Текст книги " Острови Халдеї"

Автор книги: Діана Вінн Джонс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 12 страниц)

– Іяк мої моральні якості пов’язані із політикою? – відрізав Донал. – Що людина робить це його власна справа, і не стосується богів або королівства.

– Це, – закричав Священик, – промова того, хто навмисно взяв зло за своє благо. Я викриваю тебе перед Верховним Королем, твоїм батьком та всіма цими свідками!

До цього часу, Король Кеніг – не кажучи вже про більшість з нас, що стояли за столами – виглядав надзвичайно незручно та робив маленькі рухи, ніби хотів втрутитися. Але Верховний Король стояв, переводячи погляд втомлених, добрих очей від обличчя Священика до Доналового, допоки Священик не підняв обидві кістляві руки, і, здавалося, збирався накласти прокляття на замок.

– Досить, – сказав Король Фарлан. – Принце Донал, ти дражниш цього чоловіка. Священик, яку шкоду завдав вогонь твоєму будинку?

Священик зі здриганням вгамувався та опустив руки.

– Не так багато, як сподівався цей злий молодий чоловік, – повільно сказав він. – Він побудований із твердого каменю, дах та решта. Але двері та віконні рами, будучи дерев’яними, здебільшого згоріли.

– А що всередині? – запитав Верховний Король серйозно.

– На щастя, – сказав Священик, – дах протікає, коли дощить, і більшість речей у середині була мокра. Ця безбожна тварюка кинула головешку у середину, але вона лише обпалила підлогу.

– Тож, як ти оцінюєш ремонт? – продовжував Верховний Король.

– Шість унцій* золота, – швидко сказав Священик. Всі ахнули – Включаючи протікаючий дах, – додав він.

_______________________________

^{* 1 унція дорівнює біля 28,3495 гр. Тобто слід заплатити біля 170 гр. золота.}

Король Фарлан повернувся до Донала.

– Заплати йому цю кількість, Принце.

– Протестую, пане, – сказав Донал. – Він отримує достатньо золота від нас, через храм. Більш жадібнішої особи…

– Заплати йому, – повторив Король, – і таким чином справа закриється назавжди.

– Пане. – Донал покірно схилив голову та стягнув один з багатьох своїх браслетів, якого передав особі, що стояла поруч із ним за столом. Коли браслет переходив, сяючи, з рук у руки до Священика, Донал сказав, вдаючи, що занепокоєний, – Прошу, переважте, Священик. Він має біти біля семи унцій.

– Немає потреби, – сказав Верховний Король. – Справу вирішено.

Священик отримав браслет, пильно подивився на нього, і вбачалося, що ми усі вже могли сісти за їжу. Але я сумнівалася, що Священик дуже насолоджувався вечерею. Він виглядав настільки кисло, що міг скисліти молоко.

– Хм, – сказала Тітонька Бек. – Хм. – Вона взяла маленький житній хлібець з високого кошика та підштовхнула кошик до мене. – Це все було дуже добре влаштовано, так?

– Що ти маєш на увазі? – прошепотіла я. – Донал і Священик ненавидять один одного, всі про це знають.

– Правда, але гадаю мала бути неабияка причина, щоб Верховний Король приїхав сюди, – зауважила моя тітка. – Має бути і приватна причина. Оскільки нас спеціально викликали, ми дізнаємося про це незабаром.

– Ти впевнена? – запитала я.

– Я маю на увазі, – розмірковувала моя тітка, розриваючи свій хлібець та дотягуючись до масла, – дві речі. Перша, що наш кузен Донал, хоча і має пристрасть до коштовностей, рідко вдягає настількибагато браслетів. Цей чоловік насилу піднімає руки. І друге, я ніколи раніше не знала, що наш кузен Король ввіряє Ого передавати повідомлення. Плануючи брехню за цими двома речами. Побачиш.

Провалиться мені на цьому місці, вона була права! Ми ледь закінчили чудову вечерю, зовсім без вівсянки, до моєї великої радості, і два королі ледь встигши піднятися, віддалилися у якесь приватне місце, коли Донал мимохідь пройшов біля наших крісел. Він дійсно тримав руки, радше, опущеними до низу та притиснутими до боків.

– Івар, – пробурмотів він своєму брату, – ти та Бек та Ейлін слідуйте за мною, ясно?

