Текст книги "Прокляті"

Автор книги: Чак Паланік

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 14 страниц)

Раптом повітря наповнюється солодощами: це люди осипають мене цукерками «Шугар Бейбіз» і «Молтед Мілк Болз». На мою честь вони влаштовують солодку завірюху з цукерок «PEZ» і льодяників із кореневим пивом.

Моя армія знову об'єднується, і крізь зачинену браму лунають безпомильні звуки болтів і ланцюгів. Повільно, волосинка за волосинкою, зростає щілина між двома стулками воріт, що розчиняються, і нарешті, дві масивні стулки розходяться у різні боки, відкриваючи вид на нутрощі штаб-квартири Пекла. У мене за спиною війська оглушливо зриваються з місця, аби підняти мене на свої дужі, вбивчі плечі та внести мене, переможну, в оточене місто. Мої орди миттєво починають мародерствувати, розкрадаючи пекельні склади із солодощами.

Захоплюючи скарби солодкої соломки, цукерок зі смаком кориці, шоколадних цукерок із м'ятним наповнювачем…

Коли щілина між стулками ще не досягла ширини плечей людини, зсередини з'являється якась істота. Це молода жінка із красивими грудьми й гарним волоссям; вона взута у старенькі черевики – підробка під «Маноло Бланік», у її вухах стирчать сережки з цирконієм розміром із монету, на плечі вона почепила фальшиву сумочку «Коуч» – це ж Бабетта!

Подивившись на мене – на поясі гойдаються відрізані яєчка Калігули, крихітним скальпом звисають гидкі вусики Гітлера, за пояс заткнуті численні скривавлені кинджали й дрючки, – вона морщить носик ґудзиком і каже:

– Ти так і не навчилася підбирати аксесуари.

Безсумнівно, вона все ще не втрачає надії зробити з мене якусь вульгарну версію занадто сильно нафарбованої Еллі Шиді.

Я роблю крок уперед і прошу:

– Зроби мені послугу!

Орди, що оточують нас, чекають у задумливій тиші, а я дістаю з кишені скривавленої спідниці-шортів згорнутий конверт. Таємничі результати тесту щодо моїх поглядів на одностатеві шлюби, й дослідження стволових клітин, і права жінок, – я дістаю остаточний варіант результатів тесту, кладу його у простягнуту руку Бабетти й питаю:

– Я здала його чи ні?

Кінчиками пофарбованих у білий колір нігтів Бабетта дістає результати тесту з цупкого конверта і починає читати.

Розділ тридцять перший

«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Матуся моя казала: „Медісон, ти боєць“. Тобто: я хвилююсь через будь-які дрібниці. Себто: БУДЬ-ЯКІ. Тепер я хвилююсь через те, що перемогла. Сходження до влади було, здається, занадто легким. У моєму житті, у житті моїх батьків нагороди знаходили власників після дуже невеликої боротьби. Будинки в Сінгапурі, Дубаї, Брентвуді. Життя після смерті триває; утім, воно не схоже на звичайну смерть. Щось тут негаразд, але що саме – ніяк не можу визначити».

Більше немає колишньої Меді Спенсер, дівчини із бездоганною поставою та вишуканими шкільними манерами. Та чарівна я об'явлена такою, що вмерла. Так, я знову розмістилась за консоллю телемаркетингової станції, але гарнітура у мене на голові сидить криво, щоб дати місце короні Медичі, короні, прикрашеній перлинами, і манера поводження в мене також змінилася навіки: чи то на краще, чи то навпаки.

Замість того, щоб підлещуватися до хронічно хворих, розмовляти дипломатично й таким чином, аби не налякати абонентів намаганням переконати їх у життєздатності Аїду – до речі, чи є таке слово, як «смертоздатність»? – і яскраво розписувати всі чудові можливості, які нам пропонує загробне життя, нова я залякую тих, хто зволікає, цих «запізників», які постійно відкладають час смерті. Замість того щоб виховувати й запевняти, моя нова агресивна особистість сперечається із тими, хто вмирає, і кому не пощастило отримати мене в телефонні співрозмовники. Так, мені тринадцять років, я мертва, і я працюю в Пеклі, що порушує мої права дитини, – але принаймні я не плачу й не скиглю, жаліючись на ситуацію, в якій опинилась. На відміну від цього, люди, з якими я розмовляю, так прикипіли до своїх багатств і досягнень, власних будинків, рідних і близьких, і навіть до своїх фізичних тіл. Так прикипіли до свого звичного побоювання. Ці незнайомі мені невдахи з пухлинами четвертого ступеню у мозку й нирковою недостатністю, вони все своє життя поклали на власне вдосконалення, застосовуючи й налаштовуючи кожен нюанс своєї особистості, і раптом усі їх зусилля летять шкереберть. Чесно кажучи, я по самісіньке горло сита ними.

