Текст книги " Острови Халдеї"

Автор книги: Діана Вінн Джонс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 12 страниц)

– Нізащо, я не допущу злощасне створіння, як це на мій корабель, – прокричав Шеймус Хеміш, бушуючи на палубі. – Зникни, тварюко! Киш! – І він загрозливо замахав на Плаг-Аглі, який виглядав нещасним.

Тітонька Бек знизала плечима.

– Вибач, моя хороша тваринко, – сказала вона. – Капітан сказав. Схопися за мою руку, Ейлін, і я витягну тебе. – Вона простягнула руку, а я лише змогла схопити її та лише змогла зробити довгий, довгий крок, щоб поставити одну ногу на борт. Решту шляху мене тягнула Тітонька Бек. Я повернулася та дивилася, як Плаг-Аглі сидів там, стаючи все менше, коли моряки переможно виводили нас, веслуючи, у море.

Я заплакала.

– О, вибач, вибач! – кричала я до Плаг-Аглі. Він дійсно виглядав, як Самотній Кіт, сидячи там, вдалечині.

– Зберися, – сказала мені Тітонька Бек. – Він роками жив у храмі, відмінно щасливо. Він скоро забуде тебе. Йдемо, допоможеш мені розплутати цей безлад, який моряки зробили з нашого одягу.

Шеймус Хеміш не дозволив нам робити це на палубі. Він сказав, що морякам потрібно поставити веслувальний човен та підняти вітрила, і він змусив нас забрати усі клунки униз, у закуток, де ми снідали. Він вислав Івара та Ого униз із нами, щоб їх також прибрати зі свого шляху. Вони сиділи та спостерігали, як ми розплутували гарну, теплу на вигляд сукню.

– Вона має бути десь твого розміру, – сказав мені Івар. – Цікаво, де мати взяла її?

– Я можу одягнути її зараз? – запитала я Тітоньку Бек.

Вона перевела погляд від сукні на мене. Моя найкраща сукня була порвана та вся у плямах смоли, з палуби і морської води, і, на додачу, Плаг-Аглі замазав її своїми довгими рожеватими волосинками.

– Хм, – сказала вона. Вона повернула зелену сукню так і сяк, понюхала її та, зрештою, простягнула мені. – Йди переодягнися у нашій каюті, – сказала вона мені. – Поки ти там, приведи у порядок своє волосся.

Я пішла, майже весела. Не часто я отримувала гарну нову сукню, як ця. Мені майже полегшало від розставання із Плаг-Аглі, думала я, коли відчиняла двері каюти.

Перше, що я побачила там, був Плаг-Аглі. Він розтягнувся на моєму ліжку, доволі повністю займаючи його, діловито поїдаючи товстого, мертвого пацюка. Він підняв голову та вибухнув муркотінням, коли побачив мене.

– Як ти… Ні, я не питатиму, – сказала я. – Це має бути магія. Плаг-Аглі, я дійснощаслива бачити тебе, але ти не заперечуєш доїсти пацюка та підлозі?

Плаг-Аглі подивився на мене широким зелено-морським поглядом. Я змирилася із щурячим ліжком на цю ніч, коли він грайливо кинув щура через плече, як це роблять коти. Він перелетів через каюту та приземлився на ліжку Тітоньки Бек.

– Ну, гаразд, – сказала я. Я зняла мою зіпсовану сукню та постелила, щоб він міг на ній лежати. Йому це сподобалося. Він лежав на ній та муркотів, поки я влазила у гарну зелену. – Пересунь цього пацюка, – сказала я, коли уходила. – Ти не знаєш Тітоньку Бек. Ти отримаєш від неї, якщо залишиш його там!

– Гей, виглядає гарно! – сором’язливо сказав Ого. Він йшов по коридору, навантажений нашими вивернутими назовні сумками. – Капітан збирався забрати ці, – сказав він мені. – Він був дійсно роздратований, коли я попросив їх.

Все що я виметикувала сказати було:

– Хм, – як це робить Тітонька Бек. Я дула рада, що сукня виглядала добре, але що відбувається із цією подорожжю? Нам дали забруднений одяг та отруйні ліки і Капітан, який щасливо ледь не залишив нас у скрутному становище на цьому острові. Але, певно, Кеніг та Мевенне не хотіли втратити власного сина. Хотіли? Але Донал був би радий позбавитися брата, гадаю. Він ніколи не любив Івара. І Донал напевно щось планував, на Скаррі.