Ми пішли за ним через поміст та вийшли через двері позаду. Там Донал повів нас по спіралеподібному шляху через приватні коридори, про які я не знала, і нарешті нагору кривим сходовим пролітом, до важких дверей.

– Я оголосив, що Бек та Ейлін пішли додому, – зауважив він через плече, коли постукав у двері.

– А чому, прошу? – пробурмотіла моя тітка, але не очікуючи відповіді. Гадаю вона лише подала голос, щоб показати роздратування від того, що Донал так спокійно організував її пересування. Наша родина звикла приходити та уходити на свій розсуд.

Двері відчинилися кимось у одязі супровідників Верховного Короля, який відступив та ввів нас усередину без жодного слова. Кімната була з тих, які я раніше не бачила, із великим вікном, яке мало б давати широку панораму південної сторони, із видом на море, але не давала через туман. На ту мить, туман трохи порідів та відкривав червоний захід сонця, роблячи світло досить збаламученим, оскільки кімната була освітлена високою лампою та багатьма свічками.

Верховний Король сидів із Королем Кенігом, який був праворуч, та Королевою Мевенне, яка була ліворуч. Ще два супровідника стояли позаду, але я ледь глянула на них. Іншими людьми у кімнаті були старий Вчитель та Кілканнонський Священик. Моє серце почало гриміти у мене у вухах, коли я зрозуміла, що тут мають відбуватися великі справи, тому що Донал та Священик зібралися разом у маленькій кімнаті.

                        Глава 3.

Івар був здивований так само, як я.

– Що відбувається? – запитав він, поспішно вклоняючись двом королям.

– Будь-ласка, сідайте, – сказав Верховний Король, – і ми вам розповімо.

Король Фарлан не був у хорошому стані, побачила я, коли ми всідалися на низькі, оздоблені подушками, стільці, поставлені перед ним. Він був загорнутий у королівський плед, понад його алим одягом, і хтось поставив жаровню біля нього, для додаткового тепла. Але найбільше хворобу видавало його обличчя. Воно було біле, із жовтуватим відтінком, і шкіра щільно прилягала до кісток. І ця висохла плоть була втягнута у глибокі зморшки болю. Але його втомлені очі не були підкорені хворобою. Вони вдивлялися на нас із проникливістю та розсудливістю, що було майже приголомшливо.

– Як ви знаєте, – сказав він нам – всім нам, хоча я думаю, головним чином він звертався до моєї тітки – десять років тому, чарівники з Логри наклали закляття на наші острови Халдеї, отже ніхто звідси, як би старанно не намагався, не може дістатися Логри. – Він кивнув Священику, який був такий похмурий від бажання говорити, що вертівся у своєму кріслі.

– Ми намагалися, милостивий король, – вибухнув Священик. – Ми обшукали весь Скарр, намагаючись знайти якійсь натяк про закляття. Ми виїжджали – я сам, особисто, неодноразово виходив на човнах – там де у морі знаходиться бар’єр, човни повертають у бік, неначе їх підхоплює течія, хоча нічого такого там немає. І ми використовували усі кораблі, які боги надавали нам для зруйнування заклинання. – Він затих, ніби йдучи у себе, похмуро. – Мені не вдалося, – сказав він. – Боги не задоволені мною. Я мушу знову поститися і молитися.

– Не треба звинувачувати себе, – сказав Король Фарлан.

Очевидно, Донал не зміг подолати себе та пробурчав:

– Ох, чоловіче, дозволь твої богам покарати тебе. Якщо вони настільки розгнівані, вони неодмінно заберуть твою наступну вечерю собі.

На це, наш старий Вчитель подивився на Донала м’яким заспокоюючим поглядом і запитально повернув голову до Верховного Короля. Король Фарлан кивнув та Вчитель сказав, сумно крутячи свої білі брови:

– Я також не впорався. Мені боляче, як вченому казати це, але я шукав у кожній бібліотеці на Скаррі та подорожував на Берніку, щоб і там шукати також, але не зустрів жодного натяку на те, як це заклинання побудоване.

“ О!”, подумала я. Це пояснювало ті чудові неочікувані дні, коли я приходила до замку на уроки, щоб виявити, що всі інші діти гасають по двору, викрикуючи, що старий Вчитель знову мандрує.

