Текст книги "Розкажи все"

Автор книги: Чак Паланік

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 11 страниц)

АКТ ТРЕТІЙ, сцена п’ята

Ми повільно повертаємося в теперішнє. Мізансцена: день, кухня в підвалі таунхауса Кетрін Кентон, яку розмістили вздовж стіни в глибині сцени. Електропіч, морозильник, двері до провулка, запилене вікно в згаданих дверях. Вузькі сходи ведуть до другого поверху. На віконному склі ми все ще бачимо викарбуване серце з часів появи тут цуценяти Лавер-боя – о, багато, багато сцен тому.

На передньому плані сиджу я – на пофарбованому в білий колір стільці, ноги я поклала на такий же стілець, схрестивши їх у щиколотках; мої руки гортають сторінки ще одного сценарію. На колінах у мене лежить сценарій про Ліліан Гелман, у головній ролі Ліліан Гелман, написаний Ліліан Гелман.

У глибині сцени на сходах, що спускаються з другого поверху, з’являються ноги міс Кеті. Її рожеві пантофлі. Край її рожевого пеньюара. Пеньюар розходиться, відкриваючи шматочок гладенького стегна. З’являються її руки – одна стискає стос паперу, друга – жмуток чорної тканини. Ще до того як її обличчя з’являється у дверях, голос її кличе: «Гейзі...» Майже переходячи на крик, її голос каже: «Хтось мені дзвонив – щойно, з лікарні для тварин».

На сторінці Лілі Гелман біжить швидше за кулю. Вона сильніша, ніж локомотив, і здатна долати високі будівлі одним стрибком.

Стоячи у дверях, міс Кеті тримає чорну тканину й стос паперу. Вона каже: «Лавербой помер не від того, що їв цукерки...» – і вона кидає чорну тканину на стіл. Тканина залишається лежати там, створюючи обличчя з двома порожніми очима і відкритим ротом. Це лижна маска, точнісінько така, яку описано в «Рабині кохання», що її носив убивця з якудзи – той, із льодорубом.

Міс Кеті каже: «Той дуже милий ветеринар пояснив мені, що Лавербоя отруїли ціанідом»...

Як і багатьох, багатьох навколо нас...

На рукописній сторінці завдяки Лілі Гелман Червоне море розходиться, а Лазар встає з мертвих.

«Після цього, – каже вона, – я зателефонувала Ґроучо Марксу, і він сказав, що ти не запрошувала його на похорон...» Її очі виблискують, і вона каже: «Також ти не запрошувала Джоан Фонтейн, Стерлінга Гейдена[234]234
  Джоан Фонтейн, Стерлінґ Гейден – американські актори.


[Закрыть] чи Френка Борзажа[235]235
  Френк Борзаж (1894—1962) – видатний американський режисер.


[Закрыть]», – тон її ніжного голосу підіймається, коли вона додає: «Єдиний, кого ти все ж таки запросила, – це Вебстер Карлтон Вестворд III».

Вона розмахує згорнутим стосом паперів, що тримає в руці, і ляпає ним по чорній лижній масці, від чого кухонний стіл підскакує. Міс Кеті верещить: «Я знайшла цю маску – вона була захована у твоїй кімнаті!»

Яке звинувачення. Моя міс Кеті каже, що це я отруїла пекінеса, а потім запросила тільки яскравоокого Вебстера приєднатися до нас у склепі, щоб він міг приїхати з квітами у мить найсильнішої емоціональної потреби. Вона наполягає: всі ці місяці, упродовж яких я нібито попереджала її щодо Вебстера, насправді я допомагала йому і підбурювала його. Вона стверджує, що я казала йому, коли приїжджати і як краще залицятися до неї. Після цього цей Вебстер і я, ми обоє отруїли Террі – випадково. Вона каже, цей Вебстер і я хочемо вбити її.

Гав, крик гусей, кудах... змова.

Хрю, і-і-а-а, цвірінь... зрада.

Му, нявк, тихе іржання... найбрудніший зговір.

На сторінці сценарію Лілі Гелман перетворює воду на вино. Вона виліковує прокажених. Вона пряде гнилу солому на найчистіше золото.

