Текст книги "Прокляті"

Автор книги: Чак Паланік

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 14 страниц)

За цим гігантом хитаючись біжить Бабетта, і обидві її стильні, занадто претензійні туфлі ляскають її по ногах, триножать її та примушують спотикатися. Паттерсон біжить, напруживши плечі, робить фінти та петляє, як той заєць; шипи на кросівках викидають павиний хвіст обрізків нігтів, він наче біжить, тримаючи м'яча, крізь смугу оборони, збираючись зробити тачдаун. Стрілець одним рухом знімає свою куртку та відкидає її вбік; він мчить щодуху, а ланцюжки скрутилися петлею навколо одного чобота та брязкають.

Демон-торнадо присідає, простягає руку до землі, розставляє пальці і, наче парашут, стрімко знижується на фігурку Бабетти, яка спотикається та верещить.

Стовідсотково, у всій цій паніці присутній елемент гри: після того, як на моїх очах демон Аріман розірвав і поглинув Паттерсона, а потім Паттерсон знову відродився і став рудоволосим сірооким футболістом, на якомусь рівні свідомості я розумію, що абсолютна смерть тепер для мене не існує. Але, незважаючи на зазначене вище, процес, коли тебе розривають на шматки, а потім поглинають, все ще здається мені найболючішим.

Коли велетенський демон-торнадо нахиляється, щоб схопити Бабетту, Леонард наказує дівчині пірнати. Притуливши обидві долоні до рота, зробивши з них такий собі мегафон, Леонард кричить:

– Пірнай і копай!

Наскільки я, неофіт у цих справах, можу зрозуміти, існує добра, перевірена практикою стратегія втечі від небезпеки в Пеклі: треба закопатися у найближчий рельєф. Пекло пропонує обмаль місць прикриття, бо тут немає жодної флори, вартої розмови – якщо не враховувати незрозумілі нагромадження жуйки «Біманз», горішків у карамелі, льодяників на паличці та кульок попкорну – отже, єдиним відповідним вчинком у такій ситуації буде сховатися, проривши тунель, такий глибокий, щоб він остаточно поховав тебе, у цьому разі – під величезною кількістю обрізків нігтів.

Може, це і здається вам огидним, але коли прийде час, не забудьте подякувати мені.

Звичайно ж, ви взагалі ніколи не помрете. Поховайте навіть саму думку про смерть. Не для того ви витрачали стільки годин на аеробіку.

З іншого боку, якщо колись ви все ж таки опинитесь мертвими й у Пеклі, і вам загрожуватиме Полудниця, робіть те, що рекомендує Леонард: пірнайте й копайте.

Мої руки занурюються у пагорб із обрізків, що спадають каскадом, і з кожним виритим дюймом невпинний зсув лавиною сходить на мене; він колеться, і викликає свербіж, і дряпає мене, хоча дуже відразливим я його назвати не можу доки я повністю не закопуюсь у пагорб. Поряд зі мною так само закопується Леонард.

Про власну смерть, тобто реальну смерть, я пам'ятаю дуже мало. Мама якраз випускала художній фільм, а батько отримав контрольний пакет акцій у фірмі – здається, десь у Бразилії, отже, зрозуміло, вони привезли додому чергову всиновлену дитину з… якогось жахливого місця. Мій братик de jour – його звали Ґоран. Ґоран мав хтиві очі з важкими повіками та навислі брови; він утратив батьків у якомусь постсоціалістичному сільці, де йшла війна, і не отримав фізичного контакту чи імпритингу, так необхідного для людини, щоб розвивати відчуття емпатії. Через погляд рептилії та щелепу пітбуля він завжди і навіки вважався «ушкодженим товаром», але цей факт лише додавав йому привабливості. На відміну від усіх інших братиків і сестричок, яких розкидали по різних інтернатах і вже давно забули, я відчула, що до Ґорана мене дивним чином тягне.

Зі свого боку, Ґоран лише одного разу кинув своїм хтивим, жадібним оком на багатство й стиль життя моїх батьків і відразу ж зажадав отримати від мене підтримку. Додайте до цих факторів один надвеликий мішечок марихуани, що його приніс тато, і моє несподіване рішення, нарешті, спробувати гидку травичку, хоча б і для того, щоб потоваришувати з Ґораном – і це й складе загальний підсумок моїх спогадів про обставини фатального передозування.