– З іншого боку, – продовжував Вчитель, – ключ може знаходиться навколо нас, у географії кожного нашого острова.

Я зітхнула. У вчителя була пристрасть до географії. Він постійно змушував нас малювати мапи та пояснював нам, як розташування землі вплинуло на історію: як ця затока стала прекрасною гаванню і спричинила ріст міста, чи як та одинока гора захищала цю долину та зробила її настільки плодючою, що за панування над нею велися війни. Звичайно ж, він і зараз інструктував усіх.

– Як ви знаєте, – сказав він, – наші три острови утворюють півмісяць, зі Скарром на Півночі, Берніка, відповідно, на заході і Галліс на півдні, із нахилом до південного-сходу. Зараз я маю на увазі, що три Халдейські острови можуть бути розглянуті, як такі, що формують Темний Місяць, що також може бути знаком вигнання. Це не займе й частини уяви Логранців, щоб побачити Логру, як повний Місяць, що несе щит вигнання перед собою. Логранці, як ви знаєте, пішли на нас війною ясно та просто, тому що їхні боги сказали їм, це їхнє право завоювати Халдей…

Цього було занадто для половини людей, що знаходилися там. Вони забули про необхідність глибокої поваги до Верховного Короля та вибухнули протестом. Донал вдовольнився саркастичним звуком, але Священик випростався та прогарчав:

– Логранці згорять за свої неправдиві вірування!

Тітонька Бек, яка сиділа на своєму стільці у сором’язливій та граційні позі, хотіла б я її у цьому наслідувати, із червоними підборами, які були гарно притиснуті один до одного, а її кістляві, чутливі пальці замкнені на її колінах, задрала свою маленьку темну голівку та майже пирхнула.

– Для цього немає богів, – сказала вона. – Це людська жадібність.

А Король Кеніг сказав через неї:

– Боги, чоловіче, ліворуч від мого стегна! Наші острови мають золото та срібло, олово та мідь. Галліс має перлини та дорогоцінні камені також. А що має Логра? Лише залізо. А залізо робить зброю щоб з нею завойовувати решту.

Вчитель випростав свою нижню губу як маленьке дитинча, а його брови настовбурчилися на решту нас.

– Коли хтось каже про магію, – сказав він ображено, – неможливе є можливим.

– Дійсно, так, – швидко вставився Верховний Король. – Можливо, ми повинні запитати що Бек, Мудра Жінка, скаже про закляття.

Він подивився на мою тітку, яка у відповідь граціозно схилила голову.

– Боюся, пане, дуже мало, – сказала вона. – Пам’ятаючи, що я маю піклуватися про дитину моєї сестри і не маю можливості виходити на човнах чи об’їжджати Скарр. Але я дивилася у магічну чашу і не знайшла відповіді. Я наклала пута на невидимих духів і розіслала їх по всьому Скарру.

Я спостерігала, як Тітонька Бек робить це. Вона твердила, що всі острова кишать духами, але мені все ще важко повірити у це, коли я не можу їх бачити, або чути, про вони звітують, коли повертаються.

– Вони не змогли знайти нічого про закляття, – сказала Тітонька Бек, – і також вони не знайшли шляху до Логри. Вони всі кажуть, що це як скляна стіна у морі між Логрою та Халдеєю. Але вони сказали мені одну річ, яка мене турбує. Як ви знаєте, цей світ має чотирьох великих хранителів. – Вона подивилася на Священика, який стиснув губи та неохоче кивнув. – Ці хранителі, – сказала Тітонька Бек, – належать до Півночі, Півдня, Сходу та Заходу, але за природою речей, кожен з них охороняє один з наших островів. Наш, як ви знаєте, Скаррів є Північним. Берніку охороняє Західний, Галліс – Південний. Логра маємати Східного, але закляття відрізало хранителя від хранителів дощенту, і наші три навіть не знають чи Східний ще існує.

– Це не важливо, – коротко сказав Король Кеніг.

– Я звертаю увагу на це, як на найважливіше, – сказала Тітонька Бек.

– Ну, можливо, можливо, – уступив Король. – Але головна річ, з королівської точки зору, поки існує ця магічна блокада, Логранці можуть побудувати кораблі та навчити армію в ідеальному мирі. І, що найгірше, вони можуть надіслати шпигунів, щоб спостерігати за нами, поки ми не можемо шпигувати за ними. Ось чому ця зустріч тут така засекречена – через побоювання Логранських шпигунів.

