Текст книги "Прокляті"

Автор книги: Чак Паланік

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 14 страниц)

Зграя білявих помічниць продюсера, яких набагато більше, ніж моїх колишніх однокласниць, оточила мого тата: всі вони носять сексуальні чорні рукавички й намагаються «переножити» одна одну, дозволяючи і без того коротким мініспідницям підійнятися ще вище, повністю відкриваючи засмаглі, ретельно поголені стегна, у той час як у руках вони тримають крихітні, бездоганно нові, огорнуті в чорну шкіру примірники Біблії, наче це нові сумочки-клатч від Шанель, і вони всі до одної сплять із ним – з моїм батьком, незважаючи на всю його благородну, імпозантну, високоінтелектуальну, ліберальну вульгарність, – але йому нізащо не вдасться вписати їхні різні за розміром зарплати до бюджету будь-якого фільму, коли він зізнається, що та єдина роль, яку вони грають, не може бути частиною фільму для сімейного перегляду. Цей сентиментальний медійний цирк відбувається навколо моїх земних останків, запханих глибоко в органічний саван з небіленого бамбукового волокна, по всій поверхні якого нанесені нікчемні значки, схожі на арабську в'язь, причому саван цей більше за все схожий на гігантський, не зовсім білий екскремент, покритий графіті китайських банд, поставлений впритул до мого свіженького, щойно витесаного надгробного каменя. На мертвих падають просто міріади принижень: на камені викарбувано моє повне ім'я «Медісон Квітка Пустелі Роза Парке Койот Трікстер Спенсер» – це страхітлива особиста таємниця, яку я відчайдушно приховувала всі тринадцять років свого життя і яку три міс Хтиві Підлабузенберґ, звісно ж, просто мріють розкрити всім моїм колишнім однокласницям у Швейцарії, не кажучи вже про той факт, що дати народження та смерті, викарбувані в граніті, навічно закріплять за мною помилковий вік у дев'ять років. Ще одна образа полягає в тому, що в епітафії написано таке: «Меді, відпочивай із миром в обіймах вічної богині та насолоджуйся молоком її священних грудей».

Ось які ослячі дурниці чекають на вас і абсолютно справедливо, коли ви помрете, не залишивши по собі викладеної письмово останньої волі, яка має юридичну силу. Я мертва і знаходжусь на добрячій відстані від цих божевільних, але і звідти я відчуваю запах їхнього, макіяжу та лаку для волосся.

І коли я раніше не розуміла значення виразу «ослячі дурниці», я дуже добре розумію його тепер. Щодо слова «помилковий», то, аби зрозуміти його, мені достатньо лише озирнутись навколо.

А коли ви здатні перетравити ще один факт про життя після смерті, то будь ласка: на похороні ніхто так сильно не горює, як сам щойно померлий. Ось чому я відчуваю таку жалюгідну вдячність, коли, відвернувши очі від цієї гнітючої, але мальовничої картини, я бачу чорний лімузин «Лінкольн», припаркований на узбіччі, що відпочиває на тому кінці алеї кладовища. У сяючій, протертій воском, відполірованій чорноті його боків віддзеркалюється вся армія присутніх на похороні… синє небо… могильні камені «Форест Лоун»… насправді, в них віддзеркалюється геть усе, окрім мене, бо у мертвих немає віддзеркалень. На землі мертві не відкидають тіні, їх не видно на фотокартках. Але найкраще за все те, що поряд із лімузином стоїть шофер у формі, волосся його ховається під картузом із козирком, а добра половина обличчя – під сонцезахисними, дзеркальними окулярами. У правій руці, затягнутій у чорну рукавичку, він тримає білу табличку з написом великими друкованими літерами: «Медісон Спенсер». У шофера на лацкані висить маленький хромований бейджик, на якому вигравіруване його ім'я, але не варто витрачати час і читати його, бо я з досвіту знаю, що вже через мілісекунду забуду, як його звати, і стану називати його просто Джордж.