Зараз, повністю похована у могилі з обрізків нігтів, я слухаю, як стукає моє серце. Чую, як повітря виривається з моїх ніздрів. Утім, немає жодного сумніву: саме надія спонукає моє серце битися далі, а мої легені – стискатися. Старі звички так легко не вмирають. У мене над головою земля здригається й хитається від кожного кроку демона-торнадо. Обрізки ллються струмочком мені у вуха, приглушуючи звуки шалених криків Бабетти. Приглушують навіть клацання, що лунає від Моря комах. Я лежу, похована тут, і рахую удари серця, і намагаюсь стримати бажання прорити невеличкий тунель убік, до Леонарда, і стиснути йому руку.

Наступної миті мої руки пришпилює до тіла. Нігті давлять на мене, стискають, туляться до мене, а я підіймаюсь у смердюче сірчисте повітря, лечу просто у палаюче жовтогаряче небо. Пальці велетенської руки обіймають мене з усіх боків міцно, наче гамівна сорочка. Цю гігантську руку запхали у м'який ґрунт і висмикнули мене, як фермер висмикує моркву чи редиску з їх могильного сну.

Так, може, я і привілейований, багатий, ізольований нащадок знаменитих батьків, але ж я досі пам'ятаю, звідки беруться діти й морква… хоча я ніколи не була на сто відсотків упевнена стосовно того, звідки взявся той Ґоран.

Злітаючи в повітря, я бачу геть усе: Море комах, Великі рівнини битого скла, Океан пролитої сперми, нескінченну шеренгу кліток, що містять проклятих. Піді мною розгортається уся географія Пекла, разом із демонами, що мандрують у різних напрямках, щоб пожерти бідолашних жертв. У найвищій точці цього підйому на мене очікує цілий каньйон слизьких зубів. Вітер мерзенного вологого дихання б'є мене, наче кулаком, своїм смородом, гіршим за сморід усіх туалетів екологічного табору заразом. Трохи далі здіймається жахливо великий язик, укритий, немов килимом, смаковими сосочками розміром із мухомори. Все це оточене губами, товстими, наче шини у трактора.

Мене підносить до рота, де я випростовую руки і чіпляюсь за верхню губу. Ногами стаю на нижню губу і, немов рибна кістка, виявляюся занадто широкою та негнучкою, щоб мене можна було проковтнути. Губи у мене під долонями здаються дивовижно плисовими, шкіряними, як кушетка у гарному ресторані, але дуже тепла. Це ніби торкнутися оббивки сидіння «ягуара», якого щойно перегнали з Парижа до Ренна.

Обличчя демона таке безкрає, що, окрім рота, я нічого не бачу. Периферійним зором я неясно розрізняю над собою очі, широкі й скляні, як вітрини універмагу, тільки вигнуті назовні, вирячені. Очі ці огороджені чорним частоколом із величезних вій. Помічаю ніс розміром із глинобитну хатинку, з двома відчиненими дверима, в яких звисають завіси з тонкого волосся.

Рука притискає мене до зубів. Язик виступає навперед, волого торкається мого светра, прикрашеного ґудзиками.

У ту саму мить, коли я підкоряюся долі, цього разу – бути перемеленою зубами й з'їденою, після чого мої кістки відкинуть убік, наче кістки корнуельської куріпки, – у цю мить величезний рот верещить. Те, що відбувається, схоже скоріше не на вереск, а на протиповітряну сирену, яка б'є мене прямою наводкою в обличчя. Моє волосся, щоки й одяг – все йде хвилями, все майорить, наче прапор під час буревію.

Один із фірмових черевиків зісковзує з ноги, падає, перекидаючись, униз і приземлюється просто поряд із крихітною фігуркою, що прикрашена гордовитим синім ірокезом. Навіть із такої відстані я бачу: це Стрілець, він стоїть поряд із голою, величезною ногою демона. Стрілець витяг із щоки свою здоровезну булавку і втикає її кінчик, витягує та знову і знову втикає у вигін стопи демона.

Наступної миті, після чергового туше, я відчуваю, що мене начебто упускають, а може, опускають у м'які, дряпучі нігті.

