Текст книги "Прокляті"

Автор книги: Чак Паланік

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 14 страниц)

Готуючись до грабіжницького наскоку на Гелловін, ми сидимо разом і шиємо, клеїмо, ріжемо наші костюми. Чемпіон із шахів, мозковий центр Леонард зубами відриває оборку від штанів, гризе і роздирає штанини. Підхопивши з землі жменю золи і попелу, Леонард натирає ними штани. Він бруднить драну сорочку і витирає брудні долоні об обличчя.

Дивлячись на нього, я питаю, кого він буде зображати: бродягу? Жебрака?

Леонард хитає головою: ні.

– Зомбі? – не відстаю я.

Леонард знову хитає головою і зізнається:

– Я п'ятнадцятирічний раб-переписувач, який загинув під час пожежі, що зруйнувала знамениту бібліотеку Птоломея І в Александрії.

– Це був мій наступний варіант, – брешу я. Дихаючи на лезо мого прикрашеного дорогоцінним камінням кинджала і поліруючи його, я цікавлюсь у Леонарда, чому він обрав саме цей костюм.

– Та це не костюм, – сміється Паттерсон. – Саме переписувачем він і був. І саме так і помер.

Може, Леонард виглядає і поводиться, наче сучасний хлопець, але він перебуває серед мертвих із сорок восьмого року до нашої ери. Паттерсон, одягнений у футбольну форму, який виглядає стовідсотковим американським красенем, пояснює це, поліруючи бронзовий шолом. Потім знімає футбольний шолом і надягає на своє світле кучеряве волосся бронзовий.

– А я – афінський піхотинець, що загинув у битві з персами у чотириста вісімдесятому році до нашої ери.

Проводячи гребінцем по волоссю, не намагаючись приховати яскраво-червоні шрами на зап'ястках, Бабетта зізнається:

– А я – велика принцеса Саломея, що вимагала вбити Іоанна Хрестителя, яку покарали тим, що кинули до диких собак, які розірвали її на шматки.

Леонард заперечує:

– Тобі цього хотілося б.

– Гаразд, – погоджується Бабетта. – Насправді, я фрейліна Марії Антуанетти, і я покінчила з життям, щоб не потрапити на гільйотину в 1792 році…

Паттерсон перериває її:

– Брехуха.

Леонард додає:

– І Клеопатрою ти теж не була.

– О'кей, – каже Бабетта. – Значить, то була іспанська інквізиція… гадаю. Чого ви регочете, то було так давно, що я вже й не пам'ятаю.

За звичаєм, на Гелловін померлі мають вештатися землею не просто так, а у своєму справжньому вигляді. Таким чином, Леонард знову стає прадавнім ботаном. Паттерсон – качком бронзового віку. Бабетта – замордованою відьмою чи ким вона там була. Той факт, що дехто з моїх нових друзів мертвий вже кілька століть чи навіть тисячоліть, примушує сприймати момент, коли ми сидимо разом, шиємо та поліруємо, як дуже крихкий, і визначений наперед, і дорогоцінний.

– Та пішло воно все, – заявляє Емілі. Вона явно шиє вишукану спідницю з тюлю та прикрашає її дорогоцінним камінням, яке вона забрала у коматозних чи божевільних душ. – Я не збираюся гасати на Землі у костюмі дурної канадки, що померла від СНІДу. Я буду казковою принцесою.

В глибині душі я боюся навіть думати про те, щоб ходити серед живих. Через те, що це мій перший Гелловін після кончини, я здригаюся, уявляючи, скільки Брудних Похітливців блукатиме містом, почепивши на шию петлю із презервативів «Хелло Кітті», зробивши собі макіяж у синіх тонах задушеної, являючи собою дешеву пародію на мій трагічний кінець. Ходячи землею ті кілька годин, чи не зустрічатиму я постійно брутальних гульвіс, які сміятимуться з мене? Як і Емілі, я хочу вдягнутися як стандартний вигаданий персонаж: джин, чи янгол, чи привид. Інший можливий варіант – повернути на Землю мої жахливі армії та примусити їх носити мене всюди у золотому портшезі, поки ми полюватимемо на моїх ворогів, цих міс Гарячих Хвойд, і залякуватимемо їх. Я могла б узяти із собою Тигра і видавати себе за відьму, що подорожує разом із близьким другом.

Мабуть, відчувши мій поганий настрій, Леонард питає:

– Ти як?

У відповідь я просто знизую плечима. Не покращує мені настрій і згадка про те, як я збрехала батькам по телефону.