Оскільки я півжиття провела у таких орендованих машинах, то знаю, як треба поводитися. Я роблю крок, потім другий, потім третій до машини, і шофер, не промовляючи ані слова, відчиняє дверцята і робить крок убік, даючи мені можливість сісти. Він трохи вклоняється і торкається краєм таблички краю свого кашкета, віддаючи мені честь. Як тільки штанини моїх шортів зручно влаштовуються на сидінні, шофер гучно зачиняє дверцята: цей звук якісної американської дорожньої яхти такий важкий і приглушений, що примушує забути про існування будь-якого дихаючого, живого світу поза його межами. Вікна так сильно тоновані, що я опиняюсь у коконі, що гойдається, з чорної шкіри, запаху поліровки для меблів, холодного повітря з кондиціонера і мідного оздоблення інтер'єру. Єдині звуки надходять від старомодного скла, що розділяє водія та пасажирів. Під загальним запахом шкіри ховається ще один, тонкіший; таке відчуття, наче хтось нещодавно почистив і з'їв у салоні варене яйце: це тонкий запах сірки чи метану. Також я відчуваю запах попкорну… попкорну й карамелі… так, це кульки з попкорну. Маленьке віконце в центрі перегородки зачинене; але я чую, як водій сідає за кермо й пристібується. Мотор заводиться, і машина повільно, майже ліниво рухається вперед. Минає довга хвилина, і передня частина машини підіймається. З'являється асоціація з підйомом на перший пагорб американських гірок чи з неможливо крутим підйомом, що необхідний для «Гольфстріму», аби відірватися від льотної смуги маленького аеропорту в горах, у місті Локарно, що в Швейцарії.

Підбите й оббите шкіряне лоно, чим насправді є заднє сидіння лімузина… як тільки ви опиняєтесь у такому місці, треба змиритися з тим, що ви на дорозі до Аїду. У кишені для журналів знаходиться звичайний набір чтива, включаючи «Голлівуд Репортер», «Верайєті» та примірник «Веніті Фер», з обкладинки якого посміхається моя мати; усередині вона ж розбризкує свою містичну тарабарщину про те, що «немає нічого важливішого за Землю». Її так відфотошопили, що я майже не впізнаю її.

Отже, батьки багато розповідали мені про «могутність контексту», і Марселя Діошана, і про те, як навіть пісуар може стати предметом мистецтва, коли його повісити на стіну модної галереї. І що майже будь-кого вважатимуть кінозіркою, коли надрукувати їхнє фото крупним планом на обкладинці журналу «Веніті Фер». Але саме з цієї причини я так, так, так вдячна за те, що до життя після смерті мене відвіз лімузин «Лінкольн», а не автобус, чи катер, чи якийсь інший вагон для худоби, третьокласна форма спітнілого масового перевезення. Тож іще раз дякую тобі, Сатано.

Різкий кут підйому траєкторії машини й сила тяжіння, що зросла в результаті цього, утискають мене глибше в шкіряну оббивку. Маленьке віконце в перегородці відчиняється, і в отворі з'являються сонячні окуляри водія, обрамлені в дзеркальце заднього виду. Говорячи зі мною через посередництво власного віддзеркалення, водій питає:

– Вибачте, коли моя цікавість здасться вам недоречною, але… ви, часом, не родичка кінопродюсера Антоніо Спенсера? – з усіх рис його обличчя мені видно лише губи, які розтягуються у посмішці, що скоріше нагадує моторошний вищир.

Я дістаю з кишені на дверцятах примірник «Веніті Фер» з фотографією моєї матусі, підношу його до свого обличчя і кажу:

– Бачите якусь схожість? На відміну від мами, у мене є пори… – я вже засинаю, провалююсь у сновиддя. На жаль, я вже відчуваю, до чого він хилить.

Шофер зазначає:

– Я і сам трохи бавлюсь написанням сценаріїв.

Отож, звичайно, я здогадувалась, що саме цим усе закінчиться. З того самого моменту, як побачила машину. Усіх водіїв звуть Джордж, і всі водії в Каліфорнії мають при собі сценарій, і намагаються влаштувати його до вас, і з того часу, як мені виповнилося чотири роки (коли я поверталася додому з Гелловіна, з торбинками, повними довбаних сценаріїв), я навчилась впоруватися з такими ситуаціями. Тато сказав би: «На жаль, зараз ми не починаємо нових проектів…» Тобто: «Йди, віднеси свій бісів сценарій якомусь невдасі, нехай фінансує». Але незважаючи на дитинство, яке я провела у напруженому навчанні принципам ввічливої відмови, ніжного вбивства надій і мрій помірно обдарованих, палких молодих талантів… може, просто через те, що я виснажена… може, через те, що я усвідомлюю: вічне життя після смерті здаватиметься мені ще довшим, коли у мене не буде можливості відволіктися навіть на низькопробне чтиво… я кажу:

– Звісно. Дайте мені чистовий варіант рукопису, я продивлюсь його.

