Текст книги "Прокляті"

Автор книги: Чак Паланік

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 14 страниц)

Ми втрьох (я, мама й тато) зараз знаходимося в номері-люкс; тут панує тимчасове затишшя між набігом армії стилістів і відправленням «Тойоти Пріус». Тато каже: «Меді!» В одній руці він тримає пару золотих запонок.

Я роблю крок до нього: рука простягнута вперед, долонею догори.

Тато роняє запонки у мою відкриту долоню. Потім миттєво випростовує манжети, простягає до мене руки зап'ястками догори, щоб я вставила і застібнула запонки. Це крихітні-крихітні малахітові запонки, які продюсер подарував усім на згадку про останній фільм, в якому знімалась мама.

Тато питає:

– Меді, ти знаєш, звідки беруться діти?

Теоретично – так, я розумію брудну, важку роботу яйцеклітини й сперми, а також – усі прадавні стилістичні фігури про знаходження немовлят під капустяним листям чи про те, як дітей приносить білий лелека; але просто через бажання погіршити і без того незручне становище, я питаю:

– Діти? – кажу: – Мамо, тату… – нахиляю голову вбік (до речі, в досить милій манері), витріщаю очі й питаю: – їх що, не асистент режисера з кадрів приносить?

Тато згинає лікоть, відсуває манжету на цій руці й дивиться на годинник. Потім на мою маму. Втомлено посміхається.

Мама роняє вечірню сумочку на крісло й зітхає – глибоко й тяжко. Сідає у крісло й хлопає по коліну, роблячи мені знак наблизитися.

Тато робить крок убік і стає просто поряд із кріслом, потім згинає коліна й сідає на бильце. Разом вони створюють мальовничу картину елегантності й краси. Так ретельно затягнуті в сукню й смокінг. Кожна волосинка на своєму ідеальному місці. Вони так чудово підходять для зйомки середнім планом, що я не можу не зіпсувати їм кайф.

Я слухняно перетинаю кімнату і сідаю на східний килим біля ніг матусі. Я вже вдягнена у коротку твідову спідницю-шорти, рожеву блузку й светр для запланованого рандеву з Ґораном. Я піднімаю на батьків безхитрісні собачі очі. Широко відкриті очі з японських аніме.

– Ну, коли чоловік дуже-дуже сильно кохає жінку… – починає тато.

Мама дістає з-за спини вечірню сумочку. Різко відкривши застібку, вона виймає звідки пляшечку з таблетками й питає:

– Хочеш заспокійливого, Меді?

Я хитаю головою: ні.

Руками з ідеальним манікюром мама грає виставу: відкриває пляшечку, витрушує дві таблетки на долоню. Батько нахиляється до неї зі свого бильця крісла. Замість того, щоб віддати йому одну з двох таблеток, мама витрушує ще дві йому в долоню. Батьки разом вкидають таблетки до рота й ковтають їх не запиваючи.

– Отже, – каже тато, – коли чоловік дуже-дуже сильно кохає жінку…

– Чи, – додає мама, кинувши на нього короткий погляд, – коли чоловік кохає чоловіка, чи коли жінка кохає жінку, – пальці однієї руки в неї все ще бавляться з кінцем червоної стрічки з важкого шовку.

Тато киває.

– Твоя мама права, – і додає: – Чи коли чоловік кохає двох жінок, чи трьох за кулісами після рок-концерту…

– Чи, – каже мама, – коли цілий тюремний корпус чоловіків-в'язнів дуже-дуже сильно кохає одного новенького ув'язненого…

– Чи, – вставляє зауваження тато, – коли група мотоциклістів під кайфом, що їдуть через південно-західні штати, дуже-дуже сильно кохають одну п'яну байкершу…

Так, я знаю: на них чекає машина. «Тойота Пріус». На місці дії бідолашний конферансьє, безумовно, переглядає час їх прибуття. Незважаючи на всі ці стресові фактори, я просто зморщую свого передпідліткового лоба, роблячи спантеличений вигляд, якому мої батьки, що отримали ін'єкції ботоксу, можуть лише заздрити. Я переводжу погляд з маминих очей на очі тата і назад, і помічаю, як під дією «Ксанакса» вони стають глянсовими й скляними.

Мама підіймає голову й спрямовує погляд через плече, зустрічаючись очима з татом.