– Дійсно, – погодився Верховний Король, – і звичайно ми не можемо допустити, щоб бачили, як ми будуємо кораблі чи тренуємо солдатів, тому що Логранці тримають найціннішого заручника – мого сина Аласдаіра. Ви знаєте про це, так? – запитав він повертаючись до Івара та до мене.

Мабуть він думав, що ми замалі, щоб знати про це, так як мені було три, коли забрали Принца Аласдаіра, а Івару вісім, але я не могла уявити, як він міг подумати, що ми про це не знаємо. Це був, навіть Тітонька Бек неохоче погоджується, найразючий випадок магії, яку коли-небудь застосовувала Логра. Вона каже, що планування цього повинно було бути доскональніше розроблено та розумніше вивірений час, ніж при простому встановлені бар’єру.

Десь через рік після того, як було встановлено бар’єр, Принц Аласдіар, – який був тоді у віці Донала – повертався з полювання з цілою юрбою придворних, коли, безпосередньо у дворі Замку Дромрей, який є резиденцією Верховного Короля тут, на Скаррі, якимось чином відкрився тунель у повітрі та солдати вибігли нізвідки. Вони вистрілили Принцу Аласдаіру у ногу, а тоді забрали кожного з учасників полювання, коней та решту. Люди спостерігали це зі стін та вікон замку, цілком безпорадні. Задовго до того як вони змогли спуститися у двір, тунель закрився і всі зникли.

Я знаю про це більше ніж інші, тому що мій батько був серед учасників полювання. Я кивнула. Івар також.

– І з тих пір не було жодної звістки про Принца Аласдаіра, як я знаю, пане, – сказав Івар.

Верховний Король підняв голову та якусь мить дивився на вугілля у жаровні.

– Щодо цього, – сказав він, – ми не певні. Ні, дійсно, ми не певні. Чутки, та чутки про чутки, все ще долинають до нас. Останні звістки були настільки певні, що нам видається, і всім нашим радникам, що має бути тріщина, чи щось таке у стіні між Халдеєю та Логрою.

– І ці звістки, пане? – запитала моя тітка.

– Що заклинання можна пробити і врятувати Принца Аласдаіра, – відповів Верховний Король, – і відповідь може бути віднайдена, якщо Мудра Жінка здійснить подорож зі Скарру, через Берніку та Галліс, та увійде на Логру із чоловіком з кожного острову. Здається, це вказує на тебе, пані Бек.

– Дійсно, вказує, – сухо відповіла моя тітка. – А звідки ці звістки?

– З декількох місцин, – сказав Король Фарлан. – Таких різних, як рибацьке село на сході Скарру, звістка від двох з п’яти королів і королев на Берніці, і двох священиків та відлюдника на Галлісі.

– Хм. – Моя тітка забрала руки з колін та підперла однією підборіддя. – Звістки завжди однакові? – запитала вона.

– Майже тотожні, – сказав Верховний Король.

Була мить тиші, у якій я розмірковувала, що буде зі мною, якщо Тітонька Бек поїде до Логри і ніколи не повернеться. Єдиною хорошою річчю, яку я у цьому бачила, було те, що тоді ніхто не вимагатиме від мене спуститися до Місця.

Тоді, коли Тітонька Бек втягнула дихання, майже безсумнівно, готова сказати: “Нісенітниця!”, Верховний Король – чий дар, як я починала бачити, був у тому, щоб казати слова у належний момент – заговорив знову. Він сказав:

– У нас вже складений план, Мудра Бек. Ти та твоя учениця таємно поїдете цього вечора. Човен вже чекає на вас у басейні Іллай, і наш капітан має наш наказ йти до Берніки, в той час, як ми та наш двір вирушимо назад до Дромрею, повідомляючи, що ти із нами. Це обдурить будь-якого шпигуна.

Я рідко коли бачила мою тітку засмученою, і ніколи аж такою засмученої, як тоді. Її підборіддя злетіло з її руки.