Коли я відходжу до сну, все ще стискаючи в руках примірник «Веніті Фер» із фото моєї матусі на обкладинці, я відчуваю, що передня частина машини більше не підіймається до небес. Вона вирівнялась, наче ми переїхали гребінь гори, і починає знижуватися. Повільно, ризиковано, вертикально прямо занурюватися.

Дивлячись на мене з дзеркальця заднього виду, все ще посміхаючись, водій каже:

– Мабуть, вам краще пристебнутися, міс Спенсер.

Коли я чую це, то упускаю журнал, і він падає, пролітає крізь віконце в перегородці й приземлюється просто на вітровому склі.

– І ще одне, – продовжує водій. – Коли ми дістанемося місця призначення, краще не торкайтеся ґрат клітки. Вони досить брудні.

Машина важко падає, занурюється, пірнає з неможливою швидкістю, у вільному падінні, що постійно прискорюється, і я швидко, хоч і сонно, застібаю ремінець безпеки.

Розділ двадцять сьомий

«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Завдяки самій своїй природі, історії, що їх розповідають від другої особи, можуть містити натяк на молитву: „Да святиться ім'я Твоє… Господь із тобою…“ Пам'ятаючи про це, прошу тебе: будь ласка, не треба думати, ніби я молюся тобі. Нічого особистого: просто я не сатаністка. І незважаючи на всі зусилля батьків, я також і не світський гуманіст. У світлі того, що я знаходжусь нині у загробному світі, я припинила бути переконаним атеїстом і агностиком. У даний момент я більше не знаю, у що вірю. І я зовсім не збираюсь давати клятву відданості будь-якій системі вірувань, оскільки на даний момент, здається, я помилялась геть у всьому, в чому раніше була стовідсотково впевнена.

Правду кажучи, я більше не маю впевненості навіть стосовно того, хто я, власне, така».

Тато сказав би: «Коли не знаєш, що відбуватиметься далі, добре роздивись те, що відбувалось раніше». Тобто: минуле, коли йому це дозволити, починає керувати майбутнім. Себто настав час мені вертатися по власних слідах. Обміркувавши це, я кидаю роботу в телемаркетинговій компанії та відправляюсь у пішу прогулянку, тримаючи у руках нові черевики на підборах і взувши свої вірні, надійні шкільні туфлі. Над головою в мене кружляє гудюча хмара мух, щільна і важка, наче чорний дим. Океан комах продовжує кипіти у вічному хаосі, що крутиться і скрегоче, і його мерехтлива, переливчаста поверхня простягається до самого горизонту. Колючі пагорби з відрізаних нігтів продовжують рости й сипатись на дорогу дряпучими лавинами. Пустеля битого скла скрипить під ногами. Згубливий Океан пролитої сперми продовжує поширюватися, поглинаючи пекельний пейзаж, що його оточує.

Отже, я залишаюсь тринадцятирічною мертвою дівчиною, що отримує більш широкі знання щодо питання довіри; але чим би я хотіла бути насправді, то це сиротою з країни Варшавського договору, покинутою й самотньою у своєму горі, нікому не потрібною, не маючи можливості врятуватися, доки я не стану байдужою до власних жахливих обставин і загального нещастя. Чи, як сказала б мені матуся: «Ля-ля-ля… Медісон, замовкни».

