Текст книги "Розкажи все"

Автор книги: Чак Паланік

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 11 страниц)

АКТ ПЕРШИЙ, сцена третя

Кетрін Кентон жила, як Гудіні. Актор, що вмів утікати із зачинених приміщень. Це не мало значення... шлюби, лікарні для наркоманів, герметичні студійні контракти із Пандро Берманом[40]40
  Пандро Берман (1905—1996) – відомий режисер, лауреат премії «Оскар».


[Закрыть]. Моя міс Кеті загнала себе в пастку, бо їй здавалося справжнім тріумфом вислизнути із зашморгу за секунду до загибелі. Обдурити юридичні заковики, які прив’язують її до поганих шоу-гастролей з Редом Скелтоном[41]41
  Бернард «Ред» Скелтон (1913—1997) – американський актор, зірка кіно та радіо.


[Закрыть]. Наближення урагану «Гейзел»[42]42
  Ураган «Гейзел» – найбільш руйнівний ураган 1954 року, один з найбільших ураганів XX сторіччя.


[Закрыть]. Чи третій триместр вагітності у виконанні Гюї Лонґа[43]43
  Гюї Пірс Лонґ (1893—1935) – американський політичний діяч, сенатор, губернатор Луїзіани. Дуже суперечлива фігура в американській політиці, радикальний демократ, якого супротивники звинувачували в комунізмі й фашизмі водночас. 8 вересня 1935 року Лонґ був поранений у приміщенні Капітолію Луїзіани і через два дні помер у лікарні.


[Закрыть]. Завжди за один удар годинникової стрілки до того, як буде запізно, моя міс Кеті встигала втекти.

А тут зробімо повільний наплив у ретроспекцію. Той рік, коли кожна друга пісня на радіо була у виконанні Патті Пейдж[44]44
  Патті Пейдж (нар. 1927) – відома американська співачка.


[Закрыть], яка співала «How Much Is that Doggy in the Window?». Дія відбувається вдень, мізансцена показує кухню в підвальному приміщенні елегантного таунхауса Кетрін Кентон, розміщену вздовж задньої стіни сцени. Електрична плита, морозильна камера, двері до вузького провулка, запорошене вікно у вищезгаданих дверях.

На передньому плані я – сиджу на білому кухонному стільці, закинувши ноги на такий самий стіл, ноги в мене схрещені в щиколотках, руки тримають стос паперу. Майорить нотатка, яку тримає скріпка на титульній сторінці. Похилим почерком у нотатці зазначено: «Я вимагаю, щоб ти насолодилася цим, поки воно ще тхне моїм потом і попереком». Підписано Ліліан Гелман.

Лілі нічого не підписує, вона, скоріше, ставить автограф.

На першій сторінці сценарію Роберт Оппенгаймер[45]45
  Роберт Оппенгаймер (1904—1967) – американський фізик, керував створенням американської атомної бомби (1943—1945). Виступив проти створення водневої бомби і через це та зв’язки з комуністами в 1953-му був звинувачений у «нелояльності» й усунений від секретних робіт.


[Закрыть] намагається розробити найкращий метод прискорення дифузії часток, поки Ліліан не дістає сигарету «Лакі Страйк», не випиває одним ковтком порцію віскі «Д’юарз» і відштовхує Оппенгаймера від безладного рівняння, що займає всю довжину величезної дошки. Використовуючи слину і свій олівець для брів, Лілі змінює швидкість розщеплення збагаченого урану, в той час як Альберт Ейнштейн спостерігає за цим. Ляснувши себе по лобі долонею, Ейнштейн каже: «Lilly, meine liebchen, du bist eine genious!».[46]46
  Лілі, люба моя, ти ж геній! (Нім.)


[Закрыть]

Вікно кухонних дверей. Щось стукає з того боку. Це дзьобає птах у провулку. Гострий кінчик чогось дзьоб-дзьоб-дзьобає по шибці. У сонячних променях раннього ранку тінь чогось ширяє відразу ж за запиленим вікном, і блискучий кінчик довбає, вистукує якесь повідомлення по той бік шибки. Якась пташка, що загубилась, умирає з голоду й холоду. Викопує, вистругує крихітні ямки.

У цьому епізоді Ліліан крутить номер «Нью Массиз»[47]47
  Соціалістичний журнал.


[Закрыть], скручуючи його в щось подібне до жезла, яким вона дає ляпаса Крістіану Діору. Гаррі Трумен зібрав докупи найбільші голови світової моди, щоб придумати оригінальний вигляд його абсолютної зброї. Коко Шанель вимагає блищиків. Одна із сестер Періш[48]48
  Сестри Періш – дизайнери інтер’єра та світські левиці.


[Закрыть] робить ескіз: бомба із жахливою швидкістю летить з японського неба, а за нею волочиться довгий хвіст із намиста з бісеру. Ельза Скіапареллі не менш рішуче наполягає на стьобаному сатиновому чохлі. Крістобаль Баленсіаґа – на плечовій прокладці. Мейнбохер – на твіді. Діор розкидає по конференц-залу зразки матерії у клітинку.

Розмахуючи поліцейським кийком із журналу, Лілі каже:

– А що станеться, якщо блискавка застрягне?

