Текст книги "Розкажи все"

Автор книги: Чак Паланік

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 11 страниц)

АКТ ПЕРШИЙ, сцена тринадцята

Сцена відкривається великим планом Джона Ґленна[125]125
  Джон Ґленн (нар. 1921) – астронавт США, льотчик-випробувач, сенатор від штату Огайо.


[Закрыть], який прив’язаний до крісла астронавта в капсулі космічного корабля «Френдшип-7», першого американця, який облетів навколо Землі. За невеличким вікном капсули ми бачимо нашу славетну блакитну планету в круговерті білих хмаринок, яка висить серед наколених зірок у глибокій чорноті космосу. Затягнуті в рукавички руки Ґленна бавляться з розмаїттям важелів на панелі перед ним, – легенько б’ють по перемикачу, повертають ручку, – а він нахиляється до мікрофону й каже: «Центр управління, гадаю, у нас може виникнути проблема...»

Ґленн каже: «Центр управління, ви мене розумієте? – Він каже: – Здається, я втрачаю потужність...»

Наче в унісон усі вогники на панелі управління починають мигати. Вогники на мить загоряються і знову згасають. Блимаючи, вогники вимикаються всі разом, залишаючи Ґленна в дуже слабкому світінні зірок. Сидячи в абсолютній тиші, Ґленн бере мікрофон в обидві руки, наближає до нього свій рот, майже торкаючись сітчастої пластини, і кричить: «Будь ласка, Х’юстон! – Він верещить: – Алан Шепард[126]126
  Алан Бартлет Шепард-молодший (1923—1998) – американський астронавт» контр-адмірал BMC США; перший американець, що виконав суборбітальний космічний політ.


[Закрыть], негіднику, не дозволяй мені просто так померти тут!»

Камера від’їжджає назад, відкриваючи внутрішню панель у стіні за кріслом Ґленна. Важіль у центрі панелі починає повільно повертатися. Зображення фокусується, бо це єдиний рух у кадрі, і він підсвічується ключовим світлом у темному відділенні.

Ґленн тихо схлипує в темряві.

Вставляємо великий кадр важеля, що повертається, швидко переводимо камеру й робимо великий план обличчя Ґленна, його схлипи і сльози затуманюють внутрішню поверхню забрала його шлема.

З-за кадру ми чуємо знайомий голос, який каже: «Заткни рота».

У кадрі, який знято середнім планом, ми бачимо, як панель поза Ґленном різко розкривається і звідти з’являється безбілетна пасажирка Ліліан Гелман – вона виходить із того, що здається маленькою шафою. Упродовж одного довгого кадру вона проходить у двері, під трафаретним написом, який попереджає: «Обережно. Шлюзова камера». Гелман каже: «Побажай мені щастя, великий хлопчику». Вона глибоко вдихає і б’є долонею по великій червоній кнопці, на якій написано «Викидання за борт». Внутрішні двері зачиняються, ізолюючи шлюзову камеру і туман, що жбухнув, відштовхує Лілі від боку капсули. На ній немає ані шолома, ані герметичного костюма, тільки елегантний спортивний костюм із штанів і светра, дизайн якого розробив Адріан.

Невагома, кружляючи в чорному вакуумі відкритого космосу, Лілі пливе, затримавши подих. Вона б’є руками і ногами в австралійському кролі, дюйм за дюймом долаючи шлях уздовж боку космічної капсули, доки не опиняється біля маленької коробки кольору олова, яка прикріплена до зовнішнього шару оболонки. Коробка має надпис трафаретом «Сонячний модуль», і час від часу вона виблискує купкою яскравих вогників. Усе ще затамувавши подих, надувши щоки й зосереджено насупивши брови, Лілі витягає молоток завбільшки з кулькову ручку з кишені на стегні – над аксесуарами попрацював Оррі-Келлі[127]127
  Оррі-Кеппі (Оррі Джордж Келлі; 1897—1964) – дизайнер костюмів у Голлівуді.