Єдине, що робить Пекло таким жахливо пекельним, нагадую я собі, це те, що ми сподіваємось, ніби існування тут має бути райським.

– Мабуть, це тебе підбадьорить, – промовляє незнайомий голос. Я і не помітила, як до нашої компанії приєднався Стрілець; костюма на ньому немає, але у нього є товста тека для документів. Тримаючи теку в одній руці, другою він підхоплює одну сторінку, відділяє її від інших і дістає. Підіймаючи її так, щоб усі бачили, Стрілець питає: – Хто сказав, що життя одне?

На цьому клаптику паперу стоїть штамп. На ньому великими червоними літерами зазначено: «ДОЗВОЛИТИ».

Розділ тридцять п'ятий

«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Пробач, але я маю повернутися на хвильку до минулого.

Смішно… я прошу пробачення у Диявола».

Той аркуш паперу, який Стрілець підняв над головою, – то моя апеляція. Ля-ля-ля, бланк перегляду справи, який Бабетта подала від мого імені у відповідь на результати мого поліграфічного тесту на спасіння. Можливо, мою душу і справді визнали невинною, і Вищі Сили таким чином виправляють свою помилку. Але я більше схиляюсь до іншого варіанту: що справа в політиці і в тому, що моя політична сила – померлі новобранці, яких я завербувала на Землі, та армії, які я зібрала, – являє собою таку загрозу, що демони згодні звільнити мене, коли це є умовою збереження їхньої спільної влади. До чого все це веде… я більше не маю неодмінно залишатися в Пеклі. Я навіть не повинна неодмінно залишатися мертвою.

Я можу повернутися на Землю, жити з батьками і прожити те життя, яке мені буде відпущене. Я зможу дізнатися із власного досвіду, що таке менструація, зможу народжувати дітей та їсти авокадо.

От тільки я пообіцяла батькам, що ми завжди будемо разом. Так, звичайно, я повідомила їм, що ми будемо в Раю, із Буддою, із Мартіном Лютером Кінґом-молодшим, із Тедом Кеннеді, і куритимемо гашиш чи ще щось таке… але ж я тільки намагалася приглушити їхній біль. Якщо бути дуже чесною, я повела себе вельми благородно. Насправді, я просто хотіла, щоб вони не плакали.

Ні, я не така вже наївна, я розумію, як мало шансів у моїх батьків потрапити до Раю. Саме через це, розмовляючи телефоном, я примусила батька пообіцяти натискати клаксон принаймні сто разів на день. Я вмовила маму заприсягтися, що вона постійно вживатиме слово «чорт» і завжди викидатиме сигаретні недопалки на вулиці. Враховуючи вже присутні записи в їхньому досьє, така поведінка стовідсотково гарантуватиме їм прокляття. Навічно, але в Пеклі – це все ж таки навічно, і врешті-решт, ми залишатимемося разом, у тісному сімейному колі.

Ще коли батько плакав, я примусила його пообіцяти мені, що він завжди користуватиметься нагодою зіпсувати повітря у повному ліфті. Маму я примусила пообіцяти мочитися у басейні при кожному готелі, де вона зупинятиметься. Божественний закон дозволяє людині зіпсувати повітря лише у трьох ліфтах, а помочитися – лише у двох басейнах. До того ж, вік людини не береться до уваги, тож більшість із нас приречена вже у віці рочків п'яти.

Я сказала мамі, що вона виглядає пречудово, коли вручає нагороди Академії кіномистецтва, але їй треба натиснути Ctrl+Alt+D і відімкнути двері всіх моїх спалень у Дубаї, Лондоні, Сінгапурі, Парижі, Стокгольмі, Токіо, і взагалі всюди, в усіх моїх кімнатах. Вона має натиснути Ctrl+Alt+C і відкрити завіси, і пустити сонячне світло до всіх моїх запечатаних, похмурих кімнат. Я примусила татка пообіцяти віддати всіх моїх ляльок, і одяг, і опудала звірів покоївкам-сомалійкам, які працюють у кожному нашому домі, – і також значно підвищити їм платню. І найголовніше: я примусила батьків пообіцяти мені вдочерити всіх наших покоївок-сомалійок по-справжньому, юридично, і зробити так, щоб ці дівчата отримали освіту й стали успішними косметичними хірургами, і адвокатами по справах із оподаткування, і психоаналітиками – і що мама більше ніколи не зачинятиме їх у ванній кімнаті, навіть жартома – і мої батьки в унісон заволали у слухавку: «Досить! Медісон, ми обіцяємо!»