Коли моя міс Кеті робить паузу, щоб набрати повітря, я кажу їй припинити робити із себе сміховисько. Правда, вона ж помиляється. Я зовсім не підбурюю Вебстера вбити її.

«Тоді як ти поясниш це?» – питає вона й протягує мені сторінки, які тримає. На кожній із них, із самого верху, написано назву. Надруковано назву: «Діамант у 100 каратів: автобіографія. Написана Кетрін Кентон. Як вона розповіла її Гейзі Куґан». Хитаючи головою, вона каже: «Я цього точно не писала. Насправді, я взагалі знайшла це – воно було приховане під твоїм матрацом...»

Історія її життя. Написана від її імені. Кимось іншим.

Перегорнувши титульну сторінку, вона дивиться на мене, і її фіалкові очі бігають від мене до рукопису в її руках. Її рожевий пеньюар тремтить. На кухонному столі лежить порожня лижна маска й дивиться у стелю. «Розділ перший, – читає моя міс Кеті. – Моє життя почалося по-справжньому й на повну того славетного дня, коли я вперше зустріла мою найкращу подругу – Гейзі Куґан»...

АКТ ТРЕТІЙ, сцена шоста

Ми продовжуємо, а за кадром Кетрін Кентон читає з рукопису про «Діамант»: «...того славетного дня, коли я вперше зустріла мою найкращу подругу – Гейзі Куґан»...

І знову ми бачимо двох дівчат із відділу кадрів. Кадри швидко змінюються, зображення не в фокусі – потворна дівчина розчісує довге золотаво-каштанове волосся гарненької дівчини. Користуючись пилочкою, потворна підрівнює нігті гарненької, покриває їх рожевим лаком. Піджавши губи, потворна дмухає на нігті, щоб висушити їх, наче збираючись поцілувати зворотну сторону долонь гарненької.

Міс Кеті голосом кінозірки провадить далі: «...ми жили й пустували разом, скакали серед легіонів глядачів, які обожнювали нас...»

У ретроспекції ми бачимо дівчину з маленькими й блискучими очима та носом-дзьобом, спостерігаємо, як вона вищипує брови над фіалковими очима. Потворна дівчина стоїть на колінах, прибираючи мертву шкіру з п’яток гарненької, користуючись пемзою. Наче служниця, потворна хитається вперед-назад, старанно натираючи голу спину гарненької морською сіллю.

Голос моєї міс Кеті провадить далі: «...жили й грали разом, працювали нескінченними, здавалося б, годинами. Ми з Гейзі завжди підтримували й спонукали одна одну в цьому радісному і важкому труді, який ми так безтурботно називаємо життям...»

Монтаж триває, і потворна дівчина пітніє над гладильною дошкою, прасуючи мереживо й гофруючи блузку, після чого віддає їх гарненькій. Потворна нахиляється, щоб намилити й поголити одну з довгих ніг гарненької, яка висувається з ванни, повної блискучих бульбашок.

«...я терла їй спину, – читає голос міс Кеті, – а Гейзі терла мені...»

На екрані потворна дівчина відносить піднос зі сніданком гарненькій дівчині, яка чекає на нього, лежачи в ліжку.

«...ми старалися потурати забаганкам одна одній», – каже голос коментатора.

У наступному іронічному монтажі гарненька дівчина встромляє собі в рота сигарету, а потворна дівчина нахиляється, щоб запалити її. Гарненька кидає брудний рушник на підлогу, а потворна піднімає його, щоб випрасувати. Гарненька розсілася в кріслі, читаючи сценарій, а потворна пилососить килимок навколо крісла.

Голос міс Кеті читає: «...а коли наші кар’єри почали давати плоди, ми обидві насолоджувалися нагородами успіху й слави...»

Монтаж триває, і ми бачимо, як потворна дівчина стає жінкою, такою ж некрасивою, але старішою, більш товстою, в її волоссі вже з’являється сивина, у той час як гарненька дівчина здебільшого залишається такою ж – тонкою, із гладенькою шкірою, і таким самим насиченим золотаво-каштановим волоссям. Кадри швидко змінюються, і гарненька дівчина виходить заміж за одного чоловіка, потім за другого, потім за третього, потім за четвертого й п’ятого, а потворна жінка стоїть поруч – завжди з важким багажем, сумкою на ремені, сумками для покупок.