Тієї ж миті, як я приземлююсь, мене хапають інші руки, людські руки Леонарда, і тягнуть мене, ховають під рідким покровом обрізків нігтів… але я встигаю побачити, як та сама рука-парашут, що схопила мене, тепер хапає Стрільця й підіймає його – а він лається, і б'є повітря ногами, і тицяє булавкою – туди, де зуби різко клацають і одним укусом відтинають йому яскраво-синю голову.

Розділ дев'ятий

«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Перш ніж я розповім тобі, що трапилося далі, пообіцяй, поклянись усім, що для тебе є святого, що ти ніколи-ніколи, зовсім нікому не розкриєш цю таємницю. Я серйозно. Розумієш, я добре пам'ятаю, що ти Король брехні, але мені потрібно, щоб ти поклявся. Ти мусиш гарантувати конфіденційність інформації, коли нам судилося зав'язати досить глибокі й чесні відносини».

Минулої зими, щоб ви знали, я опинилася геть сама в інтернаті під час канікул. Ясна річ, я розповідаю про подію з минулого життя. Мої батьки сприймали Різдво як звичайнісінький день, а решта моїх однокласників поїхали кататися на лижах (чи, може, відпочивати в Греції), тож мені нічого не залишалося, окрім як розтягти губи у фальшивій посмішці й запевнити їх, дівчину за дівчиною, що мої батьки теж з'являться, з хвилини на хвилину, і заберуть мене звідти. Того останнього дня першого семестру гуртожиток спорожнів, їдальню зачинили. Аудиторії – також. Навіть викладачі спакували валізи й покинули кампус, залишивши мене у майже повній самотності.

Я кажу «майже», бо нічний сторож (а може, їх було кілька) і далі обходив територію школи, перевіряв замки на дверях і вимикав кондиціонери, і промені світла з його (чи їхніх) ліхтарів час від часу проносилися подвір'ям, наче прожектори в старому фільмі про в'язницю.

За місяць до того мої батьки всиновили Ґорана – того, з важким поглядом і сильним акцентом, як у графа Дракули. Хоча хлопець був лише на рік старший за мене, чоло його вже перетинали зморшки. Щоки в нього запали, а брови були такі буйні та заплутані, як порослі лісом схили Карпатських гір, і такі скуйовджені та щетинисті, що коли занадто пильно вдивлятися у шкіру між волосинками, то можна було побачити розбійничі зграї вовків, руїни замків і сутулих циганок, що збирають дрова. Уже коли Ґорану виповнилося чотирнадцять, його очі та низький голос, схожий на протитуманну сирену, створювали враження, що він на власні очі бачив, як його родину замучили до смерті, а йому самому довелось працювати рабом у соляних копальнях в якомусь віддаленому гулазі, де їх гнали через плавучі крижини собаки-шукачі, і по спинах їхніх ходив шкіряний батіг.

Ах… Ґоран. Ні Х іткліф, ні Ретт Батлер не були ані такими засмаглими, ані такими брутально скроєними. Здавалося, що він існує у власній постійній ізоляції, відокремлений від світу якоюсь жахливою історією злиднів, і через це я йому заздрила. Заздрила тому, що муки його були такими довгими.

Поряд із Ґораном навіть дорослі чоловіки створювали враження дурних, балакучих і пустих. Навіть мій батько. Особливо мій батько.

Лежачи в ліжку, одна в швейцарському гуртожитку, де зазвичай мешкало близько трьохсот дівчат, коли температура в кімнаті була ледве достатньою для того, щоб труби опалення не замерзли, я уявляла собі Ґорана, його сині вени, що розбігалися у різні боки під прозорою шкірою на скронях. Його волосся, таке густе, що його навіть не брала щітка, таке сторчакувате волосся, яке інші люди спеціально вирощували, вивчаючи марксистську філософію, запиваючи її гірким еспрессо з малесеньких чашок у наповненій сигаретним димом кав'ярні, чекаючи на ідеальні обставини для того, щоб жбурнути підпалену динамітну шашку у відчинені двері туристського автомобіля якого-небудь австрійського ерцгерцога і тим самим запалити світову війну.

