Текст книги "Рент. Усна біографія Бастера Кейсі"

Автор книги: Чак Паланік

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 18 страниц)

Уже крізь двері я питаю, як звали її бойфренда.

І старий каже: «Ідіть геть!»

Я кричу: «Просто скажіть мені його ім’я!»

І старигань каже: «Ентоні». Крізь двері він горлає: «Тоні Ваксман!» Він волає: «А тепер геть!»

Із польових нотаток Ґріна Тейлора Сіммза: Тим не менше, коли вже хтось здійснив цю мандрівку та виконав своє завдання, то стати безсмертним, жити вічно у світі, де все і всі слабнуть та помирають, тоді як ти накопичуєш знання й багатства і перетворюєшся на наймогутнішого правителя всіх часів – на всі часи, – це, здається, варто таких зусиль.

Недді Нельсон: Невже ви думаєте, що справжній історик не вб’є вас просто заради забави?

Тіна Щосьтам: Коли ми бачилися з Ваксом востаннє, я стояла в одязі дружки та безнадійно намагалася піймати команду з руки, як раптом «Роллс-Ройс Сілвер Клауд» гальмує біля бордюру. Віконце біля переднього пасажирського їде вниз, і всередині, нахилившись до вікна з водійського місця, сидить Вакс, усміхається та каже: «Гей, мала, залазь…»

Я питаю: «Де ти був?»

І Вакс каже: «Я зробив це…»

«Що зробив?» – питаю я його.

Недді Нельсон: Потім, після цього «знищення походження», хіба «історики» не проходять крізь довгий процес, який називається якось ніби «остаточне загасання», коли кожен слід колишніх їх починає зникати?

Тіна Щосьтам: Карл Ваксман каже мені, що в нього більше немає ні минулого, ні майбутнього. Йому не треба ні шматочка їжі, ні секунди сну. Більше ніякої стрижки. Ніяких випорожнень. Ні старіння, ні ран, ні хвороб. Ні смерті. Він поза часом.

І Вакс каже: «Я не маю початку й не маю кінця». Він каже: «І я можу зробити з тебе богиню».

Аякже, кажу я. Так, як він зробив бога з обгорілого пацана в «БМВ»? Чи з малих у «Ленд-Ровері»?

І Вакс сміється й каже, що з ними він просто клеїв дурня. Вакс каже, що коли ти безсмертний, дуже швидко забуваєш, що інші люди – ні; починаєш бешкетувати, а в когось голова відлітає. Він каже, що дуже кумедно звучить, як люди кричать.

Зі мною все буде інакше.

Ага, кажу я. Так, як ти зробив безсмертними своїх маму й татка?

Пасажирські двері «роллс-ройса» розчахуються, і Вакс каже: «Просто сідай, маленька…» Вакс погладжує сидіння поруч із ним долонею й каже: «Ти не будеш молодою вічно…» Він каже: «Хіба що довіришся мені».

І я не сіла в ту машину. Я затраснула двері й сказала, що він був справжнім гівнюком, коли не зателефонував мені. Я сказала, що тепер його черга чекати.

«О, я можу й почекати», – сказав Вакс.

Підійшли якісь шмаркляві руйнувальники, наречені й женишки з комісіонки, підтягались до «роллса» з його хвостом із бляшанок та білими стрічками, готові полізти всередину, питали, чи потрібна Ваксу команда, чи можуть вони поїхати всі разом.

І я кажу цим малим: «Не здумайте». Я перекриваю двері власного дупою та кричу їм, щоб вони провалювали нахрін від цього хлопця. «Ви сядете до цієї тачки, – кажу я їм, – і цей бісів псих вас закатрупить».

Дітваки дивляться на мене, ніби це я бісів псих.

Тієї ночі, коли я востаннє бачила Вакса, на прощання він сказав: «Дивися, не забувай мене, мала». І він посилає мені поцілунок, від’їжджаючи геть, пірнаючи в потік машин.

З тієї ночі я більше не ловила команду з руки. Я дуже сподіваюся, що це була остання в моєму житті зустріч із Карлом Ваксманом.

Недді Нельсон: Чи не можна припустити, що всі ці стародавні боги та спасителі типу Аполлона, Ісиди, Шиви чи Ісуса, – що все це просто невдахи на роздобваних «Торіно» й «Мустангах», які виїхали на Руйнувальні Ночі й знайшли свій спосіб «розірвати походження»? Може, всі вони починали як порожнє місце, але коли їхня реальність зблякла, нова історія виросла довкола них?