Тітонька Бек, безумовно, думала у цьому ж напрямку. Коли ми повернулися у закуток, вона підняла погляд від згорнутої нижньої білизни, щоб сказати:

– Дякую, Ого. Еллін, ти забула привести до ладу зачіску. – А тоді, після паузи, – Івар, Ого, хтось з вас має якісь гроші?

Обидва виглядали стривоженими. Ого пощупав кишені та знайшов мідний пенні. Івар покопався у йогокишенях і знайшов два срібника та три мідяки

– А я точно маю пів срібника, – сказала Тітонька Бек.

– Навіщо тобі? – запитав Івар. – Я думав канцлер Короля Фарлана дав тобі гаманець.

– У ньому самі лише камінці, і декілька мідяків нагорі, щоб приховати оману, і хтось, – сказала Тітонька Бек, – має заплатити Шеймусу Хемішу за цю подорож. Навіть якщо твій бать вже зробив це, нам все ще треба купляти їжу та платити за житло, коли ми доберемося на Берніку. Я повинна подумати, що робити.

Гарний одяг, який все ще пахнув не-зовсім-медом і ромашкою, був акуратно складений у сумки. Я щойно застібнула їх, коли прийшов кок із нашим обідом. Це були мариновані оселедці та швидкий хліб, за квасний з харчовою содою.

– Я не можу дати вам більше, чи щось краще, – сказав він грубувато. – Капітан знову у хорошому настрої, побачивши бар’єр у полі зору, і ми можемо слідувати за ним на південь, до Берніки, але він каже, що ми будемо йти ще один день. У нас недостатньо їжі на цю подорож.

– Зрозуміло, – спокійно сказала Тітонька Бек. – Цього достатньо, натепер. – І, коли кок уходив, вона запитала, навіть більш спокійніше, – я припускаю, бідний Шеймус Хеміш отримав мало, або зовсім не отримав платні за доставку нас до Дунберіну?

Кок зупинився у дверному отворі.

– Чому ти питаєш?

– Я маю на увазі – бачачи, як він економить на їжі, – сказала Тітонька Бек.

Кок розвернувся, виглядаючи дуже щирим та серйозним.

– А, ні, – сказав він. – Це мій прорахунок, маєш зрозуміти. Його поганий настрій через це. Він любить добре поїсти, Капітан. І побачивши, як Верховний Король пообіцяв йому сумку золота за безпечну доставку вас у Холітаун, а Король Кеніг пообіцяв йому іншу, коли ми повернемося на Скарр без вас, Капітан сказав мені відкласти багато про запас – що я думав, я і зробив.

– Дійсно? – сказала Тітонька Бек. – Оскільки так сталося, ми маємо прийняти ситуацію. Дякую.

Одразу, як кок пішов, Івар вибухнув:

– Злодійські користолюбні шкуродери! Їм пообіцяли дві сумки із золотом, а вони годують нас цим! – Він вказав на оселедці, і я клянуся, його очі вискочили від люті.

– Цим ти втамуєш голод, – сказала Тітонька Бек, ділячи їжу. – Хоча, – додала вона задумливо, – Я би хотіла побачити, що у цю мить споживає хороший Капітан.

– Оленину, – похмуро сказав Ого. – Я відчув запах, як її готували.

– А чому вони хочуть кинути нас у Холітауні, а не Дунберіні? – запитав Івар. – Це ж милідалі по узбережжю.

– Здається, так наказав Король Фарлан, – сказала Тітонька Бек. – І я очікую, що це якось пов’язане із віскі. Ми маємо бути вдячні, Івар. Холітаун не велике місце, як Дунберін, і має бути менш дорогим. Пам’ятай, у нас майже немає грошей.

Але коли ми закінчили їсти, вона відвела мене у нашу каюту, під тим приводом, що нам треба віднести сюди сумки.

– Ейлін, – сказала вона, стаючи дуже серйозною, – я не хотіла казати це перед тими двома хлопцями, але я дуже сильно боюся, що твій родич Король Кеніг не мав наміру залишати нас живими, у цій подорожі.

Я нервово шукала хоча б крихітний шматочок Плаг-Аглі. Не було жодних ознак ні його, ані щура. Я починала дивуватися, чи не наснився він мені, коли Тітонька Бек казала. Це сіпнуло мою увагу на неї.

– Але що ми будемо робити? – сказала я. – Гадаєш, тоді це пророцтво, про Принца Аласдаіра, є фальшивкою? – І то є ганебна річ, подумала я, що хтось грається із надіями Короля Фарлана.

