Текст книги "Прокляті"

Автор книги: Чак Паланік

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 14 страниц)

Іноді диявол ховався під найменням «тютюнові королі». Іноді – «японські дрифтерні сітки».

Більше того: екологічного табору ми діставалися не на сампанах, що дрейфували тихоокеанськими течіями. У жодному разі: кожна дитина потрапляла туди на борту приватного реактивного літака, спалюючи близько зиліона галонів викопного палива ери динозаврів, яких ця планета більше вже ніколи не побачить. Кожна дитина переміщувалася повітрям разом із повним набором, вагою із саму дитину, органічних пиріжків із фігами та безмитних йогуртів, запакованих в одноразові упаковки з майлара, період повного розпаду якого становить цифру, дуже близьку до НІКОЛИ; і весь цей вантаж дітлахів, що скучили за домом, і калорійними підсніданками, і відеоприставками, мчав до Фіджі зі швидкістю, вищою за швидкість ЗВУКУ.

Скільки користі це принесло… от подивіться на мене: я померла від передозу марихуани, і опинилась у Пеклі, і подряпала собі щоки до крові, щоб переконати дівчину з сусідньої клітки в тому, що я хворію на заразний псоріаз. І мене оточують мільйони мільйонів кульок попкорну, що давно вже зіпсувалися. Але є і плюси: у Пеклі ти більше не раб власного тіла, а для дуже витончених осіб це може виявитися справжнім благословенням. Не те щоб це було великою проблемою для мене, але все ж таки: в Пеклі настає кінець трудомістким, нескінченним завантаженням, і вмиванню, і випорожненням різних отворів, за допомогою яких функціонує людське тіло. Коли вже вам доведеться опинитися в Пеклі, у клітці ви не знайдете ані унітаза, ані води, ані ліжка – але вам не доведеться сумувати за ними. У Пеклі ніхто не спить, окрім випадків, коли це є проявом своєрідного захисту у відповідь на чергове демонстрування «Англійського пацієнта», що використовується в якості покарання.

Безсумнівно, мама й тато хотіли мені добра, але дуже важко сперечатися з тим фактом, що я потрапила до пастки з іржавої залізної клітки, що може похвалитися мальовничим видом на водоспад із екскрементів – це справжнісіньке лайно, кажу я вам, а не тільки «Англійський пацієнт». Не те щоб я скаржилася… Повірте мені: останнє, що потрібно Пеклу (на кшталт в криницю воду лити), – це ще один скаржник.

Так, я знаю слово «екскременти». Я потрапила у пастку, і мені нудно, але з мізками в мене все гаразд.

До речі, саме батьки порадили мені вийти за рамки й поекспериментувати з рекреаційними наркотиками.

Так, це нечесно, але гадаю, найгірше, чого вони мене навчили, це сподіватися. Коли просто саджати дерева чи прибирати сміття, казали вони, то життя йтиме спокійно. Все, що треба, це перетворити сміття на компост і встановити на дах сонячні елементи, і все – більше нема через що непокоїтися. Відновлювальна енергія вітру. Біодизель. Кити. От у чому мої батьки бачили духовний порятунок. Коли б ми побачили за раз квадрильйон католиків, які кадять фіміам якійсь гіпсовій статуї, чи мільярд зиліонів мусульман, які стоять на колінах у довжелезній лінії, повернувшись обличчями до Нью-Йорка, то мій тато сказав би: «Бідолашні нетямущі вилупки…»

Одна справа, коли батьки корчать із себе одвічних гуманістів і ставлять на кін власні безсмертні душі; однак зовсім, зовсім інша справа, коли вони поставили туди мою: вони зробили ставки із такою самовдоволеною бравадою, але програла ж у результаті я!

Ми, було таке, бачили по телебаченню баптистів, що розмахували пупсами, яких прикріпили до дерев'яних палиць, із них крапала фальшива кров із кетчупу, і все це відбувалося просто біля клініки якогось лікаря, і тому я справді змогла повірити в те, що всі релігії зовсім-трясця-вашій-матері божевільні. На відміну від них, тато завжди проповідував мені таке: якщо я буду їсти достатньо дієтичної клітковини та повторно використовувати усі пластикові пляшки з шийкою, то все зі мною буде гаразд. Коли ж я питала про Пекло чи про Рай, мати завжди давала мені заспокійливе.