[Закрыть], який дав їй туфлі на високих підборах. Її сережки у формі канделябра й бірюзовий, наче з розчавлених квітів, кулон усе ще прив’язані до Лілі, але плавають навколо неї через відсутність гравітації. Стискаючи молоток синіми пальцями, Лілі розмахується сталевою головкою і вдаряє нею по коробці модуля. В космічному вакуумі нічого не чутно, лише німа тиша й постійне тук-тук величезного серця Лілі – воно стукає все швидше і швидше. Молоток ударяє по модулю вдруге. Летять іскри. Метал кольору олова тріскається, і шматки сірої фарби пливуть геть від точки удару.

Удари молотком падають і далі, і з кожним ударом звук стає гучнішим; потім камера показує напливом кухню Кетрін Кентон, де за кухонним столом сиджу я – читаю сценарій під назвою «Спасіння в космосі», який нашкрябала Лілі. На мені чорна уніформа покоївки, зверху – білий фартух. На голові в мене накрохмалений чепчик із мереживом. Удари молотка не припиняються – звуковий канал – і тепер виявляються реальними: цей звук іде звідкись із таунхауса.

Удари стають гучнішими, частішими, коли ми переходимо до кадру, на якому бачимо узголів’я ліжка в будуарі міс Кеті, і бачимо, що звуки видає це узголів’я, яке б’ється об стіну. Сексуальне з’єднання відбувається нижче нижнього краю рами кадру, прямо за кадром, але нам чутно тяжке дихання чоловіка й жінки, коли темп і сила стуку зростають. Кожний поштовх примушує картини в рамах підскакувати на стінах. Куточки завіси гойдаються й танцюють. Купа сценаріїв біля ліжка різко падає на підлогу.

На сторінці, поки серце астронавта Лілі стукає все частіше й частіше, а її молоток лупцює коробку знову і знову, ми чуємо, як узголів’я ліжка міс Кеті грюкає об стіну, швидше, доки після останнього героїчного удару вогники в космічному модулі знову блимають і повертаються до життя. Грюкання припиняється, коли всі різноманітні прилади й циферблати засвічуються на повну, і Джон Ґленн, у рамці маленького віконця модуля, показує Лілі два великих пальці. Сльози жаху й полегшення струменять по обличчю всередині його шолома астронавта.

На задньому плані кухні, на верхніх щаблях сходів для слуг, з’являються дві волохаті щиколотки, потім два волохатих коліна, потім – кайма білого махрового банного халата. Ще крок униз, і з’являється пасок, зав’язаний навколо вузької талії, по обидва боки якого висять дві волохаті руки. З’являються груди, махрова тканина на них вишита монограмою «О. Д.».

Халат належав давно вже померлому четвертому члену «Джаз-бенду колишніх». Ще один крок, і ми бачимо обличчя Вебстера Карлтона Вестворда III. Ці яскраво-карі очі кольору пива з коренеплодів. Обличчя його прорізує посмішка – вона тягне за куточки його губ і розтягує їх, наче театральну завісу, і цей зразковий американець каже: «Доброго ранку, Гейзі».

На сторінці Лілі Гелман докладає зусиль у холодній, чорній порожнечі космосу, тягнучи себе вздовж корпусу «Френдшип-7», прокладаючи собі шлях назад, до шлюзової камери.

Зразок Вебстер відкриває маленьку шафу і виймає звідти кавоварку. Він витягує шухляду й дістає шнур. Усе це він робить з першого разу, нічого не розшукуючи. Він протягує руку до морозильної камери, не дивлячись в неї, і дістає металічну коробку меленої кави. З іншої шафи він дістає ранковий піднос – не срібний чайний піднос і не обідній піднос. Стає зрозумілим: він знає, що до чого в цьому домі, і знає, де що заховано.

Цей Вебстер К. Вестворд III, виявляється, швидко вчиться. Він один із тих кмітливих, усміхнених молодих людей, про яких Теренс Террі попереджав мою міс Кеті. Цих шакалів. Сорока.