– Може бути, – сказала моя тітка. – Пророцтва хитрі, ризиковані речі і досить легко їх вигадати. Я постараюся бути неупередженою. Але може бути і так, що хтось – Донал чи Мевенне, наприклад – вхопилися за шанс, коли він виник. Щодо того, що ми робитимемо, ну, дитино, по-перше, ми маємо тримати Івара у безпеці, і по-друге, намагатимемося добратися до Логри, як вони хотіли і, будучи попередженими, побачимо.

                                 Глава 6.

Холітаун* був маленьким, низьким сірим містечком із нерегулярним причалом. З моменту, як ми дісталися туди, була сама лише мішанина. Капітан не міг дочекатися, коли позбудеться нас. Наші сумки були викинуті на причал майже перед тим, як корабель пришвартувався, і ми виявили, що слідуємо за ними у безумстві риби та криків. Здається, ми прибули одночасно із рибною флотилією. Всюди навколо нас були срібні потоки риби, залитої у діжки, чи покладеної у коробки, чи придбаної та проданої з глибоких, пахучих трюмів. Бернікійці не дуже високі. До мого збентеження, додалося ще те, що Тітонька Бек та Ого височіли над натовпом і навіть я виявила, що майже така ж висока, як більшість людей навколо мене.

^{_________ ______________}

^{* Святе місто}

– Я голодний, – сказав Івар. – Ми можемо щось купити?

– Не за цими цінами, – сказала Тітонька Бек. Вона почала уважно дивитися навкруги, очевидно щось видивляючись.

Ого підштовхнув мене на вказав. Безпосередньо у полі мого зору, Плаг-Аглі терся о ноги невисокої особи у зелених шатах*. Він знову зник, коли я глянула.

^{__________________________________}

^{* Скоріше всього це халат.}

У цю ж мить, Тітонька Бек сказала:

– А!– і покрокувала до зелених шатів.

Там була ціла їхня група, яка весело пересувалася поміж риби, зупиняючись, щоб поторгуватися і тоді продовжуючи йти із рибиною, чи двома у їхніх кошиках. Вони не виглядали дуже заможними. Всі зелені шати були поношені та неохайними. Чоловіки у більшості були босоніж; жінки були взуті у сандалі домашнього виробництва. Але найдивнішим було те, що кожний з них мав тварину або птаха. Я бачила білку на плечі одного чоловіка, а у жінки у кошику, поруч із рибою, зручно розташувався кролик. Хтось іще вів вівцю, а інший, здавалося, мав лиса.

– Хто вони, Тітонька? – запитала я в Тітоньки Бек, що цілеспрямовано направлялася до них.

– Монахи та черниці, – відповіла вона. – Вони покланяються Леді.

Це мені особливо не допомогло. Не було нічого більш не схожого на Кілканнонського Священика та його новачків. Коли ми підійшли до групи, я виявила, що оточена веселими обличчями та дивними тваринами. Я припустила, що найближча до мене чорниця мала дивний, із чорним пір’ям, головний убір, допоки цей головний убір не подивився на мене круглим жовтим оком і мовив:

– Кар! – І я зрозуміла, що на її зеленому капелюху сидів крук.

– Його звати Рой, – сказала вона. – Він не образить тебе. Народ, чого ви хочете?

– Вашої допомоги, брати та сестри, – сказала Тітонька Бек. – Нам треба дістатися до короля.

– Короля! – сказали декілька з них, радше здивовано.

А один маленький товстий чоловік запитав:

– А навіщо вам король? – Мабуть, він був найдивнішим з усіх монахів, тому що його борода розходилася у два пучки, один пучок від кожної щоки, вони були настільки довгі, що були заправлені у мотузку, яку він носив замість ременя. На його плечі сидів дійсно чудовий зелений птах – блискучо-зелений із вигнутим дзьобом і круглими жовтими очима, навіть розумнішими ніж у крука. Кожне око було оточене мудрими рожевими зморшками, внаслідок чого він виглядав дійсно дуже розумним. Довгий, довгий хвіст скочувався униз спини маленького монаха, як водоспад, навіть довший ніж пучкоподібна борода монаха.

І він розмовляв. Ого, Івар та я, всі підстрибнули, коли він сказав, голосним, клекотливим голосом:

– Це четвер! Це четвер!

– О, так і є! – сказала черниця, із круком. – Грін Гріт* цілком правий.