Попередня Медісон Спенсер витрачала б час на те, щоб тримати їх за перелякану руку, втішати й заспокоювати їх. Однак та, ким я стала, каже їм виплакати цілу чортову річку сліз і померти негайно.

Час від часу якась дивізія чи рота моїх заплямованих орд, тих армій, що я їх успадкувала від Жиля де Ре, чи Гітлера, чи Іді Аміна, зупинялися поряд, благаючи надати їм якусь роботу, якесь широкомасштабне завдання задля мого уславлення.

Ще частіше біля мене зупинялись люди, яких я тренувала заради потрапляння до Пекла; вони хотіли висловити мені свою повагу. Щойно прибулі померлі, від яких все ще пахло похоронними гвоздиками й формальдегідом, ці іммігрантські душі хвалилися товстим шаром косметики й занадто сильно начесаними зачісками, які лише гробарі можуть зробити, і лише труп терпітиме. Ці новоприбулі, їх усіх переповнює нестерпне бажання обговорити свій жахливий досвід помирання, і я просто дозволяю їм базікати. У більшості випадків я спрямовую їх до численних сеансів групової терапії, які заснувала я, до нових груп спасіння «надієголіків», до стандартних груп із підтримкою однолітків, що розподілені на дванадцять етапів. Але коли порахувати велику кількість випускників і низький рівень рецидиву – Данте Аліґ'єрі був би у захваті. Тижнів через два постійних скарг і жалоби за самими собою – звичні нарікання стосовно втрачених предметів розкоші, ворогів, що продовжують жити, невідомщених кривд; додайте до цього вихваляння прижиттєвими заслугами й досягненнями, – більшість людей донесхочу наїдаються скиглінням і вирішують просуватися далі у своєму вічному існуванні. Якими б грубими не здавалися мої методи, моїх померлих друзів не знайдеш серед тих, хто століттями сидить у брудних клітках і кляне нову реальність. Ті померлі, кого я треную, врешті-решт, дивовижно добре адаптуються і плідно працюють. Колишній футболіст Рік Волк, який помер через травму тупим предметом, викликану автомобільною аварією, минулого тижня у місті Міссула, штат Монтана – цього тижня він веде колишні батальйони Чингізхана у новий похід: вони мають зібрати всі розкидані сигаретні недопалки, що неминуче потрапляють сюди. Серед них є і Гейзел Кунцелер, що два тижні тому почила від гемофілії в місті Джексонвіль, штат Флорида; тепер вона командує колишніми римськими легіонами в їхній останній, визначеній мною місії: розповсюдити мільярд трояндових кущів, що квітнуть, на тому місці, де нині розташоване Озеро теплуватої жовчі. Вочевидь, такі завдання є нічим іншим, як штучним створенням робочих місць для підвищення рівня зайнятості населення – можете подати на мене до суду, – але ця робота дає заняття оточуючим на еони років, і навіть невеликий успіх покращує загальну атмосферу в Аїді. Найважливіше полягає в тому, що ці завдання відволікають потенційних нероб і дозволяють мені сконцентрувати увагу на власних, справді важливих, проблемах.

Так, може, я всього лише мертва дитина, яку задушили під час погано зрозумілої сексуальної гри, але для мене стакан у більшості випадків наполовину повний. Утім, незважаючи на мій оптимізм, я не знаходжу жодних слідів Ґорана – не зрозумійте мене хибно: я зовсім не гасаю по всьому підземному світу в пошуках коханого, наче безнадійно самотній сталкер.

Периферійним зором я помічаю, що у моєму напрямку рухається Бабетта, стискаючи довгими білими нігтями результати мого тесту на поліграфі.