– Лілі, люба, – каже Діор, – це ж бісова атомна бомба!

Коло кухонного вікна: гострий дзьоб тягнеться по склу, залишаючи довгу криву, дряпає скло із неможливим, пронизливим вереском. Миттєва мігрень, гострий кінчик починає нову криву. Дві криві об’єднуються, формуючи серце, гравіроване на склі, кінчик тягнеться далі й борознить стрілу, яка проходить крізь серце.

На папері Адріан бачить суцільність атомної бомби, яка покрита товстим шаром гірського кришталю, спалахуючи сліпучою перемогою союзників. Едіт Гед[49]49
  Едіт Гед (1897—1981) – дизайнер одягу, яка мала тривалу кар’єру в Голлівуді, здобула дев’ять «Оскарів».


[Закрыть] стукає маленьким кулачком об стіл для нарад у «Вальдорф-Асторії» та оголошує, що принести вогненну загибель Хірохіто[50]50
  Хірохіто (імператор Сьова, 1901—1989) – імператор Японії.


[Закрыть] має щось вишите вручну, або вона вийде із «Манхеттенського проекту»[51]51
  «Манхеттенський проект» – кодова назва програми розробки ядерної зброї, здійснення якої почалося у вересні 1942 року.


[Закрыть]. Юбер де Живанши лупцює П’єра Бальмана[52]52
  Юбер де Живанши, П’єр Бальман – французькі дизайнери.


[Закрыть].

Я встаю і підходжу до дверей у провулок. Там ми знаходимо мою міс Кеті – вона стоїть у провулку, загорнута в шубу, схрестивши руки на грудях, обіймаючи себе в холодному світанку.

Я питаю, чи не мала вона повернутися лише через кілька місяців?

А міс Кеті каже:

– Я знайшла щось краще, ніж тверезість... – Вона махає лівою рукою, підмізинний палець спалахує алмазним солітером від Гаррі Вінстона, і каже: – Я знайшла Пако Еспозіто!

Діамант – різець, яким вона викарбувала серце, так глибоко дряпаючи скло. Серце і стріла Купідона, гравіровані у вікні, що виходить у провулок. Ще одна обручка, яку вона сама собі придбала.

У неї за спиною стоїть молодик, увішаний, як новорічна ялинка, багажем: сумками, мішками для одежі, валізами й сумочками. Всі – від Луї Віттона. На ньому сині штани з деніму, коліна яких почорніли від машинного мастила. Рукава його синьої сорочки із тканини «шамбре» високо підгорнуті, відкриваючи руки з татуюванням. Його ім’я, Пако, вишите в нього на сорочці. Його одеколон – сморід високоякісного бензину.

Фіалкові очі міс Кеті сіпаються по моєму обличчю – зліва направо, згори донизу – так, як вони би переглядали виправлення в діалозі, зроблені в останню хвилину.

Єдина причина, з якої Кетрін Кентон узагалі погодилася лягти до лікарні, полягала в тому, що вона так полюбляла втікати. У перервах між зйомками вона палко бажала взяти участь у драмі, де потрібно долати замкнені двері, огороджені ґратами вікна, заспокійливі засоби та гамівні сорочки. Робить крок у будинок із холодного провулка, пара йде у неї з рота, моя міс Кеті взута в картонні пантофлі. Не Мадлен Віонне[53]53
  Мадлен Віонне (1876—1975) – французький дизайнер, прозвана «королевою косого розрізу» та «архітектором серед кравчинь».


[Закрыть]. Вона вдягнена в тонку сукню під шубку із чорно-бурої лисиці. Не Віра Максвелл[54]54
  Віра Максвелл (1901—1995) – легендарний дизайнер спортивного одягу.


[Закрыть]. Щоки міс Кеті лущаться від сонця й тому рожеві. Вітер розкидав її золотаво-каштанове волосся, яке стало наче великі хвилі. Її сині пальці стискають ручки сумки для покупок, котру вона підіймає, щоб поставити її на кухонний стіл.

У третій дії сценарію Гелман керує «Енола Ґей»[55]55
  «Енола Ґей» – стратегічний бомбардувальник моделі В-29 «Суперфортеця» 509-ї Змішаної групи ВПС армії США, який 6 серпня 1945 року скинув ядерну бомбу «Малюк» на Хіросіму. Літак названо на честь Еноли Ґей Тіббетс, матері командира і пілота Пола Тіббетса.


[Закрыть], а той мчить, майже торкаючись японських сосен, і гігантських панд, і гори Фудзі, на своєму шляху до Хіросіми. В уявному епізоді камера наближається до Гелман, яка розмахує мачете, намагаючись каструвати Джека Ворнера[56]56
  Джек Ворнер (1892—1978) – президент та рушійна сила «Ворнер Бразерс».


[Закрыть]. Вона здирає шкіру живцем із Луїса Б. Майєра[57]57
  Яуіс Б. Майер (1884—1957) – один з перших кінопродюсерів, відомий як керівник та один із засновників голлівудської студії « Metro-Goldwyn-Mayer» та Американської кінематографічної академії мистецтв та наук, яка щорічно влаштовує кінопремію «Оскар».