Мама і тато, безсумнівно, знайомили бідолашного Ґорана із цілою низкою представників засобів масової інформації в Парк-Сіті, штат Юта; чи в Каннах; чи на Венеціанському кінофестивалі; у той час як я ховалася під шістьма ковдрами й споживала лише свої запаси печива з фігами «Фіг Ньютонз» і воду «Віші» – avec gaz.

Ні, це нечесно, але я однозначно отримувала кращу частину угоди.

Члени моєї родини вважали, що я знаходжуся на борту розкішної яхти, в оточенні веселих подружок. Мама і тато щиро вірили, що в мене є подруги. Керівництво школи гадало, що я знаходжуся разом зі своїми батьками та Ґораном.

Два чудові тижні я нічогісінько не робила, лише читала Бронте, ховалася від охоронців, які заходили час від часу, і гуляла навколо – гола.

За всі тринадцять років мого життя мені жодного разу не вдавалося навіть спати оголеною. Звичайно, батьки постійно ходили оголеними, демонструючи свої тіла по всіх куточках дому, а також – на якомусь із найексклюзивніших пляжів французької Рив'єри чи Мальдівів; але я вічно виявлялася занадто плоскогрудою в одних місцях, занадто товстою – в інших, занадто худорлявою – ще десь, водночас незграбною та гладкою, занадто дорослою та занадто юною. Це суперечило всім правилам поведінки в школі, але однієї ночі, залишившись на самоті, я скинула із себе нічну сорочку і ковзнула під ковдру – гола.

Мама завжди, не вагаючись ані хвильки, пропонувала мені відвідати табір вихідного дня, центральною темою якого було б статеве самоусвідомлення і навчання контролювати центри задоволення власного тіла, де звичайне збіговисько знаменитих матерів із дочками проводили час у віддаленому гроті, присівши над дзеркальцями і милуючись нескінченно рожевими відтінками шийки, але їхнє просемінарене… розкріпачення здавалося мені занадто медичним. Мені не потрібен був чесний, відвертий семінар із власної сексуальності. Мені був потрібен Ґоран чи хтось інший, але рум'яний і похмурий. Пірати і міцно зашнуровані корсажі. Розбійники у масках і дівчата, що зазнали викрадення.

У другу ніч, коли я спала одна, я прокинулася від бажання сходити в туалет. Туалети розташовувались унизу, у вестибюлі, й призначалися для всіх дівчат, що мешкали на цьому поверсі, але я майже стовідсотково була в гуртожитку сама. Отже, порушуючи всі священні правила, я визирнула з кімнати, гола й боса, і перевірила, чи не йде темним коридором нічний сторож. Побігла холодними сходами до ванної та зробила справу: туалет освітлювався лише слабким світлом місяця, що проникав крізь вікна, а з рота в мене йшла пара. Третьої ночі я знову відвідала ванну кімнату, оголена, але цього разу неспішно пройшла коридором, а на зворотному шляху пішла в обхід, щоб відвідати вітальню на другому поверсі: там я, гола, посиділа на холодних шкіряних диванах, що стояли навпроти великого темного дзеркала телеекрана. Моє відображення в склі, таке нечітке, наче товстий і приземкуватий привид…

Ах, ті славетні дні, коли в мене все ще було віддзеркалення…

Сатано, я не жартую, правда. Будь ласка, поклянись, що ти про це ані пари з вуст.

До п'ятої ночі самотнього існування в гуртожитку я, гола, вже відвідала хімічну лабораторію; посиділа гола за своєю партою в класі романських мов; і постояла гола на кафедрі, на чолі обідньої зали, де зазвичай обідали видатні професори.

Отже, визнаючи, що я мертва, і що не люблю свого тіла, і що в мене знижене відчуття власної цінності, я дуже добре розумію, що мій ризикований нічний ексгібіціонізм і жага Ґорана є симптомами сексуальності, що розвивається. Нічне повітря на моїй шкірі… на всій моїй шкірі, і на сосках також; і текстура стількох звичайних предметів: дерев'яних парт, килимів на сходах, кахлів у передпокоях – без звичних покрить із шовку чи нейлону, що втручаються, – відчуття було просто неймовірним. За кожним поворотом, здається, ховався охоронець – незнайомець у формі, у відполірованих черевиках. Я уявляла собі, що в кожного сторожа є блискучий значок, а також пістолет у кобурі на поясі. Скоріше за все, це був чийсь швейцарський тато або дідусь із вусами, але я уявляла собі Ґорана. Ґорана, із наручниками на ремені. Ґорана, чиї задумливі очі ховалися за темними тоталітарними окулярами. Будь-якої миті мене може викрити промінь світла з ліхтарика – саме ті місця, які я завжди приховувала. Мене відведуть до директора й виженуть зі школи. Всі про це дізнаються.