^{____________________}

^{* Зелене вітання}

– Ні, ні, – сказав інший монах. – Середа, я клянуся.

– Дійсно, – заявив хтось іще. – Лиси завжди гавкають у середу.

– Вони гавкають, коли хочуть, – сказав інший монах. – Четвер, коли сонце на вежі.

– О ні, – не погодилась черниця, що була далі, – Сьогодні середа, а день народження Леді був лише тиждень тому.

– Четвер, – наполягав хтось іще. – З Дня народження пройшло лише шість днів.

Аргументи викладалися та викладалися, а наші власні голови поверталися від одного до іншого. На цей час, з’явилися люди, що наполягали, що сьогодні лише вівторок і інші, які, здається так само були певні, що сьогодні п’ятниця.

Нарешті, Тітонька Бек сказала, дуже роздратовано:

– Яка різниця який сьогодні день? Я лише спитала, як дістатися короля.

– Але у тому то й справа, Мудра Жінко, – сказав монах із зеленим птахом. – Король під обітницею, бідолашний чоловік. Йому заборонено бачитися із незнайомцями в четвер.

– О, – сказала Тітонька Бек. – Я чула, що подібні речі трапляються на Берніці. А що трапиться з королем, якщо він побачить незнайомця в четвер?

– Ніхто не знає, окрім того, що погано гнівити богів, – сказав маленький монах. – І…

– А як ти знаєш, що я Мудра Жінка? – допитувалася Тітонька Бек.

– Це помітно за милю, – сказав монах. – Грін Гріт одразу це побачив. – Він потягнувся та похлопав птаха по голові. Птах негайно схопив один з його пухких маленьких пальців дзьобом. Припускаю, що це мало означати приязнь, але виглядало боляче. Монах відійняв руку та потряс її. – Чому ви хочете побачити короля? – сказав він. – Вам потрібна справедливість? – Він перевів погляд від Тітоньки Бек на мене, а потім на Ого та Івара, ніби ця думка його сильно здивувала.

– Не зовсім, – сказала Тітонька Бек. У цей раз, всі перестали сперечатися та глянули на неї з цікавістю. Вона випрямилася. – У нас місія, від Верховного Короля Халдеї, – сказала вона.

Всі люди у зелених шатах, виглядали враженими. Їхні зелені капелюхи та маленькі круглі ковпаки* повернулися та кивали, коли вони дивилися один на одного.

^{______________________________}

^{* Думаю, це ковпаки, англійське слово – “cap”.}

– Ну, тоді, – сказав один із птахом, – здається, буде краще, якщо ми відведемо вас до Будинку, а там зможемо провіщувати який сьогодні день. Чи не поснідаєте ви із нами?

– О так! – щиро сказав Івар. Шлунок Ого різко загудів.

– Ми будемо у захваті, – сказала моя тітка, велична як завжди.

Група продовжила закупівлю риби. Я помітила, що вони не платили багато за неї. Здається, більшість рибалок була цілком готова віддати їм рибу задарма.

– На вдачу, – казав кожний, кидаючи жменю крихітних срібних рибок у кошики.

За причалом був ринок. Тут вони придбали оберемок хліба, декілька глечиків масла, багато ранніх яблук та доволі багато вишень. Вони знову не платили багато.

– Воно того майже вартує, бути праведним, – сказав мені Ого, коли ми вийшли з ринку та йшли серед сірих будинків міста. Там він знову підштовхнув мене та вказав. Я встигла помітити, як Плаг-Аглі повз у клаптику сонця, із великою рибиною у пащі. Він зник, коли ми порівнялися із тим місцем. – Думаєш ця тварина магічна? – прошепотів Ого.

– Так, – сказала я. – Повинен бути.

Монахи та черниці весело стрекотіли, ведучи нас на кінець містечка. Їхній Будинок, коли ми увійшли до нього, був радше схожий на сарай, ніж на релігійну установу. Він був високий та темний, та теплий усередині, із вогнем в центрі підлоги, у найбільш задимленій, старовинній манері. Цей вогонь здивував Івара, тому що був низьким та розжареним і споживав темні шматки матеріалу. Івар бачив лише вогонь з полін.

– Що вони спалюють? – запитав він, вдивляючись у нього.

– Торф, – сказала Тітонька Бек. – Кажуть, цей острів зроблений із торфу.