Говорячи в мікрофон, я питаю жінку середнього віку, що вмирає в Остіні, штат Техас: «Чи знайомі вам старомодні розлучення нашвидкуруч, у стилі Ріно?» Я пояснюю, як кілька десятиліть тому люди просто брали відпустку на шість тижнів, аби отримати реєстрацію в Неваді, після чого могли подавати прохання про розірвання шлюбу за згодою обох сторін. Ну, я і раджу їй сісти на найближчий літак до Ореґону, бо там нещодавно на законодавчому рівні дозволили евтаназію. Їй навіть не доведеться купувати квиток в обидві сторони, і вона помре вже до кінця цього тижня. «Забронюйте собі номер у якомусь розкішному готелі у центрі Портленда, – кажу я їй, – замовте сеанс масажу, а після нього – передозування фенобарбіталу. І все! Організуйте собі справжній відпочинок…»

Я сиджу за столом, розмовляю по телефону, схрещую пальці та клянусь, що все це правда. Їй-богу. Моє АРМ, яке б на Землі являло собою мою секцію залу, оточене владними сувенірами, різноманітними знаряддями вбивства, відрізаними частинами тіл і символами державної влади. Невеличкий клаптик гітлерівських вусиків, що витріщається на мене з пробкової дошки оголошень, не надихає на чесність.

Периферійним зором я бачу, що Бабетта продовжує наближатися до мене, разом із невідворотними результатами мого тесту.

Говорячи у мікрофон, я запевняю цю помираючу мешканку Техасу, що переді мною лежить відкритий повний опис її життя, і там зазначено, що вона досить-таки швидко просувалася на шляху до Пекла, починаючи з двадцятитрирічного віку, коли вона скоїла адюльтер. Незважаючи на той факт, що з моменту весілля пройшло менше двох тижнів, вона вступила в сексуальний зв'язок із місцевим поштарем, великою мірою через те, що той нагадував їй колишнього коханця. Коли я вивалюю їй на голову цю подробицю, жінка ахає. Вона конвульсивно кашляє і затинаючись намагається спитати: «Звідки вам це відомо?»

На додачу, виявляється, що сидячи за кермом, вона сигналила на один раз більше, ніж треба. Згідно із божественним законом, пояснюю я, кожній людині дозволено упродовж усього життя сигналити не більше, ніж п'ятсот разів. Один сигнал, що перевищує це число, незалежно від обставин, призводить до автоматичного прокляття до Пекла – достатньо зазначити, що геть усі водії таксі приречені до Пекла. Аналогічний непохитний закон є чинним і для сигаретних недопалків. Дозволена кількість тут складає сотню, і кожен недопалок, що її перевищує, призводить до вічного прокляття без жодної надії на регресивне звернення. Схоже, цю постанову жінка також порушила. Всі ці подробиці викладені тут, надруковані майже нечитабельними літерами, чорним по білому, на матричному принтері – тут, у її особовій справі.

На цей момент Бабетта вже дісталася мене й стоїть біля мого ліктя, постукує носком підробленого «Маноло Бланік», і підкреслено нетерпляче дивиться на циферблат давно вже зіпсованого годинника.

Аби виграти час, я підіймаю вказівний палець, одними губами промовляю: «Зачекай», водночас розповідаючи мешканці Техасу, що вона нічого не встигне зробити за той короткий час, що залишився їй на Землі, аби заслужити собі місце в Раю. Вона має піклуватися про близьких, припинити тягти ковдру на себе і дозволити тим, хто її любить, повернутися до власного дорогоцінного короткого безладного життя. Так, ще вона має попередити їх не тиснути на клаксон і не викидати сигаретні недопалки, але потім їй слід іти далі.

Я раджу їй:

– Та помирайте вже, – потім підношу палець до контрольної дошки, кажу: – Будь ласка, не кладіть слухавку, – і натискаю на кнопку. Різко розвертаючись на стільці до Бабетти, я високо підняла брови, задаючи німе питання. Вираз мого обличчя – це одне велике «Прошу тебе!»

Бабетта розгортає папір. Стукає наманікюреним нігтем по числу в самому низу довгої колонки ледь видних, роздрукованих на матричному принтері, цифр.

– Судячи із «Загальної кількості балів провини»… – і показує мені на число, – ось тут, бачиш? – Бабетта передає мені аркуш із результатами і радить: – Тобі слід подати апеляцію, – промовивши це, вона повертається на одному старенькому підборі та йде геть.