У своїх оголених мандрах я подовгу стояла біля стелажів у бібліотеці, що пахли шкірою, і уважно роздивлялася книги, гуляючи босоніж холодною мармуровою підлогою. Я плавала без купальника у басейні. Користуючись лише світлом місяця, я крадькома заходила до кухонь, що сяяли нержавіючою сталлю, і сиділа по-турецьки на бетонній підлозі та їла шоколадне морозиво, доки не починала тремтіти від накопиченого холоду. Гнучка, як тварина… фея… дикунка… Я заходила до каплички й виставляла свою плотську сутність перед вівтарем. Картини й статуї Діви Марії там завжди були так густо прикриті одягом і вуаллю, і прикрашені коронами, і навантажені коштовностями. А от на зображеннях Христа рідко було вдягнено щось окрім тернистого ореолу й дуже маленької пов'язки на стегнах. Сидячи у передньому ряду, я відчувала легке всмоктування моїх голих стегон відполірованим деревом.

На початку другого тижня самотності я вже спала вдень та блукала sans apparel вночі. Оголеною я відвідала майже кожну кімнату, прогулялася всіма коридорами та пропарювальними тунелями, зайшла до кожного приміщення, двері до якого були незамкнені; утім, виходити назовні я ще не ризикувала. Бо за вікнами падав сніг, укриваючи все товстим шаром і відбиваючи місячне світло в будинок. Тепер навіть будинки здавалися занадто одягненими. У цей час я вже давно спала оголеною. Я ходила, і їла, і читала оголеною так часто, що збудження від цього вже випарувалося. Навіть читаючи «Навіки твоя, Ембер» з оголеними цицьками я не відчувала насолоди від порушення заборони. Єдиний шлях відновити, повернути його – піти надвір і стояти оголеною під зірками, чи огорнутись падаючим снігом і залишити відбитки босих ніг у кучугурах.

Деякі дівчата, наскільки мені відомо, крали в магазинах, щоб зловити подібний кайф від статевої зрілості. Дехто з дівчат брехали чи різали вени бритвами.

Ні, це нечесно, але однієї миті ти пробираєшся крізь чистий сніг, тонеш по щиколотку в ідеальних пустищах снігових кучугур, що оточують приватну школу-інтернат для дівчат поблизу Локарно, а вже через кілька днів ти вперто продираєшся крізь трясовину нескінченних викинутих відрізків нігтів, навіки скинута до вогненного Пекла.

Під час тих різдвяних канікул, які я провела сама-самісінька, коли я вперше вийшла з гуртожитку, виходячи у сніжну ніч, моя шкіра відчувала торкання кожної окремої сніжинки. Від холодного повітря волосся в мене ставало дибки, а соски на грудях затверділи, і кожен фолікул на руках і ногах перетворився на крихітний клітор, і кожна клітинка тіла пробудилась і чекала у повній готовності. Ідучи по снігу, я тримала руки просто перед собою, передражнюючи ходу давньоєгипетських мумій, які повстають зі своїх кам'яних могил у старих фільмах жахів. Руки я повернула долонями донизу, пальці вільно звисали, і я незграбно йшла, точнісінько як чудовисько Франкенштейна, коли воно тільки-но постало до життя в чорно-білому фільмі фірми «Юніверсалз». Я про всяк випадок підготувала собі виправдання: наче я ходжу уві сні. Мій парасомнічний захист. Так я і йшла, крок за кроком, все далі у сніг, що падав, у темряву, холодну, наче шоколадне морозиво, витягнувши руки вперед, немов лунатик із мультфільму, тільки оголений. Під обстрілом кристалів льоду, прикидаючись сплячою, але насправді більш пробуджена, ніж коли-небудь раніше. Кожна волосинка і клітинка насторожені, болючі, перелякані. Живі.