[Закрыть]; він кричить і стікає кров’ю. Вона сильніше стискає пальці на важелі, котрий відкриває бомбовий відсік. Її смертоносний вантаж мерехтить чистим світлом, як наречена, вкрита дрібними перлами й білим мереживом, що майорить на вітрі.

У своїй власній кухні моя міс Кеті опускає руки в сумку для покупок і витягає звідти кудлатий шматок своєї шуби. Нерівна купа волосся, здається, тремтить, коли вона кладе її на сценарій Гелман. Два ока із чорних ґудзиків блимають і відкриваються. На столі вологий і кудлатий жмуток скорочується, а потім вибухає голосним «апчхи». Між двома очима-ґудзиками шерсть розходиться, і з’являються два ряди крихітних, гострих зубів. Гаряче дихання, клапоть рожевого язика. Цуцик.

Навколо нової діамантової обручки її руки, руки кінозірки посічені і вкриті струпами засохлої червоної крові, заплямовані старою кров’ю. Простягнувши руки, щоб я побачила зворотний бік обох долонь, міс Кеті каже:

– У цій лікарні був колючий дріт.

Її шрами від колючого дроту такі ж жахливі, як будь-які рани, котрі Ліліан виставляє напоказ, як отримані в бригаді імені Авраама Лінкольна[58]58
  Бригада імені Авраама Лінкольна – група добровольців, які служили в міжнародних бригадах під час громадянської війни в Іспанії.


[Закрыть]. Не такі серйозні, як шрами Ави Ґарднер після кориди з Ернестом Гемінґвеєм. Чи шрами Ґора Відала, отримані ним від Трумана Капоте.

– Я підібрала бідолаху, який заблукав, – каже міс Кеті.

Я питаю, кого саме. Собаку чи чоловіка?

– Це пекінес, – каже міс Кеті. – Я охрестила його Лавербоєм.

Найостанніший із «Джаз-бенду колишніх», Пако, прибуває після сенатора, котрий прибув після хлопчика з хору підорів, котрий прибув після сталеплавильного магната, котрий прибув після актора-невдахи, котрий прибув після дешевого позаштатного фотографа, який прибув після великого кохання із старших класів школи. І всі вони – ті собаки, що заблукали, і чиї фотокартки вишикувалися на камінній поличці в її розкішному будуарі нагорі.

Виставка пройдисвітів із тих, кого Волтер Вінчелл назвав би «Жили недовго і нещасливо».

Кожна романтична пригода, той тип самовбивчої поведінки, який Гедда Гоппер назвала би «Одружись на Карі». Замість того, щоб устромити меч собі в живіт, ти раз за разом кидаєшся на найнедоречніший ерегований пеніс.

Хлопці, з якими одружується міс Кетрін, вони не стільки її чоловіки, скільки зірки другої величини. Сувеніри. Кожен із них просто свідок, який має підтвердити її останню сміливу пригоду, як Реймонд Мессі чи Фредерік Марч[59]59
  Реймонд Мессі, Фредерік Марч – американські актори.


[Закрыть], будь-який виконавець головної ролі, поруч із яким вона може битися у «Столітній війні». Граючи Амелію Ергарт[60]60
  Амелія Мері Ергарт (1897—1937) – американська авіаторка, одна з перших жінок-пілотів, перша жінка, що перелетіла Атлантичний океан. Була також відома як оратор, письменниця, журналістка і популяризатор авіації. Була кумиром раннього руху фемінізму.


[Закрыть], яка заховалася із шампанським і білуговою ікрою в романтичній кабіні пілота Чарлза Ліндберґа[61]61
  Чарлз Ліндберґ (1902—1974) – американський льотчик, який у 1927 році здійснив перший трансатлантичний переліт із заходу на схід.


[Закрыть] під час його довгого польоту над Атлантикою. Клеопатру, яку викрали під час Хрестових походів і видали заміж за короля Генріха VIII.

Кожне весільне фото було не стільки приємним спогадом, скільки шрамом. Доказом сценарію якогось фільму жахів, що його пережила Кетрін Кентон.

Міс Кеті ставить цуцика на сценарій Гелман, гучно ляснувши по сцені, де Лілі Гелман і Джон Вейн[62]62
  Джон Вейн (1907—1979) – американський актор.


[Закрыть] підіймають американський прапор над горою острова Іото[63]63
  Іото – острів вулканічного походження, найбільший з архіпелагу Вулканів, південної частини групи островів Оґасавара. Іото відомий завдяки битві, яка відбувалася тут з лютого по березень 1945 року між військами Японії і США під час війни на Тихому океані.


[Закрыть]. Зануривши покриту струпами руку в кишеню шуби із чорно-бурої лисиці, міс Кеті витягує стосик перев’язаних паперів, де кожна сторінка починається зі штампа «Лікарня та відділення виправного лікування Байт Госпітал».

Викрадений стосик рецептурних бланків.

Міс Кеті змочує кінчик олівця для брів фірми «Есте Лаудер», торкаючись його розовим кінчиком язика. Написавши кілька слів під штампом, вона робить паузу, підіймає очі й питає:

– Скільки букв «с» у слові дарвосет?