Справа в тому, що я створила власну особистість, роблячи акцент на розумі. Інші дівчата, частіше за все, міс Шльондри ван дер Шльондр, обрали за краще бути вродливими; це досить легке рішення, коли ви молоді. Як сказала б мама: «У травні кожен сад прекрасний». Тобто: усі хоч трохи привабливі, коли молоді. Серед юних леді це мовчазний вибір – змагатися на рівні фізичної привабливості. Інші дівчата, відзначені прокляттям мати гачкуватий ніс чи зіпсовану шкіру, вважають за краще вдавати із себе клоунів. Треті перетворюються на атлетів, чи хворих на анорексію, чи іпохондриків. Багато хто з дівчат обирають гірку й самотню життєву стежку міс Уїдливість фон Уїдліфф, оточують себе бронею гостроязикого гніву. Ще один вибір стежки – це стати енергійним і оптимістичним членом студентського політичного гуртка. Чи, можливо, зробити із себе таку собі вічно відлюдну поетесу, писати нескінченні особисті вірші, розповсюджувати жахливий weltschmerz Сільвії Плат чи Вірджинії Вульф. Але, незважаючи на присутність такої кількості різних шляхів, я обрала саме варіант із розумом – роль мізкуватої, товстої дівчини, якій пощастило мати блискучий інтелект, круглої відмінниці, яка носить надійні, витривалі черевики й сторониться волейболу, манікюру й дурнуватих веселощів.

Досить зазначити, що донедавна я була цілком і повністю задоволена своїм вибором. Кожен із нас обирає власний шлях – бути спортивним, уїдливим чи розумним, – і обирає він його з такою непохитною впевненістю у тому, що він ітиме цим шляхом усе життя, яку може мати тільки маленька дитина.

Однак, у світлі правди: що померла я зовсім не від передозу марихуани… що Ґоран повів себе зовсім не як мій романтичний ідеал… що плани мої не принесли моїй родині нічого, окрім душевного болю, – треба зробити висновок, що не така я вже й розумна. А цей висновок підриває всю мою концепцію себе самої.

Навіть зараз я намагаюсь уникати таких слів, як «сторонитися», «передавати» (у непрямому значенні) і «weltschmerz», так ґрунтовно похитнулась моя віра в себе саму. Справжня причина моєї смерті викриває мене як ідіотку: я вже більше не Юна Розумниця, а спантеличена, претензійна позерша. Не діамант, а шахрайка, яка створила власну ілюзійну реальність за допомогою купки слів, що справляють глибоке враження. Такі словникові реквізити слугували мені замість тіней для повік, імплантатів грудей, фізичної координації, упевненості. Ці лексеми: «ерудит», «сторонитися», «затьмарювати», – слугували мені замість милиць.

Мабуть, краще визнати цю ступінь особистої облудності ще у ніжному віці, аніж утратити звичне відчуття самості у зрілому, коли краса та юність вже зів'януть, чи коли сила і жвавість відійдуть у минуле. Мабуть, значно гірше чіплятися за сарказм і презирство, доки не опинишся в ізоляції, бо всі однолітки тебе ненавидітимуть. Тим не менше, ця крайня форма курсу психологічної корекції здається досить… такою, що спустошує.

Повністю усвідомивши цю кризу, я повертаюсь назад по власних слідах, до клітки, куди я потрапила, коли вперше опинилась у Пеклі. Я розмахую руками, і діамантовий перстень, який мені подарував Стрілець, печатка, спалахує важким украденим блиском. Я більше не можу вдавати з себе авторитет у питаннях померлих, тож я знову заходжу до місця, огородженого брудними ґратами, повертаюсь до затишності, що її дарує замок, до іржі й бруду, що глибоко в'ївся, подряпаного гострим кінчиком англійської булавки мертвого панк-рокера. Мої сусіди, засуджені до власних тюремних камер, мовчать, обхопивши голови руками; жаль до себе так давно заморозив їх і вкинув у стан кататонії, що їх з усіх боків оточує павутиння. Або ж вони міряють кроками клітки, товчуть кулаками повітря і щось бурмотять.

Ні, для мене зовсім не занадто пізно звернути на шлях удаваних веселощів чи примхливості; я все ще можу почати енергійно жбурляти тіло на якісь гімнастичні мати чи малювати похмурі шедеври; утім, заваливши свою попередню стратегію, я більше ніколи не матиму достатньо довіри до певної ідентичності. Яку б маску я не одягла у майбутньому: чи то спортсменки, чи то наркоманки, чи то усміхненої фотокартки на упаковці сухих сніданків «Вітіс», чи то auteur'а, що безперервно п'є абсент, – ця нова личина завжди здаватиметься такою ж фальшивою та вимушеною, як накладні нігті чи татуювання, що змивається водою. Все життя після смерті, яке мені залишилося, я відчуватиму себе такою ж підробкою, якою є черевики Бабетти начебто «Маноло Бланік».