Мене охопило збудження від того, що до всіх частин мого тіла торкались водночас. Розумієте, я хотіла, щоб мене розкрили. Я хотіла, щоб мене побачили в найвищий момент статевої могутності – могутності Лоліти, з цицьками, що стирчать, голозадої, із дитячої порнографії, що заборонена законом. Коли б мене знайшов сторож, я би просто прикинулася присоромленою. На той час за плечима в мене був довгий шлях відчуття приниження та збентеження. Повернення до тих почуттів було б для мене другою натурою. Коли б сторож підійшов до мене і схопив за зап'ясток, чи накинув би ковдру мені на плечі, щоб захистити мою дитячу скромність, я би просто прикинулася, що в мене істерика, і наполягала б, що не знаю, де я і як тут опинилась. Я би відмовилася від будь-якої відповідальності за власні дії… зіграла б невинну жертву. За минулі два тижні самотності щось у мені змінилося, але я все ще могла прикидатися шокованою, і тендітною, і скромною.

Ні, померла я не через прогулянку. Як я вже зазначала, померла я від передозу марихуани. Я не замерзла до смерті.

І похітливий сторож мене не схопив. Щоб мене чорт побрав.

Витягнувши руки, наче сомнамбула, я марширувала навколо території школи, збираючи волоссям сніжинки, аж доки ноги в мене не оніміли. Тоді, злякавшись обмороження і спотворення на все життя, я бігцем побігла назад, до дверей гуртожитку. У той момент, коли я вчепилась заледенілими руками в сталеву ручку, я примерзла до неї пальцями та долонями. Я потягнула двері на себе, але вони автоматично замкнулись, коли зачинились, і я залишилась на вулиці – оголена, з пальцями, примерзлими до ручок дверей, які не відчинялися, неспроможна побігти покликати на допомогу, неспроможна повернутися до безпечного ліжка, а смертоносна ніч накопичувалась навколо мене – кристалик льоду за кристаликом.

Отже, можливо, я мрійлива, романтична дівчина передпідліткового віку, але я розумію метафору, коли вона б'є мене по голові: юна дівчина, що тільки почала розквітати, видерлася, примерзла до порога між затишним і безпечним дівоцтвом і холодним пустищем неминучого сексуального дозрівання, і лише жертовний шар ніжної, незайманої шкіри тримає її в заручницях, і ля-ля-ля…

О, ні: діти із заможних родин, яких прирікають на швейцарські школи-інтернати, дуже й дуже хитромудрі. І для моїх однолітків, і для мене не було секретом те, що кілька років тому спритна учениця викрала ключ до вхідних дверей гуртожитку (який відмикав геть усі замки в будівлі) і сховала цей ключ під одним каменем біля центрального входу до гуртожитку. У тому випадку, коли маленька панночка Сучка Бруднючка вислизала надвір, щоб взяти участь у таємному побаченні чи викурити сигаретку, і виявлялось, що назад вона потрапити не може, то замість того, щоб отримувати догану, їй просто треба було використати цей ключ, який ховали саме для таких грішних несподіванок, а потім повернути його у схованку. Але, яким би зручним не був цей ключ, що лежав під каменем у кількох кроках від мене, я не могла дотягнутися до нього через те, що руки мої примерзли до дверей.

Моя матінка сказала б: «Це одна із так званих „Гамлетових“ митей». Тобто, треба докласти неабияких зусиль, щоб вирішити: бути чи не бути.

Якщо я кричатиму й верещатиму, доки не прийде нічний сторож, я буду приниженою, але живою. А коли я замерзну до смерті, я врятую відчуття самоповаги, але буду… ну, мертвою. Мабуть, я перетворюсь на особистість, оточену жалем і таємницею для майбутніх поколінь учениць цієї школи. Моєю спадщиною стане новий, суворий перелік правил, якому мають підкорятися усі дівчата. Моєю спадщиною стане «страшна історія», яку дівчата мого віку розповідатимуть одна одній, щоб налякатися, після того, як вимкнуть світло. Може, я затримаюсь тут у вигляді оголеного привиду, якого вони помічатимуть у дзеркалах, за вікнами, у дальньому кінці коридору, осяяного місяцем. Майбутні пустуни з привілейованих родин викликатимуть мій дух, тричі промовляючи: «Меді Спенсер… Меді Спенсер…» і дивлячись у дзеркало.