Намагаючись утішити батьків, я сказала їм: «Дотримуйтесь свого слова, і ми будемо однією великою щасливою родиною, навічно!» Моя родина, мої друзі, Ґоран, Емілі, містер Віґґлз[6] і Тигр.

А тепер, яка іронія… виявляється, що саме мене в Пеклі й не буде!

Розділ тридцять шостий

«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Утім, гадаю, ти вже знаєш. Якщо в тебе треба вірити, то, гадаю, тобі відомо про мене набагато більше, ніж мені самій. Тобі відомо все, і я підозрювала: щось тут негаразд. Нарешті, ми зустрілися віч-на-віч…»

Ми всі вдяглися у свої гелловінські костюми, хоча насправді це ніякі не костюми – за винятком Емілі, яка грає Казкову Принцесу. Бабетта відмовляється змиритися з можливістю того, що вона – якесь померле пусте місце; тому вона вичепурилася, як Марія Антуанетта, і прикрасила шию нерівними швами, зробленими чорною ниткою. Наразі ми прогулюємося берегом Моря теплуватої жовчі, чекаємо, доки хтось нас підкине назад, до Справжнього життя, де ми зможемо набрати якомога більше дуже-дуже солодких багатств.

І лише коли виявляється, що нам доведеться подорожувати у брудному, огидному вагоні для худоби, що залишився від перевезення євреїв під час Голокосту, поряд із нами обережно гальмує вже знайомий чорний лімузин «Лінкольн». Це та ж автівка, в яку я сіла після власного похорону, і з сидіння водія підіймається той самий шофер у формі, в картузі і сонячних окулярах. Він підходить до нашої групи. В одній руці, затягнутій у рукавичку, він тримає пачку білого паперу, що виглядає дуже загрозливо. Уздовж одного краю сторінки поєднані циліндричними гайками. Все зрозуміло: це сценарій, і навіть із відстані у кілька кроків від нього тхне голодом і наївно-великими сподіваннями, і абсурдним оптимізмом аутсайдера – більшого аутсайдера, ніж я могла уявити.

Тримаючи великий стос паперу у витягнутій руці, вочевидь, очікуючи, що я візьму сценарій, шофер каже:

– Привіт, – його дзеркальні окуляри конвульсивно сіпаються між сторінками і моїм обличчям, спокушаючи мене подивитися на сценарій і подякувати йому. – Я приніс свій сценарій, щоб тобі було що почитати, – продовжує він. – Під час подорожі назад, на Землю.

У цей напружений момент у шофера сіпається кутик рота, натякаючи на посмішку, на соромливий чи фальшивий вираз обличчя, демонструючи сплетіння потемнілих зубів, наче у гризуна, що ростуть у нього з ясен. Та частина обличчя, що не прихована за картузом чи окулярами, наливається темно-червоним рум'янцем. Він крутить головою у різні боки, сутулить плечі. Пальцем ноги, взутої в сяючі чорні чоботи для їзди верхи – дуже старомодне взуття для шофера, майже як копита, – він малює п'ятикутну зірку в шарі пилу й попелу. Він затамував подих, його уразливість така помітна, що її можна відчути на смак; але з багатого досвіду я знаю: тієї ж миті, як я торкнусь цього кінематографічного замку з піску, від мене очікуватимуть, що я знайду в ньому талант, який можна перетворити на готівку, а ще – гарантую фінансування безпосередньої зйомки фільму та підготую для нього ласу угоду про відсоток з розповсюдження. Навіть в Аїді такі моменти спричиняють нестерпний біль.

Та все-таки я хочу поїхати на свято Гелловіна з шиком, а не в нацистському товарному вагоні, що смердить тифом і населений вошами; тому я неохоче погоджуюся і справді кинути погляд на простягнуту мені титульну сторінку. Там, просто по центру, жирними великими літерами – перша ознака дорогоцінної роботи аматора, яку він високо цінує, – надрукована назва:

ІСТОРІЯ МЕДІСОН СПЕНСЕР

Автор і власник копірайту – Сатана

По-перше, я перечитую назву. І ще раз перечитую. По-друге, дивлюсь на бейджик, що пришпилений до лацкана його шоферської уніформи, на напис, виконаний срібним гравіруванням) і бачу, що там і справді зазначено: «Сатана».