А тепер – гоп-ля! – я чекаю на те, що в мене виріжуть язика і підсмажать його на свинячому салі з часником. Можливо, демони навіть планують гасити недопалки об мої пахви.

Зрозумійте мене правильно. Пекло не таке вже й жахливе, його й порівняти не можна з екологічним табором, чи, ще більше, з десятим класом середньої школи. Ви можете вважати, що я просто вдалася в тугу, але мало що може зрівнятися з епіляцією гарячим воском чи пірсингом пупка, який роблять просто у кіоску в торгівельному центрі. Чи з булімією. Не те щоб я була такою собі Ненажерою фон Ненажердт, що страждає на порушення травлення.

Але ж найбільший мій недолік – здатність сподіватися. У Пеклі сподіватися – це дуже, дуже погано, приблизно як палити чи гризти нігті. Позбутися надії важко, така вона чіпка й міцна, але позбутися її треба. Це фізична залежність, яку треба розірвати.

Так, мені відомий термін «фізична залежність». Мені тринадцять, і я втратила всі ілюзії, але ж не розум!

І як би я не намагалася стримуватися, я продовжую сподіватися на те, що рано чи пізно в мене почнеться менструація. Я продовжую сподіватися, що в мене виростуть справжні великі цицьки, як-от у Бабетти, що сидить у сусідній клітці. Сподіватися на те, що варто лише сунути руку в кишеню спідниці-шортів, і я витягну звідти заспокійливе. Я схрещую пальці на удачу: коли якийсь демон зіллється зі мною в цистерні киплячої лави, то назовні я винирну голою і разом із Рівером Феніксом, і він скаже, що я мила, і спробує поцілувати мене.

Проблема в тому, що в Пеклі надії немає.

Ким я себе вважаю? Якщо використати тисячу слів… Навіть гадки не маю, але почну потроху відмовлятися від надії. Прошу тебе, допоможи мені, Сатано. Я буду така щаслива! Допоможи мені позбутися фізичної залежності від надії. Дякую.

Розділ четвертий

«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Здається, я тебе сьогодні побачила, і відразу ж почала махати тобі, наче скажена, наче божевільна фанатка, аби привернути твою увагу. Пекло продовжує розгортатися, як цікаве, неймовірне місце, і я почала вивчати ази демонології, отже, я не завжди буду такою ідіоткою. Правду кажучи, в мене немає часу на сум за домівкою.

Сьогодні я навіть потоваришувала з одним хлопцем. У нього такі мрійливі карі очі…»

Якщо вже дотримуватися технічної точності, час у Пеклі не вимірюється днями та ночами: тут постійно панує притлумлене світло, що підкреслюється тремтячим жовтогарячим жаром полум'я, білими клубами пару, що здіймається, та чорними хмарами диму. Ці елементи поєднуючись створюють довічну просту атмосферу відпочинку після катання на лижах.

Беручи це до уваги, я дякую Богу за те, що взяла із собою годинник із календарем, який не треба заводити. Вибач, Сатано, винувата. Промовила заборонене слово – те, що починається на «Б».

Майте на увазі, всі ви, живі, які ходять світом, і приймають вітаміни, і не мають вільного часу через своє лютеранство чи колоноскопію – ви неодмінно маєте вкласти гроші в годинник високої якості, який прослужить довго, і в такий, що має функції висвітлення дати. Не розраховуйте на те, що зможете користуватися мобільними (у Пеклі вони не приймають сигналу),і навіть на секунду не думайте, що вам удасться померти, стискаючи в руках зарядний пристрій, і прийти до тями в іржавій клітці з електророзеткою, що сумісна із вашим телефоном. Але я не кажу вам купувати «Свотч». Годинники «Свотч» роблять із пластику, а пластик у Пеклі розчиняється. Зробіть собі величезну послугу та вкладіть гроші в ремінець зі шкіри високої якості чи оберіть розсувний металевий ремінець, на пружині.

У випадку, коли ви вирішите не озброюватися таким, як треба, годинником, у жодному разі не витріщайтеся на розумну, ініціативну тринадцятирічну дівчину-янголятко, взуту у туфлі «Басс Віджинз» і в окулярах у роговій оправі та не питайте її кожної миті: «Який сьогодні день?» чи «Котра година?» Оскільки вищезазначена розумна, хоча й товста, дівчина просто симулюватиме, що дивиться на годинник, після чого відповідатиме: «Минуло вже п'ять тисяч років із того разу, коли ви востаннє мене питали».