За кадром голос міс Кеті каже: «Всім, чим я стала, насправді всім, чого я досягла, я завдячую нікому іншому, як Гейзі Куґан...»

Поки потворна жінка старішає, ми бачимо, як її гарненька колега сміється в оточенні репортерів, а вони сують їй в обличчя мікрофони, а фотографи натискають на затвори своїх фотоапаратів. Потворна жінка завжди стоїть за межами кола від прожектора, за кулісами, поза камерою – в тіні, і тримає шубу гарненької жінки.

Усе ще читаючи з рукопису «Діаманта», голос міс Кеті каже: «Ми поділяли випробування й сльози. Ми поділяли страхи й найбільші радощі. Ми жили разом, несли один тягар і допомагали одна одній залишатися молодою...»

У монтажі захоплена юрба, до якої входять Калвін Кулідж[236]236
  Джон Калвін Кулідж-молодший (1872—1933) – 30-й президент США (1923—1929) від Республіканської партії США.


[Закрыть], Джозеф Пулітцер[237]237
  Джозеф Пулітцер (1847—1911) – американський видавець, журналіст, родоначальник жанру «жовтої преси».


[Закрыть], Джоан Блонделл, Курт Кройґер, Рудольф Валентино[238]238
  Джоан Блонделл, Курт Кройґер, Рудольф Валентино – відомі актори.


[Закрыть] та Ф. Скотт Фітцджеральд, дивиться, як потворна жінка ставить іменинний пиріг перед красунею. На цьому кадрі ми перемикаємо на інший, де потворна дарує ще один пиріг, вочевидь, роком пізніше. У третьому кадрі дарується третій пиріг, а Ліліан Гіш, Джон Форд[239]239
  Джон Форд (1894—1973) – американський кінорежисер та письменник, майстер вестерна, єдиний в історії володар чотирьох «Оскарів» за кращу режисуру.


[Закрыть] і Кларк Ґейбл аплодують і співають. З кожним наступним пирогом потворна жінка виглядає трохи старшою. Красуня – ні. У кожен пиріг устромлено двадцять п’ять палаючих свічок.

Читання триває: «Її не можна назвати секретаркою чи вчителем майстерності, але Гейзі Куґан заслуговує поваги за всі мої найкращі виступи. Вона не була духовним наставником, ані свамі, але найкращим, найсправжнішим радником, якого тільки може мати людина». Підвищивши голос, моя міс Кеті каже: «Якщо нащадки знайдуть якусь цінність у моїх фільмах, людство матиме також визнати, що воно зобов’язане відчувати повагу й вдячність Гейзі Куґан – найкращому, найталановитішому другові, якого простий актор тільки й може сподіватися мати».

Прочитавши останнє речення, красуня робить глибокий вдих – вона оточена осяйними, чуйними обличчями знаменитостей, кожна з яких купається у світлі, яке миготить на іменинному пирогу. Зробивши крок уперед, вона нахиляється й задуває іменинні свічки, і святкова сцена занурюється в повну й абсолютну темряву. Тиха, чиста порожнеча. І в цій темряві голос міс Кеті промовляє: «Кінець».

АКТ ТРЕТІЙ, сцена сьома

Роботу всього мого життя завершено.

В останній раз ми відкриваємо склеп під собором, куди входить одинока жінка під вуаллю й несе ще одну металеву урну. Вона ставить урну поряд із урнами Теренса Террі, Олівера Реда Дрейка, есквайра, і Лавербоя, а потім підіймає чорну вуаль і показує нам своє обличчя.

Ця жінка, одягнена як вдова, – я сама, Гейзі Куґан. Без супроводу Міс Кеті була моєю. Я створювала її – знову і знову, увесь час. І я врятувала її.

Запаливши свічку, я відкорковую пляшку шампанського – з однієї дволітрової пляшки ще йде піна, вона біжить на підлогу і тому здається такою живою в компанії стількох померлих солдат. У запилений бокал, молочно-білий від павутиння, я наливаю пінистий напій.