Нарешті, тато каже:

– До біса це все, – він лізе до внутрішньої кишені смокінга й дістає звідти кишеньковий персональний комп'ютер, чи КПК. Присідає поряд із кріслом, підносячи крихітний комп'ютер до мого обличчя. Увімкнувши КПК, він набирає Ctrl+Alt+P, і на екрані з'являється наша кімната з домашнім кінотеатром у Празі. Він натискає клавіші, доки телевізор з широким екраном не заповнює весь монітор, потім натискає Ctrl+Alt+L і промотує перелік назв фільмів. Продивившись перелік, тато обирає фільм, і після ще одного натискання клавіш монітор заповнюється вузлом із рук і ніг, безволосих яєчок, що гойдаються десь збоку, і грудей, збільшених силіконом, що трясуться.

Так, може, я й незаймана, до того ж мертва, і моє знання хтивості обмежене розмитими метафорами романів Барбари Картленд, але я все одно з першого погляду розумію, натуральні цицьки чи ні.

Робота оператора просто жахлива. На екрані зчепилися чи то двоє, чи то двадцять чоловіків і жінок, і вони несамовито сують в усі отвори всі пальці, фалоси і язики, які тільки можуть. Здається, цілі людські тіла зникають в інших людських тілах. Освітлення кошмарне, а звуком точно займалися аматори, що навіть не чули про профспілку і працювали без будь-якого пристойного кінцевого проекту. Те, що відбувається перед моїми очима, скоріше, схоже не на коїтус, а на зібрання мешканців спільної могили, ще не до кінця померлих, але частково вже розкладених, і вони корчаться і звиваються…

Мама посміхається. Киває на монітор КПК і каже:

– Ти розумієш, Меді? – і уточнює: – Ось звідки і з'являються діти.

Тато додає:

– І лишай також.

– Антоніо, – просить моя мама, – давай не будемо чіпати цю тему. – Повертається до мене й каже: – Юна леді, ви абсолютно впевнені, що вам не потрібне заспокійливе?

Просто посередині крихітного порнографічного фільму потворну маленьку оргію переривають. Зчеплені тіла накриває напис «Вхідний дзвінок». У верхній частині КПК починає блимати червоне світло, лунає пронизливий дзвінок. Тато каже мені: «Зачекай», – і прикладає апарат до вуха; тепер огидне зібрання сплетених кінцівок і геніталій звивається біля його щоки, а записані на відеоплівку пеніси вивергають свою бридку слину в небезпечній близькості до його ока й рота. Відповідаючи таким чином на дзвінок, він каже:

– Алло? – а потім: – Добре. Ми спустимося через хвилину.

Я знову хитаю головою. Ні. Ні, дякую, не треба мені «ксанакса».

Мама знову починає копирсатися у вечірній сумочці.

– Це несправжній подарунок на день народження, – зауважує вона, – але, про всяк випадок… – і простягає мені круглу згорнуту пачку з пластику чи вінілу, на якій надрукований візерунок у вигляді котячої мордочки, що повторюється. Пластмаса чи фольга на дотик така гладенька, що здається мокрою; вона занадто гладенька, щоб її було легко тримати; і тому, коли я хочу взяти її, вона вислизає з руки й падає на підлогу. Від неї здіймається лікарняний запах пудри й латексу.

Моїх батьків уже немає: вони вислизнули з номера-люкс ще до того, як я зрозуміла, що тримаю п'ятнадцятифутовий запас презервативів із зображенням «Хелло Кітті».

Розділ вісімнадцятий

«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Крок за кроком я забуваю своє життя на Землі, на що це схоже – бути живою, але сьогодні трапилась одна подія, яка несподівано примусила мене знову все пригадати – ну, можливо, не зовсім усе, – але я тепер принаймні розумію, скільки я забуваю. Чи придушую в собі».

Комп'ютеризований автонабирач у Пеклі ставить собі за мету обирати номери майже без винятку з урядового списку номерів, за якими дзвонити не можна. Я майже відчуваю запах приправ для тушкованої риби у подиху людей, чий обід я перериваю, навіть через оптоволоконні, чи які там вони, телефонні лінії, що з'єднують Землю з Пеклом, коли вони кричать на мене. Серветки все ще стирчать з-за комірців їхніх тенісок, плескаючи по сорочці, всі в плямах від «домашніх обідів» у пакетиках чи від соусу «зелена богиня», – а ці сердиті люди в Детройті, чи в Білоксі, чи в Аллентауні кричать на мене: «Йди до біса…»

Атож, може, я й нерозсудлива, неотесана порушниця, що втручається в смачний ритуал їхньої вечірньої трапези, але я вже давно випередила всі їхні ворожі побажання.