Хлопець, котрий тримає її багаж, питає:

– Коли ми вже будемо у Голлівуді?

Лос-Анджелес, місто, яке Лоуелла Парсонз назвала б «приблизно 300 квадратними милями і 12 мільйонами людей, які згрупувалися коло Айрін Майєр Селзнік»[64]64
  Айрін Майєр Селзнік (1907—1990) – відомий театральний продюсер і донька Луїса Майера.


[Закрыть].

У цей момент ми наводимо камеру, даючи великий план, на Лавербоя – у ту саму мить, коли крихітний пекінес скидає власну гарячу, смердючу атомну бомбу, накриваючи всього генерала Дуґласа Т. Мак-Артура.

АКТ ПЕРШИЙ, сцена четверта

Кар’єра кінозірки вимагає або допомагати всім, або не звертати увагу ні на чиї проблеми. Використовуючи шарм, і вроду, і гарний настрій, примушувати життя виглядати легким. «Проблема в тому, – колись сказала Глорія Свенсон[65]65
  Ґлорія Свенсон (1899—1983) – американська акторка епохи німого кіно.


[Закрыть], – що коли ніколи не плакати на публіці... що ж, публіка починає думати, що ти взагалі ніколи не плачеш».

Акт перший, сцена четверта починається з того, що Кетрін Кентон гойдає урну. Декорації: погано освітлене, затягнуте павутинням потайне місце Кетрін Кентон, глибоко під землею, під кам’яною будівлею собору Святого Патріка. Ми бачимо, як відмикаються і широко відкриваються пишно оздоблені бронзові двері, в які заходять плакальники. На камінній поличці, на задньому плані схованки, куди падає тінь, стоять різноманітні урни, виготовлені з різних відполірованих металів – бронзи, міді, нікелю, на одній гравірування з написом «Казанова», на другій – «Дарлінґ», на третій – «Ромео».

Моя міс Кеті притискає до себе урну, яку тримає, і підіймає її до губ. Вона ставить зморщений помадний поцілунок на гравіруванні «Лавербой», потім ставить цю нову урну на запилену поличку, до інших.

Кей Френсіс не приїхала. Хампфрі Боґарт не надіслав листа зі словами співчуття. Цього не зробили ні Діна Дурбін, ні Мілдред Коулз. Також не прийшли Джордж Бенкрофт, і Боніта Ґренвіль, і Френк Морґан[66]66
  Кей Френсіс, Хампфрі Боґарту Діна Дурбін, Мілдред Коулз, Джордж Бенкрофт, Боніта Ґренвіль, Френк Морґан – актори.


[Закрыть]. Ніхто з них не надіслав квітів.

Гравірування з іменами «Пиріжечок», і «Булочка з медом», і «Олівер Ред Дрейк, есквайр» – Гедда Гоппер назвала б це «Приятелі в попелі». Її гончак, її чіхуахуа, її четвертий чоловік – тримач контрольного пакета акцій і голова правління компанії «Інтернешинел стіл меньюфекчерінґ». Розкидані серед інших урн, із гравіруванням «Пукі», і «Чоловік-Мрія», і «Лотаріо», попільні залишки її карликового пуделя, і мініатюрного пінчера, також стоїть виписана лікарем пляшка валіума із помаранчевої пластмаси, прив’язана до камінної полички сіткою павутиння. Пліснява та пил заплямували етикетку на пляшці бренді «Наполеон». Пляшка люміналу, придбана в аптеці за рецептом.

Лоуелла Парсонз назвала би це «Механізми хандри».

Моя міс Кеті нахиляється, щоб здути пил з пляшки для ліків. Вона підіймає пляшку і змагається з хитрою кришкою, захищеною проти дітей, забруднюючи свої чорні рукавички, натискаючи на кришку і водночас крутячи її; ліки торохтять. Цей звук відлунюється в холодному кам’яному приміщенні, наче автоматна черга. Моя міс Кеті витрушує кілька пігулок на затягнуту в рукавичку долоню. Другою рукою вона піднімає чорну вуаль. Кидає пігулки до рота і протягує руку за пляшкою бренді, що вже дало осад.

Серед урн на поличці лежить фотокартка у срібній рамці зображенням донизу. Поряд із нею – потьмянілий тюбик губної помади від Гелени Рубінштейн. Камера повільно повертається, показуючи розбризкувач від Міцуко – кришталеву пляшку, захмарену і заплямовану відбитками пальців. Із запиленої коробки витікають жовті серветки «Клінекс».

У туманному світлі ми бачимо пляшку «Шато Лафіт» врожаю 1851 року. Дволітрову пляшку кальвадосу «Юе», близько 1865 року, і пляшку коньяку «Круазе», закупорену в 1906-му. Портвейн «Кемпбелл Боуден енд Тейлор», урожаю 1825 року.