Мій останній пекельний новобранець, – молодичка з Техасу, яка тисне на клаксон, викидає сигаретні недопалки й потихеньку помирає, – вона все блимає, блимає на «паузі».

У спину Бабетті я кричу нове питання – стосовно того, що таке «апеляція».

У відповідь, навіть не обернувшись, відійшовши вже на чотири… п'ять… шість АРМ і продовжуючи віддалятися, Бабетта кричить:

– Ти навіть не маєш бути тут…

По всьому нескінченному ряду телемаркетологів, з обох боків повертаються обличчя, і їхні власники витріщаються на мене. Група найманців і новобранців, які потрапили з корабля на пекельний бал, тиняються у межах чутності, і від подиву у них витягуються обличчя. Від цього невеличкого скупчення відділяється одна людина: це не боягузливий пірат з руками по лікоть у крові, і не похила людина, одягнена у найкращий костюм для похорон. Ні, незнайомець приблизно того ж росту й статури, що і я. Гадаю, не помилюсь, коли скажу, що йому років тринадцять. Це дівчина, і її можна було б прийняти за колишню мене: чисту, чемну Медісон Спенсер, взуту в скромні черевики й одягнену в твідовий костюм, старанно обраний таким чином, щоб на ньому не було видно бруду. На відміну від моєї теперішньої особистості, маленька незнайомка не хвалиться висохлими плямами крові демонів на руках і обличчі, волосся в неї ретельно розчесане й дуже охайно укладене. Простягнувши мені тонку руку з охайними рожевими нігтями, дівчина питає:

– Медісон Спенсер? – вона спокійно дивиться на мене, не відводячи погляду; подвійний ряд її білих зубів закутий у скобки з нержавіючої сталі. Вона ввічливо каже: – Дозвольте відрекомендуватися. Мене звуть Емілі Енн Мартін.

Так, це та маленька дівчина, що вмирала від СНІДу, чия мама плакала у слухавку. Емілі з Канади. Вона продовжує: «Яка красива у вас каблучка…» – дивлячись на діамантовий перстень, що його Стрілець поцупив у графині-вампірші, як там її звати, і віддав мені, коли я щойно прибула до Пекла.

Підтримуючи традиції робити подарунки, цілком імпульсивно я знімаю перстень. Кажу:

– Ласкаво просимо до Пекла!

І надягаю їй величезну прадавню сяючу прикрасу на тонкий цнотливий палець. Крихітна передача влади.

Бабетта, яка встигла відійти ще далі, кричить:

– Чиновники щось там наплутали! – так голосно, що почути її можуть усі оточуючі, вона продовжує: – Перевір цифри сама, – і додає: – Бо зараз, цієї хвилини, ти маєш бути у Раю.

Клавіша «пауза», що досі блимає на телефоні… чиста рука Емілі, все ще простягнута, затаврована ознакою того, що тепер вона мій перший помічник… мої вбивчі легіони й тільки-но прибулі нові послідовники, які не зводять із мене очей… усе Пекло, затамувавши подих, чекає на мій наступний крок.

Розділ тридцять другий

«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Яке жалюгідне лицемірство, скажеш ти, але не встигли мені запропонувати можливість утекти з Пекла, як мені нестерпно захотілося залишитися. Мало в яких сім'ях такі тісні відносини, як то буває у тюрмах. Мало в яких шлюбах підтримується така ж палаюча пристрасть, яка існує між злочинцями й тими, хто хоче віддати їх у руки правосуддя. Немає нічого дивного в тому, що маніяк Зодіак так немилосердно загравав із поліцією. Чи що Джек-Різник лестив і спокушав – чи лестила і спокушала – поліцейських своїми соромливими листами. Ми всі хочемо, щоб за нами ганялися. Ми жадаємо, щоб нас бажали. На цей момент я провела у Пеклі більше часу, ніж у будь-якому з моїх будинків на Землі: у Дурбані, Лондоні, Манілі… Я відчуваю щось гірше, ніж конфлікт інтересів: я стаю нещасною при одній лише думці про від'їзд».