Так, мені відомо слово «симулювати». Мабуть, я трішечки роздратована й насторожена, але ж – і не має значення, наскільки ввічливо ви в мене це питатимете, наскільки улесливим буде ваш тон, – я вам не служниця чи рабиня, що слідкує за часом, чорт забирай!

І, доки ви не доклали належних зусиль, щоб кинути палити, обміркуйте це: паління сигарет чи сигар – пречудове заняття, коли ви хочете опинитися в Пеклі!

І ДО того, як ви кинете мені пихате зауваження (доходячи невірних висновків із моєї поведінки), що в мене, мабуть, «червоні дні календаря», які, звісно ж, не просто так назвали «критичними», дозвольте нагадати вам, що я мертва, покійна, покинула цей світ до пубертату, а отже – маю імунітет до безглуздих репродуктивних біологічних потреб, які, безсумнівно, супроводжують кожен живий, дихаючий момент вашого нікчемного, живого, дихаючого життя.

Навіть зараз у мене у вухах стоїть голос матінки: «Медісон, ти мертва, тож – заспокойся вже». З часом я починаю сумніватися, до чого в мене більш сильна схильність: до Надії чи Заспокійливого.

У сусідній клітці Бабетта марнує час, придивляючись до кутикул і поліруючи нігті об ремінець білої сумочки. Кожного разу, коли вона кидає погляд у мій бік, я влаштовую виставу: чухаю шию та шкіру навколо очей. Здається, до Бабетти ніяк не дійде, що ми обидві мертві; отже, хвороби, хоча б і такі, як псоріаз, навряд чи турбуватимуть нас і впродовж загробного життя; утім, коли добре поміркувати над її вибором матово-білого лаку для нігтів, стає зрозумілим, що такі, як Бабетта, не відповідають образові дівчини-стипендіатки. Дівчини з обкладинки – мабуть.

Бабетта зустрічається зі мною поглядом і питає:

– Який сьогодні день?

Я чухаюсь і відгукуюсь:

– Четвер.

Насправді, я не дозволяю нігтям контактувати зі шкірою; я чухаю віртуальну, уявну шкіру: інакше обличчя в мене давно вже перетворилося б на шмат сирого м'яса. Останнє, що мені потрібно, – це підхопити якусь інфекцію в такому брудному, запоганеному середовищі.

Бабетта знову скоса дивиться на кутикулу та каже:

– Обожнюю четверги… – вона витягує флакончик із білим лаком для нігтів зі своєї сумочки «під фірму» і додає: – Четвер схожий на п'ятницю, але кращий, бо в четвер ти не зобов'язана йти кудись розважатися. Це наче переддень Святвечора, 23 грудня… – Бабетта трусить флакончиком із лаком і промовляє: – Четвер схожий на дуже-дуже гарне друге побачення, коли ти ще думаєш, що секс із ним може бути гарним…

Із іншої клітки, досить недалеко від моєї, доноситься чийсь пронизливий крик. Інші люди, замкнені у своїх одиночних камерах, тупо сидять у класичних положеннях кататонічного ступору; вони одягнені в забруднені костюми венеціанських дожів, наполеонівських фуражирів, мисливців за головами маорі. Вони, безперечно, змогли покинути будь-яку надію і зараз просто стискають замацані ґрати. Колись вони били й колотили все навколо, не бажаючи примиритися з ситуацією, а тепер лежать – зганьблені, з широко розкритими очима, нерухомі. Щасливі покидьки.

Бабетта фарбує нігті й питає:

– Отже… який сьогодні день?

На моєму годиннику четвер.

– П'ятниця, – брешу я.

– Сьогодні твоя шкіра має кращий вигляд, – бреше Бабетта у відповідь.

Я відбиваю подачу новою брехнею:

– У твоїх парфумів приємний запах.

Бабетта парирує мою відсіч новим ударом:

– Здається, груди у тебе трошки виросли.