Поряд зі мною у клітках розсілися забудькуваті душі: їх так поглинули шок і покірність, що вони не здатні навіть зігнати мух, які повзають по їхніх брудних руках. Ці мухи вільно пересуваються брудними щоками і лобами. Чорні мухи, великі, наче родзинки, прогулюються скляними поверхнями широко відкритих, нерухомих очей моїх сусідів. Ті навіть не помічають, як мухи залазять до їхніх відкритих ротів, а потім знову з'являються на обличчі, виповзаючи з носа.

За ґратами інших кліток їхні мешканці видирають з голови волосся. Розгнівані душі, вони рвуть на шматки свої тоги й одіж, зривають із себе горностаєві шуби, і савани, і шовкові сукні, і твідові костюми з вулиці Севіл Роу. Дехто з них, наприклад римські сенатори чи японські сегуни, померли й були засуджені до Пекла задовго до того, як я навіть народилась. Ці замучені кричать щосили. Краплі їхньої безтямної слини створюють туман у смердючому повітрі. Піт стікає струмками в них по лобах і щоках, набуваючи жовтогарячого жевріння у навколишньому світлі від пекельного полум'я. Натуралізовані прибульці до Аїду молотять повітря руками й ногами, щуляться, трясуть кулаками у напрямку палаючого неба, б'ються головами об залізні ґрати, доки не сліпнуть від потоків власної крові. Інші впиваються нігтями у власне обличчя, здираючи з нього шкіру, видряпують очі. Верещать хриплими, зірваними голосами. У прилеглих клітках… у клітках за рядами кліток… опинившись у пастці, ряди кліток тягнуться до палаючого горизонту у будь-якому напрямку. Незчисленні мільярди чоловіків і жінок жалібно скиглять, впадають у відчай, викрикують свої імена чи становище в суспільстві – монархи, платники податків, переслідувані меншини, законні володарі власності. У цій пекельній какофонії історія людства розколюється на особистий протест. Вони вимагають прав, притаманних їм від народження. Наполягають на своїй праведній невинності як християн, чи мусульман, чи євреїв. Філантропів чи лікарів. Тих, хто творить добро, чи мучеників, чи кінозірок, чи політичних активістів.

У Пеклі нам завдає тортур саме прихильність до певної ідентичності.

Вдалині, ідучи тим самим шляхом, яким я так нещодавно повернулась, пливе яскраво-синій спалах. Пляма яскраво-синього кольору, яку чітко видно на тлі жевріючого помаранчевого й червоного полум'я, цей синій німб, гойдаючись, просувається вперед, продирається з-поміж віддалених кліток і їх волаючих мешканців. Синя іскра рухається, не зупиняючись, повз померлих президентів, що скрегочуть зубами, й не звертає жодної уваги на забутих імператорів і володарів. Синя пляма щезає за купами іржавих кліток, зникає за юрбами безумних колишніх римських пап, її загороджують залізні вулики усунутих і кинутих за ґрати шаманів, що схлипують, і отців міст, і вигнаних похмурих членів роду, – лише для того, щоб за секунду стати трохи синішою, трохи більшою, трохи ближчою. Таким чином яскраво-синя пляма рухається зигзагом, наближається, просувається лабіринтом відчаю і розчарування. Яскраво-синій, що губиться у хмарах мух. Синій, що прикривається час від часу повітряними ямами густого, темного диму. Утім, він знову з'являється, більший, ближчий, аж доки синя пляма не стає волоссям, пофарбованим у синій колір ірокезом на бритій голові. Голова похитується, сидячи на плечах, затягнутих у чорну шкіряну мотоциклетну куртку; її підтримують і просувають уперед дві ноги, одягнені у джинси з синього деніму, а також дві ступні, взуті в чорні черевики. Із кожним кроком на черевиках дзеленчать велосипедні ланцюги, огорнуті навколо щиколоток. Панк-рокер, Стрілець, наближається до моєї камери.