Вільною рукою водій знімає картуз, відкриваючи два роги кольору кістки, що прозирають із шапки його звичайного каштанового волосся. Знімає дзеркальні окуляри, демонструючи очі з вертикальними зіницями, наче у цапа. Жовті очі.

Я… у мене миттєво перехоплює горло. Нарешті, це ти. Я імпульсивно роблю крок уперед, ігноруючи все ще простягнутий до мене сценарій, і обіймаю водія, питаючи:

– Ти хочеш, щоб я це прочитала? – зариваюсь обличчям у його уніформу з твіду – у його уніформу. Тканина пахне метаном, і сіркою, і бензином. Обіймами пізніше я роблю крок назад. Киваючи на сценарій, я питаю: – Ти написав кіно про мене?

І тут знову з'являється вона, ця хитра посмішка, наче він бачить мене оголеною. Наче читає мої думки. Він перепитує:

– Прочитати це? Моя маленька Меді, ти прожила його, – і Сатана хитає рогатою головою, і додає: – Але, коли вже вдаватися в деталі, тебе як такої не існує, – його руки в рукавичках розкривають сценарій і сують його мені під ніс, вимагаючи: – Подивись! – каже він. – Тут записана кожна мить твого минулого! Кожна секунда твого майбутнього!

Медісон Спенсер не існує, стверджує Сатана. Я – ніщо інше, як вигаданий персонаж, якого він створив еони тому. Я його Ребекка де Вінтер. Я його Джейн Ейр. Кожну думку, яка колись з'являлась у мене в голові, написав він. Кожне слово, яке я промовила, за його словами, він написав для мене.

Спокушуючи мене сценарієм, дивлячись на мене своїми яскравими очима, Сатана каже:

– У тебе немає свободи волі! Немає жодної свободи взагалі. Ти не зробила нічого такого, чого б я не написав для тебе від початку часів!

Він наполягає, що мною маніпулювали з тієї самої миті, як я народилась, керували так витончено, як Елінор Ґлін поміщала свою героїню на килимок із тигрячої шкіри для таємної зустрічі з арабським шейхом. Весь хід мого життя скеровувався, куди треба, так ефективно, наче в результаті натискання клавіш Ctrl+Alt+Медісон на клавіатурі ноутбука. Саме моє існування було визначене наперед, вирішене у сценарії, що він пропонує мені переглянути.

Я роблю крок назад, все ще відмовляючись прийняти цей дешевий рукопис. Відмовляючись приймати жодну з концепцій. Коли Сатана каже правду, то навіть моя відмова написана там, на цих сторінках.

Манірно вигинаючи колючі брові, він каже:

– Коли в тебе є мужність і розум, то це тому, що я хотів, аби ти їх мала. Ці якості – мій подарунок! Я наказав Ваалу піддатися тобі. Твої так звані «друзі» працюють на мене!

Гітлер, Калігула, Іді Амін – він стверджує, що всі вони навмисно програли мені. Ось чому мій підйом сходами влади відбувся так швидко. До речі, саме тому Стрілець і підбурював мене втрутитися у бійку.

Але я відмовляюсь.

– Чого це я маю тобі вірити? – запинаючись, кажу я. Я кричу: – Ти ж Принц припливів!

Сатана відкидає голову назад, тягнеться гнилими зубами у жовтогаряче небо й кричить у відповідь:

– Я – Король брехні!

Ет, байдуже, відповідаю я. Я кажу йому: коли він дійсно несе відповідальність за кожну мою цитату – то він щойно спаплюжив мені останній рядок діалогу!

– Я дав твоїй матері славу в світі кіно! Я дав твоєму батькові великий достаток! – реве він. – Коли хочеш доказів, просто послухай… – він відкриває сценарій і починає читати вголос: – «Медісон раптом зніяковіла і злякалась…»

Так воно і було. Я справді зніяковіла і злякалась.

Він читає далі:

– «Медісон схвильовано озирнулась навколо, шукаючи підтримки у кліки своїх „друзів“…»

Тієї миті я і справді витягувала шию, намагаючись знайти поглядом Бабетту, і Паттерсона, і Стрільця. Але всі вони вже посідали у лімузин.

Отже, мені відомі слова «паніка», і «прискорений пульс», і «напад тривоги», але я вже не впевнена, чи я взагалі існую і тим самим можу відчувати їх. Замість товстої розумної тринадцятирічної дівчини… я можу являти собою просту вигадку уяви Сатани. Просто плями чорнила на папері. Чи тієї миті реальність і справді посунулась… чи просто змінилось моє сприйняття реальності… я не знала. Але все здалось мені іншим. Навіть добро здалось зіпсованим.