Накладаючи мелену каву у кавоварку, цей зразок Вебстер каже: «Якщо можна спитати, Гейзі: знаєш, кого ти мені нагадуєш?»

Не підводячи очей від сторінки, де Лілі задихається в морозній стратосфері, я кажу: Тельму Ріттер[128]128
  Тельма Ріттер (1905—1969) – американська акторка, володарка премії «Тоні», а також шестиразовий номінант на «Оскар».


[Закрыть].

Я була Тельмою Ріттер ще до того, як Тельма Ріттер стала Тельмою Ріттер.

Щоб побачити, як я ходжу, подивіться, як Енн Дворак переходить вулицю у фільмі «Домогосподарка». Хочете побачити мене стривоженою – подивіться, як супиться Міріам Гопкінс у «Старому знайомому». Кожен жест, кожен рух, який я колись удосконалила, – і ось, приходить хтось і краде їх. Сміх П’єр Анґелі спочатку був моїм сміхом. Те, як Ґільда Ґрей[129]129
  Енн Дворак, Міріам Гопкінс, П’єр Ангелі, Ґільда Ґрей – американські акторки та співачки.


[Закрыть] танцює румбу, – це теж украдено в мене. І Мерилін Монро співати навчилася, слухаючи мене.

Кляті наслідувачі. Коли в тебе крадуть гроші – це не найгірше.

Хтось викраде твої перлини, але можна просто купити ще одну низку. Але якщо крадуть твій стиль зачіски чи унікальну манеру, в якій ти посилаєш поцілунок, то відновити це набагато складніше.

Колись, дуже давно, я знімалася в кіно. До того, як зустрілася зі своєю міс Кеті.

Тепер – я не сміюся. Я не співаю й не танцюю. І не цілуюсь. Моє волосся само робить із себе зачіску.

Це щось подібно до того, про що Теренс Террі намагався попередити міс Кеті: увесь світ населений лише стерв’ятниками та гієнами, які хочуть відірвати шматок від тебе. Твоє серце, чи язик, чи фіалкові очі. Поглинути саме найкращу частину тебе – на сніданок.

Якщо хочеться побачити Таллулу Банкгед – не те, як вона грає Джулі Марсден у фільмі «Іезавель», чи Реґіну Ґідденс у «Лисичках», а справжню Таллулу, – то треба лише подивитися на Бетт Девіс[130]130
  Бетті Девіс (1908—1989) – американська акторка кіно, театру й телебачення, популярна у 1930—1940-х роках, перша жінка-президент Американської академії кіномистецтва; особливо відрізнялася тим, що охоче грала негативних персонажів.


[Закрыть] у «Все про Єву». Так, написав «Марґо Ченнінґ» Джозеф Л. Манкевич, відштовхуючись від образу власної бідолашної матері, актриси Джоанни Блюменау, але саме Девіс достатньо довго вдавала з себе подругу Таллули і тому вивчила її манеру триматися. Вимова Таллули й те, як вона ходить. Як вона входила до кімнати. Те, як голос Таллули ставав скрипучим після одного бурбона. Як, після чотирьох бокалів, висіли її повіки – напівприплющені, наче зварені молюски.

Звичайно, не всі розуміли, що до чого. Якісь фермери на кшталт Енді Девіна чи Сліма Пікенза із Су-Фолз не могли бачити, як Девіс виконує в менестрель-шоу версію Таллули, але всі інші це бачили. Уявіть собі справжнього виконавця, який дивиться, як ви п’єте на сотні вечірок, запам’ятовує вас, коли ви засмучені й плюєте в обличчя Вільяму Дітерлю[131]131
  Вільям Дітерль (1893—1972) – німецький актор та режисер, який більшу частину своєї кар’єри пропрацював у Голлівуді.


[Закрыть], і потім робить із вас постійного героя сцени й грає вас, щоб увесь світ з вас сміявся. Це схоже на те, як цей великий шматок лайна, Орсон Веллз[132]132
  Орсон Веллз (1915—1985) – видатний американський кінорежисер, актор та сценарист; його фільми вважаються новаторськими в технічному плані.