І ось тут мені здалося, що я побачила тебе, Сатано. Велика, наче вежа, фігура виступає з темряви, неквапливо йде уздовж ряду кліток десь вдалині. Фігура, принаймні втричі більша за будь-яку людину з тих, що щуляться в клітках, тягне за собою роздвоєний хвіст, який росте з основи хребта. Шкіра іскриться риб'ячою лускою. З-поміж лопаток підносяться величезні крила з чорної шкіри – справжньої шкіри, а не такої, як на туфлях Бабетти, «під Маноло Бланік», – а лускоподібну шкіру на лисині проривають товсті роги зі справжньої кістки.

Прости мене за те, що я, мабуть, порушила якісь пункти пекельного протоколу, але я не можу не скористатися ситуацією. Я підіймаю руку, розмахую нею, наче хочу зупинити таксі, що ось-ось проїде повз мене, і кричу: «Агов! Пане Сатано! Це я, Медісон!»

Рогата фігура зупиняється поряд із кліткою, де сидить якийсь смертний, – той щулиться й кричить щосили; на ньому зношена, замурзана форма якоїсь футбольної команди. Зазубреними орлиними пазурами замість рук рогата фігура відчиняє замок на клітці, засовує туди один пазур і намагається схопити чоловічка, а той бігає по тісному приміщенню, і ховається, і робить фінти…

Не припиняючи махати, я кричу: «Я тут! Подивіться сюди!» Я просто хочу привітатися, хочу назвати йому своє ім'я. Мені здається, що так мають поводитися ввічливі люди.

Нарешті, один пазур хапає футболіста, який уже геть захекався, і витягує його із залізної клітки. Бранці в усіх інших клітках навколо кричать і намагаються якомога більше віддалитися від арени дій; кожен тісниться у найвіддаленіший кут клітки й труситься там, і витріщається, і хапає ротом повітря. Через надмірні фізичні зусилля їхнє голосіння звучить хрипло й нерівно. Приблизно таким чином, як людина розриває вареного краба, рогата фігура хапає футболіста за ногу й починає крутити її, так що кульшовий суглоб несподівано ляскає, сухожилля рвуться, і нарешті нога відділяється від тулуба. Повторивши цей процес кілька разів, рогата фігура видаляє всі кінцівки чоловічка, підносить кожну до рота, повного зазубрених акулячих зубів, і відгризає м'ясисту, гіпертрофовану плоть із людських кісток.

Увесь цей час я не припиняю кричати: «Агов! Коли у вас знайдеться хвилька, пане Сатано…» Я не впевнена, чи дозволяє етикет переривати таку трапезу.

Коли кожну кінцівку з'їдено, рогата фігура кидає кістки назад, до клітки, де раніше мешкав футболіст. Навіть шалені крики оточення звучать приглушено через мокрі звуки смоктання, і плямкання, і жування. Потім лунає громоподібна відрижка. Коли від футболіста, врешті-решт, залишаються лише кістки грудної клітки, дуже схожі на голий кістяк індички на День подяки – реберний каркас і шматки шкіри, що залишилися, – лише тоді рогата фігура кидає залишки від обіду назад, до клітки, і замикає їх на замок.

Під час цього затишшя я від нетерплячки вже підтанцьовую на місці, розмахую руками над головою та галасую. Все ще намагаючись не торкатися брудних, заплямованих ґрат власної залізної клітки, я кричу: «Агов! Я Медісон, я тут!» Я підбираю забруднену кульку попкорну й високо підкидаю її, волаючи: «Не можу дочекатися, коли познайомлюсь із вами!»

У цей час об'їдені, закривавлені кістки футболіста вже починають збиратися докупи, наче склеюючись, створюючи якусь подобу людської істоти; вони знову вкриваються м'язами та шкірою, поступово відтворюючи тіло чоловіка – і ось він, відновлений заради того, щоб ізнову терпіти муки, і знову – нескінченно, вічно.

Рогата фігура, начебто утамувавши голод, повертається до мене спиною та йде геть.

Мене охоплює розпач, і я кричу щосили. Ні, це нечесно, я сама розповіла вам, що кричати в Пеклі означає демонструвати дуже погані манери. Я вважаю крики жахливим порушенням етикету, але все одно волаю: «Пане Сатано!»

Висока, наче вежа, хвостата фігура зникла.

Із сусідньої клітки лунає голос Бабетти: «Який сьогодні день?»