– Їхати зараз? – сказала вона. Від хворого короля вона подивилася, шукаючи співчуття, на здорового, Короля Кеніга, а тоді на Священика, на Вчителя та Донала, який сидів та знову милувався своїми браслетами. На її обличчі була майже паніка, коли вона зрозуміла, що вони були усі за одно. Вона глянула нагору, на безбарвних чоловіків за кріслом Верховного Короля. Вона навіть глянула на Королеву, яка як і Донал, гралася із браслетами. – Ейлін, ще замала, щоб поїхати, – сказала вона. – Вона ще навіть не пройшла посвячення.

– Вона чула нашу нараду, – м’яко сказав Верховний Король. – Якщо хочеш, ми можемо забрати її у Дромрей, але вона буде там у суровій ізоляції.

Я виявила, що перевожу погляд з Короля Фарлана на мою тітку. Це жахливо, коли ти сидиш там, думаючи, що розмова про далеку політику, і раптом виявляєш, що це може змінити все твоє життя. Я була на голках.

– Я не можу вирушити сьогодні, – сказала моя тітка. – У мене немає одягу для подорожі.

Вперше заговорила Королева, посміхаючись:

– Ми подумали про це, – сказала вона. – Ми вже спакували одяг для тебе та Ейлін.

Тітонька Бек глянула з мене на Королеву, але вона все ще не виявила жодних ознак того, що вона збирається робити зі мною. Зате, вона сказала ввічливо:

– Дякую, Мевенне. Але я все одно все ще не можу їхати. У мене у будинку домашня худоба, яку треба годувати – шість курок, дві свині та корова. Я не можу залишити їх помирати від занедбаності.

– Ми подумали про це також, – весело сказав Король Кеніг. – Моя доглядальниця за курками візьме курок, а Іан, волинщик, догляне за рештою. Глянь правді в очі, Бек, ти вирушаєш, щоб врятувати всю Халдею, жінко, навіть якщо тебе повідомили про це прямо перед від’їздом.

– Отже, я бачу, – сказала моя тітка. Вона ще раз не любовно глянула навколо, на різні обличчя. – У цьому випадку, – сказала вона, – Ейлін їде зі мною. – Я була настільки приголомшена цим, що лише чула, ніби з далечини, що Тітонька Бек додає, – Хто їде зі мною? Хто той чоловік з острову Скарр?

Верховний Король відповів:

– Принц Івар є тим чоловіком, звичайно.

Мене виштовхнуло з мого захопленого стану, величезним Іваровим хрипким криком:

– Що-о-о!

– Ти, як і юна Ейлін, чув усі наші плани, – вказав Король Фарлан.

– Але, – сказав Івар, – я лише поставлю ногу у човен і мене нудить як собаку! Ти знаєш, про це! – сказав він осудливо своїй матері. Він емоційно стрибнув на ноги. Івар ніколи не приховує свої почуття. Цим я захоплююсь у ньому – хоча, мушу сказати, у ту мить я менше ніж захоплювалася ним. Його меч закрутився, коли він підстрибнув і його ножні вдарили мене, доволі сильно, у плече.

– Твій меч, – сказав Донал, – для захисту панянок, Івар. Це твоя можливість поводитися як джентльмен, на цей раз.

Донал часто недобрий до свого брата. Я могла бачити, що він радів тривозі Івара. Це одна з багатьох речей, які мені не подобаються у Доналі. Але я могла бачити, що Король Кеніг дивився на молодшого сина з огидою, а Верховний Король, з його ретельно нейтрального виразом, розмірковував чи Івар боягуз.

Я сказала, радше сміливо, коли розтирала своє плече:

– Я знаю, ми можемо покластися на тебе, Івар.

Івар глянув на мене запаморочливим поглядом.

– Мене повинні були попередити, – протестував він. – Раптом дізнатися, що тебе відправляють у подорож – це…це..!

Король Кеніг сказав:

– Не поводься як дурень, Івар. Верховний Король сказав нам, як шпигуни з Логри можуть прибувати та повертатися. Немає нічого, що сподобається Логрі більше, ніж почути, що Принц Кілканнону вирушає на порятунок Верховному Принцу. Найвища секретність була необхідна.

Івар глянув на Донала, ніби хотів сказати чому ж тоді вінзнав таємницю, і повернувся до своєї матері знову.

– Дуже добре, якщо я маюїхати і мене буденудити, мені потрібні ліки та служник, щоб допомагав мені.