Цього дня, місяця чи століття я підключаюсь до автоматизованого робочого місця, отримую крики й погрози, розпитую людей щодо їхніх уподобань як споживачів шарикових ручок, коли відбувається щось несподіване. До системи надходить телефонний дзвінок. Вхідний дзвінок. На мене кричить якийсь придурок, що жує м'ясний рулет, коли в гарнітурі раптом лунає сигнал дзвінка. Схожий на сигнал з іншої лінії. Я навіть гадки не маю, звідки він йде: з Землі чи з Пекла, а визначник номера блокований. Тієї ж миті, коли любитель м'ясних рулетів кидає слухавку, я натискаю Ctrl+Alt+Del, щоб звільнити свою лінію, і кажу: «Алло!»

Дівчачий голос питає:

– Це Меді? Ви Медісон Спенсер?

Я питаю: а вона хто така?

– Це Емілі, – каже дівчина, – з Британської Колумбії, – та, тринадцятирічна. Дівчина з дуже важким перебігом СНІДу. Вона перенабрала мене, й уточнює: – Ти справді мертва?

Як цвях в одвірку, кажу я.

Ця Емілі зауважує:

– Я перевірила, ти дзвониш мені з Міссули, штат Монтана…

Я кажу: ще б пак…

Вона питає:

– Коли я тобі передзвоню за твій рахунок, ти погодишся сплатити його?

Звичайно, кажу я. Спробую.

І ось – клац! – вона кладе слухавку.

Напевно, не зовсім етично робити особисті дзвінки з Пекла, але так роблять усі. По один бік у мене сидить хлопець-панк, Стрілець, сидить так близько, що його затягнутий у шкіряну куртку лікоть майже торкається мого светра. Стрілець бавиться з великою англійською булавкою, що стирчить у нього з щоки, і каже у гарнітуру: «Ні, чесно, я вважаю, що ти ще й неабияка гаряченька, – і додає: – Коли твій рак шкіри дасть метастази, нам з тобою треба буде десь добряче зависнути…»

Біля другого ліктя в мене сидить цей башковитий Леонард: він дивиться в одну точку й каже в мікрофон: «Ферзь переходить на G5…»

Поки я сиджу тут, і голова в мене затиснута в гарнітуру, навушник прикриває одне вухо, дріт від мікрофона обмотаний навколо голови так, щоб сам мікрофон майже торкався губ, – наді мною нависає Бабетта: вона намотує круги й ріже мені волосся манікюрними ножицями зі своєї сумочки, роблячи мені найідеальнішу зачіску «паж» із перпендикулярним чубчиком. Навіть їй байдуже, що я спілкуюся за рахунок Пекла.

У мене знову дзвонить телефон, і механічний голос повідомляє:

– У вас телефонний дзвінок за рахунок абонента від…

І дівчина з Канади, хвора на СНІД, додає:

– …Емілі.

Комп'ютер питає:

– Ви згодні сплатити за дзвінок?

І я кажу – так.

У гарнітурі лунає голос Емілі:

– Я дзвоню лише через те, що в мене надзвичайно надзвичайна ситуація, – пауза. – Батьки хочуть відвести мене до чергового психіатра. Як ти вважаєш: мені краще піти до нього?

Я хитаю головою й відповідаю:

– У жодному разі.

Рука Бабетти хапає мене за шию, її пофарбовані у білий колір нігті уштрикаються мені в шкіру, доки я не припиняю рухати головою.

– І не дозволяй їм годувати тебе «ксанаксом», – додаю я в мікрофон. З власного досвіду можу зазначити: я ніколи не відчувала себе гірше, ніж коли розкрила душу якомусь психотерапевту, а потім зрозуміла, що цей так званий фахівець – справді просто тупак, і я щойно відкрила свої найтаємничі таємниці якомусь бовдуру, одна шкарпетка у якого коричнева, а інша – блакитна. Ви можете відчути те саме, коли побачите, що на задньому бампері його «Хаммера НЗТ» з дизельним двигуном наклеєний стікер «Земля дорожча за все!» Чи помітите, як він копирсається в носі. Ваш дорогоцінний наперсник, від якого ви очікували, що він вилікує вашу спотворену psyche, в якому знайшли притулок ваші найпохмуріші зізнання – він просто якийсь козел із дипломом магістра. Щоб змінити тему, я питаю в Емілі, як так сталося, що вона підхопила СНІД.