До кам’яних стін притулилися скрині з шампанським «Дом Периньйон», і «Моє і Шандон», і «Болінжер» – у пляшках різноманітних розмірів... Пляшки «Єровоам», названого так на честь біблейського короля, сина Навата та Церуї, у кожну з яких уміщаються чотири стандартні винні пляшки. Тут є пляшки «Навуходоносор», за розміром у 20 разів більші, ніж стандартні, названі на честь короля Вавилона. Серед них здіймаються пляшки «Мельхіор», у яких уміщаються 24 стандартні пляшки шампанського, названі на честь трьох волхвів, котрі привітали народження Ісуса Христа. Серед пляшок половина порожніх, половина ще закоркованих. Порожні бокали відкидають холодні тіні, давно покинуті, забруднені губами Конрада Нейджела, Алана Ґейла, шимпанзе Чіти[67]67
  Шимпанзе Чіта – мавпа, яка з’являється у фільмах про Тарзана.


[Закрыть] та Білла Демареста.

Траурна вуаль міс Кеті падає донизу, покриваючи її обличчя, і вона п’є через чорне плетиво сіток, підносить кожну пляшку до рота і смокче, залишаючи новий шар губної помади навколо сяючої шийки нової пляшки. Шийка кожної пляшки така ж червона, як і її губи.

Сідней Ґрінстріт – ще один з тих, хто не з’явився на сьогоднішньому похороні. Ґрета Ґарбо не надіслала повідомлення, що співчуває...

Волтер Вінчелл називає це «Стаємо струнко».

Ось і ми – тільки міс Кетрін та я, знову самі-самісінькі.

Позбувшись чорного рису мишачих екскрементів, – у цьому дивному негативі весілля, – моя міс Кеті підіймає фотокартку в срібній рамці і встановлює її на поличці, притуливши її до стіни склепу. Але фотокартки там немає – замість неї люстерко. У дзеркалі, у відображенні кам’яних стін, павутиння, позує міс Кеті, у чорному капелюсі та вуалі. Вона защемляє кінчики пальців рукавички і стягує її з лівої руки. Скрутивши діамант-солітер з пальця, вона протягує мені діамант фірми «Гаррі Вінстон» з огранкою «маркіз», вагою у шість каратів. Міс Кеті каже: «Гадаю, треба увічнити цю мить».

Люстерко, старі подряпини залишають на його поверхні шрами і гравірування. Скло, спотворене довгою вервечкою старих зарубок.

Я кажу їй:

– Тримайте марку, будь ласка.

– Ти абсолютно впевнена в тому, що подзвонила Кері Гранту? – питає міс Кеті, роблячи крок назад і стаючи на знебарвлену літеру X, колись давно намальовану на кам’яній підлозі. Саме в цю мить її обличчя кінозірки ідеально збігається із подряпинами на дзеркалі. Під цим ідеальним кутом і з цієї відстані старі зарубки стають зморшками, які в неї були три, чотири, п’ять собак тому, мішки й грязевідстійники, у які її обличчя падало, поки всіх їх не прибрали новою підтяжкою чи ін’єкцією сироватки з ембріонів овець. Якоюсь радикальною процедурою, зробленою в таємній швейцарській клініці. Дорогі креми та мазі, операції для підтягнутого й щільного вигляду шкіри. На дзеркалі затрималися віспини та пігментові плями, котрі вона стирала кожні кілька місяців, витравилися на ньому – запис того, як вона мала б виглядати. Вона знову підіймає вуаль, і її віддзеркалені щоки та підборіддя стають у ряд із давнім записом мішків, і родимок, і неохайних волосків, які моя міс Кеті заслужила по праву.

Бойові поранення, що їх залишили Пако Еспозіто та Ромео, кожен заблудний собака і «Джаз-бенд колишніх».

Міс Кеті робить такий вираз обличчя, який вона робить, коли не робить жодного виразу, її риси, її знаменитий рот та очі стають пеньюаром Теди Бари[68]68
  Теда Бара (1885—1955) – акторка епохи німого кіно та секс-символ кінця 1910-х.


[Закрыть], що його повісили на підбиту вішалку в глибині костюмерної «Монограм пікчерз», загорнутим у мішок для одягу, у темряві. Її м’язи – в’ялі та розслаблені. Публіку – забуто.

І тримаючи в руках діамант, я починаю працювати, малювати. Я вистежую будь-які нові зморшки, додаючи нові пігментові плями до цього тривалого запису. Створюючи щось більш сукупне, ніж будь-яка фотокартка, я документую нещастя міс Кеті до того, як пластичні хірурги зможуть знову скинути вантаж старих помилок. Тягаючи діамант, закопуючись у скло, я викарбовую її сиві волоски. Поновлюючи топографію цього, її таємного обличчя. Вирізуючи найменші тривожні зморшки на її лобі. Я видовбую нові гусячі лапки навколо її очей, затемнюю фальшиву усмішку її публічного образу – діамант спотворює міс Кеті. Я калічу її.

Після цілого життя такого зловживання дзеркало схиляється – вигнуте, таке розділене, так порізане і так глибоко покарбоване, що найменший тиск може перетворити люстерко на купу розбитих, зазублених осколків. Ще один обов’язок моєї професії – ніколи не тиснути занадто сильно. До моїх обов’язків входило прибирання сечі Пако навколо комода, потім відвезення собаки до ветеринара, на кастрацію. Кожного дня мене примушували видирати сторінку із якоїсь історичної книжки – саги про Гайавата, написаної Артуром Міллером у вигляді сценарію для Дебори Керр, чи історію Роберта Фултона у вигляді засобу пересування для Денні Кея, – щоб підібрати ще одну паруючу жменю фекалій.