[Закрыть], висміював Вільяма Герста і бідолашну Меріон Девіс[133]133
  Меріон Девіс (1897—1961) – американська акторка; мала стосунки з Вільямом Герстом.


[Закрыть].

Цей зразок Вебстер тримає ситце з кавника в раковині й наповнює його водою з-під крана. Він збирає кошик, валик і кришку, вставляє гніздо електричного шнура в базу кавоварки, а вхідний кінець у штепсельну розетку.

Народ у Літтл-Рок, і Боулдері, і Будапешті – більшість із них не знають, що є справжнім. Ця юрба селюків на кшталт Чілла Віллса[134]134
  Чілл Віллс (1902—1978) – американський актор та співак.


[Закрыть]. І ось – весь загальний світ починає думати, що мультяшна версія, створена міс Девіс, – це і справді ви.

Бетт Девіс зробила собі кар’єру, граючи таку собі бурлескну версію Таллули Банкгед.

Сьогодні, якщо хтось згадає бідолашного Віллі Герста, в уяві відразу спливає товстий Веллз, який кричить на Мону Темне-перо й переслідує Піла Трентона сходами. Для всіх, хто ніколи не потискав руку Таллули, вона і є та витрішкувата гарпія з жахливою бахромою блідої, обвислої шкіри, яка коливається під підборіддям Девіс.

Усе зводиться до того, що всі ми – шакали, які годують один одного на забій.

Кавоварка хлопає та клацає. Бризки бурої кави підіймаються всередині скляної пляшечки нагору. Тонка біла пара витікає з хромованого носика.

Зразок Вебстер дістане своє, кажу я йому. Тельма Ріттер – моя копія. Її хода та дикція, її розрахунок часу й подача – все це результат тренувань. Спочатку Джо Манкевич опинявся всюди. Я могла сидіти за обідом біля Фей Бейнтер, навпроти Джессі Метьюз, яка ходила всюди лише з чоловіком, Сонні Гейлом, біля нього Елісон Скіпуорт, а Джо був десь на відстані, десь біля сільнички, ні з ким не розмовляв, просто не зводив з мене очей. Він вивчав мене, наче я була книгою чи чернеткою, і його хворі пальці кровоточили крізь кінчики білих рукавичок.

У його фільмі Тельма Ріттер носить ці частково розстебнуті шерстяні кофти, із рукавами, що підібрані до ліктів, – так-от: це я. Тельма грала мене, тільки яскравіше. Перегравала. Моя манера розділяти волосся посередині. Ці очі, які весь час уважно стежать за всіма рухами. Мало хто здогадався, але ті, хто знав мене, – вони здогадалися. Мене звуть Гейзі. Персонажа звали Берді. Манкевич, цей гладкий покидьок, – він нікого не обдурив у нашому колі.

Це наче побачити, як Франклін Пенґборн грає свого чарівного перукаря. Ела Джолсона з чорним обличчям. Або Еверетт Слоун, який всюди суне свого великого єврейського носа. Тільки-от його двотонний жарт падає лише на тебе, і ні з ким ти цю ношу не поділяєш, а народ чекає, що ти теж посмієшся, а інакше тебе вважатимуть занудою.

Якщо я вас ще не переконала, то скажіть мені ім’я того здорованя, який позував Леонардо да Вінчі, коли той писав Мону Лізу... Всі пам’ятають бідолашну Меріон Девіс і уявляють собі Дороті Комінґор[135]135
  Фей Бейнтер, Джессі Метьюз, Сонні Гейл, Епісон Скіпуорт, Франклін Пенґборн, Ел Джолсон, Еверетт Слоун, Меріон Девіс, Дороті Комінгор – американські актори.


[Закрыть], що п’є та горбиться над тими гігантськими мозаїками Ґреґа Толанда у павільйоні РКО.

Ви кажете, мистецтво імітує життя, – ну, навпаки теж.