– Як іще це могло статися? – питанням на питання відповідає Емілі. – Від свого останнього психотерапевта, звичайно.

Я питаю, чи він був розумний?

Я навіть чую, як вона знизує плечима.

– Достатньо розумний, як на терапевта, що втрачає кваліфікацію.

Граючи локоном, намотуючи його на палець, потім пхаючи його до рота, щоб погризти кінчики волосся, я питаю в Емілі: як воно – мати СНІД?

Навіть у телефоні чутно, як вона піднімає очі до неба.

– Так само, як бути канадкою, – відповідає вона. – До цього теж звикаєш.

Намагаючись переконати її, що я в захваті, я кажу:

– Це ж треба! – і додаю: – Гадаю, людина може звикнути майже до будь-чого.

Просто щоб підтримати розмову, я питаю в Емілі, чи в неї вже була менструація.

– Авжеж, – каже Емілі. – Але коли рівень вірусів у тебе в крові сягає неба, менструація втрачає присмак піднесеного очікування жіночості та перетворюється на суто біологічну і досить небезпечно-токсичну зливу в штанях.

Напевно, я досі гризу волосся, хоч і не помічаю цього, бо Бабетта б'є мене долонею по руці. Вона махає манікюрними ножицями в мене перед обличчям і нагороджує мене суворим поглядом.

У гарнітурі голос Емілі каже:

– Гадаю, коли я помру, то можу почати ходити на побачення, – і цікавиться: – А у Корі Хейма є дівчина?

Я не відповідаю – принаймні не відразу, не тієї ж миті, бо повз моє робоче місце якраз проходить юрба нових призовників до Пекла. Щойно розпочався бурхливий потік новоприбулих, котрі ще не цілком упевнені в тому, що вони вже померли. Більшість із них прикрашена гірляндами шовкових квітів, що теліпаються в них на шиях. В очах тих, на кому немає сонцезахисних окулярів, застиг приголомшений, занепокоєний вираз. Юрба, що з легкістю могла б скласти населення цілої країни, є безперечним симптомом того, що хлопців на Землі спіткала якась жахлива ситуація.

І я питаю Емілі, чи не трапилось щойно щось жахливе. Сильний землетрус? Мабуть, цунамі? Вибух ядерної бомби? Чи не впала якась дамба? Більшість приголомшених новоприбулих, які не знають, куди податися, одягнуті в яскраві гавайські сорочки, а на ремінцях, що обіймають шиї, звішуються фотоапарати. Всі вони привертають увагу яскраво-червоними сонячними опіками, а у деяких на носі блищать білі смужки оксиду цинку.

Емілі відповідає:

– Жахливий випадок на великому круїзному лайнері: кажуть, зиліон туристів померло від отруєння несвіжими лобстерами. А чому ти питаєш?

Я кажу:

– Просто так.

Десь у середині натовпу пливе знайоме обличчя. Обличчя хлопця, очі якого блищать з-під навислих брів. Волосся в нього таке густе, що стоїть сторчаком.

У моєму вусі голос Емілі питає:

– Від чого ти померла?

– Від марихуани, – кажу я. Все ще не зводячи очей з того хлопця, не дуже далеко від мене, я кажу: – Але я не стовідсотково впевнена. Я була занадто обкурена.

Навколо мене нічого не змінилося: Стрілець фліртує з помираючою – ватажком групи підтримки. Леонард ставить шах і мат якомусь заучці. Паттерсон питає когось на Землі, які шанси цього сезону у «Рейдерів».

Емілі каже:

– Від марихуани не помирають, – не бажаючи змінювати тему, вона питає: – Який твій останній спогад?

Я кажу, що не знаю.

Обличчя хлопця, якого я помітила серед натовпу проклятих, обертається. Наші погляди зустрічаються. У нього низький лоб зі зморшками. У нього губи Хіткліфа, що збивають з пантелику.

Емілі не припиняє:

– Але що ж саме тебе вбило?

Я кажу; що не знаю.

Хлопець у натовпі відвертається і йде геть, роблячи фінти й огинаючи туристів, утікаючи крізь натовп отруєних.

Я рефлекторно встаю, хоча гарнітура все ще прив'язує мене до робочого місця. І Бабетта, різко надавивши мені на плече, примушує мене сісти й продовжує підстригати моє волосся.

– Але що ти пам'ятаєш? – розпитує мене Емілі.