Притискаючи одну затягнуту в чорну шкіру руку до тулуба, Стрілець несе коричневий конверт із цупкого паперу. Запхавши руки в кишені джинсів, затиснувши конверта між ліктем і стегном, Стрілець поводить прищавим підборіддям у мій бік і каже:

– Агов! – потім кидає погляд на людей, що нас оточують, поглинених поганими звичками, відчуттям власної правоти і похіттю. Кожна особа відрізана, ізольована від будь-якого майбутнього, будь-яких нових можливостей, замкнута у шкаралупі власного минулого життя. Стрілець хитає головою та каже:

– Не треба ставати схожою на цих лузерів…

Він не розуміє. Правда полягає в тому, що я – передпідліток, і мертва, і неймовірно наївна й дурна – а ще я приречена на Пекло. Назавжди.

Стрілець дивиться мені просто в очі й каже:

– Очі в тебе геть почервонілі… псоріаз посилився?

До того ж, я брехуха. І я відповідаю:

– Насправді, ніякого псоріазу в мене немає.

Тоді Стрілець питає:

– Ти плакала?

І брехуха така велика, що відповідаю:

– Ні.

Не те щоб приречення до Пекла – цілком моя провина. На свій захист хочу зазначити, що тато завжди казав, ніби диявол – то одноразові пелюшки.

– Смерть – процес довгий, – зауважує Стрілець. – І твоє тіло – перша частина тебе, якій настає гаплик.

Тобто: окрім цього, мають померти і твої мрії. Потім – твої сподівання. І гнів на те, що ти витратила ціле життя на вивчення лайна, і любов до інших, і заробляння грошей, – і все лише для того, щоб урешті-решт цей непотріб перетворився на абсолютний нуль. Насправді вмирання фізичної оболонки – то найлегше. Окрім цього, мають померти і спогади. Й его. Гордість, і сором, й амбіції, і надія – і на те, щоб зник увесь цей непотріб, який звуть «особистими рисами», можуть піти століття.

– Все, що можуть побачити люди, – це вмирання тіла, – продовжує Стрілець. – Та Гелен Ґерлі Браун вивчила всього лише сім етапів того, як ми врізаємо дуба.

Я перепитую:

– Гелен Ґерлі Браун?

– Та ти знаєш, – наполягає Стрілець. – Заперечення, торги, гнів, депресія…

А, то він про Елізабет Кюблер-Росс.

– От бачиш, – посміхається Стрілець. – Ти розумна… розумніша за мене.

Правда полягає в тому, розповідає Стрілець, що ми залишаємося в Пеклі до того, як вибачимо собі.

– Ти облажалась. Гру скінчено, – каже він. – Тож просто розслабся.

Гарні новини: я не якийсь там придуманий персонаж із книжки, не Джейн Ейр чи Олівер Твіст, для мене тепер немає нічого неможливого. Я можу стати кимось іншим, не через тиск або розпач, а просто тому, що нове життя здається мені радісним, чи цікавим, чи прикольним.

Стрілець знизує плечима й каже:

– Маленька Меді Спенсер померла… тож, мабуть, настав час тобі продовжувати пригоди власного існування, – коли він знизує плечима, конверт, що він його затискав під пахвою, вислизує звідти й опускається на кам'янисту землю. Конверт із цупкого паперу. На коричневому тлі стоїть штамп «конфіденційно» – це слово надруковано великими червоними літерами.

Я питаю:

– Що це таке?

Нахиляючись, щоб підняти конверт, Стрілець перепитує:

– Ось це? – а потім відповідає: – Це результати тесту на спасіння душі, який ти проходила, – під кожним нігтем у нього чітко видні півмісяці бруду. По всьому обличчю розкидана галактика прищів, які жевріють різними відтінками червоного.

Під «тестом на спасіння душі» Стрілець має на увазі той дивний тест на поліграфі, детекторі брехні, коли демон питав моєї думки стосовно абортів і одностатевих шлюбів. Тобто: це було визначення того, чи мене слід відправити до Раю чи Пекла, а можливо – й дати дозвіл на повернення до життя на Землі. Я миттєво, наполегливо тягнуся до конверта й кажу: «Віддай». Діамантова каблучка, той перстень, що Стрілець його вкрав і віддав мені, яскраво спалахує на пальці моєї простягнутої руки.

Тримаючи конверта за ґратами клітки так, що я не можу його відібрати, Стрілець вимагає:

– Спочатку пообіцяй, що припиниш дутися.