Таке кохання. Саме це і є коханням. Я врятувала її – ту, ким вона була в минулому, і ту, якою вона увійде в майбутнє. Кетрін Кентон ніколи не стане божевільною старою, нагляд за якою доручено благодійному відділенню лікарні при мед-університеті. Жодна жовта газета, жоден журнал, присвячений кіно, ніколи не отримає сміховинні старі фотографії, на кшталт тих, які принизили Джоан Кроуфорд і Бетт Девіс. Вона ніколи не пірне в маячню і божевілля Вів’єн Лі, чи Джин Тірні, чи Рити Хейворт, чи Френсіс Фармер. У її випадку буде сповнений співчуття кінець, а не повільне знебарвлення під дією наркотиків, не хаотичне кидання Джуді Ґарланд в обійми молодших за неї чоловіків, яке закінчилось смертним часом верхи на орендованому унітазі.

Її смерть не буде повільною та болісною, ані сумним згасанням. Ні – легенда Кетрін Кентон вимагала епічного, романтичного, грандіозного фіналу. Чогось повного слави й пафосу. Тепер її ніколи не забудуть. І це дала їй я.

Ефектний вихід зі сцени – після відповідного третього акту.

Я підіймаю бокал і кажу: «Gesundheit». Я п’ю і наливаю собі ще.

Будь ласка, дозвольте мені зняти всі сумніви в тому, що Вебстер Карлтон Вестворд III кохав її. Це стало очевидним у той самий момент, коли їхні очі зустрілися на тій званій вечері, давним-давно. Він не написав і жодного слова «Рабині кохання», незважаючи на всі ті чернетки, що знайшли в його валізах. Ні – всі ці розділи були справою моїх рук, це я друкувала їх та клала йому під сорочки, де, як я знала, міс Кеті неодмінно їх знайде. Для жінки, яка розривається між коханням і страхом, це було тільки питання часу – коли вона відправить запечатаний примірник своєму адвокату чи агенту, через що пізніше в усьому звинуватять Вебстера.

Вибачте, що хвастаюсь, але моя таємна змова була ідеальною.

Тут з’являється кадр із несподіваною сценою, яку знайшла поліція. Міс Кеті, застрелена в голову з револьвера, який усе ще стискає рука Вебстера. Усе б виглядало так, наче ці двоє повбивали одне одного. Усюди розкидані свічки й квіти з її будуара. Результат невдалої спроби пограбування. Поряд із нею лежить тіло пана Яскраві Карі Очі, на якому чорна лижна маска – його застрелено зі старого револьвера міс Кеті – того іржавого револьвера, який вона винесла зі склепу. У руці він тримає наволочку, з якої висипалися поцуплені нагороди – позолочені чи посріблені статуетки. Символічні ключі до міст Середнього заходу. Почесні дипломи коледжів, які їй дали за те, що вона нічого не вивчила.

Якщо це той самий випадок, коли кохання переживає смерть, то можна вважати, що це щасливий кінець. Хлопець зустрічає дівчину. Хлопець отримує дівчину. Довго й щасливо – чи ні.

У стилі Девіда О. Селзніка, так само кострубато, як останній кадр у його «Грозовому перевалі», ми можемо вставити тут швидку ретроспекцію. Просто нашвидкуруч показати, як я застрелюю обох закоханих пташок в їхній спальні, потім готую сцену, щоб викликати підозру пограбування, яке описане в «Рабині кохання». Несподіваний кінець: що роль моя – не стільки роль найкращої подруги чи покоївки, скільки головного лиходія. Гейзі Куґан зіграла роль убивці. Можливо, в ту останню мить фіалкові очі міс Кеті зауважать цілковите розуміння того, що весь час її просто дурили.

Ми повільно повертаємося до кадру із склепом Кентон... Поставивши люстерко на його звичайне місце, саме так, як і завжди, я стаю на позначку X, зроблену помадою на кам’яній підлозі, і накладаю власне обличчя на справжнє обличчя моєї міс Кеті. Ціле життя її шрамів і зморшок, кожне спотворення й дефект, які в неї коли-небудь були, – з цього моменту це все моя власна ноша. Саме дзеркало звисає під тягарем зібрання такої кількості вишкрябаних знущань. Кожної з вад і таємниць міс Кеті.