Уважно розглядаючи сторінки рукопису, гигикаючи над власним витвором, Сатана зауважує:

– Ти мій найкращий персонаж, – він просто сяє. – Я так пишаюсь тобою, Медісон. У тебе такий природний талант заманювати душі до вічних мук! – із більш ніж легкою заздрістю він зазначає: – Люди ненавидять мене. Ніхто мені не довіряє, – він дивиться на мене майже із любов'ю, у його цапиних очах стоять сльози, і Сатана зізнається: – Саме через те я створив тебе…

Розділ тридцять сьомий

«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Я не твоя Джейн Ейр. Я нічия Кетрін Ерншоу. А ти? Ти, звісно, не письменник. Ти мені не начальник; ти просто задурюєш мені голову. Коли б хтось і написав про мене, то це б була Джуді Блум чи Барбара Картленд. У мене є упевненість, і рішучість, і свобода волі – принаймні я так вважаю».

Просто з примхи я не брала із собою ані штурмовиків, ані монгольські орди, коли вирушила святкувати. Чи можу я довіряти їм, чи я перемогла їх по-чесному – я більше цього не знаю. Окрім того, до лімузина «Лінкольн» може сісти не більше заданої кількості пасажирів, і, що б там не казала матуся, свита все-таки може бути завеликою. Останньої миті я навіть не змогла взяти із собою вуси Гітлера, бо їх з'їв Тигр; а кошеня своє я брати не хотіла, бо воно могло вивернути комусь на сходи кульку нацистського волосся. Тож в результаті від дверей до дверей ходили лише ми: я, Стрілець, Емілі, Леонард, Бабетта і Паттерсон. Клуб «Сніданок мертвих».

Маю сказати, що я все ж таки одягла пояс короля Етельреда II, кинджал Влада III, а також кривий ніж Жиля де Ре, яким він убив стількох дітей. Емілі, вдягнута казковою принцесою, прикрасила себе діамантовим перснем Єлизавети Баторі. Леонард торгується з усіма, намагаючись отримати якомога більше солодкої кукурудзи. Спочатку ми йдемо до того міста, де востаннє жив Стрілець, якесь місце, де будинки вишикувались уздовж вулиць, повних живих дітей. Може, дехто з них і мертві, і, як і ми, повернулись сюди на кілька годин ностальгії. На одну мілісекунду, можу поклястися, я побачила Джона Бенета Ремсі, взутого у черевики для чечітки, розшиті блискітками: він помахав нам рукою, вітаючись.

Знаходячись в оточенні зграї мародерів-пустунів у костюмах, сумно усвідомлювати, що деякі з цих мініатюрних живих гоблінів загинуть в аварії, спричиненій п'яним водієм. Деякі Маленькі капітани групи підтримки та ангели захворіють на порушення харчування і помруть від голоду. Деякі гейші та метелики вийдуть заміж за п'яниць, що заб'ють їх до смерті. Деякі маленькі вампіри й моряки накинуть собі на шию петлю, чи їх заріжуть під час тюремного бунту, чи помруть від укусу отрутної медузи під час відпустки мрії, плаваючи з маскою і трубкою у водах Великого коралового рифу. Щодо щасливих супергероїв, і вовкулак, і дівчат-ковбоїв, то старість принесе їм діабет, і захворювання серця, і слабоумство.

На ґанку одного цегляного дому на дзвоник виходить чоловік, і ми разом кричимо йому: «Шоколад або жарт!» Даючи нам шоколадні батончики, цей чоловік розглядає казковий костюм Емілі… прикрашений дорогоцінним камінням, під Марію Антуанетту, одяг Бабетти… Паттерсона, вдягнутого, як давньогрецький піхотинець. Переводячи погляд на мене, чоловік помічає стрічку презервативів «Хелло Кітті», закручену навколо моєї шиї. Він кладе солодощі в мою заплямовану кров'ю руку і каже:

– Почекай, я відгадаю… Ти, мабуть, та дівчина, дочка кінозірки, яку задушив на смерть психований братик, вірно?

Поряд зі мною на ґанку стоїть Ґоран. На ньому светр з високим коміром і берет. Ґоран палить пусту люльку. Навіть незважаючи на захист товстих окулярів у роговій оправі, я помічаю, як у його очах спалахує обурення.

Можливо, цю мить Сатана теж описав. А може, все відбувається насправді.