Ґорана, кажу я їй. Я пам'ятаю, що дивилась телевізор, лежачи на животі на килимі, спираючись на лікті, поряд із Ґораном. Пригадую, що на килимі навколо нас стояли різноманітні підноси з напівз'їденими кільцями цибулі й чизбургерами. На телеекрані з'явилася моя мати. Вона причепила до сукні рожеву стрічку спільноти проти раку грудей, і коли аплодисменти ущухли, сказала: «Сьогодні дуже особливий вечір, із багатьох причин. Бо саме цього вечора, вісім років тому, народилась моя люба донечка…»

Я пам'ятаю, що ледь не вибухнула – просто на килимі, лежачи поміж охололою їжею й Ґораном.

То був мій тринадцятий день народження.

Я пригадую, як камери показали крупним планом мого тата: він сидів у залі й світився гордовитою усмішкою, демонструючи нові зубні протези.

Навіть зараз, померла і в Пеклі, на сто відсотків готова до неприємностей через те, що прийняла дзвінок із Канади за рахунок абонента, я питаю Емілі:

– У другому чи третьому класі… Ти грала у гру «французький поцілунок»?

Емілі перепитує:

– Ти саме так померла?

Ні, кажу я, але це все, що я можу пригадати.

Авжеж, може, я й забудькувата, й не хочу зізнаватися, й мені на п'ять років більше, ніж того хотіла б моя мати, але коли я придивляюсь, крізь поле гавайських сорочок і вінків зі штучних квітів (причому деякі з цих занадто яскравих сорочок все ще забруднені блювотою, спричиненою харчовим отруєнням), я бачу обличчя, яке відступає у далину Пекла, і обличчя це належить моєму братові, Ґорану. Створюючи контраст із крикливим одягом учасників тропічного круїзу, Ґоран одягнений у рожевий комбінезон, яскраво-рожевий, з вишитим на грудях номером, що складається з великої кількості цифр.

Голос Емілі, який нікуди не зник із мембрани, питає:

– А що це за гра така – «французький поцілунок»?

А потім Ґоран, цей володар солодких губ, які так і хочеться цілувати, і яскраво-рожевого комбінезона, зникає у натовпі.

Розділ дев'ятнадцятий

«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Будь ласка, не думай, ніби я завжди була дуже розумною дівчиною. Навпаки, я зробила набагато більше помилок, ніж треба, і далеко не найменшою з них було моє невірне розуміння того, що таке „французький поцілунок“».

Грі у «французький поцілунок» мене навчили кілька дівчат у школі – таких собі Повій фон Повієску. У моїй школі-інтернаті у Швейцарії, де я ледве не замерзла до смерті, але замість цього лише втратила трохи шкіри з долонь, купка цих сопливих дівчаток завжди проводила час разом. Їх було троє, але вони всі були цілком і повністю Збоченими МакЗбоченками, і Бруднючими Ван Бруднючками, і Шльондрами О'Шльондрафами, і вони розмовляли англійською та французькою з однаково невимушеною, рівною вимовою, як у навігатора в «ягуарі» мого тата. Вони ступали лише на зовнішній край чобіт, і кожен крок трішки перехрещувався з попереднім, доводячи, що вони дуже багато років займалися балетом. Ну от, і ці три дівчини всюди ходили разом і зазвичай різали собі вени й допомагали одна одній блювати; у замкнутому колі школи-інтернату вони мали недобру славу.

Одного дня я сиділа у себе в кімнаті й читала Джейн Остін, коли ця трійця постукала у двері й спитала, чи можна зайти.

О ні, може, я іноді й демонструю певну асоціальну поведінку, спричинену роками нагляду за тим, як батьки потурають кіноглядачам, але ж я не настільки груба, щоб послати під три чорти трьох однокласниць. Ні, я ввічливо відклала убік «Доводи глузду» і запросила цих трьох міс Солоденьких Солодничок увійти й посидіти трохи на моєму аскетичному й вузькому, але комфортабельному ліжку.

Коли вони увійшли, перша спитала:

– Ти знаєш гру «французький поцілунок»?

Друга поцікавилась:

– Де твій халат?

Третя уточнила:

– А ти нікому не скажеш?