Здається, торф це болотні брили, але він прекрасно слугував для приготування риби. Риба умить зашипіла у залізних каструлях. Кожному з нас дали переповнену дерев’яну тарілку з рибою та лише шматок хліба. Усі сиділи на підлозі, під час їжі. Ого та Івар постійно перекривали шлях своїми довгими ногами. Мені було так незвично їсти на підлозі, що я весь час ворушилася, щоб всістися зручніше. Тітонька Бек, звичайно ж, елегантно сиділа перехрестивши ноги* і витончено піднімала рибу із хлібом і свої пальці, ніби вона так їла усе своє життя.

^{__________ _________________________}

^{* Вона сиділа так, як у нас називається – по-турецьки.}

– Я називаю це жахливим! – пробурчав Івар. – Це не цивілізовано! – На щастя, у нього вистачило розуму пробурчати шепотом, але навіть так, Тітонька Бек глянула на нього одним з її найогидніших поглядів. Івар став дуже червоним і після цього всівся до неї спиною.

Риба була смачнюча. Ми всі з’їли велику купу, будучи дуже голодними на ту мить. Коли ми закінчили, неохайна ганчірка – на яку Тітонька Бек подивилася, радше, манірно – була передана навколо, щоб ми могли витерти наші пальці. Тоді монахи та чорниці повитягали усі види дивного знаряддя, і рахівниці і декілька шматків пергаменту та палички деревного вугілля та почали вираховувати який день тижня насправді був.

– Гадаю, це п’ятниця, – прошепотів мені Ого. – Ми відправилися у понеділок, так?

Саме тоді, великий зелений птах злетів на крокви, на величезному розмаху зеленого пір’я, галасуючи:

– Це четвер! Це четвер!

Івар та Ого та я захихикали. Тітонька Бек сказала:

– Я чула про папуг. Він мабуть сказав би це, навіть якби була неділя. А тепер – тихо.

Але, знаєте що, монахи та чорниці все щене могли вирішити який це день. Нарешті, у Тітоньки Бек урвався терпець, і вона встала.

– Ми підемо до короля зараз, – сказала вона, – незважаючи на те, який сьогодні день. Чи може хтось провести нас, будь-ласка?

Монах, власник папуги, також встав. Тоді ми вже виявили, що його ім’я було Фінн.

– Я відведу їх, – сказав він, – і приведу назад, якщо буде потреба. Хто-небудь знає, що сталося із моїми сандалями?

Відбулися великі пошуки по всім кінцям сараю і зрештою черниця виготовила пару товстих шкіряних сандалій. Фінн затоптав свої пухкі ступні у них та поманив зеленого птаха униз, на своє плече.

– Ми йдемо, – сказав він, бадьоро підбираючи сумку Тітоньки Бек. Ого підібрав свою та Іварову, я підібрала мою і ми подякували іншим та пішли. Коли ми уходили, вони були зайняті, годуючи тварин, майже так, ніби вони забули про нас.

– Далеко до короля? – запитала я, коли ми залишили будинки позаду.

– Миля, чи десь так, – сказав Фінн.

Я була рада. Моя сумка була важка. Я заздрила тому, що Івар крокував попереду із Тітонькою Бек. Ми йшли дорогою, яка м’яко вела угору між дюжинами зелених полів, більшість із вівцями, але на деяких росли зернові, які я не могла впізнати. У живоплотах була жимолость. Повітря пахло вологою та солодким. Час від часу трохи дощило – гарний дощ, від якого мої брови свербіли, а Фінновий птах роздратовано струшував пір’я.

– Берніка найзахідніший з наших островів, – пояснив мені Фінн. – І ми отримуємо весь дощ з океану, який позаду нас.

– Це тому усе таке зелене? – запитала я.

Фінн задоволено кивнув. Здається, він був задоволений більшістю речей.

– Берніка – зелене місце, – сказав він, – його любить Леді.

– А цей король, до якого ми йдемо, керує тут усім? – важко дихав Ого. Він також виявив, що речі важкі.

– О, благословення, ні! – сказав йому Фінн. – Колм править лише на відстані до гір.

Ми всі подивилися навкруги, де ці гори. Нічого. Я припустила, що вони повинні бути далеко звідси і королівство Колма дуже велике, коли Тітонька Бек сказала:

– Ти маєш на увазі ті маленькі пагорби, отам? – Вона вказала на лінію низьких зелених опуклостей, на відстані декількох миль.

– Так. Я забув, що ви прийшли з зазубреного острову Скарр, – сказав Фінн. – Берніка ніжне місце.

Ого почав дивитися презирливо. Івар розсміявся.