Якщо дозволите, життя у Пеклі схоже на вінтажний мультик «Ворнер Бразерс», де герої постійно втрачають голови під гільйотинами та розлітаються на шматки від вибухів динаміту, а потім знову повністю відновлюються – саме вчасно для того, щоб стати жертвою нового насильства. У цій системі можна знайти водночас і втіху, й нудьгу.

Чийсь голос зазначає:

– Це не Сатана, – голос належить хлопчику-тінейджеру із сусідньої клітки. Він продовжує: – Це був Аріман, звичайний демон іранської пустелі, – на руці в хлопця широкий годинник підводника з функціями визначення глибини занурювання та вбудованим калькулятором. Взутий він у черевики фірми «Хаш Паппіз» на каучуковій підошві, а літні штани в нього такі короткі, що з-під них видно білі шкарпетки домашнього плетіння. Хлопець закотив очі, похитав головою і додав: – Блі-ін, ти що, і справді нічогісінько не петраєш у базовій прадавній крос-культурній теологічній антропології?

Бабетта присідає навпочіпки й плює, знову починаючи наводити блиск на підроблені туфлі, допомагаючи собі вологою серветкою.

– Заткни пельку, занудо, – каже вона.

– Помилилася, – визнаю я. Потім показую на себе пальцем – дідько, який грубий жест, навіть у нестерпному жарі Пекла я відчуваю, що червонію, і додаю: – Я Медісон.

– Знаю, – киває хлопець. – Я ж бо не глухий.

У ту ж мить, коли я вперше бачу карі очі хлопця… жахлива, моторошна загроза надії набрякає всередині мого схожого на діжку тіла.

Хлопець пояснює: Аріман – усього лише скинуте божество, притаманне давньоперській культурі. Він був братом-близнюком Ормузда, а народив його Бог-творець, якого звали Зурван. Аріман відповідає за отруту, посуху, голод, скорпіонів – тобто, найбільш стереотипні проблеми пустелі. Його ж сина звуть Зохак, і зі шкіри в нього на плечах ростуть отруйні змії. За словами хлопця, єдина їжа, що задовольнить цих змій, – людські мізки. Все це… типові жахливі подробиці, до яких так охочі всі тінейджери. Водночас жахливо і нудно – саме для ботана.

Бабетта полірує нігті об ремінець сумочки, ігноруючи нас обох.

Хлопець хитає головою у той бік, де зникла рогата фігура, й каже:

– Зазвичай він зависає на дальньому боці Блювотного ставка, що на захід від Ріки гарячої слини, на протилежному березі Озера лайна… – хлопець знизує плечима й відзначає: – Досить крутий, як на упиря.

Я чую голос Бабетти; вона хвалиться:

– Я теж одного разу дісталася Аріману… – вона бачить вираз обличчя хлопця, дивиться на горбик, що несподівано виріс у нього на штанях, і додає: – Та не в цьому сенсі, ти, товстий, жалюгідний, нікчемний гівнюк.

Так, може, я мертва і до того ж страждаю на першокласний комплекс меншовартості, але я здатна впізнати ерекцію на вигляд. Смердюче, наповнене запахом калу повітря навколо нас дзижчить жирними, чорними кімнатними мухами, але я питаю хлопця:

– Як тебе звати?

– Леонард, – відповідає він.

Я продовжую:

– За що тебе прирекли на Пекло?

– За мастурбацію, – відповідає за нього Бабетта.

Леонард не погоджується:

– Переходив вулицю на червоне світло.

Я питаю:

– Тобі подобається «Клуб „Сніданок“»?

А він мені:

– А що це?

А я йому:

– Як гадаєш, я вродлива?

Хлопець, Леонард, ковзає по мені своїми мрійними карими очима, що сідають, наче мухи, на мої товсті й короткуваті ноги, товсті лінзи в окулярах, кривий ніс і пласкі груди. Він переводить погляд на Бабетту. Потім знову на мене. Брови з нього підскакують аж до лінії росту волосся, вкриваючи йому лоба довгими, наче акордеон, складками. Він посміхається, але хитає головою. Ні.

– Просто перевіряла, – кажу я і ховаю усмішку, прикидаючись, що шкрябаю екзему на щоці – екзему, якої в мене немає.