Звичайно, я вдала, що мені цікаво. Чесно кажучи, вони мене анітрохи не заінтригували, але на їхнє прохання я принесла їм зазначений халат і дивилась, як одна з міс Шльондр О'Шльонднейл дістала з його петельок білий махровий пояс. Інша з Повій Ван Повійдр попросила мене лягти на спину, і от я розпростерлась на простирадлі й витріщаюсь у стелю. Третя міс Солодка Солодничка протягла махровий пояс від халата у мене за шиєю й зав'язала два кінці навколо мого тендітного горла.

Скоріше з ввічливості й природженої чемності, аніж з цікавості, я спитала, чи ця підготовка має відношення до гри. До гри у «французький поцілунок». Ми всі, хто на той момент знаходився в моїй кімнаті, були вдягнені в шкільну форму: темні шорти-спідницю, светр із довгими рукавами, черевички з китичками на низьких підборах і білі гольфи. Усім нам було років одинадцять-дванадцять. Той день, наскільки я пам'ятаю, був четвер.

– Просто зачекай, – запропонувала Киця фон Кицеберг.

– Тобі буде… si bon, – пообіцяла інша Лисиця Вандерлис.

Третя запевнила:

– Ми тобі нічого поганого не зробимо, обіцяю.

Натура у мене завжди була щира, відкрита, уразлива. Коли у гру вступають плани й задуми інших, я, напевно, занадто довірлива. Підозрювати у чомусь підступному трьох своїх однокласниць здалося мені занадто неввічливим, тож я повністю віддалась на їхню волю й чекала подальших дій, коли дівчата згрупувалися навколо мене й сіли на ліжко. Дві дівчини вмостилися біля моїх плечей. Третя обережно зняла в мене з носа окуляри, закрила їх, але нікуди не поклала, а сіла у мене в ногах. Ті дві, що сиділи по різні боки ліжка, взялися за різні кінці пояса, що був вільно зав'язаний у мене навколо горла. Третя наказала їм тягнути.

Нехай цей епізод демонструє ризики, притаманні нащадкам батьків – колишніх хіпі, колишніх растаманів, колишніх панк-рокерів. Навіть коли пояс затягнувся сильніше, обмежуючи мені можливість дихати, блокуючи не лише постачання повітря, але й також потік крові до мого безцінного мозку, – коли все це відбувалося, я зовсім не виказувала шаленого опору. Навіть коли перед очима в мене засяяли зірки, перекриваючи вид на стелю, і я відчула, як обличчя в мене стає все більш темно-червоним, а пульс застукав так, наче хотів вискочити з-під ключиць, я все одно не опиралась.

Врешті-решт, те, що відбувалось, було лише грою, правил якої мене навчали члени моєї вікової групи у надзвичайно ексклюзивній школі-інтернаті для дівчат, розташованій глибоко у безпечних нетрях швейцарських Альп. Незважаючи на нещодавно отриманий статус міс Лисиці Вандерлис і Киці фон Кицеберг, ці дівчата одного дня закінчать навчання й отримають посади головного редактора британського відділення журналу «Воґ» чи, коли їм це не вдасться, першої леді Аргентини. Правила етикету, протоколу й пристойності вбивали в нас щодня. Такі вишукані молоді панночки ніколи не стануть робити щось непристойне.

Під їхнім натиском я уявляла себе невинною гувернанткою з «Франкенштейна»: я висіла на шибениці, петля несправедливо затягувалась у мене на шиї, куди вона потрапила через звинувачення мене в організації вбивства поверненим до життя чудовиськом божевільного вченого. Я уявляла, що мене душить туго зашнурований корсет із китового вуса. Повільна смерть через сухоти. Курильні опіуму. Перед моїми очима ставали образи непритомності, й зомління, й сильне передозування «лаудануму». Я перетворилась на Скарлетт О'Хару, яка відчуває, як сильні руки Ретта Батлера намагаються вичавити її любов до енергійного лицаря Ешлі Вілкіса, і цієї миті, коли мої червоні подряпані руки вчепились у простирадло, я вигукнула хриплим від напруження голосом, наче Кеті Скарлетт О'Хара: «Облиш мене, негіднику!»

Впродовж того, як мій зір заповнювали зірки, метеори й комети різного кольору: червоні, блакитні й золоті, – стеля кімнати, здавалося, насувалась все ближче й ближче до мене. Через кілька секунд серце в мене наче припинило битися, а ніс майже торкався стелі, яка ще кілька хвилин тому висіла так далеко над моєю головою. Моя свідомість немов нависала наді мною, вона плавала й витріщалася на загарбників мого ліжка.