– Ліки приготовані та спаковані для тебе, – спокійно сказала Королева Мевенне. Я бачила, що Тітонька Бек дивиться на це трохи різко. Лікування усіх видів було їїзасобом для існування.

Але перш ніж вона щось встигла сказати, Іварів батько додав:

– І Ого поїде з тобою, як твій служник. Тепер припини цей дурний галас.

– Ого! – вигукнув Івар. – Але від нього жодної користі!

– Проте, – сказав Король Кеніг, – Ого Логранець і цілком може виявитися шпигуном. Якщо ти візьмеш його з собою зараз, без жодного попередження, він не зможе сьогодні передати новини і ти будеш мати його на оці.

– Від Ого, як від шпигуна буде стільки ж користі, як і у інших справах! – протестував Івар. – Я дійсно повинен?

– Так, – сказав його батько. – Ми не допустимо жодного ризику.

Тут, Король Фарлан встав, дуже повільно та кволо, і решта нас, звичайно ж, також вимушена була встати.

– Залишається лише, – сказав він, – побажати вам успіху у подорожі. Вирушайте зараз, в руках богів та – він дивився особливо на Тітоньку Бек, – заради любові цих богів, поверніться із моїм сином, якщо можете.

Тітонька Бек пірнула у маленький закляклий реверанс та подивилася на нього, так само особливо. Так зробила і я. Верховний Король тремтів та намагався приховати сильні почуття за шкірою, що притискалася до його обличчя. Як на мене почуття буди надією – хворобливі, дикі надії побачити знову Принца Аласдаіра – вид надій, який рідко справджується. Тітонька Бек побачила їх також. Видавалося, що вона готова сказати свої жахливі зауваження, але натомість вона сказала, майже по-доброму:

– Я зроблю все, що я зможу, пане.

                                 Глава 4.

Після цього, ми вирушили. Один з одягнених, як придворні Верховного Короля, підійшов із нами до дверей, де передав Тітоньці Бек гаманець.

– Для витрат, – сказав він.

– Дякую, – сказала моя тітка. – З цього я бачу, що ваш король серйозно до цього ставиться. – Верховний Король Фарлан був відомий тим, що доволі економив свої гроші. Вона повернулася до Івара. – Біжи та приведи Ого. Скажи йому лише, що ти та він маєте супроводжувати Священика назад до храму.

Священик йшов із нами, до моєї печалі, до вершин пагорбів, де були його релігійні володіння. Донал йшов попереду, щоб показати шлях, до маленьких задніх дверей, які я майже ніколи не бачила, щоб використовували. Якусь мить, я подумала що Донал також поїде. Але він лише переконався, що ми знайшли чотирьох маленьких осликів, що чекали на нас біля стіни.

Тітонька Бек клацнула язиком, побачивши їх.

– Така велика секретність. Хто їх осідлав?

– Я, – сказав Донал. У світлі ліхтаря, якого він ніс, його зуби, у бороді, спалахнули, радше, самовдоволено. – Без шансів для чуток у стайні.

– Я думаю, радше, – протистояла Тітонька Бек, – про сумки. – На одному ослику були чотири шкіряні сумки, дуже пухкі і блискучі та на вигляд дуже дорогі сумки. – Хто їх спакував?

– Моя мати, – сказав Донал. – Її власними білими ручками.

– Вона зараз спакувала? – сказала Тітонька Бек. – Передай їй мою подяку та шанування.

Оскільки ніхто не міг звучати менш вдячним ніж моя тітка, можливо на краще, що Івар підбіг саме у цю мить, і Ого із ним, виглядаючи досить збентеженим. Вони мали йти, як і подобає ескорту. Священик заліз на одного з осликів і сидів на ньому, виглядаючи досить смішно, із довгими ногами, які майже торкалися землі з обох боків. Тітонька Бек сіла на другого. Ого допоміг мені всістися на третього. Я дивилася на те, що могла з нього побачити – а це було не багато, беручи до уваги мерехтливий ліхтар та хмари, що мчати перед майже повним Місяцем – і я думала, що ніхто, виглядаючи таким здивованим та таким прагнучим допомогти, як Ого, не міг бути, імовірно, шпигуном. Чи він міг?