Я тягнуся до конверта, старанно уникаючи брудних металевих ґрат, і стверджую, що я зовсім не дуюся.

Гойдаючи результатами тесту біля кінчиків моїх пальців, Стрілець повідомляє:

– У тебе на обличчі муха.

Я відганяю її.

– Що ж, – відзначає Стрілець, – це гарний початок, – однією рукою він розстібає завелику англійську булавку й витягує її з щоки. Так само, як і минулого разу, він вставляє гострий кінчик булавки до прадавнього замка на дверях й починає копирсатися в ньому.

Тієї ж миті, як двері розчиняються, я роблю крок назовні та вихоплюю з його руки результати тесту. Обіцянка щойно злетіла з моїх губ, вона все ще лунає у мене в вухах, коли я різко розкриваю конверт.

«А переможцем визначається…»

Розділ двадцять восьмий

«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Будь ласка, поміркуй над тим, щоби внести поправки до гасла, що е синонімом входу до Пекла. Гадаю, замість „Лишайте сподівання всі, хто входить“,[4] значно більш підходящою та корисною була б фраза „Облиште тактовність…“ Чи, наприклад, „Облиште будь-яку чемність…“»

Якби спитати мою маму, вона б зазначила: «Меді, життя – то не конкурс на популярність».

У спростування я б могла їй відповісти, що це стосується і смерті.

Ті з вас, хто ще не помер, будь ласка, старанно нотуйте.

За словами Стрільця, мертві люди постійно надсилають повідомлення живим, і вони не тільки відкривають завіси на вікнах чи приглушують світло. Наприклад, кожного разу, як у вас бурчить у шлунку, це значить, що хтось із потойбічного життя намагається увійти з вами в контакт. Чи коли вас охоплює нестерпне бажання з'їсти щось солоденьке, це знову означає, що з вами спілкуються мертві. Ще один приклад, що відбувається досить часто, це коли ви чхаєте кілька разів, раз за разом. Чи коли у вас голова свербить. Чи коли ви прокидаєтесь уночі через жахливу судому в нозі.

Герпес на губах… постійне смикання ноги… волоски, що вросли у шкіру… За словами Стрільця, всіма цими методами мертві користуються, аби отримати вашу увагу, можливо – щоб висловити свою любов чи щоб попередити про загрозу, яка насувається.

На повному серйозі Стрілець стверджує, що коли ви, жива людина, тричі упродовж одного дня чуєте пісню «You're the One that I Want» із мюзиклу «Бріолін» – начебто випадково: у ліфті, чи по радіо, чи чекаючи, коли абонент відповість на ваш дзвінок, – це означає, що ви, безперечно, помрете ще до заходу сонця. На відміну від цього, фантомний запах пригорілого тосту просто означає, що близька вам, але вже померла людина продовжує наглядати за вами й захищати від всіляких негараздів.

Коли з носа, чи вух, чи брів у вас несподівано лізе волосся, це мертві намагаються ввійти в контакт. Навіть до тих часів, коли легіони померлих телефонували живим під час обідньої перерви, організовуючи опитування щодо переваги споживачами того чи іншого сорту немолочних вершків, ще до того, як мертві надавали Інтернет-зв'язок із непристойними веб-сайтами, душі тих, хто почив, знаходились у постійному контакті зі світом живих.

Стрілець пояснює все це мені, поки ми плентаємося Рівнинами битого скла, переходимо вбрід Ріку паруючої блювоти, перетинаємо обширну Долину використаних одноразових пелюшок. Зупинившись на хвильку, нагорі смердючого пагорба, він указує мені на темну брудну пляму вздовж горизонту.

Низькі хмари канюків, грифів і падальників ширяють і планерують над тим віддаленим темним місцем. «Болото вагітності, перерваної на останніх місяцях», – оголошує Стрілець, киваючи синім ірокезом у напрямку похмурого гниловоддя. Ми затамовуємо подих і рухаємося далі, огинаючи зазначені жахи, продовжуючи похід до штаб-квартири Пекла.

Стрілець висловив припущення, що мені слід припинити зі шкіри лізти, аби подобатися оточенню. Він готовий закластися на те, що все моє життя батьки і вчителі навчали мене бути приємною і доброзичливою. У нього немає жодних сумнівів: мене нагороджували, коли я весь час була весела й енергійна.