Дівчачий голос промовив: «Швидше, даруй їй поцілунок». Цей голос лунав з-за моєї потилиці. Я обернулась і побачила, що все ще лежу на ліжку, а махровий пояс усе ще міцно зав'язаний навколо моєї шиї. Обличчя в мене було одутлим і блідим, а дівчата, що сиділи по обидва боки від мене, все ще тягнули на себе кінці пояса.

Дівчина, що сиділа у мене в ногах, сказала:

– Припиніть тягнути й даруйте поцілунок.

Ще одна дівчина погодилась:

– Авжеж.

Їхні голоси були приглушені й лунали наче крізь туман, наче з відстані у кілька миль.

Третя дівчина, що сиділа біля моїх ніг, розправила дужки моїх окулярів й начепила їх на власне самовдоволене обличчя. Хлопаючи віями й кокетливо нахиляючи голову то вправо, то вліво, вона сказала:

– Ви всі дивіться на мене… Я – жирна, потворна дочка дурнуватої кінозірки… Моє фото надрукували на обкладинці дурнуватого журналу «Піпл»…

І всі три міс Пусті Голови захіхікали.

Коли дозволите мені хвильку потурати своєму бажанню почувати себе ніяково, я справді виглядала жахливо. Шкіра на щоках трохи запала й набрякла, наче суфле з абрикосів. Очі, відкриті на щілину, здавались глазурованими, ніби гладенька поверхня занадто карамелізованого крем-брюле. Що ще гірше, нижня щелепа відійшла від верхньої, і з рота вивалювався язик – зелений, наче сира устриця, – нібито, бажаючи втекти на волю. Обличчя, від лоба до підборіддя, являло собою суміш усіх відтінків від алебастрово-білого до ніжно-блакитного. Відкладений примірник «Доводів глузду» лежав на простирадлі поряд із блакитною рукою.

Висячи під стелею, спостерігаючи, така ж відсторонена, як моя мати, коли вона тисне на клавіші, щоб шпигувати за покоївками й змінювати рівень освітлення за допомогою ноутбука, я не відчувала ані болю, ані тривоги. Я взагалі нічого не відчувала. Піді мною три дівчини розв'язали пояс у мене на горлі. Одна дівчина сунула долоню мені під потилицю й трохи відкинула мою голову назад, а інша набрала у легені повітря й нахилилась наді мною. Її губи накрили мої, сині.

Отже, я знаю, що таке клінічна смерть, утім, мене більше непокоїв мій пристрій для очей, який я отримала за рецептом. Дівчина біля моїх ніг, на носі в якої все ще сиділи мої окуляри для читання, сказала: «Вдихай. Сильно».

Дівчина, що схилилась наді мною… коли вона вдихнула повітря мені в рота, я наче впала зі стелі й приземлилась просто в своє тіло. Коли дівчина сильніше притиснула свої губи до моїх, я знову наповнила своє тіло, що лежало на ліжку. Я закашляла. У мене боліло горло. Три дівчини розсміялись. Моя крихітна спальня, старенькі примірники «Грозового перевалу», і «Нортенгерське абатство», і «Ребекка» виблискували й сяяли. Все моє тіло здавалося таким наелектризованим і вібруючим, і сповненим енергії, як тоді, оголене, вночі, в снігу. Кожна клітинка мого тіла була переповнена знову отриманою життєвістю. Одна з Безпутних Вандерпутень, та, що видихала повітря мені в рота, сказала:

– Це зветься «поцілунком життя», – її подих мав смак метилсаліцилату від жуйки.

Інша зазначила:

– Це гра «французький поцілунок».

Третя спитала:

– Хочеш іще раз?

І я, піднявши слабі руки, торкаючись холодними, тремтячими пальцями горла в тому місці, де його все ще перетинав махровий пояс, накриваючи собою тільки-но відроджений пульс, – я кивнула головою, ледь помітно, але неодноразово, і прошепотіла:

– Так, – наче розмовляючи з самим містером Рочестером, я прошепотіла: – Так, Едварде, прошу тебе. О, так.

Розділ двадцятий

«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Люди кажуть, що світ тісний… ну, щодо Пекла, то тут все наче під час фестивалю „тиждень повернення до батьківської домівки“. Справді, таке враження, наче мене всі знають, і навпаки. Це ніби день зустрічі випускників у моїй школі-інтернаті, коли всі старі консерватори шкандибають кампусом із замріяними очима. Куди б я не поглянула, мені здається, що я бачу знайоме обличчя».