Шуба, яка зараз на мені, – це її шуба. Моя чорна вуаль – її вуаль. Я засовую руку в кишеню й дістаю звідти діамантову обручку від Гаррі Вінстона. Цілую обручку там, де вона торкається моєї долоні, і дмухаю на неї так, наче передаю повітряний поцілунок, а потім кидаю її через склеп, і вона падає, а діамант розбиває відображення з вадами. Те, що було справжньою історією життя, розлітається на численні блискучі, яскраві осколки. Той єдиний, ідеальний образ вибухнув і перетворився на таку велику кількість суперечливих перспектив. Сам безцінний діамант загубився в цій купі такої кількості нічого не вартих, сліпосяйних осколків скла.

Кетрін Кентон буде жити завжди, бо вона збережеться в пам’яті шанувальників, така ж постійна та вічна, як легенди срібного екрана Ерл Оксфорд та Хаус Пітерс. Безсмертна, як Тріксі Фріґанза. Її обличчя буде таким же знайомим майбутнім поколінням, як світле, повернуте обличчя Таллі Маршалла. Міс Кеті і далі будуть обожнювати, так само, як глядачі будуть аплодувати й довічно обожнювати Роя д’Арсі, Брукса Бенедикта чи Юлалію Дженсен[240]240
  Ерл Оксфорд, Хаус Пітерс, Тріксі Фріґанза, Таллі Маршалл, Рой д’Арсі, Брукс Бенедикгп, Юлалія Дженсен – відомі актори.


[Закрыть].

Від розбитого дзеркала, в якому будь-який запис моєї міс Кеті перетворився на блискучі осколки, камера переходить до найновішої урни й фокусується на ній. Урна все ближче, ближче, і ось ми читаємо ім’я, вигравіюване на металі. Кетрін Еллен Кентон.

І за цю урну я піднімаю бокал.

АКТ ТРЕТІЙ, сцена восьма

В акті третьому, сцені восьмій Ліліан Гелман кидається через весь плисовий будуар Кетрін Кентон, проноситься ракетою через кімнату й приземлюється всією своєю вагою на руку з револьвером – руку одягнутого в маску Вебстера Карлтона Вестворда III. Лілі та Вебб борються, кидають одне одного по спальні, розбивають стільці, лампи та дрібнички під час несамовитої боротьби за життя. М’язи на тонких, елегантних руках Лілі напружуються, щоб стримати нападника. Її піжама від Лілі Сент-Сір метляється та рветься. Її трикотаж від Валентино розорено. Її елегантні білі зуби глибоко встромлюються в хитру, змовну шию Вебба. Суперники наступають на капелюшок Лілі від Ельзи Скіапареллі, а Кетрін тільки й може, що спостерігати за ними в огидному жаху й верещати від приреченої паніки.

Як і в першій сцені, ми переходимо до довгого обіднього столу, де сидить Лілі, – тепер вона тішить інших гостей розповіддю про свою боротьбу. Світло від свічок, стіни обшиті деревом, лакеї. Ліліан робить достатньо довгу паузу у своїй розповіді, щоб гарно затягнутися сигаретою, а потім видмухнути дим на половину присутніх, після чого каже: «Якби я тільки не вирішила того тижня сісти на дієту...» Вона струшує попіл із сигарети на тарілку для хліба, хитає головою, каже: «Моя славетна, блискуча Кетрін, можливо, залишилася б жива...»

Після перших же слів розповідь Ліліан стає одним із тих саундтреків із звуками джунглів, які чуєш на задньому плані кожного фільму про Тарзана – самі тропічні пташки й мавпи-ревуни. Гав, писк, нявк... Кетрін Кентон.

Хрю, му, цвірінь... Вебстер Карлтон Вестворд III. Чоловік, який не зробив нічого, крім того, що глибоко закохався, – пристрасно закохався, – тепер повинен грати роль негідника впродовж усієї цієї дурної кінокартини, яку ми звемо історією людства.

Тіло кінозірки міс Кеті не встигло й охолонути, як вона стала частиною міфів Гелман. Манера міс Лілі кидатися іменами, як форма синдрому Туретта.