Я карбую діамантом прямі лінії, щоб передати сльози, які збігають по щоках міс Кеті.

Діамант верещить по склу. Це звук миттєвої мігрені.

Люстерко Доріана Ґрея.

Раптом поза кадром лунають кроки. Пульсація чоловічих шкіряних черевиків наближається з коридору, кожний крок гучніше відбивається від каменя. Ван Гефлін чи, можливо, Лоуренс Олів’є. Рендольф Скотт чи, можливо, Сід Лафт[69]69
  Ван Гефлін, Лоуренс Олів’е, Рендопьф Скотт, Сід Лафт – актори.


[Закрыть].

У тиші між одним кроком і другим, між ударами серця, я кладу люстерко на поличку, дзеркалом донизу. Я повертаю діамантову обручку моїй міс Кеті.

Чоловічий силует заповнює вхід у склеп, високий і худий, плечі в нього прямі, чітко викарбувані на тлі світла з коридору.

Міс Кеті обертається, рука вже тягнеться до заплямованого тюбика помади. Вона придивляється до чоловіка і каже:

– Невже це ти, Ґроучо?[70]70
  Мається на увазі Ґроучо Маркс (1890—1977) – популярний американський комік.


[Закрыть]

З темряви з’являється букет квітів, що їх протягують руки чоловіка. Рожеві троянди «Ненсі Рейґан» і жовті лілії, їх запах яскравий, як сонячне світло. Голос чоловіка каже:

– Я так співчуваю твоєму горю...

Гладенькі суглоби пальців і чиста шкіра рук молодого чоловіка, нігті блискучі й відполіровані.

Те, що Гедда Гоппер зве «похоронним фліртом». Лоуелла Парсонз – «могильним жениханням». Волтер Вінчелл – «грабіжником труни».

Вебстер Карлтон Вестворд III робить крок уперед. Юнак зі званого обіду. Ім’я та телефонний номер зі спаленої картки гостя.

Ці очі яскраво-карі, як літнє пиво із коренеплодів.

Я хитаю головою – не треба. Не повторюй цієї муки. Не довіряй ще одному.

Але моя міс Кеті вже наносить свіжий шар червоного на свій рот. Потім кидає стару помаду, і та торохтить серед заплямованих урн. Серед порожніх пляшок для вина, що їх звуть «мертвими солдатами». Моя міс Кеті опускає чорний отвір своєї вуалі і протягує одягнуту в рукавичку руку до чогось, укритого попелом, чогось покинутого і давно забутого серед її померлих кохань. Вона підіймає цей давній предмет, її червоні губи шепочуть: «Guten essen»[71]71
  Добре попоїсти (нім.).


[Закрыть]. Потім додає: «Це французькою, означає «Ніколи не кажи “ніколи”». Її фіалкові очі мутні й невиразні від ліків і бренді; міс Кеті повертається, щоб узяти квіти, і водночас опускає запилений предмет – її діафрагму – глибоко в неохайну щілину кишені її старої норкової шуби.

АКТ ПЕРШИЙ, сцена п’ята

Клер Бут Люсі[72]72
  Клер Бут Люсі (1903—1987) – відома американська сценаристка, редактор, журналіст, після закінчення кінокар’єри – член Конгресу США.


[Закрыть] якось сказала про Кетрін Кентон: «Коли вона закохана, ніщо не може засмутити її; однак коли вона не закохана, ніщо не може зробити її щасливою».

Ми граємо цей, наступний епізод у ванній кімнаті, суміжній із будуаром міс Кеті. Коли двері відчиняються, ми бачимо мою міс Кеті, яка сидить за туалетним столиком обличчям до трьох дзеркал, поставлених під таким кутом, щоб вона бачила свій правий профіль, лівий профіль і анфас. Букет рожевих троянд «Ненсі Рейґан» і жовтих лілій, які приніс Вебстер Карлтон Вестворд III, поставлений у вазу, і ця купка квітів віддзеркалюється і віддзеркалюється, доки вони не починають здаватися крамницею квітів. Цілим садом. Це єдиний букет, але помножений. Який став нескінченним. Не залишився у склепі, щоб гнити там.

З букета звисає картка з пергаменту, на якій написано: «Наша любов марна тільки тоді, коли ми не можемо розділити її з іншим. Будь ласка, дозволь світу поділитися з тобою нескінченною любов’ю». Якась тарабарщина, вкрадена у Джона Мілтона чи Махатми Ґанді.

Відображена у дзеркалах, моя міс Кеті береться за в’ялу шкіру, яка висить у неї під підборіддям. Вона защемила і натягла шкіру і каже: «Більше ніякого віскі. І більше ніяких чортових шоколадних цукерок».

Отруєння шоколадом; це пояснює всі ознаки. Як не соромно міс Кеті залишити цілу коробку на ліжку, де Лавербой напевно знайде їх по запаху. Кофеїну, який міститься навіть в одній цукерці, більше ніж досить для того, щоб у такого маленького цуцика стався серцевий напад.