Аби тримати різноманітні кровожерливі армії при справі й якомога подалі від себе, я наказала їм відловити і пофарбувати всіх отруйних кажанів у Пеклі в два кольори: синій і червоний, – щоб їх можна було видати за кардиналів і синіх птахів щастя. Працьовитих м'ясників, що раніше служили Пол Поту і мадам Лафарг, я відправила робити блискучі крила метелика з кольорового будівельного картону й мішури, а потім приклеювати ці фальшиві крила до справжніх крил наших всюдисущих мух. Це не лише надасть затишності зазвичай похмурій атмосфері загробного світу, але й не допустить в іншому випадку неминучих зіткнень між монгольськими ордами, нацистськими штурмовиками та єгипетськими колісничими. Більше того, вони будуть увесь час зайняті і дозволять мені витрачати час на екскурсію Пеклом для Емілі й розмови про хлопців.

Протягом усієї нашої неспішної прогулянки я відмічаю можливі покращення ландшафту: квітучий кизил тут, японський ставок там, можливо, пташник із різнокольоровими папугами, – і кожну мою пропозицію Емілі ретельно нотує на планшеті, що його вона взяла із собою.

Потенційно нужденні групи щойно померлих, чиї занепокоєні душі я умовила померти і потрапити до Пекла, – цих я відправила втілювати інші роботи з освоєння земель. Насправді, я могла б вважатися пекельним директором Програми зі зниження шкоди від повені, стільки дамб я наказала побудувати на річках із киплячою кров'ю. Іншим групам робітників я дала завдання рити тунелі й осушувати великі болота буйного поту; завдяки мені прадавні Потові болота Пекла припинили своє існування. Загублені душі, які все життя присвятили наполегливому вивченню й використанню громадянського й промислового будівництва, прийшли у захват від можливості скористатися надбаними знаннями і навичками. Пологі пагорби напівкоагульованої слизової були згладжені. А цілий ГУЛАГ щасливо проклятих рабів увесь час робить фальшиві квітучі водяні лілії з гофрованого паперу і запускає результат своєї праці плавати на поверхні Океану лайна.

Все частіше я розумію, що Пекло не стільки є каральним спаленням, скільки природним результатом еонів років недбалості. Якщо чесно: Пекло є нічим іншим, як периферійним районом, якому дозволили майже повністю виродитися. Уявіть собі всі жевріючі підземні пожежі на вугільних шахтах, що поширюються, доки не зіллються зі звалищами автомобільних шин, додайте сюди всі відкриті вигрібні ями та полігони отруйних відходів – і неминучим результатом цього буде Пекло; до того ж, ситуацію не виправляє і ставлення самозакоханих мешканців: вони надто зосереджені на власних проблемах і жодного відрубаного пальця не піднімуть, аби покращити стан зовнішнього середовища.

З нашого спостережного пункту, прогулюючись уздовж берегів Океану комах, ми з Емілі помічаємо повільні, але певні покращення у похмурому ландшафті. Я звертаю її увагу на визначні місцевості: каламутна ріка гарячої слини; канюки, що кружляють над Гітлером і його віддаленими колегами, висланими до невимовного місця. Пояснюю їй на перший погляд довільні правила, які люди часто порушують: наприклад, що кожній людині дозволено вжити матюк не більше, ніж сімсот разів за життя. Більшість живих і гадки не мають, як легко отримати прокляття: достатньо людині сказати «твою…» у сімсот перший раз, і все – вона потрапить до Пекла. Такі ж правила існують і для особистої гігієни: так, коли ви у вісімсот п'ятдесят п'ятий раз забуваєте помити руки після випорожнення кишечника чи сечового міхура, ви приречені. Ви у трьохсотий раз вжили слово «ніггер» чи «педик»? Гоп – і, незалежно від вашої особистої раси чи сексуальних уподобань, ви купуєте собі жахливий квиток в один кінець до Аїду.

Прогулюючись, я розповідаю Емілі про те, як мертві можуть передавати посилання живим. Таким саме чином, як живі надсилають одне одному квіти чи електронні листи, померла людина може надіслати живій біль у шлунку, чи шум у вухах, чи настирливу мелодію, яка займатиме увагу живої людини і зводитиме її з розуму.

Ми удвох гуляємо разом і ліниво роздивляємося смердючий, киплячий ландшафт, коли Емілі, з доброго дива, безтурботно зауважує:

– Я розмовляла з Бабеттою, і вона каже, що в тебе є хлопець…

Я заперечую: ні, немає.

– Його начебто звуть Ґоран?