Розділ п'ятий

«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Після досить невдалого початку я, нарешті, відпочиваю на повну. Я увесь час знайомлюсь із новими людьми, і мені дуже шкода через ту плутанину… Тільки подумай: як я могла сплутати звичайнісінького демона, який нічим особливим не вирізняється, – із тобою. Я весь час також дізнаюсь щось нове й цікаве від Леонарда. І найголовніше: у мене виникла найблискучіша ідея щодо того, як перебороти свою підступну схильність до Надії».

Хто б міг уявити, що ця крос-культурна антропологічна теологія може бути такою цікавою штукою! За словами Леонарда, власника найчарівніших карих очей, усі демони Пекла колись правили, як боги, у культурах минулих часів.

Ні, це нечесно, але що для одного – бог, то для іншого – диявол. Коли кожна наступна цивілізація ставала домінуючою, одним із перших її вчинків було скидання й демонізація всіх, кому попередня культура поклонялась. Так, євреї накинулися на Ваала, бога вавілонян. Християни вигнали Пана, і Локі, і Марса – божеств давніх греків, і кельтів, і римлян, відповідно. Англійці заборонили вірування в духів австралійських аборигенів, відомих, як мімі. Сатану зображують із роздвоєними копитами, бо їх мав Пан, і він має вила, що походять від тризуба, що його носив Нептун. Як тільки чергове божество скидали, воно відправлялося до Пекла. А боги так уже звикли до підношень і люблячої уваги, що новий статус, звичайно ж, добре псував їм настрій.

Отже, я знала слово «відсилати» ще до того, як його вжив Леонард. Може, мені й тринадцять, може, я і новенька у підземному царстві, але не треба тримати мене за ідіотку.

– Нашого друга, Арімана, викинули з пантеону божеств іранці доби передзороастризму, – повідомляє мені Леонард, наставивши на мене вказівний палець, і додає: – Але не піддавайся спокусі сприйняти євсеїзм як іудейське втілення маздаїзму, – Леонард знову хитає головою та продовжує: – Все, що відноситься до доби Навуходоносора II, набагато складніше.

Бабетта роздумливо дивиться на своє відображення у дзеркалі компактної пудри, яку вона тримає в одній руці, а другою, затиснувши в ній крихітну щіточку, відновлює тіні на повіках. Вона відривається від свого відображення та каже Леонардові:

– Невже є люди, нудніші за тебе?

Коли була заснована католицька віра, продовжує хлопець, церква зрозуміла, що монотеїзм не може замістити такий давній та улюблений політеїзм, хоч вона і визнала його відсталим і язичницьким. Учасники богослужінь занадто звикли звертатися з проханнями до окремих божеств; отже, церква запропонувала їм замість цього вклонятися безлічі святих, кожен з яких заміняв собою конкретне божество, що вважалося втіленням любові, успіху, одужання від хвороб тощо. Лютували битви, цілі королівства з'являлися та руйнувались, і настав час, коли бога Арімана змінив бог Сраоша. Мітра витіснив Вішну. Зороастрійці позбавили Мітру влади, і з кожним новим богом його попередник опинявся у невідомості й зневазі.

– Навіть саме слово «демон», – повчає мене Леонард, – походить від християнських теологів, які невірно зрозуміли термін «даймон» у творах Сократа. У Сократа воно значило «муза» чи «натхнення», але найбільш поширеним значенням було «бог». – Він додає: – Коли наша цивілізація протримається достатньо довго, одного дня навіть Ісус тинятиметься Аїдом, відправлений у вигнання й у минуле.

– Лайно собаче! – кричить хтось. Крик іде з клітки футболіста. Зараз на його кістках киплять червонокрівці, червоні бульбашки збираються докупи й формують мускули, що роздуваються та розтягуються і прикріплюються до сухожиль, білі зв'язки обмотуються навколо них – видовище привабливе й відразливе водночас. Шар шкіри ще не встиг повністю покрити череп, а нижня щелепа вже опускається, щоб випустити на волю крик: – Все це лайно собаче, мудило! – потік нової шкіри розбивається, наче рожева хвиля, і формує навколо зубів губи, які промовляють: – Ти весь час верзеш одне й те саме, ідіот! Саме через це тебе сюди й запхали!

Не відводячи очей від власного відображення у дзеркальці, Бабетта питає:

– А тебе за що сюди?