Тіна Щосьтам: Щойно я дісталася додому, то подзвонила бісовому копу, тому детективу, який вів спостереження за мною. Він сказав мені, що ніколи не чув ні про якого Карла Ваксмана.

Аллан Блейн: Дурниця, яку я сказав тій дівчині, – це був просто рефлекс. Будучи членом рятувальної бригади, після того, як ми звільнили її та загорнули в ковдру, я сказав їй: «Ви дуже везуча юна леді».

Тіна Щосьтам: На кожному бісовому фото, де я була з Ваксом, він щез, просто розчинився. Це просто знімки мене, де я стою, всміхаючись та обійнявши ніщо. Мої губи зібралися в купку, цілуючи повітря. Навіть напружившись, я не можу згадати, які були в нього очі – зелені чи карі. Спитайте мене через кілька місяців, і ставлю сотню баксів – я скажу, що ніколи в житті не чула про Карла Ваксмана.

Шот Даньюн: Так, як мені оповів це Рент, Сіммз не вимагав від нього повертатися в часі й когось трахати. Тепер, коли цей Сіммз був супергібридом самого себе, він жадав стати безсмертним. Сіммз хотів, щоб Рент стрибнув назад у часі та вбив свою маму. Ну, як я розумію – їхню маму.

37 – Розклад походження

Із польових нотаток Ґріна Тейлора Сіммза (ζ історика): У міддлтонських собак, що дрихнуть на дорозі, завжди головна… як у переносному, так і в прямому смислі слова.

Ехо Лоуренс (ζ руйнувальниця): Отож ми повернулися до Міддлтона. Щоб побачити Міддлтонське християнське братство. Сексуальне торнадо. Якщо пощастить, то ще Зубний музей і диких псів.

Недді Нельсон (ζ руйнувальник): Хіба ми не поїхали до Міддлтона, щоб побачити, що Айрін Кейсі мертва? Хіба не було нашою справжньою метою з’ясувати, чи виконав Рент місію, яку Сіммз поклав на нього?

Шот Даньюн (ζ руйнувальник): Ми припаркували «кадиллак» Недді в кінці жорствяного під’їзду, що вів до білого будинку на обрії, Рентового будинку. Довкола дому був двір, той самий двір, де Рент закопував смердючі великодні яйця, щоб батько налетів на них газонокосаркою.

Ехо Лоуренс: Ми припаркувались опівночі й стежили за будинком із темним обрисом Айрін у жовтому квадраті кухонного вікна. Вона щось тримала в одній долоні, тоді як іншою торкалася цієї речі й відсмикувала руку. Торкалася й відсмикувала. Її голова схилена, світло падає з-за спини, прокреслюючи силует. Ми дивилися, поки Недді та Шот не поснули.

Шот Даньюн: Поки Ехо не заснула.

Айрін Кейсі (☼ Рентова мати): Одного року на Різдво мама й бабуся Хетті подарували мені светра, якого самі зробили. Я вирішила, що в’язала його бабуся, а мама розшила різними складними візерунками. Попереду були пристрочені сатинові рожеві троянди, підбиті повстю, із зеленими стеблинами зі шнура. Усе дуже примхливе. Троянди впереміш із фіолетовими квітами барвінку, зробленими довгими та короткими стібками. Ззаду було розсипано так багато темно-синіх джгутиків та французьких вузликів, що аж біле прядиво светра відливало блакиттю. Жодної зморшки, жодної ниточки, що вибилася з полотна.

У цьому светрі можна було ходити тільки вдома, може, ще до церкви по неділях. Тепер, дивлячись назад, я думаю, мені варто було взяти цей светр під скло й у рамочку й повісити на стіну. Такий це був шедевр.

Мені не терпілося показатись в обновці, але мама сказала не виходити з дому. Після того як почала заїжджатися рідня на різдвяний обід, усі ці тіточки, дядечки та кузини, в домі стало так людно, що вислизнути було – раз плюнути.

Із польових нотаток Ґріна Тейлора Сіммза: Я сумніваюся, чи варто мені взагалі далі обговорювати цю нещасну людину, Рента Кейсі. Мені дуже шкода, що я поділився з ним своїми теоріями щодо межового часу. Після цього він страждав на галюцинації, спричинені жахливою хронічною хворобою, й помер страшною смертю, у хибній певності, що це стане його спасінням. Навіть коли ми змальовуємо його як жертву й недоумка, наша увага й енергія витворюють з Рента мученика.