– Ні, шановний пане, – заперечую я. – Я, власне кажучи, Сімона де Бовуар, – показую рукою на Ґорана й додаю: – А це, звичайно, дуже знаменитий месьє Жан-Поль Сартр.

Навіть тепер я розгублена. Чи виявила я зараз розумність і співчуття, чи просто читала зарозумілий діалог, написаний Дияволом? Наша група сходить із ґанку і йде вулицею далі. Я ледве помічаю, що Стрілець відколовся від нашої компанії та чимчикує в іншому напрямку, тож я кидаюсь за ним, щоб забрати і повернути до інших членів стада. Я хапаю його за чорний шкіряний рукав і тягну за собою, але Стрілець уперто продовжує рухатися у тому ж напрямку, явно переслідуючи власні цілі, так що ми з ним все більше і більше віддаляємось від решти однолітків. Покидаючи членів клубу «Сніданок», не промовивши більше ані слова, я іду за ним, доки ми не опиняємося в такому місці, де ліхтарі зустрічаються дуже зрідка; потім вони й зовсім зникають. А ми йдемо все далі, аж доки не закінчується і асфальт, і навіть будинки, і ми удвох рухаємося уздовж посипаного гравієм узбіччя пустої, темної дороги.

Стрілець дивиться на мене й питає:

– Меді, з тобою все гаразд?

Він і справді непокоїться чи просто грає роль? Чи є наша прогулянка в сценарії Сатани? Я не знаю, тож і не відповідаю йому.

Поряд із нами в темряві виростають ворота із кованого заліза, і Стрілець повертає до них. Ми проходимо крізь огорожу, теж із кованого заліза, і миттєво опиняємося в оточенні могильних плит, ступаємо по скошеній траві, слухаємо цвірінькання цвіркунів. Навіть у майже повній темряві Стрілець чітко йде до мети. Я ж не падаю лише через те, що вчепилась йому в рукав чорної шкіряної куртки, і навіть незважаючи на це, час від часу спотикаюсь об плити. Я збиваю ногою букети зрізаних квітів, мої черевики на високих підборах промокли до рубця.

Стрілець різко зупиняється, і я налітаю на нього. Не промовляючи ані слова, він стоїть і дивиться на могилу: на камені викарбувало ягня, що спить, і вибиті дві дати з різницею лише в один рік.

– Моя сестра, – каже Стрілець. – Напевно, вона потрапила до Раю, бо я жодного разу її не зустрічав.

Поряд із цим надгробком стоїть іще один; на ньому зазначене ім'я: «Арчібальд Мартін Стрілецьзон».

– А це я, – повідомляє Стрілець, постукуючи по другому каменю носком черевика.

Деякий час ми просто стоїмо там, мовчки. Над нами висить місяць і заливає мізансцену слабким світлом: і нас, і траву, і численні надгробки, що йдуть в усіх напрямках. Не знаючи напевно, що сказати, я дивлюсь на обличчя Стрільця, шукаючи на ньому підказок. Місячне світло сяє синім кольором у його ірокезі й кидає срібні відблиски від його англійської булавки. Нарешті, я питаю:

– То що, тебе звали Арчібальд?

Стрілець каже:

– Не наривайся, я ж і вбити можу.

Наступної ночі після похорону сестри, розповідає Стрілець, він повернувся на кладовище. Тієї ночі насувалась буря, тягнучи за собою дощові хмари, тож Стрілець поквапився поцупити спрей-гербіцид, з тих, що знищують бур'ян і траву. Він обприскав ним свої мотоциклетні черевики, доки шкіра на них не просякла, а потім пішов до свіжої могили. Опинившись там, стоячи на траві у чоботях, що хлюпали і з кожним кроком розбризкували навколо отруту, Стрілець влаштував примітивний шаманський танець, танець заклинання дощу, за годину до того, як мала розпочатися буря. Він робив піруети й стрибав. Шкіряна куртка плескалася на вітру, а він лаявся, і витягував шию, і поводив очима. Тупаючи отруйними ногами, Стрілець голосно співав і ревів, скакав і стрибав, незважаючи на вітер, що ставав все сильнішим. Коли буря стала набирати силу, він ставав дибки, і підстрибував, і крутився на місці. Він кричав і вив. Коли перші краплі впали йому на обличчя, Стрілець відчув, як повітря, що оточувало його, потріскує від статичної електрики. Синє волосся здибилось, повністю розпрямилось, а булавка у нього в щоці блищала і вібрувала.