– За офсайд, – відповідає чолов'яга.

Леонард кричить:

– Так за що мене сюди запхали, га?

Я питаю:

– Що таке офсайд?

Золотаво-каштанове волосся пробиває скальп футболіста. Кучеряве, з мідним відтінком. Кожна очна западина спалахує сірим оком. Навіть форма сама себе відтворює зі шматків і ниток, що розкидані по підлозі його клітки. На спині футболки великими літерами написано прізвище «Паттерсон» і зазначено номер: 54. У відповідь на моє запитання футболіст каже:

– Я наступив ногою на лінію сутички, коли рефері дунув у свисток, наказуючи розпочати гру. Це називається «офсайд».

Я вражена.

– І це заборонено у Біблії?!

Тепер, коли все волосся та шкіра футболіста повернулися на місця, видно, що він лише школяр, мабуть, останніх класів. Йому років шістнадцять-сімнадцять. Поки він говорить, тонкі срібні дроти з'являються поміж його зубів; мить – і в нього повний рот скобок.

– На другій хвилині другого періоду, – каже він, – я перехопив пас, але півзахисник суперника в мене його відбив – бум! І ось я тут.

Леонард знову волає:

– Але чому сюди потрапив я?!

– Тому, що ти не віриш у єдиного вірного Бога, – відповідає Паттерсон, футболіст. Тепер, коли його тіло знову прикрите шкірою, він не зводить своїх нових очей з Бабетти.

Бабетта все ще дивиться у дзеркальце, але корчить гримаси, і складає губки бантиком, і підправляє зачіску, і швидко моргає повіками. Як би сказала матінка: «Ніхто не тримає спину так рівно, коли камера повернута в інший бік». Тобто: увага Бабетті дуже до смаку.

Ні, це нечесно. Сидячи кожен у своїй клітці, і Паттерсон, і Леонард не зводять очей із Бабетти, яка замкнена у сусідній камері. На мене не дивиться ніхто. Коли б я хотіла, щоб мене ігнорували, я б залишилась на землі як привид і дивилася б, як мама й тато ходять голі, і відкривають завіси, й напускають холоду в кімнати; а я б лякала їх, аби вони одяглися. Навіть нова поява демона Арімана, цього разу – по мене, щоб розірвати на шматки моє тіло й проковтнути, – і те було б значно краще, ніж не отримувати взагалі жодної уваги.

Ось вона, знову – ця прискіплива схильність до сподівання. Моя погана звичка.

Поки Паттерсон і Леонард прядуть очима на Бабетту, а вона пряде очима на себе, я прикидаюсь, ніби дуже зацікавлена кажанами-вампірами, що носяться навколо. Я спостерігаю за тим, як на Озері лайна підіймаються бурунами хвилі,і як вони спадають і котяться далі. Я ніби чухаю удаваний псоріаз на обличчі. Грішники у сусідніх клітках за звичкою тиснуться до ґрат і плачуть. Якась проклята душа, вдягнена у нацистську форму, раз за разом щосили б'ється обличчям по кам'яній підлозі, розбиваючи в кров ніс і лоба, наче постукуючи вареним яйцем по тарілці, щоб легше було знімати шкаралупу. У паузах між ударами по камінню його розбиті риси наче надуваються повітрям і повертаються до нормального стану. В іншій клітці сидить підліток, вдягнений у чорну шкіряну байкерську куртку; з щоки в нього стирчить завелика англійська булавка; голова поголена, окрім центральної частини, а волосся, що залишилося, пофарбоване у синій колір, намазане гелем так, що стоїть, і цей загострений ірокез іде від лоба і до самої потилиці. Не встигла я відвернутися, як вдягнений у шкіряну куртку панк підносить руку до щоки й розстібає булавку. Він витягує її з дірок на шкірі, встромляє кінчик булавки до замка на дверях клітки й починає ворушити ним у замковій щілині.

Все ще замріяно дивлячись на себе у дзеркальці, Бабетта питає ні в кого конкретно:

– Який сьогодні день?

Леонард миттю згинає руку, дивиться на свій дайверський хронограф і каже:

– Четвер. П'ятнадцять нуль дев'ять, – через хвилину він додає: – Стривай-но… вже п'ятнадцять нуль десять.