– На Скаррі їх навряд чи вважали би передгір’ям, – сказав він. – У тебе давно цей папуга?

– Грін Гріт у мене вже двадцять років, з тих пір, як старий Брайан помер, – сказав Фінн. – Перед цим, він був птахом Алуна, а перед тим – Сіта, але я ніколи не знав Сіта, який помер до мого народження.

– Тоді він повинен бути дуже старим! – сказала я.

– Він і є. Він втратив лік своїм рокам, – сказав мені Фінн.

У той час, ми вийшли з полів та приєдналися до рівної трав’янистої дороги, значно порізану колесами та копитами. Ця вела через широку болотяну пустош, наповнену очеретом, що тремтів. Я бачила стада віслюків, корів та свиней і навіть декілька коней на відстані. Я дивувалася, як хтось знає, який належить кому, але я не особливо розмірковувала, тому що моя сумка здавалася важчою та важчою. Прямо тоді, коли я подумала, що далі не зможу її нести, ми дісталися до королівського будинку.

Івар не був єдиним з нас, хто дивився на нього презирливо. Навіть Тітонька Бек підняла свої гарні брови від вигляду брудних стін з мішанини багна та каміння, захищених кількома нещасними деревами. Єдина річ, яку можна було сказати про місце, це те, що, здається, воно займало досить багато землі. Інакше, я бачила більш вражаючі фермерські будинки.

У брудній стіні були грубі дерев’яні двері, перед якими стояв, охороняючи, хлопчина. Він був гарний, високий юнак, із хвилястим світлим волоссям та надзвичайно гарним обличчям. На нього були надіті шкіряні обладунки, на грудях та ногах, шолом на голові, і він був озброєний до зубів. У нього був спис із небезпечним гострим наконечником, меч та кинджал на його великому шипованому поясі та лук у руці. Сагайдак зі стрілами – також небезпечно гострими – висів на його плечі. Я вдячно поклала мою сумку та розтерла мої руки, які боліли, поки захоплювалася ним. Він дійсно був гарний, крім того, що він дивився на нас з-під лоба.

– Чого вам треба? – сказав він. – Ви повинні були знати, перш ніж приходити сюди у четвер.

– Отже, Грін Гріт був правий, – пробурмотів Фінн. Він сказав молодому чоловікові, – Ці люди – делегація зі Скарру, юний пане, прислані зустрітися із королем.

– Тоді вони мають повернутися завтра, – сказав молодий чоловік. – Королівська обітниця забороняє йому бачити незнайомців у четвер.

Фінн розвернувся, капітулюючи.

– Ми повертаємося у місто, – сказав він.

– Ні, ми неповертаємося! – сказала Тітонька Бек. – Я не йшла весь цей шлях, щоб мене розвернули, як пусте місце. Я Бек, Мудра Жінка Скарру, і я наполягаю на тому, щоб мене впустили! – Вона випросталася та виглядала дійсно грізно.

Вартовий також випрямився.

– А я Шон, третій син Короля Колма, – сказав він. – І я відмовляюся впускати тебе сюди.

– Я єтакож королівським сином, – сказав Івар.

– Замовкни, – сказала моя тітка. – Наскільки сувора ця обітниця? Як ви можете бути впевненими, що саме у четвер? І як я можу знати, що король просто не використовує це як привід, для бездіяльності?

– Це сильна, сильна обітниця, – заперечив Шон. – А королі мають право бути бездіяльними.

– Не тоді, коли я у їх воріт, вони не можуть! – сказала моя тітка. – Відійди у бік та пропусти нас, негайно!

– Ні, – сказав вартовий.

– Дуже добре, – сказала Тітонька Бек. Вона поклала руку на обладунки на грудях юнака та зрушила його у бік. Здається, він не був у змозі зупинити її. Він просто стояв, де Тітонька Бек поставила його, радше позіхаючи.

Я думала та розмірковувала та думала, як Тітонька Бек зробила це, і все ще не знаю. Я намагалася зробити це сама, експериментуючи на Ого та Іварі. Ого лишесказав:

– Чому ти штовхаєш мене?, – а Івар сказав:

– Що ти про себе думаєш, пхаючись? – і жоден з них не зрушив. Тітонька Бек мабуть використовує якесь мистецтво Мудрих Жінок, яке ви отримуєте, лише коли отримаєте посвячення. І звичайно, я не мала.