Не підводячи очей від нотаток, що вона їх зробила на планшеті, Емілі питає мене, чи не сумую я за хлопцями. Як щодо танців? Чи не сумую я за можливістю зустрічатися, і вийти заміж, і народити дітей?

Не дуже, відповідаю я. Команда злобливих міс Шикарні Панчохи у моєму старому інтернаті, а також підла трійка, що навчила мене грі «французький поцілунок» – колись вони претендували на те, щоб дати мені освіту в питаннях людського розмноження. Як вони розповідали мені, причина того, чому хлопці так нестримно бажають цілувати дівчат, полягає в тому, що з кожним поцілунком їхні прутні збільшуються у розмірах. Чим більше дівчат хлопець поцілує, тим більший агрегат він матиме в результаті, а саме хлопці з найбільшими пенісами отримують роботу із найвищим статусом і платнею.

Справді, це все дуже просто. Хлопці все життя витрачають на те, щоб зібрати найдовші геніталії; вони їх старанно вирощують, так що коли вони, нарешті, пхають цю штуку всередину нещасної дівчини, кінчик збільшеного пеніса просто відламується – плоть на члені стає такою твердою, що розбивається, – і шматок, що відламався, залишається всередині дівчини. Це цілком природна подія і вона дуже схожа на поведінку ящірок, що живуть у посушливих пустелях і можуть власною волею відкидати хвости, які після цього продовжують звиватися. Будь-яка частина, від кінчика і аж до всієї сосиски, може буквально відламатися всередині дівчини, і їй нізащо не випхати цю частину назовні.

Емілі витріщається на мене; обличчя в неї спотворене відразою куди сильнішою, аніж навіть та, що з'явилась, коли вона вперше побачила Озера теплуватого блювотиння чи Океан пролитої сперми. Планшет, забутий, вільно звисає з її рук.

Я продовжую, пояснюючи, що шматок члена, який залишається всередині дівчини, починає рости і з часом перетворюється на дитину. Коли член розколюється на дві чи три частини, розвивається кожна із них, і таким чином народжуються двійнята чи трійнята. Вся ця детальна інформація походить із дуже поважного джерела, запевняю я Емілі. Коли в моїй швейцарській школі-інтернаті хтось і знав щось про хлопців і їхні сміховинні геніталії, то це мають бути саме три міс Брудні Дірки.

– Отже, знаючи такі факти про життя, – резюмую я, – ні, звичайно ж, я аж ніяк не жалкую, що в мене немає хлопця…

Ми продовжуємо прогулянку в мовчанці. Мій набір фетишів і ознак влади гойдається і підстрибує у мене на поясі. Вони брязкають і стукають одне об одне. Час від часу я рекомендую розмістити тут чи там чудовий басейн для птахів. Чи сонячний годинник, оточений мальовничим орнаментом із червоних і білих петуній. Нарешті, аби перервати мовчанку, що вже затягнулась, я питаю в Емілі, за чим вона сумує більше за все.

– За мамою, – каже дівчина. – За поцілунками на добраніч. За іменинним пирогом. За повітряними зміями…

Я пропоную розмістити музичні підвіски, сподіваючись, що вони допоможуть розігнати чорний дим, що крутиться у вирі та здіймається хвилями навколо нас.

Емілі чомусь не нотує мою пропозицію.

– І літні канікули в школі, – продовжує вона. – А ще мені не вистачає гойдалки…

Попереду рухається якась фігура; вона наближається до нас доріжкою, що йде в іншому напрямку. Це хлопець: він то щезає, то знову виринає з хмар диму, що пересуваються в повітрі. Він то з'являється, то розчиняється. Видимий і прихований.

Вона скучила за парадами, каже Емілі. За контактним зоопарком. За феєрверками.

Постать, хлопчик, наближається до нас, притискаючи до грудей якусь подушку. Очі в нього розпусні, лоб – похмурий і низький, губи скривились у чуттєвий оскал. Подушка, яку він несе, пофарбована у яскраво-помаранчевий колір, а текстура в неї така, що вона здається водночас м'якою та цупкою. Хлопець одягнений у нестерпно-яскравий рожевий комбінезон, а з одного боку у нього на грудях вишитий номер.

– Я скучила за американськими гірками, – не зупиняється Емілі. – І птахами… тобто, справжніми птахами. А не пофарбованими у червоний колір кажанами.

Хлопець уже стоїть у нас на шляху. Це Ґоран.

Емілі підіймає погляд від планшета і каже:

– Привіт.

Він киває у відповідь і говорить до мене:

– Мені шкода, що я задушив тебе аж до смерті, – промовляє Ґоран зі своїм вампірським акцентом і простягує мені помаранчеву подушку. – Але зараз, як бачиш, я і сам мертвий, – продовжує Ґоран і вручає мені подушку. Каже: – Я знайшов це для тебе.

Подушка на дотик тепла. І вібрує від коротких гудків. Яскраво-помаранчева, м'яка, вона дивиться на мене блискучими зеленими очима, вона жива і муркоче, притулившись до мого заплямованого кров'ю светра. Вона б'є лапкою, її крихітні кігті ударяють яєчка Калігули.

Більше не померлий і не заткнутий до каналізаційної труби десь у розкішному готелі, більше не подушка – це моє кошеня. Живе. Це Тигр.

Розділ тридцять третій

«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. У мене знову є кошеня. Хлопець. Найкраща подружка. Тепер, коли я мертва, я отримую набагато більше од того, що мала, коли ще була живою. Крім мами й тата».

Не встигла я помиритися із Ґораном, як трапилося ще одне лихо.

Не встигла я отримати теплий, голубливий, пухнастий клубочок, мого улюбленого Тигра, як моя емоційна рівновага знову похитнулась. Я запевнила Ґорана, що насправді він мене не вбивав. Так, у певному сенсі він ненавмисно вбив людину на ім'я Медісон Спенсер і він назавжди зруйнував цей мій фізичний прояв; але саме мене Ґоран не вбивав. Я продовжую існувати. Більше того: його дії були підбурені моїм власним, невірним розумінням поняття «французького поцілунку». Те, що відбулось у номері-люкс, було комедією помилок.

Я милостиво прийняла від нього Тигра, після чого відрекомендувала Ґорана Емілі. Наше тріо продовжило прогулянку, доки мене не покликав обов'язок повернутися до роботи в телемаркетингу. Моє улюблене кошеня згорнулось у мене на колінах і дрімало, стиха щасливо муркочучи, а гарнітура знову надійно влаштувалась у мене на голові. Я почала здійснювати опитування громадської думки, поєднуючись через комп'ютер до домівок, до живих людей, що дихають, у тих часових поясах, де якраз мала розпочатися вечеря.

В одному з таких помешкань із знайомим каліфорнійським кодом мені відповів чоловічий голос:

– Алло!

– Вітаю, сер, – відповіла я, напам'ять промовляючи сценарій, де були прописані всі мої відповіді й твердження. Пестячи кошеня, що відпочивало у мене на колінах, я кажу: – Чи можете ви приділити мені кілька хвилин свого часу, щоб відповісти на кілька запитань дуже важливого дослідження думки споживачів щодо їхніх звичок по відношенню до кількох конкуруючих брендів скотчу…

Замість скотчу питання могло стосуватися інших, таких же мирських речей: аерозолю для меблів, стоматологічної нитки чи креслярських кнопок.

Десь удалині, так що я його ледве чую, жіночий голос питає:

– Антоніо, ти не захворів?

Жіночий голос здається мені так само дивно знайомим, як і телефонний номер.

Все ще пестячи Тигра, я наполягаю:

– На це піде лише кілька хвилин…

У відповідь запала тиша.

Я кажу:

– Агов! Шановний пане!

Знову западає тиша, але її порушує важке дихання, схоже на схлип, і чоловічій голос питає мене:

– Меді, це ти?

Я ще раз перевіряю телефонний номер, номер із десяти цифр, що світиться на маленькому екрані комп'ютера, і нарешті, я впізнаю його.

У навушниках чоловічий голос наполягає:

– Дитинко моя… це справді ти?

Жіночий голос на задньому фоні каже:

– Я візьму слухавку в спальні.