Не дуже далеко від нас якесь величезне створіння з головою лева, вкрите кудлатою чорною шерстю, простягає до клітки котячі кігті замість рук і видирає звідти за волосся грішника, що скиглить і відбивається руками й ногами. Так само, як людина відкушує виноградини з грона, губи демона змикаються навколо ноги чоловіка. Кудлаті левині щоки демона западають, і вереск чоловіка стає ще голоснішим, бо демон висмоктує м'ясо з його кісток. Коли від однієї ноги не залишається нічого, крім голої кістки, демон починає смоктати м'ясо з іншої.

Незважаючи на весь цей ґвалт, Леонард і Паттерсон продовжують милуватися Бабеттою, яка милується собою. Льодовиковий період тиші.

Від клітки панка у шкіряній куртці до мене доходить приглушене брязкання: хлопець орудує в замку кінчиком булавки, повертаючи його в різні боки, намагаючись підчепити пружину. Він витягує булавку, витирає її об блакитні джинси, доки на кінчику не залишається ані крихти іржі, і облизує її, після чого повертає на місце, тобто – до дірок у щоці. Потім панк розчиняє навстіж двері клітки й виходить назовні. Ірокез у нього такий високий, що чіпляється за верхню частину одвірка.

Панк із синім ірокезом чванливо йде вздовж ряду кліток і заглядає в кожну. В одній лежить єгипетський фараон чи, мабуть, просто людина, яка молилась не тому богу: бідолаха згорнувся на підлозі, бурмотить собі щось незрозуміле та пускає слину; він розкидав руки так, що одна опинилася зовсім поряд із ґратами клітки. На пальці в нього блищить величезний перстень із діамантом: у камені каратів із чотири, він чистої води, це вам не цирконій із дешевих сережок Бабетти. Поряд із цією кліткою панк зупиняється і нахиляється. Простягає руку у клітку та стягує перстень із худого пальця володаря. Потім ховає здобич у кишені мотоциклетної куртки. Встає, помічає, що я дивлюся на нього, і повільно йде до моєї клітки.

На ньому чорні мотоциклетні черевики – зверніть увагу: це пречудовий вибір взуття для Аїду, – і одна щиколотка обгорнута велосипедним ланцюгом, а інша – червоною брудною банданою, яка зав'язана на вузол. І бліде підборіддя, й чоло у нього вкриті червоними плямами великих прищів, що контрастують із яскраво-зеленими очима. Поки панк з ірокезом повільно наближається, його рука щезає в кишені, а потім з'являється знову. Він все ще досить далеко від мене, але, не припиняючи прогулянки, каже: «Лови!», розмахується і кидає мені те, що тримав, і цей предмет, спалахнувши, робить велику, високу дугу й влітає поміж ґрат до моєї клітки, і падає просто там, де я хлопаю в долоні, щоб спіймати його.

Граючи роль повної такої собі міс Суки Суковіц, Бабетта продовжує ігнорувати Паттерсона і Леонарда, але тримає дзеркальце під таким кутом, щоб підглядати за панком, так ретельно вивчаючи його, що коли невідомий предмет спалахує, роблячи дугу, яскравий спалах відбивається від дзеркальця і потрапляє їй просто в очі.

– Що така гарна дівчина, як ти, – питає в мене Ірокез, – робить у такому місці? – коли він говорить, англійська булавка у нього в щоці сіпається, виблискуючи жовтогарячими сполохами віддзеркаленого полум'я. Він повільно наближається до моєї клітки й підморгує мені одним зеленим оком; утім, дивиться він на Бабетту, хоча й крадькома. Він явно торкався брудних ґрат залізної клітки, а потім тими ж руками торкався обличчя, джинсів, чобіт – тепер він увесь у багнюці.

Ні, це нечесно, але бруд і справді робить деяких людей більш сексуально привабливими.

– Мене звати Медісон, – кажу я, – і я надієголік.

Так, я знаю, що таке «знаряддя». Мабуть, я мертва, і товста, і навіть ще не підліток, і поведена на хлопцях, але все одно за моєю допомогою можна примусити іншу дівчину ревнувати. На моїй долоні, ще теплий від кишені панка, лежить украдений діамантовий перстень. Мій перший подарунок від хлопця.

Ірокез витягує англійську булавку з щоки, встромляє її кінчик до замка на дверях моєї клітки й починає ворушити ним.