Знову ж таки, це теж форма влади, хоча й трохи безпомічної влади.

Отож, мені відомий вираз «роздвоєння особистості».

Як би мене не приваблювало таке готичне безсмертя, я верещу, гукаючи сторожа. Кричу: «Допоможіть!» Кричу: «Аu secourse!» Кричу: «Bitte, helfen sie mir!» Сніг, що падає стіною, приглушує всі звуки, знижуючи акустику всього опівнічного світу, пригнічує луну, що може віднести мій голос дуже далеко у темряву.

На цей момент мої руки перетворились на руки незнайомця. Я бачила свої голі сині ноги, але належали вони комусь іншому. Такі ж сині, як вени Ґорана. У склі дверей я бачила віддзеркалення власного обличчя: моє зображення вставлене у рамку, створену моїм власним диханням, що сконденсувалось на маленькому віконці та замерзло. Так, всі ми здаємося одне одному трохи абсурдними й загадковими, але та дівчина, яку я бачила, була для мене ніким. Її біль не був моїм болем. У зимових вікнах маєтку «Грозовий перевал» випливає привид – обличчя померлої Кетрін Еншо… ля-ля-ля…

Ця приблудна я, відображена у вуличному чи місячному світлі, – я дивилася, як вона тягне пальці від сталевих ручок, і шкіра злізає з її рук, залишається приклеєною до металу, залишаючи закрутки та відбитки долонь, наче морозні малюнки на вікні. Залишаючи зморщену дорожню мапу її лінії життя, лінії кохання та лінії серця, я дивилась, як ця незнайома дівчина, із суворим і рішучим обличчям, пересуває замерзлі ноги, які не згинаються, щоб дістати ключа та врятувати мені життя. Ця дівчина, яку я не знала, відімкнула важкі двері, і знову її пальці примерзли до ручок, і незнайомка знову залишила на них тонкий шар власної крихкої шкіри. Руки її так замерзли, що навіть не кровоточили. Металевий ключ так міцно примерз до її пальців, що дівчинці довелось нести його із собою у ліжко.

Лише у ліжку, укутавшись ковдрами, відходячи до сну, її шкіра нарешті відтанула, і з рук дівчини потік тоненький струмок крові, просочуючи чисті, накрохмалені білі простирадла.

Розділ десятий

«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Будь ласка, не треба думати, ніби я якась там міс Шльондра ван Шльондр. Так, я справді бачила „Камасутру“, але навіщо потрібно займатися такою відразливою гімнастикою – це поза межами мого розуміння. Що стосується сексу, то я начебто інтелектуально цілком спроможна оцінити його необхідність, але його естетична привабливість залишається для мене певною таємницею. Пробач мою неосвічену відразу. Розуміючи, який орган і що стимулює, розуміючи химерну, брудну справу взаємодії фалоса і входу, розуміючи обмін хромосомами, необхідний для розмноження видів, я, однак, поки що не осягнула його привабливості. Тобто: гарний жарт».

Я не випадково перейшла від сцени, в якій група моїх товаришів зіткнулась із величезною оголеною жінкою, до ретроспекції, в якій уже я сама залишаюсь без одягу та досліджую як внутрішнє, так і зовнішнє своє оточення, не маючи на собі звичайних захисних шарів одежі чи сорому. Немає жодного сумніву: в величезній, повністю відкритій фігурі Полудниці я відчуваю спорідненість, можливо – захоплення будь-якою феміною, яка може презентувати себе з такою очевидною відсутністю сором'язливості, мабуть, зовсім не цікавлячись тим, хто що про неї скаже чи подумає. На один Гелловін я одяглася, як Сімона де Бовуар, і, здається мені, тепер я завжди буду трошки де Бовуар.