На сторінці сценарію Джон Ґленн повзе вниз по зовнішньому боку космічної капсули, обіймає Лілі Гелман і тягне її в безпечне місце. Через вікно капсули ми бачимо, як вони пристрасно цілуються. Ми чуємо гудіння сотень застібок-блискавок, які різко розстібаються, і бачимо спалах рожевої шкіри, коли вони зривають одяг одне з одного. При нульовій гравітації голі груди Лілі підіймаються – такі тверді й ідеальні. Її багряні ереговані соски тверді, як кремнієві вістря стріли.

У кухні зразок Вебстер ставить кавоварку на вранішній піднос. Дві чашки й блюдця. Цукорниця та сметанник.

Коли ми познайомилися, Кетрін Кентон була ніким. Вона подавала надії. Була офіціанткою у стейкхаусі, видавала меню й прибирала брудні тарілки. Я працюю не стилістом і не прес-секретарем, але я доглядала її, щоб вона стала символом для мільйонів жінок. А з часом – і мільярдів. Можливо, я і не акторка, але я створила модель сили, якої жінки можуть прагнути. Живий приклад їх власного неймовірного можливого потенціалу.

Сидячи за столом, я беру срібну чайну ложку з блюдця. Притуливши заглиблення ложки до рота, я видихаю вогке повітря, щоб затуманити метал. Я опускаю ложку до краю фартуха покоївки і полірую срібло між складками тканини.

У сценарії Гелман через вікно космічної капсули ми бачимо, як голі шия та плечі Лілі вигинаються від задоволення, як її м’язи пульсують і тремтять, коли губи та язик Ґленна прокладають доріжку між її плаваючими, невагомими грудьми. Фантазія розчиняється, коли їхнє важке дихання туманить шибку вікна.

Поліруючи ложку, я кажу: «Будь ласка, не завдай їй болю...» Повертаючи ложку назад до підноса, я кажу: «Я скоріше вб’ю тебе, ніж дозволю завдати болю міс Кеті».

Двома пальцями я зриваю з голови крохмально-білий чепчик – шпильки тягнуть за волосся, видираючи кілька довгих волосків. Уставши зі стільця, я підіймаю чашку, яку тримаю в руках, і кажу: «Ви не такий уже кмітливий, молодий чоловіче», – і кладу чепчик покоївки на самісіньку маківку вродливої голови цього Вебстера.

АКТ ПЕРШИЙ, сцена чотирнадцята

У кадрі – я, я біжу, на уніформу покоївки накинутий тренч, який метляється спереду, відкриваючи чорну сукню й білий фартух. У зйомці за рухом я поспішаю доріжкою парку, десь між молочною крамницею та каруселлю, я хапаю повітря широко відкритим ротом. Камера розвертається на 180 градусів, і ми бачимо, що я поспішаю до важких валунів та скелястих скиб Кіндерберґа. Камера слідкує за моїм поглядом, і ми бачимо, що я не зводжу очей із павільйону з цегли, у формі знака «STOP», який притулився на самісінькій верхівці скель.

З’являється інший кадр: великим планом – телефон, який стоїть на столику в фойє таунхауса міс Кеті. Телефон дзвонить.

Кадр зі мною – я біжу, моє волосся розвівається за непокритою головою. Коліна підкидають фартух у повітря.

Кадр із телефоном, який дзвонить і дзвонить.

Кадр зі мною – я обминаю бігунів. Я ухиляюсь від матусь, які штовхають коляски, і людей, які вигулюють собак. Я перестрибую через шворки, наче через тин. Переді мною павільйон із цегли на Кіндерберзі виростає у розмірах, і ми чуємо кошмарну музику каліопи з недалекої каруселі.

Кадр із телефоном у фойє, який дзвонить і далі.

Коли я добігла до павільйону з цегли, ми бачимо групу різних людей – більшість із них похилі люди, які сидять парами за столиками, кожна пара чоловіків схилилася над біло-чорними полями шахів. Декілька столиків розташовані в павільйоні. Деякі стоять зовні, під виступом даху. Це шаховий павільйон, що його збудував Бернард Барух[136]136
  Бернард Барух (1870—1965) – американський фінансист, політичний та державний діяч; був радником при президентах США Вудро Вілсоні та Франкліні Рузвельті.