Картка з пергаменту підписана «Вебб». Хлопчик Вестворд – у «Чоллі Нікербокер»[73]73
  «Чоллі Нікербокер» – назва колонки світських новин, яку вів один з найвідоміших журналістів 1950—1960-х років Ігор Кассіні.


[Закрыть] він називався б «Випадковим закоханням». Поряд із трояндами на полірованій поверхні туалетного столика стоїть гумова ґуля діафрагми міс Кеті, рожева гума, вкрита пилом.

Стягуючи фальшиві вії, міс Кеті дивиться на мене – я стою поруч із нею, ми обидві відбиваємося у дзеркалі, розмножені до натовпу, весь світ населений лише нами двома, і вона каже:

– Ти впевнена, що більше ніхто не висловив співчуття?

Я хитаю головою. Ні. Жоден.

Міс Кеті стягує золотаво-каштанову перуку і протягує її мені. Вона каже:

– Навіть Сенатор?

«Джаз-бенд колишніх» до появи Пако. Сенатор Фелпс Рассел Ворнер. Я знову хитаю головою. Ні. Як і Теренс Террі, голубий танцівник. Як і Пако Еспозіто, котрий зараз грає запального любителя фламенко, нейрохірурга-латиноса в якійсь новій радіопередачі, котра зветься «Дороговказне світло».

Жоден із «Джаз-бенду колишніх» не висловив жодного слова співчуття.

Знімаючи макіяж з обличчя бавовняними кульками й кольдкремом, міс Кеті різко знімає з маківки гумову шапочку для перуки. Її руки кінозірки грубо розпускають довгі пасма сивого волосся. Вона крутить головою, з боку в бік, швидко, так що волосся літає, наче віяло, і падає аж до рожевих, підбитих ватою плечей її атласного халата. Торкаючись пальцями кількох тонких сивих пасом, міс Кеті каже:

– Як гадаєш, якщо я пофарбую волосся, фарба буде триматися?

Перший симптом того, що Волтер Вінчелл називає «Гіпертрофованим материнським почуттям» – це коли міс Кеті фарбує волосся в яскраво-помаранчевий колір полосатої кішки.

«Оптимізм, – каже Г. Л. Менкен[74]74
  Г. Л. Менкен (1880—1956) – американська письменниця, сатирик та журналістка; вважається однією з найвпливовіших письменниць першої половини XX сторіччя.


[Закрыть], – це перший симптом того, що будь-яке захворювання смертельне».

Міс Кеті кладе руки собі на груди й підіймає їх, доки проміжок між ними не сягає її горла. Дивлячись на себе у скісних дзеркалах, вона каже:

– Чому цей чудовий доктор Йозеф Менґеле[75]75
  Йозеф Менґеле (1911—1979) – німецький лікар, який проводив досліди на в’язнях табору «Освенцім» під час Другої світової війни.


[Закрыть] з Мюнхена нічого не може зробити з моїми бабусиними руками?

У найкращому разі, цей молодий зразок Вестворд – те, що Лоллі Парсонз зве «парубкографія». Один із тих усміхнених, танцюючих гультяїв, котрі вкрадаються в особисті життя самотніх, змарнілих кінозірок. Професійні слухачі, ці ідеально доглянуті статисти, вони слухають секрети, потурають сильному еґо й ослабленому розуму, постійно шукають найкращі випадки з життя та цитати, і в них завжди напоготові рукопис, який вони публікують у ту саму мить, коли кінозірка залишає цей світ. Так багато затишних вечорів біля каміна, з бокалом бренді – ці ночі віділлються скандальними зізнаннями та заявами. Пан Яскраві Карі Очі – без сумніву, він один із тих спокусників, котрі готові розповісти про кожну таємницю, кожну бородавку і метеоризм з приватного життя міс Кеті.

Цей зразок Вебстера, очевидно, майбутній письменник, хоче написати той тип розповіді про інтимні подробиці життя, який Вінчелл називає «Недозволеною жовчографією». Літературний еквівалент сороки, яка краде найяскравіші та найтемніші моменти в кожної знаменитості, яку зустріне.

Моя міс Кеті проводить пальцем у глечик з вазеліном, потім натирає велику груду слизу, розмазуючи її по верхніх та нижніх зубах, проштовхує палець ще глибше, щоб обмазати кутні зуби. Вона посміхається жирною усмішкою і каже: «У тебе є ложка?»

На кухні, пояснюю я. Ми не тримаємо ложки в її ванній кімнаті з того року, коли кожна друга пісня на радіо була «Don’t Take Your Love Away from Me» у виконанні Крістіни, Дороті та Філліс Маґуайр.

Мета міс Кеті – схуднути до такої міри, щоб стати тим, що Лоллі Парсонз називає ніяк інше, крім «Засмага-та-кістки». Що Гедда Гоппер зве «Помада-скелет». «Чудово завитий череп», як Ельза Максвелл називає Кетрін Гепберн[76]76
  Кетрін Гепберн (1907—2003) – американська актриса театру, кіно й телебачення, чия кар’єра тривала 73 роки; 12 разів номінована на премію «Оскар» і чотири рази отримала цю нагороду – більше, ніж будь-яка інша актриса чи актор.


[Закрыть].