Айрін Кейсі: Унизу, вздовж річки, серед дерев, що ростуть на березі Міддлтона, я зазвичай гуляла й уявляла, що шум води – це насправді шум автомобільного руху. Я вдавала, ніби живу в місті, повному гучних звуків, де може статися будь-яка дивовижа. Кожної миті. Не те що в Міддлтоні, де моя мама й тітки замикають двері, щойно спадають сутінки. Хоч наші найближчі сусіди, Елліоти, жили від нас за півмилі, мама завжди затуляла всі фіранки, перш ніж увімкнути хоч одну лампочку.

Моя мама й тітки всі вуха мені протуркотіли, щоб я не розмовляла з незнайомцями.

Але тут не було ніяких незнайомців. Тільки не в Міддлтоні.

Із польових нотаток Ґріна Тейлора Сіммза: На цей момент уже чотирнадцять збаламучених людей спрямували свої автомобілі в перешкоди або ж урвища, явно наслідуючи своєю смертю загибель Рента Кейсі. Що ж стосується мене особисто, то я глибоко обурений тим, що містер Кейсі вибрав саме мене на роль серійного ґвалтівника й убивці.

Айрін Кейсі: Зазвичай біля ріки було шумно та вітряно, але не того дня. Того Різдва вода була тиха, бо замерзла. Земля була така тверда, що й сліди не залишалися. Не було вітру, щоб ганяти листя чи стукотіти оголеними гілками. Здавалося, наче йдеш по чорно-білому знімку зими, без жодних звуків і запахів. Ніби я була єдиною живою істотою, яка ворушилася, йшла вздовж річища. Моє дихання витворює в повітрі привидів. Повітря дуже сухе – усе, чого я торкаюся, б’є мене статичним струмом.

Наскільки я зараз можу пригадати, в такий чорно-білий день мої очі, певно, вже змучилися за кольорами, коли раптом побачили легенький проблиск золота. Удалині, на середині ріки, де тонка крига затягнула глибоку воду, очі мої побачили маленьку палахку іскорку золотого.

Тіна Щосьтам (ζ руйнувальниця): Ґрін Сіммз казатиме вам, що Рент божевільний. Він посідає дуже елітне положення й не хоче, щоб цьому загрожував якийсь новий порядок речей.

Айрін Кейсі: Носочком однієї тенісної туфлі я копнула сяйливу золоту плямку, круглу та яскраву. Монетку. Я підтягла довгий рукав свого светра, відсунула манжету подалі, щоб не замаститись, і нахилилася торкнутись до монетки. Подивитися, чи це не шоколад. Така шоколадна цукерочка у вигляді піратської монети, загорнута в золотисту фольгу, яку «Придорожній бакалії» продають. Іншу руку я закинула за голову, щоб зібрати в жменю волосся на потилиці. Щоб воно в лице не лізло.

Річкова крига, піщаниста від грязюки, але все одно слизька під моїми туфлями. Під кригою – вода, така глибока, що аж здається чорною.

Двома пальцями я підібрала монету з багнистої наморозі.

Звідкись з лісів та заростів рогозу вздовж берега долинає собачий гавкіт, пси гарчать і клацають щелепами.

На зуб монета виявилася твердою, не ламалася, прилипала від холоду до моїх губ. Справжня монета. Скарб. Мій язик смакував золото, датоване…

І тут: «Привіт».

Хтось сказав: «Привіт».

Незримі собаки завивали десь удалині.

Ззаду до мене наближався чоловік, ідучи по смузі найглибшої води, пласкої, мов скляна дорога. Довкола нас сама крига. Він сказав: «Ну от, хіба ти не красуня…» Над ним пливло різдвяне небо, синє, наче вишивальний шовк.

Ехо Лоуренс: Вони не знають, що я бачила, але я прокинулася на задньому сидінні й побачила, як Шот цілував Недді Нельсона в губи. Шот сказав: «Ну от, тепер ти заражений».

І Недді сказав: «Дуже на це сподіваюся, бо більше я цього не робитиму».

Айрін Кейсі: Чоловік потягнувся, щоб помацати рукав мого светра, й сказав: «Хіба не краса?»

Я смикнулась і відступила, міцно стиснувши в кулаку золоту монету, щоб сховати її, – що як вона його? Кивнувши на рогози, я сказала: «Це дикі собаки, містере».

Ви б бачили його очі та рот – ще те видовище. Не усмішка чи нахмуреність, а радше так, як би ви дивилися на самоті. Пальці чоловіка зарилися в плетене прядиво, і він сказав: «Розслабся».

Я сказала йому: «Не треба, містере». Я сказала: «Не тягніть, будь ласка».

Він потягнув до себе рукав, розтягуючи його, та так сильно, що чути було, як затріщав шов на плечі, луснула нитка, і він сказав: «Я не зроблю тобі боляче».

Ховаючи в долоні монетку, намагаючись її врятувати, я могла покладатися тільки на одну руку. Щоб урятувати свого светра, я підступила ближче, кажучи: «Ви його зараз порвете…»

Недді Нельсон: Ви не знали, що сказ – це ключ?

Айрін Кейсі: Светр, біле прядиво, вив’язане сіткою. Акрилова павутинка. Пальці обох його рук заплелися, зарились у вузлики та петлі, і коли він упав на коліна, його вага потягла мене донизу. Застібнута на всі ґудзики, я щосили відверталася від пари, що виходила з диханням із його рота, і коли він ковзнув, розпластуючись на брудній кризі, то поволочив за собою і мене. Ми були зв’язані й сплетені разом.

Довкола нас у густих кущах брехали собаки. Чоловік стиснув губи в купку, мов для поцілунка, і сказав: «Тссссс. Тихенько». Серце під його пальтом билося один раз за той час, за який моє підстрибувало всі чотири.

Його очі обернулися до гавкоту, до псів, і я сказала собі, що він мене рятує. Зі мною все добре. Він просто згріб мене й потяг униз, щоб захистити. Він чув, як наближається собача зграя, і хотів, щоб ми сховалися.

Коли гавкотіння стихло вдалині, посунувшись нижче за річкою, він, так само не виплутуючи пальців з мого светра, дивився на мене, надто близько, щоб бачити хоч щось, крім очей. Торкаючи мої вії своїми, він спитав: «Ти коли-небудь замислювалася, хто твій справжній татко?»

Недді Нельсон: Хіба не сказ ламає твій порт, так що ти більше не можеш форсувати піки? Хіба після цього ти не стаєш вільним для флешбека?

Айрін Кейсі: Пам'ятаю, я намагалася затримати дихання, бо щоразу, як я видихала, він сильніше навалювався на мене, і наступний вдих виходив уже не таким глибоким. Усе меншим і меншим, руйнуючи всі мої нутрощі, аж поки перед очима в мене не затанцювали яскраві зірочки. У синьому шовковому небі.

Він сказав: «Я слідкував за твоїм сміттям».

Пам’ятаю довгі рукави мого светра, закручені й загорнуті довкола мене, туго, як на тих сорочках, що їх у кіно вдягають на божевільних, щоб вони не могли поворушити руками. Кожен, кожен мій пальчик був заплутаний по-своєму.

Завдяки сміттю, сказав він, «я знаю, скільки годин і скільки хвилин минуло від твоїх останніх місячних». І він сказав, що дитинка, яку він мені зробить просто зараз, майже напевно буде хлопчиком. Він буде королем, цей хлопчик. Імператором. Генієм, який зробить мене найбагатшою та найшанованішою з-поміж усіх жінок.

І з кожним моїм видихом він налягав згори все сильніше, і мій наступний вдих був усе меншим, аж поки я не впала в напівсвідомість.

Недді Нельсон: Хіба не тому уряд тиснув на всіх, щоб установлювали порти? Щоб не було забагато руйнувальників, які можуть гратися з історією?

Айрін Кейсі: Повітря пахло ніби чиста вода в чистій склянці спекотної днини. Крига не пахла нічим. Тверда закрижаніла багнюка. Цілковито промерзла річка. Ніякого вітру. Ніби ми були поза часом. Нічого не відбувалося, крім нас.

Він казав, що хлопчики-сперматозоїди пливуть швидше, але дівчатка-сперматозоїди живуть довше, і його дихання було наче відрижка після свинячих ковбасок на сніданок.

Я сказала, що мені треба попісяти.

І він сказав: «Коли закінчимо».

Недді Нельсон: Невже ви не знаєте про прихований урядовий ефект? Люди навіть не знають, що форсують його, але хіба не цей ефект змушує вас стирчати тут, замість того щоб піти й міняти історію?

Айрін Кейсі: Пам’ятаю, я казала йому, що мені дуже-дуже шкода, що я на нього напісяла. На нас обох напісяла. Але було так боляче, а від холодного повітря боліло ще більше. У той час, виходячи надвір, я натягала, певно, пар десять трусиків. Щоб намостити собі хоч трохи попи, доки не округлюся по-справжньому.

Я не хотіла, але коли він розстібнув на мені зіпер і засунув свого холодного пальця під усі ці труси, я обмочилася. Гаряче повзе по моїх джинсах і білизні. Гаряче підіймається, просочуючи нитки мого светра. Поза цим я холодна, мов лід.

У багнюці, в моєму різдвяному светрику, з цим чоловіком, що видушує з мене повітря, називаючи «матір’ю майбутнього», я навіть уявити не можу, що б могло стати ще гірше.

Я пам’ятаю, як він крутить долонею в мене перед лицем – його пальці вологі й огорнуті парою на холоді, – як я кажу: «Мені так шкода».

Я сказала: «Ми вже в безпеці».

Відчуваючи його вологі пальці всередині, я продовжувала звертатися до нього: «Містере». Продовжувала казати: «Ці собаки вже давно пішли».

Недді Нельсон: Хіба «історики» не називають це «Забуттям», місцем без місця, де час зупинився? Місцем поза часом.

Айрін Кейсі: Цей чоловік підніс одне коліно до моїх грудей, ніби хотів стати ним на мене, а тоді опустив його вниз, вставляючи носок свого черевика в матню моїх джинсів. Коли він відіпхнув мої джинси ногою до щиколоток, до шкарпеток, мені згадалося, скільки народу понаїхало до нас додому на різдвяний обід. Забагато народу, щоби мама взагалі похопилася.

Ехо Лоуренс: Великоднє яйце, яке Рент мені дав, – він на ньому написав білим воском, так що коли б я вмочила його в барву, то могла б прочитати таємне послання.

Айрін Кейсі: Куди гірше, ніж коли Безін Карлайл проти правил занадто сильно ударяє тебе м’ячем, граючи у «вишибайли» на уроці фізри. Гірше, ніж кольки. Це стукання, штовхання, човгання всередині – це так боляче. Воно шкребеться, наче пісок, через брудну воду, кригу, яка розтанула піді мною. Ця тоненька латочка криги перетворилася на багно, що хлюпає під моїм тілом.

Мені уявлялася тканина, приклеєна в одному місці, яку все проштрикує та проштрикує велика, повільна швацька машина.

Мої руки були туго закутані, мов у немовляти чи в мумії, у щойно народженого чи в мертвецьки безпорадного, чоловік рухався на мені дедалі швидше, поки не зупинився, а кожен його м’яз і суглоб не затверднув, наче камінь, наче крига.

Потім він розм’як, розслабився, але не відпустив. Його пальці все ще чіплялися за мене.

Його серце сповільнилося, і він сказав: «Це ще не сталося, поки ні». «Щоб було напевно, – сказав цей чоловік, – треба зробити це ще раз».

Ехо Лоуренс: Замість барвника я кинула яйце в чашку з кавою. Після того як я випила каву, яйце на дні картонного кухлика відкрило мені такі Рентові слова: «Через три дні я повернуся з мертвих». Ніби якась Великодня цитата.

Айрін Кейсі: Чекаючи, чоловік понюхав свою руку й сказав: «Ти пахнеш так само, як твоя мама, і бабуся, й прабабуся в твоєму віці…»

Жодного поруху. Жодного гавкоту.

«Народи цю дитину, – прошепотів він (його рот на моїх очах, його губи, притиснені до моїх щільно замружених повік), – і ти станеш найвідомішою матір’ю всіх часів…»

Там, унизу, він уже знову рухався, втискаючи мене в кригу, втискаючи мене крізь кригу в річку, й казав: «Якщо ти не народиш цю дитину, я прийду знов і зроблю тобі ще одну…»

Із польових нотаток Ґріна Тейлора Сіммза: Якщо хочете знати, таємне послання, написане на моєму яйці, повідомляло: «Пішов нахуй».

Айрін Кейсі: «Так, – сказав він, його підборіддя дерло мені збоку шию бородою. – Так. Тааак. О, так». Він сказав: «Будь ласка».

Його стегна штурхнули мої так сильно, що одна, дві, три тріщинки побігли блискавками по кризі піді мною. Вода лизнула кригу, вихопишись із-під низу. Білі тріщини, що зигзагом біжать до берега.

Шот Даньюн:Не знаю чому, але на моєму яйці було написано: «Ґрін Тейлор Сіммз».

Айрін Кейсі: Піднявшись на ліктях, чоловік подивився вниз і сказав: «У тебе кров».

Він дивився на мою руку, бо всередині мого кулака я так міцно тримала монету, аж золото прорізало мені шкіру. Краї монети вирізали ідеально круглий шрам, глибший угорі та внизу. Чоловік розігнув мої пальці, і під ними золота монета була мов різдвяна на яскраво-червоному тлі моєї крові. Ще через кілька тижнів після Нового року на моїй долоні був пурпуровий синець, датований 1884 роком.

І чоловік сказав мені: «Візьми її. Заплатиш за чистку светра».

Із польових нотаток Ґріна Тейлора Сіммза:До сьогодні у Руйнувальних Ночей не було уособлення, і мені видається нерозумним створювати його. Не існує такого феномена, як «флешбеки». Немає ніяких безсмертних «істориків». Що здається вірогіднішим – уся ця маячня з мандрівками в часі? Чи все-таки те, що один молодий чоловік збожеволів?

Стверджувати інше було б легковажно та безвідповідально.

Айрін Кейсі:Чоловік натягнув свої штани, його штука все ще парувала від крові та сечі. Усе ще сочилася спермою. Він застібнув зіпер і роззирнувся навсібіч. Подивившись униз на мене, він сказав: «Зачекай, поки я піду».

І він пішов угору за течією по воді, поки не зник за найдальшою межею.

Тіна Щосьтам: Ні, справжня брехня і справжні брехуни – це Ехо Лоуренс і Шот Даньюн, бо вони знають правду, але не скажуть. Ви можете стрибнути назад у часі й підправити події. І вони й досі щоночі намагаються це зробити.

Айрін Кейсі: Мої ноги розкинулися проти синього різдвяного неба. Мій светр задубів, вмерз у кригу в багатьох місцях. Очима, напівсонними від удушення, я дивилася, як крізь тріщини довкола мене булькає вода. Мої вуха чули, як виє та стогне ріка, розтягаючи навсібіч уламки криги.

Живі-живісінькі кров і сеча, що витекли з мене, бралися кригою. Як і сперма того чоловіка.

Річкова крига совалася й тріскалася. Оживала.

Тіна Щосьтам: Саме так більшість впливових людей передбачає події та отримує з них свій зиск. Можливо, саме так у деяких людей усе завжди опиняється під контролем. А можливо, ці стрибки назад обмежені тільки новою історією. Не знаю. І ви не можете знати. Усе, що я знаю: люди це роблять. І не хочуть, щоб це робили ви.

Айрін Кейсі: Я просто дозволяю кризі тягти мене все глибше в холодну глибину, коли мої вуха чують голос, що долинає з кущів. У рогозах уздовж берегів замерзлої річки чийсь голос сказав: «Місіс Кейсі?» Сказав: «Айрін?»

Голос сказав: «Мамо?»

І майже голий хлопець вийшов звідтіль, вибиваючи дрижаки, охопивши себе руками.

Спереду його трохи прикривав шматок блакитного паперу. Як ото в лікарнях. Він стояв у паперових шльопанцях і казав: «Ніяк не міг піймати тачку».

Голосно клацаючи зубами, хлопець сказав: «Я спізнився». Він сказав: «Я спізнився?»

Ехо Лоуренс: Лікарняний браслет з номером, який був на Честері в той день, датований тим числом, коли вони витягли його з річки. За дев’ятнадцять років до того, як Рент увігнав свою машину в ту саму течію. Цей браслет усе ще в мене. Чет віддав його мені.

День, коли Рент зник у річці, і день, коли Чета винесло на берег, – це було 21 грудня.

Айрін Кейсі: Хлопець стояв на замерзлій багнюці, підібгавши пальці ніг, хукаючи на обидві долоні парою з рота. Усе його тіло скоцюрбилося та двигтіло, мов тощавий кулак, і він казав: «Усе буде в порядку… Ти будеш у порядку…»

Його руки геть пошрамовані – вздовж і впоперек. Його зуби, що гучно стукотять, зовсім чорні.

За віком, може, не більше ніж старшокласник.

Якщо не рахувати якогось блакитного папірця, він стоїть у цих рогозах голий, мов немовля.

Недді Нельсон: Нехай це звучить бридкувато, але хіба Рент не одружився на власній мамі? Хіба він не змінив ім’я на Честер Кейсі й не осів там, щоб ростити дитину? Щоб допомогти ростити себе самого?

Айрін Кейсі: Я не могла навіть сісти – так сильно вмерзла в кригу. Я не могла дістати досить далеко вниз, щоб підтягти джинси і трусики.

Голий хлопець непевними кроками йде до мене по уламках криги, які соваються й перехняблюються. Він усе продовжував казати: «Не рухайся». Усе казав: «Тебе поранено».

Річка рвалася на волю, заливала кригу, а він казав: «Ніколи не пробуй їхати автостопом у такому осьо прикиді».

Його блакитні паперові шльопки ковзають і соваються, він підходить і зупиняється біля мене, нахиляється вниз, щоб допомогти мені з трусиками, з джинсами. Коли його охоплені дрожем пальці простяглися досить близько, щоб дістати мене, між нами проскочила іскра. Від нашого дотику – статична іскра: вона вискочила з сухим тріском. Електрично-яскрава у світлі дня. Між кінчиками наших пальців.

Недді Нельсон: Хіба не схоже – на Трійцю? Рент, і Честер, і старий Ґрін Тейлор Сіммз – ніби в католицькій вірі: троє людей, які є одним і тим самим, але розділені між собою?

Айрін Кейсі: Змерзшись докупи, ми рачкуємо подалі від розколотої криги, мої вуха чують, як річка плюскотить за нашими спинами. Мій різдвяний светр розтягнутий і брудний. Поплямований червоним і жовтим. Кров’ю та сечею. Мішкуватий і спаскуджений.

Голий хлопець сказав: «Вибач за… все це».

І я розстебнула Гудзики та витягла руки з забрьоханих рукавів. Я простягнула светра, кажучи: «Одягни, а то зовсім застудишся».

Айрін Кейсі: Ідучи назад на різдвяний обід, я спитала його: «А хто ти взагалі такий?»

І той хлопець сказав: «Краще тобі цього не знати…»

Ехо Лоуренс: Петлі, наче вишиті стібками.

Шот Даньюн: Просто неможливо, скажіть? Рент Кейсі не помер, він став Честером. Татком. Коли Рентова тачка спалахнула й повалилася з ялинкою на даху з віадука, він стрибнув назад у часі, але не для того, щоб убити Айрін, як планував Сіммз. Рент подався назад тільки для того, щоб перешкодити нападу на неї. Це більш ніж неможливо.

Айрін Кейсі: Отак Чет з’явився в моєму житті. Я не знала напевно, принаймні до того часу, як у мене так і не пішли наступні місячні, – але так у моєму житті з’явився і Бастер.

Ехо Лоуренс: Мене розбудило собаче гавкання. Ми так само стоїмо на узбіччі, стежачи за домом Рента. Так само ніч. Засвітився ліхтар над ґанком, і рипнули сітчасті двері. З них висунувся чийсь силует, і жіночий голос погукав: «Фетч!»

Виття, гавкіт і ляскання зубів віддалилося, згасло, звук розтанув.

Шот Даньюн: Жінка на ґанку, осяяна жовтим світлом лампочки, закричала: «Фетч! Хлопчику, до мене!»

Від стовбура робінії відділилася тінь. Фігура зробила крок уперед, і чоловічий голос сказав: «Місіс Кейсі?»

Ехо Лоуренс: І Айрін сказала: «Боді? Боді Карлайл?»

У той момент фігура вже ступила на першу сходинку ґанку. Зарипіли сітчасті двері, й Айрін сказала: «Заходь, а то зовсім застудишся…»

Боді Карлайл (☼ друг дитинства): Розумієте, життя здається хорошим чи поганим усього якусь мить. А потім воно стає ще якимось іншим.

Шот Даньюн: Чоловік зайшов досередини. Ліхтар над ґанком згас.

Недді Нельсон:Хіба це не той момент, коли цей фальшивий шериф Карлайл нас арештував?