Поки лакеї наливають вино й прибирають тарілки від шербету, руки Ліліан пливуть у повітрі, від її сигарети залишається хвіст диму, її нігті встромлюються в невидимого грабіжника. В історії, яку вона розповідає за обіднім столом, Лілі продовжує битися й боротися із злочинцем у масці. Під час боротьби вони стріляють, і Гелман демонструє це, хлопнувши долонею по столу, через що все столове срібло підскакує, а бокали дзенькають один об один.

Зі свого місця, яке розташоване далеко від сільнички, я просто слухаю, як Лілі пряде ще більше золота на власні, самовихваляючі відпадки. Я підкидаю на колінах веселу пухку дитину, одну з багатьох сиріт, яких надсилали міс Кеті, щоб вона обрала серед них одну. Я пошепки читаю молитву, прохаючи дати мені померти після Лілі. Зліва та справа від мене, з одного кінця столу й до іншого, Єва Ле Ґальєн, Нап’єр Алінґтон, Бланш Бейте, Джинн Іґлс[241]241
  Єва Ле Ґальен, Напер Алінґтон, Бланш Бейтс, Джинн Іґлс – акторки.


[Закрыть] – усі ми читаємо ту саму молитву. Джордж Жан Натан із журналу «Лайф» дістає авторучку з нагрудної кишені і шкрябає нотатки на серветці. Едвін Шаллерт із «Лос-Анджелес таймс» шпигує за ним і робить нотатки про нотатки Натана. Бертрам Блок поспіхом пише нотатки про нотатки Шаллерта про нотатки Натана.

Можливість померти раніше за Ліліан Гелман... померти й стати просто харчем для рота Лілі. Усе життя й репутація людини перетворюються на якийсь Голем, на чудовисько Франкенштейна, якого міс Гелман може покликати до життя й примусити виконувати свої накази. Ця доля була б набагато гіршою за смерть – проводити вічність у збруї, слугувати Лілі Гелман як зомбі, якого повернули до життя за обіднім столом. У радіовиставах та автобіографіях Гелман.

Здається, Волтер Вінчелл колись сказав: «Після будь-якого обіду разом із Лілі Гелман ти жадаєш не десерту чи кави – що тобі справді потрібно, так це анти дот».

Навіть найвидатніші імена, як тільки з моменту смерті їх володарів проходить досить часу, і ті перетворюються на дурні звірячі звуки. Хрю, гав, і-і-а-а... Форд Медокс Форд[242]242
  Форд Медокс Форд (1873—1939) – британський поет, критик та редактор у журналах, які відіграли значну роль у розвитку англійської літератури на початку XX сторіччя.


[Закрыть]... Міріам Гопкінс... Рендл Айртон.

Чарлі МакКарті, який сидить праворуч від мене, вітає мене з успіхом моєї книжки. Станом на цей тиждень «Діамант» займає першу позицію в переліку бестселерів за версією «Нью-Йорк таймс» уже двадцять вісім тижнів.

Навпроти мене Мадлен Керролл[243]243
  Міріам Гопкінс, Рендл Айртон, Мадлен Керролл – актори.


[Закрыть] звертається до мене голосом із сильним британським акцентом, питаючи, як звуть дитину в мене на колінах.

У відповідь я пояснюю, як цього крихітного підкидька всиновила міс Кеті і як тепер уже я стала його офіційним опікуном. Я успадкувала таунхаус, права на «Діамант», усі інвестиції та цю дитину, яка плюється та посміхається, – ідеальне світловолосе янголятко. А звуть дитину, кажу я, Норма Джин Бейкер.

Ні, жоден із нас не виглядає таким уже реальним.

Ми просто підтримуємо персонажів у житті одне одного.

Будь-яка справжня правда, будь-який точний факт завжди загубиться в купі розбитого удавання.

Я даю сигнал, і лакей наливає мені ще вина. Подумки я вже розробляю історію, в якій Ліліан Гелман б’ється, і метушиться, і грає нудного, самозакоханого дурня. Ліліан Гелман грає лиходія – так само, як Вебстер грає лиходія. У своїй власній історії сьогодення, сьогоднішнього обіду, я буду холодною, і зібраною, і правою. Я дам ідеальну відповідь. Я зіграю героя.

Будь ласка, пообіцяйте: ви цього від мене НЕ чули.

Знято. Надрукуй. Підсумуй прибутки.

(Кінець)