у святковому одязі. У жінок було нашарування різнокольорових нижніх спідниць та спідниць, підтягнутих стрічками, щоб показувати їх. Чоловіки мали стрічки повсюди, а капелюхи були із пір’ям. Більшість з них весело кричали нам:

– Зібралися на ярмарок, так?, – чи, – Прямуєте на Чарпульсьий ярмарок?

Якби відповідала я, я би сказала:

– Можливо. – Фінн нічого не сказав. Але Івар та Ого вдвох весело кричали у відповідь, що звичайно, вони збираються. На це я зітхнула та подивилася на усіх нас. Жоден з нас не виглядав, як людина, що святкує. Тітонька Бек була забруднена та осіла, ніщо не залишилося від її звичайної, акуратної. Я сплуталася, допомагаючи того ранку їй розчесатися, і у неї скрізь звисали пучки волосся. Богиня знає, як виглядало моє волосся, але моя сукня була неохайною. Гарний новий одяг Ого перетворився на зношений старий. Івар по пояс був заляпаний брудом, після ходіння позаду візка. Навіть рвані зелені шати Фінна були пошарпаними. “Ну, добре”, думала я. “Ніхто не може подорожувати так, як ми і залишатися новим та охайним”. Але це робило мене дуже сором’язливою.

Дорога повела нас навколо пагорба і перед нами був ярмарок, на широкому зеленому лугу, а за ним було містечко. За ними, я у практично могла бачити Галліс, як дерева та гори, сині на відстані. Тоді, я практично не могла думати ні про що інше окрім того, що там, досить близько, було місце, де народився мій батько, воно було таким гарним, як він завжди казав. Мене зовсім не хвилював ярмарок.

І це було по-дурному, тому що він виглядав забавним. Там було маса кольорових наметів та маса тварин та навіть більший натовп людей. На траві переді мною, вони танцювали під смички скрипалів. Мелодія біла швидка та весела і, здається, ніколи не закінчувалася. Люди виходили з танцю, задихаючись та сміючись, коли їм було досить, вони кидали монетки до капелюхів, що були перед скрипалями, і тоді йшли до ближчого намету, пити. Щодо скрипалів, вони продовжували та продовжували грати, посміхаючись та вражаючи мене та Ого швидкістю, з якою рухалися їхні руки та пальці.