– Ти не повинен тримати Ейлін на віслюку, – сказав йому Івар. – Візьми поводок віслюка із багажем та веди його.

Донал підняв ліхтар, знову шкірячи зуби, коли ми всі зацокали геть.

– До побачення, кузини, – сказав він моїй тітці та мені. – Доброї подорожі, Івар. Це була не зовсім насмішка. Донал занадто слизький для цього. Але я подумала, коли ми цокали униз, по скелястому схилу, що так, як він сказав це, було рівнозначне відсиланню нас із прокляттям – чи, принаймні, із побажанням хвороби.

Туман пройшов, хоча мій бідненький маленький ослик був доволі вологим. Мабуть він повинен був чекати на дворі на протязі годин. Всі ослики були закляклі та рухались ще більш неохоче, ніж зазвичай. Івар та Ого були змушені взяти у кожну руку по вуздечці та тягнути їх з заглиблення, нижче замку, і тягти їх доки ми не стали рухатися по стежці, що йшла зігзагами на височину. Там мій ослик підняв свою велику голову та виразив уголос свої почуття у величезному скорботному:

– І-ау!

– О, тихше! – сказала я йому. – Хтось може почути.

– Немає значення, – сказала моя тітка. Щоб не прокладати своїми ногами стежку, як Священик, вона закинула нагору, перед собою, коліна. Це виглядало, як дуже незручне, і я бачила, що це утруднювало її дихання та робило злою. – Не має значення, хто чує, – сказала вона. – Всі знають, що Священик відправився додому. – І вона окликнула його, який їхав стежкою, попереду неї, – я здивована, що ти дозволив втягнути себе до цього абсурду, Кіннок. Чому?

– У мене були власні причини, – відізвався Священик. – Хоча я повинен сказати, – додав він кисло, – я не очікував, що мій будинок підпалять.

– Які причини? – сказала моя тітка.

– Повага до богів і до священства, не така, як має бути, – сказав він через плече. – Моя мета влаштувати це правильно.

– Ти маєш на увазі, що думаєш, ніби Аласдаір більш богобоязний ніж його батько? – запитала моя тітка. – Якщо ти так думаєш, то приречений до розчарування, двічі.

– Вдячність, – заперечив Священик, – не слід скидати з рахунків.

– Або розраховувати на неї, – огризнулася Тітонька Бек.

Вони продовжували сперечатися, а Тітонька Бек ставала все злішою та більш захеканою, із кожним реченням, але не маю жодної гадки, що вони казати. Я пам’ятаю, що Тітонька Бек звинувачувала Священика, у тому що він намагається перетворити Скарр на Галліс, але це означало, що вони почали говорити про політику і я перестала слухати. Мене раптом приголомшив страх того, що я можу не побачити Скарр знову і я була зайнята намаганнями побачити якомога більше, наскільки це було можливо при світлі Місяця, якого неодноразово закривали хмари.

Гори були просто чорнотою над головою, хоча я могла вдихати їхній потужний вологий запах, а море було іншою чорнотою, із білими цяточками на ньому, з іншого боку. Але я пам’ятаю житло, досить пристрасно, на великому сірому валуні поруч зі стежкою, коли місячне світло ковзнуло по ньому, і майже так само пристрасно сірий, схожий на зимовий, верес, нижче валуна. Де стежка повертала, я могла дивитися через плече, через нахилену фігуру Ого, що через силу тяг за вуздечку ослика з багажем, і бачити замок, унизу навпроти моря, рваний та нерівний та темний. Там не було світла. Ви би могли подумати, що то пустеля. Звичайно ж, будиночок, у якому я жила із Тітонькою Бек, був поза межами видимості, за наступним підйомом, але я все одно дивилася.

Раптом мене вразило, що, якщо я ніколи більше не побачу Скарр, мені більше ніколи не доведеться спускатися у Місце. Ви не можете уявити радість та полегшення, яке мене охопило. Тоді я виявила, що не вірю цьому. Я знала, що Тітонька Бек якимось чином вигадає, як нам від усіх втекти. Ми могли благополучно повернутися додому до ранку. Я знала, що вона не хотіла вирушати у цю неправдоподібну подорож – не хотіла настільки, що могла ризикнути викликати незадоволення самого Верховного Короля. Як остання та єдина Мудра Жінка у Халдеї, вона мала достатнє вагоме положення, подумала я, щоб не слухатися Короля Фарлана. Чи насмілиться вона? Насмілиться?