Білий сніп світла зиґзаґом шугонув на землю, продовжує свою розповідь Стрілець, і його тіло миттєво й цілком засмажилось навколо завеликої булавки.

– Саме тут, – каже він, стоячи біля могили сестри, на тому місці, яке стало його могилою. Він самовдоволено посміхається і каже: – Який кайф.

У смузі скошеної трави, що тягнеться уздовж десятка могил в обидва боки, у цій алеї все ще вчувається відгомін кроків Стрільця, що танцював. Там росте нове покоління трави, більш зелене, м'якіше; наче перші свіжі травинки, що вкривають поле битви, ця молода трава відмічає кожен отруйний відбиток черевика, який Стрілець залишив перед тим, як його вдарила блискавка. Всюди, де ступало його отруєне взуття, зазначає він, трава загинула, і тільки тепер вона росте там знову, посіяна наново, видаляючи сліди його нічної оргії.

Там, лише через кілька днів після того, як він перетворився на гігантський єретичний блюзнірський шашлик, насаджений на власний червоний від жару пірсинг, його останні слова вийшли на поверхню у вигляді отруйних жовтих літер, чітко помітних на тлі підрізаної зелені. Коли члени похоронної процесії несли його труну до могили, вони перетнули ці останні сердиті кроки танцю, цю доріжку, витоптану отруєними чоботами, яка – смертельно-жовтими літерами, занадто великими, щоб їх міг прочитати хтось, окрім божества, – зазначала: «До біса життя».

– Ось так, – резюмує Стрілець, – я і помер.

У тиші, що запала після його слів, я раптом чую, як хтось вимовляє моє ім'я – воно ллється у нічному вітерці, слабенькому, наче запах вогника на свічці, що запікає пустого гарбуза зсередини. З-за нічного горизонту мене, здається, кличе хор із трьох тоненьких голосів. У віддаленій, далекій-далекій темряві три різні голоси співучо повторюють: «Медісон Спенсер… Меді Спенсер… Медісон Квітка Пустелі Роза Парке Койот Трікстер Спенсер…» Сирени своїми голосами вводять мене в транс, зачаровують, ваблять у невідоме, і я починаю непевно рухатись до наживки. Я тиняюсь між могилами, загіпнотизована, і слухаю. Я просто киплю від злості.

У мене за спиною лунає голос Стрільця:

– Ти куди?

У мене зустріч, відповідаю я. Не знаю, де.

– На Гелловін? – кричить Стрілець. – Ми всі маємо бути в Пеклі до того, як проб'є дванадцята.

Не хвилюйся, кажу я, щоб заспокоїти його. Продовжуючи іти геть, здивована і вражена, переслідуючи таємничі голоси, проковтнувши наживку зі свого імені, я відповідаю Стрільцю:

– Не хвилюйся, – і спантеличено додаю: – Побачимося в Пеклі!

Розділ тридцять восьмий

«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Це я, Медісон Квітка Пустелі Роза Парке Койот Трікстер Спенсер.

Ти кинув мені виклик. Гнів мій упаде на твою голову. Тепер, аби довести, що я існую, я маю вбити тебе. Як дитина переживає батька, так і персонаж має поховати свого автора. Коли ти і справді – мій автор, то твоя смерть припинить і моє існування також. Невелика втрата. Таке життя, життя твоєї маріонетки, не варте того, щоб його зберігати. Але, коли я знищу тебе і твій дешевий сценарій, а сама залишусь живою… тоді моє існування стане пречудовим, бо я стану сама собі володаркою.

Коли я повернусь до Пекла, приготуйся померти від моєї руки. Чи будь готовий убити мене».

Мої найгірші страхи виправдались. У швейцарській школі-інтернаті, де я свого часу опинилась перед зачиненими дверима оголеною, у сніжну ніч, я перетворилась на привид, якого викликали дурні багаті дівчата.

Чому я всім така цікава – всім, окрім себе?

Заповнивши собою маленьку кімнату, де я колись жила, учениці з різних класів – ці нервові дівчата, що весь час хіхікають, – проводять цей Гелловін навколо мого ліжка. Розмістившись на ліжку приблизно так само, як вони це зробили, коли тримали мене, і задушили, і спокусили повернутися до життя, сидять три Шльондри Вандершльондр. Саме їхнє тріо тоненьких голосочків Розпутних Бруднючок повторює: «Ми викликаємо вічно живу душу покійної Медісон Спенсер».