[Закрыть].

Кадр назад, до великого плану телефону – його дзвін припиняється, коли до кадру потрапляють пальці та знімають слухавку. Ми дивимося, як слухавку підносять до обличчя – мого обличчя. Щоб полегшити, уявіть собі, що обличчя Тельми Ріттер відповідає на дзвінок. У цій інтроспекції ми бачимо, як я кажу: «Резиденція Кентон».

Усе ще спостерігаючи за мною і моєю реакцією, коли я відповідаю, ми чуємо голос моєї міс Кеті, яка каже: «Будь ласка, поспішай. – По телефону вона каже: – Поспішай, він хоче вбити мене!»

У парку я маневрую між столиків, за якими сидять гравці у шахи. На столі між більшістю пар стоять годинники із двома циферблатами. Кожного разу, коли гравець пересуває фігуру, він хлопає по кнопці наверху годинника, через що секундна стрілка на одному із циферблатів перестає рухатися, а замість неї рухається інша. За одним із столиків старий – версія Лекса Баркера[137]137
  Лекс Баркер (1919—1973) – американський актор, відомий за роллю Тарзана.


[Закрыть] – каже іншому старому, Пітеру Устинову[138]138
  Пітер Устинов (1921—2004) – відомий британський актор, кінорежисер, драматург, сценарист, продюсер, лауреат премій «Оскар», «Еммі», «Греммі» та ін.


[Закрыть]: «Шах». Він хлопає по годиннику з двома циферблатами.

Моя міс Кеті сидить за крайнім столиком, одна; він інкрустований чорно-білими квадратами шахової дошки. Замість пішаків, коней і тур на столі лежить тільки товстий стос паперу. Вона вчепилася обома руками в цей стос, товстий, як сценарій епічного кіно Сесіла Б. ДеМіля. Лінзи темних окулярів приховують її фіалкові очі. Шовковий шарф від Гермес, зав’язаний під підборіддям, приховує її профіль кінозірки. У її окулярах ми бачимо відображення – дві мене наближаються. Близнюк Тельми Ріттер.

Сідаючи навпроти неї за столик, я кажу: «Хто хоче вбити вас?»

Ще один давній Слім Саммервіл переставляє пішака й каже: «Шах і мат».

Десь поза кадром ми чуємо приглушений шум екіпажів, які везуть коні, що цокають на перехресті 65-ї стрит. Таксі сигналять на П’ятій авеню.

Міс Кеті штовхає стос паперу в мій бік. Вона каже: «Нікому не можна розповідати. Це так принизливо».

Гав, хрю, і-і-і-і... «До кінозірки підкрався жигало».

Му-у, няв, дзиж-ж... «Самотню, підстаркувату легенду кіно спокусив убивця».

Стос паперів – вона каже, що знайшла їх, коли розбирала одну з валіз Вебба. Він написав біографію про їх романтичні стосунки. Міс Кеті штовхає мені стос, кажучи: «Просто прочитай, що він пише...» Потім відразу ж тягне сторінки назад, горбиться над ними, коситься в різні боки й шепоче: «Окрім частин про те, що я дозволила пану Вестворду вступити зі мною в анальний зв’язок, усе це – повна й суцільна вигадка».

Постаріла версія Ентоні Куїнна[139]139
  Ентоні Куїнн (1915—2001) – знаменитий американський актор, письменник та художник.


[Закрыть] хлопає по годиннику, зупиняючи один таймер і запускаючи другий.

Міс Кеті підштовхує папери ближче до мене, потім знову тягне їх назад, шепочучи: «І, просто щоб ти знала, та сцена, де я займаюсь оральним сексом з особою пана Вестворда в туалеті ресторану «Сарді»[140]140
  «Сарді» («Sardi’s») – ресторан у Нью-Йорку, відомий сотнями карикатур зірок шоу-бізнесу, які прикрашають його стіни.