У будь-якому разі, грубі двері, здавалося не мали жодного замка. Тітонька Бек відчинила їх одним кістлявим коліном та нетерпляче підізвала нас. Ми попіднімали наші сумки та попленталися у маленький брудний дворик, повний діжок із елем, і пройшли власне до королівського будинку. Там двері були відчинені – ймовірно для світла, тому що хол усередині був дуже тьмяний. Всередині було доволі багато людей, всі сиділи та позіхали. Вони всі підскочити та повитріщалися на нас, як Тітонька Бек вела нас. Зелений птах на плечі Фінна пронизливо закричав:

– Це четвер, Король Колм. Це четвер.

Король Колм сидів у великому кріслі у дальньому кінці. Я думаю, він спав, допоки не заговорив зелений птах. Він, радше, був товстий і його живіт затремтів, коли він, прокинувшись, підскочив та проревів:

– Що ти тут робиш, жінко?

Шон, вартовий, прибіг за нами.

– Пробач мені, Батько! – сказав він. – Вона пройшла би, щоб я не казав. Я думаю, вона відьма!

– Ні, я не відьма, юначе, – заперечила Тітонька Бек. – Я – Мудра Жінка Скарру, щоб ти знав!

– Мені байдуже хто ти, – сказав король. – Хіба тобі ніхто не казав, що я під обітницею – не можу бачити незнайомців у четвер?

– Так, але в мене немає терпіння на цю нісенітницю, – сказала Тітонька Бек. – Що ти гадаєш станеться, якщо ти глянеш на нас?

– Як я можу знати? – сказав король. Він, радше знервовано, подивився на темні балки на стелі. – Все, що я знаю, це те, що боги розсердяться.

Тітонька Бек відкрила рота. Майже напевно, вона збиралася сказати: “Нісенітниця!”. Але у цю мить стався величезний БАХ десь назовні. Люди назовні почали кричати та верещати; кури кудкудакати, свині вищати, а віслюки ревіти. Тітонька Бек сказала:

– Звичайно ні! – натоміть.

Король Колм, його обличчя, так само як і живіт, тремтіли, вскочив та поспішив у двері біля його крісла. Шон поспішив за ним, викрикуючи:

– Батько! Будь обережним! – а Тітонька Бек покрокувала за Шоном. Ого та я переглянулися, кинули наші сумки та побігли за Тітонькою Бек.

Ми вибігли на досить великий фермерський двір, щось таке. Там усюди були сарайчики та хатинки, деякі з них, здавалося, були для людей, а деякі для свиней, курок, чи гусок. Один, здається, був сараєм для сіна. У середині двору була діра, яка диміла. Від бруду навколо неї піднімалася пара. Люди – більшою мірою жінки, діти та старі чоловіки – позадкували до хатинок, витріщаючись на діру чи – якщо вони були дуже юні – ховали свої обличчя у спідницях своїх матерів та плакали. Стривожені курки та обурені кози повсюди бігали, в той час як загін віслюків з’юрмився у одному кутку та створював жахливий галас, який можуть утворювати лише віслюки.

Ми всі поспішили до діри. Насправді, нас практично заштовхали туди усі чоловіки, що з’юрмилися у залі, позаду нас, Івар серед них. Це була глибоченна діра. На її дні лежав маленький чорний камінь, який димів.

Тітонька Бек сказала, майже потонувши у галасі віслюків:

– Це метеорит.

– Зірка, що впала! – вигукнув король. – Прислана богами, щоб покарати мене!

– Ох, чоловіче, не кажи дурниць! – сказала Тітонька Бек – Якщо боги цілилися в тебе, вони промахнулися.

– Кажу тобі, це моя обітниця, – заволав король. – Моя доля!

Я виявила, що Фінн біля мене дивився униз, у діру, із цікавістю. На його плечі, зелений птах був так само зацікавлений. Він повертав голову у цей бік, тоді в інший, щоб проінспектувати камінь, який димів, а лінії біля його очей виглядали мудрішими ніж коли-небудь.

– Метеорит, метеорит, – бурмотів він. Тоді він випрямився на Фінновому плечі. – Обітниця зламана! – сказав він.

Фінн повернув голову, щоб глянути на нього.

– Ти в цьому впевнений? – запитав він.

– Певен у цьому, – вторив птах.

– Добре, – сказав Фінн та дотягнувся до верхів’я королівського плеча. – Величність, – сказав він голосно, – твоя обітниця зламана.

Король Колм обернувся та пильно подивився на маленького монаха. Для мене було цілком зрозуміло, що він леліяв цю обітницю.