Сатира Джонатана Свіфта залишається базою англомовної початкової освіти – включаючи і мою освіту також, – але вона зазвичай зупиняється на першому томі «Мандрів Гуллівера»; чи, у дуже прогресивних і сміливих закладах, учні можуть прочитати класичне есе Свіфта «Скромна пропозиція», але і в ньому бачать лише яскравий приклад іронії. Мало хто із вчителів ризикне запропонувати учням ознайомитися з другим томом мемуарів Лемюеля Гуллівера, а саме – з його сумними пригодами на острові, що його населяє народ бробдінгнегі, де страховинні гіганти хапають його та перетворюють на щось типу домашнього улюбленця. Ні, набагато безпечніше пропонувати діткам, безпорадним маленьким діткам оповідь, в якій гігант стає в'язнем і жертвою маніпуляцій крихітних істот, причому єдина причина того, що вони не вбивають його, лежить у побоюванні, що його величезний труп може почати розкладатися і загрожуватиме здоров'ю всього суспільства.

Більшості дітлахів залишається невідомо, що у королівстві Бробдінгнег, у другому томі, Свіфтовий авантюрний роман про подорожі насправді стає трохи крикливим і ризикованим.

Ось про такі непристойні ласі шматочки дізнаєшся, коли тобі не ліньки почитати додаткову літературу, щоб отримати додатковий кредит у семестрі. Особливо коли це відбувається на різдвяних канікулах, які ти проводиш на самоті, оголена, єдиний мешканець спорожнілого гуртожитку. У другому томі Свіфтового шедевру, як тільки гігантські мешканці Бробдінгнегу ув'язнюють Гуллівера, його представляють королівському двору й роблять із нього щось на кшталт талісмана, примушуючи жити в апартаментах королеви, у дуже інтимній близькості до дуже величезних фрейлін. Саме ці фрейліни задовольняють себе, знімаючи весь одяг і лягаючи поряд в одне ліжко, поки наш герой вимушений подорожувати горами й долинами їх повністю оголених тіл. Пишучи під виглядом оповідача, Свіфт описує цих жінок – найбільш чарівних аристократок свого суспільства, які здавались такими гарними й привабливими на відстані, – і які насправді являли собою болотисту геєну, що виділяє сморід, коли роздивлятись їх зблизька. Наш крихітний герой спотикається, мандруючи їхніми пористими вологими тілами, несподівано зустрічаючись із страхітливими хащами лобкового волосся, запаленими прищами, широкими кавернозними рубцями, ямами, зморшками глибиною по коліно, відрізками омертвілої, розшарованої шкіри і неглибокими калюжами смердючого поту.

Отож уже було належним чином відзначено, що ландшафт, описаний Свіфтом, носить відбиток дивовижної схожості з реальною територією Пекла. Цей широчезний ландшафт благородних дам напівлежить у полуденній втомі, очікуючи, а насправді – вимагаючи, щоб крихітний зморщений чоловічок подарував їм насолоду. І увесь цей час він спотикається та хитається від невіри й повної відрази до них. Переповнений нудотою і жахом, виснажений, поневолений Гуллівер змушений працювати, аж доки гігантські жінки не досягнуть задоволення. З усієї англійської літератури небагато знайдеться абзаців, які можна було б порівняти із цими рядками Свіфта щодо тупості описів і небажаної чоловічої грубості.

Матінка розповіла б вам, що чоловіки – хлопці, чоловіки, самці, врешті-решт – занадто дурні, занадто довірливі та занадто ліниві, щоб досягти успіху як справді обдаровані брехуни.

Так, може, я і мертва, і трохи гордовита, і непохитно суб'єктивна, але я добре знаюсь на тупому смороді жінконенависництва. І дуже вірогідно, що сам Джонатан Свіфт у дитинстві був жертвою сексуальних домагань, і тому тепер давав вихід своєму гніву в пасивно-агресивній художній вигадці.

У своєму славетному безглуздому стилі тато сказав би: «Жінка їсть для того, щоб задовольнити свою кицю». Тобто: все, що ми робимо занадто затято, ми робимо як компенсацію через брак мінімальної кількості сексуального задоволення.

На це мама сказала б, що чоловіки вживають забагато алкоголю через те, що їхнім пенісам хочеться пити.

Насправді, той факт, що я є нащадком батьків – колишніх хіпі, колишніх растаманів, колишніх панків, колишніх анархістів, – означає, що мене безперервно бомбардує нескінченна кількість грубих трюїзмів.