Цей телефонний номер – наш, ніде не зареєстрований номер у Брентвуді. Просто випадково автоматика з'єднала мене з родиною. Ці чоловік і жінка – колишні бітники, колишні хіпі, колишні растамани, колишні анархісти – мої колишні батьки. Я чую голосне клацання – сигнал того, що до розмови приєдналась іще одна людина, – і мамин голос промовляє:

– Люба, це ти? – і, не чекаючи на відповідь, вона починає плакати й благати: – Будь ласка, донечко моя, прошу тебе, скажи нам щось…

Поряд зі мною сидить розумник Леонард: він прораховує шахові ходи проти якогось живого супротивника десь у Нью-Делі. З іншого боку сидить Паттерсон: він змовляється з живими любителями футболу, слідкує за долею команд і квотербеків, відмічає їхні результати у незаповнених полях уявної динамічної таблиці. Пекельна справа продовжує розвиватися без жодних перешкод, від горизонту до горизонту. В інших місцях життя після смерті продовжується і йде далі без змін, але у мене в навушниках мамин голос прохає:

– Прошу тебе, Меді… Благаю: скажи нам із татом, де ми можемо знайти тебе.

Тато сопе; голос у нього придушений, дихання вибухає в телефонній мембрані; він схлипує:

– Прошу, дитинко, не клади слухавку… Меді, як же ми жалкуємо, що залишили тебе на самоті з цим негідником!

– Цим… – шипить мама, – цим… найманим убивцею!

Гадаю, вони зараз говорять про Ґорана.

Отже, я долала демонів. Я скидала тиранів і брала на себе командування їхніми завойовницькими арміями. Мені тринадцять років, і я привела тисячі вмираючих людей у наступне життя майже без смутку. Я так і не отримала неповну середню освіту, але я капітально перебудовую саму природу Пекла, причому роблю це згідно з планом і конкретним бюджетом. Я з легкістю вживаю такі слова, як «абсанс», і «полівалентний», і «ієрархія», але коли я почула, як плачуть мої батьки, я геть розгубилась. Я не в силах брехати їм і звертаюсь за допомогою до засохлого шматка вусів Гітлера. Щоб заспокоїтися і зупинити сльози, що все печуть мені очі, я звертаюсь до корони Медичі. Я кажу в мікрофон своїм батькам, щоб вони припинили плакати. Так, кажу я, це правда, я дійсно мертва. Крижаним голосом дітовбивці Жиля де Ре я розповідаю родині, що залишила крихкий смертний світ і зараз мешкаю у вічності.

Тут плач по той бік з'єднання ущухає. Тихим хриплим шепотом тато питає:

– Меді… – голосом, що тремтить від священного жаху, він питає: – Ти тепер сидиш поруч із Буддою?

Брехливим голосом серійного вбивці Туга Бехрама я запевняю батьків, що все, чого вони мене навчали: відносність моралі, повторне використання, секулярний гуманізм, органічна їжа, розширена свідомість Геї, – все це виявилося абсолютною істиною.

Радісний голосний сміх зриваються з губ мами. Чистий видих полегшення.

Атож, я їх запевняю, що мені тринадцять, і що я залишаюсь їхньою дорогою дівчинкою, і що я мертва… але я на віки вічні оселилась у безтурботному, мирному Раю.

Розділ тридцять четвертий

«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон, Ми з мертвим поліцейським загоном плануємо влаштувати собі невеличку мандрівку, щоб поспілкуватися трохи з живими. І пограбувати Землю, позбавивши її запасів цукерок».

Леонард полюбляє іриски «Кенді Корн», ці фальшиві ядра з цукру-піску, пофарбовані стрічками білого, помаранчевого й жовтого кольору. Паттерсон обожнює карамель із шоколадним смаком, більше відому як «Тутсі Ролз». Стрілець жадає знову скуштувати надмірно солодку суміш арахісу й ірису, що продаються під назвою «Біт-О-Хані». Бабетті ж не треба нічого, крім м'ятних «Сертс».

Як пояснює Леонард, Гелловін – то єдина регулярна можливість для мертвих мешканців Пекла відвідати живих на Землі. Від заходу сонця й до півночі прокляті можуть ходити – і бути видимими – серед живих. Розвага закінчується, коли проб'є дванадцята; і, як у казочці про Попелюшку, ті, хто не дотримаються цієї комендантської години, будуть суворо покарані. Як зазначає Бабетта, ті, хто спізнився, змушені блукати землею цілий рік, аж до заходу сонця наступного Гелловіна. Дякуючи розплавленій пластмасі її старенького годинника «Свотч», Бабетта одного разу не встигла повернутися вчасно і була приречена блукати, непомітна і нечутна, серед самозакоханих живих цілих дванадцять нудних місяців.