– І що тебе змушує казати це? – домагався він.

– Так сказав Грін Гріт, – пояснив Фінн. – Він посланець богів.

Король витріщився на птаха. Так само зробила Тітонька Бек.

– Цей папуга? – сказала вона.

– Посланець богів, – сказав їй папуга.

– Ти лише повторюєш, що каже твій власник, – сказала йому моя тітка – і маю визнати, я би сказала те саме. Окрім того, що більше ніхто не казав “Обітниця зламана”.

– Ні, не повторюю, – сказав птах. – Це четвер. Обітниця зламана. Я впевнений у цьому. Це четвер.

– Диво, хіба він не диво? – сказав Фінн, посміхаючись на все своє кругле обличчя.

– Хм, – сказала моя тітка. Вона повернулася до короля. – Ну, Величність, здається твоїм бездіяльним четвергам кінець.

– Завдяки тобі, жінко, – гірко сказав король. – Чому цей птах просто не міг помовчати? – Він зітхнув, тому що кожний у натовпі фермерського двору, здавалося, чув птаха цілком ясно. Вони усі посміхалися та стукали один одного по спині та вітали Шона із звільненням його батька. – І чому ти не зміг тримати цю жінку назовні? – сказав король синові. – Ця обітниця передавалася від батька до сина, сотнями років. Будеш жити та шкодувати про це.

Шон виглядав враженим.

– Я завжди думав, що обітниця перейде до одного з моїх братів, – сказав він. – Чому я?

– Тому що ти не зміг зберегти ворота, звичайно, – сказав король.

– Я не розумію, – сказала Тітонька Бек, – чому успадкування неіснуючого прокляття може когось турбувати. Величність, ми…

– О, тихо, жінко! – наказав король. – Хто знає, яка халепа займе місце моєї обітниці, яка існувала кожного четверга. Ти принесла невдачу моїй родині. Що я маю зробити, щоб позбутися тебе?

Тітонька Бек виглядала безперечно захопленою зненацька. Фінн примирливо сказав:

– Величність, вони від Верховного Короля Халдеї, який послав їх із місією на Берніку.

Король дратівливо сказав:

– Не сумніваюся, він також хоче позбутися від неї. Гаразд, гаразд. Повернися у залу, жінко, та розкажи мені чому тебе послали затрясти Берніку. Він хоче найняти мене на війну із Галлісом, чи що?

Я могла бачити, що Тітонька Бек кипіла від гніву, від такого нешанобливого ставлення до неї. Коли ми всі юрбою зайшли усередину за королем, знову, вона бурмотіла:

– Я називаю це абсолютно невдячним. Майже безкоштовно я поверну обітницю назад. Ія зроблю так, щоб вона діяла кожний день тижня!

Але, до того часу, як він знову всівся у своє крісло, а ми всі стояли перед ним, вона взяла себе в руки. Вона пояснила, ідеально ввічливо, як нас було послано рятувати сина Верховного Короля і – можливо – також зруйнувати бар’єр.

Король Колм сказав:

– Жінко, для мене це так, ніби ти збираєшся зробити неможливе. Що ти очікуєш від мене?

– Отримати твою допомогу, з королівської душевної доброти, Величність, – відповіла Тітонька Бек. – Якщо ти зможеш забезпечити нас віслюком та візком, і можливо деякою їжею та трохи грошима, я…

– Грошима! – вигукнув король. – Хіба Верховний Король не забезпечив тебе навіть грошима для виконання місії?

Я подумала: “Гей, він скупий, так само як і чудакуватий”

Тітонька Бек гордо випрямилася та сказала, так, ніби зізнання витягували з неї:

– Нам дали гаманець, Величність, але він виявився повний камінням.

Король Колм виглядав приголомшеним. Шоковане бурмотіння прокотилося позаду нас.

– Але це обов’язок будь-якого короля, – сказав він, – показувати щедрість у будь-який час. Дуже добре, ви отримаєте гроші. І я можливо зможу виділити вам візок та віслюка. Ще щось треба?

– Одну річ, – зізналася моя тітка. – Згідно пророцтва, ми повинні взяти із собою чоловіка з кожного острову. Ти можеш відправити із нами чоловіка з Берніки?

Я забула, що нам потрібна така людина. Якусь мить, я була схвильована, сподіваючись, що король відправить із нами Шона. Він мав таку гарну зовнішність. І дійсно, королівські очі звернулися у напрямку його сина. Тоді заговорив Фінн. Він відкашлявся та оголосив: