Текст книги "Прокляті"

Автор книги: Чак Паланік

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 14 страниц)

Тієї ж миті хтось стукає мене пальцем по плечу. Людським пальцем. І крихкий голос питає:

– Це ви маленька Меді? – за спиною в мене стоїть згорблена старенька жінка і питає: – Ви, часом, не Медісон Спенсер?

Демон сидить, поставивши лікті на стіл і поклавши обличчя на долоні дивиться на екран монітора й чекає. Нетерпляче стукаючи кігтем по краю клавіатури, демон зазначає:

– Ненавиджу цей бісів модемний вихід… До речі, про льодовиковий… – стукнувши кігтем востаннє, демон на ймення Акібел піднімає зі стола сторінку з кросвордом. Вивчає її та питає: – Реквізит для кріббіджу, чотири букви?

Стара леді, яка постукала мене по плечу пальцем, продовжує дивитися на мене; очі в неї яскраво світяться. Волосся в неї збите й укладене локонами, білими, наче жмутки бавовни; голос у неї тремтить, коли вона каже:

– На телефонній станції мені сказали, що я можу знайти вас тут… – вона посміхається, демонструючи повний рот яскравих, наче перлини, зубних протезів, і каже: – Я Труді, місіс Альберт Марінетті… – інтонація в неї підіймається, наче вона поставила питання.

Демон сильно б'є соколиним кігтем об край монітора й напівголосно лається.

Отже, я наосліп переслідую свого палко коханого Ґорана, що ніби вийшов із моїх найромантичніших снів, але я НЕ зовсім неуважна до емоційних потреб інших. Особливо тих, хто помер нещодавно, після тривалої смертельної хвороби.

Я палко обіймаю цю похилену, невисоку, наче кущик, стару леді й верещу:

– Місіс Труді! З Колумбуса, Огайо! Авжеж, я вас пам'ятаю! – цьомкнувши її в напудрену, зморщену щоку, я питаю: – І як там ваш рак підшлункової залози? – пригадавши, в якій ситуації нам довелось побачитися, адже ми обидві мертві й приречені до пекельних злиднів назавжди, я поспіхом додаю: – Гадаю, не дуже добре.

Кліпаючи небесно-блакитними очима, бабуся каже:

– Ти була така добра й щедра до мене, ти зі мною розмовляла… – її старі пальці щипають мене за щоки. Взявши моє обличчя в долоні, дивлячись на мене знизу вгору, вона каже: – Отже, перед останньою подорожжю до хоспісу я спалила церкву.

Ми обидві сміємося. Я галасливо рекомендую місіс Труді Бабетті. Демон, Акібел, ударяє по клавіші «ентер» – знову, і знову, і знову.

Поки ми чекаємо, я роблю місіс Труді комплімент щодо її вибору взуття: чорні капці на низьких підборах. З одягу на ній сталево-сірий твідовий костюм і дуже красивий тірольський капелюшок із сірого фетру з червоним пером, що заткнуте за стрічку під стильним кутом. Ось це, я розумію, ансамбль, який збереже свіжий вигляд навіть через еони років пекельної кари.

Бабетта помахує козинаком «Персонз», стимулюючи демона працювати швидше. Вона дражнить його й кричить:

– Агов, швидше давай! У нас немає в запасі вічності!

Люди, що стоять навколо і давно вже чекають, вимушено сміються.

– Ось це – Медісон, – каже Бабетта, знайомлячи мене з усіма присутніми. Обійнявши мене за плечі й підводячи до стійки, вона додає: – Лише за три тижні, що вона провела тут, Меді підвищила рівень проклятих душ на сім відсотків!

По юрбі котиться шепіт.

Наступної миті до нашої крихітної групи підходить чоловік похилого віку. Тримаючи капелюх в руках, цей чоловік, чию шию прикрашає краватка-метелик, питає:

– Ви, часом, не Медісон Спенсер?

Відповідає йому місіс Труді:

– Так, це вона, – старенька просто сяє; вона охоплює мої пальці своєю зморщеною ручкою і стискає їх.

Поглянувши на цього чоловіка, на його затьмарені катарактою очі й напружені, тремтячі плечі, я кажу:

– Ні, не може бути… Невже ви пан Хелмот, з Бойсе, штат Айдахо?

– Власною персоною, – каже старий. – Чи ким там я став, – він так відверто задоволений, що навіть червоніє.

Застійна серцева недостатність, пригадую я. Я тисну йому руку й кажу:

– Ласкаво просимо до Пекла.

На дальньому боці стійки, за столом демона, матричний принтер зі скрипом і скреготом повертається до життя. Зубчасті колеса тягнуть папір, що подається безперервно, із запилюченої коробки. Папір пожовклий і крихкий. Каретка принтера з ревом їздить зліва направо і назад, друкуючи рядок за рядком, сторінка за сторінкою, їздить по перфорованих рейках.

Бабетта обійняла мене за шию, і її рука звішується біля мого обличчя. Манжета її блузки трохи піднялась, так що мені видно темно-червоні лінії на внутрішній частині її зап'ястка. З-під рукава і до самої долоні біжать глибокі, роззявлені порізи, такі яскраві, наче їх щойно нанесли.

Атож, мені відомо, що суїцид – то смертний гріх, але ж Бабетта завжди наполягала, що її прокляли за те, що вона носила білі черевики після Дня праці.

Старі містер Хелмот і місіс Труді посміхаються мені, а я дивлюся просто на шрами від самогубства Бабетти, а потім – на її невинну посмішку.

Бабетта прибирає руку з моїх плечей, опускає рукав блузки, щоб приховати свою таємницю, і каже:

– Дівчина справді-справді, реально насправді перервала…

Демон відриває сторінку, дістає її з принтера і кидає її на стійку.

Розділ двадцять перший

«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Востаннє я бачила свого коханого Ґорана в ніч церемонії вручення „Оскарів“. Якщо Пекло – як стверджували давні греки – і справді є місцем каяття і спогадів, то я потихеньку виконую ці завдання».

Ми з Ґораном лежимо на килимі серед залишків нашої вечері від служби обслуговування номерів, просто перед великим екраном телевізора. Я запалила дрібку найкращої гібридної травички батьків, зробила затяжку і простягнула смердючий косяк об'єктові мого передпідліткового захоплення. На секунду, яку так часто описує в своїх творах Джуді Блум, наші пальці зіткнулись. Не встигли кінчики наших пальців відчути дотик одне одного, як між нами, розпростертими на килимі, трохи нагадуючи Бога і Адама на стелі Сікстинської капели, спалахнула і проскочила іскра життя – чи просто статична електрика.

Ґоран взяв самокрутку й затягнувся. Він збив попіл на обідню тарілку, поряд із напівз'їденим чизбургером і купкою несвіжих картопляних чипсів. Ми обоє сиділи мовчки, утримуючи дим у легенях. Ми, такі романтичні анархісти, зовсім забули, що номер був для тих, хто не палить. У телевізорі хтось отримував за щось «Оскар». Хтось комусь дякував. Пішов ролик про туш для повік.

Я випустила дим і закашлялася. Я кашляла і кашляла, це був справжній напад, і врешті-решт я простягнула руку до склянки помаранчевого соку, що стояв на підносі поряд із тарілкою холодних курячих крилець під соусом. Повітря в номері пахло так, як наприкінці будь-якої вечірки на честь закінчення зйомок, які мої батьки завжди влаштовували в останній день зйомок як таких. Воно смерділо марихуаною, смаженою картоплею і спаленим цигарковим папером. Марихуаною і застиглим шоколадним фондю. У телевізорі європейський седан представницького класу мчить соляними рівнинами пустелі, лавіруючи між конусами дорожньої загороди. За кермом сидить кінозірка, і я не певна, чи то черговий рекламний ролик, чи кадри з фільму, який номінували на «Оскар». Наступний кадр: знаменита актриса п'є популярну марку дієтичної содової в рекламному ролику або ж у художньому фільмі. Навіть швидкі машини немовби тягнуться в уповільненій зйомці. Я простягую руку до тарілки з холодними часниковими тостами, але Ґоран пхає мені між пальці тліючий косяк. Я роблю ще одну затяжку і повертаю йому травичку. Я тягнусь до тарілки, наповненої гарячими, политими маслом, апетитними креветками, але кінчики моїх пальців торкаються гладенького скла. Нігті мої шкрябають цей скляний бар'єр.

Ґоран регоче, викидаючи з рота хмаринку смороду, який тхне прокислою травичкою.

Мої креветки, такі спокусливі й смачні на вигляд, – це всього лише рекламний ролик ресторану продуктів моря, що працює за системою франчайзингу. Смачні, хрумкі і стовідсотково поза межами досягнення. Вони всього лише дражливий міраж із делікатесів на екрані з високою виразністю зображення.

По телевізору демонструють величезні гамбургери, що повільно обертаються; м'ясо в них таке гаряче, що й досі шкварчить і плюється жиром. Шматочки сиру падають на нього, розтікаються по всій площині пекуче-гарячих пиріжечків з яловичини. Ріки розтопленої помадки течуть крізь гірський пейзаж м'якого морозива зі смаком ванілі під жорстоким градом рубленого іспанського арахісу. Завірюхи з цукрової пудри ховають замерзлі пампушки. Піца крапає томатним соусом і тягне за собою клейкі струни моцарели.

Ґоран забирає у мене з пальців гарячий чинарик. Робить ще одну затяжку й заливає дим ковтком шоколадного молочного коктейлю.

Ще раз обхопивши губами вологий недопалок сигарети з марихуаною, яку ми палили на двох, я намагаюсь розпізнати смак слини мого коханого. Торкаючись язиком вологих шарів паперу, я відчуваю смак печива із крихтами шоколаду, поцупленого з міні-бару. Відчуваю різкий присмак штучних фруктів: лимонів, вишень, динь, украдених цукерок, заборонених для нас через їхню шкідливу дію на зубну емаль. І нарешті, під товстим шаром цих смаків, мої смакові сосочки відчувають земну, родючу слину мого примітивного бунтівника, хлопчика-чоловіка, чужий сморід мого флегматичного Хіткліфа. Мого простакуватого, грубого дикуна. І я насолоджуюся цим, цією закускою перед банкетом з вологих поцілунків Ґорана, поцілунків із язиком. У чинарику з індійською марихуаною я відчуваю залишки його шоколадного молочного коктейлю.

По телевізору демонструють корзину начос, щедро пересипаних порізаними кружечками оливками і криваво-червоною сальсою; це зображення розчиняється, відкриваючи моїм очам фігуру вродливої жінки. На жінці червона сукня – тепер мені здається, що вона, скоріше, була помаранчевою, – а до ліфа булавкою прикріплена шовкова стрічка. Стрічка червона, наче щойно порізані томати. Жінка каже: «Цього року на приз за кращий художній фільм висувались…»

Жінка на екрані – то моя мати.

Цієї миті я встаю на ноги, височію над готельним килимом, похитуюсь дуже високо над розкиданою їжею та Ґораном. Спотикаючись, я іду до ванної кімнати; там я змотую дуже велику кількість туалетного паперу й роблю з нього дві грудки приблизно однакового розміру, які пхаю собі під светр. У дзеркалі мої очі здаються мені налитими кров'ю та оточеними червоними кругами. Я стаю до дзеркала боком і розглядаю свою нову фігуру в профіль. Потім виймаю папір з-під светра і змиваю його в унітазі – папір, а не светр. Я під таким кайфом… Мені здається, що у ванній кімнаті я провела вже кілька років. Десятки років минули. Еони. Я витягую шухлядку поряд із раковиною й дістаю звідти довгу смужку презервативів із зображенням Хелло Кітті. Виходжу із ванної та стаю просто перед Ґораном: стрічка презервативів огортає мою шию, наче боа з пір'я.

По телевізору камера показує тата, що сидить у залі, точно посередині партеру, справа від проходу – це його улюблене місце, звідки він може вислизнути непоміченим і піти пити мартіні під час вручення нагород за нудні й дурні іноземні стрічки. Насправді, минуло лише кілька хвилин. Всі аплодують. Все ще стоячи в дверях ванної кімнати, я низько вклоняюсь.

Ґоран відводить погляд від телевізора і дивиться на мене. Очі в нього майже сяють червоним світлом, і він кашляє. Темно-червоний соус для продуктів моря розмазаний у нього по підборіддю. Липкі сліди від соусу «тартар» спускаються його сорочкою. Повітря в номері-люкс важке й затуманене від диму наркотиків.

Я зав'язую стрічку презервативів на шиї у вузол, міцний вузол, і питаю:

– Хочеш пограти у гру? От тільки ти маєш дути мені в рота, – я роблю крок уперед, підкрадаюсь до свого коханого і додаю: – Гра називається «французький поцілунок».

Розділ двадцять другий

«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Будь ласка, не сприймай це як критику, але тобі справді слід апгрейдити обладнання для обробки текстів. Прочитати текст, роздрукований на твоєму матричному принтері, вкрай важко, не кажучи вже про огидну перфорацію, що висить на кожній друкованій сторінці».

Мама сказала б вам: «Дві губи і язик можуть пообіцяти що завгодно». Тобто: усі договори слід заключати письмово. Тобто: завжди забезпечуй собі паперовий слід.

Через верхню частину бланка йдуть погано відбиті слова: «Пекельний особовий листок Ґорана Метро Спенсера. Вік: 14».

У графі «місце смерті» зазначено таке: «Лос-Анджелеський центр утримання особливо небезпечних неповнолітніх злочинців».

Це пояснює його яскраво-рожевий костюм, а напис на грудях був тюремним номером. Хоча цей одяг можна вважати достатньо модним, все ж таки він не відповідає смаку похмурого гордовитого Ґорана, якого я знаю.

У графі «причина смерті» зазначено таке: «Вбитий ударом ножа співкамерником під час бунту».

У графі «причина прокляття» зазначено таке: «Визнаний винним у ненавмисному вбивстві – удавленні Медісон Спенсер».

Розділ двадцять третій

«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Якою б неприємною не була смерть, в ній є один гарний момент: вона одноразова. Відразу після неї біль минає. Спогади можуть бути як завгодно травмуючими, але вони є лише тим, чим вони є: спогадами. Вас не стануть прохати виконати роль на біс. Можливо, лише у тому випадку, коли, ви індуїст».

Мабуть, не слід мені розповідати вам наступну історію. Я знаю, наскільки живі самовпевнені.

Визнайте: кожного разу, коли ви швидко проглядаєте сторінки з некрологами і бачите серед померлих когось молодшого за вас – особливо коли в некролозі розміщено їхнє фото, де вони посміхаються, сидячи на газоні поряд із золотистим ретривером, одягнені лише в шорти, – визнайте це: ви відчуваєте себе з біса кращими за них. Можливо, ви також відчуваєте, що вам пощастило, але понад усе вас переповнює самовдоволення. Всі живі вважають себе набагато кращими за мертвих, навіть гомосексуалісти й індіанці.

Можливо, читаючи ці рядки, ви просто посмієтесь наді мною, але я пам'ятаю, як хапала ротом повітря, задихаючись на килимі в номері-люкс. Маківкою я спиралась на нижню частину телеекрана, залишки нашого банкету були розкладені по тарілках і розставлені навколо мене. Ґоран сидів верхи у мене на талії, нахилившись до мене, його обличчя розташоване впритул до мого, він стискав у руках обидва кінці стрічки з презервативів «Холлі Кітті», що були зав'язані вузлом у мене на шиї, і потихеньку затягував петлю.

Сморід кожного нашого видиху важкою хмарою висів у повітрі номера, наповнюючи його смердотою марихуани.

У телевізорі, нависаючи наді мною, така реальна, наче вона стояла поряд, з'явилась фігура моєї матері. Здавалось, наче вона головою торкається стелі в номері. Її охоплюють, висвітлюють вогні рампи. Вона просто сяє своєю ідеальною красою. Чудове видіння. Ангел, убраний у дизайнерську сукню. У телевізорі моя мама, граціозна й терпляча, мовчки стоїть, чекаючи, доки стихнуть аплодисменти світу, що обожнює її.

На відміну від неї, я молочу повітря руками й ногами, розкидаючи найближчі тарілки з королівськими креветками. Мої відчайдушні конвульсії перевертають миски з курячими крильцями. Розливають салатну заправку «а ля ранчо». Розкидають яєчні рулети.

У телевізорі камери крупним планом показують мого тата: він сидить у партері й посміхається від вуха до вуха.

Коли аплодисменти стихають, моя спокійна прекрасна мати, усміхнена й загадкова, каже:

– Перш ніж представити вам цьогорічний «Оскар» за найкращий фільм… я хочу побажати своїй дорогій, чарівній донечці Медісон, весело відсвяткувати свій восьмий день народження…

Правда полягає в тому, що на сьогоднішній день мені тринадцять. Пульс б'ється у мене у вухах, а презервативи врізаються в ніжну шкіру шиї. Зір починають заповнювати зірки й комети червоного, синього й золотого кольору, затуманюючи невблаганне обличчя Ґорана, затуманюючи вид стелі та моєї блискучої матусі. Я потію у своїй шкільній формі, мені спекотно у шортах і светрі. Черевички з кисточками злетіли у мене з ніг.

Коли мій зір звужується до все меншого тунелю, по обидва боки якого розростаються поля темряви, я все ще чую голос матері, що каже:

– З днем народження тебе, моя найщасливіша дівчинко! Ми з татком дуже-дуже любимо тебе, – і через секунду, вже приглушено і ніби здалека, вона додає: – Доброї тобі ночі, спи спокійно, моя дорогоцінна…

У номері готелю я чую, як хтось важко дихає, хапає ротом повітря, щосили намагається зробити глибокий вдих, – але це не я. Це важке дихання належить Ґорану, який намагається задушити мене, задушити саме в такий спосіб, який я розповіла йому, згідно з правилами гри «французький поцілунок».

На цей момент я вже підіймаюсь догори, обличчя моє все ближче і ближче до пофарбованої штукатурки на стелі. Серцебиття припиняється. Дихання щезає. З найвищої точки в кімнаті я повертаю голову й дивлюсь на Ґорана. Кричу йому: «Поцілуй мене!» Я верещу: «Подаруй мені поцілунок життя!» Але не лунає жодного звуку, окрім шалених оплесків з телевізора, на честь моєї матері.

Розкинувшись внизу, на килимі, я зведена до статусу їжі, що холоне, їжі, що оточує мене: життя моє спожите лише частково. Змарноване. І скоро буде зведене до сміття. Моє опухле, посиніле обличчя й блакитні губи – вони просто скупчення протухлого жиру, так само, як несвіжі кільця цибулі й затхлі картопляні чіпси. Моє дорогоцінне життя перетворилося на ніщо інше, як на рідину, що застигає і згущується. На висохлі білки. Це розкішний бенкет, до якого лише торкнулися. Трохи спробували. Забракований, кинутий і самотній.

Так, я знаю, я розповідаю занадто стримано, зовсім не розчулена від жалісної картини тринадцятирічної дівчини, що лежить на підлозі номера-люкс у свій день народження, мертва, але коли я не буду такою стриманою, мене переповнить відчуття жалю до самої себе. Літаючи під стелею, я бажаю лише одного: повернутися донизу й виправити цю жахливу помилку. Тієї миті я втратила обох батьків. Я втратила Ґорана. Але гірше за все, я втратила… себе. Розробивши романтичний план, я зруйнувала геть усе.

У телевізорі моя мати складає губи трубочкою. Прикладає наманікюрені пальці до губ, а потім посилає мені поцілунок.

Ґоран упускає кінці стрічки з презервативів і приголомшено дивиться на моє тіло. Потім одним стрибком стає на ноги, кидається до спальні, миттєво повертається звідти, вже у пальто. Він не бере із собою ключі від номера. Він не збирається повертатись. І у 911 він не дзвонить. Мій коханий, об'єкт моїх почуттів, просто кидається геть із номера, не кинувши назад жодного погляду.

Розділ двадцять четвертий

«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Спитай мене, чому дорівнює квадратний корінь числа пі. Спитай мене, скільки пеків у бушелі. Спитай мене що завгодно про коротке, трагічне життя Шарлотти Бронте. Я можу назвати точний час загибелі Джойса Кілмера у Другій Марнській битві. Я можу назвати комбінацію клавіш (Ctrl+Alt+S чи Ctrl+Alt+Q), що надає доступ до камер спостереження чи дозволяє змінювати освітлення та положення драпування в моїх запечатаних спальнях у Копенгагені чи Осло, у тих кімнатах, які моя мати провітрює так довго, доки температура в них не впаде до температури холодильника… до температури в архівах, де електростатичні повітряні фільтри не дають упасти жодній порошинці, де в темряві чекають мій одяг, і черевики, і опудала, позбавлені сонячного світла і дії вологи, терплячі, наче алебастрові глеки, і позолочені іграшки, що супроводжували будь-якого малолітнього фараона до його вічної могили. Спитай у мене, який стан екології на Фіджі чи які у голлівудських гультяїв кумедні звички. Попроси описати політичні махінації, запроваджені в дуже замкненому світі школи-інтернату для дівчат у Швейцарії. Але НЕ питай мене про те, що я відчуваю. Не питай, чи я досі сумую за батьками. Не питай, чи я досі плачу, бо хочу додому. Звичайно, мертві сумують за живими.

Особисто мені дуже, дуже не вистачає чаю „Англійський сніданок“ фірми „Твайнінгз“ і романів Елінор Ґлін у день, коли іде дощ. Я сумую за запахом цитрусів крему від засмаги „Бен де солей“, за тим, як ми обдурювали своїх сомалійських покоївок під час гри у триктрак, як танцювали гавот і менует.

Але загалом, коли бути жорстоко чесною, мертві сумують за всім».

Відчайдушно бажаючи заговорити, отримати втіху від невеличкої терапії теревенями, я телефоную канадській Емілі, і слухавку бере жінка. Коли вона питає, хто я, я кажу, що я подруга Емілі, що живу дуже далеко, і питаю, чи не може вона покликати Емілі, щоб ми поговорили хвильку. Будь ласка.

Після цих моїх слів жінка починає шмигати носом, потім – схлипувати. Вона намагається дихати глибше, але вся тремтить і задихається від придушених сліз. Плаче над небіжчиком.

– Емілі, – каже вона, – моя маленька… – слова перетворюються на плач, але вона продовжує: – моя дитинка повернулась до лікарні… – жінка опановує себе, шмигає носом і питає, чи може вона передати Емілі повідомлення від мене.

Отже, незважаючи на все значне швейцарське навчання етикету, незважаючи на хіпове виховання емпатії, я питаю в мікрофон:

– Емілі помирає?

Ні, це нечесно, але що змушує сприймати життя як Пекло, так це наше сподівання на те, що воно триватиме вічно. Життя коротке. Смерть – це назавжди. Скоро ви й самі про це дізнаєтесь. І коли ви дуже засмутитесь, ситуацію цим не виправити.

– Так, – відповідає жінка; голос у неї хриплий, глибокий від емоцій, що переповнюють її. – Емілі помирає, – і голосом, рівним від покірності, вона питає: – Ти хочеш, щоб я їй щось від тебе передала?

А я кажу:

– Не зважайте.

І додаю:

– Нагадайте їй, щоб взяла із собою мої десять батончиків «Мілкі Вей».

Розділ двадцять п’ятий

«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Неправду кажуть, що коли помираєш, усе життя проноситься перед очима. Щонайменше, не все. Якась частина життя і справді може пронестися. А от щоб пригадати решту, на це можуть піти роки й роки. Гадаю, саме у цьому й полягає функція Пекла: це місце, де люди пригадують. Окрім цього, мета Пекла полягає в тому, щоб не так забути якісь частини життя, а щоб простити їх.

Отже, хоча мертві й сумують за всім і за всіма, вони зовсім не вештаються поблизу Землі довічно».

Того разу тато взяв наш реактивний літак, щоб відвідати якесь засідання акціонерів у Празі, але от біда – того ж дня мамі треба було летіти до Найробі, звідки вона хотіла забрати якогось бідолашного сироту із заячою губою та вовчою пащекою, чи нагороду від музичного фестивалю, чи якесь дурне щось, тож вона орендувала для нас із нею інший літак, от тільки робітники фірми з лізингу і таймшеру… вони дали нам діаметрально протилежний тому, який замовляла мама, тип літака, необдумано надіславши нам літак із позолоченими кранами у ванній і фресками на стелі, намальованими вручну, – тобто такий тип літака, яким зазвичай користуються молодші члени королівської родини з Саудівської Аравії, коли перевозять до Кувейту цілий гарем сексуальних дівчаток за викликом, а надсилати інший літак уже було запізно, і матуся геть розлютилася, у неї просто дах зривало.

Ну що я можу сказати – коли матуся після закінчення церемонії вручення «Оскарів» повернулася до готелю й потрапила ногою у мільярд тарілок з напівспожитою їжею, а потім знайшла моє бездиханне тіло зі стрічкою презервативів «Хелло Кітті», що перетягувала мені горло, то… скажімо так, матуся розлютилася ще більше.

У той час дух мій все ще літав кімнатою, схрещуючи пальці, щоб хоч хтось зробив люб'язність і викликав «швидку», і тоді вони увірвуться до номера й зроблять якесь диво реанімації. Не треба навіть казати, що Ґоран пішов уже давно. Ми з ним повісили на двері знак «не турбувати», тож покоївка не заходила до номера, щоб прибрати в ньому. Тому на подушках не лежали шоколадні цукерки. Світло було вимкнено, зануривши всю кімнату в абсолютну, хоч око виколи, темряву. Батьки заходять навшпиньки, бо думають, що ми з Ґораном бачимо вже десятий сон. Недобре вийшло.

Ні, жодного задоволення немає в тому, що ти дивишся на свою маму, а вона кричить і кричить, і кличе тебе на ім'я, а потім падає на коліна у розкидані в безладі, перемазані кетчупом кільця цибулі й холодні салати-коктейлі з креветок, хапає тебе за мертві плечі й трусить тебе, і волає, щоб ти прокинулась. «Швидку» викликав тато, але, чесно кажучи, було вже справді надто пізно. Реаніматологи, що примчали, більше займалися істерикою моєї мами, ніж моїм рятуванням. Звичайно ж, приїхала поліція, і вони зробили приблизно стільки ж фотографій мого мертвого тіла, скільки журнал «Піпл» свого часу зробив з мого новонародженого тіла. Детективи з відділу розслідування вбивств взяли мільйон відбитків пальців Ґорана зі стрічки презервативів. Мама прийняла приблизно мільйон таблеток «ксанаксу», одну за одною. Поки кожен робив свою справу, тато на слабких ногах підійшов до шафи з новими речами Ґорана, розчинив дверцята, зірвав із вішалок спортивну форму фірми «Ральф Лорен» і почав рвати на шматки, не промовляючи ані слова, всі сорочки й штани, так що ґудзики літали по всій кімнаті й рикошетили від стін.

Увесь той час, усю ніч я могла лише спостерігати, така ж відсторонена й віддалена, як мама, коли вона керує камерами відеоспостереження на своєму ноутбуці. Можливо, я й закривала штори чи вмикала світло, але ніхто, здається, цього не помічав. У найкращому випадку – вартова. У найгіршому – вуаєристка.

Так, це влада, але влада безглузда й безсила.

Нікого не дискримінують так, як живі люди дискримінують мертвих. Нікого так рішуче не виштовхують на узбіччя. Коли мертвих і зображують у масовій культурі, то лише у вигляді зомбі… вампірів… привидів, тобто завжди як щось загрозливе для живих. Мертвих зображують саме так, як зображували негрів у масовій культурі шістдесятих років: як постійну загрозу й небезпеку. Усіх мертвих героїв літератури чи кіно мають прогнати геть, вигнати за допомогою екзорцизму, вижити з власності, як то було з євреями у XIV столітті. Депортувати, як мексиканців-нелегалів. Як прокажених.

Тепер, коли я це сказала, давайте, смійтеся з мене. Ви ж досі живі, а отже, вочевидь, щось-таки робите правильно. Я ж померла, тож давайте, знущайтеся із мене, мертвої товстухи.

В упередженому, нетерпимому сучасному світі живі – то живі. Мертві – всього лише мертві. І ці дві фракції ніколи не мають взаємодіяти. Таке відношення цілком зрозуміле, коли поміркувати над тим, що зробили б мертві з цінністю майна і ціною на акції. Як тільки мертві повідомили б живим про те, що цінності – то просто жарт (ДУЖЕ великий жарт)… ну, алмазодобувна компанія «ДеБірс» більше жодного алмаза б не продала. Пенсійні фонди просто зникли б.

Насправді, мертві завжди знаходяться десь поряд із живими. Я зависала біля батьків десь із місяць, серйозно, адже немає нічого цікавішого, ніж спостерігати за тим, як містер Дешева Вульгарність, робітник моргу, викачує з мене всю кров і грається з моїм оголеним тринадцятирічним трупом. Мої поведені на охороні природи батьки обрали труну, що біологічно розкладається: вона зроблена з пресованої тирси, що гарантовано швидко розпадеться й стане поживою для підґрунтових бактерій. Це типовий приклад того, як мало поваги ви отримуєте, як тільки помираєте. Я про що: добробут хробаків стає більш пріоритетним.

Вважайте це неспростовним доказом того, що ніколи не рано записати свою Останню Волю.

Мене наче поховали у величезній піньяті.

Коли б я могла обирати, то мене б поховали у труні, виготовленій з цільного шматка бронзи, герметично запаяній, оббитій рубінами, і навіть не поховали б, а поклали спочивати у крипті, вирубаній у білому мармурі. На крихітному лісистому острівці в центрі озера. В італійських Альпах. Однак, у моїх батьків були власні уявлення стосовно моїх похорон. Замість того, щоб зробити усе вишукано, вони запросили котячий євангелічний хор з якоїсь церкви, якому не заважало б отримати можливість поспівати на всю країну пісень з альбому, який вони вже збиралися випускати. Хтось переробив ту пісню Елтона Джона про свічку, і співали її так: «Прощавай, Медісон Спенсер, хоча ми тебе й не знали…» Вони навіть випустили десь зиліон білих голубок. Ото вже кліше. Ото вже вторинність.

Серед померлих, що трохи затримались, навіть Джон Бенет Ремсі співчувала мені. Навіть Чарльз Ліндберґ був збентежений моїм похороном.

Я лежала там, мертва, у той час як три маленькі міс Дешевки фон Дешевберґи з моєї школи-інтернату були живі й навіть відвідали мій похорон. Три Брудні МакБруднючки стояли серед інших присутніх, благочестиво нахиливши голови, не промовивши й слова про те, що це саме вони навчили мене грі «французький поцілунок». Ці три Шльондри Вандершльондр віднесли свої надруковані програмки похорону моїй мамі й попросили її залишити на них автограф. Президент Сполучених Штатів допомагав нести зроблений із пап'є-маше, екологічно нешкідливий біологічний контейнер до моєї могили. Прем'єр-міністр Великої Британії теж допомагав.

Кінозірки теж прийшли й стояли там із похмурими обличчями. Якийсь знаменитий поет прочитав дуже барвистий вірш, де не було жодної рими. Світові лідери також прийшли віддати належну шану. Завдяки системі супутникового зв'язку, можна сказати, вся планета прийшла сказати мені «прощавай»…

Окрім Ґорана, мого коханого, моєї єдиної справжньої любові…

Ґоран не прийшов.

Розділ двадцять шостий

«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Мене раптом осяяло, що я жодного разу нормально не подякувала тобі за те, що надіслав за мною машину, хоча й слід було; це був надзвичайно чуйний, уважний жест з твого боку. Ти повівся щодо мене дуже по-доброму в той час, коли така чемність була мені відчайдушно потрібна, і я хочу, щоб ти знав: я завжди пам'ятатиму твою щедрість».

Бути щойно померлим духом анітрохи не легше, ніж бути щойно народженим немовлям, і я відчуваю нечувану вдячність за кожну крихту турботи й піклування. Всі, хто зібрався навколо місця мого поховання на меморіальному кладовищі «Форест Лоун», плакали: плакали мама й тато, плакав президент Сенегалу. Всі голосно схлипували, і єдиний, хоча й видатний, виняток становила лише я – через те, що на мою думку, плакати на власному похороні – то моветон і прояв жахливого егоцентризму. Само собою зрозуміло, що ніхто не може бачити справжню мене, мене-привид, хоч я і стою просто серед їхньої засмученої юрби. Я знаю, я знаю, у цій абсолютно архетиповий томсойєрівській ситуації очікується, що померла людина із величезним задоволенням відвідуватиме власний похорон і бачитиме, як всі (у глибині душі) сильно кохали та навіть обожнювали її, але сумна правда полягає в тому, що більшість людей так само удають свої почуття до вас після вашої смерті, як вони це робили за ваше життя. Коли люди відчують найкрихітнішу вигоду з цього, то всі, хто ненавидів вас, розриватимуть на собі одяг і кидатимуться на землю, наче фальшиві плаксії. Щодо ситуації на порядку денному: тріо міс Легковажна Доступність оточили своїми похітливими передпідлітковими тілами мою невтішну матір і розповідають їй про те, як сильно вони любили мене, а в цей час їхні павучі анорексичні пальці з французьким манікюром граються прикрашеними коштовним камінням чотками – грудкуватими від таїтянських чорних перлин, і великих рубінів, і смарагдів, – що їх розробив Крістіан Лакруа для компанії «Булгарі», які вони поспіхом придбали на Родео Драйв спеціально для сьогоднішнього похорону. Ці три міс Шльондри Шльондрегаймер безупинно шепочуть моїй невтішній матусі, що кожна із них отримує повідомлення від мене, що я постійно відвідую їх у сновидіннях і молю передавати мою любов і підтримку моїй сім'ї; а бідолашна матуся, здається, зазнала такого сильного душевного удару, що слухає цих трьох жахливих гарпій і сприймає їх слова всерйоз.