Чвалаючи під палаючим жовтогарячим небом, Стрілець каже:

– Може, смиренні й наслідуватимуть Землю, але у Пеклі вони отримають лише від мертвого віслюка вуха…

Він вважає, що оскільки я все своє життя згаяла, намагаючись бути милою, може, настав мені час поміркувати над альтернативою такій поведінці у потойбічному житті. Хоч це і звучить іронічно, зазначає Стрілець, але милі люди не отримують і сотої долі тієї свободи, якою насолоджується засуджений за вбивство, сидячи у камері. Якщо колишня мила дівчина хоче почати з чистого аркуша, може, спробувати побути сукою, чи нахабою, чи настирливою, чи просто невгамовною, а не просто посміхатися сяючою від щоденного чищення посмішкою й ввічливо слухати інших… що ж, Пекло – саме те місце, де варто ризикнути.

Ось як Стрілець опинився у Пеклі, засуджений на вічний термін: одного дня його старій знадобилися хліб і пелюшки, і вона наказала йому вкрасти їх. «Старій» не в значенні «жінці», а в значенні «матері»: пелюшки їй потрібні були для його молодшої сестри, от тільки фінансів на це у них не було, тож Стрілець тинявся навколо місцевої крамнички, доки йому не здалося, що горизонт чистий.

Продовжуючи іти вперед, просуваючись лускатою, дратівливою Пустелею лупи, ми наближаємося до якоїсь купки проклятих душ. Вони стоять упритул і створюють компанію розміром приблизно зі звичайну вечірку-коктейль у віп-зоні високоякісного нічного клубу Барселони; кожен із учасників повернувся обличчям до центру натовпу. Там, над серцевиною групи, здіймається і гойдається в повітрі чоловічий кулак. Лунає чоловічий голос, приглушений юрбою, що зібралася навколо свого лідера.

Коли ми підходимо до самого натовпу, Стрілець нахиляє до мене голову й шепоче: «Прекрасна можливість для практики».

Видний крізь ряд тіл слухачів, відфільтрований їхніми постатями, брудними руками й головами із засаленим волоссям, безсумнівно, знаходиться центр їхньої уваги: чоловік із вузькими плечима, із такою зачіскою, що темне волосся падає йому на блідого лоба. Він обома руками молотить у повітрі, жваво жестикулює, б'є повітря кулаком і відкритою долонею, і викрикує якісь гасла німецькою. На верхній губі у нього підплигують коротенькі квадратні вусики, що закінчуються просто під ніздрями. Аудиторія слухає його із млявим, наче у кататоніків, виразом на обличчях.

Стрілець питає мене: що може статися в найгіршому випадку? Він зазначає, що мені настав час вчитися тому, як треба душити вагою. Рекомендує мені пропхатися до центру натовпу. Відштовхувати всіх, хто стоятиме на моєму шляху. Вдавати з себе круту. Він так сильно знизує плечима, що чорна шкіра на рукавах рипить, і каже: «Вибір за тобою…» Тієї ж миті Стрілець кладе долоню мені нижче спини й сильно штовхає мене вперед.

Я ледь утримуюсь на ногах, штовхаюсь у натовпі, падаю на рукава пальта з вовни, наступаю на блискучі коричневі черевики. Чесно кажучи, геть усі присутні вдягнені саме у такий одяг, який найкраще годиться для Пекла: важкі темно-зелені пальта з вовни, сірі фланелеві костюми, черевики на товстій підошві чи шкіряні чоботи і фетрові капелюхи. Єдиним недоречним модним аксесуаром можна вважати рясноту нарукавних пов'язок навколо кожного біцепса, червоних пов'язок, прикрашених чорною свастикою.

Стрілець кидає погляд на оратора. Потім шепоче мені: «Дівчинко, якщо ти не зможеш бути грубою навіть із Гітлером…»

Він квапить мене йти вплутатися в бійку.

Я хитаю головою. Ні. Обличчя в мене пашить. Після того, як мене все життя вчили не втручатися у розмову, я не зможу. Не можу. Шкіра у мене на обличчі наливається кров'ю, вона гаряча і, здається, така ж яскраво-червона, як прищі Стрільця. Така ж червона, як пов'язки із свастикою.