Вони повторюють в унісон:

– Явись нам, Медісон Квітка Пустелі Роза Парке Койот Трікстер Спенсер… – і вони, всі троє, тихо іржуть над моїм сміховинним іменем. Вони промовляють речитативом: – Ми вимагаємо, щоб дух Медісон Спенсер прийшов і виконав наші бажання…

Бісові шльондри. Чому мене завжди закликають виконати чиїсь бажання?

У центрі ліжка стоїть тарілка, поцуплена з їдальні: на ній горять кілька свічок; це єдине джерело світла в колишній моїй кімнаті. Завіси розсунені, відкриваючи вид на безлисті осінні дерева і дощову ніч. Двері до коридору зачинені.

Одна Дорога Хвойда нахиляється убік, засовує руку під матрац і дістає звідти книжку. Дуже потерту книжку.

– За допомогою цього особистого предмета, – заявляє Похітлива Дешевка, – ми контролюватимемо тебе і керуватимемо тобою, Медісон Спенсер…

Книжка? Це ж мій улюблений примірник «Доводів глузду»! Зібрання персонажів, які пережили власного автора.

Побачивши предмет, що належав мені, мою улюблену книжку, інші дівчата, що хіхікали й спостерігали з широко розкритими очима, замовкають. В очах у них віддзеркалюється полум'я свічок.

Саме на цій репліці, наче натискаючи Ctrl+Alt+C на клавіатурі матусиного ноутбука, я починаю повільно запинати завіси, і з першим натяком на рух дівчата у кімнаті починають верещати. Молодші дівчата спотикаються і перекидаються одна через одну, поспішаючи покинути кімнату. З легкістю, наче натискаючи Ctrl+Alt+A, я посилюю роботу кондиціонера, знижуючи температуру в приміщенні, доки дівчата, що залишилися, не починають бачити пару від дихання, що висить туманом і переливається у світлі від полум'я свічок. Наче натискаючи Ctrl+Alt+L, я вмикаю і вимикаю верхнє світло, вмикаю і вимикаю, стробуючи лампи, швидко, наче блискавка. Наповнюю кімнату еквівалентом усіх знімків зі спалахом усіх фотографів журналу «Піпл», які колись знімали мене на плівку. Я засліплюю дівчат, що зібралися тут, наче ціла армія найманих папараці.

Коли це відбувається, дівчата, що залишилися, біжать до дверей, відштовхуючи одна одну, вискакують у коридор, верещать і ридають, наче прокляті душі, замкнені у брудних клітках Пекла. Вони дряпають коліна й лікті, перелазячи одна через одну, і в кімнаті залишаються лише три злобні фурії, три Збоченки Вандерзбоченц: вони, як і раніше, сидять на моєму колишньому ліжку, навколо свічок.

Авжеж, ось вона, я, легендарна оголена дівчина, що залишила примарні відбитки мертвих долонь на ручках дверей саме цього гуртожитку. Міс Медісон Квітка Пустелі Роза Парке Койот Трікстер Спенсер. Ось вона, я, повернулась до вас лише на одну ніч, дурна, товста і розпещена дочка кінозірки. Я дивлюсь на цю трійку, на те, як їхні вивернуті балетні ноги бруднять моє ліжко, а вузлуваті тазові кістки анорексичних сідниць зариваються у мій старенький матрац, і з легкістю, наче натискаючи Ctrl+Alt+D, я зачиняю і замикаю двері до коридору. Я запечатую їх усередині моєї кімнати, так само, як матуся зазвичай замикала покоївку – біженку з Сомалі – у ванній кімнаті, доки кахлі не починали по-справжньому сяяти.

Освяченим віками, споконвічним шляхом, завивши на інфразвукових хвилях, я атакую засохлі нутрощі цих трьох Огидних О'Гидоїд, каламучу і збовтую водянистий вміст їхніх сильно постраждалих органів травлення; збиваю і підіймаю пузирями тушковані залишки, що знаходяться у їхніх кишечниках, шлунках, товстих кишках. Я штовхаю перетравлені залишки у перистальтиці, підіймаю їх великими хвилями, примушую трійку схопитися за животи, їхні нижні отвори вивергають хмари метану, задуваючи крихітні вогники свічок, занурюючи кімнату в смердючу, задушливу темряву. Я підганяю гарячі помиї колишніх обідів, штовхаю їх на стиснуті ротові й анальні м'язи. Сурмлю атаку, кидаючи шквал гарячого гниття на стіни цієї в'язниці з плоті.