Я все ще обчислювала це, із сумішшю хвилювання та безнадійності двох сторін питання, коли ми зацокали по широкій дорозі на верхів’ї Кілканнону, де каміння храму піднімалося вище рівнини пагорбу, праворуч мене. Я могла відчути їх, як свербіння або шипіння на моїй шкірі, і тутешнє світло моїм очам здавалося темно-синім. Від цього місця я почувалася настільки незатишно, що ненавиділа проходити біля нього. Чому боги мусять вимагати таку незатишну магію, завжди дивувало мене.

Трохи згодом, ми виїхали на плоскішу землю. Там стояв темний будинок Священика, все ще пахнучи пожежею, і навколо нього були порожні, місячно-срібні пасовища, де Донал випустив усю худобу. На іншому боці дороги, було довге, схоже на сарай, місце, де жили новачки. Воно було яскраво освітлене і – еге ж! – найвиразніший звук бешкетування лунав з середини. Очевидно, новачки не очікували, що Священик повернеться до ранку.

Священик зістрибнув з ослика та покрокував до входу. Раптом настала тиша. Заглядаючи у дверний отвір, навколо прямої, обуреної фігури Священика, я могла бачити, щонайменше, десять юнаків, застиглих, як статуї, під його пильним поглядом. Більшість з них винувато намагалася заховати чарки з питвом, за свої спини, хоча двоє, очевидно, були у такому стані, що їм було байдуже. Один з них продовжував пити. Інший продовжував співати, і зараз підняв свою чарку у тості до Священика.

– Я бачу, – сказав Священик, – що тут потрібно позбутися від негативних наслідків алкоголю*. Всі ви спуститься на берег разом із Мудрою Бек і переконайтеся, що вона безпечно добралася до свого човна.

^{* В оригіналі він сказав: “the demon drink needs exorcising”, при чому “the demon drink” часто використовується, як негативні наслідки споживання алкоголю.}

Тітонька Бек видала м’який, роздратований звук. Я була права. Вона думала про те, як вислизнути.

– Що? Зараз? – запитав один з новачків.

– Так, – сказав Священик. – Зараз. – Він прокрокував усередину житла та підняв маленьку діжку зі столу, і спокійно почав виливати її вміст на підлогу. Запах віскі ринув у мої ніздрі, крізь двері, достатньо сильний, щоб мої очі намокли. – Свіже повітря великий очисник, – зауважив він. – Йдіть. І, – він глянув на нас, що чекали назовні, – я бажаю вам хорошої подорожі, панянки.

Отже, решту шляху ми спускалися із дванадцятьма п’яними новачками. Дув доволі сильний вітер, з цього боку гір і, щоб там не казав Священик, мені здавалося що їм стало гірше. Вони плелися, вони розхитувалися, вони співали, вони хихикали та кожні десять ярдів, чи біля того, один з них неодмінно виривався уперед у дірковий кущ, а інші, тим часом, ревіли сміхом. Декілька з них були вимушені зійти зі стежки, щоб виблювати.

– Боги, – весь час казав Івар. – Це саме те, що мені потрібно!

А Тітонька Бек запитувала їх декілька разів:

– Ви певні, що для вас не буде краще, посидіти тут та відпочити? З нами все буде добре.

– О, ні, пані, – казали вони їй. – Не мона цього робити. Накаш. Маємо побашити вас безпечно на кораблі.

Тітонька Бек зітхала. Було ясно, що Священик пообіцяв Верховному Королю, що ми будемо на цьому човні, що чекав.

– Огидний чоловік! – сказала Тітонька Бек.

Оточені улюлюкаючим, підстрибуючим, регочучим натовпом, ми нарешті спустилися униз, де скелі уступали місце піску, поки занурений Місяць показував нам доволі великий корабель, що енергійно коливався угору та униз, у бухті. Івар застогнав він одного його вигляду. На нас чекав, серед вологих ударів та блиску зламів, весловий човен, чия команда нетерпляче повистрибувала, щоб зустріти нас.

– Поспішить, або ми пропустимо цей прилив, – сказав один з них. – Ми думали, ви вже не дістанетеся сюди вчасно.