Тато сказав би вам: «Коди знімаєш кіно не в павільйоні, будь готовий до дощу». Тобто: ніколи не знаєш, що кине тобі під ноги доля. Однієї миті я спокушаю канадську дівчину, хвору на СНІД, приєднатися до мене в Пеклі, а іншої я дивлюся у спину своєму коханому Ґорану, тепер одягненому в яскраво-рожевий комбінезон із чимось схожим на номер соціального страхування, вишитий на грудях. Не знімаючи гарнітури з красивої, щойно зробленої зачіски «паж», я підхоплююсь на ноги й починаю пливти, відштовхуючи руками води справжнього океану круглолицих, щойно померлих учасників розважального круїзу, які вкриті слідами блювотини зі шматочками неперетравленого лобстера. Через кілька секунд мої руки плутаються в ремінцях фотоапаратів, ланцюжках для окулярів і вінках зі штучних квітів. Потопаючи й в'язнучи у міазмах дешевих лосьйонів від засмаги із запахом кокосу, я кличу його, я верещу: «Ґоране!» Хапаючи ротом повітря, я підплигую і лупцюю руками хвилі отруєних туристів, кричу: «Зачекай, Ґоране! Прошу, зачекай!» Ще не звикнувши ходити в нових туфлях на високих підборах, заплутавшись у дротах робочого місця, я спотикаюсь і починаю потопати під поверхнею юрби, що розливається.

Раптом чиясь рука обіймає мене ззаду. Рука, огорнута рукавом шкіряної куртки. І Стрілець рятує мене, буксує мене геть із інертного прибою незграбних померлих, що тиняються туди-сюди.

Бабетта дивиться на мене, Леонард не спускає з мене очей, а я кажу їм:

– Мій хлопець… він щойно був тут.

Паттерсон розплутує дроти моєї гарнітури.

– Заспокойся, – наказує Бабетта. Вона пояснює, що треба дати кілька «чупа-чупсів» чи «снікерсів» потрібним демонам. Якщо Ґорана прокляли нещодавно, його особову справу можна легко знайти. У той же час, вона веде мене в іншому напрямку, геть із залу телефонного маркетингу, взявши мене попід руки. Бабетта тягне мене коридорами, якимись сходами – то вгору, то вниз, – пробирається залами повз двері й скелети, під арками, з яких звішується чорна бахрома сплячих кажанів, через високі мости й вологі від сирості тунелі, – але увесь час залишаючись у величезному вулику штаб-квартири Пекла. Нарешті, дійшовши до заляпаної кров'ю стійки, Бабетта ліктями прокладає нам шлях крізь душі, що вже стоять у черзі, вивуджує з сумочки карамельний батончик із арахісовим маслом всередині й штовхає його демонові, що сидить за столом: напівлюдині, напівсоколу з хвостом, як у ящірки, який захоплено відгадує кросворд. Бабетта каже йому:

– Агов, Акібеле. Що в тебе є на новенького, на ймення… – і Бабетта переводить погляд на мене.

– Ґоран, – кажу я. – Ґоран Спенсер.

Жахливий соколоящер підводить очі від згорнутої сторінки газети, слинить олівець кінчиком роздвоєного язика й питає:

– Аварія в енергосистемі, шість букв?

Бабетта дивиться на мене. Потім нігтями пригладжує мій чубчик, щоб він рівно спускався мені на лоба, й питає:

– Як він виглядає, сонечко?

Ґоран, з його мрійними очима вампіра й випнутим лобом печерної людини. Ґоран, з його сердитими повними губами й непокірним волоссям, з глузливим презирством і манерами покинутого сироти. Мій безсловесний, ворожий, ходячий скелет. Мій коханий. У мене не вистачає слів. Тяжко зітхнувши, я кажу:

– Він… темний, – і швидко додаю: – І грубий.

Бабетта теж вставляє слівце:

– Він хлопець Меді, якого вона давно загубила.

Я червонію й уточнюю:

– Взагалі-то, він єдиний мій… типу хлопець. Мені ж лише тринадцять.

Демон, Акібел, обертається на стільці. Повернувшись до вкритого пилом монітора комп'ютера, він кігтями своїх соколиних лап набирає комбінацію клавіш Ctrl+Alt+F. Коли на екрані з'являється зелений курсор, що миготить, демон вводить: «Спенсер Ґоран». Кігтем на вказівному пальці він ударяє по клавіші «ентер».