[Закрыть], – це теж повна нахабна брехня»...

Вона знову дивиться навколо й шепоче: «Прочитай сама», – і підштовхує стос паперу через шахову дошку в мій бік. Потім, рвонувши сторінки назад, каже: «Але не вір у ту частину, де він пише про те, як я сиділа під столом у «Двадцять один» і робила ту невимовну справу з його капелюхом».

Теренс Террі це передбачав: молодий юнак, котрий увійде в життя міс Кетрін і залишиться в ньому достатньо довго, щоб переписати легенду про неї для власних цілей. Якими б невинними не були їхні стосунки, він просто чекатиме на її смерть, щоб опублікувати свою сенсаційну, огидну оповідь. Немає сумнівів, що видавець уже підписав з ним контракт, заплатив йому чималий аванс за ексклюзивне право на майбутній бестселер про її інтимне життя. Скоріше за все, більшу частину цієї жахливої книжки вже набрано у друкарні. Її обкладинку – вже розроблено й надруковано. Того ж дня, як міс Кеті помре, дешева брехня цього чарівного паразита замінить усе цінне, чого вона досягла за все своє життя. Так само, як Крістіна Кроуфорд навіки заплямувала легенду Джоан Кроуфорд[141]141
  Слім Саммервіл, Джоан Кроуфорд – американські актори.


[Закрыть]. Так само, як Б. Д. Меррілл зруйнувала репутацію своєї матері, Бетт Девіс, а Ґері Кросбі забруднив історію життя свого батька, Бінґа Кросбі, – міс Кеті буде знищена в очах мільярдів шанувальників.

Це такий том, який Гедда Гоппер завжди називає «Брехня-графія».

Навколо павільйону для шахів по кленах рухається легкий вітерець, від чого мільярди листків наче аплодують. Зів’яла версія Вілла Роджерса протягує свою руку старого Філа Сілверса, щоб пересунути білого короля на одну клітинку вперед. Поряд із нами постарілий Джек Вілліс торкається чорного короля й каже: «J’adoube»[142]142
  Я ще не ходжу (фр.).


[Закрыть].

– Це французькою, – каже міс Кеті, – означає tout de suite[143]143
  Негайно (фр.).


[Закрыть].

Хитаючи головою над рукописом, вона каже:

– Я не нишпорила. Я просто шукала сигарети, – моя міс Кеті знизує плечима й каже: – Що тут можна зробити?

Це не наклеп, доки книга не надрукована, а Вебб не має наміру так робити, доки вона не помре. Після цього це вже буде його слово проти неї – але на той час мою міс Кеті вже приберуть, спалять на попіл і поховають разом із Лавербоєм і Олівером Дрейком, есквайром, і всіма порожніми пляшками з-під шампанського – померлими солдатами – в її склепі.

Вихід простий, кажу я їй. Усе, що міс Кеті треба зробити, – це прожити довге-довге життя. Відповідь – просто не вмирати.

І, штовхнувши сторінки рукопису через шахову дошку, показуючи їх мені, міс Кеті каже:

– О, Гейзі, якби все це було так просто.

На титульній сторінці по центру надруковано таке:

«Рабиня кохання: дуже інтимні мемуари мого життя із Кетрін Кентон»

Власник копірайту та автор —

Вебстер Карлтон Вестворд III.

Це не часткова історія, каже міс Кеті. У цій чернетці вже є фінальний розділ. Знову притягнувши стос паперу на свій бік столу, вона перегортає купу сторінок і перевертає останню текстом до себе. Біля закінчення, понизивши голос до ледь чутного шепоту, – тільки тоді вона починає читати, промовляючи: «В останній день життя Кетрін Кентон вона одяглася з особливою старанністю...»

Як старі, котрі хлопають по годинниках, щоб ті зупинилися.

Моя міс Кеті шепоче мені деталі того, як – скоро – вона помре.