У мить виходу міс Кеті в пошуках вищезгаданої ложки мої пальці допитливо відчиняють коробку із сіллю для ванн і набирають трохи грубих зерен. їх я розкидаю поміж троянд і кручу вазу, щоб сіль швидше розчинилася у воді. Мої пальці зривають картку з букета троянд і лілій. Я складаю пергамент і рву його – один раз, другий. Я складаю і рву його, доки речення не перетворюються в окремі слова. Слова перетворюються на букви алфавіту, які я кидаю до унітаза. Коли я натискаю на важіль, вода в унітазі підіймається, і клаптики пергаменту починають кружляти, коли вона опускається. Десь із глибин стільчака прихована купка клаптиків паперу вивертається із шийки унітаза назад. Підплигнувши на поверхню, шматочки напівпотопленого паперу, вітальних листівок, тонкого паперу телеграм – усі вони повертаються із засміченого унітаза.

Біля краю унітаза кружляє потік любові й турботи, підписаний Едною Фербер, Арті Шоу, Бесс Труман. Написані від руки записки й листівки, телеграми, де стоїть таке: «Якщо я можу щось зробити...» І «Будь ласка, не вагайся подзвонити». Розірвані шматочки цих побажань, кружляючи, підіймаються все вище і вище до межі катастрофи, готуючись перелитися, побігти донизу із краю унітаза й затопити рожеву мармурову підлогу. Ці ніжні слова... Я розірвала їх на шматки, а потім на ще менші, на клаптики. Вся моя прихована праця вже скоро відкриється. Це – всі співчуття, які я знищила впродовж кількох останніх днів.

Знизу, із дамської туалетної кімнати, розносячись луною через тишу будинку, звуки горла міс Кеті, котрі звільняються від беф-строганов, і десерту з груш, і телятини по-орловськи, котрі підіймалися з глибин міс Кеті, спонукані кінчиком срібної ложки, яка торкалася задньої частини її язика, і блювотний рефлекс видаляв їх усіх.

– Та пішли вони, – каже міс Кеті між плесками, її голос кінозірки охриплий від жовчі та шлункової кислоти. – їм плювати, – каже вона, очищаючись великими громовими вибухами.

Ганебна порада Басбі Берклі[77]77
  Басбі Берклі (1895—1976)– відомий американський кінорежисер.


[Закрыть], яку він дав Джуді Ґарленд[78]78
  Джуді Ґарленд (1922—1969) – американська акторка й співачка, визнана за свої ролі в мюзиклах і драмах, а також за музичні здібності. Її кар’єра в шоу-бізнесі тривала 45 із 47 років її життя.


[Закрыть]: «Якщо тебе все ще обдимає, значить, ти забагато їси».

Нагорі розірвані співчуття підіймаються, збираючись вилитися на підлогу ванної кімнати. Підіймаються по спіралі на зустріч із лихом. В останню мить я падаю навколішки на рожевий мармуровий кахель. Я засовую руку в перемішане сміття, холодна вода хлюпає навколо мого ліктя, потім крутиться коло мого плеча, коли я занурюю руку глибоко в горло унітаза, відганяючи мокрий папір. Деру кігтями, дряпаю тунель крізь промоклий, сплутаний шар ніжності; м’яку масу почуттів, яку я не бачу.

Внизу міс Кеті віддає великі порції gateau Pierre Rothschild. Bombe de Louise Grimaldi. Сироп тітоньки Джемайми. Пиріг леді Балтимор. Мокрі, булькаючі звуки неперетравленої ковбаси Джиммі Діна.

Водопровідна система цього старого таунхауса труситься, труби гуркочуть і гепають, намагаючись утримати й передати цю нову ношу розмочених секретів і гурманської блювоти.

Ціле «голлівудське життя». Потому вода в унітазі починає спадати.

Розірвані на клапті любов і турбота, щирі привіти потопають і пропадають із поля зору. Свіжий потік води гонить останні слова підтримки до колектора. Ці мережені, вирізьблені, гравіровані й напахчені шматочки – унітаз жадібно ковтає їх. Вода проковтнула всі без винятку слова співчуття Жанни Крейн, барвистий почерк Її королівської Високості принцеси Марґарет, від Джона Ґілберта, Лайнуса Полінґа і Крістіана Барнарда. В її ванній – очищення імен і відданості, підписаної Брукс Аткінсон, Джордж Арліс і Джилл Есмонд, – швидкий потоп щезає, щезає, рівень води різко падає, поки всі імена і записки не затягнуло донизу. Потонули.

Луною з дамської кімнати на першому поверсі приходить звук харкання й плювка – це моя міс Кеті позбавляється присмаку жовчі в роті. Її кашель і відрижка. Останній звук струменя води у водопроводі на першому поверсі, а за ним – глухий шум бризкання від освіжувача повітря.

Проходить «Нью-Йоркська секунда», і я встаю. Один крок до раковини, і я починаю спокійно і ретельно відмивати мокрі руки, старанно підбираю та шкребу слова «печаль» і «трагедія» у тих місцях, де вони розмістилися під кожним нігтем. Уже зараз, оскільки чарівний букет рожевих троянд і білих лілій отруєний солоною водою, пелюстки починають в’янути та ставати бурими.